ХУДЕНКО ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ УЗГОДЖЕНИХ ДІЙ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ ЩОДО ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Краткое описание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження,
визначено мету і задачі роботи, об’єкт та предмет дослідження, а також
наукову новизну, ступінь апробації та теоретичне і практичне значення
отриманих результатів.
Розділ І «Поняття та зміст узгоджених дій суб’єктів
господарювання щодо прав інтелектуальної власності» присвячений
7
визначенню поняття та форм узгоджених дій суб’єктів господарювання,
дослідженню розпоряджання правами інтелектуальної власності та
конкурентно-правової політики в цій сфері. Цей розділ складається з трьох
підрозділів.
У підрозділі 1.1 «Поняття та форми узгоджених дій суб’єктів
господарювання» для розкриття змісту узгоджених дій розглядаються їх
окремі форми та визначається поняття узгоджених дій.
З’ясовано, що формами узгоджених дій є: 1) укладання угод;
2) прийняття рішення об’єднанням; 3) узгоджена поведінка; 4) створення
(уповноваження) суб’єкта господарювання, який здійснює координацію
конкурентної поведінки; 5) створення (уповноваження) або вступ до
об’єднання, яке здійснює координацію конкурентної поведінки.
Поняття узгоджених дій визначено як спільне взаємовигідне
волевиявлення суб’єктів господарювання (об’єднання або його учасників,
інших осіб), яке впливає на конкуренцію. Поняття узгоджених дій тісно
пов’язане з поняттям конкуренції. Наведено обґрунтування розмежовування
правового підходу до виявлення конкуренції та економічного підходу до
розуміння конкуренції.
Розкрито проблематику стандарту доказування вчинення
антиконкурентних узгоджених дій, яка полягає в його звуженні до
економічних (непрямих) доказів. У зв’язку з цим необхідно встановлювати
всі чинники схожої поведінки та одностороннього відтворення поведінки
суб’єктів господарювання.
Особливу увагу приділено механізму поширення групових винятків на
узгоджені дії, який полягає у визнанні певних груп антиконкурентних
узгоджених дій правомірними при дотриманні визначених законодавством
умов.
У підрозділі 1.2 «Розпоряджання правами інтелектуальної
власності та конкурентно-правова політика» дослідження розпоряджання
правами інтелектуальної власності в законодавстві про захист економічної
конкуренції.
Встановлено, що при ліцензуванні потреба обмеження ліцензіатів у
використанні прав інтелектуальної власності випливає зі стимулів до
ліцензування у ліцензіара. Обмеження ліцензіара, зазвичай, зумовлюється
видом ліцензії (виключна, невиключна, одинична).
Зроблено висновок, що антиконкурентні ризики розпоряджання
правами інтелектуальної власності виникають у тих випадках, коли учасники
відповідних узгоджених дій обмежують (усувають, не допускають)
конкуренцію під виглядом обмеження розпоряджання або використання прав
інтелектуальної власності.
Рекомендовано розмежовувати конкурентну політику на ринках
інноваційних товарів та ринках одноманітних товарів зі значною кількістю
замінників. Можливість об’єднати свою ринкову владу суб’єктами
8
господарювання, товари яких представлені на інноваційних ринках, може
значно підвищити добробут споживачів. Однак, зловживання такою
можливістю призведе до прямо протилежних наслідків.
У підрозділі 1.3 «Характеристика узгоджених дій суб’єктів
господарювання щодо прав інтелектуальної власності» досліджено
законодавчий груповий виняток на узгоджені дії щодо прав інтелектуальної
власності та правову природу обмежень, на які він поширюється.
Встановлено, що узгоджені дії щодо прав інтелектуальної власності, які
призвели чи можуть призвести до обмеження (усунення, недопущення)
конкуренції, а також не охоплюються положеннями законодавчого групового
винятку, вважаються антиконкурентними узгодженими діями щодо прав
інтелектуальної власності. У зв’язку з цим, груповий виняток на узгоджені дії
щодо прав інтелектуальної власності повинен передбачати допустимість всіх
обмежень, які сприяють ефективному розпоряджанню та використанню прав
інтелектуальної власності.
