ЗАПЕРЕЧНІ УГОДИ ТА ЇХ ПРАВОВІ НАСЛІДКИ

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. ПРАВОВА ПРИРОДА УГОДИ
1.1. Поняття та основні ознаки угоди 12
1.2. Умови дійсності угоди 19
1.3. Поняття недійсних угод та їх види 47

РОЗДІЛ 2. ЗАПЕРЕЧНІ УГОДИ
2.1. Угоди, укладені неповнолітньою фізичною особою, за межами
її дієздатності 74
2.2. Угоди, укладені дієздатною особою, яка у момент їх вчинення
не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, та
обмежено дієздатною особою 85
2.3. Угоди, укладені під впливом помилки, обману, насильства та
тяжкої обставини 102
2.4. Угоди, укладені у результаті зловмисної домовленості представника
однієї сторони з іншою стороною 148
2.5. Угоди, укладені юридичною особою, які вона не мала права
укладати 157

РОЗДІЛ 3. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ВИЗНАННЯ УГОДИ НЕДІЙСНОЮ
3.1. Поняття реституції та її види 169
3.2. Додаткова майнова відповідальність учасників недійсних угод 179

ВИСНОВКИ 186

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 199

ВСТУП

Інтереси України як самостійної незалежної демократичної держави вимагають забезпечення розвитку ринкових відносин на чітко визначеній законодавчій базі, що дасть можливість утвердитись нашій державі як високоцивілізованому суспільству й інтегруватись у європейській та світовий простір. Проте у сучасних умовах вітчизняне законодавство не відповідає існуючим економічним реаліям.
Впродовж останніх років відбулися соціальні зміни у суспільстві, змінилися політичні, морально-етичні орієнтири людини та й, зрештою, сама її психологія. Тому теперішній стан українського суспільства, усі його негаразди, а також перспективи розвитку потребують якнайшвидших змін в економічних та правових відносинах, що дозволить створити основу нового законодавства, яке в умовах ринкової економіки закріпить правовий механізм регулювання державних, суспільних та приватних інтересів.
Актуальність теми. Найуніверсальнішою і найдоцільнішою формою здійснення товарно-грошових та інших майнових відносин в умовах ринкової економіки виступає угода (правочин), що є складною і багатоплановою цивільно-правовою категорією, яка відображає різні аспекти соціального буття – економічний, юридичний, соціальний, політичний та психологічний.
З юридичної точки зору, угода є правовою категорією, що призводить до виникнення, зміни та припинення прав і обов’язків суб’єктів цивільно-правових відносин. Це обумовлено динамікою реальних потреб, об’єктивних процесів суспільного відтворення. Соціальний аспект відносин, які виникають, змінюються або припиняються при укладенні угод, відображає розвиток взаємодії між її суб’єктами. Від законності укладення угод залежить стан економіко-правової захищеності громадян, а також політична стабільність суспільних відносин. Політичний аспект інституту угоди має своє відображення у міжнародних відносинах, пов’язаних з виникненням, зміною та припиненням прав і обов’язків суб’єктів у світовому правовому просторі. Психологічний аспект угоди виражається у ставленні людини як до своєї, так і до чужої праці, а також у вольовому вияві її учасників, що є однією з умов дійсності угоди. Поряд із сферою права, моралі та психології економічні відносини теж є складовою інституту угоди, а тому правове регулювання його економічного аспекту необхідно розглядати невід’ємно від загальнолюдських цінностей.
Таким чином, ефективні зміни інституту угоди в Україні можливі лише з урахуванням як економічної, так і юридичної, соціальної, політичної, психологічної сторін. Проблеми, які виникають у нових умовах господарювання, послаблення контролю за економічною діяльністю суб’єктів цивільного обігу та низький рівень правосвідомості суспільства сприяють зростанню кількості угод, які укладені з порушенням основних вимог законодавства. Питання ж про недійсність угод залишається одним із найскладніших і невивчених. Однією з причин цього є невизначеність юридичної природи недійсної угоди як правового явища. Правильна й обґрунтована дефініція правової природи недійсних угод має велике значення, оскільки з часу здобуття незалежності України постало завдання розбудови соціально орієнтованої, економічно розвинутої правової держави, в якій недоліки законодавчої бази зумовлюють прийняття і дію надмірної кількості підзаконних нормативних актів, котрі часто вносять у правове регулювання зайві суперечності та неясності. Система чинного законодавства вимагає уточнення окремих положень цивільно-правового інституту угоди і приведення його у відповідність до сучасних вимог життя суспільства.
Актуальною є і проблема необхідності перегляду підстав визнання угоди недійсною. Неналежна соціальна та правова захищеність суб’єктів договірних відносин, нестабільність чинного законодавства, а також прийняття нормативних актів, що нерідко є суперечливими, – це усе наслідки неврегульованого інституту угоди. У результаті проведення приватизації житлового фонду значна частина громадян стала не наймачами, а власниками житлових приміщень, набувши таким чином права на володіння, користування та розпорядження майном. У зв’язку з цим суди розглядають значну кількість справ, зокрема спори, пов’язані з укладенням угод про відчуження приватизованих квартир. Як свідчить проведене автором узагальнення судової практики, більшість позовів такого характеру суди задовольняють.
Підґрунтям для подальшого дослідження проблем щодо визнання угод недійсними та настання правових наслідків недійсності є праці вчених-юристів дореволюційного періоду: М.М. Агаркова, Д.І. Мейера, І.С. Перетерського, Г.Ф. Шершеневича. У наступні роки вивченням цих питань займалися: М.І. Брагінський, С.Н. Братусь, С.І. Вільнянський, Д.М. Генкін, О.С. Йоффе, О.О. Красавчиков, С.Н. Ландкоф, І.Б. Новицький, Н.В. Рабинович, В.А. Рясенцев, А.П. Сергєєв, Ю.К. Толстой, Ф.С. Хейфец, В.П. Шахматов. В українській цивілістиці над цією проблемою у свій час працювали: Ч.Н. Азімов, Д.В. Боброва, М.В. Венецька, О.В. Дзера, А.С. Довгерт, Н.С. Кузнєцова, А.В. Луць, В.В. Луць, Я.М. Шевченко, З.В. Ромовська, Є.О. Харитонов та інші.
Проте у більшості робіт увага науковців зосереджувалась на загальних питаннях цивільно-правового регулювання відносин, які виникали з приводу визнання угод недійсними, а спеціальні комплексні дослідження щодо природи недійсних угод та їх класифікації не проводилися. Дискусійними залишаються й немало теоретичних та практичних питань цього цивільно-правового інституту. Окремі поняття носять оціночний характер: “дрібна побутова угода”, “кабальна угода”, “погроза”, “обман”, “омана”, “помилка”, “зловмисна домовленість”, “дієздатна особа, яка не усвідомлює значення своїх дій або не може керувати ними”, “збіг тяжких обставин” і не мають однозначного тлумачення в юридичній літературі, що спричиняє труднощі у судовій практиці.
