Цивільно-правове регулювання особистого страхування

Краткое описание

ЗМІСТ

Вступ...................................................................................................................ст. 3

Розділ 1. Розвиток інституту особистого страхування в праві України.... ст. 15

1.1 Становлення інституту особистого страхування в Україні...................ст. 15

1.2 Поняття та класифікація особистого страхування.................................ст. 48

1.3 Місце особистого страхування в системі цивільного права..................ст. 76

Розділ 2. Підстави виникнення правовідносин особистого страхування..ст.109

2.1.Договір як підстава виникнення страхових правовідносин..................ст.109

2.2.Підстави виникнення правовідносин з обов’язкового особистого страхування......................................................................................................ст.143

Розділ 3. Здійснення прав та обов’язків суб’єктами правовідносин особистого страхування......................................................................................................ст.172

3.1.Порядок реалізації прав та обов’язків суб’єктів правовідносин особистого страхування......................................................................................................ст.172

3.2.Захист прав та інтересів сторін при реалізації правовідносин особистого страхування......................................................................................................ст.201

Висновки..........................................................................................................ст.214

Список використаних джерел........................................................................ст.226

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Здобувши незалежність, Україна стала на шлях побудови правової демократичної держави. Кожна людина повинна реально відчувати, що держава повсякденно виступає гарантом здійснення прав та законних інтересів громадян. Інститут прав людини повинен займати центральне місце не лише в нормах цивільного права, а й інших галузей права. Конституція України встановлює обов’язок держави створити умови для реалізації прав людини, в тому числі і тих, що пов’язані з життям, здоров’ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням. Проте забезпечити реалізацію цих прав виключно засобами держави на сьогодні не можливо. Не повною мірою забезпечує повне та своєчасного відшкодування шкоди, пов’язаної із втратою здоров’я чи працездатності, інститут деліктної відповідальності, положення якого можуть бути застосовані лише за певних умов (наприклад, за наявності у заподіювача шкоди коштів для її відшкодування). Охороняти та забезпечувати реалізацію прав та інтересів громадян у випадку понесення не передбачуваних втрат можна з допомогою інституту особистого страхування, який виступає як доповнення інституту соціального страхування та інституту делікту.
Інститут страхування давно відомий цивільному праву України. Особисте страхування мало і має свої правові засади в Україні, однак динамічно не розвивалось і досі перебуває у стагнаційному стані. Пов’язано це, перш за все, з загальними проблемами правового регулювання даного інституту цивільного права та непопулярністю окремих видів особистого страхування у населення України у зв’язку із загальним низьким рівнем доходів. Відхід від монополії держави на ринку здійснення особистого страхування та прийняття основних нормативних актів, що регулювали страхові відносин, останнім часом зумовили певне прискорення розвитку особистого страхування, в тому числі страхування життя та медичного страхування. Водночас сучасний стан розвитку законодавства в даній сфері характеризується неадекватністю правових норм реальним страховим відносинам, їх суперечливістю, створює передумови для зловживань з боку учасників страхових правовідносин.
Отже, створення ефективного правового механізму регулювання правовідносин особистого страхування – гаранта його надійного функціонування, потребує певних наукових розробок і вдосконалення державної політики в сфері страхування.
В українській юридичній науці цивільно-правові аспекти особистого страхування ще не були предметом комплексного дослідження. Окремі питання з вказаної проблематики висвітлювалися у вітчизняній юридичній та економічній літературі і переважно з позицій організаційно-правових та економічних засад страхової справи. Як відомо, 29 листопада 2001 р. Верховна Рада України прийняла в третьому читанні новий Цивільний кодекс України, положення якого, у тому числі і про особисте страхування, містять чимало новел, які вимагають аналізу та глибокого осмислення. Тому дане дисертаційне дослідження є однією із перших спроб такого наукового аналізу.
Ступінь наукової розробленості теми. На сьогодні в науці цивільного права питання виникнення, зміни та припинення правовідносин особистого страхування розглядались лише в рамках дослідження загального інституту страхування, зокрема в працях Є.М.Білоусова, В.В.Богдана, В.В. Луця,
Н.Б. Пацурії, В. Янишена. Спеціальне дослідження, присвячене договору особистого страхування, як підстави виникнення правовідносин особистого страхування, здійснене Н.П. Лещенко ще у 1953 році. Проте за межами даного дослідження залишились підстави виникнення правовідносин обов’язкового особистого страхування. Крім того, правовідносини особистого страхування, які тоді містили багато адміністративних ознак, сьогодні змінили свою сутність. Сьогодні в чинному законодавстві України визначенню окремих понять загального інституту страхування, і зокрема особистого страхування не приділено достатньої уваги або ж вони відсутні.
Вивчення та розв’язання цих надзвичайно важливих проблем і обумовлюють актуальність та необхідність дисертаційної роботи. Тому в даному дисертаційному дослідженні значну увагу приділено розробці та обґрунтуванню пропозицій щодо удосконалення вітчизняного законодавства у галузі регулювання правовідносин особистого страхування.
Мета і задачі дослідження. Виходячи з аналізу чинного законодавства України та законодавства зарубіжних країн у даній сфері, поглядів вчених цивілістів, узагальнення та аналізу практики застосування норм права, які регулюють відносини особистого страхування, із досягнень економічної науки, зроблена спроба дати комплексний теоретичний аналіз цивільно-правових відносин особистого страхування та їх основних елементів, правового становища учасників таких правовідносин з подальшим внесенням конкретних пропозицій по удосконаленню норм, що регулюють ці відносини.
Для досягнення поставленої мети в дисертації поставлені та вирішені такі основні завдання: визначено поняття та характерні риси особистого страхування та здійснено його класифікацію, досліджено історичний розвиток особистого страхування, визначено поняття правовідносин з особистого страхування та їх місце у системі права та в системі цивільних правовідносин, проаналізовано дискусійні питання визначення елементів правовідносин з особистого страхування, досліджено поняття, ознаки та зміст договору особистого страхування як підстави виникнення правовідносин особистого страхування, а також розглянуто порядок його укладення, з’ясовано специфічні риси обов’язкового особистого страхування та визначено підстави виникнення правовідносин обов’язкового особистого страхування, досліджено порядок реалізації зобов’язань з особистого страхування, а також практику судів України з розв’язання спорів між учасниками страхових правовідносин, обґрунтована необхідність вдосконалення законодавства, що регулює відносини особистого страхування та розроблено конкретні пропозиції, спрямовані на вдосконалення чинного законодавства України з досліджуваних питань.
Предметом дисертаційного дослідження є: нормативно-правові акти та практика їх застосування, узагальнена в науково-практичних, методичних та інформаційних виданнях, спеціальна юридична література, судова практика, в яких порушені питання правового регулювання особистого страхування, зарубіжне законодавство та спеціальна література, узагальнення опублікованої і неопублікованої практики діяльності страхових компаній України та Міністерства фінансів України.
Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації виконана відповідно до бюджетної теми юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка № ДПО 19 UDO 7725 “Удосконалення правового механізму реалізації та захисту прав та інтересів людини і громадянина в Україні”.
Об'єктом дисертаційного дослідження виступають суспільні відносини, що складаються в процесі виникнення, зміни та припинення цивільно-правових відносин особистого страхування, перш за все, відносини між суб’єктами правовідносин особистого страхування, а також відносини між ними та іншими учасниками правовідносин особистого страхування, та відносини, що виникають в процесі захисту прав та законних інтересів учасників правовідносин особистого страхування.
Методологічна основа дослідження. Правовідносини з особистого страхування досліджуються у роботі з урахуванням їх історичного розвитку, починаючи з римського приватного права, цивільного права дореволюційної Росії, Австро-Угорщини, Польщі, цивільного права радянського періоду, а також з урахуванням розвитку таких відносин у розвинених зарубіжних країнах. Аналіз відповідного законодавства України був проведений за допомогою соціологічного методу, в частині дослідження статистики особистого страхування та спеціально-юридичних методів – порівняльно-правового, який використовувався для аналізу норм різних за часом прийняття та юридичною силою та історико-юридичного, з допомогою якого розкрито історію розвитку та розглянуто поняття особистого страхування, а також з допомогою інших засобів наукового пізнання. Висновки та положення, які містяться в роботі, ґрунтуються на дослідженні проблем з допомогою діалектичного методу пізнання з системно-структурним підходом до вивчення матеріалу та поєднання дедуктивного та індуктивного принципів послідовного з’ясування окремих закономірностей та обґрунтування на цій основі відповідних висновків. Кожен з вказаних методів у конкретному випадку внаслідок інтегративного підходу до вивчення проблеми використовувався не окремо, а в поєднанні з іншими.
Теоретичну базу дослідження складають роботи вчених - юристів в галузі теорії держави та права, цивільного права, адміністративного, фінансового та господарського права, які були використані як основа, на якій зроблені висновки та пропозиції, зокрема праці таких вітчизняних та зарубіжних вчених як: С.С. Алексєєва, В. В.Богдана, С.М. Братуся, В.П.Грібанова, К.А. Граве, Н.С. Кузнєцової, Н.П. Лещенко, В.В. Луця, Т.С. Март’янової, Д.І. Мейєра, Н.Б. Пацурії, В.І.Сєрєбровського, Р.О. Халфіної, Г.Ф.Шершеневича, М.Я.Шимінової, В.Н. Яковлєва та інших.
В ході дисертаційного дослідження опрацьовані і використані також досягнення економічної науки з досліджуваної теми.
Наукова новизна одержаних результатів дослідження.
Наукова новизна виконаної дисертаційної роботи полягає у тому, що це одне з перших в українській науці досліджень, спеціально присвячене вивченню особистого страхування, в якому на основі чинного законодавства України подано комплексний аналіз підстав виникнення, зміни та припинення цивільно-правових відносин особистого страхування, досліджена правова природа договору особистого страхування, а також специфічні риси обов’язкового особистого страхування та визначено підстави виникнення правовідносин обов’язкового особистого страхування.
Аналіз законодавства України, а також практики його застосування та спеціальної літератури з тематики дослідження надали можливість сформулювати наступні положення, які містять наукову новизну і пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства в цій сфері:
1. В літературі страхування визначають як спосіб захисту майнових інтересів громадян, що на наш погляд є невдалим, а тому поняття страхування визначається як комплекс економіко-правових заходів, спрямованих на виплати особі страхових сум у разі настання не передбачуваних подій, що ймовірно можуть потягти для неї матеріальні втрати.
Особисте страхування є частиною загального правового інституту страхування, проте відрізня¬ється від інших видів страхування ознаками, що характеризують його специфічність, а саме: така ознака загального інституту страхування як надзвичайний характер події, що передбачена договором або законом перетворюється в не передбачуваний характер такої події; мета загального інституту страхування – відшкодування шкоди – не є визначальною, а її місце займає мета надання додаткового забезпечення для страхувальника; специфічною рисою особистого страхування є можливість використання коштів страхового фонду для кредитування страхувальників, що уклали договір страхування життя.
2. На основі найважливіших класифікаційних ознак, зроблено висново¬к про необхідність доповнення існуючого переліку видів страхування комплексними видами, що можуть поєднувати в собі кілька видів страхування, в тому числі поєднувати ризикові та не ризикові види, зокрема на сьогодні актуальним може стати договір страхування по життєвої пенсії, що буде включати в себе і ризикове страхування (на випадок смерті, нещасного випадку).
3. Відповідно до чинного законодавства договір особистого страхування можуть укласти особи, що досягли 16 років (а в окремих випадках 18 років). Встановлення такого обмеження не достатньо захищає інтереси неповнолітніх. Пропонується надати можливість особам, що досягли трудового повноліття застрахуватися на випадок втрати працездатності, передбачивши у правилах здійснення особистого страхування, що приймаються страховиками, можливість укладення договору страхування з особою у віці 15 років у випадках, коли трудовим законодавством передбачена можливість укладення трудового договору з такою особою.
4. В юридичній науці вказується, що вигодонабувач не може бути самостійним суб‘єктом страхових правовідносин. В дисертації вказується на помилковість такої позиції, яка не враховує той факт, що вигодонабувач може не співпадати з особою страхувальника і в такому разі він буде мати власне коло прав і обов’язків, а відтак бути самостійним суб’єктом правовідношення.
5. В новому Цивільному кодексі України в системі цивільно-правових договорів виділено загальний договір страхування без виокремлення його видів. Такий підхід законодавця не можна визнати вдалим, оскільки при цьому не враховуються особливості окремих видів страхування, від яких залежать в тому числі і умови договору. Відтак, в новому Цивільному кодексі України необхідно виділити договір особистого страхування, як різновид загального договору страхування.
6. В юридичній літературі висловлюється думка про те, що в договорі особистого страхування офертою – пропозицією укласти договір особистого страхування є заява страхувальника. В дисертації обґрунтовується висновок про те, що офертою є оприлюднення Правил страхування, що розроблені самим страховиком, і які виступають як публічна оферта, що: містить вказівку на всі істотні умови договору; явно виражає намір страховика вважати себе зв’язаним договором у випадку згоди страхувальника; адресована до кожного, хто відізветься. Заява страхувальника не містить всіх істотних умов договору, а тому її не можна вважати офертою, така заява страхувальника – є акцептом – згодою страхувальника на пропозицію страховика укласти договір.
7. Відповідно до ст. 18 Закону України “Про страхування” факт укладення договору страхування може посвідчуватись страховим полісом (свідоцтвом, сертифікатом). Однак, у законі не розкривається зміст поняття страхового полісу. В дисертації пропонується визначити страховий поліс (свідоцтво) як письмовий документ, що видається страховиком у відповідь на усну чи письмову заяву страхувальника, містить всі істотні умови договору страхування, регулює відносини між страховиком і страхувальником і з достовірністю свідчить про наявність договірних зв’язків між ними.
8. В дисертації обґрунтовується висновок про те, що не всі перераховані в частині четвертій статті 16 Закону України “Про страхування” умови договору страхування можна вважати істотними, окремі є реквізитами будь-якого договору. На нашу думку, істотними умовами для договорів такого типу є предмет договору, тобто страхова послуга, що полягає в передачі ризику настання непередбачуваних подій однією стороною (страхувальником) іншій стороні (страховику), страховий ризик, тобто подія, що може статися в житті страхувальника чи застрахованого, страхова сума, страхові внески та строк дії договору особистого страхування.
