ЗОБОВ\'ЯЗАННЯ, ЩО ВИНИКАЮТЬ З ВЕДЕННЯ ЧУЖИХ СПРАВ БЕЗ ДОРУЧЕННЯ

Краткое описание

ЗМІСТ

Перелік умовних скорочень ...........…………..………………………...2
Вступ………………………………………………………………..…….3
Розділ 1. Огляд літератури та вибір методології і
напрямків дослідження …………………………………..…………….14
Розділ 2. Формування інституту ведення чужих
справ без доручення
2.1.Negotiorum gestio у римському праві ……………………………….30
2.2.Інститут ведення чужих справ без доручення у
кодифікаціях цивільного законодавства XIX-XX ст. …………………60
2.3.Перспективи розвитку інституту ведення чужих справ
без доручення в Україні……………………….…………………………69
Розділ 3. Загальна характеристика зобовязань,
що виникають з ведення чужих справ без доручення
3.1. Поняття зобовязань …………………………………………………79
3.2. Субєкти зобовязань ……………………..………………………… 94
3.3. Права та обовязки сторін ………………………………………… 106
Розділ 4. Умови виникнення зобовязання з ведення
чужих справ без доручення
4.1. Загальна характеристика умов виникнення зобовязання … ….… 129
4.2.Відсутність доручення ………….……………………….………..… 135
4.3. Необхідність та доцільність ведення чужих справ……………… 141
4.4. Навмисне здійснення дій на користь іншої особи ……………….. 146

Висновки ……………………………….……….……………………… 150
Список використаних джерел ……………………………………… 163

ВСТУП

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена тим, що соціально-економічні та політичні процеси, які відбуваються в Україні, природно зумовлюють необхідність реформування цивільно-правових відносин. У свою чергу, це зумовлює як необхідність кардинальних змін цивільного законодавства в цілому, так і доцільність вдосконалення зобов'язального права, зокрема системи недоговірних зобов'язань.
Добровільна діяльність в інтересах іншої особи без її доручення належить до числа незвичайних підстав виникнення цивільно-правових зобов'язань. На відміну від договорів та правопорушень, що служили підставами виникнення правовідносин у Стародавньому Римі з давніх часів, ведення чужих справ без доручення було законодавчо регламентовано пізніше й стояло особняком у римському приватному праві та в інших більш пізніх правових системах.
Інститут negotiorum gestio перейшов в буржуазне цивільне законодавство багатьох європейських держав, де відбувся процес рецепції римського приватного права.
Особливість даних відносин полягає в тому, що, являючись, з одного боку, втручанням однієї особи у сферу інтересів іншої, така діяльність разом з тим за певних умов породжує права, обов'язки як для діючої особи, так і для того, у чиїх інтересах здійснювались дії.
Незвичайність і незвичність та поряд з тим морально-етична й соціальна обґрунтованість у сучасних умовах діяльності в чужому інтересі об'єктивно зумовлює необхідність законодавчого врегулювання правових наслідків такої діяльності, що потребує теоретичного аналізу проблеми з метою визначення загальних тенденцій розвитку правового регулювання у цій сфері та обрання оптимальної моделі вказаного інституту.
Актуальність теми додатково зумовлюється також необхідністю визначення та однозначного розуміння базових категорій недоговірних зобов'язань, що виникають із правомірних дій в умовах реформи цивільного права та формування нової системи зобов'язань; необхідністю використання досвіду зарубіжних країн у цій сфері, що дало б змогу на підставі порівняльного аналізу встановити зв'язки та закономірності розвитку цього виду зобов'язань; заповнення прогалин дослідження цього інституту, що мають місце у вітчизняній літературі внаслідок відсутності фундаментальних досліджень правової природи даних зобов'язань і наявності лише окремих досліджень у цій галузі доби радянського цивільного права, виконаних до того ж на іншій методологічній основі, повної відсутності сучасних теоретичних розвідок щодо досліджуваного інституту; необхідністю визначення відповідності норм проекту Цивільного кодексу України, присвячених веденню чужих справ без доручення, тим тенденціям, що склалися та існують у світі у вказаній галузі.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний дисертантом напрям наукового дослідження належить до пріоритетних у галузі цивільного права. Дисертацію виконано відповідно до напрямів досліджень Одеської національної юридичної академії "Проблеми розвитку держави і права України в умовах ринкових відносин" і пов'язано з планом науково-дослідницької роботи кафедри цивільного права на 1998 – 2000 роки за темою "Вдосконалення цивільного права в Україні. Рецепція римського приватного права в цивільному праві України".
Мета й завдання дослідження. Основна мета дисертаційного дослідження полягає в комплексному теоретичному аналізі зобов'язань, що виникають з ведення чужих справ без доручення як одного з видів недоговірних зобов'язань.
Відповідно до поставленої мети в дисертаційному дослідженні формулюються такі завдання:
- дослідити генезис зобов'язань, що виникають з ведення чужих справ без доручення (negotiorum gestio), та встановити природу останнього в римському приватному праві;
– визначити особливості трактування поняття та правової природи зобов'язань, що виникають з ведення чужих справ без доручення, а також визначення їхнього місця в системі цивільно-правових зобов'язань;
- проаналізувати найбільш характерні риси підходів до регулювання досліджуваного інституту в законодавстві інших країн з метою виявлення сучасних тенденцій його розвитку для врахування досягнень у цій сфері у процесі вдосконалення цивільного законодавства України;
- встановити та охарактеризувати умови виникнення зобов'язань із ведення чужих справ без доручення;
- розкрити зміст зобов'язань, що виникають з ведення чужих справ без доручення;
- дослідити особливості суб'єктного складу зобов'язань, що виникають з ведення чужих справ без доручення;
- проаналізувати характерні риси регулювання ведення чужих справ без доручення за проектом Цивільного кодексу України;
- сформулювати конкретні пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання досліджуваних відносин в Україні в майбутньому.
Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у зв'язку з веденням чужих справ без доручення, та відповідні зобов'язання, взяті у процесі їх формування й розвитку в цивільному праві України та інших правових системах.
Предметом дослідження є концепція правового регулювання відносин, що виникають у зв'язку з веденням чужих справ без доручення, система правових норм цивільного законодавства різних країн і проекту Цивільного кодексу України, що регулюють ведення чужих справ без доручення, а також історія розвитку цього інституту, його юридична природа, умови виникнення, визначення суб'єктів і змісту зобов'язання.
Методи дослідження. При проведенні дослідження автор керувався такими концептуально важливими методологічними засадами, як положення про єдність абстрактного й конкретного, логічного й історичного, одиночного й загального, емпіричного й теоретичного, взятих у їх діалектичному взаємозв'язку.
Основним серед методів, які використовувалися при написанні дисертації, був формально-логічний метод. За допомогою цього методу досліджувалася юридична природа ведення чужих справ без доручення, умови виникнення цього зобов'язання, суб'єктний склад відповідних правовідносин, а також здійснювалась обробка та аналіз емпіричного матеріалу.
