Представництво в цивільному процесі України

Краткое описание

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………..………………………………..
Розділ 1. Процесуальне представництво як самостійний правовий інститут..
1.1. Ретроспективний огляд становлення та розвитку інституту процесуального представництва…………………………………………………………………………
1.2. Поняття процесуального представництва та його види………………………..
1.3. Зміст інституту процесуального представництва………………………………
1.4. Відмінність інституту процесуального представництва від інституту представництва в цивільному праві…………………………………………………..
Розділ 2. Цивільні процесуальні правовідносини з участю представника: їх елементи, передумови та підстави виникнення ………….……………………..
2.1. Суб’єкти процесуальних правовідносин при представництві ………….……… 2.2. Об’єкт процесуальних правовідносин за участю представника……………….
2.3. Зміст процесуальних правовідносин, що виникають при представництві………………………………………………………………………….
2.4. Процесуальні передумови виникнення правовідносин між судом і представником………………………………………………………………………….
2.5. Матеріально-правові підстави процесуальних правовідносин за участю представника ……………………………….…………………………………………..
Розділ 3. Особливості окремих видів процесуального представництва………
3.1. Процесуально-правове положення представників у цивільному процесі…………………………………………………………………………………..
3.1.1. Процесуальні права та обов’язки представників сторін та третіх осіб (заявників, скаржників, заінтересованих осіб) і порядок оформлення їх повноважень…………………………………………………………………………….
3.1.2. Процесуально-правове положення представників суб’єктів, які захищають права та свободи інших осіб…………………………………………………………..
3.2. Участь у цивільному процесі батьків, опікунів, піклувальників та інших осіб як законних представників……………………………………………………………..
3.2.1. Загальні ознаки законного представництва……………………………………
3.2.2. Представництво у суді родичів за походженням …………….………………..
3.2.3. Здійснення процесуального представництва опікунами (піклувальниками).
3.3. Участь адвокатів у цивільному судочинстві …………………..………………..
3.3.1. Прийняття адвокатом доручення клієнта ……………………………………..
3.3.2. Права та обов’язки адвокатів………..………………………………………….
3.3.3. Вихід адвоката з процесу………………………………………………………..
3.3.4. Відповідальність адвоката………………………………………………………
3.4. Окремі питання процесуального представництва юридичних осіб………..…..
3.5. Особливості процесуального представництва громадян громадськими та іншими організаціями, статутом (положенням) яких передбачено право представництва інтересів своїх членів……………..........……………………………
3.6. Процесуальне представництво іноземців консулами…………………………..
Висновок………………………………………………………………………………..
Список посилань………………………………………………………………………
Список використаних джерел……………………………………………………….
Додаток А. ….……………………………………………………………………….….

4
18

18
33
47

57

62
62
76

80

83

91
97

97

97

108

116
116
118
127
133
133
143
148
151
154

160
166
181
200
230
252

ВСТУП

Актуальність і рівень дослідження дисертації. Прийнявши Декларацію про державний суверенітет, Україна стала на шлях побудови правової держави та створення демократичного суспільства, в якому домінуюче місце посідають загальнолюдські цінності, права та свободи людини. Пріоритет загальнолюдських цінностей закріплено і в статті 3 Конституції України, в якій зазначається, що в центрі уваги повинна бути людина, як найвища соціальна цінність.
Зміцнення української держави та утвердження в ній демократичних та гуманістичних принципів нерозривно пов’язане із вдосконаленням та розвитком її судової системи, яка відіграє важливу роль у захисті прав та свобод громадян від протиправних посягань та покликана забезпечувати дотримання законів усіма фізичними та юридичними особами.
Однією із передумов забезпечення прав і свобод громадян є реалізація принципів правової держави у цивільному процесі.
У цивільному судочинстві, що являє собою нормативно врегульований порядок провадження у цивільних справах, який характеризується системою взаємопов’язаних цивільних процесуальних прав та обов’язків, а також процесуальних дій, що реалізуються судом, сторонами та іншими учасниками процесу, особливе місце займає інститут процесуального представництва. Представництво, як самостійний правовий інститут цивільного процесуального права, покликане сприяти захисту і реалізації прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб у цивільному судочинстві.
Реформування судово-правової системи в Україні та підготовка нового Цивільного процесуального кодексу вимагають детального глибокого дослідження правового регулювання цивільного процесу, а також критичного підходу до певних інститутів цивільного процесуального права та його окремих правових норм. Це необхідно для встановлення їх відповідності Конституції та Законам України, рівню соціально-економічних відносин у суспільстві, а також виявлення протиріч, колізій, прогалин у правовому регулюванні з метою підготовки рекомендацій, спрямованих на усунення недоліків цивільного процесуального законодавства та його вдосконалення.
Зокрема, чинне цивільно-процесуальне законодавство в певних питаннях не узгоджується з іншими правовими актами та недостатньо чітко регулює окремі важливі питання процесуального представництва. Невирішеними повною мірою залишаються питання щодо підтвердження повноважень процесуальних представників, визначення обсягу їх спеціальних прав; низка норм діючого ЦПК України, які регулюють правовідносини з приводу представництва, застаріла й не відповідає вимогам сьогодення тощо. Зазначена ситуація не може не вплинути на практику застосування чинного законодавства України.
У ході дослідження теми процесуального представництва було вивчено та проаналізовано 270 судових справ, розглянутих в 1991-1999 рр. районними судами міста Києва та Київської області, Київським обласним судом та Верховним Судом України. По кожній 9-10 цивільній справі виявлено порушення судами законодавства з питань процесуального представництва. Часто однією з причин допущення судами помилок є недостатнє законодавче регулювання відповідних процесуальних правовідносин.
Аналіз правових норм та судової практики з питань, що стосуються процесуального представництва, свідчать про назрілу потребу в усуненні протиріч та прогалин, які існують на сьогодні в інституті цивільного процесуального представництва, та необхідність вдосконалення механізму правового регулювання процесуальних правовідносин за участю представника.
Вирішення вищевказаних практичних завдань тісно пов’язане з дослідженням теоретичної основи процесуального представництва, сформованої у науці цивільного процесуального права.
У науці цивільного процесуального права тема представництва залишається однією із найбільш дискусійних. Серед вчених не існує єдиного підходу як до визначення процесуального представництва, так і до його правової природи, змісту інституту процесуального представництва, класифікації представництва на види, суб’єктного складу представників, визначення об’єкту правовідносин за участю представників, підстав їх виникнення, правового становища представників та обсягу їх повноважень тощо.
У національній правовій науці тема процесуального представництва частково висвітлювалась Штефаном М.Й., Дріжчаною О.Г., Гусєвим Е.А. в їх праці «Представительство граждан в суде» (1991 р.). Питання історичного розвитку адвокатури та представництва адвоката в цивільному процесі досліджувались Святоцьким О.Д. та Міхеєнком М.М. й знайшли відображення у навчальному посібнику “Адвокатура України” (1997 р.). Окремі питання процесуального представництва досліджувались Скловським К.І. в його дисертації “Представительство в гражданском праве и процессе” (1982 р.). Тема процесуального представництва певною мірою висвітлювалась також у підручниках з цивільного процесу. Проте комплексно та системно дана тема в українській науці цивільного процесуального права окремо не досліджувалась.
При обранні теми були враховані вищезазначені та інші проблемні питання, пов’язані з представництвом у цивільному процесі. У пропонованій роботі вперше комплексно та системно досліджуються: історія розвитку процесуального представництва, теоретичні та практичні аспекти різних видів процесуального представництва, правовідносин за участю представника та ряд інших питань процесуального представництва.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Це дослідження знаходиться у безпосередньому зв’язку з науковою програмою кафедри правосуддя Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Проблеми удосконалення законодавства про судоустрій та судочинство”, темою представництва, яка входить до курсу цивільного процесуального права.
Дисертація також пов’язана з науковою темою “Удосконалення правового регулювання механізму реалізації та захисту прав та інтересів людини і громадянина в Україні”, яка виконується на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Мета і завдання дослідження. Метою цього дисертаційного дослідження є комплексний науковий аналіз проблемних питань процесуального представництва в цивільному судочинстві, формулювання теоретичних висновків та розробка пропозицій, спрямованих на розвиток теорії цивільного процесуального права, вдосконалення інституту цивільного процесуального представництва й усунення колізій законодавства з досліджуваних питань.
Для досягнення поставленої мети дисертаційного дослідження вирішувались такі завдання:
- дослідити історичний шлях становлення та розвитку інституту цивільного процесуального представництва;
- виявити характерні ознаки й цілі процесуального представництва та визначити поняття процесуального представництва;
- розкрити зміст та межі інституту процесуального представництва і його відмінність від інституту представництва у цивільному праві;
- провести класифікацію процесуального представництва на види;
- дослідити правовідносини за участю представника та встановити їх суб’єктний склад, зміст, об’єкт, процесуальні передумови й матеріально-правові підстави;
- визначити правове становище представників у цивільному процесі, їх права та обов’язки, умови та види відповідальності;
- розкрити особливості окремих видів процесуального представництва;
- дослідити питання щодо підтвердження повноважень представників у цивільному процесі та підготувати пропозиції по вдосконаленню процесуального законодавства з цих питань;
- виявити колізії та прогалини правового регулювання процесуального представництва в цивільному судочинстві;
- розробити конкретні пропозиції по вдосконаленню чинного цивільного процесуального законодавства з питань, що стосуються процесуального представництва, а також розробити підходи до вирішення теоретичних проблем представництва в цивільному процесі.
Об’єкт та предмет дослідження. Об’єктом дослідження є процесуальне представництво як одна із форм надання правової допомоги фізичним та юридичним особам в цивільному судочинстві, а також наукові матеріали та доробки, які є надбанням науки цивільного процесуального права, теорії держави та права, та галузеві правові дослідження.
Предмет дослідження – цивільні процесуальні відносини за участю представників, історичний шлях розвитку процесуального представництва, зміст, межі, правова природа інституту цивільного процесуального представництва, а також особливості окремих видів процесуального представництва.

