ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ ДОВІРЧИХ ВІДНОСИН У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

Краткое описание

З М І С Т
ВСТУП…….………………………………………………………………3-11

Розділ I.
Загальна характеристика довірчого правовідношення
1.1 Поняття довірчого правовідношення……………………………12-110
1.2 Елементи довірчого правовідношення………………………….111-139
1.3 Місце довірчого правовідношення у системі цивільних правовідносин і загальній структурі цивільного права України……..140-154

Розділ II.
Довірчі відносини, пов’язані з переходом права власності

2.1 Цільове майно і право власності з метою забезпечення виконання зобов’язань……………………………………………………………………155-183
2.2 Право власності з метою номінального здійснення…………..184-298

Розділ III.
Довірчі відносини, пов'язані з управлінням майном
3.1 Договір управління майном……………………………………..299-352
3.2 Представницьке управління майном…………………………..353-396

Розділ IV.
Довірчі відносини, не пов’язані з управлінням майном
4.1 Загальна характеристика довірчих відносин, не пов’язаних з управлінням майном………………………………………………………397-407
4.2 Кондикційні зобов’язання………………………………………..408-434
4.3 Зобов’язання з ведення довірчих рахунків…………………….435-474

ВИСНОВКИ…………………………………………………475-485

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………486-511
В С Т У П
Актуальність теми дослідження. Ринкова орієнтація суспільства зумовила кардинальне оновлення методів та форм правового регулювання цивільних відносин. Відсутність більш відповідних традиційних видів цивільно-правових конструкцій або їх неспроможність врегулювати нові види економічних відносин в умовах бурхливого розвитку ринку змушує, з метою недопущення безпідставного збагачення, надавати юридичну силу раніше позбавленим юридичного захисту окремим надмірним суб’єктивним правам, можливостям без суб’єктивного права і неформальним відносинам. Наведеним обумовлена якісна зміна місця довірчих відносин у цивільному праві, модифікація традиційних інститутів і виникнення нових конструкцій, які грунтуються на добрій совісті.
Значний масив принципових питань правового регулювання вказаних відносин не одержав належного вирішення у нормотворчій практиці та висвітлення у теоретичних дослідженнях, що обумовлено нерозробленістю доктринальних засад регулювання довірчих відносин і не сприяє стабільності їх правового регулювання. Відсутність глибоких і системних наукових досліджень поняття, правової природи та видів довірчих правовідносин не дозволяє визначити належне їм місце у системі цивільного права, виявити критерії й чітко відмежувати від суміжних правових конструкцій, встановити характер взаємозв’язку із суміжними правовими конструкціями. Формування науково обгрунтованих засад вирішення наведених проблем сприятиме адекватному нормативному регулюванню вказаних відносин.
У деяких дисертаційних роботах розглядалися лише окремі аспекти цивільно-правового регулювання довірчих відносин, зокрема, інститут довірчої власності (І.У. Жайнардаров, 1995, С.О.Сліпченко, 1999), права на чужі речі (І.Ф.Севрюкова, 1998), управління державною власністю (С. І. Пересунько, 1999; Е.В.Талапіна, 2000), довірче управління майном (М.М.Слюсаревський, 2000; В.В. Горбунов, 2000; Л.Ю. Михеєва, 2000; З.Е.Беневоленська,2000).
Однак майже відсутні комплексні монографічні праці із загальнотеоретичних і прикладних проблем регулювання довірчих відносин, що негативно впливає на їх розвиток в Україні, на формування судової практики з цієї категорії справ. Відтак подальше наукове розроблення загальнотеоретичних проблем довірчих відносин, окремих їх різновидів є необхідною умовою впровадження досконалішого правового регулювання зазначеного виду цивільних правовідносин. Наведене вище і обумовлює актуальність даного дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тематика дисертації виконана відповідно до бюджетної теми юридичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка № ДР 019 U007725 «Удосконалення правового механізму реалізації і захисту прав та інтересів людини і громадянина в Україні».
Об'єкт та предмет дослідження. Об'єктом даного дослідження є загальнотеоретичні аспекти довірчих правовідносин, правові норми та інші форми цивільно-правового регулювання названих відносин в Україні.
Предметом дисертаційного дослідження є система чинних в Україні нормативних актів, положень нового Цивільного кодексу України, що стосуються довірчих відносин, вітчизняні та зарубіжні наукові джерела, юридична практика, постанови Пленуму Верховного Суду України, роз’яснення президії Вищого господарського суду України.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є проведення системного наукового аналізу поняття, змісту, правової природи та класифікації довірчих правовідносин в сучасних умовах в Україні та формулювання науково-теоретичних висновків і практичних рекомендацій щодо подальшого вдосконалення довірчо-правових інститутів і застосування їх правових норм. Для досягнення поставленої мети основна увага у дисертації приділена вирішенню таких завдань: визначення поняття та правової природи довірчого правовідношення, дослідження елементів і змісту цього виду цивільних правовідносин; визначення системи довірчих правовідносин та проведення їх класифікації; здійснення аналізу особливостей окремих видів довірчих відносин, розроблення пропозицій щодо вдосконалення законодавства і практики його застосування.
Методологічна основа дослідження. При проведенні дисертаційного дослідження автор керувався загальнонауковим діалектичним методом та окремими науковими методами історичного, порівняльного, догматичного і системно-структурного аналізу. За допомогою діалектичного методу досліджується формування та розвиток ідеї довірчого правовідношення і відповідних норм у цивільному праві. Історичний метод дозволив дослідити конструкцію даного правовідношення, починаючи з приватного права Стародавнього Риму. Порівняльний метод використаний для виявлення особливостей формування ознак довірчого правовідношення, трактування особливостей його змісту та принципів здійснення, а також при визначенні різних аспектів цивільно-правового регулювання відносин, які при цьому виникають. Догматичний метод дозволив проаналізувати зміст норм чинного законодавства у цій сфері, а метод системно-структурного аналізу – встановити місце інститутів, які грунтуються на добрій совісті, і відповідних правовідносин у загальній структурі права та у системі цивільних правовідносин, зокрема. Водночас загальною методологічною основою вибрана концепція поділу цивільного права на право формальне (тобто, прямо визначене) і право доброї волі та визначено місце довірчого правовідношення як елемента системи цивільних правовідносин й інституту права доброї волі. Обираючи таку методологічну основу, автор виходив з того, що право доброї волі є своєрідною системою взаємопов’язаних інститутів цивільного права, яка системно регулює цивільні правовідносини, що грунтуються на зобов’язаннях доброї совісті. При цьому довірче правовідношення й правові інститути, засновані на добрій совісті, належать, насамперед, до права доброї волі, а окремі з них, нормативно визначені, входять одночасно і до складу формального права, подвійна природа яких обумовлює їх місце у системі цивільного права.
