ПРИНЦИП ДИСПОЗИТИВНОСТІ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Краткое описание

ЗМІСТ
Вступ………………………………………………………………………………….3
РОЗДІЛ 1
Диспозитивність як принцип цивільного процесуального
права України…………………………………………………………………...12
1.1. Поняття, зміст принципу диспозитивності та його місце в
системіпринципів цивільного процесуального права…………………….12
1.2. Розвиток і значення принципу диспозитивності
цивільного процесуального права………………………………………….44
РОЗДІЛ 2
Реалізація принципу диспозитивності
у цивільному процесуальному праві………………………………………….80
2.1. Реалізація принципу диспозитивності в суді
першої інстанції……………………………………………………………...80
2.2. Реалізація принципу диспозитивності в апеляційному
та касаційному провадженні………………………………………………107
2.3. Реалізація принципу диспозитивності при перегляді рішень,
ухвал, що набрали законної сили, у зв’язку з нововиявленими
та винятковими обставинами……………………………………………...120
РОЗДІЛ 3
Співвідношення принципу диспозитивності з іншими
принципами цивільного процесуального права…………………………..126
3.1. Диспозитивність і рівноправність сторін…………………………………126
3.2. Диспозитивність і змагальність…………………………………………...133
3.3. Диспозитивність і публічність ……………………………………………146
3.4. Диспозитивність і об’єктивна істина……………………………………...155
3.5. Диспозитивність і законність……………………………………………...163
Висновки…………………………………………………………………………..173
Список використаних джерел…………………………………………………..184
Вступ

Актуальність теми і рівень дослідження дисертації. Успішне вирішення завдань, що стоять сьогодні перед країною в політичній, соціальній і економічній сферах, багато в чому залежить від здійснення правосуддя на засадах верховенства права, що забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави [1]. Це обумовлює необхідність побудови правової держави, що можливо тільки за умови комплексного та системного реформування всіх сфер суспільного життя, складовою частиною якого виступає судово-правова реформа. З прийняттям у 2001 році змін до чинного цивільного процесуального законодавства і підготовкою нового Цивільного процесуального кодексу детального глибокого дослідження потребують основні ідеї, положення, керівні засади права, тобто його принципи, визначальне місце серед яких посідає принцип диспозитивності. Роль і значення принципів цивільного процесуального права і принципу диспозитивності в сучасних умовах правотворення постійно зростають, оскільки вони трансформуються в норми права конкретного змісту.
Актуальність теми дисертаційного дослідження обумовлена також тим, що захист конституційних прав і свобод людини та громадянина у формі цивільного судочинства забезпечується сукупністю і системою процесуальних дій суду та учасників процесу, які ґрунтуються на нормах ЦПК, в яких відтворено принцип диспозитивності. Закріпивши і гарантувавши свободу в реалізації суб’єктивних прав їх носіями, принцип диспозитивності набув універсального значення для всього цивільного судочинства України [2; 191; 192] . Зокрема, чинне цивільно-процесуальне законодавство в певних питаннях не узгоджується з іншими правовими актами та недостатньо чітко регулює важливі питання щодо поняття, змісту і реалізації принципу диспозитивності у цивільному судочинстві. Саме тому виникла нагальна потреба в його поглибленому науковому дослідженні, а також в аналізі судової практики і реалізації зазначеного принципу у нормах цивільного процесуального законодавства.
У ході дослідження теми принципу диспозитивності було вивчено і проаналізовано 212 судових справ, які розглядалися судами першої інстанції та 84 справи, які розглядалися судами апеляційної і касаційної інстанції, та Верховним судом України за період 1998–2002 років. По кожній 3 – 4 цивільній справі виявлено порушення судами загальних засад судочинства. Сторони і особи, які беруть участь у справі, у більшості випадків активно не використовують надані їм законом матеріальні права щодо предмету спору і процесуальні засоби захисту порушеного права чи охоронюваного законом інтересу. Така позиція сторін не сприяє належному захисту їх прав та інтересів. Часто однією з причин допущення судами помилок, недотримання ними принципів цивільного процесуального права є недостатнє законодавче регулювання відповідних процесуальних правовідносин.
Проблема реалізації принципу диспозитивності полягає в тому, що певні положення диспозитивності відтворюються у статтях 35, 55, 56, п. 4 ст. 129 Конституції України, проте прямого закріплення нею серед загальних засад судочинства принцип диспозитивності не посів. Відсутнє його понятійне визначення в нормах чинного цивільного процесуального законодавства України, проекті ЦПК України [3], мають місце прогалини в механізмі його реалізації. Невирішеними певною мірою залишаються питання щодо прав осіб, які беруть участь у справі, визначення і розширення обсягу спеціальних прав сторін. Потребують правового вдосконалення норми чинного ЦПК України, що визначають розпорядчі дії суду та специфіку реалізації прав особами, які беруть участь у справі.
Невідкладною є проблема розроблення оновлених концептуальних засад диспозитивності стосовно не тільки їх прояву, але й текстуального втілення у нормах ЦПК України і вирішення питань правозастосовчого характеру. Дослідження та обґрунтування такого складного явища, як принцип диспозитивності, на теоретичному рівні вимагає з’ясування як його змісту, так і прояву на всіх стадіях цивільного процесу, інтегрованого дослідження окремих елементів і структурних зв’язків, оптимального співвідношення диспозитивності з іншими принципами цивільного процесуального права України.
Актуальність теми дисертації посилюється й тим, що в теорії цивільного процесуального права України відсутні комплексні монографічні дослідження принципу диспозитивності.
У вітчизняній правовій науці проблема принципу диспозитивності висвітлювалась Штефаном М.Й. у праці «Принципы гражданского процесуального права» (1982 р.). Тема принципу диспозитивності певною мірою висвітлювалась також у підручниках з цивільного процесу. Проте комплексно та системно дана тема в українській науці не досліджувалась.
У науці цивільного процесуального права принцип диспозитивності залишається одним із найбільш дискусійних. Серед вчених не існує єдиного підходу як до визначення принципу диспозитивності, так і до розуміння змісту цього принципу, визначення суб’єктного складу та меж дії диспозитивності у цивільному процесі, визначеного обсягу повноважень сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження узгоджується з цільовою комплексною науково-дослідною програмою юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Удосконалення правового механізму реалізації та захисту прав, інтересів людини і громадянина в Україні” (номер державної реєстрації ТЗ НДР № 01 БФ 042-01), темою принципи правосуддя , яка входить до курсу цивільного процесуального права України.
Об’єкт та предмет дослідження. Предметом дослідження є цивільні процесуальні відносини, в яких реалізується принцип диспозитивності в цивільному процесуальному праві України, його зміст і значення, співвідношення принципу диспозитивності з іншими принципами цивільного процесуального права в умовах формування правової держави.
Об’єктом дослідження є цивільне процесуальне законодавство, норми якого регулюють зазначені відносини, та судова практика застосування цих норм.