У рамках загального методологічного підходу використано також історичний метод, методи порівняльного та структурно-системного аналізу тощо. Автор дослідив розвиток інституту ведення чужих справ без доручення (negotiorum gestio), починаючи з римського права й до сучасного стану його регулювання в різних правових системах світу, та здійснив комплексний порівняльно-правовий аналіз цього інституту.
Теоретичну основу для висновків, зроблених у дисертації, становлять праці відомих фахівців у галузі римського права та історії права: Е. Анерса, Барона, М. Бартошека, М. Власака, Д. Віншейда, В. Володкевича, Г. Денбурга, Д.В. Дождьова, Р. Єрінга, Я. Заблоцької, А.І. Косарєва, В.А. Краснокутського, А. Малєніци, С.О. Муромцева, І.Б. Новицького, І.С. Перетерського, О.А. Підопригори, І.О. Покровського, М. Поленак-Акімовської, І. Пухана, К.Ф. Савіньї, Ч. Санфіліппо, В.М. Хвостова та інших, а також таких знаних цивілістів, як М.М. Агарков, М.І. Брагинський, Д.В. Боброва, С.М. Братусь, В.В. Вітрянський, Ю.С. Гамбаров, А. Гордон, Д.М. Генкін, А.С. Довгерт, О.С. Іоффе, Х. Кетц, О.А. Красавчиков, М.С. Малєїн, Ж. Морандьєр, О.А. Підопригора, В.О. Рясенцев, Сакае Вагацума, П.Р. Стависький, Є.О. Суханов, Тору Аріїдзумі, Є.О. Харитонов, К. Цвайгерт, Ю.С. Червоний, Я.М. Шевченко, А. Штейнберг, В. Яковлєв та інші.
Емпіричною базою дослідження стали Кодекс, Дигести та Інституції Юстиніана, праці Гая, Павла, Ульпіана тощо, проект Цивільного Уложення Російської імперії, чинне цивільне законодавство України та проект Цивільного кодексу України. З метою порівняльного аналізу було також використано цивільне законодавство зарубіжних країн: Федеративної Республіки Німеччини, Швейцарської конфедерації, Російської Федерації, Французької Республіки, Чехії, Польщі, провінції Канади Квебек, США, Англії, Шотландії, Японії тощо, що дало змогу простежити особливості становлення та розвитку інституту ведення чужих справ без доручення в них.
Проаналізовані матеріали опубліковані в періодичних виданнях і використані в місцевій практиці (судовій, відомчій тощо) застосування норм, які регулюють ведення чужих справ без доручення.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в обґрунтуванні теоретичної позиції, відповідно до якої зобов'язання, що виникають з ведення чужих справ без доручення, є особливим видом недоговірних зобов'язань, які виникають із правомірних дій і проведеного на цій концептуальній основі комплексного теоретичного аналізу зобов'язань, що виникають з ведення чужих справ без доручення. Було сформульовано низку положень, значна частина яких вперше сформульована у вітчизняній літературі, а частина – переосмислена й розглянута під кутом зору нової концепції цивільного права, що сформувалася в Україні за роки незалежності.
Наукова новизна одержаних результатів конкретизується в таких основних положеннях, що виносяться на захист:
1. Обґрунтовується висновок про те, що концептуальним підґрунтям правового регулювання добровільної діяльності в інтересах іншої особи в Україні є комплекс конституційних норм (ст. 13, 22, 30, 41, 64 Конституції України), які визначають головні засади зобов'язань, що виникають з ведення чужих справ без доручення.
2. Висувається теза, згідно з якою всупереч поширеній у романістичній літературі точці зору, інститут ведення чужих справ без доручення (negotiorum gestio) сформувався не в класичному римському праві, а виник ще до відповідного преторського едикту про надання прямого та зворотного позовів у зв'язку із вчиненням однією особою дій в інтересах, але без доручення іншої особи. Це дає підстави тлумачити negotiorum gestio як інститут, що має більш глибоке коріння, але який разом з тим був підтверджений і розвинутий в нормах преторського права, що надало йому універсальності, необхідної й достатньої, щоб стати підґрунтям правового регулювання відповідних відносин у більшості систем цивільного права.
3. Під іншим кутом зору розглядається доробок цивілістики Російської імперії, яка спричинила значний вплив не лише на розуміння сутності інституту ведення чужих справ без доручення у дореволюційній Росії, але й на трактування його в радянському та пострадянському цивільному праві в країнах, що входили до складу колишньої Російської імперії та колишнього СРСР. Обгрунтовується позиція про те, що концепція зобов'язань які виникають з ведення чужих справ без доручення, розроблена у дореволюційній цивілістиці як результат колізії правомірних інтересів і втручання в чужу сферу з метою запобігти загрозі виникнення шкоди, є прогресивною для свого часу й достатньо конструктивною. Зазначене твердження відрізняє позицію дисертанта від тих точок зору, які існували в радянській цивілістичній літературі.
4. Вперше обґрунтовується точка зору про оцінку зобов'язань, що виникають з ведення чужих справ без доручення, як особливого інституту цивільного права, специфіка якого полягає в тому, що він має завданням узгодження правомірних інтересів учасників даних відносин. Його мета полягає в захисті сфери прав приватної особи від необґрунтованого втручання, але таким чином, щоб не постраждали інтереси й тієї особи (гестора), яка намагалася усунути небезпеку, що загрожувала тому, заради кого здійснювалася діяльність без доручення.
5. Пропонується додаткова аргументація на користь необхідності чіткого формулювання підстав та умов виникнення зобов'язань з ведення чужих справ без доручення. При цьому звертається увага на те, що підставою виникнення даних зобов'язань є здійснення правомірних дій однією особою в інтересах іншої, але значення юридичного факту дана обставина набуває лише за наявності певної сукупності умов: відсутність доручення, необхідність і доцільність втручання в чужі справи; навмисне здійснення дій на користь іншої особи.
6. Формулюється положення щодо необхідності врахування при визначенні правових наслідків ведення чужих справ без доручення особливостей суб'єктного складу даних відносин. Зокрема, обстоюється позиція, що суб'єктами відповідних зобов'язань (гестором) не можуть бути особи, котрі вели справи певної особи, якщо їм належить здійснювати діяльність в інтересах цієї особи внаслідок припису закону, адміністративного акта тощо (опікуни, рятувальники, пожежники, працівники міліції та ін.).
7. Вперше обґрунтовується висновок про те, що, незважаючи на подібність ведення чужих справ без доручення до такого інституту як довірче управління, у процесі якого нерідко має місце діяльність щодо захисту чужих майнових інтересів, неузгоджені попередньо з власником майна, ведення чужих справ без доручення за своєю правовою природою докорінно відрізняються від довірчого управління, оскільки в першому випадку умовою виникнення зобов'язань є відсутність будь-якого попереднього доручення, а в другому – відносини довірчого управління майном ґрунтуються на попередньо укладеному договорі.
