Коцюруба Анна Іванівна Захист прав відповідача в цивільному процесі України

Краткое описание

Коцюруби Анни Іванівни, тимчасово не працює. Назва дисертації: «Захист прав відповідача в цивільному процесі України». Шифр та назва спеціальності 12.00.03 цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. Спецрада Д26.001.06 Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
КОЦЮРУБА АННА ІВАНІВНА
УДК 347.9
ДИСЕРТАЦІЯ
ЗАХИСТ ПРАВ ВІДПОВІДАЧА
В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ
12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право;
міжнародне приватне право
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело.
____________________________ А. І. Коцюруба
Науковий керівник:
Кіреєва Наталія Олександрівна,
кандидат юридичних наук, доцент
Київ – 2021

ЗМІСТ
Перелік умовних скорочень.................................................................................... 13
ВСТУП......................................................................................................................... 14
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ЗАХИСТУ ПРАВ ВІДПОВІДАЧА В
ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ.................................................................. 26
1.1. Цивільний процесуальний правовий статус відповідача в цивільному
судочинстві .................................................................................................................. 26
1.2. Особливості загальних та спеціальних цивільних процесуальних прав
відповідача ................................................................................................................... 44
Висновки до Розділу 1 ................................................................................................ 66
РОЗДІЛ 2. ЦИВІЛЬНІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРАВА ВІДПОВІДАЧА ЯК
ЗАСОБИ ЙОГО ЗАХИСТУ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ............................... 70
2.1. Заперечення відповідача в цивільному процесі України................................. 70
2.2. Зустрічний позов у цивільному процесі України ............................................. 95
2.3. Зустрічне забезпечення в цивільному процесі України................................. 107
2.4. Судові примирювальні процедури в цивільному процесі України .............. 123
Висновки до Розділу 2 .............................................................................................. 145
РОЗДІЛ 3. ПРЕДСТАВНИЦТВО ВІДПОВІДАЧА В ЦИВІЛЬНОМУ
ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ.............................................................................................. 153
3.1. Професійна правнича допомога адвоката в цивільному процесі України... 153
3.2. Самопредставництво відповідача в цивільному процесі України................ 173
Висновки до Розділу 3 .............................................................................................. 186
ВИСНОВКИ ............................................................................................................. 190
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ............................................................ 197
ДОДАТКИ................................................................................................................. 222
13
Перелік умовних скорочень
ЄС — Європейський Союз
США — Сполучені Штати Америки
КМУ — Кабінет Міністрів України
ЄСПЛ — Європейський суд з прав людини
ЦПК України — Цивільний процесуальний кодекс України
ГПК України — Господарський процесуальний кодекс України
КАС України — Кодекс адміністративного судочинства України
ЄДРПОУ — Єдиний державний реєстр підприємств та
організацій України
14
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. 15 грудня 2017 року набула чинності
нова редакція Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України),
якою запроваджено новий процесуальний порядок захисту прав відповідача в
цивільному судочинстві України. Зміни в ЦПК України обумовлені, в тому числі,
істотними змінами положень Конституції України, присвячених здійсненню
правосуддя. Зокрема, за результатами конституційної реформи було
запроваджено інститут цивільного процесуального представництва, а також
інститут самопредставництва юридичних осіб. Зазнали суттєвого оновлення
цивільні процесуальні інститути зустрічного позову та мирової угоди.
Абсолютними новелами в цивільному процесі України стали: інститут
зустрічного забезпечення, процедура врегулювання спору за участю судді, заяви
по суті справи, заяви з процесуальних питань. Із 1 січня 2017 року розпочався
поступовий процес впровадження виключного права адвоката на представництво
інтересів у суді шляхом запровадження професійної правничої допомоги в
цивільному процесі України.
У межах дослідження було проаналізовано близько 430 справ позовного
провадження, які протягом останніх чотирьох років розглядалися в судах
загальної юрисдикції різних інстанцій. У результаті цього аналізу, в низці судових
справ, які стосуються механізмів захисту прав відповідача в цивільному
судочинстві, виявлено протилежні за змістом позиції суддів до одного й того ж
процесуального питання, зумовлені різнотлумаченнями окремих норм ЦПК
України. Останнє має негативний вплив на розвиток правової держави та свідчить
про відсутність єдності судової практики щодо аналогічних питань. З огляду на
це, детальне дослідження особливостей захисту прав відповідача в цивільному
процесі України повинно бути здійснене через призму аналізу судової практики в
цій сфері, оскільки саме вона є яскравим показником правильності чи хибності
правового підходу до вирішення конкретного питання.