Науково-теоретичною базою даної дисертації є теоретичні розробки, праці вітчизняних та зарубіжних вчених-правознавців в галузі теорії держави і права, римського, цивільного та міжнародного приватного права дореволюційного, радянського та сучасного періодів. Наукове теоретичне підгрунтя підготовки дослідження мали праці М. М. Агаркова, С. С. Алексєєва, М. Бартошека, І.А.Безклубого, Н. В. Безсмертної, Г. Дж. Бермана, О. М. Бірюкова, Л.А.Бірюкової, В. І. Буділова, О. М. Вінник, В. В. Вітрянського, А. С. Генкіна, Р.Давида, І. А. Діковської, А. С. Довгерта, Д. В. Дождєва, В. А. Дозорцева, О.В.Дзери, Л.Еннекцеруса, І. У. Жайнардарова, І. В. Жилінкової, К. Жоффре-Спинози, О.С.Йоффе, В. І. Кисіля, О. О. Кота, Н. С. Коровяківської, О.В.Кохановської, Н.С.Кузнєцової, В. В. Луця, Д. І. Мейера, Л. Ю. Михеєвої, І.Б. Новицького, С.І.Пересунько, Л. І. Петражицького, О. А. Підопригори, О.О.Підопригори, Й. О. Покровського, О.А.Пушкіна, О. О. Рясенцева, Ч.Санфилиппо, І. Ф. Севрюкової, В. І. Синайського, К. І. Скловського, С.О.Сліпченко, М. М. Слюсаревського, І. В. Спасибо-Фатєєвої, Є. О. Суханова, Є. О. Харитонова, Я. М. Шевченко, Г.Ф.Шершеневича, В. С. Щербини та ін.
Нормативно-інформаційними джерелами стали Конституція України, Цивільний кодекс УРСР 1963 р., Цивільний кодекс України 2003 р., закони України «Про власність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», «Про банки і банківську діяльність» та інші законодавчі акти, декрети й постанови Кабінету Міністрів України.
Фактологічна база грунтується на матеріалах судової практики Верховного суду України, Вищого господарського Суду України, Вищого арбітражного суду Російської Федерації. Автором вивчені окремі цивільні справи судів загальної юрисдикції та господарських судів України, Російської Федерації, США, Великобританії, Канади.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше в Україні на рівні монографічного дослідження розглядаються поняття та природа довірчого правовідношення, проблеми співвідношення правових інститутів, заснованих на добрій совісті, з іншими суміжними правовими конструкціями у цивільному праві, проведено класифікацію довірчих відносин, вперше запропоновано поняття, виявлено особливості і визначено місце довірчого правовідношення у системі цивільних правовідносин як специфічної форми майнового привласнення, що виникає на підставі зобов’язань доброї совісті, запропоноване вирішення питань, що є спірними при встановленні обмежень права власності, відмежуванні договору управління майном від інших видів договірного управління чужим майном, виявленні правової природи кондикційних зобов’язань.
У дисертації сформульовано наступні нові науково-теоретичні висновки та практичні рекомендації, які виносяться на захист:
1. Визначається поняття довірчого правовідношення у вузькому і широкому значенні як правовідношення фідуціарне і правовідношення доброї волі, зміст котрих полягає в наданні права, більшого за звичайне, або захисті можливостей без суб’єктивного права.
2. Встановлюється правова природа довірчого правовідношення, яка полягає у визнанні правового титулу фідуціарія специфічною формою майнового привласнення залежного (опосередкованого) типу, сформованого на стикі права власності і володіння.
3. Виявляються особливості структури довірчого правовідношення, специфічними елементами якого виступають залежний інтерес, передбачувані повноваження та обмеження здійснення суб’єктивного права зобов’язаннями доброї совісті.
4. Встановлюється «самозаконність» обмежень прав, переданих фідуціантом, зобов’язанням фідуціарія діяти в залежному інтересі, що викликає правовий результат, якого бажала діюча особа.
5. Визначаються особливості суб'єктного складу довірчого правовідношення, які, зокрема, обумовлені тричленною структурою учасників та розділенням змісту права власності між фідуціантом, фідуціарієм та вигодонабувачем.
6. Виявляються особливості здійснення довірчого правовідношення, що полягають в єдності реалізації суб’єктивного права фідуціанта з особистістю фідуціарія, наділеного правовим титулом, що доповнює формальне право і санкціонує взятий на себе обов’язок довірчого піклування.
7. Встановлюється зміст обов’язку довірчого піклування, який полягає у тому, що дії, необхідні для здійснення суб’єктивного права, мають бути вчинені з дбайливістю та обачністю, що вимагаються від абстрактного «середнього» фідуціарія, який має аналогічні цілі, якщо із змісту або суті відносин не випливає встановлення визначених вимог, які висуваються до конкретного фідуціарія, з огляду на його індивідуальні особливості.
8. Поняття доброї совісті визначається як концептуальна основа довірчого правовідношення і результат взаємного визнання контрагентів, яка поширюється на випадки придбання добросовісною особою суб’єктивного права, надмірно сильного для досягнення його мети, обмеженого зобов’язанням набувача вчинити певні позитивні дії як прояв добросовісності фідуціарія до контрагента.
9. Виявляється поняття права доброї волі як системи взаємопов’язаних інститутів цивільного права, що регулює зобов’язання доброї совісті і субсидіарно застосовується з метою захисту від неправомірного збагачення у разі відсутності більш відповідних цивільно-правових конструкцій формального права (stricti juris) та їх непридатності.
10. Встановлено поняття фідуціарного закладу як неакцесорного способу забезпечення виконання зобов’язань і переходу права власності до кредитора.
11. Визначено поняття права власності з метою номінального здійснення, як цільового права власності набувача, переданого з умовою його здійснення і передачі в інтересах визначеної особи.
12. Виявлено правову природу інституту управління майном, як особистого, невідчужуваного права управителя на чуже цільове майно і особливого виду виконання (solutio).
13. На підставі наведених вище та інших висновків дисертантом вносяться конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавства України, які також складають наукову новизну дослідження.
Пропонується, зокрема, змінити або доповнити: ст. 3 ЦК України п. 2 «Поняття принципу добросовісності та доброї совісті»; п. 7, 9 і 10 ст. 319 «Здійснення права власності» ЦК; п. 3 «Добросовісність договору» і п. 4 «Припустимі зобов’язання» ст. 628 ЦК; п. 2 ст. 1029 «Поняття управління майном» ЦК; прийняти закон України «Про цільове майно».
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною, завершеною науковою роботою. Сформульовані теоретичні положення, висновки, і пропозиції одержані автором у результаті вивчення та аналізу понад 300 наукових і нормативно-правових джерел, цивільних і господарських справ.
Теоретичне та практичне значення дослідження полягає у тому, що його результати можуть бути використані в подальших загальнотеоретичних дослідженнях, у доопрацюванні та вдосконаленні законодавства України з питань довірчих правовідносин, зокрема, нового Цивільного кодексу, в навчальному процесі, підготовці підручників і навчальних посібників, методичних рекомендацій з курсу цивільного права для викладачів та студентів юридичних спеціальностей, у практичній діяльності судів загальної юрисдикції, господарських судів України, правоохоронних органів, у правозастосовчій практиці з питань договірного права, у тому числі довірчих правовідносин.
