Договори франчайзингу

Краткое описание

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ …………………………………….…4
ВСТУП ……………………………………………………………….……….5
РОЗДІЛ 1. Виникнення та розвиток франчайзингу, джерела правового регулювання і рівень дослідження договорів франчайзингу...........…….....13
1.1. Виникнення та розвиток франчайзингу………………………………13
1.2. Джерела правового регулювання договорів франчайзингу…………...24
1.3. Ступінь дослідження договорів франчайзингу……………………...…30

РОЗДІЛ 2. Поняття, природа та зміст договору франчайзингу…………...37
2.1. Поняття договору франчайзингу……………………………………...37
2.2. Природа договору франчайзингу…………………………………….….51
2.3. Зміст договору франчайзингу……………………………………………70

РОЗДІЛ 3. Умови дійсності, укладення та припинення договорів франчайзингу……………………………………………………………….….75
3.1. Умови дійсності договору франчайзингу………………………….….75
3.2. Укладення договорів франчайзингу……………………………………..95
3.3. Припинення договорів франчайзингу…………………………………...99

РОЗДІЛ 4. Структура правовідносин з договору франчайзингу…………..112
4.1. Об’єкт правовідносин з договору франчайзингу……..……………....112
4.2. Суб’єкти правовідносин з договору франчайзингу ..………………...123
4.3. Права та обов’язки сторін ………………………………………….….126
4.3.1. Права та обов’язки сторін правовідносин з договору франчайзингу (на основі договірної практики зарубіжних країн)……………………….126
4.3.2. Права та обов’язки сторін договору комерційної концесії за новим ЦК України………………………………………………………………….137
4.3.3. Права та обов’язки сторін правовідносин з інших видів договорів франчайзингу…………………………………………………………..145
4.3.4. Права та обов’язки сторін при комбінаційному франчайзингу…….150

РОЗДІЛ 5. Міжнародний франчайзинг………………… ………………….152
5.1. Уніфікація матеріально-правових норм щодо франчайзингу………....152
5.2. Колізійні аспекти регулювання договорів франчайзингу……………..161

ВИСНОВКИ ……………………………………………………………...….166
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…..………………………………...182

ВСТУП

Актуальність та ступінь дослідження теми дисертації.
Кінець 50-х - початок 60-х років ХХ ст. є періодом бурхливого розвитку франчайзингу як одного з методів збуту товарів і послуг. Більшість широковідомих франчайзингових мереж з'явилася саме в цей час, серед них: ServiceMaster (1949); Holiday Inn (1952); Burger Inn (1954); Dunkin' Donuts (1954); McDonalds (1955); Budget Rent a Car (1958) та інші. Франчайзинг на кінець 60-х років був уже досить поширеним, а його методи використовувалися в найрізноманітніших сферах підприємницької діяльності.
Статистичні дані різних країн свідчать, що, починаючи з 80-х років ХХ ст., франчайзинг як метод збуту товарів набув широкомасштабного застосування не тільки в розвинених, а й в інших країнах світу.
Кардинальні зміни, які сталися наприкінці 80-х - на початку 90-х років ХХ ст. у політичному і економічному житті СРСР, а потім і незалежної України, дали можливість іноземним компаніям, власникам широковідомих торговельних марок, створювати в Україні франчайзингові мережі, в яких використовуються ці марки. Прикладом цього є мережі МакДоналдс, Фуджі, Кодак, Білла тощо. Названі мережі функціонують на основі франчайзингу.
Водночас в Україні із застосуванням методів франчайзингу створюються мережі підприємств, де використовуються суто українські торговельні марки. Наприклад, мережі продовольчих магазинів МегаМаркет і Тіко, магазинів канцелярського приладдя Нова Канцелярія тощо.
Використання франчайзингу українськими підприємцями у зовнішньоекономічній та внутрішньоторговельній діяльності ставить перед науковцями завдання вивчення видів договорів, які використовуються у франчайзингу, та правового регулювання франчайзингових правовідносин. У вітчизняній юридичній науці розглядалися лише деякі аспекти прав та обов’язків сторін з цього виду зобов’язання, в той час як в зарубіжній юридичній науці питанням вивчення договорів франчайзингу присвячено багато монографічних та інших наукових досліджень.
Зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Тематика дисертаційного дослідження є складовою комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Розбудова міжнародних, правових, політичних та економічних основ державності України”, № 97128 та темою наукового дослідження Інституту міжнародних відносин “Міжнародно-правові основи зміцнення державності України”, № 97132.
Мета і завдання дослідження полягають у проведенні комплексного аналізу нового виду зобов’язання із договору франчайзингу, визначення поняття та видів договорів франчайзингу, їхньої правової природи, прав і обов'язків сторін.
Відповідно до цієї мети основну увагу в дисертації спрямовано на вирішення таких завдань:
- дослідити виникнення та розвиток франчайзингу як основи для становлення нового виду договірного зобов’язання;
- вивчити законодавство різних країн, які регулюють правовідносини сторін з договорів франчайзингу, та провести порівняльно-правовий аналіз такого регулювання;
- провести порівняльно-правовий аналіз поняття договору франчайзингу, визначеного в різних юрисдикціях, дослідити його природу та зміст;
- вивчити умови дійсності, особливості укладення та припинення договорів франчайзингу згідно з законодавством західним країн та новим ЦК України;
- дослідити структуру правовідносин сторін з договорів франчайзингу, включаючи їхні права та обов’язки;
- дослідити досвід міжнародно-правової уніфікації законодавства різних країн щодо регулювання договорів франчайзингу та визначити колізійні аспекти регулювання міжнародних договорів франчайзингу.
Об’єктом дисертаційного дослідження є відносини сторін, що виникають при укладенні та виконанні договорів франчайзингу, а також правові наслідки припинення таких договорів.
Предметом дисертаційного дослідження є вивчення нових для українського права зобов’язань, що виникають із договорів франчайзингу та широко використовуються Україні та інших країнах, а також нормативних актів та законопроектів України, цивільного законодавства Білорусі, Росії, Вірменії, Грузії, Казахстану, Узбекистану, США, Канади, Бразилії, Мексики, Японії, Іспанії, Франції, Південної Кореї, Китаю, що регулюють договори франчайзингу.
Методологічну основу дисертаційного дослідження складають сучасні методи наукового пізнання, зокрема діалектичний із системно-структурним підходом до вивчення матеріалу, порівняльно-правовий, історичний та формально-логічний методи проведення дослідження.