8. Вперше обстоюється теза про необхідність розмежування правовідносин, що виникають з ведення справ без доручення, з іншими видами недоговірних зобов'язань, передбаченими проектом Цивільного кодексу України: як тими, що виникають внаслідок деліктів, так і тими, що виникають внаслідок правомірних дій. Від деліктних зобов'язань ведення чужих справ без доручення відрізняється підставою виникнення (за своїм характером це – правомірні дії). Від інших недоговірних зобов'язань, що виникають внаслідок правомірних дій, воно відрізняються тим, що є не просто засобом захисту інтересів рятувальника тощо, а має метою узгодження інтересів особи, чиї справи вели без доручення, та особи, яка діяла без доручення.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що його результати дають змогу оцінити тенденції та перспективи розвитку недоговірних зобов'язань, що виникають із правомірних дій, сформулювати пропозиції щодо вдосконалення законодавства та судової практики в цій галузі.
Особливо важливим є дослідження зазначеного інституту в цей час. оскільки триває робота над новим Цивільним кодексом України. У роботі сформульовані пропозиції щодо вдосконалення певних норм ЦК.
Положення дисертаційної роботи можуть бути використані в навчальному процесі, при розробці навчальних програм курсу цивільного та римського права вищих юридичних навчальних закладів, а також студентами при підготовці наукових робіт та при вивченні курсів "Цивільне та сімейне право України", "Основи римського приватного права", спецкурсів "Порівняльне цивільне право", "Рецепція римського приватного права та кодифікація цивільного законодавства в Україні" та ін.
Деякі сформульовані в дисертації положення мають дискусійний характер і можуть служити матеріалом для проведення подальших досліджень у цьому напрямі.
Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана й обговорена на кафедрі цивільного права Одеської національної юридичної академії. Результати дисертаційного дослідження були оприлюднені під час III та IV звітних наукових конференцій професорсько-викладацького складу й аспірантів Одеської національної юридичної академії, що відбулись 28-29 лютого 2000 р. у рамках 7-ї Щорічної наукової конференції "Україна: людина, суспільство, природа", яка відбулася 22-26 січня 2001 р. в Національному університеті "Києво-Могилянська Академія", та під час проведення міжнародної наукової конференції "Європа, Японія, Україна: шляхи демократизації державно-правових систем" у жовтні 2000 р. у Києві.
Висновки за темою дисертаційного дослідження активно впроваджувалися здобувачем у навчальний процес при читанні лекцій і проведенні практичних занять по курсах "Цивільне та сімейне право України", "Основи римського приватного права", "Рецепція римського права та кодифікація цивільного законодавства України" в Одеській національній юридичній академії.

Публікації. За темою дисертації, відповідно до її змісту, опубліковано три статті, а також одні тези доповіді на конференції у збірниках, що входять до переліку наукових фахових видань ВАК України.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Закріплення у проекті Цивільного кодексу України зобов'язань, що виникають з ведення чужих справ без доручення, безумовно, є одним з важливих моментів, який характеризує новий підхід до регулювання відносин, що стосуються предмета цивільно-правового регулювання. Завдяки наявності таких норм суттєво збільшуються можливості захисту прав та законних інтересів усіх учасників зазначених відносин. З одного боку, забезпечується захист інтересів власника майна або володаря інших благ від безпідставного втручання в його справи, а з іншого, - створені стимули та гарантії для осіб, що здійснюють дії по запобіганню шкоди, яка загрожує чужому інтересу.
Особливість даних відносин полягає в тому, що, являючись, з одного боку, втручанням однієї особи у сферу інтересів іншої, така діяльність разом з тим за певних умов породжує права, обов'язки як для діючої особи, так і для того, у чиїх інтересах здійснювались дії.
Добровільна діяльність в інтересах іншої особи без її доручення належить до числа незвичайних підстав виникнення цивільно-правових зобов'язань. На відміну від договорів та правопорушень, що з давніх часів були підставами для виникнення правовідносин у Стародавньому Римі, ведення чужих справ без доручення було законодавчо регламентовано пізніше й стояло відокремлено у римському приватному праві та в інших більш пізніших правових системах.
Аналіз процесу формування negotiorum gestio та огляд існуюючих теорій щодо цього інституту дозволяє зробити висновок про те, що, незважаючи на поширену у романістичній літературі точку зору, інститут ведення чужих справ без доручення сформувався не в класичному римському праві, а виник ще до відповідного преторського едикту про надання прямого та зворотного позовів у зв'язку із вчиненням однією особою дій в інтересах, але без доручення іншої особи. Це дає підстави тлумачити negotiorum gestio як інститут, що має більш глибоке коріння, але який разом з тим був підтверджений і розвинутий в нормах преторського права, що надало йому універсальності, необхідної й достатньої, щоб стати підґрунтям правового регулювання відповідних відносин у більшості систем цивільного права.
Negotiorum gestio побудовано на ідеї так званого квазіконтракту, сутність якого полягала в тому, що відомий факт чи односторонній вплив однієї особи на майнову сферу іншої особи породжує між цими особами такі односторонні чи взаємні права та обов'язки, котрі зазвичай виникають лише шляхом договору.
Особливість даних відносин полягає в тому, що, являючись, з одного боку, втручанням однієї особи у сферу інтересів іншої, така діяльність разом з тим за певних умов породжує права, обов'язки як для діючої особи, так і для того, у чиїх інтересах здійснювались дії.
Необхідність negotiorum gestio римське право мотивує наступним чином: для відсутніх осіб є великий інтерес у тому, щоб вони не втратили своє майно, свою заставу, внаслідок умисного заволодіння, продажу, втрати права на позов чи внаслідок яких-небудь протиправних дій. Логічним продовженням цих позицій є відповідний преторський едикт.
Інститут negotiorum gestio перейшов в буржуазне цивільне законодавство багатьох європейських держав, де відбувся процес рецепції римського приватного права.

Аналіз досліджуваного виду зобов'язань у правових системах низки іноземних держав дозволяє говорити про наявність багатьох загальних рис щодо регулювання цих правовідносин. Більшість законодавчих актів іноземних країн насамперед чітко визначають коло осіб, що не можуть бути суб'єктами цього зобов'язання, умови його виникнення і встановлюють права та обов'язки сторін. Поряд з цим існують певні особливості, притаманні лише тій чи іншій країні. Мається на увазі різнобій у визначені назви інституту, відмінність у підходах щодо місця знаходження цього виду зобов'язань у кодифікованих актах цивільного права тощо.
Слід зазначити, що інститут ведення чужих справ без доручення не привертав особливої уваги вітчизняних дослідників цивільного права як у радянський період, так і в період Російської імперії.
Огляд історіографії з проблематики дисертаційного дослідження, дозволяє зробити загальний висновок про недостатній рівень вивчення більшості питань, що стосуюються формування і становлення інституту ведення чужих справ без доручення.
Характерною особливістю робіт авторів-романістів на сьогоднішньому етапі є те, що інститут ведення чужих справ без доручення розглядається перш за все як один з видів квазіконтракту у системі зобов'язань Стародавнього Риму. Сучасні дослідження з цього в романістичній літературі зустрічаються дуже рідко.
Аналізуючи ступінь вивчення цього інституту як у вітчизняній, так і зарубіжній цивілістичній науці, можна зробити висновок про відсутність досліджень зобов'язань з ведення чужих справ без доручення, які б мали основою сучасні уявлення про сутність цивільного(приватного) права, нові концепції захисту прав людини і взагалі приватної особи, узгодження колізій правомірних інтересів тощо.