Методологічна основа дослідження та його теоретична база. Дослідження проводилось із застосуванням діалектичного, історико-правового, системного, порівняльно-правового, формально-логічного, структурно-функціонального, статистичного методів.
Теоретичною базою дисертаційного дослідження стали праці як вітчизняних вчених: Варфоломеєвої Т.В., Гетманцева О.В, Гусєва Є.В., Дріжчаної О.Г., Заворотька П.П., Каца С.Ю., Кіреєвої Н.А. Комарова В.В., Купрішина В., Кузьменка С.Г., Медведчука В.В., Міхеєнка М.М., Носко Л.Я., Радченка П.І., Ромовської З., Святоцького О.Д., Світличної Г.О., Слабченка М., Сусло Д., Суркова Д., Тертишнікова В.І., Штефана М.Й., Штутіна Я.Л., Черкаського І., Чубатого Д., Юркова Б.М., Яноша К.Ф., так і зарубіжних вчених: Абрамова С.Н., Аносової С.В., Антімонова Б.С., Васьковського Є.В., Ватмана Д.П., Вікут М.А., Герзона С.Л., Добровольского А.В., Єлізарова В.А., Івакіна В.Н., Ільїнської І.М., Клейнмана А.Ф., Козлова А.Ф., Лесницької Л.Ф., Лутченко Ю.Н., Матліна Л.Б., Мельнікова А.А., Падоха Я., Пальховського А.М., Рожецької Е.Х., Розенберга Я.А., Черкасова Н.В., Чечот Д.М., Шакарян М.С., Шерстюка В.М. та інших.
Вивчення та аналіз праць вищевказаних вчених дали змогу визначити й оцінити коло та стан проблем процесуального представництва в цивільному судочинстві, виділити питання, які залишились поза увагою вчених, та визначити шляхи їх вирішення.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що у національній цивільно-процесуальній науці це дослідження є першим комплексним, системним монографічним дослідженням проблем процесуального представництва. В роботі вперше на концептуальному рівні сформульовані численні пропозиції щодо вдосконалення цивільного процесуального законодавства в частині регулювання правовідносин, пов’язаних з представництвом, забезпечення гармонізації норм цивільного процесуального і матеріального права.
У дослідженні обґрунтовані наступні теоретичні положення, висновки та практичні пропозиції, які відрізняються певною новизною та виносяться на захист:
1. Вперше висловлено й обґрунтовано точку зору про те, що процесуальне представництво на території сучасної України виникло, найвірогідніше, ще у давнину (до написання Руської Правди) при розгляді та вирішенні справ на громадських (копних, вічових) судах та виділено основні етапи розвитку процесуального представництва.
2. Вперше серед основних цілей процесуального представництва поряд із захистом прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі, виділено таку ціль, як реалізація представником процесуальних прав та обов’язків особи, яку він представляє в цивільному процесі.
3. Удосконалено визначення поняття процесуального представництва в цивільному судочинстві, під яким розуміється вчинення в цивільному процесі однією особою (представником) в межах наданих повноважень юридичних дій від імені іншої особи з метою захисту її прав та законних інтересів та/або реалізації її процесуальних прав та обов’язків. Відмінністю цього визначення від інших є те, що до його змісту входять дві основні цілі процесуального представництва: захист прав і законних інтересів та/або реалізації процесуальних прав та обов’язків особи, яку представляють, що конструктивно дозволяє охопити (на відміну від попередніх) не лише представництво сторін (третіх осіб, заявників, заінтересованих осіб), але й представництво суб’єктів, які захищають права та свободи інших осіб у порядку статті 121, 122 ЦПК України.
4. Дістала подальший розвиток система класифікації процесуального представництва і виділено три основні напрямки поділу процесуального представництва на види:
за підставами виникнення: на договірне представництво (яке в свою чергу поділяється на такі підвиди як адвокатське представництво, представництво працівниками інтересів юридичних осіб, представництво співучасниками, представництво здійснюване іншими особами, допущеними судом до представництва); на законне представництво (яке поділяється: на представництво родичів за походженням, представництво опікунами, піклувальниками інтересів неповнолітніх осіб і осіб, визнаних судом недієздатними чи обмежено дієздатними, представництво осіб, визнаних судом безвісно відсутніми, та спадкоємців до прийняття ними спадщини); та на представництво здійснюване на основі статутів, положень, інших спеціальних правових підставах (яке в свою чергу поділяється на: представництво громадськими, іншими організаціями інтересів своїх членів, представництво вищестоящими органами (організаціями) інтересів нижчестоящих, офіційне представництво);
за процесуально-правовою ознакою осіб, яких представляють: на представництво осіб, інтереси яких відстоюються в суді (представництво сторін, третіх осіб, заявників, заінтересованих осіб) та на представництво суб’єктів, які захищають права та свободи інших осіб (представництво органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яким за законом надано право захищати права і свободи інших осіб (стаття 121, 122 ЦПК України);
за видом осіб, яких представляють: на представництво фізичних та юридичних осіб.
Між видами цих напрямків класифікації представництва вперше показано внутрішній взаємоз’язок (див. рис. А.1.1.).
Серед підвидів законного представництва вперше виділено представництво родичів за походженням; за процесуально-правовою ознакою осіб, яких представляють, виділено (за спрямованістю діяльності представника) два основні види: представництво осіб, інтереси яких відстоюються в суді, та представництво суб’єктів, які захищають права та свободи інших осіб.
5. Надане визначення інституту цивільного процесуального представництва, як сукупності процесуально-правових норм і закріплених в нормах права принципів, що регулюють правові відносини між судами і представниками сторін (третіх осіб, заявників, заінтересованих осіб, суб’єктів, які захищають права та свободи інших осіб) при здійсненні правосуддя у цивільних справах.
6. Пропозиція щодо юридичного закріплення права суду обмежити кількість представників (при множинній їх участі на стороні однієї із сторін третьої особи тощо), в разі зловживання з боку представників процесуальними правами з метою затягування процесу.
7. Визначено, що участь представника в цивільному процесі в залежності від характеру справ та вказівок закону може бути:
- альтернативною (у справах, в яких довірителю надано законом право визначати: вести йому справу самостійно або через представника);
- обов'язковою (у справах, в яких участь представника в процесі визначена законом обов'язковою);
- обмежено-допустимою (у справах, в яких представник вправі заміщати в процесі особу, яку він представляє, лише у разі неможливості з поважних причин її особистої участі у справі);
- сумісною (при одночасній участі у справі представника і особи, яку він представляє), яка можлива в усіх вищевказаних випадках.
8. Стверджується про різноманітність об’єктів правовідносин, що складаються між представниками та судом, та поділ об’єктів правовідносин на загальні та спеціальні. Загальним об’єктом правовідносин між судом і представником позивача буде задоволення позовних вимог довірителя; між судом і представником відповідача – відмова в задоволенні позовних вимог позивача та/або задоволення зустрічного позову, поданого представником в інтересах відповідача тощо. Спеціальними об’єктами правовідносин між судом і представниками є процесуальні наслідки, на досягнення яких спрямовуються кожні конкретні процесуальні дії, права та обов'язки представників на різних стадіях процесу: задоволення (відмова в задоволенні) різного роду клопотань (заяв, відводів), встановлення певних фактів, отримання результатів експертизи, заміна судді тощо.
9. Стверджується, що при заміні неналежного позивача (стаття 105 ЦПК України) представник позивача вправі дати згоду на заміну позивача лише у випадку, коли представнику надані спеціальні повноваження, які передбачені в статті 115 ЦПК України, а саме: повноваження на відмову від позову, що випливає з розширеного тлумачення положень статті 105 ЦПК України.