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає в комплексному дослідженні положень і науковому аналізі проблемних питань принципу диспозитивності в науці цивільного процесуального права, реалізації диспозитивності у цивільному судочинстві, ролі та місця принципу диспозитивності в системі принципів цивільного процесуального права України, розкриття його змісту та особливостей його дії на стадіях цивільного процесу, формулювання теоретичних висновків спрямованих на розвиток теорії цивільного процесуального права, розробці на цій основі конкретних обґрунтованих наукових пропозицій, спрямованих на усунення колізій і прогалин законодавства з досліджуваних питань, вдосконалення цивільного процесуального законодавства України та підвищення ефективності його застосування.
Виходячи з мети дослідження, дисертантом були визначені такі завдання:
- встановити і проаналізувати характерні ознаки, поняття та зміст принципів цивільного процесуального права, їх систему та критерії класифікації;
- дослідити шлях становлення та розвитку принципу диспозитивності;
- розкрити зміст та показати значення принципу диспозитивності у цивільному процесуальному праві;
- виявити характерні ознаки та визначити поняття принципу диспозитивності;
- розкрити взаємозв’язок та співвідношення принципу диспозитивності з іншими функціональними принципами цивільного процесуального права: змагальності, законності, рівноправності сторін, публічності, об’єктивної істини;
- виявити і дослідити особливості реалізації принципу диспозитивності в суді першої інстанції, в апеляційному та касаційному провадженні, в стадії перегляду рішень, ухвал, що набрали законної сили, у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами;
- виявити колізії та прогалини правового регулювання принципу диспозитивності в цивільному судочинстві;
- розробити конкретні пропозиції щодо вдосконалення чинного цивільного процесуального законодавства, в нормах якого впровадженні вимоги принципу диспозитивності;
- розробити підходи щодо вирішення теоретичних проблем принципу диспозитивності у цивільному процесуальному праві.
Методологічна основа дослідження та його теоретична база. Методологічною основою проведеного дослідження є сучасні наукові погляди про державу та право, закономірності розвитку правової системи та її інститутів – судової влади та правосуддя. У процесі дослідження автором були використані такі наукові методи як: діалектичний, історико-правовий, порівняльно-правовий, системно-структурний, функціональний, логічний, аналітичний, статистичний.
Теоретичною базою дисертаційного дослідження стали праці вчених
Д. Азаревича, Є.В. Васьковського, А.Х. Гольмстена, І.І. Енгельмана, В.Л. Ісаченка, К.І. Малишева, Є.А. Нефедьєва, Т.М. Яблочкова, які дослідили тему принципу диспозитивності ще до подій 1917 року; праці вітчизняних вчених В.А. Бегуна, Й.Г Богдана, О.Г. Дріжчаної, П.П. Заворотька, Н.О. Кіреєвої, М.І. Козюбри, А.М. Колодія, В.В. Комарова, В.Ю. Мамницького, О.В. Немировської, М.П. Омельченка, В.І. Прокопенка, Є.Г. Пушкаря, П.М. Рабіновича, О.В. Рожнова, В.Ф. Сіренка, В.І. Тертишнікова, В.І. Шишкіна, Я.Л. Штутіна, М.Й. Штефана, так і зарубіжних вчених В.Н. Аргунова, Н.І. Башкатова, О.Т. Боннера, І.М. Зайцева, В.Д. Кайгородова, В.В. Молчанова, М.К. Треушнікова, Н.О. Чечиної, М.С. Шакарян, І.У. Чіналієвої.
Вивчення та аналіз праць вищевказаних вчених дали змогу визначити і оцінити стан досліджуваної проблеми, виявити та дослідити питання, що залишились поза увагою вчених, та визначити шляхи їх вирішення.
Нормативну основу дослідження склали Конституція України і вітчизняне цивільне процесуальне законодавство. У порядку порівняльного правознавства було досліджене цивільне процесуальне законодавство зарубіжних держав – Республіки Білорусь, Киргизстану, Німеччини, Російської Федерації.
Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що дослідження є першим вітчизняним комплексним, системним монографічним дослідженням принципу диспозитивності цивільного процесуального права України.
Новизна дисертаційного дослідження конкретизується в одержаних наукових результатах, сформульованих теоретичних та практичних висновках і пропозиціями, зокрема:
1. Визначається, що принципи цивільного процесуального права – це обумовлені соціально-економічними умовами суспільного життя нормативно-керівні засади, що визначають завдання і мету правосуддя в цивільних справах, характер, зміст і побудову цивільного судочинства, а також повноваження та процесуальну діяльність суду, учасників процесу, їх процесуально-правове становище.
2. Аргументується положення, що принцип диспозитивності є основоположним в системі принципів цивільного процесуального права, включає в себе певну ідею, що становить його зміст. Ця ідея закріплюється в нормах цивільного процесуального права, зв’язана з ними, має значення для всього цивільного процесу та характеризує специфіку цієї галузі права.
3. Доводиться, що становлення та розвиток принципу диспозитивності проходить такі етапи: виникнення ідей про правосуддя в цивільних справах і процесуальне становище його учасників, як прообразу принципу диспозитивності; формування ідейного змісту принципу диспозитивності, складовими якого є вільне волевиявлення і свобода в розпорядженні особами, які беруть участь у справі, належними їм матеріальними правами щодо предмету спору та процесуальними засобами захисту порушеного права чи охоронюваного законом інтересу; підготовчий процес щодо реалізації цих ідей у конкретних нормах про судоустрій і судочинство; закріплення ідей у конкретних нормах цивільного процесуального законодавства.
4. Визначається, що принцип диспозитивності – це нормативно-керівна засада цивільного процесуального права, яка закріплює вільне, на свій розсуд здійснення і розпорядження юридично заінтересованими особами матеріальними правами щодо предмета спору, процесуальними засобами захисту порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, що спрямовані на розвиток, зміну або припинення розгляду цивільної справи в суді в межах, дозволених законом і в установленому процесуальному порядку.
5. Стверджується, що зміст принципу диспозитивності полягає у наданні сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, можливості вільно здійснювати і розпоряджатись матеріальними правами щодо предмета спору та процесуальними засобами їх захисту.
6. Обґрунтовується, що за класифікаційними ознаками принцип диспозитивності є: за дією в системі права – міжгалузевим; за формою нормативного закріплення – закріплений законодавством про цивільне судочинство; за предметом регулювання – функціональним; за роллю у виникненні і розвитку цивільних процесуальних правовідносин – основоположним.
7. Розкриваються положення щодо особливостей реалізації принципу диспозитивності в суді першої інстанції, в апеляційному та касаційному провадженні, у провадженні при перегляді рішень, ухвал, що набрали законної сили, у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами, стосовно сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
8. Формулюється висновок про застосування диференційованого підходу щодо системної визначеності та співвідношення принципу диспозитивності з принципами рівноправності сторін, змагальності, публічності, об’єктивної істини й законності.
