ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ВІД ПОРУШЕНЬ, НЕ ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ ПОЗБАВЛЕННЯМ ВОЛОДІННЯ, ЗА ЦИВІЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
«ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

На правах рукопису

ДОМУСЧІ Степан Дмитрович

УДК 347.251(477)

ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ВІД ПОРУШЕНЬ, НЕ ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ ПОЗБАВЛЕННЯМ ВОЛОДІННЯ, ЗА ЦИВІЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Спеціальність: 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;
сімейне право; міжнародне приватне право

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник:
кандидат юридичних наук, доцент
Олена Семенівна Адамова

Одеса – 2011
ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………….……3

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА ВЛАСНОСТІ ТА ЙОГО ЗАХИСТУ…………………………………………………………….…..13

1.1. Загальна характеристика права власності………………………………….13
1.2. Зміст права власності………………………………………………………..41
1.3.Загальна характеристика способів захисту права власності………….…..50

РОЗДІЛ 2. СПЕЦІАЛЬНІ СПОСОБИ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ВІД ПОРУШЕНЬ, НЕ ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ ПОЗБАВЛЕННЯМ ВОЛОДІННЯ….….77

2.1. Речово-правові спеціальні способи захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння……………………………….….….77
2.2. Інші спеціальні способи захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння………………………………………..108

РОЗДІЛ 3. ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНО-ПРАВОВІ СУБСИДІАРНІ СПОСОБИ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ВІД ПОРУШЕНЬ, НЕ ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ ПОЗБАВЛЕННЯМ ВОЛОДІННЯ……………………………………………..134

3.1. Договірні субсидіарні способи захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння………………………………………..134
3.2. Недоговірні субсидіарні способи захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння…………………………………….150