10. Стверджується, що цивільно-правова (матеріальна) відповідальність представника настає у випадках, коли він унаслідок невиконання або неналежного виконання своїх обов'язків щодо ведення справи у суді спричинить своїми діями чи бездіяльністю майнову чи моральну шкоду особі, яку представляє, та вноситься пропозиція деталізувати в українському законодавстві умови, за яких адвокат-представник повинен нести майнову відповідальність перед клієнтом, передбачивши підставами для такої відповідальності: помилкову оцінку суті справи при порушенні провадження по справі; неналежне виконання зобов’язань, що випливають з мовчазної згоди у процесі, який розпочався; неналежне виконання обов’язків по наданню допомоги під час процесу, неправильну підготовку документів, навмисне чи необачне вчинення процесуальних дій, які не відповідають інтересам клієнта, порушують його права чи погіршують позицію клієнта в процесі.
11. Пропозиція про викладення пункту 1 статті 112 ЦПК України (в якій визначається перелік осіб, що можуть бути представниками) у наступній редакції:
“1) члени органів управління, працівники державних органів, підприємств, установ, організацій всіх форм власності – в справах цих підприємств, установ, організацій та державних органів”, а також виключити із тексту пункту 2 статті 112 ЦПК України слова “членів колгоспу”;
12. Пропозиція про необхідність викладення пункту 1 статті 113 ЦПК України (якою визначаються документи, що стверджують повноваження представників) у наступній редакції:
“1) членів колегіальних органів управління господарських товариств, кооперативів, інших видів підприємств, громадських та інших організацій – витягом з протоколу засідання належного органу управління, що уповноважив вести справу в суді;”
13. Пропозиція про необхідність викладення частини 1 статті 114 ЦПК України в такій редакції: “Довіреності від імені державних органів, підприємств, установ, організацій всіх форм власності видаються за підписом керівника або іншої уповноваженої ним службової особи і з прикладенням печатки державного органу, підприємства, установи, організації” та вилучення частини 2 статті 114 ЦПК України.
14. Пропозиція про доповнення статті 113 ЦПК України положенням про те, що повноваження приватних адвокатів повинні підтверджуватись довіреністю або письмовою угодою з клієнтом, та пропозиція про необхідність заміни у пункті 4 статті 113 ЦПК України слів “ордером, виданим юридичною консультацією” словами “ордером, виданим адвокатським об’єднанням”.
15. Пропозиція про внесення до статті 101 ЦПК України доповнення про необхідність залучення судом у справах, які повинні вести законні представники неповнолітніх віком від 15 до 18 років, поряд із законними представниками самих неповнолітніх.
16. Пропозиція про виключення із статті 115 ЦПК України, якою визначаються спеціальні права представника, таких процесуальних дій, як пред’явлення виконавчого листа до стягнення та отримання присуджених майна або грошей.
17. Пропозиція про необхідність доповнення частини першої статті 111 ЦПК України реченням наступного змісту: “Захист прав та інтересів недієздатних осіб та інших осіб, які не володіють дієздатністю в повному обсязі, можуть здійснювати й інші особи у випадках надання їм відповідних повноважень чи визнання їх законними представниками в силу закону”,
а також викладення частини третьої статті 111 ЦПК України у наступній редакції:
“По справі, в якій повинен брати участь спадкоємець особи, померлої або оголошеної в установленому порядку померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, як представник спадкоємця виступає опікун або зберігач, призначений для охорони й управління спадковим майном, або інша особа, наділена відповідними повноваженнями в силу закону”.
18. Висновок про необхідність внесення з 1 січня 2003 року змін до ЦПК України з метою узгодження змін, внесених Сімейним кодексом України та розширенням кола законних представників й віднесення до них як батьків (усиновителів) їх неповнолітніх (малолітніх) дітей, так і батьків (усиновителів) повнолітніх непрацездатних дітей; а також віднесення до числа законних представників дітей у відношенні до їх непрацездатних, немічних батьків та закріплення за бабою, дідом, сестрою, братом, мачухою, вітчимом права щодо захисту в суді без спеціальних на те повноважень прав та законних інтересів неповнолітніх (малолітніх) осіб та повнолітніх непрацездатних осіб.
19. Висновок про необхідність внесення з 1 січня 2003 року змін до статті 101 ЦПК України з метою узгодження змін, внесених Сімейним кодексом України, щодо визначення дієздатності фізичних осіб та закріплення неповної процесуальної дієздатності за особами віком від 14 до 18 років, а часткової – за особами віком до 14 років.
20. Пропозиція про внесення до частини 2 статті 7 Закону України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 року змін щодо можливості адвоката, який брав участь у кримінальному процесі в якості представника потерпілого, брати участь у цивільному процесі, що виник з відповідної кримінальної справи, в якості представника тієї ж особи.
21. Подальшого розвитку набуває питання щодо визначення повноважень консула при представництві в суді громадян своєї держави й визначено, що ті положення консульських конвенцій, в яких закріплюється за консулом загальне право представництва громадян своєї держави, які через відсутність або з інших причин не в змозі своєчасно захистити права та інтереси, не вступають в колізію з внутрішнім законодавством України, і в цих випадках консулу для вчинення дії, передбачених статтею 115 ЦПК України, необхідні спеціальні повноваження від довірителя; однак у разі, якщо в консульській конвенції прямо передбачено право консула без спеціальної довіреності (повноважень) представляти інтереси громадян репрезентованої держави, оскільки виникає колізія між внутрішнім законодавством (ст. 115 ЦПК України) і відповідними нормами міжнародного договору, мають застосовуватись норми, закріплені у міжнародно-правовому договорі, то консул вправі вчиняти всі процесуальні дії від імені особи, яку представляє без спеціальних на те повноважень (в тому числі передбачені статтею 115 ЦПК України); не потрібно отримувати консулу довіреність на вчинення дій, передбачених статтею 115 ЦПК України, також у разі здійснення ним законного представництва, якщо інше не передбачене у відповідних міжнародних договорах.
Теоретичне і практичне значення отриманих результатів визначається декількома аспектами.
Теоретичне значення дисертації полягає у тому, що в ній сформульовано ряд положень, висновків та пропозицій, що визначають напрямки вирішення теоретичних та практичних проблем, що стосуються представництва у цивільному процесі, та які вносять вклад у подальший розвиток окремих положень інституту представництва у цивільному процесуальному праві. Теоретичні положення та висновки дисертації можуть бути використанні у навчальному процесі для викладання курсу “Цивільне процесуальне право України” та спецкурсу “Особливості представництва в цивільному процесі”, а також при написанні підручників, подальших наукових розробках теми процесуального представництва та при підготовці спеціалістів у сфері судочинства.
Висновки і рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства можуть бути використанні в нормотворчій діяльності та враховані при опрацюванні нового Цивільного процесуального кодексу України, а також застосовуватись на практиці при розгляді та вирішенні справ у судах за участю представників.
Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати дисертаційного дослідження були апробовані у навчальному процесі юридичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка при викладанні курсу “Цивільного процесуального права” та на регіональній науково-практичній конференції Львівського національного університету імені Івана Франка “Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні” (м. Львів, лютий 2002 року) і науково-практичній конференції Інституту держави і права ім. В.М.Корецького “Становлення і розвиток правової системи України” (місто Київ, березень 2002 року). Пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання окремих питань процесуального представництва були подані до Верховного Суду України та до Комітету з питань правової політики Верховної Ради України.
Публікації. Основні положення і висновки дисертації викладено у трьох наукових статтях фахових видань.
Структура дисертації. Відповідно до мети, завдань і предмета дослідження дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які мають загалом 15 підрозділів та 9 пунктів, висновку, списку посилань, списку використаних джерел, Додатку А. Загальний обсяг роботи становить 199 сторінок. Список використаних джерел містить 283 найменування.