Доробок цивілістики Російської імперії спричинив значний вплив не лише на розуміння сутності інституту ведення чужих справ без доручення у дореволюційній Росії, але й на трактування його в радянському та пострадянському цивільному праві в країнах, що входили до складу колишньої Російської імперії та колишнього СРСР. Концепція зобов'язань, що виникають з ведення чужих справ без доручення, розроблена у дореволюційній цивілістиці як результат колізії правомірних інтересів і втручання в чужу сферу з метою запобігти загрозі виникнення шкоди, є прогресивною для свого часу й достатньо конструктивною. Зазначене твердження відрізняє позицію дисертанта від тих точок зору, які існували в радянській цивілістичній літературі.
Аналізуючи сучасний рівень дослідження цього інституту як у вітчизняній, так і в зарубіжній цивілістичній науці, можна зробити висновок про відсутність досліджень зобов'язань з ведення чужих справ без доручення, які б мали основою сучасні уявлення про сутність цивільного (приватного) права, нові концепції захисту прав людини і взагалі приватної особи, узгодження колізій правомірних інтересів тощо.
Прийняття Конституції України 1996р. заклало правові основи подальшого реформування законодавства, яке має створити надійне правове забезпечення економічного, політичного, соціального та духовного розвитку громадянського суспільства, формування незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, захист прав людини і громадянина як найвищої соціальної цінності.
Реформування цивільного законодавства України, підготовка нового Цивільного кодексу України як кодексу приватного права зумовили доцільність удосконалення зобов'язального права, зокрема, системи недоговірних зобов'язань. Виникла необхідність (а точніше, можливість) закріпити в Цивільному кодексі України такий вид недоговірних зобов'язань як ведення чужих справ без доручення. При відсутності в Цивільному кодексі спеціальних норм, що відносяться до цього інституту, у ряді випадків гестор може бути вдоволений в межах зобов'язань, які виникають внаслідок безпідставного збагачення. Однак природа цих відносин зовсім інша й підведення їх під безпідставне збагечення є штучним способом правового регулювання.
Необхідно розмежовувати правовідносини, що виникають з ведення справ без доручення, з іншими видами недоговірних зобов'язань, передбаченими проектом Цивільного кодексу України: як тими, які виникають внаслідок деліктів, так і тими, які виникають внаслідок правомірних дій. Від деліктних зобов'язань ведення чужих справ без доручення відрізняється підставою виникнення (за своїм характером це - правомірні дії). Від інших недоговірних зобов'язань, що виникають внаслідок правомірних дій, - тим, що є не просто засобом захисту інтересів рятувальника тощо, а має метою узгодження інтересів особи, чиї справи вели без доручення, та особи, яка діяла без доручення.
Хоча у проекті Цивільного кодексу України веденню чужих справ без доручення присвячено лише три статті, слід визнати, що це є самостійний інститут цивільного права, який має певні специфічні особливості та виконує свої певні функції.
По-перше, цей вид зобов'язань носить компенсаційний характер. Зобов'язання виконує функцію відшкодування матеріальної шкоди, яку поніс гестор при веденні чужих справ без доручення.
По-друге, безперечна виховна функція зобов'язання, що розглядається. Воно сприяє вихованню в громадянах небайдужості до прав інших осіб, свідомості та турботи про збереження та примноження майна інших осіб.

По-третє, можна виділити стимулюючий характер зобов'язання. Особа, вимушена при певних обставинах вести справи відсутньої особи, знає та розуміє, що відповідно до законодавства вона може вимагати відшкодування можливих збитків.
Введення в законодавство України такого виду зобов'язання як ведення чужих справ без доручення необхідно розглядати в якості реалізації певної низки конституційних норм. Концептуальним підґрунтям правового регулювання добровільної діяльності в інтересах іншої особи в Україні є комплекс конституційних норм (ст. 13, 22, 30, 41, 64 Конституції України), які визначають головні засади зобов'язань, що виникають з ведення чужих справ без доручення.
Незвичайність і незвичність та разом з тим морально-етична й соціальна обґрунтованість у сучасних умовах діяльності в чужому інтересі об'єктивно зумовлює необхідність законодавчого врегулювання правових наслідків такої діяльності, що потребує теоретичного аналізу проблеми з метою визначення загальних тенденцій розвитку правового регулювання у цій сфері та обрання оптимальної моделі зазначеного інституту.
Зобов'язання, що виникають з ведення чужих справ без доручення є особливим інститутом цивільного права, специфіка якого полягає в тому, що він має завданням узгодження правомірних інтересів учасників даних відносин. Його мета - захист сфери прав приватної особи від необґрунтованого втручання, але таким чином, щоб не постраждали інтереси й тієї особи (гестора), яка намагалася усунути небезпеку, що загрожувала тому, заради кого здійснювалася діяльність без доручення.

Незважаючи на подібність ведення чужих справ без доручення до такого інституту як довірче управління, у процесі якого нерідко має місце діяльність щодо захисту чужих майнових інтересів, не узгоджених попередньо з власником майна, ведення чужих справ без доручення за своєю правовою природою докорінно відрізняється від довірчого управління , оскільки в першому випадку умовою виникнення зобов'язань є відсутність будь-якого попереднього доручення, а в другому - відносини довірчого управління майном ґрунтуються на попередньо укладеному договорі.
Внаслідок ведення чужих справ без доручення виникають відношення між гестором та домінусом, між гестором та третіми особами, а також між домінусом та третіми особами. Але в якості суб’єктів зобов’язання, яке досліджується, виступає гестор (особа, що здійснює без доручення дії в інтересах іншої особи) та домінус (особа, справи якої ведуться гестором).
У випадках здійснення юридичних дій (правочинів) в інтересах домінуса по відношенню до кредитора – підприємства, що засноване на державній чи комунальній власності (виконання обов’язку домінуса перед кредитором – юридичною особою) можна відокремити трьох суб’єктів, зацікавлених у веденні справ. По-перше, одним з них виступає сам домінус; по-друге, - державне чи комунальне підприємство – кредитор; і нарешті, - держава або територіальна громада як дійсний власник майна, наданого підприємству – кредитору на праві повного господарського відання чи оперативного управління. Прикладом такої ситуації є сплата комунальних платежів, послуг, податків тощо за іншу особу.

Таким чином, при веденні справ без доручення в якості зацікавленої особи одночасно можуть виступати:
1. держава чи територіальна громада (як власники майна);
2. домінус, на охорону або збереження майна якого були спрямовані дії гестора;
3. кредитор (організація), перед якою був зобов’язаний домінус (наймодавець, продавець тощо).
Кожен з цих суб’єктів може бути визначений як “зацікавлена особа”. Тому, говорячи про “зацікавлену у веденні чужих справ без доручення особу”, необхідно уточнювати: йде мова про домінуса або про іншу особу, зацікавлену у веденні справ, яка проте не виступає суб’єктом зобов’язань, що досліджуються.
В якості домінуса може виступати будь-яка правоздатна особа, яка у відповідності з діючим законодавством може мати цивільні права та обов’язки. Наявність дієздатності у нєї не обов’язкова. Закон, захищаючи недієздатних від негативних наслідків їх власних дій, не заперечує можливості виникнення на їх боці зобов’язань, що не залежать від їх волі. Природньо, що здійснює права та виконує обов’язки, котрі виникають внаслідок ведення справ без доручення, не сам недієздатний домінус, а його законні представники (батьки, всиновителі, опікуни).