15
Проведена реформа цивільного процесуального законодавства України
об’єктивно вимагає самостійного та комплексного дослідження особливостей
захисту прав відповідача в цивільному процесі України, оскільки зумовила
кардинальні зміни ключових інститутів цивільного судочинства щодо
досліджуваного питання та появу нових засобів, що забезпечують захист прав
відповідача в процесі розгляду справи в суді.
Теоретичною базою при дослідженні цивільного процесуального правового
статусу відповідача та, зокрема, цивільних процесуальних прав відповідача, стали
праці таких процесуалістів, як: Л. І. Анісімова, С. С. Бичкова, Н. Л. БондаренкоЗелінська, О. Г. Бортнік, Н. В. Василина, Ж. В. Васильєва-Шаламова,
О. О. Грабовська, М. А. Гурвич, К. В. Гусаров, А. І. Єлістратова, І. О. Журба,
В. В. Комаров, Н. О. Кіреєва, Д. Д. Луспеник, Г. Л. Молєва, Ю. В. Навроцька,
Г. Л. Осокіна, Ю. Д. Притика, І. М. П’ятилєтов, Т. В. Сахнова, Н. М. Трашкова,
С. Я. Фурса, М. С. Шакарян, М. Й. Штефан, О. А. Шурин, М. М. Ясинок та ін.
Питання професійної правничої допомоги, представництва та
самопредставництва відповідача в цивільному процесі України було предметом
досліджень таких вчених, як: Н. П. Артем’єва, А. М. Бірюкова, І. А. Бутирська,
Т. В. Варфоломєєва, Є. В. Васьковський, В. Г. Гончаренко, В. В. Городовенко,
О. С. Захарова, Д. В. Іванчулинець, І. А. Павлуник, О. Ю. Русин, Г. О. Світлична,
М. І. Смокович, С. Е. Устюшенко, Р. Ю. Ханик-Посполитак, О. О. Шандула,
О. Г. Яновська та ін.
У результаті аналізу останніх наукових праць із досліджуваної теми, окремо
слід відзначити дисертаційне дослідження О. О. Лабань, яка в жовтні 2020 року
захистила наукову роботу на тему «Захист прав та інтересів відповідача у
цивільному процесі». Це дослідження становить особливий науковий інтерес,
оскільки автором зроблено спробу здійснити аналіз механізмів захисту прав та
інтересів відповідача в цивільному процесі, а також визначити недоліки
законодавчої регламентації належних йому засобів захисту. Однак зазначена
16
дисертація має абсолютно іншу структуру, завдання наукового пошуку, зміст і
висновки в порівнянні з представленим на захист дисертаційним дослідженням.
Не применшуючи ролі та внеску названих вчених у розробку доктрини
цивільного процесуального права України, варто констатувати, що після
проведеної конституційної та процесуальної реформ, особливості захисту прав
відповідача в цивільному процесі України в запропонованому контексті
поставлених завдань не були предметом самостійного наукового дослідження.
З огляду на новизну досліджуваних питань, публікації у юридичній
літературі та засобах масової інформації не мають комплексного характеру. До
того ж, дотепер не було проведено системного аналізу судової практики, яка була
сформована після запровадження в цивільному процесі України виключного
права адвокатів на представництво в суді, а також інституту самопредставництва
юридичних осіб. Зважаючи на те, що після процесуальної реформи минуло вже
понад три роки, можна навести попередні висновки щодо застосування на
практиці новел, що стосуються заперечень відповідача, зустрічного позову,
зустрічного забезпечення, мирової угоди та процедури врегулювання спору за
участю судді, що допоможе осягнути шляхи вдосконалення цивільного
процесуального законодавства. Зважаючи на відсутність цілісного підходу
наявних наукових розробок у контексті обраної теми, постала об’єктивна
необхідність здійснити системне дослідження процесуальних особливостей
захисту прав відповідача в цивільному процесі України.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію
виконано в межах планів науково-дослідних робіт юридичного факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка за напрямом
досліджень «Теорія та практика адаптації законодавства України до
законодавства ЄС» (№ 16 БФ 042-01), номер державної реєстрації 0116U002637.