Наведені факти не лише обумовили вибір теми дослідження, але й свідчать про її актуальність як для виконання безпосереднього аналізу в цій сфері, так і для визначення особливостей підстав визнання угоди недійсною.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до плану науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт Національної академії внутрішніх справ України у межах теми: “Проблеми удосконалення цивільно-правових форм захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб” затвердженої Наказом МВС України № 635 від 30 червня 2002 р. “Про тематику пріоритетних напрямів дисертаційних досліджень на період 2002 – 2005 рр.”
Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний науковий аналіз поняття угоди як основного інституту цивільного права, теоретичних та практичних проблем, пов’язаних із визнанням угоди недійсною, вивчення діючого законодавства і законодавства деяких країн СНД та Європи, узагальнення судової практики та розробка науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення законодавства з питань визнання угод недійсними.
Для досягнення мети дисертаційного дослідження було поставлено такі основні задачі:
– розглянути ретроспективу становлення і розвитку інституту угоди;
– визначити поняття, ознаки та умови дійсності угоди;
– встановити критерії розмежування дійсних і недійсних угод;
– провести аналіз умов дійсності та обґрунтувати необхідність їх нормативного закріплення;
– розкрити юридичну природу заперечних угод, залежно від підстав визнання їх недійсними, та класифікувати ці підстави;
– розглянути правові наслідки визнання угоди недійсною, дослідити особливості односторонньої та двосторонньої реституції, а також додаткової майнової відповідальності;
– надати рекомендації щодо вдосконалення чинного цивільного законодавства.
Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини, пов’язані із найпоширенішою підставою виникнення, зміни та припинення цивільних прав та обов’язків  угодою.
Предметом дослідження є система цивільно-правових актів чинного національного законодавства, законодавства деяких країн СНД (Росії, Республіки Бєларусь) та Європи (Чехії, Польщі, Німеччини), що регламентують порядок укладення угоди і підстави визнання її недійсною.
Методи дослідження. В процесі дослідження було застосовано такі методи: порівняльно-правовий, історико-правовий, формально-логічний, системно-структурний, догматичний, діалектичний, статистичний.
За допомогою порівняльно-правового методу був проведений аналіз окремих положень нормативно-правових актів; історико-правовий – використовувався при дослідженні етапів розвитку цивільно-правового інституту угоди та умов дійсності угоди; формально-логічний метод надав можливість поділити недійсні угоди на нікчемні й заперечні, а також класифікувати підстави недійсності правочину та виокремити правові наслідки недійсності. Використання системно-структурного методу дозволило типізувати та систематизувати цивільні справи про визнання угод недійсними. Догматичний метод дозволив провести аналіз норм чинного законодавства, сприяв виявленню у ньому прогалин та дозволив сформулювати пропозиції щодо його вдосконалення. Статистичний метод використовувався для узагальнення судової практики. За матеріалами проведеного автором узагальнення 300 цивільних справ, розглянутих судами Київської, Донецької та Львівської областей протягом 1996  2002 рр. серед угод, які були визнані недійсними, 67% склали угоди укладені внаслідок обману; 15% – під впливом насильства, погроз, помилки та збігу тяжких обставин; 14% – з порушенням вимог суб’єктного складу; 4% – на підставі зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою та угоди, укладені органом юридичної особи з перевищенням своїх повноважень.
Наукова новизна дослідження. Дисертаційна робота є першим в Україні комплексним дослідженням правової природи заперечних угод, в якій розроблено основні положення класифікації підстав визнання угоди недійсною та настання правових наслідків недійсності угоди. Проведене дослідження дозволило авторові сформулювати та обґрунтувати наступні положення, що виносяться на захист:
1. На підставі всебічного аналізу правової природи інституту угоди виділені наступні, властиві угоді ознаки: вольовий характер дій юридично незалежних, рівноправних суб’єктів цивільно-правових відносин; спрямованість цих дій саме на досягнення певного правового результату в межах правоздатності сторін; виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов’язків внаслідок цього; настання цивільно-правових наслідків як безпосередньо, так і у поєднанні з іншими юридичними фактами.
2. Визначено зміст поняття “здійсненність та реальність настання правових наслідків”. Під здійсненністю дисертант розуміє фізичну, юридичну, моральну можливість виконання умов угоди, усвідомлення сторонами суті та реальності правових наслідків, які настануть, а також у наявності права на майно або можливості набути таке право при його відчуженні. Обґрунтовано тезу щодо приналежності недійсної угоди за своєю природою до певної категорії юридичних фактів, а не до правопорушень, та виділено характерні ознаки недійсної угоди. Недійсність угоди може полягати в тому, що: угода недійсна від моменту її укладення; вона стає недійсною з часом, тоді як спочатку була дійсною; фактично угода сама по собі дійсна, але може бути визнана в суді недійсною.
3. Автор підтримує думку про доцільність заміни терміна “заперечна” угода на “оспорюваний” або “оскаржуваний” правочин, так як існуюче поняття не відображає його правової природи та змісту. Запропоновано класифікацію нікчемних та заперечних угод, не за ознакою заперечності в суді, а за підставами визнання їх недійсними. Умотивовано положення щодо віднесення фіктивних угод до групи оспорюваних, а не нікчемних, так як в умовах сучасних соціально-економічних відносин (перетворення форм власності, приватизації, появи нових господарюючих суб’єктів) стали з’являтися угоди, які укладаються без наміру створення правових наслідків і потребують доведення їх недійсності в суді.
4. Обґрунтовано доцільність законодавчого використання понять “омани”, “невідання”, “незнання” при визнанні угоди недійсною, укладеної під впливом помилки (так як поняття “омани” охоплює не лише вчинення активних дій – введення в оману – обман, а і пасивних). Запропоновано класифікацію помилок як підстав визнання угоди недійсною у: суб’єктному складі; праві; змісті (формі, предметі) та факті. Окреслено характерні ознаки істотної помилки, які полягають в тому, що створюється хибне уявлення однієї сторони про природу угоди, істотні умови угоди, права та обов’язки сторін, або про такі якості предмета угоди, що значно знижують його цінність чи можливість використання за цільовим призначенням.
5. Розкрито зміст поняття “збіг тяжких обставин” при визнанні угоди недійсною, виділено основні ознаки її кабальності: укладення угоди не просто на невигідних умовах, а на вкрай невигідних умовах для однієї зі сторін; усвідомлення недобросовісним контрагентом безвихідного майнового становища іншої сторони і надзвичайної невигідності угоди для неї; негативні наслідки можуть настати не лише для добросовісної сторони, а і для членів її сім’ї, як в результаті укладення угоди, так і при ухиленні від її укладення.