9. Враховуючи реформування цивільного процесуального законодавства, необхідність його гармонізації з міжнародно-правовими актами, вноситься пропозиція про доповнення Цивільного процесуального кодексу України положеннями, в яких сформулювати у запропонованому змісті визначення принципів диспозитивності, змагальності, процесуальної рівноправності сторін, законності, об’єктивної істини, публічності.
10. Аналізуючи чинне цивільне процесуальне законодавство, вноситься пропозиція про доповнення норм чинного ЦПК правами апеляційного і касаційного оскарження рішень суду у справах з виборчих і адміністративно-правових відносин, у яких воно відсутнє (статті 243, 2435, 24310-20, 248 ЦПК України), правом суду витребувати за своєю ініціативою, в разі необхідності, додаткові докази у справах, порушених суб’єктами захисту прав інших осіб (стаття 121 ЦПК), а також, коли громадяни з поважних причин не в змозі здійснити захист своїх прав.
Теоретичне та практичне значення отриманих результатів полягає у таких аспектах. Теоретичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що у ньому сформульовано положення, висновки та пропозиції, що визначають шляхи та підходи вирішення ряду теоретичних та практичних проблем, щодо визначення поняття, встановлення змісту і значення принципу диспозитивності, специфіки його реалізації в суду першої інстанції, в апеляційному та касаційному провадженні, в стадії перегляду рішень, ухвал, що набрали законної сили, у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами, та які вносять вклад у подальший розвиток окремих положень принципу диспозитивності у цивільному процесуальному праві.
Теоретичні висновки та положення дисертації можуть бути використанні у навчальному процесі при викладанні курсу “Цивільне процесуальне право України”, теми “Принципи цивільного процесуального права”, а також при написанні підручників, навчальних посібників, підготовці методичних матеріалів.
Висновки і рекомендації можуть бути використанні у законотворчій діяльності, в процесі підготовки та прийняття нового Цивільного процесуального кодексу України та інших нормативно-правових актів, які будуть розроблятися для удосконалення чинного цивільного процесуального законодавства, а також застосовуватись на практиці при розгляді та вирішенні судами цивільних справ.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є особистим авторським комплексним дослідженням принципу диспозитивності цивільного процесуального права України. Одержані наукові результати є наслідком аналізу, узагальнення та критичного осмислення дисертантом положень юридичної науки, чинного законодавства та практики його застосування.
Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати дисертаційного дослідження були апробовані у навчальному процесі юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Хмельницького інституту регіонального управління та права при викладанні курсу “Цивільного процесуального права” та на науковій конференції Технологічного університету Поділля, яка присвячена 30-річчю технологічного факультету Технологічного університету Поділля (м. Хмельницький , жовтень 1997 року), на науково-практичній конференції Хмельницького інституту регіонального управління та права “Проблеми теорії та практики виконання рішень судів та інших органів” (м. Хмельницький, червень 2000 року), на міжнародної науково-практичної конференції Хмельницького інституту регіонального управління та права “Державна регіональна політика України в умовах проведення адміністративної реформи” (м. Хмельницький, жовтень 2001 року).
Публікації. Основні положення і висновки дисертації знайшли відображення у трьох наукових статтях у фахових виданнях.
Структура дисертації обумовлена метою дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, які містять десять підрозділів, висновку, списку використаних джерел. Повний обсяг роботи 201 сторінка. Список використаних джерел налічує 15 сторінок. Список літератури містить 205 найменувань.

Список литературы

Висновки

Проведення демократичних перетворень у нашій країні викликає необхідність переосмислення багатьох положень цивільного процесуального законодавства і приведення їх у відповідність з Основним законом та міжнародно-правовими актами у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина. З урахуванням цього, потребує вдосконалення процедура здійснення правосуддя в цивільних справах. Звернення до суду за захистом конституційних прав і свобод людини і громадянина забезпечується будь-якій заінтересованій особі. Всі процесуальні дії суду та учасників процесу ґрунтуються на фундаментальних положеннях процесуальної галузі: принципах цивільного процесуального права України, визначальне місце серед яких належить принципу диспозитивності.
Відповідно до цього обумовлюється і актуальність теми дослідження, адже протягом багатьох років функціонування й розвитку цивільного процесуального права, проблема його базисного принципу – диспозитивності, хоча і існувала та займала важливе місце, проте не набула належного втілення та аналізу як у науці цивільного процесуального права, так і в нормах процесуального законодавства. На сьогодні дія принципу диспозитивності не має досконалої та дієвої наукової основи і потребує більш глибокого теоретичного дослідження. Нагальною також є проблема розробки оновлених концептуальних засад диспозитивного характеру стосовно не тільки їх прояву, але й втілення у природі цивільних процесуальних правовідносин, у сфері здійснення правосуддя в цивільних справах та вирішення питань правозастосовчого характеру.
На основі проведеного дослідження поняття, змісту та місця принципу диспозитивності в системі принципів цивільного процесуального права України, насамперед необхідно відзначити, що сучасний процес реформування цивільного процесуального законодавства, здійснення правосуддя в цивільних справах неможливий без наукового теоретичного аналізу усталених підвалин, фундаментних блоків, керівних ідей та основоположних джерел будь-якої правової системи – принципів права.
У роботі підкреслюється, що принципу диспозитивності цивільного процесуального права притаманна регулятивна роль, завдяки чому він набуває значення загального правила поведінки, яке має загальнообов’язковий юридично владний характер. Враховуючи реформування цивільного процесуального законодавства, необхідність його гармонізації з міжнародно-правовим актами, дисертант вносить пропозицію про необхідність нормативного виокремлення та визначення у Цивільному процесуальному кодексі України принципів цивільного судочинства. Характеристика принципів цивільного процесуального права у контексті цілісності та єдності її взаємопов’язаних елементів показала, що система принципів цивільного процесуального права України має об’єктивний характер і становить собою єдину, нерозривну, взаємозв’язану, взаємообумовлену цілісність.
Суттєва увага в роботі приділяється дослідженню змісту принципу диспозитивності, який включає в себе можливість самостійного, вільного розпорядження особами, заінтересованими у наслідках розгляду справи, належними їм матеріальними правами і процесуальними засобами їх захисту. Досліджується також місце принципу диспозитивності в системі принципів цивільного процесуального права. В результаті проведеного аналізу вважаємо за доцільне стверджувати, що принцип диспозитивності належить до однієї із провідних категорій української юридичної науки та посідає визначне місце в її понятійному апараті, слугує своєрідним інструментом наукового аналізу функціонування цивільних процесуальних правовідносин.
Дослідивши значення принципу диспозитивності цивільного процесуального права, ми прийшли до висновку, що розкриття правового значення принципу диспозитивності - важлива засада, що лежить в основі цивільного процесуального права і визначає його концептуальні положення.