Теоретична основа дисертації, а також сформульовані висновки ґрунтуються на загальних досягненнях цивілістичної науки, у тому числі на результатах досліджень та наукових працях видатних вітчизняних та зарубіжних цивілістів.
Сформульовані в дисертації теоретичні висновки і практичні рекомендації спираються на праці вчених – правознавців, які досліджували загальні питання теорії договірного права, види договірних зобов’язань, проблеми уніфікації та кодифікації міжнародного приватного права, насамперед, на роботи М.М. Агаркова, С.С. Алексєєва, Г.О. Андрощука, І.О. Безклубого, М.І. Брагінського, М.М. Богуславського, В.В. Вітрянського, Д.М. Генкіна, М.Л.Городиського, О.О. Городова, О.В. Дзери, А.С. Довгерта, І.О. Зеніна, О.О. Іванова, В.І. Кісиля, Ю.М. Капіци, В.М. Корецького, В.М. Коссака, Н.С. Кузнєцової, М.І. Кулагіна, О.С. Йоффе, Л.А. Лунца, В.В. Луця, О.Л. Маковського, І.Б. Новицького, В.О. Ойгензихта, О.А. Підопригори, В.С. Позднякова, Б.І. Пугинського, І.В. Рикової, О.М. Садікова, О.П. Сергєєва, Є.А. Суханова, Ю.К. Толстого, Л.О. Трахтенгерц, М. Бреннана, Ф. Зейда, Ф. Зейдмана, А. Конігсберга, Д. Кірбі, Дж. МакНайт, М. Мендельсона, А.П. Оріхьо, М. Пратта, Л. Петерса, Г. Штумпфа, Н. Чешира, А. Френьяні, П. Хелсерингтона, К. Парладе, С. Фейєрмана, Б. Фокса та інших провідних вчених.
Наукова новизна одержаних результатів полягає як у самій постановці теми дисертаційного дослідження, так і в запропонованих підходах до регулювання правовідносин сторін з договорів франчайзингу в чинному законодавстві та новому Цивільному кодексі України. Дисертаційна робота є першим в Україні дослідженням всього спектру питань, пов’язаних з визначенням поняття договору франчайзингу, його видів, їх об’єктів, укладенням, виконанням та припиненням договорів франчайзингу.
У дисертаційному дослідженні містяться нові наукові положення, найбільш важливими з яких є наступні:
1. Договір франчайзингу сформувався в окремий вид договірного зобов’язання в другій половині ХХ сторіччя і дістав широкого застосування як в розвинених, так і в інших країнах завдяки наявності підприємницьких переваг, а саме: можливості для франшизіара швидко побудувати розгалужену збутову систему підприємств, які працюють з використанням його об’єктів інтелектуальної власності, включаючи торговельну марку та систему, не вкладаючи при цьому власних або запозичених коштів, з одного боку, та можливості для франшизіата створити та прибутково експлуатувати підприємство під відомою торговельною маркою та за апробованою системою, з іншого.
2. Приймаючи до уваги те, що договір франчайзингу виник та розвивався в США та інших західних країнах і для українського права є новим видом зобов’язання, при його регулюванні доцільно використовувати міжнародно-прийняті в цій сфері поняття “франчайзинг”, “франшиза”, “франшизіар” та “франшизіат” замість “договір комерційної концесії”, “правоволоділець” та “користувач”, які використані в новому ЦК України.
3. Договір франчайзингу – це правочин, за яким одна сторона, франшизіар, надає в обмін на пряму або опосередковану фінансову винагороду іншій стороні, франшизіату, право користуватися франшизою.
4. Хоча суттєвою умовою будь-якого договору є, як правило, тільки його предмет, сформувався перелік умов, на визначенні яких при укладенні договору франчайзингу наполягає хоча б одна з його сторін, що робить ці умови суттєвими. До таких умов відносяться: ціна, строк, режим та територія використання франшизи, перелік обмежень на права сторін за договором та строк їх дії.
5. На основі міжнародного досвіду та досвіду окремих країн обґрунтовано необхідність встановлення додаткового законодавчого регулювання порядку укладення договорів франчайзингу, а саме запропоновано передбачити обов’язок франшизіара надати франшизіату, як мінімум, за 20 робочих днів до укладення договору визначену законом інформацію про франшизу.
6. Обґрунтовано, що договір франчайзингу відрізняється від інших видів схожих договорів (включаючи ліцензійний, про спільну діяльність, концесії), завдяки своєму об’єкту (франшизі). Франшиза складається з декількох видів об’єктів цивільних прав (продуктів творчої діяльності та результатів дій, що є відокремлюваними або невідокремлюваними від цих дій), які використовуються в підприємницькій діяльності з продажу товарів або послуг за системою, розробленою франшизіаром та способом, вказаним франшизіаром, у певному франчайзинговому підприємстві, що передбачає значний і тривалий операційний контроль останнього. Поєднання зазначених об’єктів цивільних прав у франшизі дозволяє франшизіату опосередковано “користуватися” діловою репутацією франшизіара, яка представляє собою інший об’єкт цивільних прав – особисті немайнові блага.
7. Доведено, що в процесі удосконалення франчайзингу, як методу збуту товарів та послуг, франшиза модифікувалася, що привело до виникнення територіальної та генеральної франшизи. Під територіальною франшизою розуміється франшиза, яка використовується на узгодженій з франшизіаром території в більш ніж одному франчайзинговому підприємстві, а під генеральною – франшиза, яка використовується на узгодженій з франшизіаром території в більш ніж одному франчайзинговому підприємстві не тільки самим франшизіатом, а й третіми особами, суб-франшизіатами.
На основі зазначених загальнотеоретичних висновків, дисертанткою пропонується внести такі зміни до нового ЦК України:
а) застосувати міжнародно прийняту термінологію щодо договорів франчайзингу;
б) внести зміни у поняття договору комерційної концесії;
в) передбачити поняття франшизи та її видів, територіальної та генеральної франшизи;
г) встановити спеціальний строк (1 рік) позовної давності щодо можливості розірвання договору франчайзингу у зв’язку з ненаданням інформації щодо франшизи;
д) дозволити франшизіару укладати договори фрачайзингу тільки після експлуатації ним франшизи самостійно протягом 1 року;
е) спростити формальні вимоги до договорів франчайзингу, а саме скасувати реєстрацію договору в органах, які здійснюють державну реєстрацію суб’єктів підприємництва;
ж) скасувати пункт 3 ст. 1145 ЦК України, який встановлює додаткові підстави припинення договорів франчайзингу (у зв’язку з припиненням права на торговельну марку та оголошенням сторони неплатоспроможною (банкрутом)), оскільки перша додаткова підстава відноситься до такої визначеної законом підстави припинення як неможливість виконання, а друга – не відповідає чинному закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, є штучно утвореною і не відображає специфіки договірного зобов’язання.