А також у межах планів науково-дослідних робіт Інституту права Київського
національного університету імені Тараса Шевченка за напрямом досліджень
«Розробка системного вчення про основні права людини з метою втілення в
17
Україні європейських правових цінностей у контексті розбудови громадянського
суспільства» (№ 1205-32) від 29.12.2018 р., номер державної реєстрації
0119U100169, та кафедри цивільного процесу. Тема дисертації затверджена
Вченою радою юридичного факультету Київського національного університету
імені Тараса Шевченка 29 лютого 2016 р. (протокол № 6).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є
вирішення теоретичних та практичних проблем процесуальних особливостей
захисту прав відповідача в цивільному процесі України і розроблення науковотеоретичних рекомендацій та пропозицій, спрямованих на вдосконалення чинного
цивільного процесуального законодавства України. Для досягнення поставленої
мети сформульовані наступні завдання дослідження:
 розкрити поняття та сутність цивільного процесуального правового
статусу відповідача в цивільному судочинстві України;
 дослідити та охарактеризувати особливості реалізації загальних та
спеціальних цивільних процесуальних прав відповідача;
 з’ясувати правову природу та особливості заперечень відповідача в
цивільному судочинстві України;
 висвітлити особливості інституту зустрічного позову в цивільному
судочинстві України;
 розкрити специфіку інституту зустрічного забезпечення в цивільному
судочинстві України;
 дослідити судові примирювальні процедури в цивільному
судочинстві України;
 розкрити особливості професійної правничої допомоги відповідачу в
цивільному процесі України;
 дослідити інститут самопредставництва відповідача в цивільному
процесі України;
18
 сформулювати теоретичні висновки та розробити пропозиції і
рекомендації для вдосконалення чинного процесуального законодавства щодо
особливостей захисту прав відповідача в цивільному судочинстві.
Об’єктом дослідження є цивільні процесуальні правовідносини, які
виникають у сфері правового регулювання та здійснення захисту прав відповідача
в цивільному процесі України.
Предметом дослідження є захист прав відповідача в цивільному процесі
України.
Методи дослідження. Наукову працю виконано на основі
загальнонаукових та спеціально-наукових методів:
- діалектичний метод, який використано на всіх етапах дисертаційного
дослідження, оскільки він формує загально-методологічні засади наукового
дослідження. Принципи, закони та категорії діалектики дали змогу розглянути
цивільний процесуальний правовий статус відповідача в цивільному судочинстві
у розвитку та взаємозв’язку з іншими елементами правової системи (підрозділи
1.1, 1.2, 3.1, 3.2);
- формально-логічний метод, яким визначено основні поняття в межах
дослідження, розкрито їх сутність та співвідношення з іншими поняттями
(підрозділи 1.1, 1.2, 2.1–2.4, 3.1, 3.2); історичний метод дозволив проаналізувати
генезу становлення та розвитку окремих положень та інститутів цивільного
процесуального законодавства України (підрозділи 1.1, 2.1, 2.3, 3.1, 3.2);
- системно-структурний метод, за допомогою якого була досліджена
система судових примирювальних процедур (підрозділ 2.4). Цей метод також
використано при визначенні особливостей загальних та спеціальних цивільних
процесуальних прав відповідача (підрозділи 1.1, 1.2) та під час аналізу цивільних
процесуальних прав відповідача як засобів його захисту в цивільному судочинстві
(підрозділи 2.1–2.3);
19
- формально-правовий метод, який застосований при дослідженні
стану вітчизняного цивільного процесуального законодавства, а також для
визначення напрямів його вдосконалення (підрозділи 1.1, 1.2, 2.1–2.4, 3.1, 3.2);
- порівняльно-правовий метод, що дозволив проаналізувати основні
законодавчі зміни, які були здійснені Верховною Радою України при
реформуванні цивільного процесуального законодавства України (підрозділи 1.1,
1.2, 2.1–2.4, 3.1, 3.2). Порівняльний метод був використаний при аналітичному
аналізі судової правозастосовної практики (підрозділи 2.3, 2.4, 3.1, 3.2), а також
під час співвідношення процесуальних особливостей досліджуваних інститутів у
національному та іноземному законодавстві (підрозділи 2.2–2.4).
У процесі дослідження використовувалися також інші загальнонаукові та
спеціальні методи дослідження.
Емпіричною базою дослідження стала судова практика національних судів
України, практика ЄСПЛ, досвід іноземних держав щодо захисту прав відповідача
в цивільному процесі. Нормативно-правову основу дослідження склали акти
конституційного та цивільного процесуального законодавства України,
міжнародні договори, а також Рішення Конституційного Суду України.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що представлене
дисертаційне дослідження після проведених процесуальної та судової реформ є
першим у вітчизняній науці цивільного процесуального права системним та
комплексним дослідженням теоретичних і практичних проблем, які стосуються
процесуальних особливостей захисту прав відповідача в цивільному процесі
України.