9. Обов’язкове особисте страхування визначається як діяльність уповноважених осіб щодо охорони майнових інтересів громадян, де страховик зобов’язаний надати страхову послугу, а страхувальник передати на страхування об’єкти на умовах, що визначені законом - за рахунок держави (державне обов’язкове особисте страхування) або договором - за рахунок зацікавлених осіб (обов’язкове особисте страхування).
10. Обґрунтовується висновок про те, що страхове правовідношення в обов’язковому страхуванні породжується сукупністю юридичних фактів або фактичним складом, а саме послідовним настанням таких юридичних фактів: наявністю імперативної норми закону, що встановлює обов’язок особи здійснити страхування щодо себе або третіх осіб, факту, що дозволяє відносити дану особу до категорії застрахованих осіб, факту укладення договору страхування – для обов’язкового особистого страхування. Подальший рух правовідносин зумовлюється настанням наступного юридичного факту – страхового випадку, з яким пов’язується виникнення конкретного правовідношення між страховиком і застрахованою особою щодо виплати страхової суми.
11. В ст. 16 Закону України “Про страхування” не передбачено встановлення факту передачі страхового полісу, який посвідчує факт укладення договору страхування, страхувальнику. Цей факт, на думку дисертанта, може підтверджуватись вчиненням страхувальником надпису про одержання страхового полісу.
12. Правила страхування містять ряд прогалин і потребують змін, зокрема в них не визначено чіткого порядку сплати страхових платежів. Відповідний пункт правил може бути викладений в такій редакції: “Страхувальник може сплачувати страхові внески самостійно або доручити їх сплату іншій особі. Сплата страхових внесків здійснюється: у готівковій формі через касу страховика, через страхового агента або шляхом переказу страхувальниками – фізичними особами; - у безготівковій формі шляхом переказу з використанням форм розрахунків передбачених законодавством України – фізичними і юридичними особами.”
13. У Законі України “Про страхування” (пункт 3 статті 26) зазначається, що страховик може відмовити у виплаті страхової суми у випадку “подання страхувальником свідомо неправдивих відомостей про об’єкт страхування або про факт настання страхового випадку”. Така конструкція норми має вади і потребує вдосконалення шляхом вказівки на характер таких відомостей та на необхідність доведення умисності дій страхувальника.
14. Обґрунтовується висновок про те, що серед обов’язків доцільно страхувальника передбачати не обов’язок ознайомити страхувальника з умовами страхування, а обов’язок страхувальника вручити страхувальнику примірник правил страхування як невід’ємну частину договору.
15. У Законі України “Про страхування” та правилах страхування передбачається обов’язок страховика “забезпечувати конфіденційність у відношеннях зі страхувальником”. В дисертації звертається увага, що при цьому невідомим залишається чи зберігається конфіденційність у відносинах з іншими особами, що не є страхувальниками чи навіть учасниками страхування і якого роду інформація є конфіденційною, і відповідно підлягає охороні. Тому пропонується поширювати умову про дотримання конфіденційності на відомості фінансового характеру, що стали відомі страховику при здійсненні страхування.
16. В законодавстві вказується на те, що повідомлення про настання страхового випадку може бути зроблене лише у письмовій формі. Дисертантом відзначається неприпустимість такого обмеження прав страхувальника та пропонує надати можливість здійснити таке повідомлення “будь-яким засобом, що дозволяє об’єктивно зафіксувати факт повідомлення” (наприклад, з допомогою факсу, телефаксу тощо).
17. На підставі теоретичних висновків пропонується внести наступні зміни до законодавства:
- доповнити ст. 16 Закону України “Про страхування” ч. 2 наступного змісту: “Факт укладення договору посвідчується: - договором, що складається у двох примірниках, які мають однакову юридичну силу і знаходяться по одному у кожної зі сторін у відносинах зі страхувальниками – юридичними особами; - договором або страховим полісом у відносинах зі страхувальником – фізичною особою”.
- до реквізитів страхового полісу, перерахованих у ст. 16 Закону України “Про страхування” слід додати наступне: “ – підпис страхувальника, що підтверджує факт вручення йому страхового полісу;”
- пункт 3 частини першої статті 26 Закону України “Про страхування” викласти у такій редакції: “підставою для відмови страховика у виплаті страхової суми є “повідомлення страхувальником умисно неправдивих відомостей, які були йому відомі на момент укладення договору страхування і могли вплинути на оцінку страховиком страхового ризику, що підтверджується наданими страховиком доказами”;
- п.6. ч. 1 ст. 20 Закону України “Про страхування” викласти наступним чином: “Страховик зобов’язаний не розголошувати отримані ним при здійсненні страхування відомості про учасників страхування, що можуть порушити їх майнові та особисті немайнові права та інтереси, а також про умови договору страхування, які стосуються розміру страхових сум”;
- ч.4 ст. 16 Закону України «Про страхування» викласти в такій редакції: “Договір страхування повинен містити: предмет договору, страховий ризик, страхову суму, строк дії договору страхування.”;
- ст. 22 Закону України “Про страхування” доповнити, вказавши, що підставою для зміни особи страхувальника є припинення юридичної особи – страхувальника шляхом реорганізації з відповідною передачею прав і обов’язків за договором страхування іншій юридичній особі;
- в новому Цивільному кодексі України ст. 1039 доповнити відповідною частиною наступного змісту: “договір страхування особи – це угода за якою одна сторона (страхувальник) передає за плату і на певний строк іншій особі (страховику) ризик матеріальних втрат, пов’язаних з обставинами, що можуть статися в житті страхувальника або іншої особи (застрахованого), і які пов’язані з їх життям, здоров’ям та працездатністю, а страховик зобов’язується сплатити страхувальнику страхову суму в разі настання передбачених договором обставин”.
Практична значимість результатів дослідження. Практична значимість даного дослідження полягає в тому, що зроблені у ньому висновки можуть бути використані в роботі по вдосконаленню цивільного, фінансового законодавства, матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані в процесі подальшого дослідження проблем у галузі особистого страхування.
Апробація і впровадження результатів дослідження. Основні результати дослідження використовуються в лекціях і практичних заняттях з курсу цивільного право та при читанні спецкурсу “Страхове право”, що проводяться автором у навчальному процесі Національного університету “Острозька академія”. Вони знайшли своє відображення у статтях, опублікованих у періодичних виданнях, з них 3 у фахових виданнях. Окремі питання дисертації доповідались на щорічних підсумкових наукових конференціях викладачів, аспірантів та студентів юридичного факультету Національного університету «Острозька академія» у 1999, 2000, 2001, 2002 роках; неодноразово на засіданні кафедри спеціальних юридичних дисциплін юридичного факультету Національного університету «Острозька академія»; на науково-практичному семінарі «Права та основні свободи людини: конституційний і міжнародний аспекти» 30 березня 2000 року, на шостій і сьомій щорічній науковій конференції «Дні науки в НаУКМА» 24-28 січня 2000 року та 22-26 січня 2001 року (м. Київ); на всеукраїнських науково-практичних конференціях “Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні” 7-8 квітня 2001 та 20 квітня 2002 року (м. Острог); на конференції «Формування правової держави в Україні: проблеми і перспективи» 28 лютого 2001 року (м. Тернопіль).
Структура дисертації визначається метою дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які охоплюють сім параграфів, висновків, переліку нормативних актів та використаної літератури. Обсяг дисертації становить 226 сторінок, список використаних джерел складається з 396 найменувань.