Крім запропонованих змін до нового ЦК України внесено відповідні рекомендації щодо розробки інших нормативних актів, зокрема:
а) окремим законом доцільно закріпити перелік категорій інформації, яку франшизіар повинен опублікувати до укладення договорів франчайзингу. При підготовці цього акту доцільно використання Типового закону з розкриття інформації про франшизу, розробленого Міжнародним інститутом уніфікації приватного права (далі УНІДРУА);
б) Антимонопольному комітету України рекомендується визначити типові вимоги до узгоджених дій щодо договорів франчайзингу.
Практичне значення одержаних результатів полягає у здійсненні комплексного аналізу нового для України виду зобов’язання - договорів франчайзингу, їх видів та правовідносин сторін, що виникають з цих договорів.
Деякі наукові положення дисертаційного дослідження були враховані при підготовці та доопрацюванні проекту ЦК України та проекту закону України “Про франчайзинг”. Крім того дослідження містить ряд положень, спрямованих на вдосконалення законодавчого регулювання відносин з франчайзингу.
Теоретичні положення дисертаційного дослідження використовуються авторкою при викладанні спеціального курсу “Сучасні міжнародні договори” в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а також можуть бути використані при підготовці навчальних курсів “Цивільне право”, “Міжнародне приватне право”, “Договірне право”, “Антимонопольне право”.
В умовах недостатності судової практики по спорам з виконання та припинення договорів франчайзингу, положення дослідження та практичні рекомендації можуть бути врахованими суддями державних та третейських судів.
Апробація результатів дисертації. Основні наукові положення дисертаційного дослідження оприлюднені в виступах на науково-практичних конференціях, зокрема, на міжнародній науково-практичній конференції “Україна 2002: торгівля та франчайзинг”, яка проводилися міжнародною компанією RMS 15-16 травня 2002 р. в м. Києві, та на науково-практичній конференції в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тара Шевченка “Міжнародний бізнес: адаптація до зовнішньоекономічного середовища”, яка проводилася 10-11 жовтня 2002 р.
Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на наукових семінарах та засіданнях кафедри міжнародного приватного та митного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Публікації. Основні наукові положення дисертаційного дослідження викладені дисертанткою в семи наукових публікаціях, в тому числі в шести наукових статтях, одному навчально-практичному посібнику та двох тезах виступів на наукових конференціях.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Виникнення, формування та становлення франчайзингу як методу збуту товарів та послуг і, відповідно, договору франчайзингу як окремого виду договірного зобов’язання через який зазначений метод реалізовувався, відбувалося протягом ХХ сторіччя. На кінець ХХ сторіччя цей договір дістав широкого застосування як в розвинених, так і в тих, що розвиваються, країнах завдяки наявності підприємницьких переваг для обох сторін договору. Зазначені переваги були підставою для застосування цього виду договорів як і міжнародній, так і внутрішній українській торгівлі.
Розвиток та становлення франчайзингу мали наслідком використання на сучасному етапі розвитку торгівлі такий його вид як франчайзинг підприємницького формату (business format), який представляє собою комплексну систему ведення підприємницької діяльності, сформовану та випробувану франшизіаром, якої він навчає франшизіата. Франчайзинг підприємницького формату є синтезом найбільш привабливих та відпрацьованих елементів різних видів франчайзингу і на сучасному етапі застосовується ширше, аніж будь-який інший вид франчайзингу.
Правовідносини сторін з договору франчайзингу регулюються на законодавчому рівні в деяких країнах. Проте таке регулювання відрізняється одне від одного в багатьох питаннях (поняття, публічно-правові вимоги до цього виду договірного зобов’язання тощо).
Через те, що лише невелика кількість країн регулює саме договори франчайзингу, на сучасному етапі в регулюванні відносин франшизіара та франшизіата значну роль відіграє діловий звичай.
Хоча країни загального та континентального права по різному визначають договір франчайзингу, однаковим є посилання законодавця на обов’язкове використання зобов’язаною стороною засобів індивідуалізації і ноу-хау правомочної сторони та оплатність правовідносин сторін. Всі країни, які так чи інакше регулюють правовідносини з договору франчайзингу підкреслюють, що зобов’язана сторона проводить роботу за певним маркетинговим планом або ноу-хау правомочної сторони.
Хоча новий ЦК України передбачає регулювання правовідносин сторін з договорів франчайзингу, замість іноземних термінів використано поняття “договір комерційної концесії”. Пропонована заміна не відповідає суті правовідносин сторін з договору франчайзингу, вводить в оману щодо сутності цих правовідносин та не дає можливості застосування міжнародно розробленої та прийнятної термінології. Зазначене може призвести до плутанини при застосуванні договору франчайзингу в Україні.
Незважаючи на те, що в основі нового ЦК України фактично лежить законодавчий акт Євросоюзу (Постанова 4087), в новому ЦК України взагалі не визначається таке поняття як “франшиза”.
Зазначені вади мають наслідком невідповідність визначення договору комерційної концесії сутності відносин сторін при використанні ними франчайзингу як методу збуту товарів або послуг.
З огляду на це визначення договору комерційної концесії (франчайзингу), надане в новому ЦК УКраїни, потребує змін. Застосовуючи міжнародно прийняту термінологію, доцільно було б визначити, що за договором франчайзингу одна сторона, франшизіар, в обмін на пряму або опосередковану фінансову винагороду надає іншій стороні, франшизіату, право користування франшизою. Франшиза складається з декількох видів об’єктів цивільних прав (продуктів творчої діяльності та результатів дій, що є відокремлюваними або невідокремлюваними від цих дій), які використовуються в підприємницькій діяльності з продажу товарів або послуг за системою, розробленою франшизіаром та способом, вказаним франшизіаром у певному франчайзинговому підприємстві, що передбачає значний і тривалий операційний контроль останнього. Поєднання зазначених об’єктів цивільних прав у франшизі дозволяє франшизіату опосередковано “користуватися” діловою репутацією франшизіара, яка представляє собою інший об’єкт цивільних прав – особисті немайнові блага.