Теоретичні положення, обгрунтовані автором у дисертаційному дослідженні, вже використані в спекурсі «Цивільно-правове регулювання довірчих відносин», який дисертант читає магістрам протягом чотирьох років, а також можуть бути використані при підготовці навчальних курсів «Алеаторні договори», «Натуральні зобов’язання», «Цільове майно».
Апробація і впровадження результатів дослідження. Результати дослідження апробовані і знайшли відображення в публікаціях у виданнях (визнаних ВАК України фаховими для спеціальності «Правознавство») двадцяти однієї одноосібних наукових статей загальним обсягом понад 6 друкованих аркушів, у двох одноосібних монографіях «Траст: собственность и управление капиталами» (Київ, 1995, обсяг 12 д.а.), «Проблеми довірчих відносин в цивільному праві» (Київ, 2002, 30 д.а.), у двох колективних монографічних працях «Цивільне право України», використовувалися при проведенні практичних занять з цивільного права, а також були предметом обговорення на всеукраїнських та регіональних конференціях, зокрема на VIII-й регіональній науково-практичній конференції «Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні» (13 – 14 лютого 2002 р., юридичний факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка), Всеукраїнській науково-практичній конференції «Актуальні проблеми цивільного права та практики його застосування у сучасний період» (14 – 15 травня 2002 р., Хмельницький інститут регіонального управління та права, юридичний факультет), Всеукраїнській науково-практичній конференції «Правове забезпечення захисту прав людини» (м. Івано-Франківськ, жовтень 2002 р.).
Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри цивільного права юридичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.
Структура роботи визначається об’єктом дослідження та підходом автора до дослідження проблеми, і складається з вступу, чотирьох розділів, які охоплюють 10 параграфів, висновку, списку нормативних актів, використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 511 сторінок, з них 26 сторінок займає список використаних джерел.

Список литературы

ВИСНОВКИ
У висновках підведені найбільш суттєві підсумки виконаного автором дисертаційного дослідження:
1. Поняття довірчого правовідношення розглядається у вузькому і широкому розумінні як правовідношення фідуціарне і правовідношення доброї волі.
У вузькому розумінні довірчими виступають цивільні правовідносини, уповноважений суб’єкт яких (фідуціарій) наділений фідуціарними, надмірними для досягнення мети повноваженнями на умовах правочинів «доброї совісті» (obligationes bonae fidei), зміст яких визначається не їх умовою, а справжніми намірами сторін, або якщо вони незрозумілі, нормами моралі та правилами професійної етики про добросовісність, розумність та чесну ділову практику, визнаними нормами права або звичаями.
У широкому розумінні під довірчими слід розуміти цивільні правовідносини доброї волі, зміст яких полягає в наданні права, більшого за звичайне, або захисту неправа (тобто, можливостей без суб’єктивного права), які грунтуються на добрій совісті і правових нормах або лише на добрій совісті і виникають за волевиявленням суб’єкта права (фідуціарний заклад, управління майном, дилерський договір), незалежно або всупереч його волі (negotiorium gestio, незаконне володіння, кондикційні зобов’язання), недозрілих прав (секундарні права, локальні норми про добру совість), вироджених прав (натуральні зобов’язання, у т. ч. парі), інших прямо невизначених зобов’язань (переддоговірні угоди, опосередковане володіння, у т. ч. відносини контролю).
2. Правова природа довірчого правовідношення полягає у визнанні правового титулу фідуціарія специфічною формою майнового привласнення залежного (опосередкованого) типу, сформованого на стикі права власності і володіння, з притаманними їм ознаками та більшим ступенем привласнення, ніж просте володіння, з турботливістю, яка може переважати турботливість з боку володільця і навіть власника і передбачає контроль над річчю, яка у наступному підлягає поверненню, якщо правочином не передбачено вчинення певних дій щодо неї, та обумовлює присутність у статусі фідуціарія елементів речових (in rem) і зобов’язальних прав (in personam).
Фідуціарій наділений правовим титулом, обтяженим його зобов’язанням вчинити позитивні дії у залежному інтересі [тобто, повернути річ власнику за його вимогою або по досягненні мети правочину або передати річ третій особі на виконання розпорядження власника] у межах прямо визначених і припустимих повноважень, з дотриманням закріплених у нормах права або звичаях положень професійної етики і норм моралі про добросовісну поведінку, розумність та чесність.
3. Особливості структури довірчого правовідношення обумовлені його специфічними елементами - залежним інтересом, передбачуваними повноваженнями і обмеженнями здійснення суб’єктивного права зобов’язаннями «доброї совісті».
Під залежним інтересом довірчого правовідношення слід розуміти передумову або основу суб’єктивного права та можливість задоволення за його допомогою вимог, що грунтуються на зобов’язаннях доброї совісті, переважно або виключно у чужому інтересі [фідуціанта та вигодонабувача].
Надмірність переданих фідуціантом прав обумовлює самозаконність їх обмежень зобов’язанням фідуціарія діяти у залежному інтересі, що викликає правовий результат, якого бажала діюча особа, якщо їх неприпустимість [обмежень] не передбачена в силу прямої вказівки закону, не випливає з їх змісту або із суті довірчих відносин.
4. Особливості змісту довірчого правовідношення обумовлені присутністю двох видів повноважень, вчинених у залежному інтересі - прямо визначених і передбачуваних, тобто таких, що презюмуються.
Прямо визначені повноваження (англ.: express authority) виникають як прояв волевиявлення учасників правовідношення в силу прямої вказівки правочину або закону. Припустимі повноваження (англ.: implied authority) - у рамках дійсної спрямованості волі учасників довірчого правовідношення на його реалізацію, з дотриманням закріплених у звичаях положень професійної етики і норм моралі про добросовісну поведінку, розумність та чесність. Припустиме повноваження встановлюється з урахуванням поведінки довірителя, порядку ведення справ відповідного об’єкту управління (наприклад, єдиного майнового комплексу; спільного майна осіб, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах, оформленого на одне з подружжя), інших обставин, що дають можливість визначити справжні наміри довірителя і сторін у цілому, або якщо вони незрозумілі - звичаями ділового обороту і правилами професійної етики.
5. Особливості підстав виникнення і припинення довірчого правовідношення полягають у їх виникненні й припиненні з підстав, прямо визначених формальним правом і передбачуваних зобов’язаннями «доброї совісті». Довірче правовідношення виникає з будь-яких підстав виникнення цивільних прав, до яких, зокрема, відносяться правочин, рішення суду, адміністративний акт, проступок, пряма вказівка закону.
За характером волевиявлення довірче правовідношення виникає за наявності прямо вираженої, а в прямо передбачених законом випадках – за наявності передбачуваної волі на створення довірчого правовідношення. Обгрунтовано, що довірчі правовідносини припиняються за підставами, прямо визначеними формальним правом, і в зв’язку з втратою довіри в добросовісність та особистість контрагента.