У результаті проведеного дослідження сформульовано низку положень,
висновків і пропозицій, нових у концептуальному плані й актуальних для
юридичної науки та практики, а саме:
вперше:
20
 запропоновано та обґрунтовано доцільність запровадження механізму
обов’язкових судових примирювальних процедур, як ефективних та необхідних
засобів захисту прав відповідача в цивільному судочинстві;
 обґрунтовано належність заяв із процесуальних питань до
процесуальних засобів захисту прав відповідача в цивільному судочинстві,
оскільки від того, наскільки своєчасно відповідач ініціює перед судом відповідну
заяву з процесуальних питань, залежить повнота та якість захисту його прав;
 запропоновано закріплення за судом обов’язку застосування
процедури забезпечення та попередньої оплати судових витрат відповідачу у
випадках, передбачених частиною четвертою статті 135 ЦПК України;
 розглянуто можливість закріплення за відповідачем права надати
відповідь на десять запитань позивача не в окремому процесуальному документі
як заява свідка, а в першій заяві по суті справи відповідача (відзиві), що зменшить
процесуальне навантаження на відповідача, зумовлене необхідністю подачі в
один і той самий строк двох окремих процесуальних документів;
 обґрунтовано можливість для сторін при укладенні мирової угоди
виходу за межі предмета спору як додаткову гарантію захисту їхніх цивільних
процесуальних прав;
 доведено, що «гонорар успіху» є формою винагороди адвоката за
супровід судової справи з відкладальною умовою, а також те, що суд не може
обмежувати право відповідача на відшкодування витрат на професійну правничу
допомогу, ставлячи таке право в залежність від надання суду доказів фактичної
оплати послуг, оскільки фінансові зобов’язання залишаються між адвокатом та
клієнтом незалежно від правової оцінки суду реальності розрахунку між ними;
удосконалено:
 наукові підходи щодо загальних та спеціальних цивільних
процесуальних прав відповідача: до загальних віднесено – права, якими може
користуватися відповідач та інші учасники справи; до спеціальних – комплекс
21
прав, що закріплені лише за відповідачем як обов’язковим учасником справ
позовного провадження;
 процесуальні особливості заперечень відповідача, шляхом
виокремлення заяв по суті справи та заяв із процесуальних питань, а також
інститутів зустрічного позову і зустрічного забезпечення як спеціальних засобів
захисту прав відповідача в цивільному судочинстві;
 теоретичні положення щодо розмежування понять «представництво в
цивільному процесі», «професійна правнича допомога», «самопредставництво», а
саме: 1) представництво в цивільному процесі слід розглядати як самостійний
інститут, який є системою процесуальних правових норм, що регулюють порядок
взаємовідносин між представником і довірителем, з одного боку, та між судом і
представником, з іншого боку; 2) професійну правничу допомогу слід розглядати
в широкому розумінні як консультування адвокатом клієнта і представництво
його інтересів у суді; 3) поняття «самопредставництво» стало новелою цивільного
процесуального законодавства, і хоча законодавчого визначення дотепер немає,
вважаємо, що за своєю суттю воно означає можливість юридичних осіб усіх форм
власності самостійно представляти свої інтереси в суді в особі уповноважених
внутрішніми корпоративними та трудовими документами працівників таких
юридичних осіб;
 теоретичні положення стосовно проблеми відсутності в заяві про
забезпечення позову пропозиції позивача щодо зустрічного забезпечення;
дістали подальшого розвитку:
 твердження, що відсутність взаємних поступок при укладенні мирової
угоди не може бути безумовною умовою постановлення ухвали про відмову в
затвердженні мирової угоди;
 теоретичні положення, відповідно до яких інститут зустрічного
позову як один із основних цивільних процесуальних засобів захисту прав
відповідача характеризують у сукупності такі особливості, а саме: 1) виключна
22
підсудність; 2) заявлення особистої вимоги; 3) захист від первісного позову;
4) подається в уже розпочатому процесі; 5) подається у строк подачі відзиву;
 аргументація необхідності запровадження в національне
законодавство іноземного досвіду, спрямованого на поширення використання
судових примирювальних процедур як ефективних засобів захисту прав
відповідача в цивільному процесі.
На основі проведеного наукового дослідження вносяться конкретні
пропозиції щодо вдосконалення цивільного процесуального законодавства
України:
1. Частину другу статті 48 ЦПК України викласти в такій редакції:
«Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також
держава і територіальна громада, які беруть участь у справі через відповідний
орган державної влади, місцевого самоврядування».
2. Змінити назву статті 51 ЦПК України та викласти її в такій редакції:
«Залучення до участі у справі співвідповідача. Заміна первісного
відповідача належним»; та використання теоретичної конструкції «заміна
первісного відповідача належним» по тексту вищезазначеної статті.