Доведено вузьку направленість чинного законодавчого групового
винятку на узгоджені дії щодо прав інтелектуальної власності, яка полягає в
тому, що він поширюється лише на укладання угод про розпоряджання
правами інтелектуальної власності з одностороннім обмеженням користувача
або набувача.
Обґрунтовано, що правоволоділець може визначати лише вид
діяльності, в якому використовуватимуться його права інтелектуальної
власності, а не обмежувати господарську діяльність іншої сторони лише
одним або декількома видами. Обмеження за видами здійснюваної
господарської діяльності не випливають з угод щодо розпоряджання правами
інтелектуальної власності, вони потребують самостійної кваліфікації поза
змістом таких угод.
Розділ ІІ «Класифікація узгоджених дій суб’єктів господарювання
щодо прав інтелектуальної власності» складається з двох підрозділів,
присвячених дослідженню особливостей різних видів узгоджених дій щодо
прав інтелектуальної власності.
У підрозділі 2.1 «Основні підходи до класифікації узгоджених дій
суб’єктів господарювання щодо прав інтелектуальної власності»
визначено проблематику класифікації узгоджених дій щодо прав
інтелектуальної власності, яка полягає у відсутності обґрунтованих
класифікаційних критеріїв та єдності в поглядах на призначення існуючих
класифікацій узгоджених дій.
Обґрунтовано необхідність класифікації узгоджених дій щодо прав
інтелектуальної власності для диференціації підходів до їх оцінки,
визначення їх допустимості (підпадання під групові винятки, можливості
отримання дозволу на узгоджені дії) та міри відповідальності за вчинення
антиконкурентних узгоджених дій щодо прав інтелектуальної власності.
9
Важливість запропонованої класифікації узгоджених дій щодо прав
інтелектуальної власності полягає у наступному: 1) поділ узгоджених дій за
їх правомірністю здійснюється для того, щоб допомогти суб’єктам
господарювання оцінити допустимі межі координації конкурентної
поведінки або обмеження одне одного у здійсненні господарської діяльності;
2) поділ узгоджених дій за підходом до оцінки допомагає конкурентному
відомству більш виважено оцінювати негативні наслідки певних узгоджених
дій та оперативно протидіяти найбільш небезпечним антиконкурентним
узгодженим діям; 3) поділ узгоджених дій за типом задіяного ринку
необхідний для оцінки мети та наслідків узгоджених дій; 4) поділ узгоджених
дій на горизонтальні та вертикальні дозволяє визначити тип взаємовідносин
учасників в межах та для узгоджених дій. Останній поділ є найважливішим,
оскільки від типу взаємовідносин учасників на ринку залежить допустимість
горизонтальних або вертикальних узгоджених дій щодо прав інтелектуальної
власності при застосуванні однорідних обмежень в однакових формах.
У підрозділі 2.2 «Види узгоджених дій суб’єктів господарювання
щодо прав інтелектуальної власності за типом взаємовідносин учасників
на ринку» досліджено особливості здійснення горизонтальних та
вертикальних узгоджених дій щодо прав інтелектуальної власності в різних
формах. Важливість саме цього поділу обумовлена непоодинокими
намаганнями учасників під вертикальними типом взаємовідносин приховати
горизонтальні обмеження та відсутністю єдності в поглядах на допустимість
обмежень у вертикальних узгоджених діях щодо прав інтелектуальної
власності.
Обґрунтовано, що залежно від того, чи є узгоджені дії щодо прав
інтелектуальної власності горизонтальними або вертикальними,
визначаються види обмежень, які застосовуються у відповідних узгоджених
діях.