Список литературы

ВИСНОВОК

Дослідження теми процесуального представництва у цивільному судочинстві України надало змогу сформулювати у дисертації теоретичні висновки та практичні рекомендації, спрямовані на удосконалення механізму правового регулювання правовідносин, що виникають при представництві, а також на розв’язання теоретичних проблем, що торкаються питань представництва у науці цивільного процесуального права.
1. Історичні дані, які свідчать про високий рівень самоуправління слов’ян у давні часи, сувора консервативність юридичних звичаїв слов’янських народів, які існували в сільській общині, та результати досліджень окремих учених дають підстави вважати, що громадські (копні) суди сільських общин існували задовго до утворення Київської Русі. На підставі аналізу результатів наукових досліджень архівних матеріалів про копне судочинство, проведених окремими вченими, можна виділити окремі найсуттєвіші риси представництва, що існувало у копному судочинстві, а саме: представництво по крові батьком за дітей або дітьми за батька; можливість жінки не лише особисто брати участь у судочинстві, але й представляти в суді їх чоловіків, батьків та дітей; особливий підхід копних звичаїв до визначення опіки, коли незалежно від віку, особа, яка не мала власного господарства, перебувала під опікою родичів, які могли представляти її інтереси на копі. Ці риси представництва, яке існувало у копному судочинстві не були притаманні представництву за Литовськими Статутами чи Магдебурзьким правом, а в окремих випадках і протилежні йому. Враховуючи поряд з цим характерну для копних звичаїв консервативність, цілком ймовірним є те, що представництво існувало на території України вже на ранніх етапах розвитку громадських (копних, вічових) судів, задовго до написання Руської Правди.
2. В історії розвитку процесуального представництва можна виділити шість основних етапів:
– давньоруський період, в основі якого було звичаєве право;
– польсько-литовський період, пов’язаний з поширенням і застосуванням із середини XIV століття Магдебурзького права та Литовських Статутів 1529, 1566, 1588 рр.;
– період гетьманщини, пов’язаний з написанням та застосуванням “Прав, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р.;
– імперський період, пов’язаний з застосуванням Зводу законів Російської імперії (з 1840 р.) та Судових статутів 1864 р.;
– соціалістичний період (після подій 1917 р.);
– сучасний етап (з 1992 року).
3. Основними цілями процесуального представництва є захист прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі, та/або реалізації процесуальних прав та обов’язків учасників процесу. До похідних цілей процесуального представництва відносяться: сприяння суду в здійсненні правосуддя; попередження порушень процесуальних прав особи, яку представляють; досягнення найбільш сприятливого результату для особи, яку представляють.
З урахуванням логічної доцільності визначення представництва через процесуальну діяльність, а не через правовідношення, можна дати таке визначення представництва: процесуальне представництво – це вчинення в цивільному процесі однією особою (представником) в межах наданих повноважень юридичних дій від імені іншої особи з метою захисту її прав та законних інтересів та/або реалізації її процесуальних прав чи обов’язків.
Згідно з цим представником у цивільному процесі є особа, яка від імені іншої особи вчинює процесуальні дії з метою захисту її прав та законних інтересів та/або реалізації її процесуальних прав чи обов’язків.
4. Процесуальне представництво можна поділити за трьома основними напрямками: за підставами виникнення, за процесуально-правовою ознакою осіб, яких представляють, та за видом осіб.
За підставами виникнення процесуальне представництво поділяється на три основні види:
а) договірне представництво, яке в свою чергу поділяється на: адвокатське представництво; представництво працівниками інтересів юридичних осіб; представництво співучасниками; представництво здійснюване іншими особами, допущеними судом до представництва;
б) законне представництво, яке поділяється: на представництво родичів за походженням; представництво опікунами (піклувальниками) інтересів неповнолітніх осіб та осіб, визнаних судом недієздатними чи обмежено дієздатними; представництво осіб, визнаних судом безвісно відсутніми, та спадкоємців (до прийняття ними спадщини);
в) представництво здійснюване на основі статутів (положень) та інших спеціальних правових підставах, яке в свою чергу поділяється: на представництво громадськими, іншими організаціями інтересів своїх членів; представництво вищестоящими органами (організаціями) інтересів нижчестоящих; офіційне представництво.
Процесуальне представництво за процесуально-правовою ознакою осіб, яких представляють, поділяється на два основні види:
а) представництво осіб, інтереси яких відстоюються в суді (представництво сторін, третіх осіб, заявників, заінтересованих осіб);
б) представництво суб’єктів, які захищають права та свободи інших осіб (представництво органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яким за законом надано право захищати права і свободи інших осіб (статті 121, 122 ЦПК України)).
Традиційним підходом до поділу процесуального представництва, закріпленим в статті 110 ЦПК України, є поділ його за видом осіб: на представництво фізичних та юридичних осіб.
Між усіма видами процесуального представництва різних підходів його поділу існує взаємозв’язок.
5. Представництво сторін та третіх осіб (заявників, заінтересованих осіб) та представництво суб’єктів, які захищають права інших осіб, є складовими частинами єдиного правового інституту – процесуального представництва. Однією із загальних ознак, що дає підстави для їх об’єднання, є те, що представники суб’єктів, які захищають права та інтереси інших осіб, діють в процесі від імені та за дорученням осіб, які надали їм відповідні повноваження, так само як і представники сторін та третіх осіб; і в усіх цих випадках має місце діяльність, яку прийнято називати представницькою. Ще однією об’єднуючою ознакою є те, що як для представництва суб’єктів, які захищають права інших осіб, так і для представництва сторін та третіх осіб, притаманна спільна мета – реалізація процесуальних прав та обов’язків осіб, яких представляють.
До складу інституту процесуального представництва мають бути віднесені не лише правові норми, що закріплені в главі 12 ЦПК України, але й інші норми, що регулюють процесуальні правовідносини з приводу представництва, а також закріплені в нормах права принципи, що стосуються загальних питань регулювання процесуального представництва.
Правові норми, які складають інститут процесуального представництва, можна поділити: на загальні норми, що регулюють представницькі відносини (стаття 110 ЦПК України); спеціальні норми про законне представництво (стаття 111 ЦПК України); процесуальні норми, що визначають суб’єктний склад (статті 112, 116 ЦПК України); спеціальні норми, що визначають повноваження представника та документи, що їх підтверджують (статті 113, 114, 115, частина 1 статті 121, статті 248-1, 248-6 ЦПК України); спеціальні норми про відповідальність представників (стаття 117 ЦПК України). Крім норм, закріплених в Цивільному процесуальному кодексі України, до складу інституту процесуального представництва необхідно віднести і відповідні норми Закону України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 року (статті 6, 7, 16) та Правил адвокатської етики, схвалених Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 року, (статті 8, 53-58 та ін.), що стосуються питань процесуального представництва (суб’єктного складу, передумов виникнення та повноважень представників та їх відповідальності), а також спеціальні норми міжнародних угод України з іншими державами, які стосуються процесуального представництва, здійснюваного консулами та іншими особами, уповноваженими виконувати консульські функції.
Інститут процесуального представництва – це сукупність процесуально-правових норм і закріплених у нормах права принципів, якими регулюються відносини між судом і представниками сторін (третіх осіб, заявників, заінтересованих осіб, суб’єктів, які захищають права інших осіб) при здійсненні правосуддя у цивільних справах.
6. Інститут процесуального представництва є самостійним правовим інститутом, відмінним від інституту представництва в цивільному праві, має свій предмет правового регулювання, притаманні лише йому цілі, а також характеризується особливим змістом правовідносин, що виникають при представництві, та специфічними підставами їх виникнення й припинення.
7. До суб’єктів представницьких процесуальних відносин відносяться: суд, з однієї сторони, та представники – з іншої.