6. Особливість суб'єктного складу довірчого правовідношення обумовлена тричленною структурою його учасників і розділенням змісту права власності між фідуціантом, фідуціарієм і вигодонабувачем, наділених різними за обсягом і характером суб’єктивними правами на одне й те саме майно.
Фідуціантом визнається будь-яка фізична або юридична особа, яка передає фідуціарію права на майно або немайнові об’єкти, належні йому на праві власності або у вигляді виключних майнових прав фідуціанту чи особі, котру він представляє, що підлягають здійсненню фідуціарієм у визначеному інтересі.
Фідуціарієм вважається юридична або фізична особа, наділена дискретними (невизначено широкими і змінними) повноваженнями, яка несе підвищену відповідальність і визначає юридичну долю майна у залежному інтересі. Фідуціарієм визнається кожен, хто здійснює фідуціарну власність, контроль або управління фідуційованим майном чи розпорядження ним, а також особи, які надають послуги з інвестиційного консультування за певну винагороду.
Вигодонабувачем є будь-яка фізична чи юридична особа, на користь котрої передається фідуційоване майно, або плоди чи інші вигоди від цього майна на умовах, визначених фідуціантом у довірчому правочині або іншій підставі виникнення довірчого правовідношення. Автором обгрунтовано, що вигодонабувачем не визнається особа, яка є фідуціарієм і не має інших прав щодо предмета довірчих відносин, якщо інше не встановлено правочином або прямою вказівкою закону або не випливає із суті довірчого правовідношення.
7. Особливості здійснення довірчого правовідношення полягають у єдності реалізації суб’єктивного права з особистістю фідуціарія як продовжувача особистості фідуціанта, наділеного правовим титулом, що доповнює формальне право і санкціонує взятий на себе обов’язок довірчого піклування.
Зміст обов’язку довірчого піклування полягає у тому, що дії, необхідні для здійснення суб’єктивного права, мають бути вчинені з дбайливістю та обачністю, що вимагаються від абстрактного «середнього» фідуціарія, який має аналогічні цілі, якщо із змісту або суті відносин не випливає встановлення визначених вимог, які висуваються до конкретного фідуціарія, з огляду на його індивідуальні особливості.
8. Довірче правовідношення має здійснюватися з урахуванням вимог загальних принципів цивільного права - справедливості, добросовісності, розумності, чесності та недопущення зловживання правом.
Спеціальними принципами довірчого правовідношення, притаманними виключно зобов’язанням «доброї совісті» у цілому або їх окремим різновидам, визнано правила «доброго господаря», «розсудливої людини», «розсудливого експерта», дотримання балансу і дії у ситуаціях конфлікту інтересів.
Співвідношення загальних і спеціальних принципів довірчого правовідношення полягає у застосуванні особливих принципів відповідно до вимог правових норм і звичаїв, які регулюють довірче правовідношення, а за їх відсутності - використовуються загальні принципи.
9. Правила «доброго господаря», «розумної людини» і їх різновид для професійних фідуціаріїв - правило «розсудливого» експерта, виступають критеріями належного виконання фідуціарієм зобов’язання «доброї совісті».
Сутність правила «доброго господаря» закріплено у формулі: «як по доброму ведеться між добрими людьми» (Ut inter bonos bene), зміст якої полягає у виконанні фідуціарного зобов’язання з усією турботливістю і обачливістю, на засадах добросовісності, розумності, чесності, справедливості, недопущення зловживання правом. Механізм дії правил «розсудливої людини» і «розсудливого експерта» передбачає порівняння фідуціаріїв з іншими і встановлює його обов’язок виявляти піклування, вміння, розсудливість і старанність у обставинах, що склалися точно так, як у аналогічній ролі і за подібних обставин вчинила б розсудлива людина, що має аналогічні цілі.
10. Механізм дії принципів довірчого правовідношення передбачає виконання зобов’язання «доброї совісті» з дотриманням вимог турботливості й обачливості у поведінці фідуціарія, визначених правочином, а за їх відсутності, при виникненні спору щодо їх дотримання, суд має скористатися правилами етики про добросовісну поведінку, розумність і чесність [у тому числі чесну ділову практику] закріпленими у звичаях, які склалися у даній сфері, а за відсутності останніх застосовуються аналогія закону й аналогія права, використання яких передбачає застосування вимог добросовісності, розумності, чесності і справедливості як критеріїв правомірності дій фідуціарія.
11. Особливість складу джерел регулювання довірчого правовідношення полягає у його субсидіарному регулюванні правилами професійної етики і традиціями здійснення відповідного виду професійної діяльності, які розробляються членами професійних об’єднань через свої відповідні органи або законодавчі органи у відповідності з національним законодавством, звичаями, визнаними міжнародними стандартами і нормами.
Особливість виконання правил професійної етики полягає у добровільному їх виконанні тими, на кого поширюється їх дія, недодержання яких карається, аж до застосування дисциплінарних санкцій. Норми правил професійної етики не відмінюють і не замінюють положень правових норм, доповнюючи і конкретизуючи їх, з урахуванням умов і характеру завдань, що виконуються членами відповідного професійного об’єднання, заповнюючи прогалину у нормотворчій системі, мають додатковий, субсидіарний характер та самостійне регулююче значення у межах судових та адміністративних процедур, схвалених компетентнимим державними органами.
12. Добру совість визнано концептуальною основою довірчого правовідношення і результатом взаємного визнання контрагентами.
Добра совість розглядається у об’єктивному і суб’єктивному розумінні. У об’єктивному розумінні добра совість існує у широкому і вузькому значенні, зокрема, у вигляді загального принципу, мірила відповідності уявленням про справедливість і розумність та відображення поняття добросовісності, а у вузькому значенні є нормою, що регулює припустимість протиставлення суб’єктивному праву обмежень його здійснення наданням захисту добросовісній особі чи навіть більш сильного права, обтяженого [взамін цього] зобов’язаннням діяти чесно і бути відданою [лояльною] переважно або виключно в інтересах фідуціанта.
У суб’єктивному значенні добра совість уявляє собою волю особи, що характеризується вибачувальним незнанням об’єктивних перешкод по придбанню приватного права або досягненню іншої переслідуємої нею юридичної мети або визнанням самозаконності обмежень надмірно сильного права зобов’язанням діяти переважно або виключно в інтересах фідуціанта.
Правова природа доброї совісті обумовлена її виникненням на підставі взаємного визнання контрагентів і поширюється на випадки придбання добросовісною особою суб’єктивного права, надмірно сильного для досягнення його мети [виникнення права власності за давністю або від неуповноваженої особи; номінальна і забезпечувальна власність; управління майном], обмеженого зобов’язанням набувача вчинити певні позитивні дії як прояв добросовісності фідуціарія до контрагента.
13. Місце довірчого правовідношення обумовлене поділом цивільного права на право формальне право і доброї волі.