У пункті 2.2.1 «Горизонтальні узгоджені дії суб’єктів
господарювання щодо прав інтелектуальної власності» проаналізовано
особливості здійснення узгоджених дій щодо прав інтелектуальної власності
суб’єктами господарювання, які перебувають на одному етапі або рівні
надходження товару на ринок, у різноманітних формах.
Запропоновано виключити з національного групового винятку на
НДДКР умову про те, що спільні НДДКР здійснюються відповідно до
визначеної мети та у визначеній галузі, з огляду на її негативний вплив на
розвиток інновацій.
Також викладено пропозиції по удосконаленню правового регулювання
стандартизації в частині визнання її учасниками всіх суб’єктів
господарювання (в розумінні ст. 55 ГК), а не лише підприємств. Для
отримання дозволу на узгоджені дії запропоновано встановлювати не факт
розробки стандарту, який передбачає використання прав інтелектуальної
10
власності, а його змістовні характеристики (чесні, обґрунтовані та
недискримінаційні умови доступу до стандарту).
Розкрито проблему укладання "угод про протилежну оплату (угод про
плату за утримання)", яка полягає в тому, що виконання таких угод завжди
завдає шкоди споживачам, оскільки правовласник не допускає конкуренцію
на ринку свого товару.
Зроблено висновок, що лише чітке розуміння причин обрання
учасниками горизонтальних узгоджених дій певної форми їх здійснення
дозволяє робити обґрунтовані припущення щодо дійсної мети таких
узгоджених дій та правильно оцінювати реальні або потенційні наслідки для
конкуренції, споживачів та інших суб’єктів господарювання.
У пункті 2.2.2 «Вертикальні узгоджені дії суб’єктів господарювання
щодо прав інтелектуальної власності» висвітлено характерні особливості
вертикальних узгоджених дій щодо прав інтелектуальної власності, які
переважно стосуються господарського посередництва та торгівельної
діяльності, адже їх учасники перебувають на різних етапах або рівнях
надходження товару на ринок.
Зауважено, що горизонтальний тип взаємовідносин несе в собі більший
ризик обмеження (недопущення, усунення) конкуренції, але обмеження, які
приймаються суб’єктами господарювання при вертикальному типі
взаємовідносин, можуть стати причиною значних втрат для споживачів або
інших суб’єктів господарювання, які не є учасниками відповідних
узгоджених дій.
З’ясовано, що вплив на конкуренцію комерційної концесії, а також
дилерських, дистриб’юторських та інших угод господарського
посередництва і торговельної діяльності, повинен визначатися з двох позицій
- ринкової влади суб’єктів господарювання та передбачених обмежень у
відповідних узгоджених діях.
Враховуючи європейський досвід, зроблено висновок, що вертикальні
узгоджені дії щодо прав інтелектуальної власності, на відміну від
горизонтальних, є одним із засобів досягнення мети (проконкурентної або
антиконкурентної), а не конкретним способом. Тому розпоряджання правами
інтелектуальної власності при вертикальному типі взаємовідносин лише
сприяє зазначеній меті.
Розділ ІІІ «Обмеження в узгоджених діях суб’єктів господарювання
щодо прав інтелектуальної власності» складається з двох підрозділів, у
яких розглядається специфіка застосування обмежень в узгоджених діях
щодо прав інтелектуальної власності. На підставі здійсненого дослідження
сформовано і обґрунтовано законодавчі пропозиції по вдосконаленню
правового регулювання узгоджених дій щодо прав інтелектуальної власності.
У підрозділі 3.1 «Поняття та види обмежень в узгоджених діях
суб’єктів господарювання щодо прав інтелектуальної власності»
11
визначено сутність, призначення та види обмежень в узгоджених діях щодо
прав інтелектуальної власності.
Обґрунтовано, що обмеження в узгоджених діях щодо прав
інтелектуальної власності - це встановлені учасниками межі їх поведінки у
горизонтальних або вертикальних узгоджених діях, при яких один або
декілька учасників приймають на себе обмеження щодо: умов продажу
товарів; відносин з іншими суб’єктами ринку.