6. Досліджено особливості зловмисної домовленості: правочин вчиняється лише умисно представником однієї сторони з іншим контрагентом; правочин здійснюється представником особи чи контрагентом з метою наживи за рахунок цієї особи або з інших корисливих мотивів; воля особи не відповідає волевиявленню, вираженому через представника; для добросовісної сторони настають небажані правові наслідки.
7. Автор вважає, якщо повноваження особи чи органу юридичної особи на вчинення правочину (угоди) обмежені договором або установчими документами, і особа чи орган юридичної особи при укладенні правочину вийшли за встановлені межі, то правочин може бути визнаний судом недійсним за позовом тієї особи, в інтересах якої встановлені ці обмеження. Правочини вчинені юридичною особою з перевищенням повноважень або шляхом зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою, повинні відноситися до заперечних угод, а угоди укладені без відповідного дозволу (ліцензії) – до нікчемних.
8. Визначено правову природу угоди, укладеної під впливом насильства та погроз, і з’ясовано коло фактів, які підлягають встановленню в суді, а саме: застосування до одного з контрагентів (фізичної особи чи представника юридичної особи) фізичного або психічного тиску з боку іншої сторони; спотворення волі сторони, яку примушують укласти угоду; загроза заподіяння значної матеріальної чи моральної шкоди самому контрагенту або членам його сім’ї.
9. Сформульовано правове становище дієздатних осіб, які у момент вчинення юридичних дій не усвідомлювали значення своїх дій та (або) не могли керувати ними, а також висунуто пропозицію віднести цих осіб до категорії “умовно дієздатних осіб” або “тимчасово недієздатних осіб”, на підставі судового рішення та окреслити межі умовної дієздатності або тимчасової недієздатності.
10. Обґрунтовано доцільність доповнити зміст статей 225, 226, 230, 231, 232, 233 ЦК України таким положенням: “за умови умисного зловживання недобросовісною стороною становищем іншої сторони, крім відшкодування заподіяних збитків (в окремих випадках у подвійному розмірі) та моральної шкоди, передбачити такий правовий наслідок, як стягнення в дохід держави”.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані автором висновки і пропозиції можуть бути використані у процесі подальшого вдосконалення цивільного законодавства, зокрема у Цивільному кодексі України 2003 р. Положення дисертації можуть бути використані при підготовці відповідних розділів підручників та посібників з цивільного права, а також у навчальному процесі.
Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення та їх аргументація, рекомендації практичного характеру з удосконалення цивільного законодавства, що містяться в дисертації, були обговорені на засіданнях кафедри цивільного права Національної академії внутрішніх справ України, а також отримали апробацію у виступах автора на: міжнародній науково-практичній конференції “Державне регулювання торгівлі у ринкових умовах” (24-26 жовтня 2001 р., м. Київ); науково-практичній конференції “Формування правової держави в Україні: проблеми і перспективи” (22 лютого 2002 р., м. Тернопіль); науково-практичній конференції “Проблеми цивільного права та цивільного процесу на сучасному етапі розвитку законодавства” (5 квітня 2002 р., м. Донецьк); міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні проблеми реформування правової системи Російської Федерації” (25-26 квітня 2002 р., м. Бєлгород); всеукраїнській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми цивільного права та практики його застосування у сучасний період” (14-15 травня 2002 р., м. Хмельницький); науково-практичній конференції “Новий Цивільний і Кримінальний кодекси – важливий етап кодифікації законодавства України” (3-4 жовтня 2002 р., м. Івано-Франківськ).
Публікації. Основні положення та висновки дисертації знайшли відображення в дев’яти публікаціях, з них чотири статті у збірниках, що входять до переліку наукових фахових видань ВАК України, та тези п’яти доповідей на конференціях.

Список литературы

ВИСНОВКИ

У процесі створення і використання системи правового забезпечення ринкових перетворень в Україні слід виходити з багатоукладного характеру і диференційованості структури та змісту сучасної економіки, основу якої становлять традиційні договірні відносини. Необхідною умовою становлення цивілізованого підприємництва в державі є систематизація правових норм щодо укладення угод. При складанні тексту угоди обов’язковою умовою є відповідність чинному законодавству, але сьогодні саме дотримання вимог ускладнюється для суб’єктів цивільного обігу, тому що поява нових видів господарських операцій потребує своєчасної систематизації правових актів щодо договірних відносин.
Новий Цивільний кодекс України окремим розділом регулює договірні відносини та умови вчинення правочину. Тому важливим моментом виступає необхідність чіткого визначення поняття угоди (правочину), її (його) умов дійсності, з’ясування різниці дійсної угоди від недійсної та розв’язання проблем, які виникають при визнанні угоди недійсною, як з теоретичної, так і з практичної точки зору.
В результаті наукового аналізу цивільно-правового інституту угоди автором обґрунтована доцільність заміни поняття “угода” на поняття “правочин” (ст. 202 ЦК України 2003 р.): правочин – це вольові та правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення цивільно-правового результату. Правочину властиві ознаки: вольовий характер дій юридично незалежних, рівноправних суб’єктів цивільно-правових відносин; спрямованість цих дій саме на досягнення певного правового результату в межах правоздатності сторін; виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов’язків внаслідок цього; настання цивільно-правових наслідків як безпосередньо, так і у поєднанні з іншими юридичними фактами. Підкреслити смислове наповнення поняття “правочин” можна шляхом тлумачення частин цього слова – “право та чинність” або “чинити (діяти) правомірно”. Це обумовлена певними обставинами можливість здійснювати правомірні дії для набуття прав і обов’язків, тобто надання їм юридичної сили (чинності).
На нашу думку, повернення до поняття “правочин”, яке застосовувалось в Цивільному кодексі 1923 р., є доцільним, так як розкриває механізм набуття, зміни та припинення прав і обов’язків шляхом застосування правомірних дій (чинити правомірно). Поняття “правочин” більш влучне та об’ємне, ніж поняття “угода”, бо поняття “угода” не може охопити всі види правовідносин з приводу виникнення, зміни та припинення прав і обов’язків.
На підставі проведеного дослідження інституту правочину визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: 1) законність змісту правочину, який не повинен містити умови, які порушують публічний порядок та моральні засади суспільства; 2) особа, що вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі; 4) правочин повинен вчиняти у встановленій законом формі; 5) правочин має бути здійсненним та спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені.
На підставі аналізу умов дійсності угоди (правочину) автор робить такі висновки:
1. Законність змісту угоди – це відповідність умов угоди вимогам законів та інших нормативних актів. Цю умову дійсності угоди необхідно поділити на дві складові частини: 1) зміст угоди не повинен містити умов, заборонених нормативними актами; 2) зміст угоди не повинен містити тих умов, які суперечать інтересам держави, порушують громадський порядок та моральні засади суспільства.