Список литературы

ВИСНОВКИ

1. Легальне визначення страхування, дається у ст. 1 Закону України “Про страхування”, що визначає страхування як вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів. Проте таке визначення страхування містить ряд недоліків.
По-перше, оскільки нормальний розвиток правовідносин страхування не містить правопорушення, то використовувати термін “захист” в такому контексті є недоцільним. По-друге, оскільки страхові грошові фонди формуються за рахунок внесків громадян, юридичних осіб та держави, то їх можна об’єднати єдиним терміном “страхувальники”. Окрім того, поняття страхування є узагальнюючим і включає в себе як правову, так і економічну його характеристику, а тому обмежувати дане поняття і визначати його лише як правовідносини не вірно. Відтак поняття страхування пропонується визначити як комплекс економіко-правових заходів спрямованих на охорону майнових інтересів громадян та юридичних осіб шляхом виплати особі страхових сум в разі настання не передбачуваних подій, що ймовірно можуть потягти для неї матеріальні втрати (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок централізованих грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхувальниками страхових внесків та доходів від розміщення коштів цих фондів.”
2. Особисте страхування відрізня¬ється від інших видів страхування ознаками, що характеризують його специфічність.
Така ознака загального інституту страхування як надзвичайний характер події, що передбачена договором або законом перетворюється в не передбачуваний характер такої події, яка може бути в одних випадках очікуваною (як то дожиття), а в інших надзвичайною (як то смерть чи втрата здоров’я), але в будь-якому разі не може бути передбаченою учасниками страхування. Мета загального інституту страхування – відшкодування шкоди – не є визначальною, а її місце займає мета надання додаткового забезпечення (незалежно від соціальних виплат) для страхувальника (застрахованого, вигодонабувача). Ознакою особистого страхування є також відносно-еквівалентний характер відносин, які в одних випадках є еквівалентними, в інших ні. Специфічною рисою особистого страхування є можливість використання коштів страхового фонду для кредитування страхувальників, що уклали договір страхування життя.
3. Розглянувши ймовірні підходи до класифікації страхування на основі найважливіших класифікаційних ознак, доходимо виснов¬ку, що класифікацію страхування можна визначити як систему поділу страхування за історичними, економічними або юридичними оз¬наками на сфери діяльності, види, підвиди, класи і роди залеж¬но від цілей використання результатів класифікації.
4. Підсумовуючи становлення системи страхового законодавства в історичних рамках розвитку держави і права можна виділити певні етапи такого розвитку. На першому етапі відбувається зародження особистого страхування та намічаються його основні інститути. На даному етапі основною формою правового регулювання стає звичай. На другому етапі - ХVІ- початок ХХ століття, який можна назвати “до революційним” – страхування стає на математичну основу та формуються основи договору особистого страхування, здійснюється формування страхового законодавства. В період від 1917 року і аж до введення в дію Цивільного кодексу УРСР в 1964 році страхування здійснювалось монополістом – Держстрахом і було жорстко централізоване. Окремого законодавчого акту, що регулював би здійснення такої діяльності не існувало, натомість існував ряд відомчих актів, які залишались невідомими для широкого кола страхувальників, тим самим ставлячи їх в нерівні умови зі страховиком. Введений в дію в 1964 році Цивільний кодекс на законодавчому рівні врегульовував питання здійснення страхування в Україні і вперше визначав поняття та зміст договору страхування. В той же час не забезпечувалась свобода договору, оскільки страхувальник не мав можливості обрати страховика чи змінити типові умови договору. Із здобуттям української державності розпочинається останній період розвитку страхового законодавства. У травні 1993 року був прийнятий Декрет Кабінету Міністрів України “Про страхування”, який мав чимало недоліків та прогалин, що перешкоджало належному забезпеченню прав та інтересів учасників страхування та функціонуванню ринку страхування.
5. Норми, що регулюють страхові відносини утворюють у своїй сукупності самостійний інститут цивільного права, складовою частиною якого є норми., що регулюють особисте страхування.
6. Суб’єктами страхових правовідносин виступають страховики, страхувальники, вигодонабувачі та застраховані особи. При цьому всі вони є учасниками страхових правовідносин, але лише страховик та страхувальник виступають в якості сторін страхового зобов’язання і момент настання та обсяг правосуб‘єктності у них може не співпадати, а отже особа, що є дієздатною з точки зору загальних положень цивільного права, може бути не дієздатна, з точки зору страхового права, що вимагає спеціальної право- та дієздатності. Лише двоє з чотирьох можливих учасників правовідношення володіють спеціальною страховою правосуб‘єктністю.
Момент виникнення страхової правосуб‘єктності не співпадає з моментом виникнення загальної цивільної правосуб‘єктності і становить, як правило, 16 років, в окремих випадках 18 років. Оскільки основне призначення особистого страхування є відшкодування втрат пов’язаних із втратою працездатності, то необхідно надати можливість особам, що досягли трудового повноліття можливість захистити свої майнові інтереси і застрахуватися на випадок втрати працездатності, передбачивши у правилах здійснення особистого страхування, що приймаються страховиками, можливість укладення договору страхування з особою у віці 15 (14) років у випадках, коли трудовим законодавством передбачена можливість укладення трудового договору з такою особою.
Страхова правосуб’єктність громадян припиняється крім загальних підстав, ще із досягненням максимального віку. Наявність певних захворювань або інвалідності є обставиною, що обмежує або припиняє (чи взагалі позбавляє) страхувальника правосуб‘єктності, тим самим є юридичним фактом, з яким пов‘язується зміна або припинення правовідносин особистого страхування.
7. В науці існує дискусія з приводу того, чиє самостійним учасником правовідносин особистого страхування особа, що призначається страхувальником за згодою застрахованого для отримання страхових виплат, а також щодо того, який термін використовувати для позначення такої особи.
На нашу думку, найбільш прийнятним є термін вигодонабувач, як фізична чи юридична особа, що призначається страхувальником за згодою застрахованого для отримання страхових виплат в передбачених законом або договором випадках, і яка тим самим отримує “вигоду”, оскільки попередньо участі в страхових правовідносинах не приймає, на відміну від інших осіб, що мають право на отримання страхової суми.
Ще одним учасником правовідносин страхування є застрахована особа. Застрахований може бути самостійним учасником договору страхування і не співпадати з особою страхувальника, коли він страхує сам себе або з вигодонабувачем. Правове положення вигодонабувача та застрахованого мають спільні та відмінні риси.