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….184

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ………………………………….….198
ВСТУП

Актуальність теми. Із здобуттям незалежності Україна почала розбудову демократичної правової держави, формування громадянського суспільства, у центрі уваги якого – людина, захист її законних прав та інтересів, задоволення її потреб. Проголошення курсу на розбудову правової держави означає, що Україна не лише бере на себе обов’язок визнавати природні права людини, але й має забезпечувати реалізацію цих прав та свобод, які тепер не тільки закріплені в Конституції України, але й врегульовані в Цивільному кодексі (далі – ЦК України), який за своєю сутністю є кодексом громадянського суспільства та приватного права.
Згідно із частиною четвертою ст. 13 Конституції України, держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності й господарювання, соціальну спрямованість економіки.
Це конституційне положення набуло розвитку в різних галузях законодавства, передусім у цивільному, для якого захист прав власника є одним із природних і найбільш важливих завдань.
Актуальність поданого дисертаційного дослідження обумовлена насамперед значенням права власності як найважливішого об’єкта вивчення цивілістичної науки. Адже інститут права власності, складовою частиною якого є також норми про захист права власності, є центральним інститутом цивільного права.
Право власності становить найбільш широке за змістом речове право, яке дозволяє своєму володарю – власнику – визначати зміст та напрями використання належного йому майна, здійснюючи над ним повне панування. ЦК України у ст. 317 правомочності власника розкриває за допомогою традиційної для цивільного права тріади правомочностей: право володіння, право користування та право розпорядження.
Зростання цивільного обороту породило необхідність в юридичному оформленні сучасних правовідносин, перегляду ряду положень при визначенні й захисту прав власника й добросовісного володільця. На практиці дедалі частіше зустрічаються ситуації, коли учасники обороту застосовують за аналогією або засновують свої відносини на тих правових нормах, які не є достатньою мірою адекватними об’єктивним потребам цивільного обороту. Так, наприклад, дедалі частіше актуальним є захист не тільки прав власника, якому присвячено більшість сучасних досліджень, але й прав уповноваженої власником особи, у тому числі й від протиправних дій самого власника. Причому таких порушень можуть зазнати всі складові права власності – як володіння, так і користування й розпорядження. Слід зазначити, що більшість досліджень у сфері захисту порушених речових прав присвячено захисту володіння, хоча на практиці в більшості випадків поряд із володінням порушуються й право користування, й право розпорядження. Ці правомочності також потребують правового захисту.
Ретельне дослідження та розробка способів захисту права власності взагалі та способів захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, є важливими умовами їх застосування. Слід констатувати, що в теперішній час у судовій практиці досить часто зустрічаються помилки, викликані неправильним розумінням фундаментальних засад законодавчого регулювання та доктринального підходу до змісту способів захисту права власності.
Оскільки йдеться про забезпечення одного з найважливіших прав людини, природно, що дослідження пов’язаних з цим проблем є важливим як з теоретичної, так і з практичної точок зору. Тому вітчизняні й зарубіжні правознавці неодноразово зверталися до різних аспектів відповідної проблематики (І. В. Болокан, М. П. Волошин, І. О. Дзера, О. В. Дзера, І. В. Жилінкова, О. С. Іоффе, С. В. Ківалов, Т. С. Ківалова, Т. В. Коваленко, В. М. Коссак, Н. С. Кузнєцова, І. М. Кучеренко, Є. Ю. Ломідзе, О. Г. Ломідзе, В. В. Луць, А. В. Люшня, В. П. Маслов, Г. К. Матвєєв, О. А. Підопригора, О. А. Рябов, В. І. Семчик, К. І. Скловський, І. В. Спасібо-Фатєєва, Є. О. Суханов, Ю. К. Толстой, М. К. Толчєєв, Є. О. Харитонов, О. І. Харитонова, Ю. С. Червоний, Я. М. Шевченко, О. С. Яворська та інші).
Разом із тим слід зазначити, що, хоча наукова розробка окремих проблем захисту права власності в юридичній літературі провадилася досить активно, значна кількість окремих аспектів правового регулювання в цій сфері дедалі ще залишається недослідженою, що особливо помітно в контексті оновлення вітчизняного цивільного законодавства. Такі питання, як характер і способи захисту права власності, співвідношення права власності та його складових і багато інших, також вимагають переосмислення у зв’язку з «несиметричністю» правового поля для різних категорій правовідносин.
Таким чином, існує нагальна потреба заповнити прогалини в наукових розвідках поняття та сутності способів захисту права власності взагалі та способів захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, зокрема на сучасному етапі, дослідити підстави їх класифікації, встановити специфіку статики і динаміки відповідних цивільно-правових відносин, а також необхідність розробки наукових рекомендацій для подальшого вдосконалення чинного законодавства в цій сфері та практики його застосування.
На підставі викладеного можна дійти висновку, що питання наукового аналізу правового регулювання способів захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, за цивільним законодавством України є актуальними з теоретичної та практичної точок зору, що зумовлює доцільність розгляду відповідної проблематики в рамках спеціального дослідження на рівні кандидатської дисертації.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до напрямів досліджень Одеської національної юридичної академії «Традиції та новації у сучасній українській державності і правовому житті» на 2006 – 2010 роки (державний реєстраційний номер 0106U004970). Безпосередньо тема дисертації відповідає плану науково-дослідницької роботи кафедри цивільного права Одеської національної юридичної академії на 2006 – 2010 роки в рамках теми «Традиції та новації у сучасному цивільному праві України».
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в з’ясуванні суті правовідносин, що виникають при порушенні права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, визначення їх місця серед інших цивільно-правових способів захисту права власності, з’ясуванні їх правової природи, видів та підстав застосування.
Для досягнення зазначеної мети були поставлені й вирішувалися такі завдання:
- здійснити загальну характеристику права власності та його захисту;
- дослідити існуючі класифікації цивільно-правових способів захисту права власності з метою їх уніфікації;
- з’ясувати специфіку правовідносин захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння;
- охарактеризувати види способів захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, за цивільним законодавством України;
- здійснити класифікацію способів захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння;
- визначити роль і місце способів захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, у системі способів захисту права власності за цивільним законодавством України;
- дослідити чинне вітчизняне законодавство щодо регулювання і практики застосування способів захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, та розробити й обґрунтувати конкретні пропозиції щодо вдосконалення цивільного законодавства України та практики його застосування в досліджуваній сфері.
Об’єктом дослідження є цивільні правовідносини, що виникають у процесі захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння.