Процесуальні представники належать до осіб, які беруть участь у справі, оскільки їм як і іншим особам, які беруть участь у справі, властива наявність юридичної заінтересованості в результатах розгляду справи, яка може бути службовою, громадською чи особистою, і завжди визначається інтересом тих осіб, яких вони представляють. Крім того, процесуальні представники мають можливість впливати своїми діями на рух цивільного процесу.
8. При одночасній участі у процесі декількох представників на боці однієї особи, вони мають погоджувати між собою правову позицію у справі й виникнення між ними протиріч при судовому розгляді справи та на інших стадіях судочинства недопустиме. Крім того, процесуальні дії вчинені одним із представників, в межах наданих йому стороною повноважень, мають розглядатись як такі, що вчинюються за згодою інших представників, які виступають на боці цієї ж сторони. Довіритель може розподілити процесуальні права між декількома представниками, визначивши які дії може вчинювати кожен із представників.
У законодавчому порядку доцільно передбачити право суду, в разі зловживання з боку представників процесуальними правами з метою затягування процесу, обмежити кількість представників.
9. Участь представника у цивільному процесі, залежно від характеру справ та вказівок закону, поділяється на:
- альтернативну (у справах, в яких довірителю надано законом право самостійно визначати: вести йому справу самостійно або через представника);
- обов'язкову (у справах, в яких участь представника у процесі визначена законом обов'язковою);
- обмежено-допустиму (у справах, в яких представник має право заміщати в процесі особу, яку він представляє, лише у разі неможливості з поважних причин її особистої участі у справі);
- сумісну (при одночасній участі у справі представника і особи, яку він представляє).
10. Висновок про різноманітність об’єктів правовідносин, що складаються між представниками та судом і поділ об’єктів правовідносин на загальні та спеціальні. Так, загальним об’єктом правовідносин між судом і представником позивача буде задоволення позовних вимог довірителя; між судом і представником відповідача – відмова в задоволенні позовних вимог позивача та/або задоволення зустрічного позову, поданого представником в інтересах відповідача тощо.
Спеціальними об’єктами правовідносин між судом і представниками є процесуальні наслідки, на досягнення яких спрямовуються кожні конкретні процесуальні дії, права та обов'язки представників на різних стадіях процесу: задоволення (відмова в задоволенні) різного роду клопотань (заяв, відводів), встановлення певних фактів, отримання результатів експертизи, заміна судді тощо.
11. До змісту процесуальних правовідносин за участю представника включаються як суб’єктивні права та обов’язки представників, так і їх процесуальні дії. Поряд з цим до змісту процесуальних правовідносин між судом і представником необхідно віднести права, обов’язки та дії суду (судді).
Права та обов’язки суду (судді) містяться у відповідних главах ЦПК України і носять загальний характер.
Права процесуальних представників визначаються залежно від виду представництва: для представників сторін і третіх осіб вони закріплені в статті 99, 115 ЦПК України; для представників державних органів, органів місцевого самоврядування та інших суб'єктів, яким надано право захищати права та свободи інших осіб, перелік основних процесуальних прав визначений в статті 99, 115, 122 ЦПК України.
Особливістю процесуальних прав договірних представників є те, що всі вони поділяються на дві групи: загальні та спеціальні. Загальні права (їх основний перелік) для представників сторін, третіх осіб та суб’єктів, які захищають права інших осіб, визначені в статті 99 ЦПК України, за винятком права на оскарження судового рішення. Ці права надаються представникам в силу закону незалежно від волі осіб, яких вони представляють. Спеціальні права надаються представникам тільки за розсудом осіб, яких вони представляють, і визначаються: для представників сторін та третіх осіб – статтею 115 ЦПК України; для представників суб’єктів, які захищають права та свободи інших осіб – статтями 115, 122 ЦПК України.
12. Передумовами виникнення цивільних процесуальних правовідносин є: норми процесуального права, правосуб’єктність і юридичні процесуальні факти.
Норми процесуального права, які є передумовами виникнення правовідносин при здійсненні представництва, мають двоступеневу структуру. До першої їх частини відносяться норми загальних процесуальних інститутів: про склад суду, про суб’єкти судового представництва та інші норми процесуального представництва, які постійно присутні в будь-якому правовідношені, що виникає між судом і представником при розгляді справи; а до другої частини входять норми спеціальних інститутів, які постійно змінюються відображаючи динаміку процесу (підготовки справи до судового розгляду, судового розгляду справи та інше).
Окремі норми цивільного процесуального права мають бланкетний (відсилочний) характер, у зв’язку з чим, у певних випадках, виникнення відносин між судом і представником залежить від норм, що містяться не лише в Цивільному процесуальному кодексі, а й в інших нормативних актах.
Процесуальна правосуб’єктність представників має ряд своїх особливостей. Представниками в суді можуть бути лише особи, які досягли повноліття та над якими не встановлено опіку або піклування, за винятком випадків, передбачених чинним законодавством. У певних випадках обмеженням представницької правосуб’єктності є факт зайняття особою певних посад у державних органах (стаття 116 ЦПК України). Не можуть виступати як представники адвокати, які прийняли доручення з порушенням законодавства України про адвокатуру, а також особи виключені з колегії адвокатів, у випадку визначеному пунктом 6 статті 112 ЦПК України.
При визначенні процесуальної правосуб’єктності представника необхідно враховувати і такий принцип цивільного процесу, як неможливість процесуального сумісництва, який випливає зі змісту норм ЦПК України.
Для виникнення цивільно-процесуальних правовідносин між представником і судом недостатньо правосуб’єктності лише представника, нею повинен володіти і сам суд. Основні вимоги до правосуб’єктності суду містяться в статті 16, 18, 19, 21, 23, 24 ЦПК України.
13. Для виникнення процесуального представництва недостатньо окремих процесуальних фактів, а необхідна певна сукупність юридичних фактів, тобто фактичний (юридичний) склад.
Передумовою виникнення процесуальних правовідносин між представником і судом у різних випадках виступають неоднакові факти, що пояснюється, в першу чергу, різноманітністю відносин, які виникають між представником та судом, а також неоднорідністю суб’єктного складу осіб, яких представляють, та неоднаковим ступенем потреби цих суб’єктів у представництві (договірне, законне представництво тощо).
Процесуальними юридичними фактами, що породжують та змінюють представницькі правовідносини, виступають дії як самих представників, так і суду (судді). Ці дії вчинюються у визначеній послідовності, яка передбачена цивільним процесуальним законодавством, та з додержанням відповідної процесуальної форми. З моменту виникнення правовідносин між представником та судом, вони постійно змінюються, утворюючи складний фактичний динамічний склад цивільних процесуальних правовідносин (подання доказів, заява клопотань, визнання (відмова) від позову, укладення мирової угоди тощо). В окремих випадках до процесуальних фактів, що породжують або змінюють правовідносини між представником і судом, належить і бездіяльність їх учасників (як з боку представника, так і з боку суду). Така процесуальна бездіяльність, як вірно вказують окремі вчені, – це невиконання процесуальних обов’язків суб’єктами цивільного процесуального права, що, у свою чергу, викликає відповідні санкції (заходи захисту та заходи відповідальності) цивільного процесуального права (статті 139, 142, 164, 172 ЦПК України, стаття 16 Закону України “Про адвокатуру”) у відношенні до процесуальних представників.
Серед основних матеріально-правових підстав процесуального представництва можна виділити: факт укладення договору доручення або договору про надання правової допомоги чи іншого договору (в усній або письмовій формі), яким передбачається право представництва та на підставі якого представнику, як правило, видається довіреність на участь у процесі; наявність укладеного трудового договору, на підставі якого працівнику видається довіреність з боку юридичної особи, яку він представляє; членство в тій чи іншій громадській організації певної особи, на захист інтересів якої буде здійснюватись представництво та наявність волевиявлення (згоди) на здійснення такого представництва з боку особи, яку представляють; сімейні правовідносини між дітьми та їх батьками, усиновителями, іншими родичами, а також факт встановлення в порядку, передбаченому законом, опіки чи піклування (адміністративний акт органів опіки або піклування).