3. Внести зміни до статті 58 ЦПК України та викласти в ній частину
третю в редакції:
«Юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі
через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, яка не обов’язково
є працівником цієї юридичної особи, уповноважену діяти від її імені відповідно
до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту), наказу,
довіреності (самопредставництво юридичної особи), або через представника».
4. Внести зміни до статті 151 ЦПК України та викласти в ній пункт
шостий частини першої в редакції:
«пропозиції заявника щодо зустрічного забезпечення у випадках
передбачених частиною третьою статті 154 цього Кодексу».
23
5. Частину четверту статті 135 ЦПК України доповнити та викласти в
такій редакції:
«Як захід забезпечення судових витрат суд з урахуванням конкретних
обставин справи має право, за клопотанням відповідача, зобов’язати позивача
внести на депозитний рахунок суду грошову суму для забезпечення можливого
відшкодування вже понесених (фактичних) і майбутніх витрат відповідача на
професійну правничу допомогу та інших витрат…», з огляду на те, що інколи суди
не застосовують положення цієї статті в зв’язку з тим, що окремі витрати вже
здійснені відповідачем, тобто не відповідають ознаці «майбутніх».
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що
положення дисертаційного дослідження, висновки та пропозиції можуть бути
використані:
а) у нормотворчій діяльності – для вдосконалення цивільного
процесуального законодавства України, при розробці проектів відповідних
нормативно-правових актів (Лист голови Комітету Верховної Ради України з
питань правової політики від «24» лютого 2021 року № 04-26/18-2021/62745); під
час підготовки узагальнень судової практики та постанов Верховного Суду (Акт
впровадження результатів дисертаційного дослідження в роботу Касаційного
цивільного суду у складі Верховного Суду від «09» лютого 2021 року);
б) у науково-дослідній діяльності – для подальшої розробки наукових
положень у доктрині цивільного процесуального права;
в) у навчально-методичній діяльності – при підготовці підручників,
навчальних посібників, курсів лекцій, при викладанні навчальних дисциплін:
«Цивільне процесуальне право України», «Актуальні проблеми цивільного
процесу України», «Позовне і окреме провадження»;
г) у правозастосовній діяльності національних судів України при розгляді
цивільних справ.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною завершеною
науковою роботою, як і всі опубліковані автором наукові праці, що відображають
24
результати проведеного дослідження. Сформульовані теоретичні положення,
висновки та пропозиції були отримані на підставі особистих досліджень автора й
безпосереднього використання праць інших вчених, нормативно-правових
джерел та матеріалів судової практики, на які зроблено посилання.
Апробація результатів дослідження. Основні положення і теоретичні
висновки, на яких базується дисертаційне дослідження, а також рекомендації
щодо вдосконалення вітчизняного законодавства, обговорювалися на кафедрі
цивільного процесу Інституту права Київського національного університету імені
Тараса Шевченка.
Основні положення дисертаційного дослідження були апробовані на таких
всеукраїнських і міжнародних конференціях: «Актуальні питання
державотворення в Україні» (м. Київ, 20 травня 2016 року); «Актуальні питання
розвитку державності та правової системи в сучасній Україні» (м. Запоріжжя 27-
28 жовтня 2017 року); «Актуальні питання реформування процесуального
законодавства в Україні» (м. Київ, 1 грудня 2017 року); «Розвиток сучасного права
в умовах глобальної нестабільності» (м. Одеса, 7-8 вересня 2018 року); «Розвиток
державності та права в Україні: реалії та перспективи» (м. Львів, 14-15 вересня
2018 року); «Верховенство права та правова держава» (м. Ужгород, 14-15 вересня
2018 року); «Актуальні питання розвитку юридичної науки та практики» (м. Київ,
18 травня 2018 року); «Сімнадцяті осінні юридичні читання» (м. Хмельницький
19-20 жовтня 2019 року); «Одеські юридичні читання» (м. Одеса, 9 листопада
2018 року); «Актуальні проблеми правових наук в євроінтеграційному вимірі» (м.
Харків, 14-15 грудня 2018 року); «Актуальні проблеми юридичної науки» (м.
Хмельницький 23 жовтня 2020 року).
Публікації. Основні результати дисертації, висновки та пропозиції
викладено у 17 наукових працях, 3 з яких опубліковано в наукових фахових
виданнях України, 3 – у наукових періодичних виданнях іноземних держав та 11
тезах доповідей на міжнародних і всеукраїнських науково-практичних
конференціях.