Запропоноване визначення договору комерційної концесії відповідає суті правовідносин сторін з цього договору та підкреслює його специфіку і відмінність від інших видів договірних зобов’язань.
Договір франчайзингу сформувався в особливий вид договірних зобов’язань. При його застосуванні в підприємницькій діяльності до моменту набуття чинності нового ЦК України до правовідносин сторін на додаток до положень самого договору, повинні застосовуватися загальні положення про зобов’язання. Як тільки новий ЦК України набуде чинності договори франчайзингу будуть регулюватися спеціальними нормами, що містяться в главі 76, а субсидіарно – загальними положеннями про зобов’язання.
Застосування в Україні нового договірного зобов’язання, ставить питання про з’ясування його суттєвих умов, оскільки тільки при їхньому узгодженні сторонами, договір вважається укладеним.
Перш за все, до суттєвих умов договору франчайзингу відноситься його предмет. Виходячи з визначення поняття договору комерційної концесії, даного у новому ЦК України, до предмета договору комерційної концесії віднесено дії правоволодільця з надання в користування користувачеві об’єктів інтелектуальної власності праоволодільця, включаючи торговельну марку та комерційну таємницю, з реєстрації договору, з надання відповідних консультацій, з проведення навчальних курсів для персоналу користувача, контроль за якістю товарів (робіт, послуг), що виробляються користувачем. Дії користувача, що входять до предмета договору, включають користування об’єктами інтелектуальної власності правоволодільця та дотримання інструкцій правоволодільця, інформування споживачів щодо статусу користувача.
Виходячи з сучасної практики застосування договорів франчайзингу, до питань, щодо яких хоча б одна із сторін договору вимагає дійти згоди, відносяться ціна, строк, режим та територія користування франшизою, перелік обмежень на права сторін. Факт узгодження цих питань сторонами та внесення їх до договору франчайзингу робить їх істотними.
При укладенні договору франчайзингу особливу увагу необхідно приділяти волевиявленню учасників, оскільки складовою об’єкту договору є комерційна таємниця, щодо якої на момент укладення договору франшизіат має лише уявлення і його сподівання стосовно розміру можливих прибутків завдяки веденню підприємницької діяльності згідно з цією комерційною таємницею та з використанням інших об’єктів інтелектуальної власноті франшизіара, можуть виявитися як реальними, так і хибними. Неправильне уявлення щодо об’єкту договору франчайзингу може сформуватися у франшизіата як через помилку, так і під впливом поведінки франшизіара або його дій, спрямованих на введення франшизіата в оману. Для формування внутрішньої волі сторін, і, насамперед, франшизіата, та уникнення негативних наслідків неправильного формування волі, в країнах, що регулюють договори франчайзингу, існують правові вимоги щодо обов’язковості максимально можливого інформування франшизіаром щодо об’єкту договору франчайзингу, його суттєвих умов та самого франшизіара.
Новий ЦК України не встановлює будь-яких специфічних та конкретних вимог до франшизіара щодо його поведінки на стадії укладення договору комерційної концесії для формування правильної внутрішньої волі франшизіата. Але це могло б бути передбачено в окремому законі, прийняття якого згадується в новому ЦК України. Перш за все, франшизіар повинен розкрити інформацію щодо об’єкту договору, яка впливатиме на формування внутрішньої волі франшизіата і сприятиме його обізнаності з усіма обставинами, що мають істотне значення для укладення договору франчайзингу. Вона повинна включати дані про самого франшизіара, включаючи його офіційну назву, адресу, основну сферу підприємницької діяльності, “судову історію” протягом останніх 3-х років, фінансовий звіт за останній фінансовий рік.
Франшизіат повинен бути поінформованим щодо торговельних марок та інших об’єктів інтелектуальної власності, що використовуються у франчайзингу, включаючи реєстраційні номери свідоцтв (патентів) або номери і дати подання заявок на отримання свідоцтв (патентів) на такі об’єкти.
Оскільки певні послуги за договором франчайзингу надаються менеджментом франшизіара, інформація про посадових осіб франшизіара може вплинути певним чином на формування внутрішньої волі франшизіата.
На обізнаність франшизіата щодо доцільності укладення договору франчайзингу впливає опис франчайзингової мережі та інформація, яка розкриває дані про її функціонування.
Для роботи у франчайзинговій мережі підприємство франшизіата повинно набути певної однотипності з іншими підприємствами, а для цього франшизіат повинен здійснити інвестиції у власне підприємство. Інформація щодо будь-яких платежів, здійснюваних з моменту укладення договору є необхідною, щоб франшизіат зміг визначитися про свої можливості щодо подальшого виконання договору франчайзингу.
Оскільки, укладення договору франчайзингу передбачає укладення інших договорів, франшизіату необхідно знати список усіх осіб (включаючи франшизіара), з якими йому прямо чи опосередковано рекомендовано встановити правовідносини, якщо такі особи пов’язані з франшизіаром.
До інформації, з якою франшизіат повинен бути обізнаним до моменту підписання договору відноситься: строк дії договору франчайзингу та інших пов’язаних з ним угод; умови щодо продовження договору на новий строк та припинення (розірвання) договору франчайзингу.
Якщо вибір місцезнаходження або схвалення такого місцезнаходження франшизіаром будуть передбачені майбутнім договором франчайзингу, інформація, що описує умови вибору місцезнаходження і процедуру схвалення франшизіара відноситься до числа такої, що впливає на формування внутрішньої волі франшизіата.
Оскільки ноу-хау франшизіара опановується франшизіатом на навчальних курсах, що організовуються франшизіаром, дані про навчальну програму для персоналу франшизіата є необхідною інформацією при прийнятті рішення про доцільність укладення договору франчайзингу.
Як правило, франшизіар є більш досвідченим підприємцем ніж франшизіат, а договір франчайзингу - досить складний та великий за обсягом документ. Тому строк між моментом надання інформації щодо договору та моментом його підписання сторонами повинен становити не менше 20-ти днів.
Для уникнення неправдивих обіцянок франшизіара щодо властивостей франшизи було б доцільно законодавчо зобов’язати його самостійно експлуатувати франшизу не менше одного календарного року перед тим, як передати її в користування франшизіату.