Право доброї волі уявляє собою систему взаємопов’язаних інститутів цивільного права, що регулює зобов’язання доброї совісті і субсидіарно застосовується з метою захисту від неправомірного збагачення у разі відсутності більш відповідних цивільно-правових конструкцій формального права (stricti juris) та їх непридатності.
Тенденція до поділу цивільного права на формальне і право доброї волі викликана неможливістю врегулювання лише правовими нормами зобов’язань доброї совісті, зміст котрих визначається не їх прямо визначеними умовами, а справжніми намірами сторін, що випливають з припустимих обставин, закріплених у звичаях положень професійної етики і норм моралі про добросовісну поведінку, розумність і чесність.
Право доброї волі системно регулює цивільні правовідносини, які грунтуються на зобов’язаннях доброї совісті, охоплює правові інститути, засновані на совісті, що належать виключно до права доброї волі, а окремі з них, нормативно визначені, входять і до складу формального права, подвійна природа яких обумовлює їх місце у системі цивільних правовідносин та у загальній структурі цивільного права у цілому.
Наведеним обумовлено визнання довірчого правовідношення більш сильним юридичним засобом реалізації «самозаконності» зобов’язань доброї совісті, що базується на концепції доброї совісті, виходить за межі цивільних правовідносин формального права і субсидіарно застосовується з метою захисту від неправомірного збагачення у разі відсутності більш відповідних цивільно-правових конструкцій формального права та їх непридатності.
14. Предмет права доброї волі становлять довірчі відносини, що виникають з фідуціарних зобов’язань, і нормативно невизначених або юридично незавершених фактів, які грунтуються переважно або виключно на добрій совісті (секундарні права; натуральні зобов’язання; локальні норми про добру совість тощо).
Методологічну основу права доброї волі становлять методи юридичної рівності і диспозитивно-залежних надань. Метод диспозитивно-залежних надань є спеціальним методом права доброї волі, зміст якого полягає у поєднанні юридичних прийомів і способів впливу на відносини у залежному інтересі, які забезпечують вчинення фідуціарієм позитивних дій і реституції довіреного майна на основі юридичної рівності сторін і диспозитивності умов довірчих відносин.
15. Право власності з метою забезпечення виконання зобов’язань є неакцесорним способом забезпечення виконання зобов’язань, зміст якого полягає у передачі кредитору (фідуціарному власнику) права власності на майно, що знаходиться у експлуатації боржника (фідуціарного відчужувача), у забезпечення виконання зобов’язань останнього на умовах, встановлених договором. Зобов’язання фідуціарного відчужувача перед фідуціарним власником не залежить від основного зобов’язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли у договорі фідуціарного закладу міститься посилання на основне зобов’язання. Фідуціарний власник має право продати чи іншим чином провести відчуження об’єкту забезпечувальної власності, якщо забезпечуване зобов’язання не буде виконане належним чином, або у разі виникнення загрози неможливості погашення забезпечуваної вимоги за рахунок коштів, виручених від реалізації майна. Після виконання забезпечуваного зобов’язання фідуціарний власник зобов’язаний передати фідуціанту право власності на фідуційоване майно.
16. Право власності з метою номінального здійснення є правом власності, набуте фідуціарієм (номінальним власником) за розпорядженням фідуціанта (реального власника), з умовою наступного його цільового використання і передачі певній особі за попередньо встановленими ціною та іншими умовами здійснення права власності, передбаченими договором та/або законом. Різновидами номінального здійснення права власності виступають номінальна власність і номінальне тримання, положення якого у передбачених законом законом випадках можуть поширюватися на випадки передачі майна у власність для досягнення комерційних, благодійних, загальносуспільних або інших соціально корисних цілей виключно або переважно в інтересах вигодонабувачів.
17. «Самозаконність» приватної волі викликає правовий результат, якого бажала діюча особа, й обов’язковість вчинених правочинів для тих, хто їх уклав, що обумовлює припустимість обмеження діяльності власника зобов’язанням її здійснення виключно у визначених відчужувачем цілях (номінальне здійснення) або передачею права власності на майно, що знаходиться у експлуатації боржника, у забезпечення виконання його боргового зобов’язання (фідуціарний заклад) у порядку і на умовах, встановлених законом та/або договором.
18. Договір управління майном породжує особливе, з речoвим елементом, право на чужу річ, що не викликає переходу права власності до управителя. Передача майна в управління є особливим видом виконання (solutio) шляхом передачі установником і наділення управителя власницькими повноваженнями щодо чужого майна, з урахуванням обмежень, встановлених договором і законом, власник якого визначає мету управління, обсяг повноважень, що він передає, а також особу, в інтересах якої повинен діяти управитель. Дискретність повноважень, які обтяжують право власності і здійснюються за власним розсудом управителя, з урахуванням цілей управління та обмежень, визначених договором та/або законом, становлять зміст делегованого йому власником права на чужу річ, яке управитель зобов’язаний здійснювати в інтересах визначених вигодонабувачів.
Договір управління майном є способом управління чужим майном в інтересах самого власника чи вигодонабувача, для якого характерна висока ступінь довірливості, з особливим значенням особистості його учасників, що передбачає особисте виконання наявних в управителя прав і обов’язків, передача чи здійснення яких третіми особами у порядку повного або часткового правонаступництва допускається у визначених законом випадках. За договором управління управителю делегується особисте, невідчужуване право на чуже цільове майно, близьке до речового, обтяжене зобов’язальними відносинами з надання послуг і передачі майна у чужому інтересі (установника, вигодонабувача).
19. На підставі цих та інших висновків дисертантом вносяться конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавства України, які також складають наукову новизну дисертаційного дослідження.
Зокрема, пропонується змінити або доповнити п. 2 «Поняття принципу добросовісності та доброї совісті» ст. 3 ЦК України «Загальні засади цивільного законодавства», п.п. 7 і 9 ст. 319 «Здійснення права власності»; п. 3 «Добросовісність договору» і п. 4 «Припустимі зобов’язання» ст. 628; п. 2 ст.1029 «Поняття управління майном», Главу 70 ЦК України «Управління майном» умістити за договором довічного утримання (Глава 57) і перед договором майнового найму (Глава 58); прийняти Закон України «Про цільове майно на основі запропонованої автором наукової моделі закону.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Адамович Г. О некоторых способах обеспечения кредитных обязательств // Хозяйство и право. – 1996. – № 9.
2. Андреев В. П. Право собственности в России. – М., 1993.
3. Альтшулер А. Б. Восток-Запад: валютно-кредитные отношения. – М., 1979. – С. 49.
4. Агарков М. М. Основы банковского права. Учение о ценных бумагах: Научн. исслед. М., БЕК. – 1994. – С. 115 – 116.
5. Баронов А. Кредити студентам // Урядовий кур’єр. – 02.11.2000. – № 203.
6. Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формирования. М., 1994.
7. Бирюкова Л. А. Фидуциарная собственность как способ обеспечения защиты кредитора / Актуальные проблемы гражданского права / Под ред. С. С. Алексеева. – М., 2000. – С. 200.