Юридичний (фактичний) склад, що лежить в основі виникнення процесуальних правовідносин між судом та представником є комплексним складом, в який входять різнорідні факти з різних галузей права: цивільного і процесуального, сімейного і процесуального, трудового і процесуального тощо. При цьому окремо можна виділити матеріально-правовий фактичний склад та процесуальний фактичний склад.
14. З огляду на недостатнє законодавче врегулювання питань щодо підтвердження спеціальних повноважень представників у цивільному процесі, що викликає певні труднощі на практиці, як для суду, так і для сторін у процесі пропонується доповнити перелік процесуальних дій, визначених статтею 115 ЦПК України, на вчинення яких представник повинен бути спеціально уповноважений: згодою на заміну неналежного відповідача; згодою на заміну неналежного позивача та зверненням до суду з вимогою про перегляд судових рішень (ухвал, постанов) у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами.
15. У зв’язку з тим, що на теперішній час, колгоспи, як кооперативна організація, перестали існувати, і в ході реформування економіки країни набули поширення підприємства різних організаційно-господарських форм: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, приватні підприємства та інші, необхідно змінити:
пункт 1 статті 113 ЦПК України (якою визначаються документи, що стверджують повноваження представників), виклавши його у такій редакції: “1) членів колегіальних органів управління господарських товариств, кооперативів, інших видів підприємств, громадських та інших організацій – витягом з протоколу засідання належного органу управління, що уповноважив вести справу в суді”;
пункт 1 статті 112 ЦПК України (якою визначається перелік осіб, які можуть бути представниками в суді), виклавши його у такій редакції: “1) члени органів управління, працівники державних органів, підприємств, установ, організацій всіх форм власності – в справах цих підприємств, установ, організацій та державних органів” та виключити із тексту пункту 2 статті 112 ЦПК України слова “членів колгоспу”;
частину першу статті 114 ЦПК України виклавши її у такій редакції: “Довіреності від імені державних органів, підприємств, установ, організацій всіх форм власності видаються за підписом керівника або іншої уповноваженої ним службової особи і з прикладенням печатки державного органу, підприємства, установи, організації.”,
а також та вилучити частину 2 статті 114 ЦПК України.
16. У зв’язку з прийняттям Закону України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 р. та створенням на місці адвокатських колегій та юридичних консультацій, які перебували під “кураторством” Міністерства юстиції, незалежних адвокатських об’єднань в різних організаційних формах (бюро, колегії, фірми, контори тощо), пропонується доповнити статтю 113 ЦПК України положенням про те, що повноваження приватних адвокатів повинні підтверджуватись довіреністю або письмовою угодою з клієнтом, а також замінити у пункті 4 статті 113 ЦПК України слова “ордером, виданим юридичною консультацією” словами “ордером, виданим адвокатським об’єднанням” з метою узгодження положень статті 113 ЦПК України з відповідними нормами Закону України “Про адвокатуру”.
17. Однією із особливостей участі представників суб’єктів, які захищають права та свободи інших осіб, є те, що вони, вчинюючи процесуальні дії від імені та за дорученням органів державної влади, органів місцевого самоврядування та осіб, яким законом надано право захищати права та свободи інших осіб, на відміну від представників сторін та третіх осіб, здійснюють захист прав та інтересів не суб’єктів, які їх уповноважили на участь у процесі, а права та свободи інших осіб.
18. Законне представництво характеризується рядом специфічних ознак, які відрізняють його від інших видів процесуального представництва в цивільному судочинстві. Зокрема, підставами цього виду представництва є: факт походження дітей від відповідних батьків, засвідчений у встановленому законом порядку (стаття 51 КпШС України); факт усиновлення дітей (глава 14 КпШС України); адміністративний акт про призначення опіки чи піклування на підставі норм сімейного законодавства з метою захисту прав та інтересів неповнолітніх, недієздатних та обмежено дієздатних осіб (стаття 128 КпШС України); адміністративний акт про призначення опіки на підставі норм цивільного законодавства над майном безвісно відсутньої чи померлої особи з метою захисту інтересів безвісно відсутньої особи, чи спадкоємців померлої особи, які не встигли прийняти спадщину (статті 19, 559 ЦК України).
Законні представники можуть вчинювати від імені осіб, яких вони представляють, всі процесуальні дії, право на вчинення яких мають ці особи, і на відміну від інших представників мають право без особливого на те повноваження осіб, яких вони представляють з дотриманням вимог чинного законодавства.
19. Батьки не мають права представляти інтереси своїх неповнолітніх дітей у разі, якщо їх за рішенням суду позбавлено батьківських прав. Не мають права виступати як законні представники неповнолітніх дітей і особи, по відношенню до яких прийнято рішення про відібрання дитини і передачу її на опікування органам опіки і піклування незалежно від того, позбавлені вони батьківських прав чи ні, оскільки перебування у них дітей є небезпечне для самих дітей.
Особа, яка перебуває у зареєстрованому шлюбі, та яка не досягла повноліття, може виступати законним представником своєї дитини, оскільки закон її наділяє дієздатністю у повному об’ємі.
Неповнолітні віком від 15 до 18 років в окремих категоріях справ можуть особисто брати участь як сторона (третя особа). При цьому, як передбачено в статтею 101 ЦПК України, для надання допомоги неповнолітнім при розгляді таких справ, за розсудом суду можуть залучатись до участі в справі їх батьки, усиновителі чи піклувальники.
У разі, якщо справа виникає із договорів, на укладення яких неповнолітнім необхідна згода батьків, усиновителів чи піклувальників, суд зобов’язаний залучати законних представників до участі в справі для захисту прав неповнолітніх (стаття 101 ЦПК України).
Стаття 101 ЦПК України потребує доповнень щодо необхідності залучення судом у справах, які повинні вести законні представники неповнолітніх віком від 15 до 18 років, поряд із законними представниками і самих неповнолітніх, з метою найбільш повного врахування інтересів неповнолітніх осіб.
20. У зв’язку із прийняттям Сімейного кодексу України до ЦПК України з 1 січня 2003 року пропонується до ЦПК України внести зміни:
щодо визначення процесуальної дієздатності фізичних осіб та закріплення неповної процесуальної дієздатності за особами віком від 14 до 18 років, а часткової – за особами віком до 14 років;
щодо розширення кола законних представників й віднесення до них як батьків (усиновителів) їх неповнолітніх (малолітніх) дітей, так і батьків (усиновителів) повнолітніх непрацездатних дітей; а також віднесення до числа законних представників дітей у відношенні до їх непрацездатних, немічних батьків та закріплення за бабою, дідом, сестрою, братом, мачухою, вітчимом права щодо захисту в суді без спеціальних на те повноважень прав та законних інтересів неповнолітніх (малолітніх) осіб та повнолітніх непрацездатних осіб.
21. У зв’язку з тим, що перелік осіб, які можуть здійснювати законне представництво, визначений у статті 111 ЦПК України, не є вичерпним і для неповнолітніх осіб, які виховуються в державних дитячих закладах, і осіб, що потребують опіки та піклування влаштованих у відповідні лікувальні заклади або заклади органів соціального забезпечення, виконання функцій опікунів (піклувальників) покладається на адміністрацію закладів, в яких перебувають ці особи, тощо, частина перша статті 111 ЦПК України потребує доповнення положенням про те, що захист прав та інтересів недієздатних осіб та інших осіб, які не володіють дієздатністю в повному обсязі, можуть здійснювати й інші особи у випадках надання їм відповідних повноважень чи визнання їх законними представниками в силу закону.
Оскільки представником спадкоємця у суді можуть виступати крім опікуна також зберігач та інші особи (консул), частину третю статті 111 ЦПК України пропонується викласти у такій редакції: “По справі, в якій повинен брати участь спадкоємець особи, померлої або оголошеної в установленому порядку померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, як представник спадкоємця виступає опікун або зберігач, призначений для охорони і управління спадковим майном, або інша особа, наділена відповідними повноваженнями в силу закону”.