Для того, щоб правочин був здійсненим, зміст внутрішньої волі необхідно довести до відома тих, кого вона стосується, тобто внутрішня воля повинна бути вираженою у передбаченій законом формі. Країни, що регулюють франчайзинг поділяються на такі, що дозволяють сторонам укладати договори франчайзингу в усній або письмовій формі (США, Канада), та такі, що встановлюють імперативний припис щодо письмової форми договорів франчайзингу (Російська Федерація, Індонезія, Південна Корея, Україна тощо). Наслідком порушення цього припису є визнання укладеної угоди недійсною.
Додатковою формальною вимогою до договору франчайзингу, яка встановлюється багатьма країнами світу – є необхідність реєстрації самого договору або інформації щодо розкриття даних про франшизу у відповідних компетентних органах або організаціях.
Новий ЦК України передбачає не тільки реєстрацію договорів комерційної концесії, а й реєстрацію внесених змін або доповнень до нього та його розірвання. Тобто, протягом дії договору комерційної концесії він може підлягати багаторазовій реєстрації. Такі формальні вимоги до договору є досить обтяжливими і такими, що не відповідають міжнародним стандартам. Застосування їх на практиці може призвести до того, що франчайзингові по суті правовідносини будуть іменуватися сторонами ліцензійними або із спільної діяльності. Виходячи з цього пропонується скасувати ці формальні вимоги.
Договір франчайзингу звичайно розробляється і укладається сторонами у формі єдиного документа. Договір франчайзингу також може укладатися і шляхом приєднання.
Оскільки певні країни не дозволяють укладати договір франчайзингу без попереднього розкриття інформації про франшизу, то такі вимоги можна кваліфікувати як вимоги до публічної оферти щодо укладення договору. Невідповідність представленої франшизіаром публічної оферти встановленим вимогам може мати наслідком недійсність укладеного договору франчайзингу.
Оскільки франчайзинг - це метод збуту товарів і послуг, які збуваються на однакових, стандартних умовах, договір франчайзингу може укладатися шляхом приєднання франшизіата до стандартних формулярів франшизіара.
Загалом законодавцями не встановлюється специфічних вимог щодо припинення договорів франчайзингу і такі договори припиняються за загальними правилами припинення договірних зобов’язань будь-якого виду. Новий ЦК України, додатково до загальних підстав припинення договорів, передбачив можливість розірвання договорів комерційної концесії у випадку припинення права правоволодільця на торговельну марку без його заміни аналогічним правом та у випадку оголошення будь-якої з сторін договору неплатоспроможним (банкрутом).
Проведений аналіз першої додаткової підстави дає можливість стверджувати, що припинення права правоволодільця на торговельну марку без заміни його на аналогічне право, фактично, представляє собою неможливість для правоволодільця виконувати своє зобов’язання, що є загальною підставою припинення договорів.
Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” не передбачає такого інституту як оголошення неплатоспроможним. Виявлення неплатоспроможності будь-якої з сторін договору може і повинно мати наслідком проведення сторонами договору переговорів для виявлення можливостей, прийнятних для обох сторін, щодо подальшого виконання договору. Встановлення імперативного припису про розірвання договору комерційної концесії у випадку визнання будь-якої сторони договору неплатоспроможною є зайвим втручанням в свободу сторін вести підприємницьку діяльність.
Наявність факту неплатоспроможності однієї із сторін договору комерційної концесії є підставою для порушення справи про банкрутство, про яку оголошується у відповідних друкованих органах. У ході порушення справи про банкрутство на першому етапі призначається розпорядник майна, в обов’язки якого входить здійснення всіх необхідних процедур для відновлення платоспроможності банкрута та пошук способів розрахунків з кредиторами. Факт призначення розпорядника майна не є підставою для припинення повноважень керівника чи органу управління майном боржника. Таким чином, наявність неплатоспроможності боржника і факт порушення справи про банкрутство не впливають на поточну господарську діяльність боржника і, відповідно, на його можливість виконувати свої зобов’язання за договором. Лише у випадку неможливості відновлення платоспроможності боржника приймається рішення про його ліквідацію. Ліквідація юридичної особи відноситься до загальних підстав припинення зобов’язання.
Імперативний припис щодо розірвання договору комерційної концесії у випадку банкрутства будь-якої із сторін договору повинен мати логічні пояснення. Так, законодавством деяких країн передбачено, що певні види договорів, які характеризуються наявністю “правовідносин особистого характеру” (intuitus personae), автоматично припиняються у випадку визнання банкрутом будь-якої із сторін такого договору. Договір франчайзингу має особистий характер, і з цього погляду можна погодитися, що визнання сторони банкрутом є підставою для припинення договору з нею. Проте ні чинне законодавство України, ні новий ЦК України не передбачають, що договори, які мають особистий характер, припиняються у випадку визнання будь-якої сторони банкрутом. Отже, виділення у новому ЦК України другої додаткової підстави припинення договорів комерційної концесії є штучним і не відповідає чинному законодавству України.
Дослідження будь-якого виду договірного зобов’язання включає в себе вивчення його структури, а саме: об’єкту, суб’єкту та прав та обов’язків сторін.
Результатом дослідження об’єкту договору франчайзингу став висновок, що цей об’єкт складається з різних видів об’єктів цивільних прав, а саме з охоронюваних (торговельне найменування, знак для товарів або послуг) і не охоронюваних (ноу-хау) об’єктів інтелектуальної власності франшизіара та результатів дій франшизіара, що є відокремлюваними або невідокремлюваними від самих дій. Згідно з міжнародно визнаною термінологією такий об’єкт доцільно іменувати франшизою.
В ході розвитку франчайзингу як методу збуту товарів та появи видів договорів франчайзингу об’єкт правовідносин франшизіара та франшизіата видозмінювався, що призвело до видозмінення франшизи та виникнення її видів – територіальної та генеральної франшизи.
Введення в новий ЦК України поняття “франшиза” важливе з погляду існування видів франшизи, що слугує підставою для застосування на практиці різних видів договорів франчайзингу.
Було б доцільно ввести в новий ЦК України дефініції “франшиза”, “територіальна франшиза” та “генеральна франшиза”.
Залежно від обраного критерію можна класифікувати об’єкти договорів франчайзингу (франшизи) таким чином:
1) за територіальним принципом - франшиза і територіальна франшиза;
2) за характером прав та обов’язків, що передаються франшизіатові, - франшиза і генеральна франшиза;
3) за правовим режимом використання об’єктів інтелектуальної власності – невиключна, виключна та одноособова франшизи (тут режим використання франшизи визначений за аналогією з режимом використання об’єктів інтелектуальної власності).