8. В процесі виникнення страхових правовідносин можуть приймати участь представники та посередники, які проте не є учасниками страхового правовідношення. За своїм змістом представництво і посередництво є не тотожні поняття. Тому необхідно частину І ст.15 Закону України "Про страхування", яка відносить до страхових посередників і страхових агентів, що діють як представники, і страхових брокерів, що діють як посередники.
9. На нашу думку, при страхуванні страховик приймає на себе за плату ризик понесення майнових втрат від страхувальника, а отже надає йому своєрідну послугу, відтак правовідносини між ними складаються саме з приводу надання такої послуги. Таким чином, дії страхувальника і страховика по наданню страхової послуги, тобто по внесенню платежів і виплаті страхової суми складають об‘єкт страхового правовідношення.
10. У Цивільному кодексі УРСР та в новому Цивільному кодексі норми, що регулюють договір страхування розташовані в групі договорів про надання послуг, що є цілком вірно, оскільки предметом даного договору є послуга, яка полягає в передачі страхувальником страховику за плату і на певний строк ризику понесення непередбачуваних втрат..
11. На нашу думку, в системі цивільно-правових договорів необхідно виділити договір особистого страхування, якому притаманні наступні ознаки. - самостійний характер; - наявність страхового ризику, який присутній навіть при страхуванні на дожиття; - двосторонній характер, в якому хоча і виникають зобов’язання у обох сторін, але так, що одне зобов’язання (сплата страхувальником внеску) виникає обов’язково, а інше – поставлено в залежність від певної умови, що проте не робить договір особистого страхування умовною угодою; - взаємний характер договору особистого страхування, що має різний прояв у ризикових та накопичувальних видах особистого страхування; - випадковість настання страхової події; - строковий характер; - договір особистого страхування є реальним; - договір особистого страхування слід віднести до договорів про приєднання; - договір особистого страхування слід віднести до публічних договорів; - на нашу думку, необхідно визнати договори страхування з призначенням застрахованої особи (самостійного учасника) чи вигодонабувача договорами на користь третьої особи.
Підсумовуючи вищесказане договір страхування особи – це угода за якою одна сторона (страхувальник) передає за плату і на певний строк іншій особі (страховику) ризик матеріальних втрат, пов’язаних з обставинами, що можуть статися в житті страхувальника або іншої особи (застрахованого), натомість страховик зобов’язується сплатити страхувальнику страхову суму в разі настання передбачених договором обставин.
12. На сьогоднішній день в спеціальній літературі пануючою є точка зору, згідно якої оферта – пропозиція укласти договір у страхуванні, виходить від страхувальника у вигляді заяви встановленої форми Така точка зору не відповідає діючій практиці укладання договору особистого страхування. Окрім того заява страхувальника не містить всіх істотних умов договору, а отже її не можна вважати офертою.
Таким чином, ми можемо говорити про те, що оприлюднення Правил страхування, що розроблені самим страховиком є офертою – пропозицією укласти договір, що виступають в якості публічної оферти, яка містить: а) вказівку на всі суттєві умови договору; б) такі умови страхування явно виражають намір страховика вважати себе зв’язаним договором у випадку згоди страхувальника; в) адресована до кожного, хто відізветься.
В такому випадку заява страхувальника – є акцептом – згодою страхувальника на пропозицію страховика укласти договір.
13. Договір особистого страхування укладається в письмовій формі. В тому випадку, коли заява страхувальника подається у письмовій формі, можна говорити про такий спосіб укладення договору як обмін документами, що підписуються сторонами. В тому випадку, коли заява страхувальника – громадянина зроблена в усній формі, можна говорити про спрощену (типову) письмову форму договору особистого страхування. Страховий поліс, що знаходиться у страхувальника є документом, що підтверджує факт укладення договору. В такому випадку доцільно витребувати від страхувальника письмове підтвердження того, що поліс йому вручено.
На нашу думку необхідно доповнити ст. 16 Закону України “Про страхування” частиною другою наступного змісту: “Факт укладення договору посвідчується: договором, що складається у двох примірниках, які мають однакову юридичну силу і знаходяться по одному у кожної зі сторін у відносинах зі страхувальниками – юридичними особами; договором або страховим полісом у відносинах зі страхувальником – фізичною особою”.
Окрім того до реквізитів страхового полісу, перерахованих у ст. 16 Закону України “Про страхування” слід додати наступне: “ – підпис страхувальника, що підтверджує факт вручення йому страхового полісу;”
Враховуючи все вищевказане можна дати наступне визначення страхового полісу (свідоцтва) – письмовий документ, що видається страховиком у відповідь на усну чи письмову заяву страхувальника, містить всі суттєві умови договору страхування, регулює відносини між страховиком і страхувальником і з достовірністю свідчить про наявність договірних зв’язків між ними.
14. Зміст частини четвертої статті 16 Закону вказує на ті умови договору, що вимагаються законодавцем, тобто істотні умови. Проте не всі перераховані у ній умови договору можна вважати істотними, окремі є реквізитами будь-якого договору. На нашу думку, вказана норма потребує доопрацювання. В ній необхідно вказати лише ті умови, що є істотними для договорів даного типу. Такими умовами є предмет договору, тобто страхова послуга, що полягає в передачі ризику настання не передбачуваних подій однією стороною (страхувальником) іншій стороні (страховику), страховий ризик, тобто подія, що може статися в житті страхувальника чи застрахованого, страхова сума, страхові внески, строк дії договору особистого страхування.
Враховуючи вищевказане, ч.4 ст. 16 Закону України «Про страхування» може бути викладена в такій редакції: “Договір страхування повинен містити: предмет договору, страховий ризик, страхову суму, страхові внески, строк дії договору страхування.”
15. На нашу думку, правовідносини з обов’язкового особистого страхування так само як і з добровільного носять майновий характер, тобто вони мають спільний предмет регулювання. Окрім того цивільні правовідносини можуть виникати і на підставі закону, а тому той факт, що закон є визначальним чинником в процесі виникнення страхових правовідносин не може тлумачитись як аргумент проти їх цивільно-правового характеру. Спори, що виникають між учасниками таких відносин розглядаються судом як спори про право цивільне.
16. Обов’язкове особисте страхування характеризується своїми специфічними рисами, що відрізняють його від добровільної форми страхування. По-перше, це те, що обов’язкове страхування встановлюється законом. Другою рисою обов’язкового страхування є охоплення страхуванням повністю усіх вказаних у законі об’єктів. Третя риса – безстроковість обов’язкового страхування. Наступною специфічною рисою є дія правовідношення по обов’язковому державному особистому страхуванню незалежно від сплати страхових платежів. Ще однією рисою обов’язкового страхування є чітка визначеність страхового забезпечення, страхової суми, що визначається на законодавчому рівні і не може бути змінена за домовленістю сторін.