8. Борисова В. Про залежність юридичних осіб // Вісник академії правових наук. – 2000. - № 3. – С. 105.
9. Белов В. А. Банковское право России: теория, законодательство, практика: Юридические очерки. – М.: Учебно-консультационный центр.
10. Воронежский Р. Характеристика доверительных правоотношений // Бизнес – № 49. – 1995.
11. Белов В. Трастовые операции банков с ценными бумагами // Бизнес и банки. 1993. № 40.
12. Горбунов В. В. Договор доверительного управления имуществом / Автореф. дис. на соиск. учен. степ. канд. юрид. наук. – Екатеринбург, 2000.
13. Гузикова С. В. Доверительное управление: гражданско–правовые отношения и их юридическое содержание // В кн.: Актуальные проблемы гражданского права / Под ред. С. С. Алексеева; Исследовательский центр частного права. Уральский филиал. Российская школа частного права. Уральское отделение. – М.: «Статут», 2000.
14. Дозорцев В. А. Доверительное управление имуществом. – В кн.: Гражданский кодекс РФ. Часть вторая. Текст, коментарии, алфавитно- предметный указатель / Под ред. О. М. Козырь, А. Л. Маковского, С.А. Хохлова. – М., 1996.
15. Витрянский В. В. Предмет договора дарения // ЭЖ–Юрист, № 20 (120), май 2000.
16. Вінник О. М. Правове становище дочірніх підприємств // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. - № 1. – С. 7 - 8;
17. Вінник О. М. Правове становище залежного підприємства: проблеми вдосконалення законодавства // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1997. - № 11. – С. 10 – 12.
18. Генкин А. С. Эффективный траст: опыт Западной Эвропы и российская практика. – М.: Издательский дом «АЛЬПИНА», 1999.
19. Вагацума С., Аридзуми Т. Гражданское право Японии: пер. с япон. – М., 1983. – Т1. – С. 234 – 235.
20. Брудзыньски Р. Ковалев П. Анализ структуры долговых обязательств Украины. // Финансовые риски. – № 3 – 4 (19 – 20), 1999. – С. 49 – 50.
21. Богуславский М. М. Международное частное право: Учебник. – М., 1999. – С. 243.
22. Біленчук Д. П. Біленчук П. Д. Залетов О. М. Клименко Н. І. Страхове право України. Підручник для вищих навчальних закладів. За ред. П.Д.Біленчука і О. Ф. Філонюка. Київ: Атіка, 1999.
23. Бартошек М. Римское право. Понятия, термины определения. Москва, Юридическая литература, 1989.
24. Барбакару А. И. Записки шулера. Записки репортера. – Харьков: МЧФ Грампус Эйт; Ростов-на-Дону: Феникс, 1997.
25. Барон Ю. Система римского гражданского права. Кн.III. Вещные права. Киев, 1888.
26. Бахин С. В. Субправо (международные своды унифицированного контрактного права). – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2002.
27. Братусь С. Н. Субъекты гражданских прав. М., 1950.
28. Будилов В. И. Залог в гражданском праве России и ФРГ. – М., 1995.
29. Грибанов В.П. Интерес в гражданском праве // Советское государство и право. 1967, № 1.
30. Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорно право. Книга вторая, 2000.
31. Вінник О. М. Приватні та публічні інтереси, їх роль і відображення в господарському праві // Підприємництво, господарство і право, 2001, № 4.
32. Безсмертна Н. В. Здійснення громадянами права приватної власності в Україні // Дис… канд. юрид. наук, К.: 2001.
33. Братко А.Г. Запреты в советском праве. – Саратов, 1979.
34. Гражданское право. Часть 1. Учебник под ред. Ю. К. Толстого, А. П. Сергеева. – М., 1996.
35. Гражданское право России. Том 1. Под ред. Е. А. Суханова. – М., 1999.
36. Гукасян Г. Проблема интереса в советском гражданском процессуальном праве. Саратов, 1970.
37. Гурвич М. А. Право на иск. М.–Л., 1949.
38. Белов В. А. Гражданское право: Общая часть: Учебник. – М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2002.
39. Боголепов Н.П. Учебник истории римского права. - М., 1900.
40. Генкин А. С. Эффективный траст: опыт Западной Эвропы и российская практика. – М.: Издательский дом «АЛЬПИНА», 1999.
41. Дождев Д. В. Римское частное право // Инфра. М - НОРМА, Москва – 1997.
42. Danz H. A. A. Der sacrale Schutz im romischen Rechtsverkehr. Jena, 1857.
43. Дождев Д. В. Римское частное право // Инфра. М - НОРМА, Москва – 1997.
44. Дернбург Г. Пандекты. Вещное право. - Т. 1 Ч. 2 - Спб., 106. - № 1.
45. Дубровский Д. И. Обман. Философско-психологический анализ. – М.: РЭЙ, 1994.
46. Дзера О. В. Розвиток права власності громадян в Україні: Монографія. – К.: Вентурі, 1996.
47. Дякович М. Особливості застави квартири, придбаної в кредит // Підприємництво, господарство і право, 2001, № 8. – С. 33 – 37.
48. Камышанский В. П. Право собственности: пределы и ограничения. – М.: ЮНИТИ, Закон и право, 2000.
49. Косарев И. Э. Право ограниченного пользования чужим имуществом (сервитуты) // Правоведение, 1996.
50. Попов М. Об ограничениях купли–продажи гражданами земельных участков // Хозяйство и право, 1998. – № 2.
51. Скловский К. О возможности ограничения права собственности договором // Хозяйство и право. 1999. – № 5. – C. 109 – С. 113.
52. Цивільне право України // під ред. Д. В. Бобрової, О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. – К., 1997.
53. Штефан М. И., Дрыжчаная Е. Г., Гусев Е. В. Представительство граждан в суде: Учеб. Пособие для студентов юрид. спец. Вузов // К.: Лыбидь, 1991.
54. Ефимов В.В. Догма римского права. - Спб., 1898.
55. Підопригора О. А. Основы римского гражданского права: Учеб. Пособие для студентов юрид. Вузов и факультетов. – 2-е изд., перераб. – К.: Вентури, 1994.
56. Ефимова Л. Г. Банковское право. Учебное и практическое пособие // Издательство БЕК. - Москва, 1994.
57. Зом Р. Инструкции. Учебник истории и системы римского Минервин гражданского права. Ч.1. - 1908.
58. Исходные моменты учения о закладном праве. - Ярославль, 1874.
59. Колотинський Н. Д. История римского права. - Казань, 1912.
60. Муромцев С. А. Гражданское право древнего Рима. - М., 1883.
61. Новицкий И. Б. Римское право. - М., 1993.
62. Ойгензихт В. А. Воля и волеизъявление. (Очерки теории, философии и психологии права). Душанбе: Дониш, 1983.
63. Покровский И. А. История римского права. - Петроград, 1917.
64. Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права // Кафедра гражданского права юридического факультета МГУ им. М.В.Ломоносова, Москва, Статут, 1998.