Значення принципу диспозитивності цивільного процесуального права встановлюється шляхом дослідження його розвитку в історично-порівняльному аспекті. В результаті проведеного дослідження автор прийшов до висновку, що значення принципу диспозитивності полягає у тому, що останній є фундаментальним, основоположним принципом цивільного процесуального права, який розкриває суть і демократизм даної галузі права, вказує на її специфіку і зміст, визначає її особливості. В роботі особливо підкреслюється те, що диспозитивність визначає мету цивільного процесу та методи її досягнення, характер і зміст діяльності суб’єктів розгляду цивільних справ на стадіях розвитку цивільного процесу; встановлює об’єм прав, які підлягають судовому захисту; регулює порядок порушення цивільної справи в суді, перехід процесу з однієї стадії до іншої.
У зв’язку з цим необхідно зазначити, що принцип диспозитивності сприяє правильному пізнанню та застосуванню норм цивільного процесуального права, виступає основою для законодавчої практики, підготовки, розробки і прийняття відповідних йому за змістом правових норм та подальшого їх вдосконалення, характеризує суть та значення права, як регулятора суспільних відносин у галузі здійснення правосуддя в цивільних справах, його соціальну цінність. В цьому аспекті дослідження значення принципу диспозитивності у цивільному процесуальному праві полягає також у тому, що захист прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб неможливий без реалізації ними тих елементів, які становлять і визначають зміст принципу диспозитивності, основним серед яких, безперечно, є право на звернення до суду за судовим захистом прав та охоронюваних законом інтересів, яке належить до конституційних прав громадян.
При дослідженні питання реалізації принципу диспозитивності в суді першої інстанції, перш за все відзначається, що реалізація принципу диспозитивності на стадії порушення цивільної справи розпочинається з моменту звернення заінтересованої особи до суду, оскільки право на звернення за судовим захистом є найважливішою формою прояву принципу диспозитивності. На основі цього вказується, що право звернення до суду за судовим захистом притаманне лише сторонам – позивачеві, третім особам, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору та особам, які є заявниками і скаржниками в інших видах проваджень. Дисертантом досліджується така форма прояву принципу диспозитивності, як реалізація права на зміну елементів позову. У зв’язку з цим в роботі розглядається дане питання у таких аспектах: чи вправі позивач одночасно змінити і предмет, і підставу позову та які межі допустимої зміни цих елементів, а також межі нормативного закріплення зазначених елементів позову при розгляді цивільних справ.
Підкреслюючи диспозитивний характер права відповідача на визнання позову, дисертантом досліджується суть та процесуальні наслідки визнання позову, аналізуються численні думки вчених стосовно цього питання. Автор критично оцінює погляди тих науковців, які у визнанні позову вбачають лише доказову роль, і вказує на необхідність врахування також розпорядчої дії та визнання фактів у даному аспекті питання. В роботі також зазначається, що спеціальними засобами реалізації у цивільному процесуальному праві України прав, які забезпечують відповідачу захист проти вимог позивача є процесуальні засоби захисту проти пред’явленого позову. В цьому руслі досліджується право відповідача подати заперечення проти позову та зустрічний позов, які характеризується особливістю дії принципу диспозитивності. Крім цього, дисертант звертає увагу на те, що до числа найбільш поширених диспозитивних розпорядчих дій щодо зміни у позовному спорі відноситься мирова угода, а диспозитивними правами процесуального характеру наділені також процесуальні представники, які діють у цивільному процесі від імені та в інтересах іншої особи.
При дослідженні питання реалізації принципу диспозитивності в апеляційному та касаційному провадженні обґрунтовується думка про те, що додатковою гарантією забезпечення законності судових рішень виступають інститути апеляційного та касаційного оскарження. Специфіка прояву права на апеляційне оскарження судових рішень полягає у порушенні функціональної діяльності суду апеляційної інстанції. Дане право входить до групи прав, які розкривають зміст принципу диспозитивності. На основі проведеного аналізу права апеляційного оскарження, можна зробити висновок, що право оскарження в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю чи частково мають особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не були притягнуті до участі у справі, проте суд вирішив питання про їх права та обов'язки.
Необхідно також зауважити, що одним із розпорядчих повноважень, що становить зміст принципу диспозитивності у цивільному процесі є право відкликати апеляційну скаргу, подання або відмовитись від них. Із врахуванням цього автор пропонує висновок, що найбільш повно принцип диспозитивності у апеляційному провадженні проявляє свою дію в тому, що суд апеляційної інстанції при розгляді справи, обмежений доводами апеляційної скарги, апеляційного подання прокурора, тобто розгляд справи, перевірка рішення суду першої інстанції здійснюються судом лише у тих межах, які визначив апелянт. Прояв принципу диспозитивності на стадії касаційного оскарження знаходить своє втілення у праві позивача на відмову від позову, сторін – у праві на укладення між собою мирової угоди. Вказується також, що зазначені диспозитивні права цих осіб не залежать від того, за касаційною скаргою чи касаційним поданням кого з суб’єктів права на касаційне оскарження і подання, було порушено касаційне провадження.
Аналізуючи питання реалізації принципу диспозитивності при перегляді рішень, ухвал суду, що набрали законної сили, у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами, автор в якості характерних ознак таких обставин визначає невідомість, значущість для постановлення справедливого рішення та наявність. У зв’язку з цим необхідно вказати, що під нововиявленими обставинами необхідно розуміти такі юридичні факти, які існували на момент розгляду справи і мали важливе значення для її вирішення, але не були і не могли бути відомі ні заявнику, ні суду. Особливе місце в роботі відводиться характеристиці підстав перегляду постанов у зв’язку з нововиявленими обставинами з урахуванням особливостей дії принципу диспозитивності. Зокрема, при дослідженні істотних для справи обставини, які не були і не могли бути відомі заявникові, дисертант зупиняються на аналізі особливостей таких ознак, зазначаючи, що до них не слід відносини обставини, викликані перекрученням або неправильністю фактичних даних, які сталися внаслідок добросовісної помилки свідка, експерта, неумисної помилки в тексті документа, їх неумисного пошкодження, підміни тощо; особливістю неправдивих обставин є те, що останні мають бути одержані тільки із джерел, визначених законодавчо; особливості, характерні у справах щодо визнання неконституційним закону, який був застосований судом при вирішенні справи.
Досліджуючи питання співвідношення принципу диспозитивності з іншими принципами цивільного процесуального права, автор вказує, що можливості для повного і всебічного використання судового захисту цивільних прав відповідно інтересів особи, яка звернулась до суду за захистом, принцип диспозитивності забезпечує у поєднанні з іншими принципами. Рівність сторін у процесі обумовлена конституційною рівноправністю громадян перед законом та судом. Необхідно підкреслити, що конституційна рівність громадян перед законом і судом реалізується у наступних двох принципах цивільного процесуального права: рівності усіх учасників процесу перед законом і судом та процесуальної рівноправності сторін. В результаті проведеного дослідження можна прийти до висновку, що тісний зв’язок принципу процесуальної рівноправності сторін та принципу диспозитивності знаходить свій вияв у процесі виконання сторонами своїх процесуальних функцій, у зв’язку з чим сторони наділяються численними цивільно-процесуальними правами. Вибрати те чи інше право, здійснити його чи ні, зробити певні розпорядчі дії по захисту свого права у повній мірі чи частково тією чи іншою стороною – прямий вияв принципу диспозитивності.