17. В обов’язковому особистому страхуванні суб’єкти страхового правовідношення повинні володіти специфічними рисами.
18. Встановлення обов’язковості страхування пасажирами свого життя є неконституційним. На нашу думку, обов’язок застрахувати життя і здоров’я пасажира має бути покладено безпосередньо на перевізника, який є власником чи експлуатантом транспортного засобу як на володільця джерела підвищеної небезпеки.
19. На питання про те чи можна вважати застрахованою особу, що не придбала проїзний квиток необхідно дати наступну відповідь: така особа не вважається застрахованою, оскільки страхове зобов’язання між нею і страховиком не виникло в силу того, що вона не сплатила страхові платежі і не отримала страховий поліс, окрім випадків коли така особа має право на безкоштовний проїзд, що передбачені чинним законодавством.
20. З правової точки зору правовідносини обов’язкового особистого страхування можна визначити як сукупність комплексних правовідносин щодо охорони майнових інтересів громадян, в яких страховик зобов’язаний надати страхову послугу, а страхувальник передати на страхування об’єкти на умовах, що визначені законом за рахунок держави (державне обов’язкове особисте страхування) або договором за рахунок зацікавлених осіб (обов’язкове особисте страхування).
21. Страхове зобов’язання в обов’язковому страхуванні породжує сукупність юридичних фактів або фактичний склад. Для того щоб виникло конкретне правовідношення з обов’язкового страхування необхідне послідовне настання таких юридичних фактів:
- факт наявності закону, що встановлює обов’язок особи здійснити страхування щодо себе або третіх осіб;
- факт, що дозволяє відносити дану особу до категорії застрахованих осіб, яким є факт затвердження результатів конкурсу чи виборів, або наказ про призначення на відповідну посаду чи факт приступлення працівником до виконання своїх обов’язків, або перебування на борту повітряного судна з метою виконання польоту, або обслуговування поїздки на транспортному засобі, або факт перебування в дорозі з моменту оголошення посадки до моменту завершення поїздки, або перетин державного кордону України (якщо інше не встановлено угодою сторін);
- факт укладення договору страхування – для обов’язкового особистого страхування.
22. В той же час законодавство передбачає випадки звільнення страховика від обов’язку здійснити виплату страхової суми, якщо вище названі страхові випадки пов’язані із вчиненням застрахованим навмисного злочину, або є наслідком вчинення застрахованим дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп’яніння, або є наслідком навмисно вчинених собі застрахованим тілесних ушкоджень. Вказана норма не визначає особу чи орган, що повинні визначати доведеність вчинення саме застрахованою особою і саме навмисного злочину. На нашу думку, необхідно доповнити дану норму і після слів “…навмисного злочину…” додати наступне: “ що підтверджується рішенням суду”.
23. Основним обов’язком страхувальника до настання страхового випадку є сплата другого і наступних страхових платежів. На наш погляд, правила страхування в частині визначення порядку сплати страхових платежів містять ряд прогалин. По-перше, не має вказівки на те, чи можуть використовувати готівкову форму розрахунків страхувальники – юридичні особи. По-друге, не чітко вказана форма розрахунків через банк і не враховано новели у законодавстві України, які стосуються переказу грошей. По-третє, обмежується можливість страхувальника доручити переказ страхових платежів іншим особам, окрім бухгалтерії підприємства чи організації, які до того ж не є самостійними учасниками правовідносин, а виступають лише в якості структурного підрозділу.
Відтак, правила страхування в частині визначення порядку сплати страхових сум потребують змін. Відповідний пункт правил може бути викладений в такій редакції: “ Страхувальник може сплачувати страхові внески самостійно або доручити їх сплату іншій особі. Сплата страхових внесків здійснюється: у готівковій формі через касу страховика, через страхового агента або шляхом переказу страхувальниками – фізичними особами; у безготівковій формі шляхом переказу з використанням форм розрахунків передбачених законодавством України – фізичними і юридичними особами.”
24. Наступним обов’язком страхувальника є обов’язок повідомити страховику про всі обставини, що мають істотне значення для оцінки ризику, який приймає на себе страховик, тобто “декларації”.
На нашу думку, істотними потрібно вважати ті обставини, які здатні вплинути на рішення страховика укладати чи не укладати договір страхування на погоджених умовах, при цьому, якщо при укладенні договору страхування страховик не запитав страхувальника про певні обставини або страхувальник дав неповну відповідь і незважаючи на це договір було укладено, то страховик не вправі застосувати санкції за те, що страхувальник не повідомив йому ті чи інші обставини. Таким чином, обов’язку страхувальника повідомити такі обставини не відповідає право страховика вимагати їх повідомлення.
На нашу думку пункт 3 частини першої статті 26 Закону України “Про страхування” потребує уточнення і може бути викладений у такій редакції: підставою для відмови страховика у виплаті страхової суми є “повідомлення страхувальником умисно неправдивих відомостей, які були йому відомі на момент укладення договору страхування і могли вплинути на оцінку страховиком страхового ризику, що підтверджується наданими страховиком доказами”.
25. На наш погляд, недостатньо загальних норм Цивільного кодексу для визначення правових наслідків договору при укладенні якого страхувальник подав умисно неправдиві відомості, а тому пропонується доповнити статтю 29 Закону України “Про страхування” нормою про те, що у випадку подання страхувальником при укладенні договору страхування відомостей, які могли вплинути на оцінку страховиком страхового ризику і не відповідають дійсності, що підтверджується наданими страховиком доказами, останній має право вимагати визнання такого договору недійсним.
26. Виплата страхової суми за загальним правилом здійснюється страхувальнику. Проте вона може здійснюватись й іншим особам, якщо це передбачено договором страхування. Якщо в період між смертю страхувальника і отриманням страхової суми третьою особою остання помирає, то право вимоги переходить до спадкоємців третьої особи (правонаступників), а не страхувальника.
27. Умови страхування визначають ще один обов’язок страховика – обов’язок ознайомити страхувальника з умовами страхування. Здійснюючи цей обов’язок страховик додає до страхового полісу витяг з правил страхування, і крім того страхувальник на бланку страхового полісу розписується, що він ознайомлений з правилами страхування.