65. Римское частное право: Учебник / Под ред. И. Б. Новицкого и И. С. Перетерского. М., 1996. – С. 339.
66. Слипченко С. А. Право доверительной собственности. – Харьков: Консум, 2000.
67. Слюсаревський М. М. З історії цивілістичної думки: фідуціарні (довірчі) договори, фідуціарна власність у римському праві // Українське право. - 1998. - № 1.
68. Спасибо-Фатєєва І. В. Окремі аспекти поняття юридичних осіб // Підприємництво, господарство і право, 2001. - № 8. - С. 21 - 24.
69. Хвостов В. М. История римского права. - М., 1910.
70. Чиланж К. Ф. Учебник инструкций римского права. - М., 1906.
71. Щербатых Ю. В. Искусство обмана. Попудярная энциклопедия. – М.: ЭКСМО-Пресс, 1998.
72. Цицерон. V кн.: О старости. О дружбе. Об обязанностях. - М., 1974.
73. Фаткуллин Ф. Н. Проблемы теории государства и права. – Казань, 1987.
74. Фогельсон Ю. Б. Избранные вопросы теории обязательств: Курс лекций. – М.: Юрист, 2001.
75. Певзнер А. Г. Понятие гражданского правоотношения и некоторые вопросы теории субъективных гражданских прав // Ученые записки ВЮЗИ. Вып. 5. Вопросы гражданского права. М., 1958. – С. 3 – 34.
76. Певзнер А. Г. Понятие и виды субъективных гражданских прав // Ученые записки ВЮЗИ. Вып. 10. Вопросы гражданского права. М., 1960.
77. Певзнер А. Г.. Понятие и виды субъективных гражданских прав: Автореф. дисс. … к. ю. н. М., 1961.
78. Зобов’язальне право. Теорія і практика. Навчальний посібник. / За ред. О. В. Дзери, Київ, Юрінком Інтер, 1998.
79. Тархов В. А. Гражданское право. Общая часть. Курс лекций. Чебоксары: Чув. Кн. Изд.–во, 1997.
80. Курылев С. В. Объяснения сторон как доказательство в советском гражданском процессе. М., 1956.
81. Митюков К. А. Курс римского права. Киев, 1902.
82. Севрюкова И. Ф. Виды ограниченных вещных прав и владение в системе украинского гражданского законодательства: дисс. …канд. юрид. наук. – К., 1998.
83. Траст: экономика, право, действительность (опыт) и рад бы доверить, да нечего // Интервью с Падалко А. / Бизнес. – 1994. – № 6 (61).
84. Иоффе О. С., Шаргородский М. Д. Вопросы теории права. М., 1961.
85. Толстой Ю. К. К теории правоотношения. Л., 1959.
86. Толстой Ю. К. Понятие права собственности // Проблемы гражданского и административного права. Л., 1962.
87. Михеева Л. Ю. Доверительное управление имуществом / Под ред. В.М. Чернова. – М.: Юристъ, 1999.
88. Гражданский кодекс РФ. Часть первая. Текст, комментарии, алфавитно–предметный указатель / Под ред. О. М. Козырь, А. Л. Маковского, С.А. Хохлова.
89. Основные институты гражданского права зарубежных стран. Сравнительно–правовое исследование. Под ред. В. В. Залесского. – М.: Издат–во НОРМА, 1999.
90. Егоров К. Ф. Договоры фрахтования и перевозки по иностранному морскому праву. докт. дисс. Л., 1968.
91. Халфина Р. О. Договор в английском гражданском праве. М., 1959.
92. Goodeve,s Modern Law on Personal Property. Revised and partly re–written by H.Potter and A. K. Kiralfy. 8th ed. L., 1937.
93. Goodeve,s Modern Law on Personal Property. Revised and partly re–written by H.Potter and A. K. Kiralfy. 8th ed. L., 1937.
94. Кулагин М. И. Предпринимательство и право: опыт Запада, М.: Дело, 1992. – С. 64.
95. Гражданское право: В 2–х т. Т 2 / Под ред. Е.А. Суханова. М., 1994.
96. Гражданское право: В 2–х т. Т.1: Учебник / Отв. Ред. Е. А. Суханов, 2-е изд., перераб. и доп.
97. Юридический словарь по адресату в сети Internet: http: // dictionary.findlaw.com (на 01.06.2000).
98. Black’s Law Dictionary, 6-th Edition, West Publishing, MN, 1990.
99. Вишневский А. А. Банковское право Англии. – М.:Статут, 2000.
100. Freeman @ Lockyer v. Buckhurst Park Properties (Mangal) Ltd. [1964].
101. Шмиттгофф Клайв Максимилиан Экспорт: право и практика международной торговли: Пер. с англ. – М.: Юрид. лит., 1993.
102. Ellinger E. P., Lomnicka E. Modern Banking Law. Oxford, 1994.
103. Иоффе О. С. Обязательственное право. М.: «Юридическая литература», 1975.
104. Цивільне право України. Ч. 1 / За ред. Ч. Н. Азімова, С. Н. Приступи, В. М. Ігнатенка. – Х., 2000.
105. Дудорова К. Алеаторні (ризикові) договори: деякі питання законодавчого регулювання // Підприємництво, господарство і право, 2002, №3.
106. Гражданское право. Учебник. Часть 2 / Под ред. А. П. Сергеева, Ю.К.Толстого. М.: «Проспект», 1997.
107. Аристотель. Никомахова этика, 5.10.1137b11-28/Ed.by R.McKeon. The Basic Works of Aristotle. New York, 1941. P. 1020.
108. Аристотель. Сочинения: В 4-х т. Т. 4 / Перевод с древнегреческого; общая редакция А. И. Доватура. – М.: Мысль, 1983.
109. Алексеев С. С. Право на пороге нового тысячелетися: Некоторые тенденции мирового правового развитися – надежда и драма современной эпохи. М.: «Статут», 2000.
110. Принципы международных коммерческих договоров / Пер. с англ. А. С. Комарова. – М., 1996.
111. Principles of European Contract Law // http: // www.ufsia.ac.be/PECL.html.
112. Чернишова Ю. В. Принцип добросовісності в договірних зобов’язаннях у міжнародному приватному праві // Магістерська робота, Національний Київський університет імені Тараса Шевченка, 2001. – С. 6.
113. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка.
114. Стаття Британіка: http // www/ britanica com.
115. Емельянов В. Добросовестность, разумность // эж–ЮРИСТ, № 18 май 2002.
116. Емельянов В. И. Разумность, добросовестность, незлоупотребление гражданскими правами. – М.: Лекс–Книга, 2002.
117. Смитюх А. «Добросовестные» принципы. Добросовестность и честная деловая практика как основополагающая идея Принципов международных коммерческих договоров и lex mercatoria // Юридическая практика, № 37 (195), 12 сентября 2001. – С. 10.
118. H. K. Lucke «Good Faith and Contractual Performance», in P. Finn (ed)., Essays on Contract, 1987, The Law Book Company Limited, Sydney.