Ми вважаємо, що моральні засади суспільства не можуть не забезпечуватися публічним порядком, так як це є однією з підвалин демократичного суспільства. Ст. 228 “Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок” ЦК України не свідчить про те, що з’явилася нова підстава визнання угоди недійсною – порушення громадського порядку, а доводить необхідність введення цієї статті з метою відмежувати небезпечні для суспільства угоди, які суперечать нормам права. Ця стаття розкриває юридичну оцінку, спрямованість і зміст незаконної угоди. Однією з основних ознак названої статті є те, що безпосереднім об’єктом посягання з боку її учасників є цивільно-правові акти, а також навмисний характер дій учасників незаконної угоди, умисел яких спрямований на досягнення результатів не співвідносних з нормами цивільного законодавства.
На нашу думку, моральні засади не слід виділяти як окрему підставу визнання угоди недійсною нарівні з нормативними актами (як це зроблено в п.1 ст. 203 ЦК України), а пропонуємо закріпити моральні засади в ст. 228 ЦК України, яку було б доцільно сформулювати так: “Угода, яка суперечить інтересам держави, порушує громадський порядок та моральні засади суспільства, є протизаконною”.
2. Підсумовуючи вимогу щодо суб’єктного складу угоди, необхідно відзначити, що новий ЦК України встановив спеціальний характер правоздатності юридичних осіб та дієздатності фізичних осіб.
Має місце встановлення загальної універсальної правоздатності юридичної особи. Практично саме таку універсальну правоздатність юридичних осіб закріпив новий ЦК України, за яким дотримання умов цієї правоздатності передбачає наявність у юридичної особи ліцензії (якщо це вимагає законодавство) на заняття певним видом діяльності; відсутність заборони в установчих документах на укладення окремих угод, а також наявність належних повноважень у представника юридичної особи, що виступає від її імені (ст.ст. 227, 232 ЦК України).
Отже, правоздатність юридичних осіб характеризується цілями діяльності юридичної особи, що визначені статутними документами, з одного боку, і повноваженнями органу юридичної особи, яка має право на укладення угод від імені юридичної особи, з іншою особою. На нашу думку, введення цілком нової за змістом статті стосовно правоздатності юридичних осіб підкреслює чітку регламентацію їх правосуб’єктності, що стало відповідати умовам сучасного господарського механізму.
Ми вважаємо, що внесення законодавцем змін щодо вікового цензу неповнолітніх, встановлення якого залежить від рівня розумового розвитку неповнолітніх і їх соціальної активності, дало можливість їм вже з 14 років набувати, змінювати та припиняти свої цивільні права та обов’язки, адже зміни, які постійно відбуваються в суспільстві, прискорили рівень психологічного й інтелектуального розвитку неповнолітніх.
3. Для того, щоб угода відповідала вимогам закону і мала юридичну силу, вона повинна укладатися з дотриманням основної умови дійсності угоди – умови про форму. Учасники угоди повинні чітко виражати свою волю, при її укладенні, щоб вона, як суб’єктивне явище, отримала конкретне об’єктивне вираження, тобто форму (усну чи письмову, у випадках, передбачених законом, і за згодою сторін – нотаріальне посвідчення, а також державну реєстрацію).
4. Так як правочин є вольовою дією, то він повинен містити два необхідні та невід’ємні елементи: суб’єктивний намір особи укласти угоду – внутрішню волю та об’єктивний прояв цієї волі особою – волевиявлення. Хоча потрібно звернути увагу на те, що у різних випадках для недійсності угоди юридичне значення може мати або внутрішня воля, або її зовнішній прояв – волевиявлення. Тому слід конкретизувати той чи інший момент єдиного вольового процесу, необхідного для укладення угоди і, відкидаючи абстрактно один, розглядати інший (але єдність цих елементів є обов’язковою).
5. Наводяться аргументи на користь такої умови дійсності, як здійсненність та реальність настання правових наслідків.
Нами запропонований поділ недійсних угод, які мають повну невизначеність змісту, на: 1) угоди з невизначеністю змісту відносно природи предмета угоди; 2) угоди з невизначеністю змісту відносно предмету угоди; 3) угода з невизначеністю змісту відносно суб’єктів угоди.
Від учасника угоди вимагається, щоб він мав серйозний намір досягнути правового результату. Особа, яка укладає угоду, повинна розуміти, до чого призведе її дія, вона мусить усвідомлювати цілі і характер своєї дії. При цьому немає необхідності, щоб суб’єкт уявляв юридичний бік укладання угоди у всіх її деталях, вимагається лише усвідомлення основних рис вказаного результату.
Отже, здійсненність угоди полягає: 1) у фізичній, юридичній та моральній можливості виконання умов угоди, а саме: а) у передачі відповідної речі, продукції, плодів, доходів, майна (договір купівлі-продажу, дарування тощо); б) у можливості виконання роботи (договір підряду, контрактації тощо); в) можливості надання послуг (договір про надання послуг, про перевезення вантажу тощо); г) в утриманні від цих дій (якщо автор рукопису продає право на його видавництво); 2) у наявності права на майно при його відчуженні; 3) в усвідомленні суті та реальності правових наслідків, які настануть в результаті укладення угоди.
Аналіз умов дійсності угоди надає сторонам можливість чітко визначити поставлену мету, термін та зміст угоди, а також уникнути небажаних наслідків, пов’язаних із визнанням угоди недійсною.
В дисертації проаналізовано правовідносини з приводу визнання судом угод (правочинів) недійсними; з огляду на викладене вище, вважаємо доцільним класифікувати недійсні угоди за підставами їх недійсності, а в залежності від чітко окресленого переліку ознак, за якими угоди визнаються недійсними, поділити їх на нікчемні та заперечні (оспорювані).
Автор підтримує положення про доцільність заміни терміна “заперечний” правочин на “оспорюваний” або “оскаржуваний”, оскільки існуючий термін не відображає значення цього поняття, адже лише за позовом зацікавленої особи правочин визнається судом недійсним.
Враховуючи існуючу практику, вважаємо за необхідне виділити наступні підстави недійсності оспорюваних правочинів:
1. Угоди, які укладені неповнолітньою фізичною особою за межами її дієздатності. Ми вважаємо, що з настанням 14-річного віку, а не 15 років неповнолітні особи повинні набувати неповну дієздатність, адже сучасний рівень розумового та психологічного розвитку молоді є достатньо високим для укладення ними окремих угод без згоди батьків.