Предметом дослідження є теоретичні та практичні питання правового регулювання захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, за цивільним законодавством України.
Методи дослідження. У процесі аналізу проблем, які входять до предмета дисертаційного дослідження, відповідно до мети і завдань дослідження, з урахуванням його об’єкта і предмета було використано філософські (загальнонаукові) та приватно-наукові (спеціальні) методи наукового пізнання.
Серед найважливіших поміж загальнонаукових слід назвати діалектичний метод пізнання, який дозволив простежити еволюцію та взаємозв’язок проблем формування правової бази способів захисту права власності.
За допомогою такого приватно-наукового методу, як метод системно-структурного аналізу, способи захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, досліджувалися як складова частина загальної системи способів захисту права власності, аналізувалися структурні та змістовні особливості захисних правовідносин власності. Порівняльно-правовий метод застосовувався для дослідження різних підходів до характеристики та класифікації способів захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, для порівняння цих способів захисту з іншими видами захисних правовідносин власності. Використовувався також історичний метод, оскільки захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, розглядається у глибокій історичній перспективі як результат тривалого розвитку інституту речового права. За допомогою зазначеного методу визначаються закономірності розвитку цього інституту та основних його категорій. Результати догматичного (логічного) аналізу використані при формулюванні висновків і пропозицій дисертанта з урахуванням вимог відносно визначеності, несуперечливості, послідовності й обґрунтованості суджень у межах загальнотеоретичних і цивільно-правових конструкцій з використанням понятійного апарату відповідних галузей науки.
Науково-теоретичною базою дисертаційного дослідження є праці М. М. Агаркова, С. С. Алексєєва, Д. В. Бобрової, Т. В. Боднар, І. В. Болокан, В. А. Васильєвої, Н. Ю. Голубєвої, М. В. Гордона, І. О. Дзери, О. В. Дзери, Г. В. Єрьоменко, В. М. Зубара, В. М. Ігнатенка, О. С. Іоффе, Т. С. Ківалової, A. M. Колодія, В. М. Коссака, О. О. Красавчикова, Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця, О. В. Люшні, Р. А. Майданика, М. С. Малеїна, В. П. Маслова, Г. К. Матвєєва, І. Б. Новицького, О. А. Собчака, П. Р. Стависького, Є. О. Суханова, Ю. К. Толстого, К. А. Флейшиць, Ю. Б. Фогельсона, Є. О. Харитонова, О. І. Харитонової, Ю. С. Червоного, О. С. Яворської та інших.
Вивчення та аналіз праць зазначених науковців дали змогу визначити й оцінити стан досліджуваної проблеми, виявити та дослідити питання, що постали на сучасному етапі реформування теорії цивільного права, та визначити шляхи їх вирішення.
Емпіричну базу дослідження складають матеріали судової практики та постанови Пленуму Верховного Суду України про захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим у вітчизняній науці цивільного права спеціальним комплексним дослідженням питань сутності та особливостей захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, за цивільним законодавством України.
У межах проведеного дослідження одержано результати, що мають наукову новизну:
вперше:
- запропоновано з урахуванням конкретної мети, заради досягнення якої встановлено той чи інший спосіб захисту права власності, первісним їх поділом вважати виділення спеціальних та субсидіарних способів захисту права власності;
- запропоновано вважати віндикаційний позов таким, що покликаний забезпечити не тільки захист права володіння, а й інші правомочності власника – користування та розпорядження;
- запропоновано ст. 391 ЦК України доповнити частиною другою і викласти в такій редакції: «Права, передбачені частиною першою цієї статті, належать також особі, яка хоча і не є власником, але володіє майном на підставі, передбаченій законом або договором. Ця особа має право на захист свого володіння також проти власника»;
- запропоновано у зв’язку з вищезазначеним також внести відповідні зміни до гл. 29 ЦК України й назвати її «Захист права власності та інших речових прав»;
- аргументовано необхідність доповнення ст. 268 ЦК України частиною сьомою такого змісту: «на вимогу власника або іншого законного володільця про усунення будь-яких порушень права, не пов’язаних із позбавленням володіння (ст. 391)»;
удосконалено:
- визначення цивільно-правового захисту як системи активних заходів, які застосовуються суб’єктом цивільного права, компетентними державними чи іншими юрисдикційними органами, що спрямована на усунення порушень цивільного права чи інтересу з відповідним покладенням виконання обов’язку з відновлення порушеного права на порушника, а в разі неможливості такого відновлення – обов’язку майнової компенсації шкоди, що стала наслідком такого правопорушення;
- поняття цивільно-правового захисту права власності як системи активних заходів, які вживаються власником, компетентними державними чи іншими органами, спрямованої на усунення порушень права власності, покладення на порушників виконання обов’язку з відновлення порушеного права власності;
- обґрунтування необхідності передбачити в законодавстві положення про можливість застосування як запобіжного заходу мір відповідальності та відшкодування моральної шкоди в разі, якщо загроза була створена навмисними діями іншої особи і на вимогу власника про усунення загрози з боку цієї особи не було реакції. Пред’явлення вимоги про усунення обов’язково має підтверджуватися документально, тобто в письмовій формі;
- пропозиція на законодавчому рівні змінити назву глави 83 ЦК України «Зобов’язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави» на загальновизнану доктриною та законодавствами інших країн назву – «Зобов’язання з безпідставного збагачення» – та додати визначення цього поняття. У зв’язку з цим запропоновано доповнити частиною першою ст. 1212 ЦК України абзацом з відповідним визначенням: «Зобов’язання з безпідставного збагачення – правовідносини, в яких особа, що набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (або підстави, яка згодом відпала), зобов’язана повернути потерпілому це майно або відшкодувати вартість набутого чи збереженого майна».
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що в:
- науково-дослідній сфері висновки дисертаційного дослідження розвивають теорію цивільного права, зокрема її загальну частину, а саме теорію речового права, і є підґрунтям для подальшого формування та вдосконалення вітчизняної теорії речового права. Запропоновано нові висновки і сформульовано низку дефініцій речового права. Теоретичні положення, пропозиції та висновки дисертації можуть стати базою для подальшого вдосконалення концепції захисту права власності, їх видів, умов та підстав застосування;
- сфері правотворчості – висновки, пропозиції та дефініції, сформульовані в дисертації, можуть бути використані в законотворчій діяльності – у процесі підготовки та вдосконалення законодавчих та підзаконних актів, присвячених регулюванню відносин речового права як такого та захисту права власності;
- навчально-методичній роботі – матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані при підготовці навчальних посібників та підручників з цивільного права, при читанні курсу цивільного права, у розробленні спецкурсів з теоретичних проблем речового права;
- правовиховній сфері – положення і висновки дисертації можуть бути використані для підвищення рівня правової культури населення, формування фахової правосвідомості студентів юридичних вузів.
Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані в навчальному процесі при читанні курсу «Цивільне та сімейне право України» та спецкурсу «Зобов’язання, які виникають внаслідок завдання шкоди».
Апробація результатів дисертації. Дисертацію підготовлено та обговорено на кафедрі цивільного права Національного університету «Одеська юридична академія».
Основні наукові положення, сформульовані в дисертаційному дослідженні, доповідалися та обговорювалися на всеукраїнських і міжнародних конференціях і семінарах, зокрема: Всеукраїнська наукова конференція «Правове життя сучасної України» (м. Одеса, 18-19 квітня 2008 р.); V Міжнародна науково-методична конференція «Римське право і сучасність» (м. Одеса, 30-31 травня 2008 р.); Міжнародна наукова конференція «Життя І. В. Шерешевського як духовна єдність між поколіннями юристів» (м. Одеса, 13 грудня 2008 р.); Міжнародна наукова конференція «Римське право і сучасність (Шерешевські читання)» (м. Одеса, 4 грудня 2010 р.); Міжнародна науково-методична конференція «Римське право і сучасність» (м. Одеса, 27-28 травня 2011 р.)
Публікації. Основні теоретичні та практичні висновки, положення та пропозиції дисертаційного дослідження викладені в чотирьох статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, та п’яти тезах доповідей на наукових та науково-практичних конференціях.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Парадоксом сучасного світу є те, що в ньому відбувається переорієнтування різних систем у визначенні відносин громадян і держави: країни, в яких панувала планова економіка, намагаються впровадити індивідуалізм, у той час як країни з ринковою економікою намагаються зробити ринок більш прийнятним із соціальної точки зору. Звідси виникає важлива проблема: як визначити межу і доцільність втручання держави в економіку, межу між приватно- і публічно-правовим регулюванням − з тим, щоб держава не стала гальмом суспільного розвитку, з одного боку, та забезпечила соціальний захист громадян − з іншого. Без цього не може бути ні автономії індивіда, ані його реально закріпленого правового статусу, оскільки більшість індивідів не володіє достатньою мірою власністю.
Чинний ЦК України відносини власності регулює вже на засадах приватного права й на рівні європейських стандартів, які виявилися такими болючими і вирішення яких зайняло стільки багато часу в законодавця, − оскільки відносини власності є одним із центральних питань у державотворчих процесах і від їх врегулювання вирішальним чином залежить те, яка саме держава буде побудована в Україні внаслідок цих зусиль.
Інститут права власності (право власності в об’єктивному значенні) є комплексним (багатогалузевим), об’єднуючим норми різних галузей права, у тому числі конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального. Вказаний інститут охоплює сукупність норм, які встановлюють загальні принципи належності майна певним особам, регулюють і захищають належність матеріальних благ конкретним особам.
Економічні форми власності опосередковуються певними правовими формами власності, під якими слід розуміти певний правовий режим майна.
Конституція України передбачає три економічні форми власності: державну, комунальну і приватну. Конституція України, Закон України «Про власність», що втратив свою чинність, і чинний ЦК України особливо виділяють власність українського народу. Уявляється, що український народ є суб’єктом економічних відносин власності. Суб’єктом же права власності є держава Україна як виразник загальних інтересів українського народу.
Однією з форм права власності в Україні є право державної власності. Право державної власності від імені й на користь держави здійснюють відповідні органи державної влади. Щодо юридичних осіб публічного права, то, на наш погляд, вони повинні мати право господарського ведення або право оперативного управління, але не право власності. Адже, якщо визнавати юридичних осіб публічного права суб’єктами права приватної власності, то не ясно, яке майно в цьому разі належатиме на праві власності, наприклад, державі. Якщо вважати, що майно належить одночасно державі й державній юридичній особі, то доведеться визнати, що одне й те саме майно є одночасно об’єктом права приватної і державної власності. Проте така конструкція ЦК України не передбачена. У зв’язку з цим вважаємо за доцільне внести відповідні зміни у ст. 325 ЦК України і закріпити, що юридичні особи приватного права є суб’єктами права приватної власності.
Видається, не можна також вважати, що право власності на одне й те саме майно одночасно належить на праві власності Автономній Республіці Крим і створеним нею юридичним особам публічного права, а також, що одне й те саме майно належить на праві власності територіальній громаді і юридичній особі публічного права, створеній за рішенням органу місцевого самоврядування.
Норми цивільного права розкривають поняття суб’єктивного права власності, традиційно визначаючи його через тріаду правомочностей: володіння, користування і розпорядження. Визначальною характеристикою правомочностей власника є можливість їх здійснення на свій розсуд, тобто «незалежно від інших осіб», «своєю владою й у своєму інтересі». Тріада правомочності «володіння, користування, розпорядження» відтворюється у всіх легальних визначеннях права власності і є однією з найстійкіших вербальних формул, вживаних у національному законодавстві. У нашій літературі проблема тріади має надзвичайно велике значення. Вважаємо не зовсім виправданим твердження, що проблема тріади – проблема історії права. У легальному визначенні права власності можна виділити декілька ключових елементів, і тріада – тільки один із них, хоча і достатньо значущий. А відсутність згадки в законі конкретної правомочності власника «володіння, користування, розпорядження» навряд чи сильно порушить стабільність правопорядку і понизить ефективність законодавчого регулювання відносин власності. Зв’язок тріади правомочностей власника (рівно як інших визначень, побудованих за принципом переліку правомочностей) з поняттям права власності як ставлення особи до речі або як відносин між особами неоднозначний. Прив’язка тріади до одного або до іншого означатиме істотну помилку, яка здатна призвести до втрати тієї або іншої частини її правового змісту. Потрібне найвитонченіше і проте завжди більш або менш уразливе аргументування, щоб довести можливість включення в право власності правомочності, не ототожненої з одним із елементів тріади; такі самі проблеми характерні й для спроб довести можливість наявності права власності, крім тріади.
На нашу думку, для побудови теорії права власності факт відсовування тріади на другий план або зменшення її ролі для поняття права власності самі по собі не ведуть до сильних теоретичних проривів або прогресу правової науки. Тріада має велику традицію існування в законодавстві й у теорії права і виступає невід’ємним елементом мінімум двох концепцій – права розділеної (розщепленої) власності та права абсолютної власності.
Під цивільно-правовим захистом права власності розуміють систему засобів, які застосовуються в разі порушення прав власника і які спрямовані на відновлення та захист майнової сфери власника.
Необхідно чітко розмежовувати право на захист цивільних прав у матеріальному і процесуальному значенні. Крім того, необхідно відзначити чітку тенденцію до визнання правової охорони власності більш широким поняттям порівняно з правовим захистом власності.