119. Павленко Д. Договор по справедливости. Условия договора должны не только исполняться, но и быть справедливыми // Юридическая практика, № 14 (224), 3 апреля 2002. – С. 6.
120. Павленко Д. Договор по справедливости. Условия договора должны не только исполняться, но и быть справедливыми // Юридическая практика, № 14 (224), 3 апреля 2002. – С. 6.
121. Смітюх А. Ідея добросовісності як імператив приватного права // Право України, 2001, № 8. – С. 52.
122. Roy Goode. The Concept of «Good Faith» in English Law // http: // www.cnr.it/crdcs/goode.htm; Див. також: Романов А. К. Правовая система Англии: Учеб. пособ. – М., 2000. – С. 35.
123. Цвайгерт К., Кетц Х. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права. – М., 1999. – С. 58 – 59.
124. Artur S. Hartkamp, Judicial Discretion under the New Civil Code of Nether land // Centro di studi e ricerchedi diritto comparato e Seminari, /http: // www. Cnr. It/ CRDCS / hart kamp. htm.
125. Paul I. Powers Defining the Underfinable God Faith and the United Nations Convention on Contracts for the International Sale of Goods, 18 Juurnal of Law and Commerce (1999), P. 338.
126. Аристотель. Никомахова этика, 5.10.1137b11-28/Ed.by R.McKeon. The Basic Works of Aristotle. New York, 1941. P. 1020.
127. Ханик–Посполітак Р. Деякі аспекти захисту прав споживачів в європейському союзі// Підприємництво, господарство і право, квітень 2002, №4.
128. Кот О. О. Перехід прав кредитора до третіх осіб в цивільному праві України // Автореф. … дис. канд. юрид. наук. – Київ, 2002.
129. Кот О. О. Суброгація як підстава переходу прав кредитора до третіх осіб // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. Наук. Пр. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин. – 2001. – Випуск 27 (Частина III).
130. Завидов Б. Д. Договоры кредитно–финансовой сферы / Библиотека журнала «Финансовые и бухгалтерски консультации». – Выпуск 1. – М.: ФБК–ПРЕСС, 1997. – С. 8.
131. Энциклопедический юридический словарь. М.: ИНФРА – М, 1996. – С.337.
132. Майданик Р. А. Недержавні пенсійні фонди (НПФ) розвинутих країн // Бізнес, 11.05.1998, № 18 (277).
133. Майданик Р. А. Траст: Собственность и управление капиталами. – К.: Наукова думка, 1995.
134. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности / Пер. с франц. – М., 1997.
135. Эннекцерус Л. Курс германского гражданского права / Пер. с нем. Т. 1 Полутом 1 / Под ред. И. Б. Новицкого. – М., 1949.
136. Скловский К. И. Применение норм о доброй совести в гражданском праве России // Хозяйство и право, № 9. - 2002.
137. Эннекцерус Л. Курс германского гражданского права / Пер. с нем. Т. 1 Полутом 1 / Под ред. И. Б. Новицкого. – М., 1949.
138. Дождев Д. В. Добросовестность (bona fides) как правовой принцип / Политико-правовые ценности: история и современность / Под ред. В.С.Нерсесянца. – М., 2000.
139. Карпенко И. Жилье по-прежнему находится за пределами денежного обращения // Фондовый рынок Украины. – 1997. – 16 апр. (№ 14). – С. 17 – 18.
140. Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. – М., Спарк. – 1995.
141. Скловский К. О возможности ограничения права собственности договором // Хозяйство и право. 1999. – № 5. – C. 109 – С. 113.
142. Цивільне прово України // під ред. Д.В. Бобрової, О.В. Дзери, Н.С.Кузнєцової .- К, 1997.
143. Хвостов В. М. Система римського права. – 1996.
144. Семенов Ю. Семнадцать мгновений весны/М., Известия, 1980.
145. Черноиванов В. // Оставление в собственности государства пакетов акций приватизируемых предприятий. Бизнес, № 8 (319), 1999. – С. 90.
146. Гражданское право. Консультации специалистов Уральского отделения Школы частного права: Участие в ООО // эж–ЮРИСТ, № 19 май 2002. – С. 2.
147. Иоффе О.С. Обязательственное право, М.: «Юридическая лирература», 1975.
148. Масевич М. Г. Гражданское право России. Часть вторая: Обязательственное право: Курс лекций.
149. Елисеев И.В. Некоторые проблемы оборота имущественных прав // ЭЖ-Юрист, №32, 2000; Алещев И. «…безвозмездно, то есть даром». Консультация юриста // ЭЖ–Юрист, № 6, февраль 2001. – С. 3.
150. Курс–на судебную практику! // ЭЖ–Юрист, № 40 (140), октябрь, 2000.
151. Юровский Д. Благотворительность и бесплатная раздача товаров: Энциклопедия бухгалтера и экономиста // Центр экономических исследований и управленческого консультирования «Консульт», № 18, сентябрь 2001. – С. 8.
152. Козьяков С. Ю. Неприбыльные организации и новые возможности для бизнеса, «Бизнес», № 34, 05.09.1997.
153. Майданик Р. А. О статусе благотворительных организаций в Украине // Предпринимательство, хозяйство и право, № 8, август 1998. – С. 10 – 12.
154. Майданик Р. А. О статусе благотворительных организаций в Украине // Предпринимательство, хозяйство и право, № 1, август 1998. – С.5.
155. Спасибо-Фатєєва І. В. Акціонерні товариства: акції, власність, корпоративне управління (збірник статей). – Харків: Видавничий Дім «Райдер», 2002. - № 8. - С. 70 – 71.
156. Dupuy Y. Essai de defitition du groupe. Grenoble, 1977.
157. Mercadal M., Janin M. Op. cit. P. 897.
158. Perroux F. Pouvior et economie. P., 1973. P. 131.
159. Wurdinger H. Aktien und Ronzernrecht. Karlsruhe, 1973. S. 294.
160. Wurdinger H. Aktien und Ronzernrecht. Karlsruhe, 1973. S. 294.
161. Ніколаєва Т. Позики на створення робочих місць // Юридичний вісник, № 10 (350), 8 – 15 березня 2002. - С. 9.
162. Освіта в кредит // Новий кур’єр, січень 2001.
163. Зельцер Е. Знакомьтесь: новый финансовый инструмент. Украинские облигации внешнего займа 2000 года // Юридическая практика, № 3 (161), 18 января 2001. – С. 10.
164. Ukraine moves towards international banking standarts. // International Financial Law Review. April 2000. – http://www.iflrnet.com.
165. Кредитные соглашения. Прецеденты. – М., 1996.
166. Титов Д. А. Синдицированное кредитование – перспективный источник финансирования реального сектора экономики России. // Вестник банковского дела. – № 7. – С. 20.
167. Credit Agricole Indosuez, et al., Respondents, v. Rossiyskiy Kredit Bank et al., Apellants (06.03.2000).
168. Robert D. Cooper. Market modernization of law: Economic development through decentralized law. // Economic demensions in international law: compara