Розглянуто особливості застосування горизонтальних та вертикальних
(міжбрендових, внутрішньобрендових) обмежень. Адаптовано судову
доктрину США "голих" та "підпорядкованих" обмежень до національного
законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді дозволених,
заборонених та умовно дозволених обмежень. Визначено типові для
регламентів Європейської Комісії види обмежень, а саме: жорсткі
(недопустимість узгоджених дій в цілому), вилучені (недопустимість самих
обмежень), а також обмеження, які можуть вважатися дозволеними при
дотриманні певних умов (умовно дозволені жорсткі або вилучені
обмеження).
За предметом обмежень в узгоджених діях щодо прав інтелектуальної
власності, виділено чотири групи обмежень: 1) цінові обмеження;
2) обмеження щодо обороту товару на ринку; 3) обмеження, які спрямовані
на поділ ринку; 4) інші обмеження.
У пункті 3.1.1 «Цінові обмеження» досліджено правову та
економічну природу цінових обмежень в узгоджених діях щодо прав
інтелектуальної власності.
З’ясовано, що цінові обмеження в узгоджених діях щодо прав
інтелектуальної власності полягають у встановленні цін (мінімальних або
фіксованих) на товари, що представлені на ринках прав інтелектуальної
власності або ринках продукції чи послуг.
Обґрунтовано, що правомірність встановлення цін у горизонтальних
узгоджених діях щодо прав інтелектуальної власності залежить, перш за все,
від характеристик самого об’єкту інтелектуальної власності, адже він може
слугувати лише прикриттям для цінової змови.
За результатами аналізу доктрини вичерпання прав інтелектуальної
власності зроблено висновок, що основне покликання вичерпання прав
інтелектуальної власності полягає в звільненні введених у господарський обіг
товарів, що виготовлені з використанням прав інтелектуальної власності, від
обмежень правовласника.
Визначено, що встановлення перепродажної ціни – це вертикальне
обмеження, яке полягає в прийнятті постачальниками від вищестоячих
постачальників або виробника встановленої ціни, за якою буде
здійснюватися продаж товару нижчестоячими постачальниками.
Виявлено, що встановлення перепродажної ціни існуватиме лише в
тому випадку, якщо це обмеження стосується проміжних покупців ліцензіата
12
(наприклад дилерів, дистриб’юторів), а не самого ліцензіата, якщо він продає
свій товар безпосередньо кінцевому споживачу. Фактично ліцензіат виступає
посередником у таких цінових обмеженнях. Тим не менш, якщо ліцензіар
визначає ціну за якою ліцензіат продає товар, то це є звичайним
встановленням цін.
У пункті 3.1.2 «Обмеження щодо обороту товару на ринку»
проаналізовано специфіку іншого прояву ринкової влади, крім можливості
впливати на ціну, а саме - визначати оборот товару на ринку.
Здійснено поділ квотування на квотування продажу (пряме) та
виробництва (опосередковане). Опосередковане квотування, на відміну від
прямого квотування, може сприяти ефективнішому ліцензуванню.
Обґрунтовано, що квотування виробництва при ліцензуванні сприяє
підтриманню стимулів до ліцензування у ліцензіара. Ліцензіар, який
одночасно є виробником, потребує значного захисту від своїх ліцензіатів,
адже останні можуть просто витіснити його з ринку як ефективніші
виробники або за рахунок розвиненішої системи дистрибуції. Тому ліцензіар
постає перед двома можливими варіантами забезпечення захисту своїх
інтересів – значні ліцензійні платежі (роялті) або обмеження ліцензіатів у
обсязі виробленого товару.
Доведено, що мінімальне кількісне обмеження в чистому вигляді не
створює ризиків порушення законодавства про захист економічної
конкуренції, але в поєднанні з іншими обмеженнями (зазвичай
ціновими) воно може розглядатися як своєрідний спосіб створення товарного
профіциту.