Угоди, які виходять за межі дрібних побутових і не пов’язаних з розпорядженням заробітною платою, можуть вчинятися ними за згодою батьків (усиновителів) або піклувальників. Це положення на практиці фактично ігнорується, оскільки гальмує соціальну активність і адаптацію неповнолітніх до нових умов життя. Проте, якщо неповнолітні проживають окремо, то згода батьків на укладення угод, що виходять за межі дрібних побутових, не є обов’язкова. Отже, необхідно чітко вказати випадки, коли неповнолітні можуть без згоди батьків укладати ці угоди. Такими випадками є укладення шлюбу та проживання окремо від батьків через навчання, роботу або з інших причин.
 Необхідно чітко визначити мінімальний вік, з якого неповнолітні особи мають право вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними. Вважаємо, що у відповідних правових нормах необхідно встановити дванадцятирічну вікову межу щодо кредитної дієздатності відносно вкладів. Слід зазначити, що зарахування дітей до загальноосвітніх навчальних закладів здійснюється, як правило, з 6 років; у школі діти починають оволодівати писемними навичками, і тільки приблизно з настанням 12 років особа формується як повноцінний член суспільства, намагається здобути певну самостійність, вчиться усвідомлювати свою поведінку і відповідати за свої дії. На нашу думку, дитина віком 6 років навряд чи зможе зрозуміти значення такої дії, як внесення вкладу в банк, а тим більше самостійно піти до банку і укласти з ним договір.
 До угод, що виходять за межі дрібних побутових, відносяться угоди, що вимагають нотаріального засвідчення та спеціальної реєстрації: про відмову від майнових прав, які належать підопічному; про поділ майна, обмін, розподіл та продаж житлової площі; а також угоди про видачу письмових зобов’язань.
2. При визнанні угод недійсними за підстав обмеженої дієздатності чи дієздатності особи, яка не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, автор вносить наступні пропозиції:
1) зважаючи на те, що наведені заходи обмеження дій хворих широко трактують поняття обмеженої дієздатності від більш легких обмежень хворого в його правах до повного обмеження, думаємо, що наше законодавство варто доповнити положенням, яке б стосувалося хворих осіб, ступінь захворювання яких не виключає їхньої здатності орієнтуватися в конкретній життєвій ситуації і виконувати дії, спрямовані на задоволення своїх особистих потреб. Необхідно доповнити новий Цивільний кодекс України, а саме розділ “Фізичні особи”, положеннями про умовну дієздатність або тимчасову недієздатність осіб з психічними розладами та обґрунтувати значення цієї норми: “особа є умовно дієздатною, тобто в моменти здійснення певних юридичних дій може не усвідомлювати значення цих дій та (або) не керує ними, що спричинено розладами її здоров’я, які не є соціально небезпечними і ступінь їх вираженості недостатній для визнання особи недієздатною”. Для визнання цих осіб умовно дієздатними або тимчасово недієздатними необхідне рішення суду (після перебігу хвороби їх дієздатність можна поновити наступним рішенням суду);
2) над такими особами, треба встановити тимчасове піклування, а тому до Правил опіки та піклування внести відповідні зміни: “піклувальник умовно дієздатної особи, на час встановлення тимчасового піклування, надає їй допомогу при здійсненні нею своїх прав та обов’язків, а також оберігає її від зловживань з боку третіх осіб”;
3) вважаємо доцільним закріпити у законодавстві перелік психічних станів умовно дієздатної чи тимчасово недієздатної особи, з настанням яких вона, не усвідомлює значення своїх дій та (чи) не керує ними. До цих станів відносимо: інфекційний делірій, фуги, реактивний психоз, транзиторну амнезію, глибоку депресію тощо;
4) автор пропонує у законодавство про нотаріат доповнити наступним: “нотаріус, відмовляючи в посвідченні угоди особі, що, на його думку, страждає важким розладом психіки, зобов’язаний у письмовій відмові перелічити факти, що викликали сумнів у здатності особи розуміти значення своїх дій чи керувати ними”.
3. На думку автора, коло окреслених у ст. 56 ЦК УРСР та ст. 229 ЦК України питань з приводу поняття помилки та правових наслідків правочину, який здійснено під впливом помилки, не є чітким. Проаналізувавши існуючу в теорії цивілістики класифікацію помилок, ми пропонуємо закріпити в законодавстві такі види помилок: 1) у праві; 2) у суб’єкті угоди; 3) у змісті (предметі, формі) угоди; 4) у факті. Необхідно обґрунтувати відмінності між помилкою та невіданням, розтлумачити її істотне значення та залучити всі характеристики щодо порушеного кола питань.
Ми вважаємо, що практичне значення має відмежування істотної помилки від простої помилки. Істотна помилка – це помилка, яка створює хибне уявлення однієї сторони угоди про природу угоди, її істотні умови (предмет, зміст, суб’єктний склад, форму, факти та інше), права та обов’язки сторін або такі якості предмета угоди, що значно знижують її цінність чи можливість використання за цільовим призначенням. Проста помилка полягає в неправильному тлумаченні правових норм та незнанні закону однією стороною угоди, що залежить від якісного рівня правової свідомості та культури окремих осіб.
4. У результаті дослідження юридичної природи правочинів, які вчиняються під впливом обману, автор пропонує своє тлумачення змісту понять “обман” та “зловживання довірою”, виділяє характерні ознаки такого правочину: 1) корисливий мотив, матеріальна вигода, які можуть полягати у заволодінні майном чи придбанні права на майно; 2) свідомі та навмисні дії: активні (повідомлення особі неправдивих відомостей про певні факти, обставини, події); пасивні (умисне замовчування юридично значимої інформації); 3) чітко визначена мета – присвоєння майна, придбання права на нього; 4) певний спосіб (зловживання довірою, шляхом ошуканства); 5) яскраво виражений процес застосування психологічного впливу на контрагента.
Надаються пропозиції доповнити: 1) ч.2 ст. 230 ЦК України наступним змістом: “обман може стосуватись предмета угоди, її змісту, суб’єктного складу та дійсних намірів сторін”; 2) ч.3 ст. 230 ЦК України визначенням поняття “зловживання довірою – недобросовісне використання довіри стороною для заволодіння майном чи правом на нього та послуговування особливими довірчими стосунками, які склалися між ним і власником чи володарем майна”; 3) ч.4 ст. 230 ЦК України твердженням: “не вважається обманом: створення ситуації, коли у сторони відсутній намір ввести в оману, або якщо створення хибної, неправдивої уяви відбулося випадково чи в результаті необережності однієї зі сторін”; 4) ч.5 ст. 230 ЦК України таким положенням: “під обманом, що має суттєве значення, необхідно розуміти навмисне використання недобросовісною стороною істотних ознак предмета угоди (кількісних та якісних його характеристик) для заволодіння майном чи правом на майно з метою завищення або заниження ціни та оцінки якості майна.