Невиключною називається така франшиза, за якою франшизіат не отримує виключних права на її експлуатацію на будь-якій території.
Виключною називається така франшиза, за якою франшизіат отримує виключні права на її експлуатацію на певній території. Територіальна та генеральна франшизи, як правило, завжди бувають виключними. За звичайною франшизою франшизіат ніколи не отримує виключних прав на використання об’єктів інтелектуальної власності франшизіара.
Під одноособовою розуміється франшиза, за якою не тільки франшизіат, а й франшизіар має право її експлуатації на певній, наданій франшизіату території.
Слід зазначити, що загалом визначення режиму використання об’єктів інтелектуальної власності за одноособовою ліцензією притаманне країнам англо-американської правової сім’ї. Чинне законодавство України у відповідних законах щодо охорони об’єктів інтелектуальної власності знає поняття простої (невиключної) ліцензії і виключної ліцензії, за якою об’єктом інтелектуальної власності може користуватися як особа, котрій надано таке право, так і володілець об’єкта.
Новий ЦК України вніс зміни щодо встановлення режимів користування об’єктами інтелектуальної власності, а саме - визначив три види ліцензій: виключну, одиничну (яка за визначенням збігається з визначенням, даним дисертанткою одноособовій ліцензії) та невиключну. Оскільки договір комерційної концесії в новому ЦК України визначено як окремий вид договору, до нього неможливо субсидіарно застосувати норми стосовно ліцензійних договорів і, відповідно, норми стосовно режиму використання ліцензій. Цей факт є ще одним аргументом на користь необхідності визначення підвидів франшизи у новому ЦК України.
Наявність видів франшизи була підставою для розвитку на практиці та застосування у міжнародній та національній торгівлі різновидів договорів франчайзингу. В рамках прямого франчайзингу, коли встановлюються прямі правовідносини між франшизіаром і франшизіатом, об’єктом якого є невиключна франшиза, укладаються договори франчайзингу на експлуатацію франшизи з одного приміщення (single-unit franchise agreements). Провівши аналогію, можна сказати, що в проекті ЦК України визначено саме цей вид договору франчайзингу.
За договором експлуатації франшизи з одного приміщення одна сторона (франшизіар) надає іншій стороні (франшизіату) право користування франшизою під торговельною маркою та за системою франшизіара з певного, чітко вказаного в договорі, місцезнаходження (в договорі зазначається адреса приміщення). За такими договорами франшизіат не отримує будь-яких виключних прав на будь-яку територію або об’єкти інтелектуальної власності франшизіара.
Іншим видом договорів франчайзингу, об’єкт якого - теріторіальна франшиза, є договір франчайзингу численних торговельних приміщень (multiple/multi-unit franchise agreement). За цим договором франшизіат отримує право відкрити на певній території, яка визначається, але на яку він не має виключних прав, певну кількість франчайзингових підприємств у приміщеннях, місцезнаходження яких заздалегідь погоджене з франшизіаром. Цей вид договорів франчайзингу належить до рамкових. Він передбачає зобов’язання франшизіата відкрити визначену кількість франчайзингових підприємств за графіком. Відкриття кожного франчайзингового підприємства потребує укладення договору франчайзингу на експлуатацію франшизи з одного приміщення.
На основі територіальної франшизи укладаються ще два види договорів франчайзингу:
1) договір розвитку або договір розвитку території (development/area development agreement);
2) генеральний договір розвитку (master development agreement).
За договором розвитку одна сторона (франшизіар) надає іншій стороні (розробнику/франшизіату) “право розробки території”, за яким франшизіат має право та зобов’язаний після укладення з франшизіаром договору розвитку відкрити на наданій території певну кількість (мінімальну, максимальну, точно вказану в договорі) франчайзингових підприємств. Договір розвитку не містить положень щодо використання франшизи, включаючи права використання об’єктів інтелектуальної власності франшизіара, він є рамковою угодою, за якою при відкритті кожного франчайзингового підприємства розробник/франшизіат укладає з франшизіаром договір франчайзингу на експлуатацію франшизи з одного приміщення.
За генеральним договором розвитку, який є гібридною формою договору на розвиток та генерального договору франчайзингу, одна сторона (франшизіар) надає іншій стороні (генеральному розробнику/франшизіату) як “право розробки певної виключної території”, так і право надавати у користування франшизу з подальшим відкриттям франчайзингових підприємств третіми особами (субфраншизіатами).
Генеральний договір франчайзингу має своїм об’єктом генеральну франшизу. За цим видом договору франчайзингу одна сторона (франшизіар) надає іншій стороні (генеральному франшизіату) виключне право на визначеній території як самостійно відкривати франчайзингові підприємства, так і надавати право користування франшизою з подальшим відкриттям франчайзингових підприємств третім особам (субфраншизіатам). Генеральному франшизіату надане право укладати не тільки прямі франчайзингові договори, а й договори на розвиток території. Тобто на генерального франшизіата фактично покладені функції франшизіара з просування його товарів на території генерального франшизіата.
Суб’єктами окреслених договорів франчайзингу можуть бути юридичні та фізичні особи. При цьому на боці правовомочної сторони, як правило, виступає юридична особа, яка володіє не тільки торговельною маркою, відомою споживачеві, а також і ноу-хау, яке дає змогу всій франчайзинговій мережі вести прибуткову підприємницьку діяльність. Франшизіар, який володіє об’єктами інтелектуальної власності, може бути великим, малим або середнім підприємством чи взагалі може не виробляти будь-яких товарів або послуг, оскільки такі товари чи послуги можуть вироблятися пов’язаними з ним особами.
Зобов’язаною стороною за договором франчайзингу може бути як фізична особа, якщо вона зареєстрована як приватний підприємець, так і юридична особа.
За загальним правилом склад учасників цивільних правовідносин може змінюватися у порядку правонаступництва. Договори франчайзингу мають особливості щодо можливості заміни складу учасників. Ці особливості зумовлені предметом договору та його конфіденційною суттю. Так, для правомочної сторони можливе як універсальне, так і сингулярне правонаступництво. Правонаступництво прав і обов’язків зобов’язаної сторони за договором франчайзингу здійснюватиметься за загальним правилом, а саме - за наявності згоди на це франшизіара. Згода франшизіара необхідна буде не лише при бажанні франшизіата передати свої права та обов’язки за договором франчайзингу третій особі, а й у разі злиття, поділу чи виділення франшизіата.