У пункті 3.1.3 «Обмеження, які спрямовані на поділ ринку» дано
правову характеристику поділу ринку між суб’єктами господарювання в
межах узгоджених дій щодо прав інтелектуальної власності.
Обмеження, які спрямовані на поділ ринку, класифіковано за
суб’єктами, товарами (товарними групами) і територіями, на які вони
поширюються.
З’ясовано, що обмеження, які спрямовані на поділ ринку за суб’єктами,
не випливають з природи прав інтелектуальної власності, але сприяють їх
ефективнішому розпоряджанню.
Обґрунтовано, що обмеження, які спрямовані на поділ ринку за
товарами, є допустимими для угод про спеціалізацію у виробництві з
використанням прав інтелектуальної власності.
Визначено, що застосування територіального обмеження: 1) у
горизонтальних узгоджених діях може містити в собі ризик обмеження
(усунення, недопущення) конкуренції, якщо визначені учасниками
територіальні межі поділеного ринку вужчі, ніж територія правової охорони
прав інтелектуальної власності; 2) при вертикальних узгоджених діях такі
обмеження повинні втрачати свою силу після першого продажу товару, але
навіть у випадку підтримання цих обмежень, необхідно мати значні
13
аргументи на користь їх допустимості (зростання нецінової конкуренції,
ефективна дистрибуція тощо).
У пункті 3.1.4 «Інші обмеження» здійснено аналіз особливостей
обмежень сфери використання прав інтелектуальної власності, строку
надання прав інтелектуальної власності, дотримання визначених ліцензіаром
стандартів, кодексів усталеної практики та технічних умов, утримання від
ліцензування та передачі технологій, ексклюзивності тощо.
У підрозділі 3.2 «Допустимість обмежень в узгоджених діях
суб’єктів господарювання щодо прав інтелектуальної власності»
досліджено правові критерії визначення допустимості обмежень в
узгоджених діях щодо прав інтелектуальної власності, яка прямо залежить
від їх ефективності.
Встановлено, що ефективність узгоджених дій визначається за
допомогою оцінки пропорційності отриманої учасниками вигоди та втрат
споживачів, спричинених такими узгодженими діями. Узгоджені дії
вважаються допустимими, якщо вони не призводять до обмеження
(усунення, недопущення) конкуренції або вони підпадають під груповий
виняток, встановлений законодавством про захист економічної конкуренції.
Суттєвим недоліком національного групового винятку на узгоджені дії
щодо прав інтелектуальної власності визнано його безумовний та
безвідкличний характер, який не дозволяє конкурентному відомству належно
оцінити ефективність узгоджених дій в разі належного сумніву щодо їх
допустимості.
Запропоновано викласти статтю 9 Закону України «Про захист
економічної конкуренції» у такій редакції:
"Стаття 9. Узгоджені дії щодо прав інтелектуальної власності
1. Положення статті 6 цього Закону не застосовуються до
узгоджених дій щодо прав інтелектуальної власності в частині обмежень
використання або розпоряджання правами інтелектуальної власності,
передбачених законодавством про інтелектуальну власність.
2. Обмеження використання або розпоряджання правами
інтелектуальної власності, які не передбачені законодавством про
інтелектуальну власність, вважаються допустимими, якщо вони є
необхідними для ефективного використання або розпоряджання правами
інтелектуальної власності.
3. До узгоджених дій, передбачених частиною першою та другою цієї
статті, застосовуються положення статті 6 цього Закону, у випадках,
передбачених частиною другою статті 8 цього Закону".
Для визначення допустимості обмежень в узгоджених діях щодо прав
інтелектуальної власності запропоновано керуватися такими критеріями:
1) вид узгоджених дій; 2) ринкова частка учасників на ринку; 3) обмежувані
учасники; 4) характеристика об’єктів інтелектуальної власності;
5) характеристика обмежень.