25
Структура та обсяг дисертації. Робота складається з анотації, вступу,
3 розділів, 8 підрозділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.
Загальний обсяг дисертації становить 229 сторінок. Із них основного тексту – 196
сторінок. Список використаних джерел налічує 230 найменувань і займає 25
сторінок, додатки – 8 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Проведений у межах дисертаційного дослідження комплексний аналіз
процесуального порядку захисту відповідача в цивільному процесі України
дозволив сформулювати ряд наукових та практичних висновків, спрямованих на
удосконалення нормотворчої, правозастосовної та судової практики, а саме:
1. Визначено, що в результаті аналізу доктринальних підходів, правових
категорій і термінів, формулювання «цивільний процесуальний правовий статус
відповідача» є найбільш вдалим та найкраще відображає процесуальне положення
відповідача в ході розгляду справи. Беремо за основу вузьке трактування
термінологічного словосполучення «цивільного процесуального правового
статусу відповідача» як системи закріплених у законодавстві цивільних
процесуальних прав та юридичних цивільних процесуальних обов’язків
відповідача. Розділяємо науковий підхід, згідно з яким «законний інтерес»
потрібно визначити як основу процесуального статусу чи як юридичну
властивість відповідача, що виявляється в його прагненні в отриманні бажаного
процесуального результату.
2. Визначальною ознакою відповідача як дійсного учасника справ позовного
провадження є встановлення його «належності». Така ознака має бути з’ясована
до закінчення підготовчого засідання. Поділяємо точку зору, що неналежний
відповідач не може бути дійсним учасником цивільного процесу, адже не
наділений цивільною процесуальною правосуб’єктністю. Слід констатувати, що
застосування положень цивільного процесуального законодавства щодо питань
неналежності відповідача особливо гостро стоїть у правозастосовній практиці, і
тому потребує удосконалення в частині закріплення на рівні законодавства
наукового формулювання «заміна первісного відповідача належним» замість
чинного — «заміна неналежного відповідача».
3. Для визначення системи структурних елементів цивільного
процесуального правового статусу відповідача в дисертаційній роботі проведена
систематизація цивільних процесуальних прав та обов’язків відповідача по двох
191
групах: загальні та спеціальні. Згідно з нею, до загальних цивільних
процесуальних прав відповідача належать: 1) комплекс загальних прав
відповідача визначений ЦПК України, який стосується й інших учасників
судового процесу; 2) спільні цивільні процесуальні права сторін. Спеціальними
цивільними процесуальними правами відповідача є комплекс прав, якими
відповідно до норм цивільного процесуального законодавства наділений лише він
як обов’язковий учасник справ позовного провадження.
4. Внаслідок суттєвих порушень принципів гласності та відкритості судового
процесу відносно відповідача, які були неодноразово встановлені в ряді рішень
ЄСПЛ щодо України, а також такі, що зумовлені введенням карантинних
обмежень у зв’язку з пандемією Covid-19, обґрунтована необхідність адаптації
цивільного процесуального законодавства до обмежень пов’язаних з пандемією
Covid-19 та подібних їй, щоб такого роду обставини не порушували принципу
гласності та відкритості судового процесу.
5. Потребує законодавчої визначеності положення, що передбачає одну з
обов’язкових умов проведення заочного розгляду — відсутність заперечень
позивача проти такого розгляду. Слід розуміти, що така заява з процесуальних
питань подається відповідно до загальних вимог законодавства щодо їх форми та
змісту. Також в результаті аналізу цього положення простежується, що після
повторної неявки відповідача, заперечення позивача щодо заочного розгляду
справи не є обов’язковою умовою для ухвалення судом заочного рішення. Якщо
у справі беруть участь кілька відповідачів, то ухвалення заочного рішення
можливе за відсутності всіх відповідачів. А за участі у справі кількох позивачів,
та за умови що їхні позиції щодо заочного розгляду справи розділились,
автоматично зумовлює перехід до розгляду справи по суті.
6. Відзив — це перша заява відповідача по суті справи, у якій він викладає
свої заперечення проти заявлених до нього вимог позивача. З одного боку,
детальна законодавча регламентація процедури подачі відзиву та вимог до нього
є позитивним явищем цивільного судочинства, проте, з іншого боку, вона значно
192
ускладнює процедуру захисту прав та інтересів відповідача й фактично
унеможливлює його участь у процесі без представника.