Під цивільно-правовим захистом права власності слід розуміти систему активних заходів, які вживають власник, компетентні державні чи інші органи, що спрямована на усунення порушень права власності, покладення на порушників виконання обов’язку з відновлення порушеного права власності.
Слід зазначити, що єдності позиції науковців щодо підстав та детальності класифікації способів захисту права власності не існує.
На нашу думку, з врахуванням конкретної мети, заради досягнення якої встановлено той чи інший спосіб захисту, первісним їх поділом має бути розрізнення спеціальних та субсидіарних способів захисту. Дана класифікація, на наш погляд, може бути застосована до захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння.
До перших (спеціальних) належать способи захисту права власності, головною метою яких є охорона відносин власності, забезпечення існування, збереження права власності як такого.
Із урахуванням концепції ЦК України в цій галузі результатом поділу спеціальних цивільно-правових способів захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володінням, має бути розрізнення:
1) речово-правових спеціальних способів захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння (позов про заборону дій, що порушують право власності; віндикаційний позов; позов про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном; позов про визнання права власності);
2) інших спеціальних способів захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння (визнання незаконним правового акта, що порушує право власності; відшкодування шкоди, завданої власникові земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель у зв’язку із зниженням їх цінності).
До субсидіарних (супутніх) способів захисту від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, на нашу думку, мають бути віднесені універсальні правові способи захисту цивільних прав, а також передбачені цивільним законодавством засоби, які спрямовані на захист інших суб’єктивних цивільних прав, але разом із тим забезпечують і захист прав власника.
У свою чергу, вони можуть бути поділені на: загальні, договірні та недоговірні.
До загальних способів захисту права власності належать: визнання правочину недійсним, зміна або припинення правовідношення, визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної шкоди.
Право власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, може бути захищене також у порядку самозахисту з врахуванням вимог ст. 19 ЦК України.
Поміж договірних способів захисту права власності слід назвати позови, що виникають внаслідок неналежного виконання або невиконання договорів (про передачу речей, придбаних шляхом купівлі-продажу, виготовлення речей на замовлення, якщо право власності виникло раніше передачі речі; про повернення речей, наданих у користування за договором; про відшкодування шкоди, завданої власникові невиконанням або неналежним виконанням умов договору, тощо).
Недоговірними способами захисту права власності є позови, які ґрунтуються на недоговірних зобов’язаннях (внаслідок подання речі на конкурс; внаслідок непередання отриманого під час вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення; внаслідок створення загрози майну; внаслідок виникнення шкоди при рятуванні здоров’я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи; внаслідок завдання шкоди майну; про повернення безпідставно придбаного, збереженого майна.
Негаторним позовом називається позадоговірна вимога титульного володільця (сервітуарія, що не володіє) про припинення різних перешкод і ускладнень відносно спірної речі, не пов’язаних із запереченням права позивача або позбавленням його володіння.
Віндикаційний та негаторний позови в захист своїх прав і інтересів можуть подавати не тільки власники, але й суб’єкти інших прав на майно − всі законні володільці. До їх числа віднесені суб’єкти як речових прав, так і суб’єкти зобов’язальних прав, пов’язаних із володінням чужим.
При цьому титульні (законні) володільці, що володіють майном через закон або договір, у період дії свого права можуть захищати його навіть проти власника майна. Через це можна говорити про абсолютний (речово-правовий) захист не тільки права власності та інших речових прав, але й всякого законного (титульного) володіння.
Відносно суб’єктів права спільної власності вважаємо, що кожен з них може самостійно пред’явити негаторну вимогу відносно перешкод, що чиняться спільній речі третьою особою.
Фактичним об’єктом, що захищається негаторним позовом, є індивідуально-визначена річ, що існує в натурі.
Незважаючи на те, що внаслідок ст. 191 ЦК України юридично підприємство визначається як нерухома річ, а значить – індивідуально-визначена, у фізичних (речових) відносинах воно складається з декількох індивідуально-визначених об’єктів (у тому числі й речей), об’єднаних загальною функціональною ознакою, що не знімає їх індивідуальності, отже, насправді перешкоди чиняться суворо визначеній речі й захищати необхідно саме її, а не всю сукупність речей.
При загрозі спричинення перешкод, незважаючи на те, що характер і зміст загрози як підстави для застосування негаторного позову визначені в нашому законодавстві вельми неконкретно, вважаємо, що цілком допустимо керуватися критеріями «можливості» й «вірогідності».
На негаторну вимогу не поширюється дія позовної давності як через свої захисні можливості, так і самого характеру негаторного правопорушення, що вважаємо за необхідне закріпити на законодавчому рівні.
Негаторний позов може бути поєднаний з вимогою про відшкодування збитків від порушення, проте цей додатковий позов є деліктним позовом, що не впливає на природу негаторного позову.
На законодавчому рівні закріплено нові способи захисту права власності, які раніше не існували. Головна особливість таких способів захисту полягає в тому, що відповідачами у справі виступають безпосередньо органи держави, наділені владними повноваженнями, чи органи місцевого самоврядування. Законодавче закріплення відповідальності держави перед іншими власниками за допущені порушення права власності є свідченням реалізації принципу рівності всіх суб’єктів права власності, принципу непорушності права приватної власності й у цілому відповідає концепції правової держави.
Особливість цього способу в тому, що відповідачем за такими позовами безпосередньо виступають органи держави, які мають владні повноваження.
Всі дії (бездіяльність) державних органів і органів місцевого самоврядування, що завдають шкоди громадянинові або організації, можна поділити на чотири групи, що складають їх логічно повну сукупність:
1) нічим не обумовлене завдання шкоди;
2) обумовлене необхідністю захисту інтересів самої особи, якій завдається шкода;
3) обумовлене необхідністю захисту інтересів інших осіб від їх порушення неправомірними діями особи, якій завдається шкода;
4) обумовлене необхідністю захисту інтересів третіх осіб або суспільства в цілому, що не викликається неправомірними діями особи, якій завдається шкода.
Вважаємо, що завдання шкоди громадянинові або організації діями, що належать до першої групи, повинно тягнути його повну компенсацію відповідним державним закладом або муніципальним закладом, а що належать до другої і третьої групи − не повинно тягнути відшкодування шкоди.
Щодо дій четвертої групи вважаємо, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі державними органами й органами місцевого самоврядування у формі такого зобов’язання, повинна бути компенсована за рахунок відповідних державних або муніципальних органів, оскільки вона не обумовлена будь-якими неправомірними діями цієї особи.