В якості суб’єкта, що діє, в зобов’язаннях з ведення чужих справ без доручення (гестора) можуть виступати юридичні чи фізичні особи. У випадку ведення чужих справ організаціями для виникнення зобов’язань крім загальних необхідна наявність і спеціальних умов. Такими додатковими умовами є наступні вимоги. По-перше, організація, що веде справу без доручення, повинна бути юридичною особою (ст. 23 ЦК України), оскільки без цього вона взагалі не може виступати в якості суб’єкта цивільного права. По-друге, угоди, які здійснюються в інтересах іншої особи, повинні відповідати статутній правоздатності організації-гестора. Якщо ця вимога не дотримана, суб’єктом зобов’язань з ведення чужих справ без доручення повинна визнаватися не організація, а конкретна особа – працівник цієї організації, - що здійснив певні дії в інтересах інших осіб. У нього і виникають всі права та обов’язки внаслідок введення чужих справ без доручення.
Фізичні особи для того, щоб діяти в якості гестора, повинні бути дієздатними (або, при певних обставинах, частково дієздатними).
Проаналізувавши правову природу зобов'язань з ведення чужих справ без доручення, можна зробити висновок про те, що підставою виникнення цих зобов'язань є здійснення правомірних дій однією особою в інтересах іншої. Але значення юридичного факту дана обставина набуває лише за наявності певної сукупності умов: відсутність доручення, необхідність і доцільність втручання в чужі справи; навмисне здійснення дій на користь іншої особи. Відсутність доручення означає відсутність у гестора повноважень діяти в інтересах інших осіб не тільки на підставі договору доручення, але й на підставі інших договорів між гестором та домінусом, а також відсутність спеціальних приписів закону, адміністративного акту або інших правових підстав, які б зобов'язували гестора діяти в інтересах домінуса.
Зобов'язання з ведення чужих справ без доручення не виникають у разі діяльності організацій, для яких такі дії є метою їх діяльності. Такі цілі можуть бути передбачені прямо в законі (тобто встановлюються нормами позитивного права) або в установчих документах цих організацій (тобто визначаються за власним бажанням засновників (учасників).
Необхідно враховувати при визначенні правових наслідків ведення чужих справ без доручення особливості суб'єктного складу даних відносин. Зокрема, суб'єктами відповідних зобов'язань (гестором) не можуть бути особи, котрі вели справи певної особи, якщо їм належить здійснювати діяльність в інтересах цієї особи внаслідок припису закону, адміністративного акта тощо (опікуни, рятувальники, пожежники, працівники міліції та ін.).
Для виникнення зобов'язань з ведення чужих справ без доручення необхідна певна сукупність юридичних фактів, яка називається фактичним складом зобов'язання або ж юридичним складом. Склад цей досить складний і потребує ретельного аналізу, бо від правильного визначення умов виникнення зобов'язання залежить вирішення питання про видову приналежність зобов'язання, а також відшкодування витрат. На нашу думку ці умови однакові як для зобов'язань з ведення чужих справ без доручення, так і для зобов'язань з діяльності у чужому інтересі без доручення, оскільки названі види зобов'язань відрізняються насамперед об'єктом правового регулювання.
Розглянувши існуючі точки зору, а також виходячи з положень проекту Цивільного кодексу України можна зробити висновок , що зобов'язання з ведення чужих справ без доручення виникають лише при наявності наступних умов:
1. відсутність доручення;
2. необхідність та доцільність ведення чужих справ без доручення;
3. навмисне здійснення дій на користь іншої особи.
На наш погляд, не варто виділяти головні та другорядні умови цього виду зобов'язання. Усі умови є однаково важливі, і відсутність хоча б однієї з них виключає можливість виникнення зобов'язання з ведення чужих справ без доручення. У іншому випадку гестор може розраховувати на застосування правил про безпідставне збагачення.
Виникнення зобов'язання з ведення чужих справ без доручення можливе при тій умові, коли відсутнє не тільки доручення, але й інший договір між гестором та домінусом, а також спеціальна вказівка закону, адміністративного акту та інших правових підстав, які б зобов'язували гестора здійснювати дії в інтересах інших осіб.
Зобов'язання з ведення чужих справ без доручення не виникають у разі діяльності організацій, для яких такі дії є метою їх діяльності. Такі цілі можуть бути передбачені прямо в законі (тобто встановлюються нормами позитивного права) або в установчих документах цих організацій (тобто визначаються за власним бажанням засновників (учасників). Разом з тим наявність моральних обов'язків діяти у чужому інтересі, наприклад, надати допомогу в гасінні пожежі сама по собі не перешкоджає виникненню даного зобов'язання.
За таких підстав, як уявляється, бажано було б деталізувати деякі положення проекту ЦК України , а саме: п.2 ст. 1212 проекту після слів "той, хто почав дії без доручення " доповнити наступним "тобто при відсутності зобов'язання, що виникає з договору, безпосередньо з вказівки закону чи адміністративного акту…"
Дії, які здійснюються в інтересах інших осіб, повинні бути необхідними та доцільними, що в тій чи іншій формі закріплено у відповідних нормах цивільних кодексів низки країн. На ці вимоги до дій гестора вказувалося і в цивілістичній літературі.
Важливо відрізняти корисну діяльність гестора від прибуткової. Ведення чужих справ може бути корисним, але не приносити прибутку (доходу). Можуть бути обставини, в результаті яких домінус не встиг або не може скористатися сприятливими наслідками, зумовленими веденням чужих справ.
"Навмисне здійснення дій" - суб’єктивний момент, що говорить про характер відносин діючої особи (гестора) до своїх дій і їх наслідків.
Крім суб’єктивної, в наявності повинна бути і об’єктивна ознака - здійснення дій в інтересах іншої особи, в "чужих інтересах". Гестор повинен розуміти, що він діє в чужих інтересах, а не у власних, запобігаючи шкоді, що загрожує іншій особі. Якщо у нього немає мети захистити інтереси іншої особи чи він розраховує отримати від таких дій вигоду для себе, то зобов’язання з ведення чужих справ без доручення не виникають.
Слід відмітити, що навіть навмисне здійснення дій у чужому інтересі не породжує виникнення відповідних зобов’язань, якщо дії ці здійснювалися з метою обдарувати (у широкому значенні цього слова) домінуса. Наприклад, якщо ведення чужих справ без доручення носило характер безоплатної дружньої послуги. Діяльність повинна здійснюватися "за чужий рахунок". При цьому не обов’язково, щоб такий намір якось був явно виражений назовні в момент здійснення діяльності. Досить, якщо гестор в дійсності не мав наміру обдарувати домінуса. У цьому випадку одразу необхідно визнати, що дії здійснюються з наміром віднести витрати на рахунок іншої особи і що у гестора були наміри отримати компенсацію.