У результаті співвідношення відзиву і заперечення як заяв по суті справи
відповідача, слід відзначити, що ці процесуальні документи відрізняються між
собою лише назвою та черговістю застосування в цивільному процесі, а їхня суть
та правова природа абсолютно однакова. Заяви з процесуальних питань
розглядаються як засоби захисту прав відповідача, адже залежно від того, як
своєчасно відповідач ініціює перед судом відповідну заяву з процесуальних
питань, залежить повнота та якість захисту його прав.
7. Запропоновано закріплення за судом обов’язку застосування процедури
забезпечення та попередньої оплати судових витрат відповідачу у випадках
передбачених частиною 4 статті 135 ЦПК України, з огляду на те, що суддями
воно майже не застосовується, в зв’язку з тим, що на практиці досить складно
довести реальність майбутніх витрат відповідача.
8. Зустрічний позов є одним із найдієвіших засобів судового захисту
суб’єктивних прав і законних інтересів відповідача. Суть цього інституту полягає
як в одночасному задоволенні власних вимог відповідача до позивача, так і в
захисті від первісного позову. Така ознака, як «зустрічність», характерна для
цивільних процесуальних інститутів зустрічного позову та зустрічного
забезпечення, хоча і затягує та обтяжує процес розгляду справи, однак у
результаті дає змогу реалізувати основоположні принципи судочинства та сприяє
ухваленню законних обґрунтованих і справедливих рішень. Особливостями, що
характеризують цей процесуальний інститут, слід вважати: 1) надання йому
виключної підсудності; 2) мета — задоволення особистої вимоги та захист від
первісного позову; 3) подається у вже розпочатому процесі; 4) подається у строк
подачі відзиву.
9. Розглянуто можливість закріплення за відповідачем права в порядку
ст. 93 ЦПК України надати відповідь на 10 запитань позивача не в окремому
процесуальному документі як заява свідка, а в першій заяві по суті справи
193
відповідача (відзиві), що зменшить процесуальне навантаження на відповідача,
зумовлене необхідністю подачі в один і той самий строк двох окремих
процесуальних документів.
10. Інститут зустрічного забезпечення як засіб захисту прав відповідача слід
віднести до попередніх забезпечувальних заходів, адже його метою є запобігання
виникненню можливих збитків відповідача в результаті забезпечення позову.
Зустрічне забезпечення — це субінститут інституту забезпечення позову, що
спрямований на збереження процесуальної рівності сторін та попередження
настання або гарантоване відшкодування можливих для відповідача збитків з
урахуванням співмірності із заходами забезпечення позову та їхнім розміром.
11. Потребує уточнень п. 6 ч. 1 ст. 151 ЦПК України, щодо такої вимоги суду,
як надання в заяві позивача про забезпечення позову пропозиції щодо зустрічного
забезпечення. В тексті ЦПК України ця умова закріплена як обов’язкова, проте
аналіз судової практики свідчить, що судді по-різному розцінюють це положення
законодавства, що зумовлює ухвалення протилежних рішень при розгляді однієї і
тієї ж категорії справ. Зазвичай, суди першої інстанції повертають позивачу заяву
про забезпечення позову, в окремих випадках, суди не вбачають необхідності
застосування зустрічного забезпечення, а апеляційна та касаційна інстанції, як
правило, не вважають відсутність такої пропозиції безумовною підставою для
відмови позивачу в забезпеченні позову.
12. Слід розуміти, що так як треті особи, які заявляють самостійні вимоги
щодо предмета спору користуються всіма правами і несуть усі обов’язки
позивача, відповідач має право подавати до них і зустрічний позов і клопотання
щодо зустрічного забезпечення у випадках забезпечення позову третьої особи з
самостійними вимогами, так як, відповідно до ст. 195 ЦПК України положення
статей що передбачають зустрічний позов, його форму та зміст, застосовуються
також до позовів третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета
спору у справі, у якій відкрито провадження.
194
13. Мирова угода безумовно є процесуальним засобом захисту прав та
інтересів відповідача в цивільному судочинстві, так як: забезпечує баланс
позовних вимог та інтересів відповідача, можлива лише за наявності
двостороннього взаємозв’язку сторін при укладенні та зміні її умов, а також
містить законодавчо закріплену процедуру її примусового виконання. Разом з
тим, відповідно до п. 6 ч. 4 ст. 185 ЦПК України мирова угода виключає
можливість повторного пред’явлення позову до відповідача (відповідачів) з тим
самим предметом та з однакових підстав, що зумовлює повернення позовної заяви
або залишення позову без розгляду.
Передбачену можливість для сторін при укладенні мирової угоди виходу за
межі предмета спору (ч. 1 ст. 207 ЦПК України), вважаємо додатковою гарантію
забезпечення процесуальних інтересів сторін у процесі розгляду цивільної справи.