5. Враховуючи важливість такої підстави визнання правочину недійсним, як вплив насильства та погрози на його вчинення, надаються деякі рекомендації, за яких: 1) можна стверджувати, що насильством є протиправна фізична та психічна дія на особу (фізичну чи представника юридичної) шляхом спричинення страждань їй або її близьким із метою примусити до укладання угоди з вигодою для зацікавленої сторони. Тому вчинення правочину однією зі сторін проти її справжньої волі шляхом застосування психічного чи фізичного тиску з боку іншої сторони визнаються судом недійсними та передбачаються відповідні правові наслідки; 2) у ст. 57 ЦК УРСР та в ст. 231 ЦК України “Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом насильства” нечітко вказано, до якої особи – фізичної чи юридичної (одноосібний орган юридичної особи) може застосуватись фізичний або психічний тиск. На наш погляд, вказане положення потрібно конкретизувати в статті наступним чином: “правочин, який вчинений внаслідок застосування до одного із контрагентів (фізичної чи представника юридичної особи) фізичного чи психічного тиску з боку іншої сторони проти її справжньої волі, визнається судом недійсним”.
Для визнання угоди недійсною, як такої, що укладена внаслідок впливу насильства, треба довести в суді наступні факти:
1) погрози досягли необхідного ступеня інтенсивності впливу. Інтенсивністю погрози вважається сила (ступінь) впливу на того, кому погрожують, з метою досягти бажаного в його поведінці або спричинити йому психічну травму – це якісний показник погрози;
2) погрози були дійсними та реальними. Під дійсністю погрози слід розуміти існування її як конкретний акт поведінки людини в об’єктивному світі, а не в уяві того, кому погрожують. Реальність погрози полягає в спроможності викликати у особи, якій погрожують, спотворення волі, неспокій і страх та у можливості переходу від погроз до насильницьких дій;
3) погрози були пов’язані із нанесенням значної шкоди (матеріальної чи моральної) самому контрагенту або його близьким.
6. Розглянувши правочини, вчинені у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, автор визначає поняття та ознаки зловмисної домовленості.
На нашу думку, було б доцільно зміст ст. 232 ЦК України “Правові наслідки правочину, який вчинено в результаті зловмисно домовленості представника однієї сторони з іншою” сформулювати так: “Правочин, що вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, яка полягає у навмисній змові на вчинення правочину з корисливих мотивів представника та іншого його учасника, визнається судом недійсним за позовом зацікавленої особи”.
Зловмисна домовленість – це умисна згода представника однієї сторони з іншим контрагентом на укладення угоди з метою збагачення недобросовісної сторони за рахунок потерпілої або з інших корисливих мотивів. Ознаки зловмисної домовленості: 1) така домовленість вчиняється лише умисно представником однієї сторони з іншим контрагентом; 2) зловмисна домовленість вчиняється з метою наживи за рахунок особи, яку представляють, або з корисливих мотивів контрагента чи представника; 3) воля добросовісної особи не відповідає волевиявленню, здійсненому через представника; 4) для добросовісної сторони настають небажані правові наслідки.
7. На думку автора дисертаційного дослідження, для визнання угоди недійсною на підставі її кабальності, необхідна наявність таких ознак: 1) особа уклала угоду під впливом збігу тяжких обставин (під якими розуміємо не лише важке матеріальне становище, але й інші обставини, що спонукають особу укласти угоду, яку за інших умов вона б не уклала). Негативні наслідки для добросовісної особи можуть настати як в результаті укладення угоди, так і в результаті ухилення від її укладення – смерть, хвороба, банкрутство, втрата роботи тощо; 2) угода укладена не просто на невигідних умовах (угода не виправдовує матеріальні затрати, не приносить користі, завдає матеріальної шкоди тощо), а на вкрай невигідних умовах (майно передане безоплатно або в багато разів дешевше, ніж його справжня вартість); 3) контрагент знав про безвихідне майнове становище іншої сторони і скористався цим; 4) контрагент знав про крайню невигідність укладення угоди для іншої сторони.
Ми вважаємо, що диспозицію ст. 233 ЦК України “Правові наслідки правочину вчиненого під впливом тяжкої обставини” треба сформулювати так: “Двосторонній (багатосторонній) правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним, незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину”.
Щоб забезпечити чіткість й досконалість судових рішень за позовами про визнання угод, які укладені внаслідок впливу тяжкої обставини, недійсними, було б доцільно, на наш погляд, доповнити Постанову Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. № 3 “Про судову практику по справах про визнання угод недійсними” роз’ясненням ознак кабальної угоди та повнішим визначенням понять “збіг тяжких обставин” та “вкрай невигідні умови”.
8. На підставі дослідження правовідносин, що виникають між юридичними особами з приводу визнання вчиненого правочину недійсним, автор вважає, що: 1) доповнити новий ЦКУ статтею: “Правові наслідки вчинення правочину юридичною особою, яка перевищила свої повноваження” такого змісту: “Якщо повноваження особи або органу юридичної особи на вчинення правочину обмежені договором або установчими документами, і особа чи орган уникнули їх, правочин може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, в інтересах якої встановлені ці обмеження, лише у випадках”; 2) ст. 227 “Правові наслідки укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти” ЦК України змінити так: “Правочин, вчинений юридичною особою всупереч цілям її діяльності, що обмежені її установчими документами, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї юридичної особи, її засновника (учасника) чи державного органу, який здійснює контроль за діяльністю юридичної особи. Якщо доведено, що інша сторона угоди знала чи повинна була знати про його незаконність, то він є нікчемним. Правочин вчинений юридичною особою, яка не мала відповідного дозволу (ліцензії) на заняття певним видом діяльності, є нікчемним”.
Розглянувши питання застосування правових наслідків угод, визнаних судом недійсними (заперечних угод), можна визначити їх види: 1) двостороння реституція; 2) одностороння реституція; 3) додаткова майнова відповідальність (відшкодування реальних збитків, моральної шкоди); 4) стягнення в дохід держави.
9. Автор дисертаційного дослідження вважає, що двостороння реституція настає у всіх випадках недійсності угоди, якщо в законі не встановлені особливі умови її застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних угод (одностороння реституція).
10. Додаткові майнові наслідки необхідно передбачити у випадках укладення угоди: 1) з малолітнім, що не досяг 14 років; 2) з неповнолітнім у віці від 14 до 18 років; 3) з особою, обмеженою у дієздатності; 4) з дієздатною особою, яка у момент вчинення правочину не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не керувала ними; 5) під впливом помилки; 6) із недотриманням нотаріальної форми угоди й вимог про її реєстрацію; 7) без згоди органу опіки та піклування; 8) з особою, визнаною недієздатною.
При визнанні недійсними угод, укладених під впливом обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, збігу тяжких обставин, реальний збиток відшкодовує винна сторона.