Аналіз співвідношення принципу диспозитивності і змагальності показав, що процесуальні гарантії забезпечення повного і всебічного судового захисту цивільних прав фізичних та юридичних осіб досягаються саме завдяки поєднанню цих принципів. Необхідно вказати, що змагальність у цивільному судочинстві регулює процес відбору фактичного матеріалу, який є необхідним для вирішення цивільних справ, встановлює засоби його дослідження у справі, визначає дії сторін та суду для його аналізу та визначає послідовність вчинення цих дій. Відповідно до принципу змагальності позивачу і відповідачу у цивільному процесі надаються широкі можливості для захисту своєї правової позиції по справі: суб’єкти спору вправі знати аргументи і правові вимоги іншої сторони, спростовувати вимоги та позицію протилежної сторони, брати активну участь у дослідженні фактичного матеріалу по справі. Відзначимо також, що змагальність у цивільному судочинстві по справі проходить у формі спору, протиборства інтересів учасників спірного правовідношення, кожний з яких намагається відстояти свою позицію у спорі. Дослідивши співвідношення принципу диспозитивності і публічності, автор вважає за доцільне зазначити, що у цивільному судочинстві, дотримуючись принципу публічності, діяльність суду спрямована передусім на мирне вирішення конфліктів, що знаходить свій вияв у обов’язку судді розпочинати розгляд кожної справи з’ясуванням бажання кожної із сторонін закінчити справу мировою угодою. Крім того, публічний характер мають численні повноваження суду, який зобов’язується вживати всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін, не обмежуватися поданими матеріалами та поясненнями. Також на думку дисертанта, широкий вияв принципу публічності полягає також у тому, що суд контролює розпорядчі дії сторін. У відповідності ж з принципом диспозитивності особи, які беруть участь у справі, мають у своєму розпорядженні широкий спектр можливостей по захисту прав і законних інтересів.
Співвідношення принципів диспозитивності і об’єктивної істини перш за засвідчив, що істинне правосуддя можливе тільки там, де встановлюється об’єктивна істина та диспозитивність. Необхідно підкреслити, що встановлення об’єктивної істини, дійсних обставин справи – завдання цивільного судочинства, а у більшості випадків і об’єктивний результат розгляду конкретних цивільних справ. Саме на це, на нашу думку, і спрямований весь хід цивільного процесу. Беручи до уваги положення, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, користуються комплексом процесуальних прав, вкажемо, що реалізація останніх на диспозитивній основі допомагає встановленню дійсних обставин справи та постановленню законного рішення. В роботі підкреслюється, що взаємодія принципу диспозитивності з принципом об’єктивної істини особливо чітко прослідковується на правах позивача доповнити, змінити, уточнити підставу позову, а відповідача у праві змінити підстави заперечення, які характеризують принцип диспозитивності. Такі дії сторін викликаються необхідністю реалізації обов’язку по доказуванню і спрямовуються на встановлення об’єктивної істини по справі, як необхідної умови для постановлення обґрунтованого рішення, а отже на досягнення мети процесу по захисту їх прав та інтересів.
При дослідженні співвідношення принципів диспозитивності і законності в роботі підкреслюється, що своїми рішеннями суд сприяє зміцненню авторитету держави, навчає поваги до закону, показує невідворотність настання відповідальності за порушення закону. В роботі також зазначається, що у цивільному судочинстві законність забезпечується передусім дотриманням принципів правосуддя, закріплених у Конституції України та нормах цивільного процесуального права. Порушення або неправильне застосування будь-якого з принципів цивільного судочинства є підставою для скасування судового рішення у апеляційному та касаційному порядках, оскільки воно завжди буде незаконним. Взаємозв’язок вказаних принципів, на думку автора, полягає в тому, що численні повноваження суду, сформульовані в нормах Цивільного процесуального кодексу Україні на диспозитивній основі можуть бути реалізовані лише в законних межах, адже законність є одним з основних критеріїв визначення дієвості та ефективності цивільного судочинства.
Дане дисертаційне дослідження містить теоретичні висновки, положення, рекомендації, які можуть бути використані у законотворчої діяльності, в процесі підготовки та прийняття нового ЦПК України та інших нормативно-правових актів, що будуть розроблятися для удосконалення чинного цивільного процесуального законодавства.
Ними є:
1. Передбачити у Главі І “Загальні положення” наступні визначення:
- принципів цивільного процесуального права: принципами цивільного процесуального права – є обумовлені соціально-економічними умовами суспільного життя нормативно-керавні засади, що визначають завдання і мету правосуддя в цивільних справах, характер, зміст і побудову цивільного судочинства, а також повноваження та процесуальну діяльність суду, учасників процесу, їх процесуально-правове становище;
- принципу диспозитивності: принцип диспозитивності – це нормативно-керівна засада цивільного процесуального права, яка закріплює вільне, на свій розсуд здійснення і розпорядження юридично заінтересованими особами матеріальними правами щодо предмета спору, процесуальними засобами захисту порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, що спрямовані на розвиток, зміну або припинення розгляду цивільної справи в суді в межах, дозволених законом і в установленому процесуальному порядку;
- принципу публічності, відповідно до якого, - цивільне судочинство функціонує на публічних засадах, які визначають права і обов’язки органів правосуддя, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, прокурора, інших осіб, при порушенні, розгляді та вирішенні цивільних справ активно використовувати свої повноваження на захист прав і свобод громадян, юридичних осіб, інтересів держави та суспільства;
- принципу змагальності, відповідно до якого, - сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов’язані довести ті обставини на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Вони визначають, подають і використовують в доказовій діяльності передбачені ЦПК необхідні процесуальні засоби, фактичні данні і докази, що їх підтверджують;
- принципу об’єктивної істини, відповідно до якого, - суд зобов’язаний всебічно, повно і об’єктивно з’ясувати всі обставини, які мають значення для правильного розгляду і вирішення справи. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов’язані подати необхідні для встановлення істини по справі докази. У випадках передбачених цим Кодексом суд може сприяти особам, які беруть участь у справі, у витребуванні доказів, а у передбачених законом випадках, зобов’язаний витребувати їх за своєю ініціативою”.