Проте, на наш погляд, такий порядок не здатний задовольнити інтереси страхувальника і тим більше інших зацікавлених осіб, як то застрахований чи вигодонабувач, а тому доцільно серед обов’язків страхувальника вказати не обов’язок ознайомити страхувальника з умовами страхування, а обов’язок страхувальника вручити страхувальнику примірник правил страхування як невід’ємну частину договору. Про вручення страхувальнику такого примірника повинна бути відмітка у страховому полісі.
28. Наступним обов’язком страховика є збереження таємниці страхування. Проте стаття 20 Закону України “Про страхування” визначає, що захисту підлягає, по-перше, лише страхувальник і, по-друге, лише щодо нього особисто та його майнового стану. Далекі від досконалості і окремі правила страхування, що визначають обов’язок страховика “забезпечувати конфіденційність у відношеннях зі страхувальником”, при цьому невідомим залишається чи зберігається конфіденційність у відносинах з іншими особами, що не є страхувальниками чи навіть учасниками страхування і якого роду інформація є конфіденційною і підлягає охороні.
На нашу думку, відповідні норми закону та правил страхування повинні охороняти якомога ширше коло прав та інтересів усіх учасників страхування і можуть бути викладені наступним чином:
“Страховик зобов’язаний не розголошувати отримані ним при здійсненні страхування відомості про учасників страхування, що можуть порушити їх майнові та особисті немайнові права та інтереси, а також про умови договору страхування.”
29. Обов’язком страхувальника є обов’язок повідомити страховика про настання страхового випадку. На нашу думку, необхідно доповнити існуючі правила страхування, зазначивши, що таке повідомлення може бути зроблене “будь-яким засобом, що дозволяє об’єктивно зафіксувати факт повідомлення”.
30. До визначення страхового випадку необхідно додати, що це подія, “яка сталася в житті застрахованої особи після виникнення страхових правовідносин або невідома сторонам на момент їх виникнення”.
31. Для здійснення страхової виплати необхідна наявність трьох фактів у сукупності: страхового випадку, заяви страхувальника та страхового акту.
32. У період дії договору особистого страхування може відбутися зміна сторін у зобов’язанні. Підставою для цього є, зокрема, “втрата” страхувальником - юридичною особою прав юридичної особи внаслідок реорганізації. На нашу думку, термін “втрата”, який вживається у законі є не коректним, оскільки при реорганізації юридична особа не “втрачає” права, а передає їх іншій юридичній особі. Відтак до назви та тексту статті 22 Закону України “Про страхування” необхідно внести відповідні зміни, вказавши, що підставою для зміни особи страхувальника є припинення юридичної особи – страхувальника шляхом реорганізації з відповідною передачею прав і обов’язків за договором страхування іншій юридичній особі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України. – Київ, 1996. – 17с.
2. Цивільний Кодекс. Цивільний процесуальний кодекс України. Постанови Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах. – К.: Юрінком Інтер, 1999.
3. Цивільний кодекс України. Проект від 25 серпня 1996р. // Українське право. – 1999. – №1.
4. Митний кодекс України // ВВРУ. – 1992. – №16. – С. 203.
5. Повітряний кодекс України // Відомості Верховної Ради України (ВВРУ). – 1993. – №25. – С. 274.
6. Лісовий кодекс України // ВВРУ. – 1994. – №17. – С. 99.
7. Кодекс про шлюб та сім’ю України // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – К., 1997. – №5.
8. Сімейний кодекс України // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – К., 2002. – №3.
9. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» // ВВРУ. – 1991. – №41. – С. 546.
10. Закон України «Про прокуратуру» // ВВРУ. – 1991. – №3. – С. 793.
11. Закон України «Про міліцію» // ВВРУ. – 1991. – №4. – С. 20.
12. Закон України «Про захист прав споживачів» // ВВРУ. – 1991. – №30. – С. 379.
13. Закон України «Про ветеринарну медицину» // ВВРУ. – 1992. – №36. – С. 531.
14. Закон України «Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення» // ВВРУ. – 1992. – №11. – С. 152.
15. Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» // ВВРУ. – 1992. – №15. – С. 190.
16. Закон України «Про статус народного депутата України» // ВВРУ. – 1993. – №3. – С. 17.
17. Закон України «Про статус суддів» // ВВРУ. – 1993. – №8. – С. 56.
18. Закон України «Про тваринний світ» // ВВРУ. – 1993. – №18. – С. 191.
19. Закон України «Про державну контрольно-ревізійну службу» // ВВРУ. – 1993. – №13. – С. 110.
20. Закон України «Про дорожній рух» // ВВРУ. – 1993. – №31. – С. 338.
21. Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» // ВВРУ. – 1993. – №4. – С. 19.
22. Закон України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» // ВВРУ. – 1994. – №9. – С. 76.
23. Закон України «Про транспорт» // ВВРУ. – 1994. – №51. – С. 446.
24. Закон України «Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ та організацій за порушення у сфері містобудування» // ВВРУ. – 1994. – №4. – С. 89.
25. Закон України «Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів» // ВВРУ. – 1994. – №11. – С. 50.
26. Закон України «Про пожежну безпеку» // ВВРУ. – 1994. – №5. – С. 21.
27. Закон України «Про фізичну культуру і спорт» // ВВРУ. – 1994. – №14. – С. 80.
28. Закон України «Про донорство крові та її компонентів» // ВВРУ. – 1995. – №23. – С. 183.
29. Закон України «Про використання ядерної енергії та ядерну безпеку» // ВВРУ. – 1995. – №12. – С. 81.
30. Закон України «Про туризм» // ВВРУ. – 1995. – №31. – С. 241.
31. Закон України "Про страхування" від 7.03.96р. // Верховної Ради України. – 1996. – №18. – С. 78.
32. Закон України «Про лікарські засоби» // ВВРУ. – 1996. – №22. – С. 86.
33. Закон України «Про державну виконавчу службу» // ВВРУ. – 1998. – №36-37. – С. 243.
34. Закон України «Про метрологію і метрологічну діяльність» // ВВРУ. – 1998. – №30-31. – С. 194.
35. Закону України «Про електроенергетику» // ВВРУ. – 1999. – №15. – С. 22.
36. Закон України «Про державну податкову службу в Україні» // ВВРУ. – 2000. – №12. – С. 231.
37. Закон України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» // Урядовий кур’єр. – 2001. – №84 (16 травня).
38. Закон України "Про страхування" від 4.10.00. // Урядовий кур’єр. – 2001. – 7 листопада. ¬– С. 5.
39. Указ Президента України «Про розмір страхових виплат за державним обов’язковим особистим страхуванням військовослужбовців та військовозобов’язаних, призваних на збори» від 2 липня 1995р. № 610 // Урядовий кур’єр. – 1995. – №106.
40. Положення “Про порядок і умови державного обов’язкового особистого страхування осіб рядового, начальницького і вільнонайманого складу органів і підрозділів внутрішніх справ України”, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1991р. №59 // Збірник нормативних актів з питань правопорядку. – К., 1993. – С.475.
41. Порядок та умови державного обов’язкового особистого страхування працівників митних органів”, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992р. №487 // Зібрання постанов Уряду України. –1992. – №9. – С.227.
42. Порядок та умови державного особостого страхування працівників митних органів, затверджений Постановою КМУ від 19 серпня 1992р. № 487 // Зібрання постанов Уряду України. –1992. – № 9. – С. 227.