11. Суттєвою, на наш погляд, є пропозиція внести у новий ЦК України положення про з’ясовування вини дієздатної особи; якщо вина присутня, то ця особа повинна нести додаткову цивільну відповідальність за шкоду, заподіяну угодою недієздатній стороні.
12. За умови порушенням особою права, що стало причиною отримання нею доходів, розмір збитків, які відшкодовуються потерпілій особі у зв’язку з неотриманням нею доходів, не може бути меншим від тих доходів, що їх отримав недобросовісний контрагент.
13. Регламентуючи умови й порядок відшкодування збитків стосовно підстав визнання угод недійсними, новий ЦК України не містить загальних умов цієї відповідальності, хоча і дає підстави стверджувати, що вона обмежується у всіх випадках реальними збитками (витратами, втратою чи ушкодженням майна). Тому варто доповнити ст. 216 ЦК України “Правові наслідки недійсності правочину” положенням такого змісту: “Винна сторона зобов'язана відшкодувати іншій стороні реальні збитки (понесені нею витрати, втрату чи ушкодження майна), яке повинно відшкодовуватися у всіх випадках визнання угоди недійсною, у тому числі на підставах, передбачених ст.ст. 228, 229, 230, 231, 232, 233 ЦК України, коли добросовісна сторона має право на повернення всього нею виконаного за угодою”.
14. Застосування “стягнення в дохід держави” як правового наслідку угод, визнаних недійсними, і поновлення його функціонування в новому ЦК України, на нашу думку, вважається доцільним. Адже, якщо обидві сторони діяли навмисно, але угоду виконала лише одна з них, тоді в дохід держави повинно стягуватись як те, що було отримано за угодою, так і те, що інша сторона зобов’язана була передати своєму контрагенту. Зміст статей 225, 226, 230, 231, 232, 233 ЦК України доцільно б було доповнити наступним положенням: “за умови зловмисного зловживання недобросовісною стороною становищем іншої сторони, крім відшкодування заподіяних збитків (в окремих випадках в подвійному розмірі) та моральної шкоди, передбачити такий правовий наслідок, як стягнення в дохід держави за рішенням суду”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абрамов В.А. Сделки и договоры: Комментарии, разъяснения. – 5-е изд. – М.: Ось – 89, 2000. – 96 с.
2. Агарков М.М. Понятие сделки по советскому гражданскому праву // Советское государство и право. – 1946.  № 3  4. – С.55.
3. Андреев Е.П. Правоспособность и дееспособность несовершеннолетних по советскому гражданскому праву: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М., 1972. – 17 с.
4. Андреев С.Е. Договор: заключение, изменение, расторжение: Учебно-практическое пособие. – М.: Проспект, 1997. – 374 с.
5. Аненков А., Скорилкина Н., Дадонов С. Разграничение лжепредпринимательства и мошенничества // Законность. – 2000. – № 10. – С. 4  5.
6. Антонов В.М. Преступные посягательства на рынок жилья (криминологические и уголовно-правовые аспекты): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Владивосток, 1998. – 22 с.
7. Арсеньев Б.Я. Как бороться с кабальными сделками. – М.: Гос. юрид. изд-во РСФСР, 1930. – 17 с.
8. Арсеньев Б.Я., Домбровский Е.И. Что такое кабальные сделки и как с ними бороться?. – М.: Юриздат, 1929. – С. 4.
9. Артемов В.В. Недействительность сделок и их последствия: некоторые аспекты // Юрист. – 2002. – № 6. – С. 10  14.
10. Архів Арбітражного суду м. Києва за 1999 р.
11. Архів Галицького районного суду м. Львова за 1997 р.  Справа № 2-831.
12. Архів Галицького районного суду м. Львова за 1999 р. – Справа № 2-254.
13. Архів Галицького районного суду м. Львова за 1999 р. – Справа № 2-49.
14. Архів Галицького районного суду м. Львова за 1999 р.  Справа № 11 К.
15. Архів Галицького районного суду м. Львова за 1999 р.  Справа № 10-0121501.
16. Архів Галицького районного суду м. Львова за 2000 р.  Справа № 2-330.
17. Архів Галицького районного суду м. Львова за 2000 р.  Справа № 22-464.
18. Архів Господарського суду м. Києва за 2000 р.
19. Архів Господарського суду м. Львова за 1999 р.  Справа № 1374.
20. Архів Залізничного районного суду м. Львова за 1987 р.  Справа № 2-2773.
21. Архів Залізничного районного суду м. Львова за 1997 р. – Справа № 2-1151.
22. Архів Залізничного районного суду м. Львова за 1997 р.  Справа № 2-391.
23. Архів Залізничного районного суду м. Львова за 1998 р. – Справа № 2-1323.
24. Архів Залізничного районного суду м. Львова за 1999 р.  Справа № 2-1136.
25. Архів Залізничного районного суду м. Львова за 2000 р. – Справа № 2-3034.
26. Архів Залізничного районного суду м. Львова за 2000 р. – Справа № 2-2931.
27. Архів Личаківського районного суду м. Львова за 1995 р. – Справа № 3-124.
28. Архів Личаківського районного суду м. Львова за 1999 р. – Справа № 1435.
29. Архів Личаківського районного суду м. Львова за 1999 рік.  Справа № 20-549.
30. Архів Личаківського районного суду м. Львова за 2000 р. – Справа № 1320.
31. Архів Львівського обласного суду за 1999 р.  Справа № 22-480.
32. Архів Місцевого Господарського суду Львівської області за 2001 р.  Справа № 632/01.
33. Архів Місцевого Господарського суду Львівської області за 2001 р.  Справа № 11/11-8-2832.
34. Архів Франківського районного суду м. Львова за 1998 р.  Справа № 2-1135.
35. Архів Шахтарського міського суду Донецької області за 2001 р. – Справа № 2-10.
36. Архів Шахтарського міського суду Донецької області за 2001 р. – Справа № 2-785.
37. Архів Шахтарського міського суду Донецької області за 2001 р. – Справа № 2-300.
38. Архів Шевченківського районного суду м. Львова за 2000 р. – Справа № 1399.
39. Баребышев В.Б. По следам квартирных афер. – Калиниград: ГИПГ Янтарный сказ, 2000. – 112 с.
40. Белов А. Действительность и недействительность договоров во внешнеэкономической деятельности // Право и экономика. – 1998. – № 11. – С. 46.
41. Берг О.В. Некоторые основания признания сделок недействительными // Юристъ-Правоведъ. – 2002. – № 1. – С. 50  53.
42. Бессалов Ю. Защата прав несовершеннолетних // Российская юстиция –1997. – № 1. – С. 32  34.
43. Бех О.В. Отдельные вопросы применения Федерального закона Российской Федерации “О государственной регистрации прав на недвижимое имущество и сделок с ними” в судебной практике // Юрист. – 1999. – № 8. – С. 36  40.