Проведений у роботі аналіз нормативно-правових актів і точок зору дозволяє зробити висновок про те, що ведення чужих справ без доручення гестором повинно здійснюватися з наміром зобов'язати домінуса. Лише наявність двох ознак (суб’єктивної та об’єктивної) формує таку умову виникнення зобов’язання як "навмисне здійснення дій на користь іншої особи". В усіх інших випадках можуть виникнути інші зобов’язання, такі як безпідставне збагачення, внаслідок завдання шкоди тощо.
Отже, зобов'язання, що виникають з ведення чужих справ без доручення, потребують законодавчого врегулювання в Україні у вигляді однієї з глав Цивільного кодексу. Виходячи з правової природи зазначеного інституту, главу "Ведення чужих справ без доручення" справедливо розміщено серед інших видів недоговірних зобов'язань, що виникають з правомірних дій.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Bibliografia selecta operum sovieticorum ad jus romanium pertinentium 1917-1987. – Budapest, 1988. – 44p.
2. Borkowski A. Textbook on roman law. – London, 1994. – 420р.
3. Catalano P. Diritto e persone. – Torino, 1996. – 221p.
4. Kodeks cywilni. Komentarz. T.2, ks. 3, Warszawa, 1972, – 1559s.
5. Marshall Enid A. General principles of scots law. – Edinburgh, 1995. –705p.
6. Moriz Wlassak. Zur Geschichte der Negotiorum Gestio. – Jena, Verlag von Gustav Fischer Formals Friedrich Mauke, 1879.– 56p.
7. Obkansky zakonik.–Ostrava, 1999. – 144s.
8. Pezza L. Storia del Diritto Romano.– Edizioni, 1997. – 480p.
9. Sambrian T. Principi, institutii si texte celembre in Dreptul roman. Casa de editura si presa "SANSA"– S.R.L.– Bucuresti, 1994. – 272р.
10. Savigny Friedrich Karl. System des heutigen römischen Rechts. 8 Bände und Register 2. Neudruck der Ausgabe. – Berlin, 1840 – 1848, Scientia Verlag Aalen 1981. – 385р.
11. Schweizerisches Obligationenrecht. – Zurich, 1990.– 415р.
12. Wolodkiewicz W.,M.Zablocka. Prawo rzymskie Instytucje. 2.wydanie zmienione i poszerzone. Wydawnictwo C.H.BECK, Warszawa, 2000. –386s.
13. Агарков М.М. Обязательства по советскому гражданскому праву – Ученые труды ВИЮН, Вып. III, 1940. – 191с.
14. Ажимов Р.И., Васькин В.В. Общее понятие гражданско-правовых убытков // Актуальные проблемы правового регулирования хозяйственной деятельности социалистических организаций – Владивосток, ДВГУ, 1978.–С. 28-36.
15. Азаркин Н.М.История юридической мысли России: Курс лекций. – М.: Юридическая литература, 1999.–528 с.
16. Алексеев С.С. Восхождение к праву. Поиски и решения. – М.: НОРМА, 2001. – 748 с.
17. Алексеев С.С. Односторонние сделки в механизме гражданско-правового регулирования. –Свердловск. 1970. – 112 с.
18. Алексеев С.С. Право: азбука-теория-философия: Опыт комплексного исследования.– М.: Статут, 1999. – 712 с.
19. Андреев В.К. Представительство в гражданском праве. Учебное пособие – Калинин. 1978. –156 c.
20. Андреев М. Римско частно право – София: Тракия–М, 1999.– 416 с.
21. Аннерс Э. История европейского права (пер. со швед.) // Ин-т Европы. – М.: Наука, 1996. – 395 с.
22. Ануфриева Л.П. Международное частное право В 3-х т. Т. 1. Общая часть. Учебник. – М.: БЕК, 2000. – 288 с.
23. Архів Арбітражного суду Одеської області – Справа № 2-128.
24. Архів Жовтневого районного суду м.Одеси – Справа № 6-312.
25. Барон. Система римского гражданского права В 6 кн. Кн. 4. Обязательственное право. – К., 1889.– 175 с.
26. Бартошек М. Римское право: (Понятие, термины, определения): Пер. с чешск – М: Юридическая литература, 1989.– 580 с.
27. Басистов А. Доверенность: субъектный состав, полномочия, оформление, некоторые особенности – М., 1996. – 67 с.
28. Берман Г.Дж. Западная традиция права: эпоха формирования /Пер. с англ. – М.: Изд-во МГУ ИНФРА-М-НОРМА, 1998. – 624 с.
29. Боботов С.В. Наполеон Бонапарт – реформатор и законодатель – М.: Юридическая фирма КОНТРАКТ, 1998. – 336 с.
30. Боброва Д. Недоговірні зобов'язання у проекті Цивільного кодексу України  Українське право – 1997. – № 1.– С.93-100.
31. Боголепов Н. Учебник истории римского права – М., 1895.– 443 с.
32. Богуславский М.М. Международное частное право: Учебник – М.: Юристъ, 1998. – 408 с.
33. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Общие положения – М.: Статут, 1997.– 682 с.
34. Братусь С.Н. Советское гражданское право: субъекты гражданского права – М.: Юридическая литература, 1984. – 287 с.
35. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность (очерки теории) – М.: Городец-издат, 2001. – 208 с.
36. Вагацума Сакаэ, Ариидзуми Тору. Гражданское право Японии В 2-х кн. Кн. 2. – М.: Юридическая литература, 1983. – 334 с.
37. Варкалло В. Об ответственности по гражданскому праву –М., 1978. –146 с.
38. Василев Л. Гражданско право. Обща част. – София: РОМИНА, 2000. – 512 с.
39. Вильнянский С.И. Лекции по советскому гражданскому праву. –Изд. ХГУ, 1958. – 318 с.
40. Виндшейд Б. Об обязательствах по римскому праву –С-Пб., 1875.– 650 с.
41. Вільнянський С.І. Радянське цивільне право – Х., 1966. – 378 с.
42. Власова А.Г. Сделки. Представительство. Исковая давность – М.: Юридическая литература, 1970. – 187 с.
43. Гамбаров Ю.С. Добровольная и безвозмездная деятельность в чужом интересе, Вып. 1.– М., 1879. – 196 с.
44. Гавзе Ф.И. Социалистический гражданско-правовой договор – М.: Госюриздат, 1972. – 243 с.
45. Гай. Институции Пер. с латинского Ф. Дадынского/ Под ред. В.А.Савельева, Л.Л.Кофанова.– М.: Юристъ, 1997.– 368 с.
46. Гамбаров Ю.С. Добровольная и безвозмездная деятельность в чужом интересе Вып. 2.– М., 1880. – 160 с.
47. Генкин Д.М. Великая отечественная война и вопросы гражданского права // Ученые записки Всесоюзного института юридических наук, 1944, Вып.3. – С.22-28.
48. Германское право. Ч. 1. Гражданское уложение: Пер. с нем./Серия: Современное зарубежное и международное частное право – М.:Международный центр финансово-экономического развития, 1996. – 552 с.
49. Глиняный В.П. История государства и права зарубежных стран Ч.1.–Х.:Одиссей, 2000. – 832 с.
50. Големинов Ч. Неосновательно обогатяване (гражданскоправни аспекти) – София: Фенея, 1998. – 218 с.