2. Передбачити у статті 1 “Засади цивільного судочинства” норму, відповідно до якої - основоположними нормативно-правовими засадами побудови цивільного судочинства в Україні визнаються – диспозитивність, змагальність, процесуальна рівноправність сторін, гласність, об’єктивна істина, безпосередність та усність судового розгляду, законність, публічність, державна мова цивільного судочинства; у статті 2 “Диспозитивні засади цивільного судочинства” норму, відповідно до якої – сторони і інші особи, які беруть участь у справі мають право вільно розпоряджатися належними їм матеріальними правами щодо предмету спору та процесуальними засобами їх захисту в межах дозволених законом і в установленому процесуальному порядку. Цивільні справи порушуються судом виключно за заявами юридично заінтересованих осіб у наслідках справи і розглядаються лише стосовно заявлених вимог, крім випадків, передбачених цим Кодексом і іншим законодавством України; у статті
3 “Побудова цивільного процесу на засадах змагальності” норму, відповідно до якої - сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов’язані довести ті обставини на які вони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень. Вони визначають і використовують в доказовій діяльності, передбачені ЦПК України необхідні процесуальні засоби, фактичні дані і докази, що їх підтверджують.
У зв’язку з тим, що стаття 103 ЦПК України є не чітко визначеною, пропонуємо доповнити її та викласти у такій редакції: “Позивач вправі змінити предмет або підставу позову в межах матеріально-правових відносин, з яких виник спір про право”; у статті 4 “З’ясування судом об’єктивної істини по справі” норму, відповідно до якої - суд зобов’язаний всебічно, повно і об’єктивно з’ясувати всі обставини, які мають істотне значення для правильного розгляду і вирішення справи. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов’язані подати необхідні для встановлення істини по справі докази. За їх клопотанням суд сприяє у витребуванні доказів”.
Дана робота не претендує на остаточність та безспірність, а є лише одним із поглядів на проблему принципу диспозитивності цивільного процесуального права України Цілком імовірно, що окремі висновки носять дискусійний характер та вимагають подальшого вивчення, а також можуть бути окремим предметом наукового дослідження.

Список використаних джерел

1. Конституція України: Закон України від 28. 06. 1996 р., № 254/96 // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
2. Шишкін В.І. Диспозитивність – принцип судочинства // Право України. – 1999. – № 6. – С. 7-10.
3. Цивільний процесуальний кодекс: Проект Закону від 10.01.2002р.;№8436. Суб'єкт законодавчої ініціативи: Кабінет Міністрів України. Автор законодавчої ініціативи: А. Кінах. Відповідальний комітет: Комітет з питань правової політики.
4. Омельченко М. П. Принцип об'єктивної істини в цивільному процесуальному праві України: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Київ. держ. ун-т. імені Тараса Шевченка – К., 1996. – 24 с.
5. Омельченко М.П. Проблеми об'єктивної істини в цивільному процесуальному праві України: Навчальний посібник. – К.: "Поліграфцентр Київського університету імені Тараса Шевченка, 1996. – 46 с.
6. Азаревич Д. Права в гражданском процессе // Журнал гражданського и уголовного права. – Кн.. 1. – 1915. - 45 с.
7. Гольмстен А.Х. Учебник русского гражданского судопроизводства, 4-е изд., М., 1907. – 68 с.
8. Исаченко В.Л. Гражданский процесс. Т. 4. 2-е изд. – СПб. - 1912.- 56 с.
9. Малышев К.И. Курс гражданского судопроизводства. Т. 1. – Изд-е 2-е. – С-Пб. – 1876. – 89 с.
10. Нефедьев Е.А. К учению о сущности гражданского процесса. Соучастие в гражданском процессе. Соучастие по немецкому и французскому праву. Исследование Е.А. Нефедьева. Казань, 1891 – 58 с.
11. Энгельман И.Е. Учебник русского гражданского судопроизводства, 2-е изд., 1904.
12. Яблочков Т.М. К учению об основных принципах гражданского процесса // Сборник статей по гражданскому и торговому праву. Памяти проф. Г.Ф. Шершеневича. М.: изд. Башмаковых, 1915. – 49 с.
13. Васьковский Е.В. Курс гражданского процесса. Т. 1. – М.: Башмаковы, 1913. – 691 с.
14. Дембо Л.И. О принципах построения системы права. // Советское государство и право. – 1956. – № 8. – С. 88 - 89.- 56 с.
15. Йоффе О.С., Шаргородский М.Д. Вопросы теории права. – М.: Юрид. лит., 1961. – С. 353.
16. Короткий тлумачний словник української мови / Уклад. Д.Г. Гринчишин, Л.Л. Гумецька, В.Л. Карпова та інші; Відп. ред. Л.Л. Гумецька. – К.: Рад. школа, 1978. – С. 214;
17. Теория государства и права / Под ред. В.В. Копейчикова. – К.: Юринформ, 1995. – С. 95 - 96;
18. Юридичний словник / За ред. Б.М. Бабія, В.М. Корецького, В.В. Цвєткова. – К.: Головна редакція УРЕ АН УССР, 1974. – С. 616.
19. Толковый словарь живого великорусского языка / В. Даль. – М., 1980. – Т. 3. – С. 431.
20. Українська радянська енциклопедія. Видання друге. – Головна редакція УРЕ. – Київ, – т. 9. – 1983. – С. – 91.
21. Словник іншомовних слів / За ред. О.С. Мельничука. – Головна редакція УРЕ. – К., 1974. – С. 547.
22. Философский словарь / Под ред. И.Т. Фролова – 5-е изд. – М.: Политиздат, 1987. – С. 382 .
23. Малый толковый словарь русского языка / В.В. Лопатин, Л.Е. Лопатина. – М.: Русский язык, 1990. – С. 439.
24. Гукасян Р.Е. Проблема интереса в советском гражданском процессуальном праве. – Саратов: Приволжск. книжн. изд-во, 1970. – 190 с.
25. Сиренко В.Ф. Интересы в системе основных институтов советского государственного управления. – Киев, 1982. – С. 32.
26. Штутін Я. Л. Лекції з радянського цивільного процесу. – К.: КДУ. – 1954. – 56 с.
27. Орлова Л. М. Права сторон в гражданском процессе. – Минск, 1973. – С. 49;
28. Букина В.С. Принципы советского гражданского процесуального права (теоретические вопросы понятия и системы): Автореф. дис. кан.юрид.наук. – Л., 1975, - 5 с.
29. Гражданский процесс: Учебник для юридических вузов / И.П. Гришин, Н.М. Коршунов, Ю.Л. Мареев, М.К. Треушников / Под ред. М.К. Треушникова. – М.: Юриспруденция, 2000. – 384 с.
30. Советский гражданский процесс: Учебник / Башкатов Н.И., Гришин И.П., Каллистратова Р.Ф. и др. – М.: Юрид. лит., 1990. – 320 с.
31. Гражданское процессуальное право России: Учебник / Боннер А.Т., Громошина Н.А., Гукасян Р.Е. и др. / Под ред. М.С. Шакарян. – М.: Былина, 1996. – 400 с.
32. Боннер А. Т. Принципы гражданского процессуального права // Гражданский процесс: Учебник / Под ред. М.С. Шакарян. – М.: Юридическая литература, 1993. – 560 с.