Враховуючи положення статті 145 КпШС України, а також ч.3 статті 7 Закону України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 року, у ЦПК України доцільно закріпити положення про необхідність отримання опікунами (піклувальниками), а також батьками та особами, які їх замінюють, дозволу органів опіки та піклування для повної або часткової їх відмови від позову чи укладення мирової угоди.
Опікун, піклувальник їх дружини та близькі родичі, відповідно до статті 146 КпШС України, не мають права представляти осіб, які перебувають у них під опікою і піклуванням, при веденні судових справ між підопічним і дружиною опікуна чи піклувальника та їх близькими родичами.
22. У цивільному процесі прийняття адвокатом доручення клієнта на ведення справи в суді перебуває в залежності від правової позиції по цій справі, до основних елементів якої відносяться: законність вимог (заперечень) клієнта, наявність юридичних фактів, що обґрунтовують ці вимоги (заперечення) та можливість підтвердження цих фактів допустимими доказами та юридична перспектива справи.
Участь адвоката в цивільному процесі в ряді випадків обмежується чинним законодавством. Ці обмеження містяться як у Цивільному процесуальному кодексі, так і у Законі України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 року та у Правилах адвокатської етики, схвалених Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 року.
Пропонується внести до загальних положень ч. 2 статті 7 Закону України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 року зміни щодо можливості адвоката, який брав участь в кримінальному процесі в якості представника потерпілого, брати участь у цивільному процесі, що виник з відповідної кримінальної справи, як представника тієї ж особи, що є цілком допустимим з етичних міркувань.
Закон наділяє адвоката, уповноваженого на ведення справи в суді, рядом самостійних процесуальних прав, необхідних для виконання його функцій; спеціальними правами, визначеними статтею 115 ЦПК України, а також професійними правами, передбаченими у статті 6 Закону України “Про адвокатуру”, які необхідні для виконання його правозахисних функцій.
На адвоката у цивільному процесі покладаються двоякі функції: правозаступництва та представництва.
Клієнт має право скасувати доручення на ведення справи з будь-яких причин. Вихід адвоката з процесу з власної ініціативи обмежується Правилами адвокатської етики. У всіх випадках розірвання угоди за ініціативою адвоката він зобов’язаний попередити про це клієнта, пояснити йому причини розірвання угоди, пересвідчитись, що вони об’єктивно або суб’єктивно, виходячи з позиції, зайнятої клієнтом, не можуть бути усунені, і вжити розумно необхідних заходів для захисту законних інтересів клієнта.
23. Для вчинення уповноваженим представником профспілкової організації у будь-яких випадках процесуальних дій, визначених статтею 115 ЦПК України, громадянин, інтереси якого представляються у суді, повинен видати профспілковій організації (виборчому профспілковому органу) довіреність з дотриманням вимог статті 115 ЦПК України, на підставі якої профспілкова організація (виборчий профспілковий орган) матиме змогу надати права на вчинення відповідних процесуальних дій своєму уповноваженому. Тому пропонується прямо передбачити у статті 113 ЦПК України необхідність пред’явлення суду уповноваженим профспілок при вчиненні ним процесуальних дій, передбачених статтею 115 ЦПК України, крім довіреності, якою б надавались відповідні повноваження з боку профспілкової організації, також і довіреності, якою б надавались громадянином відповідні повноваження профспілковій організації.
24. Особливістю процесуального представництва іноземців консулами є те, що правовідносини між консулом (іншою посадовою особою, що виконує консульські функції) та судом регулюються крім норм, закріплених в Цивільному процесуальному кодексі України, також нормами міжнародних договорів, які згідно зі статтею 428 ЦПК України, застосовуються у цивільному процесі у разі, якщо норми, що містить законодавство України відмінні від них.
Норми, що містяться у діючих на Україні міжнародних договорах, визначають особливості правового положення у цивільному судочинстві консулів (інших посадових осіб, що виконують консульські функції), як процесуальних представників, та визначають порядок підтвердження їх повноважень.
Однією із особливостей процесуального представництва іноземців консулами є, відповідно до укладених міжнародних договорів, право консула без довіреності представляти громадян своєї держави, які через відсутність або з інших поважних причин не можуть самостійно захистити свої права та інтереси. Представництво, яке здійснюється консулами без довіреності від осіб, яких вони представляють, характеризується і особливими підставами його припинення: фактом вступу в процес чи ведення процесу особи, яку представляє консул, або призначенням нею представника.
Відповідно до положень діючих на Україні міжнародних договорів (Консульських конвенцій) консул чи інша посадова особа, яка виконує консульські функції, при здійсненні представництва може виступати у процесі:
як офіційний представник (при представництві без спеціальних на те повноважень інтересів дієздатної особи, яка через свою відсутність чи з інших поважних причин не в змозі своєчасно захистити свої інтереси у суді);
як законний представник (при представництві інтересів недієздатних, обмежено дієздатних та неповнолітніх осіб, а також при виконанні у суді функції опіки (захисту, збереження, управління) спадковим майном);
як договірний представник (при наданні правової допомоги та здійснення представництва у суді за дорученням відповідної особи).
25. Відповідно до положень консульських конвенцій, що не вступають в колізію з внутрішнім законодавством України та в яких закріплюється за консулом загальне право представництва громадян своєї держави, які через відсутність або з інших причин не в змозі своєчасно захистити права та інтереси, консулу для вчинення дій, передбачених у статті 115 ЦПК України, необхідні спеціальні повноваження від довірителя. Якщо в консульській конвенції прямо передбачено право консула без спеціальної довіреності (повноважень) представляти інтереси громадян репрезентованої держави (п.7 статті 13 Консульської конвенції з Китайською Народною Республікою, стаття 16 Консульської конвенції з Республікою Югославія), в такому разі, відповідно до статті 428 ЦПК України, мають застосовуватись норми, закріплені у міжнародно-правовому договорі, тобто консул має право вчиняти всі процесуальні дії від імені особи, яку він представляє (в тому числі передбачені статтею 115 ЦПК України) без спеціальних на те повноважень, оскільки виникає колізія між внутрішнім законодавством (стаття 115 ЦПК України) і відповідними нормами міжнародного договору. Не потрібно отримувати консулу довіреність на вчинення дій по розпорядженню матеріальним та процесуальним правом (стаття 115 ЦПК України), також у разі здійснення ним законного представництва, якщо інше не передбачене у відповідних міжнародних договорах. У таких випадках повноваження консула підтверджуються, відповідно, консульським патентом чи повідомленням про призначення та екзекватурою або тимчасовим дозволом на виконання консульських функцій.
У разі здійснення у цивільному судочинстві консулом чи іншою посадовою особою договірного представництва, повноваження консула чи іншої посадової особи, уповноваженої виконувати консульські функції, мають підтверджуватись усною заявою довірителя із занесенням її до протоколу судового засідання або довіреністю (пункт 5 статті 113, стаття 115 ЦПК України).
Консул чи інша посадова особа, уповноважена виконувати консульські функції, повинна отримати довіреність (повноваження) від особи, яку вона представлятиме у цивільному судочинстві, як для вчинення процесуальних дій по розпорядженню матеріальними та процесуальними правами довірителя (стаття 115 ЦПК України), так і для вчинення інших процесуальних дій (в тому числі порушення процесу чи участі в ньому), також у разі, коли консульські відносини з іншою державою не врегульовані відповідним міжнародним договором, та у випадках, коли ним не передбачено право консулів представляти у суді інтереси громадян своєї держави.
Особливістю правового положення консулів та інших посадових осіб, які уповноважені на здійснення консульських функцій, є те, що вони, за окремими виключеннями, відповідно до міжнародних договорів, не підлягають юрисдикції судів країни місця перебування, що виключає можливість притягнення до матеріальної, адміністративної чи кримінальної відповідальності на території місця перебування.