51. Голландская правовая культура/ Отв.ред. В.В.Бойцова и Л.В.Бойцова. М.: Легат, 1998. – 595 с.
52. Гордон А. Представительство в гражданском праве – С-Пб. 1879. – 434 с.
53. Гордон М.В. Радянське цивільне право – Х.: Вища школа, 1966. – 487 с.
54. Гражданский кодекс Грузии – Тбилиси: Самартали, 1998. – 543 с.
55. Гражданский кодекс Квебека –М.: СТАТУТ, 1999. – 472 с.
56. Гражданский кодекс Республики Молдова. – К., 2000. – 122 с.
57. Гражданский кодекс Украины (Научно-практический комментарий). – Х.:Одиссей, 1999. – 847 с.
58. Гражданское законодательство КНР: Пер. с кит./Серия:Современное зарубежное и международное частное право – М.: Международный центр финансово-экономического развития, 1997. – 336 с.
59. Гражданское законодательство Народной Республики Болгария– М.: –Иностранная литература, 1952. –276 с.
60. Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учебник М.: Междунар. отношения, 1993. – 560 с.
61. Гражданское право (определения, понятия, законодательство). Учебно-практический справочник – Х.:"Одиссей", 1998. – 320 с.
62. Гражданское право в вопросах и ответах /Под ред. Е.О.Харитонова. – Х.: Одиссей, 2001. – 416 с.
63. Гражданское право России Ч. 2. Обязательственное право / Под ред. О.Н.Садикова – М.: БЕК, 1997. – 687 с.
64. Гражданское право России Ч.2. Обязательственное право: Курс лекций / Отв. ред.О.Н.Садиков. – М.: БЕК, 1997.– 704 с.
65. Гражданское право Украины Ч. 1. / Под редакцией А.А. Пушкина., В.М. Самойленко – Х.: Основа, 1996. – 438 с.
66. Гражданское право Т. 2. / Под редакцией П.Е. Орловского., С.М. Корнеева– М.: Юридическая литература, 1965. – 576 с.
67. Гражданское право Учебник / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. Ч.2. – М.: Проспект, 1998. – 784 с.
68. Гражданское право Ч. 2. / Под редакцией Я.Ф. Миколенко, П.Е. Орловского– М.: Издательство НКЮ СССР, 1938. – 488 с.
69. Гражданское право: В 2т. Т. ІІ. Учебник / Отв.ред. проф.Е.А.Суханов. –М.: БЕК, 2000. – 544 с.
70. Гражданское уложение. Проект. – С.-Пб.: Законоведение, 1910. – 1319 с.
71. Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран: Сборник нормативных актов – М.: Юридическая литература, 1986.– 320 с.
72. Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских прав –М.: Статут, 2000. – 411 с.
73. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности Пер. с фр. В.А.Туманова. – М.: Междунар.отношения, 1997. – 400 с.
74. Дегтярев С.Л. Возмещение убытков в гражданском и арбитражном процессе: Учебно-практическое пособие. – М.: БЕК, 2001. – 168с.
75. Дернбург Г., Пандекты Т. 2. Обязательственное право –М., 1900 –490с.
76. Дигесты Юстиниана / Пер. и коммент. И.С.Перетерского. – М.: Юридическая литература, 1984. – 315 с.
77. Додонов В.Н., Каминская Е.В., Румянцев О.Г. Словарь гражданского права/ Под общей ред. д-ра юр. наук В.В.Залесского. – М.: ИНФРА-М, 1997. – 304 с.
78. Дождев Д.В. Основания защиты владения в римском праве. –М., 1996. – 238 с.
79. Дождев Д.В. Римское частное право – М.: ИНФРА М-НОРМА, 1996.– 644 с.
80. Дудин А.П. Некоторые спорные вопросы теории объекта правоотношения. – Саратов, 1968. – 76 с.
81. Дювернуа Н.Л. Чтения по гражданскому праву – С-Пб,1898. – 672 с.
82. Единообразный торговый кодекс США – М.: Международный центр финансово-экономического развития, 1996. – 427 с.
83. Жалинский А., Рерихт А. Введение в немецкое право – М.: Спарк, 2001.– 767 с.
84. Завидов Б.Д., Гусев О.Б. Гражданско-правовая ответственность. Справочник практикующего юриста – М.: Р-центр, 2000. – 768 с.
85. Закон України "Про благодійництов та благодійні організації"//Відомості Верховної Ради України – 1997. – № 46 – ст. 292.
86. Закон "Про пожежну безпеку" від 1 лютого 1994р. // Відомості Верховної Ради України –1994. –№ 5. – ст. 21.
87. Закон України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. № 697-XII. // Відомості Верховної Ради України – 1991. – № 20. – Ст.249. (із змінами, внесеними згідно із Законами № 2544-XII від 07.07.92. – ВВР. – 1992. – № 38. – Ст.562; № 2690-XII від 14.10.92. – ВВР. – 1992. – № 48. – Ст.660; Декретами № 10-92 від 15.12.92. – ВВР. – 1993. – № 7. – Ст.54; № 23-92 від 31.12.92. – ВВР. – 1993. – № 11. – Ст.93; № 9-93 від 21.01.93. – ВВР. – 1993. – № 13. – Ст.115; Законом № 3180-XII від 05.05.93. – ВВР. – 1993. – № 26. – Ст.277; Постановою Верховної Ради України № 158/94-ВР від 29.07.94. – ВВР. – 1994. – № 38. – Ст.353; законами № 318/94-ВР від 22.12.94. – ВВР. – 1995. – № 3. – Ст. 22; № 75/95-ВР від 28.02.95. – ВВР. – 1995. – № 13. – Ст. 85).
88. Закон України «Про товарну біржу» //Відомості Верховної Ради України – 1992.– № 10. – ст.139.
89. Зобов’язальне право / Під ред. Дзери О.В. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 912 с.
90. Зом Р. Институции римского права. – М., 1888. – 534 с.
91. Зом Р. Институции: Учебник истории и системы римского гражданского права. – С-Пб., 1910. – Вып. 2.– 456 с.
92. Иеринг Р. Дух римскаго права на различных ступенях его развития Ч. первая. – С.-Пб, 1875. – 309 с.
93. Ильинская И.М. и Лесницкая Л.Ф. Судебное представительство в гражданском процессе – М.: Юридическая литература, 1964. – 139 с.
94. Институции Юстиниана (Пер. с лат. Д. Расснера. Под ред. Л.Л. Кофанова, В.А. Томсинова) – М.: Зерцало, 1998. – 193 с.
95. Иоффе О.С. Обязательственное право. – М., Юридическая литература, 1975. –878 с.;
96. Иоффе О.С. Советское гражданское право – М., 1967. – 218 с.
97. Иоффе О.С.Толстой Ю.К. Новый ГК РСФСР –Л.:Изд. ЛГУ, 1965. – 175 с.
98. Иоффе О.С., Мусин В.А. Основы римского гражданского права – Л., 1974. – 156 с.
99. Исаков В.Б. Юридические факты в советском праве – М.: Юридическая литература, 1984. – 167 с.