Застосування такого спеціального способу захисту права власності, як визнання незаконним правового акта, що порушує право власності, відповідно до ч. 2 ст. 393 ЦК України, може супроводжуватися відновленням того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди. Слід особливо відзначити, що правова особливість передбаченого п. 2 ст. 393 ЦК України способу захисту полягає в тому, що право на звернення до суду з вимогою про відшкодування державою збитків, заподіяних у результаті припинення права власності на підставі закону, надано тільки власникові, але не суб’єктові іншого речового права або іншому титульному володільцеві.
Визначаючи розмір шкоди, суд має виходити з цін на матеріальні цінності, що діють у даній місцевості на час вирішення справи, і застосовувати встановлені нормативно-правовими актами для даних випадків кратність, коефіцієнти, індекси, податок на додану вартість, акцизний збір тощо.
Поміж договірних способів захисту права власності слід назвати позови, що виникають унаслідок неналежного виконання або невиконання договорів.
З урахуванням висловлених з цього приводу критичних зауважень, а також виходячи з положень чинних ЦК і ГК України, вважаємо за можливе виділити три форми цивільно-правової відповідальності за порушення договірних зобов’язань:
а) відшкодування збитків;
б) матеріальне відшкодування моральної шкоди;
в) сплата неустойки (штрафу, пені).
Щодо відшкодування моральної шкоди доведено некоректність формулювання Рішення колегії суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України «Про відшкодування моральної шкоди» від 1 лютого 2006 р. через невідповідність чинному ЦК України.
Недоговірними способами захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, є позови, які ґрунтуються на недоговірних зобов’язаннях.
Інститут публічної обіцянки винагороди регулює два різновиди зобов’язань: зобов’язання, які виникають із публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу, і зобов’язання публічної обіцянки нагороди за результатами конкурсу.
Проблемною в даному виді зобов’язань може стати ситуація, коли в оголошенні прямо не визначено розмір винагороди.
Пропонується віддання права визначення розміру винагороди в таких випадках на розсуд особи, яка надала результат. Це дозволить особі, яка публічно пообіцяла винагороду, усвідомити неправомірність своїх дій.
Порушення права власності в конкурсному правовідношенні можливе в разі, коли предметом конкурсу є результат інтелектуальної, творчої діяльності.
Подання учасником конкурсу речі на конкурс не припиняє його права власності на цю річ, тому будь-яке використання названих речей засновником конкурсу без згоди власника є неправомірним. При знищенні або пошкодженні цієї речі учасник конкурсу має право вимагати відшкодування збитків.
У зобов’язаннях з вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення інтерес становлять правові наслідки вчинення без доручення юридичних дій (зокрема, правочинів).
Дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення породжують зобов’язання із відшкодування зазнаних у зв’язку з цим витрат (за наявності певних умов), а також інші обов’язки сторін.
Вважаємо за доцільне внесення відповідних змін до ЦК України і закріплення норми, щоб зобов’язувала домінуса відшкодувати реальну шкоду гестору, під якою розуміють втрати від ушкодження здоров’я, а також вартість пошкодженого майна гестора. Витрати, які зазнав представник, що діяв з вадами повноваження, можуть стягуватися з того, кого він представляв, як безпідставне збагачення за правилами глави 83 ЦК України.
Відповідальність третьої особи перед довірителем за збитки, заподіяні укладенням угоди без повноваження або з його перевищенням, настає лише за наявності умов цивільно-правової відповідальності, а також вини третьої особи. У разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними.
При комерційному представництві доцільним було б внесення до глави 79 ЦК України правила, що особа, дії якої в чужому інтересі привели до позитивного для зацікавленої особи результату, має право на отримання винагороди, якщо таке право передбачено законом, угодою із зацікавленою особою або звичаями ділового обороту.
У зобов’язанні з рятування майна фізичної або юридичної особи слід розрізняти два види об’єктів цивільних прав: 1) той об’єкт, до збереження та захисту якого призначені стимулювати зазначені зобов’язання, тобто здоров’я та життя фізичної особи, яким загрожує небезпека і стосовно яких вчиняються рятувальні дії; 2) той об’єкт, який, власне, і призначені захищати зобов’язання, що виникають унаслідок рятування здоров’я та життя фізичних осіб. У залежності від того, яким благам рятувальника завдана шкода, визначаються суб’єкти відповідних відносин – держава або інший власник (володілець майна), підстави та обсяг відшкодування зазнаної рятувальником шкоди тощо.
У зобов’язаннях із створення загрози майну фізичної або юридичної особи одна особа (боржник) зобов’язана відшкодувати завдану шкоду, а інша особа (кредитор) має право вимагати від боржника відшкодування такого збитку. Оскільки зазначена норма ЦК України не містить спеціальних правил, відшкодування шкоди має провадитися відповідно до норм глави 82 ЦК України «Відшкодування шкоди». Йдеться про майнову шкоду, яка може бути виражена в пошкодженні або знищенні майна, що належить власникові.
Вважаємо, що важливою для зазначених зобов’язань є необхідність у швидкості й невідкладності захисних дій власника, адже небезпека для майна вже виникла і можливість настання шкоди в будь-який момент може стати реальною. Тому першою вимогою завжди є вимога усунення загрози. Вона пред’являється до особи, що створює небезпеку.
Зобов’язання, що виникають внаслідок завдання шкоди, є одним із важливих правових засобів охорони прав та інтересів суб’єктів права, а отже, й суб’єктів права власності.
Положення глави 82 ЦК України мають ніби подвійну природу, будучи за своєю сутністю та призначенням і нормами прямого застосування, і нормами субсидіарного застосування. Під «прямим застосуванням» слід розуміти застосування спеціально встановлених норм законодавства до тих чи інших відносин у випадках, безпосередньо передбачених законом. Субсидіарне застосування норм охоплює ситуацію, коли правозастосовний орган використовує конкретні приписи суміжного правового інституту або суміжної (спорідненої) галузі права. Зобов’язання відшкодування шкоди є винятком із загального правила, оскільки застосовуються в усіх випадках завдання шкоди незалежно від галузевої належності відносин, учасникам яких було завдано шкоду.
Права власника можуть захищатися шляхом подання позову про відшкодування шкоди, завданої знищенням, псуванням або пошкодженням майна.
Варто відзначити існування спеціального (специфічного) цивільно-правового способу захисту права власності, що передбачений не нормами глави 29 ЦК України – «Захист права власності», а згадується у главі 82 ЦК – «Відшкодування шкоди». Це – норма ст. 1170 ЦК України, згідно з якою в разі прийняття закону, що припиняє право власності на певне майно, шкода, завдана власникові такого майна, відшкодовується державою в повному обсязі.
Умовами подання позову в цьому разі є: 1) існування в позивача права власності на певне майно, стосовно якого було прийнято закон, що припиняє право власності; 2) прийняття закону, що припиняє право власності; 3) завдання власникові такого майна шкоди внаслідок прийняття закону, що припиняє право власності. Позивачем виступає власник, чиї права порушені прийняттям закону, що припиняє право власності, а відповідачем – держава. Змістом позову є вимога власника про відшкодування в повному обсязі шкоди, завданої йому прийняттям закону про припинення права власності на певне майно.