Одним з основних обов’язків франшизіара є його зобов’язання надати франшизіату право користування чинними об’єктами інтелектуальної власності. Ноу-хау як один з об’єктів інтелектуальної власності, що передається франшизіаром, має бути таємним і не загальновідомим та таким, що постійно вдосконалюється. Ноу-хау передається як в усній, так і письмовій формі у вигляді посібника, який є об’єктом інтелектуальної власності, що охороняється авторським правом.
На додаток до ноу-хау, переданого у формі посібника, франшизіар може проводити навчальні курси та семінари для персоналу франшизіата.
До обов’язків франшизіара належить визначення об’єктивних критеріїв для місцезнаходження та розміру приміщення, де експлуатуватиметься франшиза.
Саме необхідність підтримання іміджу торговельної марки і ділової репутації франшизіара є підставою для обов’язку франшизіара щодо здійснення постійного контролю за експлуатацією франшизи та надання консультування, спрямованого на усунення недоліків франшизіата у користуванні франшизою та веденні підприємницької діяльності.
Для франшизіата однією з переваг включення підприємства до франчайзингової мережі є обов’язок франшизіара щодо рекламування торговельної марки, самої франчайзингової мережі і товарів, які через неї збуваються.
Серед прав франшизіарів слід відрізняти право на отримання винагороди за передане ноу-хау, за надане право використання торговельної марки та право на компенсацію витрат франшизіара за надавані консультації.
Хоча роль франшизіата в договорі франчайзингу більше схожа на роль боржника, все-таки права та обов’язки франшизіата є дзеркальним відображенням прав і обов’язків франшизіара.
Передусім, обов’язком франшизіата є ведення підприємницької діяльності під торговельною маркою франшизіара, право на використання якої надається за договором франчайзингу та згідно з ноу-хау франшизіара.
Щоб персонал міг опанувати ноу-хау франшизіара, він повинен пройти навчання на курсах і семінарах згідно з вимогами франшизіара.
До обов’язків франшизіата належить інформування франшизіара про можливе вдосконалення його ноу-хау, застосування в ньому елементів, які більш прийнятні для місця, де веде підприємницьку діяльність франшизіат.
Оплатність договору франчайзингу та надання в користування франшизіату об’єктів інтелектуальної власності франшизіара, а також надання франшизіаром різноманітних послуг передбачають обов’язок франшизіата щодо сплати винагороди франшизіару.
Для виконання своїх обов’язків належним чином франшизіат має певні права. Це передусім право на отримання від франшизіара відповідних ліцензій на об’єкти права інтелектуальної власності франшизіара.
Франшизіат вправі самостійно визначати цінову політику, наймати персонал відповідно до наданих франшизіаром вказівок.
Зазначені права та обов’язки сторін договору франчайзингу на експлуатацію франшизи з одного приміщення - основні для будь-якого договору такого типу. Залежно від підприємницької діяльності, об’єктів інтелектуальної власності, що передаються в користування, та виду франшизи ці права та обов’язки можуть розширюватися.
Широке застосування франчайзингу в міжнародній торгівлі ставить питання про можливу уніфікацію регулювання договорів міжнародного франчайзингу. Прикладом такої уніфікації в Євросоюзі була Постанова 4087, яку було відмінено в 2000 році.
Іншим прикладом міжнародної уніфікації норм у сфері регулювання міжнародного франчайзингу є Типовий закон з розкриття інформації про франшизу, розроблений УНІДРУА, який міг би слугувати зразком для розробки відповідного національного акту, оскільки специфіка договору франчайзингу вимагає встановлення спеціального регулювання процедури укладення цього договору.
Колізійні питання договорів міжнародного франчайзингу вирішуються на основі принципу “автономії волі”, притаманному міжнародному приватному праву більшості країн світу.
Набагато складнішою є ситуація, коли сторонами не обрано право, що застосовується до їхніх правовідносин, або сторонам не вдалося дійти згоди щодо такого права на стадії мирного врегулювання спору.
У випадку відсутності угоди сторін щодо застосовного права використовуються колізійні норми, які містяться в національному законодавстві країни суду.
Принцип найтіснішого зв’язку в сучасній науці розглядається як вид загального застереження, який дає судді повну свободу для визначення застосовного закону. Цей принцип розглядається не стільки в якості колізійної норми, скільки в якості загального положення, яке підлягає застосуванню у випадку відсутності прямо вираженої волі сторін щодо застосовного до їхніх правовідносин права. Відшукання найтіснішого зв’язку у фактичних обставинах справи, перш за все, зтикається з кваліфікацією фактичних обставин справи, а потім з віднайденням тієї правової системи, з якою цей фактичний склад має найтісніший зв’язок.
Застосування судом принципу найтіснішого зв’язку при вирішенні спорів між сторонами договорів франчайзингу викликано не тільки загальними тенденціями міжнародного приватного права, а й тим, що законодавство, як правило, не містить спеціальних колізійних правил для договору міжнародного франчайзингу.
Визначення колізійних норм само по собі не вирішує питання встановлення права, застосовного до правовідносин сторін з договорів франчайзингу, оскільки існує проблема конфлікту кваліфікацій і тлумачення колізійних норм в різних юрисдикціях. Ця проблема вирішується судом, виходячи з закону цього суду.
Наявність чималих проблем при визначенні права, застосовного до правовідносин сторін з договорів міжнародного франчайзингу свідчить про необхідність розробки уніфікованої конвенції про право, що застосовується до міжнародного франчайзингу, а ще краще міжнародної конвенції про уніфіковане матеріально-правове регулювання договорів франчайзингу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Монографії
1. Алексеев С.С. Право: азбука – теория - философия: Опыт комплексного исследования. - М.: “Статут”, 1999. – 712с.
2. Богуславский М.М. Международное частное право. - М.: Международные отношения, 1994. – 413 с.
3. Богуславский М.М. Международная передача технологий: правовое регулирование. - М.: Наука, 1985. – 279с.
4. Братусь С.Н., Иоффе О.С. Гражданское право. - М.: Издательство “Знание”, 1967. - 159с.
5. Городисский М.Л. Иванов И.Д. Лицензионный договор. - М., 1961.- 51 с.
6. Городисский М.Л. Лицензии во внешней торговле СССР. - М., 1972.- 200 с.