100. Кабалкин А.Ю. Советское гражданское право Т.1. – М.: Юридическая литература, 1965. – 572 с.
101. Казанцев Л. Свободное представительство в римском гражданском праве – К., 1884. – 119 с.
102. Казанцев Л. Учение о представительстве в гражданском праве – М., 1879. – 147 с.
103. Керимов Д.А. Методология права (предмет, функции, проблемы философии права) – М.:Аванта +, 2000. – 560 с.
104. Кодекс о браке и семье Украины. Научно-практический комментарий –Х.:ООО"Одиссей", 2000. – 480 с.
105. Кодифікація приватного (цивільного) права України / За ред.проф. А.Довгерта – К.: Український центр правничих студій, 2000. – 336 с.
106. Коментар до Конституції України – К., 1996. – 377 с.
107. Комментарий к Гражданскому кодексу Казахской ССР – Алма-Ата, 1965, – 408 с.
108. Комментарий к Гражданскому кодексу Молдавской ССР –К.: Картя Молдованяскэ, 1971. – с.417.
109. Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации, части второй (постатейный) / Рук. авт. колл. и ответ. ред. д-р юр. н., п-р О.Н.Садиков. – М.: Юридическая фирма КОНТРАКТ; ИНФРА-М, 1998. – 779 с.
110. Комментарий части второй Гражданского кодекса Российской Федерации / Под ред. Т Брагинской., В. Кузнецова, Л.Синюхина – М.: Фонд «Правовая культура», 1996. – 448 с.
111. Конституція України від 28.06.1996 // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – ст.141.
112. Концепція розвитку законодавства України на 1997-2005 роки. –К., 1997. – 122 с.
113. Косарев А.И. Раннеримское право. Учебное пособие. – Калинин, Издательство Калининского Государственного Университета, 1977. – 82 с.
114. Косарев А.И. Римское частное право: Учебник для вузов – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998. – 254 с.
115. Кофанов Л.Л. Обязательственное право в архаическом Риме: Долговой вопрос(VI-IV вв. до н.э.) – М.: Юрист, 1994.– 240 с.
116. Кох Х., Магнус У., Винклер фон Моренфельс П. Международное частное право и сравнительное правоведение / Пер. с нем. д-ра юр. наук Ю.М.Юмашева –М.: Междунар. Отношения, 2001. – 480 с.
117. Красавчиков О.А. Юридические факты в советском гражданском праве –М.: Госюриздат, 1958. – 182с.
118. Лаасик Э. Советское гражданское право. Часть особенная. – Таллин: Валгус, 1980. – 572с.
119. Ландкоф С.Н. Основи цивільного права – К., 1948. – 489с.
120. Лісовий І.А. Античний світ у термінах, іменах і назвах – Л., 1988.–123 с.
121. Заблоцка М. Проблемы реконструкции римских юридических источников в современной науке // Древнее право. – 1998. – №1. – С.28-34.
122. Международное частное право: Иностранное законодательство / Сост. и научн. ред. А.Н.Жильцов, А.И.Муранов.– М.: Статут, 2000.– 892 с.
123. Мейер Д.И. Русское гражданское право В 2 ч. Ч 1. – М.: Статут, 1997. – 297с.
124. Мейер Д.И. Русское гражданское право В 2 ч. Ч. 2. – М.: Статут, 1997. – 455 с.
125. Миколенко Я. Система и основные принципы проекта гражданского кодекса СССР // Советская юстиция, – 1939,– №7. – С.18-32.
126. Миколенко Я.Ф. Система и основные принципы гражданского кодекса Союза ССР (Тезисы доклада). – М., 1939. – 35 с.
127. Морандьер Ж. Гражданское право Франции т.2. М.: Изд. иностранной литературы, 1960. – 728 с.
128. Мучник А.Г. Комментарий к Конституции Украины Кн. 1. – К.: Парламентское издательство, 2000. – 254 с.
129. Невзгодина Е.Л. Представительство по советскому гражданскому праву –Томск. 1980. – 176 с.
130. Неволин К.А. Энциклопедия законоведения. История философии законодательства / Вст. ст. Д.И.Луковской, С.С.Гречишкина, Ю.В.Ячменова. Подг. Текст. С.С.Гречишкина.– С-Пб.: Издательство С.-Петербургского государственного университета, 1997. – 400 с.
131. Нерсесов Н.О. Избранные труды по представительству и ценным бумагам в гражданском праве – М.: Статут (в серии "Классика российской цивилистики"), 1998. – 286с.
132. Нечаев В.М. Добровольная деятельность в чужом интересе – Энциклопедический словарь (Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А.), Т. 20. – С-Пб., 1893. – 1135 с.
133. Новицкий И.Б. Солидарность интересов в советском гражданском праве – М., 1951.– С.74-81.
134. Ойгензихт В.А. Проблема риска в советском гражданском праве. Ав-т на соиск. уч. степ. д-ра юр. наук. – М., 1974.– 35 с.
135. Омельченко О.А. Римское право: Учебник. – М.: ТОН – Острожье, 2000. – 208 с.
136. Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права: Курс лекцій – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 272 с.
137. Основы гражданского законодательства Союза ССР и Союзных республик – ВВС СССР. – 1961. – № 50. – Ст.525.
138. Отдельные виды обязательств – М.: Госюриздат, 1954. – с. 342.
139. Павлодский Е.А. Случай и непреодолимая сила в гражданском праве Ав-т на соиск. учен. степ. канд. юр. наук. – М., 1972. – 21 с.
140. Памятники римского права: Законы XII таблиц, Институции Гая, Дигесты Юстиниана – М.: Зерцало, 1997. – 607 с.
141. Пахман С.В. История кодификации гражданского права В 2-х т. Т.2. – С.-Пб, 1876. – 485 с.
142. Пергамент А.И. Научно-практический комментарий к Основам гражданского законодательства Союза ССР и союзных республик – М.: 1962. – 280 с.
143. Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право і майбутнє правової системи України // Вісник Академії правових наук України – 1999. – № 1. – с.95-103.
144. Победоносцев К. Курс гражданского права Ч. III. – М., 1880. – 641с.
145. Подопригора А.А. Основы римского гражданского права – К.: Вентури, 1994. – 363 с.
146. Покровский И.А. История римского права – С-Пб., 1998. – 526 с.
147. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права – М.: Статут (в серии "Классика русской цивилистики"), 1998. –353 с.
148. Право в средневековом мире Вып. 2-3 / Сборник статтей. – С-Пб.:Алетейя, 2001. – 346 с.
149. Право власності в Україні / Піл ред. Дзери О.В., Кузнецової Н.С. – К.: Юрінком інтер, 2000. – 816 с.
150. Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник / Отв.ред. – д-р юр. н., проф. А.Я.Сухарев. – М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА-ИНФРА-М), 2000. – 840 с.
151. Практическое пособие по применению Части І Гражданского кодекса Кыргызской Республики – Б.: Технология, 1999. – 120 с.
152. Проблемы гражданского и предпринимательского права Германии /Пер. с нем. – М.: БЕК, 2001. – 336 с.
153. Пухан И., Поленак-Акимовская М. Римское право – М., 1999. – 411 с.
154. Пухта Г.Ф. Курс римского гражданск