Шкода, завдана власникові пошкодженням або псуванням речі, має відшкодовуватися на підставах, встановлених нормами глави 82 ЦК України: 1) шкода, завдана майну, має бути відшкодована в повному обсязі особою, яка цю шкоду завдала, або особою, вказаною в законі; 2) сам факт завдання шкоди особі або майну незалежно від того, у сфері яких відносин її було завдано, визнається протиправним, якщо особа, котра завдала шкоду, не доведе, що вона діяла правомірно; 3) склад цивільного правопорушення, який є підставою деліктного зобов’язання, закріплений у ст. 1166 ЦК України; він включає такі елементи, як шкода, протиправна поведінка, причинний зв’язок між протиправною поведінкою і завданням шкоди майну, вина заподіювача шкоди.
Норма ст. 1212 ЦК України передбачає можливість виникнення недоговірних зобов’язань двох різновидів: а) внаслідок безпідставного придбання майна за рахунок іншої особи; б) внаслідок безпідставного збереження майна за рахунок іншої особи (потерпілого).
Вважаємо за доцільне змінити назву зазначеного зобов’язання на загальновизнану доктриною та законодавствами інших країн назву – «зобов’язання з безпідставного збагачення» з визначенням цього поняття.
Засобами захисту в зобов’язаннях з безпідставного збагачення виступають вимоги (позови) про видачу збагачення, про відшкодування доходів, які боржник одержав або міг одержати з безпідставно придбаного з часу, коли дізнався про володіння майном без достатньої правової підстави, про відшкодування погіршення майна (якщо погіршення мають місце).
Оскільки ст. 1212 ЦК України встановлює можливість застосування норм про безпідставне збагачення одночасно з віндикацією і поверненням виконаного за недійсним правочином (реституцією у вузькому сенсі слова), на наш погляд, це обумовлює практичну значущість їх зіставлення і визначення місця в системі способів захисту.
Всі три досліджувані інститути спрямовані на повернення майна і на відновлення становища, яке існувало до моменту здійснення юридичного факту, що суперечить закону: повернення всього отриманого за недійсним правочином (реституція), витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикація), відновлення майнової сфери потерпілого від безпідставного збагачення (кондикція).
При зіставленні віндикації з кондикцією, так само як і при зіставленні повернення індивідуально-визначеної речі, переданої за недійсним правочином, з кондикцією, виявляються взаємовиключні ознаки. Віндикаційна вимога виходить від особи, що володіє правом на це майно. В юридичному сенсі витребуване майно в цих випадках не збільшило майнової сфери відповідача за рахунок позивача. Віндикаційна вимога, так само як і вимога про повернення індивідуально-визначеної речі, переданої за недійсним правочином, адресована незаконному власникові. Кондикційний ж позов при поверненні безпідставного збагачення у вигляді індивідуально-визначеної речі подається саме до її власника. Задоволення такої вимоги приведе до зворотного відчуження − річ повернеться у власність потерпілого (відчужувача).
Також при застосуванні віндикації запропоновано доповнити Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 1 липня 2004 р. № 1952-IV положенням, що встановлює чіткі наслідки набрання чинності рішенням суду, яким задоволений віндикаційний позов, із приведенням державного реєстру речових прав на нерухоме майно у стан, що існував до порушення права.
На відміну від кондикції, для реституції наявність збагачення не є умовою застосування цього способу захисту. У той самий час прийоми, спрямовані на недопущення кондикції, виявляємо і в правовому регулюванні реституції: для ситуації неможливості повернення отриманого в натурі передбачено, за загальним правилом, відшкодування його вартості в грошах. Як наслідок, при отриманні сторонами недійсного правочину еквівалентних надань один від одного реституція також застосовна не завжди.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Автаева Н. Е. Гражданско-правовая защита социалистической собственности / Н. Е. Автаева, Н. П. Волошин. – М., 1974. – 64 с.
2. Адамова Е. С. Доказательственная роль суда в национальном судопроизводстве / Е. С. Адамова // Юрид. вісник. – 2003. – № 2. – С. 110-114
3. Адамова О. С. Нетрадиційні види способів забезпечення виконання зобов’язань / О. С. Адамова // Наук. зап. Міжнар. гуманітар. ун-ту. – 2007. – № 7. – С. 228-231.
4. Адамова Е. С. Система обеспечения обязательств по гражданскому праву Украины / Е. С. Адамова // Актуальні проблеми держави і права : зб. наук. ст. – 2007. – № 28. – С. 203-207.
5. Азаревич Д. Система римского права / Д. Азаревич. – СПб., 1887. – Т. 1. – 329 с.
6. Алексанян Э. Г. Устранение обстоятельств, препятствующих осуществлению права личной собственности (негаторный иск) / Э. Г. Алексанян // Проблемы гос. и права. – 1974. – Вып. 9. – С. 174 180.
7. Баринова Е. В. Понятие, виды и формы гражданско-правовой ответственности / Е. В. Баринова // Актуальные проблемы гражданского права : сб. ст. / под ред. О. Ю. Шилохвоста. – М. : НОРМА, 2003. – Вып. 6. – С. 296-309.
8. Бару М. О. О субсидиарном применении норм гражданского права к трудовым правоотношениям / М. О. Бару // Сов. юстиция. – 1963. – № 14. – С. 16-21.
9. Белов В. А. Сделки и недействительные сделки: проблемы понятий и их соотношения / В. А. Белов // Законодательство. – 2006. – № 10. – С. 20-31.
10. Бирюкова Л. А. Злоупотребление правом в теории и практике применения норм о банковской гарантии / Л. А. Бирюкова // Цивилистические записки : межвуз. сб. науч. тр. – М. : Статут ; Екатеринбург : Ин-т частного права, 2002. – Вып. 2. – С. 278-285.
11. Боднар Т. В. Види та форми відповідальності за порушення договірних зобов’язань / Т. В. Боднар // Часопис цивілістики. – 2006. – № 1. – С. 17-19.
12. Боднар Т. В. Виконання договірних зобов’язань у цивільному праві : монографія / Т. В. Боднар. – К. : Юрінком Інтер, 2005. – 272 с.
13. Боднар Т. В. Особливості виконання грошових зобов’язань у цивільному праві України / Т. В. Боднар // Вісник Київ. нац. ун-ту ім. Тараса Шевченка. Серія: Юридичні науки. – 2004. – Вип. 62. – С. 110-113.
14. Болокан І. В. Засоби захисту права власності підприємців у недоговірних зобов’язаннях / І. В. Болокан // Підприємництво, господарство та право. – 2006. – № 12. – С. 151-154.
15. Болокан І. В. Спеціальні засоби захисту права власності суб’єктів підприємницької діяльності / І. В. Болокан // Держава і право. – 2006. – № 34. – С. 249-254.
16. Боннер А. Т. Применение нормативных актов в гражданском процессе / А. Т. Боннер. – М. : Юрид. лит., 1980. – 160 с.
17. Брагинский М. И. Договорное право. Кн. 1 : Общие положения / М. И. Брагинский, В. В. Витрянский. – 2-е изд. – М. : Статут, 2005. – 842 с.
18. Брагинский М. И. К вопросу о соотношении вещных и обязательственных правоотношений / М. И. Брагинский // Гражданский кодекс России: Проблемы. Теория. Практика : сб. памяти С. А. Хохлова / отв. ред. А. Л. Маковский. – М. : Междунар. центр финан.-экон. развития, 1998. – С. 124-131.
19. Братусь С. Н. Предмет и система Советского гражданского права / С. Н. Братусь. – М. : Госюриздат, 1963. – 149 с.
20. Бутнев В. В. Понятие механизма защиты субъективных гражданских пpaв / В. В. Бутнев // Механизм защиты субъективных гражданских прав. – Ярославль, 1990. – С. 14-17.
21. Венедиктов A. B. Гражданско-правовая охрана социалистической собственности в СССР / А. В. Венедиктов. – М. ; Л., 1954. – 253 с.