43. Порядок та умови державного особостого страхування працівників прокуратури, затверджений Постановою КМУ від 19 серпня 1992р. № 486 // Зібрання постанов Уряду України. –1992. – № 9. – С. 226.
44. Порядок та умови державного обов’язкового особистого страхування працівників органів прокуратури”, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992р. №486 // Зібрання постанов Уряду України. – 1992. – №9. – С. 226.
45. Порядок та умови державного обов’язкового особостого страхування службових осіб контрольно-ревізійної служби в Україні, затверджений Постановою КМУ від 5 липня 1993р. № 515 // Зібрання постанов Уряду України. –1993 – № 11 – С. 253.
46. Умови обов’язкового державного страхування життя і здоров’я народних депутатів України та порядок виплати їм та членам їх сімей страхових сум, затверджені Постановою КМУ від 27 листопада 1993р. № 969.// Зібрання постанов Уряду України. –1994. – № 4 – С. 86
47. Умови державного обов’язкового особостого страхування військовослужбовців та військовозобов’язаних призваних на збори, і порядок виплати їм та членам їх сімей страхових сум» затверджений Постановою КМУ від 19 серпня 1994р. № 488 // Зібрання постанов Уряду України. –1994. – № 10. – С. 242.
48. Умови обов’язкового (додаткового) страхування життя і здоров’я спеціалістів ветеринарної медицини, затверджений Постановою КМУ від 22 лютого 1994р. № 116. // Зібрання постанов Уряду України. –1994. – № 6 – С. 157.
49. Положення «Про Державну пожежну охорону», затверджений Постановою КМУ від 26 липня 1994р. № 508 // Зібрання постанов Уряду України. –1994. – № 11 – С. 270.
50. Положення «Про добровільні пожежні дружини (команди)», затверджений Постановою КМУ від 27 вересня 1994р. № 521 // Зібрання постанов Уряду України. –1994. – № 11 – С. 283.
51. Положення «Про порядок і умови державного обов’язкового страхування осіб рядового, начальницького та вільнонайманого складу органів і підрозділів внутрішніх справ України», затверджене Постановою КМУ від 29 червня 1994р. № 59 // Зібрання постанов Уряду України. – 1994. – №10. – С.240.
52. Порядок та умови державного обов’язкового особостого страхування службових осіб податкових інспекцій, затверджений Постановою КМУ від 3 червня 1994р. № 349 // Зібрання постанов Уряду України. –1994. – № 9 – С. 232.
53. Порядок та умови державного обов’язкового страхування службових осіб державних органів у справах захисту прав споживачів, затверджений Постановою КМУ від 11червня 1994р. № 385 // Зібрання постанов Уряду України. –1994. – № 10. – С. 240.
54. Постанова КМУ «Про поліпшення виховання, навчання і соціального захисту та матеріального забезпечення дітей-сиріт, які залишились без піклування батьків» від 5 квітня 1994р. № 226 // Зібрання постанов Уряду України. –1994. – № 8. – С. 194.
55. Порядок та умови державного обов’язкового страхування життя і здоров’я суддів, затверджений Постановою КМУ від 14 лютого 1994р. № 89 // Зібрання постанов Уряду України. –1994. – № 6. – С. 144.
56. Положення «Про порядок та умови обов’язкового особостого страхування працівників відомчої та сільської пожежної охорони і членів добровільних пожежних дружин (команд), затверджений Постановою КМУ від 3 квітня 1995р. № 232 // Зібрання постанов Уряду України. –1995 – № 6 – С. 159.
57. Порядок та умови обов’язкового державного страхування посадових осіб інспекцій державного архітектурно-будівельного контролю, затверджений Постановою КМУ від 31 березня 1995р. № 227 Зібрання постанов Уряду України. –1995. – № 6. – С. 156.
58. Порядок та умови обов’язкового державного страхування працівників державної лісової охорони, затверджений Постановою КМУ від 31 липня 1995р. № 589 // Зібрання постанов Уряду України. –1995. – № 6. – С. 260.
59. Порядок та умови обов’язкового державного страхування спортсменів вищих категорій, затверджений Постановою КМУ від 31 травня 1995р. № 378 // Зібрання постанов Уряду України. –1995. – № 8. – С. 203.
60. Постанова КМУ від 10.01.96р. № 33 “Про підвищення розміру цільової грошової допомоги непрацездатним громадянам з мінімальними доходами” // Зібрання Постанов Уряду України. – 1996. – №5. – С.159.
61. Порядок та умови обов’язкового державного страхування посадових осіб Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації і його територіальних органів, затверджений Постановою КМУ від 12 лютого 1996р. № 196 // Зібрання постанов Уряду України. –1996. – № 7. – С. 213.
62. Положення «Про обов’язкове особисте страхування від нещасних випадків на транспорті», затверджене Постановою КМУ від 14 серпня 1996р. № 959 // Зібрання постанов Уряду України. –1996 – № 16 – С. 452.
63. Положення «Про порядок і умови проведення обов’язкового страхування членів екіпажу і авіаційного персоналу», затверджена Постановою КМУ від 13 липня 1998р. № 1083 // Урядовий кур’єр. – 1998 – №144-145.
64. Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затверджене постановою КМУ 25.05.98р. № 740 // Офіційний вісник України. - 1998 - №21. – С.269.
65. Типове положення про організацію діяльності аварійних комісарів, затверджене постановою КМУ від 5 січня 1998р. №8 // Офіційний вісник України. - №1. – 1998. - С.128
66. Положення про порядок і умови проведення обов’язкового страхування працівників замовника авіаційних робіт, осіб, які пов’язані із забезпеченням технологічного процесу при виконанні авіаційних робіт та пасажирів, що перевозяться за його заявкою без придбання квитків, затверджена Постановою КМУ від 13 липня 1998р. № 1083 // Урядовий кур’єр. – 1998 – №144-145.
67. Постанова КМУ «Про затвердження порядку та умов обов’язкового страхування медичних працівників та інших осіб на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов’язків, а також настання у зв’язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції, і переліку категорій медичних працівників та інших осіб, що підлягають обов’язковому страхуванню на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов’язків, а також настання у зв’язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції» від 16 жовтня 1998 № 1642 // Урядовий кур’єр. – 1998. – №203-204.
68. Постанова КМУ від 10.12.98р. № 1952 “Про підвищення розміру цільової грошової допомоги непрацездатним громадянам з мінімальними доходами” // Урядовий кур’єр. – 1998. – №242-243.
69. Положенням про особливі умови діяльності страхових брокерів, затвердженого Постановою Кабміну України від 29 квітня 1999 p. №747 "Про впорядкування діяльності страхових брокерів" // Урядовий кур’єр. - 1999.-№83-84.
70. Інструкція про порядок сертифікації страхових брокерів державного реєстру страхових брокерів та регулювання їх д затверджене наказом Комітету у справах нагляду за с діяльністю від 26.10.1999р. № 78. // Офіційний вісник України. – 1999. – №8.
71. Наказ Міністерства фінансів України № 124 від 07. 06. 2000 р. "Про тимчасове застосування нормативно-правових актів Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю" // Україна – Bussiness. – № 29. – С. 2.
72. Угода про партнерство та співробітництво між Європейським співтовариством та Україною, підписана 16. 06. 1994 p., ратифікована 10. 11. 1994 р. ЗУ № 237/ 947 ВР // Зако