33. Гражданский процесс. Учебник для вузов / Воложанин В.П., Кайгородов В.Д., Кац А.К. и др. / Отв. редактор проф. Осипов Ю.К. – М.: Издательство БЕК, 1995. – 462 с.
34. Решетникова И.В., Ярков В.В. Гражданское право и гражданский процесс в современной России. – Екатеринбург-Москва: Норма, 1999. – 43 с.
35. Викут М.А., Зайцев И.М. Гражданский процесс. Курс лекций. – Саратов: Изд-во Саратовской академии права, 1998. – С. 25-26.
36. Немировська О.В. Принцип змагальності сторін та його реалізація в судовій практиці: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Інститут держави та права ім.. В.М. Корецького. – К., 1999. – 17 с.
37. Штефан М.Й. Цивільний процес. Підруч. для. юрид. спеціальностей вищих закладів освіти: – К.: Ін Юре. – 1997. – 608 с.
38. Штефан М.Й. Демократичні принципи цивільного судочинства // РП. – 1977. – № 7. – С. 18.
39. Тертышников В.И. Принципы гражданского процессуального права // Гражданский процесс: учебник /под ред. проф. Комарова В.В. – Х.: ООО "Одиссей", 2001. – С.31-57.
40. Заворотько П., Штефан М. Розвиток системи принципів радянського цивільного процесуального права // РП, 1967. – № 10. – С. 65.
41. Штефан М.Й. Принципы гражданского процессуального права. – К.: МЮ УССР, 1980. – С. 3.
42. Штефан М. Й. Принципы советского гражданского процессуального права // Советский гражданский процесс. – К.: Вища школа, 1982. – С. 28.
43. Мамницький В.Ю. Принцип змагальності у цивільному судочинстві: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Нац. юрид. акад. України імені Ярослава Мудрого. – Х., 1995. – С. 8.
44. Зайцев И.М. Гражданские процессуальные принципы // Гражданский процесс России: Учебник. – М.: Юристъ, 1999. – С. 34 - 50.
45. Цивільне процесуальне право України : В. В. Комаров, В. І. Тертишніков, Є. Г. Пушкар та ін. / За ред. В. В. Комарова. – Харків: Право, 1999. – С.7.
46. Тертышников В. И. Гражданский процесс. Курс лекций. – Х.: РИРЕГ, 1995. – 158 с.
47. Рожнов О.В. Принцип оперативності в цивільному процесуальному праві: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Нац. юрид. акад. України імені Ярослава Мудрого. – Х., 2000. – С. 7 - 8.
48. Бегун А.В. Конституционный принцип участия представителей общественных организаций и трудовых коллективов в гражданском судопроизводстве: Автореф. дис. ... канд. юр. наук: 12.00.03 / Харьков. юрид. ин-т. – Харьков, 1988. – 16 с.
49. Тараненко В.Ф. Принцип диспозитивности и состязательности в советском гражданском процессе. – М.: ВЮЗИ. - 1990. – 152 с.
50. Омельченко М.П. Проблеми об'єктивної істини в цивільному процесуальному праві України: Навчальний посібник. – К.: "Поліграфцентр Київського університету імені Тараса Шевченка", 1996. – 46 с.
51. Колодій А.М. Принципи права України: Монографія. – Київ: Юрін ком Інтер, 1998. – 208 с.
53. Про судоустрій в Україні: Закон України від 5 червня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України - 1991. - № 24. - Ст. 357.
54. Цивільний процесуальний кодекс України: Затверджений Законом від 18.07.63 // Відомості Верховної Ради України – 1963. – № 30. – Ст. 464.
55. Конвенція про захіст прав і свобод людини и громадянина / - Ратифікована Законом України від 7 липня 1997 року. – Відомості Верховної Ради України. - №9. – Ст. 301.
56. Гражданско-процессуальный кодекс // Нормативные акты Венгерской народной республики. – Будапешт: МЮ., 1979. – С. 27.
57. Гражданский процесуальный кодекс республики Беларусь от 11 января 1999 года. – гл.2. ¬¬– С. 9 – 23.
58. Гражданский процессуальный кодекс республики Казахстан от 13 июля 199 года, Гл. 2. – С. 6-23.
59. Советский энциклопедический словарь. – М. – 1984. – С. 1209.
60. Семёнов В. М. Понятие и система принципов советского гражданского процессуального права // Сб. Уч. трудов СЮИ. – Вып. № 2. – 1964. – С. 267.
61. Филиппов П. М. Судебная защита и правосудие в СССР. – Саратов: Изд-во Сарат-го ун-та, 1987. – С. 57.
62. Гражданский процесс. Учебник. Издание второе, переработанное и дополеннное / Под ред. В.А. Мусина, Н.А. Чечиной, Д.М. Чечота. – М.: "ПРОСПЕКТ", 1998. – 472 с.
63. Гражданское процессуальное право России: Учебник для вузов / В.В. Блажеев, А.Т. Боннер, Н.А. Громошина и др. / Под ред. М.С. Шакарян. – М.: Былина. – 1998. – 504 с.
64. Гражданский процесс: Учебник для юридических вузов / И.П. Гришин, Н.М. Коршунов, Ю.Л. Мареев, М.К. Треушников / Под ред. М.К. Треушникова. – М.: Юриспруденция, 2000. – 384 с.
65. Немировська О.В. На шляху оновлення цивільного процесуального законодавства // Право України. – 1999. – № 11. – С. 70 - 72.
66. Боннер А.Т. Принцип диспозитивности в гражданском судопроизводстве // Советская юстиция. – 1974. – № 7. – С. 5.
67. Чиналиева И. У. Принципы гражданского процессуального права Кыргызстана. – Б.: Кыргызстан, 1998. – 152 с.
68. Цивільне процесуальне право України : /Підручник для юрид. вузів і фак./ В. В. Комаров, В. І. Тертишніков, Є. Г. Пушкар та ін. / За ред. В. В. Комарова. – Харків: Право, 1999. – С. – 76.
69. Осипов Ю.К. Принципы процессуально-правового института подведомственности юридических дел // Проблемы применения норм гражданско-процессуального права. – Свердловск, 1986. – С. 4 - 6;
70. Ржевский В.А., Чепурнова Н.М. Конституционные принципы организации и функционирования судебной власти: вопросы правового регулирования и практики // Конституционное и муниципальное право. – М., 1999. – № 2 – С. 2-14.
71. Борисов Г.А. О системе принципов, действующих в правовой сфере // Проблемы правоведения: Межвед. науч. сб. – К.: Вища школа, 1976. – Вып. 34. – С. 10.
72. Явич Л.С. Право развитого социалистического общества. Сущность и принципы. – М.: Юрид. лит-ра, 1978. – С. 146 - 207.
73. Свердлык Г. А. Принципы советского гражданского права. Красноярск: Изд-во Красноярск. ун-та, 1985. – 56 с.
74. Семёнов В.М. Конституционные принципы гражданского судопроизводства. – М.: Юрид. лит-ра., 1982. – 78 с.