22. Венедиктов А. В. Государственная социалистическая собственность / А. В. Венедиктов. – М. ; Л. : Изд-во АН СССР, 1948. – 839 с.
23. Витрянский В. В. Арбитражно-судебная практика : комментарий / В. В. Витрянский, С. А. Герасименко. – М. : Интерлист, 1993. – 216 с.
24. Витрянский В. В. Проценты по денежному обязательству как форма ответственности / В. В. Витрянский // Хоз-во и право. – 1997. – № 8. – С. 65-71.
25. Габриадзе М. Р. Условия возникновения обязательств вследствие создания угрозы причинения вреда / М. Р. Габриадзе // Актуальні проблеми держави і права : зб. наук. ст. – 2003. – Вип. 20. – С. 181-187.
26. Габріадзе М. Р. Зобов’язання, що виникають внаслідок створення загрози життю, здоров’ю фізичної особи або майну юридичної особи, у цивільному законодавстві України : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / Мерабі Рубенович Габріадзе. – О., 2005. – 181 с.
27. Генкин Д. М. Право собственности в СССР / Д. М. Генкин. – М. : Госюриздат, 1961. – 222 с.
28. Гланц Р. Иски о воспрещении и обеспечение их / Р. Гланц // Право и жизнь. – 1926. – № 1. – С. 44-50.
29. Голубєва Н. Ю. Зобов’язання із публічної обіцянки винагороди : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / Неллі Юріївна Голубєва. – О., 2005. – 212 с.
30. Гордон В. М. Иск о воспрещении / В. М. Гордон // Вестник гражданского права. – 1913. – № 4. – С. 133-155.
31. Гордон В. М. Иски о признании / В. М. Гордон. – Ярославль : Типогр. губернского правления, 1906. – 372 с.
32. Гражданский кодекс Республики Беларусь / науч. ред. и предисл. В. Ф. Чигира. – СПб. : Юрид. центр Пресс, 2003. – 1059 с.
33. Гражданский кодекс Российской Федерации / отв. ред. Л. Грудцына. – М. : Юрид. лит., 2004. – 895 с.
34. Гражданский кодекс Украины : комментарий / под ред. Е. О. Харитонова. – X. : Одиссей, 2003. – Т. 1. – 456 с.
35. Гражданское право : в 2 т. / отв. ред. Е. А. Суханов. – М. : БЕК, 1998. –Т. 1. – 816 с.
36. Гражданское право : учебник : в 2 т. / отв. ред. Е. А. Суханова. – М. : БЕК, 1994. – Т. І. – 632 с.
37. Гражданское право : в 2 т. / под ред. Е. А. Суханова. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : БЕК, 2000. – Т. 2, полут. 1. – 544 с.
38. Гражданское право / под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. – 3 е изд., перераб. и доп. – М. : ПРОСПЕКТ, 1998. – Ч. I. – 632 с.
39. Гражданское право / под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. – 6 е изд., перераб. и доп. – М. : ТК Велби, 2002. – Т. 1. – 776 с.
40. Гражданское право : учебник / Н. Н. Агафонова, Т. В. Богачева, Л. И. Глушкова [и др.] ; под. общ. ред. А. Г. Калпина. – М. : Юристъ, 2000. – Ч. 2. – 542 с.
41. Гражданское право Украины : в 2 ч. / А. А. Пушкин, В. М. Самойленко, Р. Б. Шишка [и др.] ; под ред. А. А. Пушкина, В. М. Самойленко. – Х. : Основа, 1996. – Ч. 1. – 440 с.
42. Гражданское право : учеб. для вузов / под общ. ред. Т. И. Илларионовой, Б. М. Гонгало, В. А. Плетнева. – М. : Норма, 1998. – Ч. 1. – 464 с.
43. Гранін В. Л. Повноваження представника та його реалізація за цивільним законодавством України : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / Віталій Львович Гранін. – О., 2005. – 192 с.
44. Грибанов В. П. Осуществление и защита гражданских прав / В. П. Грибанов. – 2-е изд., стереотип. – М. : Статут, 2001. – 411 с.
45. Грибанов В. П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав / В. П. Грибанов. – М. : Изд-во МГУ, 1972. – 284 с.
46. Гурвич М. А. Пресекательные сроки в советском гражданском праве / М. А. Гурвич. – М. : ВЮЗИ, 1961. – 80 с.
47. Денисов Ю. А. Общая теория правонарушения и ответственности (социологический и юридический аспекты) / Ю. А. Денисов. – Л. : Изд во ЛГУ, 1983. – 140 с.
48. Дзера І. О. До питання про поняття та класифікацію цивільно-правових засобів захисту права власності / І. О. Дзера // Наук. вісник Чернівец. ун-ту. – 1999. – Вип. 90 : Правознавство. – С. 36-40.
49. Дзера І. О. Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право / І. О. Дзера. – К., 2001. – 19 с.
50. Дзера О. В. Розвиток права власності громадян в Україні : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право / О. В. Дзера. – К., 1996. – 47 с.
51. Договірне право України. Загальна частина : навч. посіб. / Т. В. Боднар, О. В. Дзера, Н. С. Кузнєцова [та ін.] ; за ред. О. В. Дзери. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – 896 с.
52. Дождев Д. В. Римское частное право : учебник / под ред. В. С. Нерсесянца. – М. : НОРМА, 1996. – 564 с.
53. Дозорцев В. А. Принципиальные черты права собственности о Гражданском кодексе / В. А. Дозорцев // Гражданский кодекс России. Проблемы. Теория. Практика : сб. памяти С. А. Хохлова. – М. : Изд-во Междунар. центра финан.-экон. развития, 1998. – С. 228-271.
54. Домусчі С. Д. Класифікація способiв захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння [Електронний ресурс] / С. Д. Домусчі // Форум права. – 2011. – № 1. – С. 310-314. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2011-1/11dcdipv.pdf
55. Домусчі С. Д. Засоби захисту права власності у римському праві / С. Д. Домусчі // Південноукр. наук. часопис. – 2011. – № 1. – С. 103 104.
56. Домусчі С. Д. Способи захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння / С. Д. Домусчі // Римське право і сучасність (Шерешевські читання) : матеріали Міжнар. наук. конф., 4 грудня 2010 р. – О. : Фенікс, 2010. – Ч. 2. – С. 60-62.
57. Донцов С. Е. Возмещение вреда по советскому законодательству / С. Е. Донцов, В. В. Глянцев. – М. : Юрид. лит., 1990. – 364 с.
58. Дрішлюк А. І. Цивільно-правовий захист охоронюваних законом інтересів / А. І. Дрішлюк, А. Л. Ткачук // Актуальні проблеми держави і права : зб. наук. ст. – 2004. – № 23. – С. 118-123.
59. Емельянов В. П. Гражданское право Украины / В. П. Емельянов. – Х. : Консум, 1996. – 236 с.
60. Еремеев Д. Ф. Охрана имущественных прав советских граждан / Д. Ф. Еремеев. – Минск : Изд-во АН БССР, 1962. – 254 с.
61. Ерошенко А. А. Личная собственность в гражданском праве / А. А. Ерошенко. – М. : Юрид. лит., 1973. – 208 с.
62. Ефимова Л. Г. О соотношении вещных и обязательственных прав / Л. Г. Ефимова // Гос. и право. – 1998. – № 10. – С. 35-44.
63. Жилінкова І. В. Превентивний спосіб захисту права власності / І. В. Жилінкова // Вісник Акад. правових наук України. – 2005. – № 3. – С. 130-136.
64. Земельний кодекс України : Закон України вiд 25 жовтня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. − 2002. − № 3-4. − Ст. 27.
65. Зубар В. М. Зобов’язання, що виникають з ведення чужих справ без доручення : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право / В. М. Зубар. – К., 2001. – 21 с.
66. Илларионова Т. И. Система гражданско-правовых охранительных мер : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.03 / Т. И. Илларионова. – Свердловск, 1985. – 34 с.
67. Иоффе О. С. Обязательственное право / О. С. Иоффе. – М. : Юрид. лит., 1975. – 880 с.
68. Иоффе О. С. Ответственность по советскому гражданскому праву / О. С. Иоффе. – Л. : Изд-во ЛГУ, 1955. – 310 с.
69. Иоффе О. С. Развитие цивилистической мысли в СССР / О. С. Иоффе. – Л. : Изд-во ЛГУ, 1978. – Ч. ІІ. – 174 с.
70. Иоффе О. С. Советское гражданское право. Общая часть : Право собственности. Общее учение об обязательствах : курс лекций / О. С. Иоффе. – Л. : Изд-во ЛГУ, 1958. – 511 с.
71. Ігнатенко В. Публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу / В. Ігнатенко // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 5. – С. 19-24.
72. Калмыков Ю. Х. Условия субсидиарного применения норм гражданского законодательства к