СПИСОК ПОСИЛАНЬ
Розділ 1
[1] Владимірский-Буданов М.Ф. Обзор истории русскаго права. – Киев, 1888. – С.515; Васьковський Е.В. Организация адвокатуры: в 2-х частях. – С-Пб.: Изд-во Юрид. кн. Н.К.Мартынова, 1893. – Ч.1: Очерк всеобщей истории адвокатуры. – С.307, Черкасова Н.В. Формирование и развитие адвокатуры в России.–М.,1987.–С.10; Ярослав Падох. Суди і судовий процес Старої України.–Нью-Йорк,1990.–С.42.
[2] Історія адвокатури України / Т.В.Варфоломеєва, О.Д.Святоцький, В.С. Кульчинський та ін.; за ред. Т.В. Варфоломеєвої та О.Д. Святоцького. – К.: Либідь, 1992. – С.5.
[3] ¬История образования и развития системы русскаго гражданскаго судопроизводства до уложения 1649 г.–Спб., 1848.–С.109–110.
[4] Пресняков А.Е. Княжое право в Древней Руси. Очерки по истории Х-ХII вв.: Лекции по русской истории. Киевская Русь. – М.: Наука, 1993. – С.429–432.
[5] Илларионов Н.С. Обычное право.–Харьков,1894.–С.11.
[6] Сергеевич В.И. Русские юридические древности: в 2-х Т. – С-Пб., 1890. – Т.1: Территория и на