14. Процедура врегулювання спору за участю судді знаходиться лише на
початковому етапі становлення, у зв’язку з чим містить чимало проблем
теоретичного і правозастосовного характеру. До найбільш проблемних питань
інституту врегулювання спору за участю судді належить визначення
процесуального статусу судді, який проводить цю процедуру примирення. Адже
не кожний суддя володіє комплексом вмінь та особистих навичок для успішного
вирішення справи мирним шляхом, навіть якщо він пройшов спеціальне навчання.
Як свідчить судова практика, недостатнє законодавче визначення процедури
врегулювання спору за участю судді, наділення таким правом кожного судді до
провадження якого надходить справа, неналежна підготовка суддів до її
проведення та інші пов’язані з цим фактори спричинили поодинокі випадки, в
яких ця процедура закінчилась укладенням мирової угоди.
15. Дослідивши практику функціонування альтернативних способів
вирішення спорів у зарубіжних державах, вбачаємо необхідність та доцільність
запровадження в національне цивільне процесуальне законодавство механізму,
що передбачає обов’язкову судову примирювальну процедуру, як ефективного та
195
необхідного на сьогодні, механізму захисту прав відповідача у цивільному
судочинстві.
16. Професійна правнича допомога адвоката в цивільному процесі України,
на відміну від надання правничої допомоги фахівцями в галузі права без свідоцтва
адвоката, забезпечується завдяки підвищеному механізму доступу адвоката до
професії, заходами дисциплінарної відповідальності до адвоката, системою
державних гарантій адвокатської діяльності правом на адвокатський запит, а
також адвокатською таємницею. Останнє дозволяє адвокату якісно та
кваліфіковано надати клієнту правничу допомогу з метою забезпечення
ефективного захисту та відновлення прав і свобод, гарантованих законодавством
України. З огляду на це є всі підстави стверджувати, що інститут адвокатури, а
також надання адвокатом професійної правничої допомоги в цивільному процесі
України є практичним правовим інструментом реалізації конституційного права
особи на професійну правничу допомогу, гарантованого статтею 59 Конституції
України. Коли особа не може собі дозволити адвоката на комерційній основі,
Закон України «Про безоплатну правову допомогу» передбачає випадки, коли
соціально незахищеним або вразливим верствам населення держава гарантує
надання безоплатної правничої допомоги, в тому числі надання адвоката для
здійснення професійного представництва особи в суді.
17. «Гонорар успіху» є нормальною діловою практикою співпраці адвоката з
клієнтом при супроводі судової справи. Безумовно, адвокат в силу адвокатської
етики, а також прямих вимог Закону України «Про адвокатуру та адвокатську
діяльність» не має права гарантувати клієнту позитивний результат вирішення
судової справи або обіцяти досягти позитивний результат. Водночас, цілком
нормальною практикою є ситуація, коли сторони в розумінні ЦК України
визначають у договорі з надання професійної правничої допомоги відкладальну
умову, за настанням якої адвокат отримує «гонорар успіху». Наведена фінансова
модель взаємовідносин клієнта з адвокатом не суперечить законодавству України
196
і може бути застосована сторонами в силу одного з базових принципів цивільного
права України — свободи договору.
18. Поняття «самопредставництво» в Конституції України не закріплено,
тому його врегулювання залишається на рівні ЦПК України. Вважаємо, що
інститут самопредставництва потрібен системі цивільного процесуального права,
оскільки в протилежному випадку виникне величезний блок проблем із
бюджетними організаціями, органами державної влади та місцевого
самоврядування, установами, підприємствами, організаціями, які підпадають під
дію Закону України «Про публічні закупівлі».
Хоча на законодавчому рівні Законом України №390-IX від 18.12.2019 було
внесено зміни до ЦПК України і дозволено працівникам (юрисконсультам)
юридичної особи здійснювати самопредставництво, на практиці доволі
проблемним залишається питання про коло осіб, які можуть здійснювати
«самопредставництво» юридичної особи, а також щодо чіткого переліку
документів, що необхідні для підтвердження їх повноважень. Останнє зумовлює,
що на рівні правозастосовної практики за одних і тих же підстав суддя може або
допустити юрисконсульта юридичної особи здійснювати самопредставництво,
або відхилити (наприклад, на підставі довіреності). Доцільно в ст. 58 ЦПК України
розширити перелік документів, який підтверджує повноваження представника
юридичної особи-відповідача, не обмежуючись при цьому тільки працівниками
такої юридичної особи.