7. Гавзе Ф.И. Социалистический гражданско-правовой договор. - М.: Госюриздат, 1972.- 218 с.
8. Городов О.А. Интеллектуальная собственность: правовые аспекты коммерческого использования. - СПб.: СпбГУ, 1999. – 365с.
9. Звеков В.П. Международное частное право. Курс лекций. - М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА-М, 1999. – 686 с.
10. Джурович Р. Руководство по заключение внешнеторговых контрактов. - М.: Российское право, 1992.- 420с.
11. Дмитриева Г.К. Международное частное право.- М.: Юрист, 1993. – 165с.
12. Довгань В.В. Франчайзинг: путь к расширению бизнеса: (Организация, технология, методы, аспекты). Практическое пособие для предпринимателей. – Тольятти: Дока-прес. 1994. – 234 с.
13. Кисіль В.І. Міжнародне приватне право: питання кодифікації. - К.: Україна, 2000.- 430с.
14. Йоффе О.С. Обязательственное право. - М.: Госюриздат, 1975.- 670с.
15. Кулагин М.И. Избранные труды. - М.: Статут (в серии «Классика росийской цивилистики»), 1997. - 330с.
16. Лунц Л.А. Денежное обязательство в гражданском и коллизионном праве капиталистических стран.- М.: Юриздат, 1948. – 216 с.
17. Лунц Л.А., Садиков О.Н., Марышева Н.І. и др. Международное частное право. – М.: Юридическая литература, 1984. – 321с.
18. Матвеев Г.К. и другие. Международное частное право. К.: Вища школа, 1985. – 172с.
19. Мейер Д.И. Русское гражданское право (в 2-х ч. Часть 1). По исправленному и дополненному 8-му изд., 1902. - М.: Статут (в серии «Классика росийской цивилистики»), 1997. – 290 с.
20. Мусин В.А. Международные торговые контракты. - Л.: Издательство Ленинградского университета, 1986. – 517 с.
21. Новицкий И.Б. Лунц Л.А. Общее учение об обязательстве. М.: Госюриздат, 1954. – 416 с.
22. Ойгензихт В.А. Нетипичные договорные отношения в гражданском праве. – Душамбе, 1984.- 87 с.
23. Пугинский Б.И. Коммерческое право России. - М., 2002. – 715 с.
24. Романец Ю.В. Система договоров в гражданском праве России. - М., 2001. – 850 с.
25. Рыкова И.В. Франчайзинг: новые технологии, методология, договоры.-М.: Современная экономика и право, 2000.- 224с.
26. Синецкий Б.И. Внешнеэкономические операции: организации и техника. - М.: Международные отношения. 1989. – 517 с.
27. Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учебник. 2-е изд., перераб. И доп. - М., 1992. – 516 с .
28. Гражданский кодекс Украины (научно-практ.комментарий) / Под общей ред. Е.О. Харитонова.-Х.: ООО «Одиссей», 2000.- 848с.
29. Гражданский кодекс Российской Федерации. Часть вторая. Текст, комментарии, алфавитно-предметный указатель / Под ред. О.М. Козырь, А.Л. Маковского, С.А. Хохлова. - М., 1996. – 1087 с.
30. Советское гражданское право. Часть 1. 2-е издание, исправленное и дополненное / Под редакцией Смирнова В.Т., Толстого Ю.К., Юрченко А.К. - Ленинград: Издательство Ленинградского университета, 1982.- 414с.
31. Флейшиц Е.А. Буржуазное гражданское право на службе монополистического капитала. - М.: Юриздат, 1948. – 52 с.
32. Халфина Р.О. Значение и сущность договора в совестком социалистическом гражданском праве.- М., 1954.- 239 с.
33. Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Частное право. Цивилистика. Физические лица. Юридические лица. Вещное право. Обязательства. Виды договоров. Авторское право. Представительство: Учеб. Пособие. – К: А.С.К., 2001. – 829.
34. Фоминский И.П. Основы внешнеэкономических знаний. - М.: Международные отношения, 1990. - 457 с.
35. Коммерческое право: Учебник / А.Ю. Бушев, О.А. Городов, Н.С. Ковалевская и др. / Под ред. В.Ф. Попондопуло, В.Ф. Яковлевой. - СПб., 1997. – 518 с.
36. Образцы договоров с комментариями. Международный коммерческий арибтраж (конвенции, регламенты) / Грунтова Р.Я. и др.- Минск: Финансы и статистика, 1998. – 608 с.
37. Балабанов И.Т. Балабанов А.И. Внешнеэкономические связи: учебное пособие. - М.: Финансы и статистика, 1998. - 347 с.
38. Зобов’язальне право: теорія і практика. Навч.посібн. для студентів юрид.вузів ф фак.ун-тів / Дзера О.В., Н.С. Кузнєцова та інші. - К: Юрінком Інтер, 1998. – 911с.
39. Йоффе О.С. Гражданское право.Избранные труды.- М.: “Статут”, 2000. - 777с.
40. Поздняков В.С. Садиков О.Н. Правовое регулирование отношений по внешней торговле СССР. - М.: Международные отношения, 1985. – 215 с.
41. Цират А.В. Франчайзинг и франчайзинговый договор: учебно-практ.пособие. – К.: Истина, 2002. – 240 с.

Багатотомні видання
42. Агарков М.М. и Генкин Д.М. Гражданское право.- М.: ИКЮ СССР, 1944 – Т.1.- 419с.
43. Цивільне право: в 2 частинах / Боброва Д.В., Дзера О.В., Кузнєцова Н.С., Підопригора О.А. та інші. - К.: Ветурі. 1997. – Частина перша. - 543с.
44. Цивільне право: в 2 частинах / Боброва Д.В., Підопригора О.А. та інші. - К.: Ветурі. 1997. – Частина друга. – 478с.
45. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. - М.: “Статут”, 1999. - Книга первая: Общие положения: Изд. 2-е, испр.– 848с.
46. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. - М.: “Статут”, 2002. - Книга третья: Договоры о выполнении работ и оказании услуг.– 1038с.
47. Гражданское право России: Курс лекций / Отв. Ред. О.Н.Садиков. - М., 1997. Часть вторая. Обязательственное право. – 304 с.
48. Гражданское и торговое право капиталистических государств / Под ред. Р.Л. Нарышкиной. - М.: Международные отношения, 1984.- Часть II. - 301с.
49. Гражданское право. Учебник