75. Щеглов В.Н. Советское гражданское процессуальное право. – Томск, 1976. – С. 28.
76. Маляренко В. Позитиви й негативи суду присяжних // Право України. - 2000. - № 3. - С. 3 – 12.
77. Котляр В. Суд присяжних не для України // Право України. - 1998. - № 9. - С. 72 - 73.
78. Штутин Л.Я. Материальная правда в советском гражданском процессе. // Ученые записки Киевского государственного университета. Т. VII. Серия юридическая. - 1948. - С. 167.
79. Ванеева Л.А. Принцип диспозитивности советского гражданского процессуального права // Вопросы развития и защиты прав граждан. - Калинин: Изд-во Калининского гос. ун-та, 1977. - С. 104,105.
80. Елисейкин П.Ф. Защита субъективных прав и интересов и компетенция суда в советском гражданском процессе. - Владивосток, 1969. - С. 149.
81. Козлов А.Ф. Суд первой инстанции как субъект советского гражданского процессуального права: Автореф. дис. ...докт. юрид. наук. - Свердловск, 1970. - С. 33.
82. Гукасян Р.Е. Проблема интереса в советском гражданском процессуальном праве. – Саратов: Приволжск. книжн. изд-во, 1970. – 56 с.
83. Міхєєнко М.М., Молдован В.В., Радзієвська Л.К. Порівняльне судове право. - К., Либідь. – 1993. – С. 258 с.
84. Мельников А.А. Советский гражданських процессуальный закон. Вопросы теории гажданского процесуального права. – М.: Наука, 1973. – 34 с.
85. Советский гражданських процесс. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1984. – 45 с.
86. Про виконавче провадження: Закон України від 21.04.99 № 606-ХІV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 24. – Ст. 207.
87. Орлова Л.М. Принцип диспозитивности в советском гражданском процессуальном праве: Автореф. Дис. ...канд..юрид. наук. 12.00.03 / Киев. гос. ун-т. – К. - 1970. – 16 с.
88. Пятилетов И.М. Распоряжение сторон гражданскими материальными и процессуальными правами в суде первой инстанции: Автореф. Дис. канд. юрид. наук: 12.00.03 / ВЮЗИ. – М., 1970. – 20 с.
89. Елисейкин П.Ф. Предмет и принципы советского гражданского процессуального права. – Ярославль: Изд-во Яросл. ун-та, 1974. – 53 с.
90. Боннер А.Т. Соотношение инициативы и активности сторон и суда в гражданском судопроизводстве // Сов. Гос-во и право. – 1983. – № 8. – С. 17.
91. Семёнов В.М. Конституционные принципы гражданского судопроизводства. – М.: Юрид. лит-ра. - 1982. – 244 с.
92. Авдюков М.Г. Принцип законности в гражданском судопроизводстве. – М.: Изд-во МГУ, 1970. – 203 с.
93. Гурвич М.А. Судебное решение. Теоретические проблемы. – М.: Юрид. лит-ра. - 1976. – 62 с.
94. Гурвич М.А. Принципы советского гражданского процессуального права: система и содержание // Сов. гос-во и право. – 1974. – № 12. – С. 8-12.
95. Хутыз М.Х. Общее положеня гражданского процесса (историко-правовое исследование). – М.: Юрид. лит-ра. - 1979. – 138 с.
96. Поляков И.Н. Принцип диспозитивности в деятельности судебных и общественных юрисдикционных органов, рассматривающих гражданские дела: Автореф. Дис. канд. юрид. наук:12.00.03 / Моск. гос. ун-т. – М. - 1977. – 16 с.
97. Советский гражданский процесс / Под ред. М.А. Гурвича. – 2-е изд., испр. И доп. – М.: Высшая школа. - 1975. – 388 с.
98. Борисова Е.А., Треушников А.М., Шишкин С.А. Хрестоматия по гажданскому процессу. – М.: “Городецс”, 1996. – 226 с.
99. Історія держави і права України. / За ред. А.Й. Рогожина. Ч.1 – К.: Ін Юре, 1996. – 76 с.
100. Рязановский В.А. Единство процесса. – Пособие. – М.: ГОРОДЕЦ, 1996. – 74 с.
101. Гольмстен А.Х. Состезательное начало гражданского процесса в теории и русском законодательстве, преимущественно новейшем // Юридические исследования и статьи. Спб, 1894. – 87 с.
102. Муромцев С.А. Рецензия на работу Миловидава “Законная сила судебного решения по гражданским делам // Журнал гражданского и уголовного права. – 1875.- Кн.6. – 63 с.
103. Абрамов С.Н. Гражданский процесс. – М.: Юрид. лит, 1948. – 276 с.
104. Таубер М. Иск, обвинение, состязательное начало // Вестник гражданского права. – 1917. – № 1. – С. 2-19.
105. Положение о народном суде от 30 ноября 1918 г. // Сборник установлений РСФСР. – 1918. – № 85. – Ст. 889.
106. Положение о народном суде от 21 октября 1920 г. // СУ РСФСР. – 1920. – № 83. – Ст. 403.
107. Про основні норми цивільного процесу // ЗУ УРСР. – № 10. – 1923. – Ст. 179.
108. Тимчасове положення про народні суди і революційні Трибунали Української РСР // ЗУ УРСР. – № 11. – 1923. – Ст. 141.
109. Гражданский процессуальный кодекс РСФСР. // СУ РСФСР. – 1923. – № 46-47. – Ст. 479.
110. Цивільний процесуальний кодекс УРСР // ЗУ УРСР. – № 16-17. – Ст. 156.
111. Цивільний процесуальний кодекс УРСР // ЗЗ УРСР. – № 25. – 1929. – Ст. 200.
112. Васильев А.М. О правовых идеях-принципах // Советское государство и право. –1975. – № 3. – С. 12-17.
113. К. Маркс. Нищета философии // К. Маркс, Ф. Энгельс. Соч. – изд. 2, Т. 4. – 756 с.
114. Гегель Г. Сочинения в 9-ти т. -Т. VII.- М., – 562 с.
115. Красавчиков О.А. Диспозитивность в гражданско-правовом регулировании // Сов. Гос-во и право. – 1970. – № 1. – С. 41-49.
116. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Під ред. Шемшученко Ю.С., Бурчак Ф.Г., Зяблюк М.П., Тацій В.Я. та ін. / Ред кол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: “Укар. енцикл.” – т. 2. – 1999. – 744 с.
117. Пятилетов И.М. К вопросу о сущности принципа диспозитивности в советском гражданском процессе // Труды ВЮЗИ. – М. – 1971. – Т. 51. – 98 с.
118. Семёнов В.М. Принципы советского гражданского процессуального права: Автореф. Дис. ...докт. юрид. наук: 12.00.03. – Свердл. юрид. ин-т. - 1965. – 38 с.
119. Шишкін В. Диспозитивність – принцип судочинства // Право Украї