44. Білчук Л.А. Захист права власності неповнолітнього на нерухоме майно // Право України. – 1999. – № 6. – С. 85 – 86.
45. Білчук Л.А. Цивільно-правова відповідальність за шкоду, завдану неповнолітніми // Юридичний вісник. – 2000. – № 4. – С. 89  93.
46. Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Підопригора О.О. Цивільне право: Частина перша: Курс лекцій. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2001. – 196 с.
47. Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України: Частина Загальна: Навчальний посібник. – К.: Наукова думка, 2000. – 305 с.
48. Богданов Е.В. Правовое положение органа юридического лица // Журнал Российского права. – 2001. – № 3. – С. 109.
49. Бородін М., Гнатенко А. Цивільно-правові спори про угоди // Право України. – 1997. – № 5. – С. 26  33.
50. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга – 1: Общие положения. – М.: Статут, 2001. – 842 с.
51. Бражевский С. Некоторые проблемы применения норм о заинтересованности в совершении сделок // Юрист. – 2000. – № 9. – С. 5.
52. Буробин В.Н. Договоры и сделки: Международный эколого-политологический университет. – М., 1994. – 113 с.
53. Васильев В.Л. Юридическая психология: Питер Ком, 1998. – С. 62 – 63.
54. Верзуб Б.М. Некоторые вопросы взаимодействия органов опеки и попечительства и нотариата по защите прав и законных интересов несовершеннолетних при совершении сделок отчуждения недвижимого имущества // Нотариус. – № 5(25). – 2000. – С.70.
55. Вильнянский С.И. Лекции по советскому гражданскому праву. – Харьков: Гос. уни-тет, 1958. – Ч.1. – 357 с.
56. Вільнянський С.І. Радянське цивільне право. Розділи: Умови дійсності угод. Наслідки визнання угоди недійсною. – Харків, 1966. – С. 152  161.
57. Власов Ю.А. Проблеми тлумачення норм права: Монографія. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 180 с.
58. Волков В.Л. Мошенничество при обороте недвижимости: некоторые проблемы правового контроля // Юристъ-Правоведъ. – 2001. – № 2. – С. 75  78.
59. Гаврилов П., Илларионов Т. Недействительность сделок, заключенных под влиянием заблуждения и обмана // Советская юстиция. – 1978. – № 9. – С. 14  18.
60. Гаухман Л.Д. Насилие, как средство совершения преступления. – М.: Юрид. лит., 1974. – 167 с.
61. Генкин Д.М. Недействительность сделок, совершенных с целью, противной закону // Ученые записки ВИЮН. – 1947. – № 5. – С. 61  70.
62. Герасименко С.А. Некоторые вопросы недействительных сделок // Закон. – 1993. – № 3. – С. 12  15.
63. Годэме Е. Общая теория обязательств. – М., 1948. – 187 с.
64. Гордон А. Представительство в гражданском праве.  М.: СПб., 1979. –167 c.
65. Гражданское право в вопросах и ответах (справочник) / Под ред. Ю.Г. Матвеева, А.С. Довгерт, В.И. Кисиля. – К.: Политиздат Украины, 1987. – 270 с.
66. Гражданское право Германской Демократической Республики / Под ред. Д.М. Генкина. – М.: Госюриздат, 1961. – 351 с.
67. Гражданское право: Учебник / Под ред. А.Г. Калпина, А.И. Масляева. – 2-е изд. – М., 2001. – Ч.1. – 536 с.
68. Гражданское право: Учебник / Под ред. С.П. Гришаева. – М.: Юристъ, 2001. – 484 с.
69. Гражданское право: Учебник / Елисеев И.В. / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. – М.: Проспект, 2001. – Ч.1. – 632 с.
70. Грановская Р.М. Элементы практической психологии. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1984. – 392 с.
71. Гришаев С.П. Сделки с недвижимым имуществом // Закон. – 2002. – № 1. – С. 29  32.
72. Груздев В.В. Гражданско-правовое регулирование недействительных и несостоявшихся сделок // Право и экономика. – 2000. – № 11. – С. 25  28.
73. Дворкин А.И., Толпекин К.А. Методика расследования убийств, совершенных с целью завладения жильем потерпевшего // Прокурорская и следствинная практика. – 1998. – № 2(5). – С. 134 – 149.
74. Десятников В. Судебные споры о признании недействительными сделок с жилищными помещениями в связи с отсутствием согласия на совершение такой сделки органов опеки и попечительства // Экономика и жизнь – Юрист. – 2000. – № 22. – С. 43  44.
75. Джеров А. Гражданское право. – М., 1997. – Ч.1. – С. 150  213, 406  420.
76. Дзера Н. Некоторые вопросы признания сделок недействительными в предпринимательской деятельности // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1997. – № 4. – С. 5  9.
77. Дихтяр А.И. Недействительность сделок должника в процедурах банкротства // Юрист. – 2001. – № 1. – С. 26  33.
78. Дихтяр А.И. Сделки в процедурах банкротства: анализ Федерального закона Российской Федерации “О несостоятельности (банкротстве)” от 08.01.1998. // Юрист. – 2001. – № 10. – С. 56  63.
79. Егоров Ю.П. Сделки как средство индивидуального регулирования общественных отношений: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук Уральская гос. юрид. академия. – Екатеренбург, 1993. – 17 с.
80. Ершова Н.М. Опека и попечительство. – М.: Юрид. лит., 1971. – 78 с.
81. Жилинкова И.В. Право собственности супругов. – Х.: Информ. прав. центр “Ксилон”, 1997. – 235 с.
82. Жирков В. Государственная регистрация прав и следок с недвижимостью // Хозяйство и право. – 1999. – № 8. – С. 80  86.
83. Завидов Б.Д., Гусев О.Б. Особенности возмездных договоров. – М.: Изд-во: Ю.Д. Юстицин-форм, 2000. – 96 с.
84. Загальна теорія цивільного права. Підручник для юридичних вузів / За ред. О.А. Підопригори, Д.В. Бобрової. – К.: Вища школа, 1992. – 454 с.
85. Заглада О., Сапронова О. Узагальнення практики розгляду судами М. Києва справ про визнання угод, посвідчених нотаріальними конторами та зареєстрованих на біржах, недійсними // Адвокат. – 1999. – № 1. – С. 68  72.
86. Заика Ю.О. Гражданское право Украины (в вопросах и ответах). Учебное пособие. – К.: МАУП, 2000. – 194 с.
87. Заіка Ю.О. Визнання заповіту недійсним: питання судової практики // Держава і право. – 2001. – № 12. – С. 290  296.
88. Законодавство України про податки і збори з громадян // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2000. – № 3. – С. 103.
89. Занковская С.В. Существенное заблуждение в сделке в советском гражданском праве: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М., 1950. – 13 с.
90. Защита жи