Правовий акт як підстава виникнення цивільних прав та обов’язків

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

УДК 347.441

Кочергіна Валентина Олександрівна

Правовий акт як підстава виникнення
цивільних прав та обов’язків

Спеціальність 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес;
сімейне право; міжнародне приватне право

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник:
доктор юридичних наук, професор
Боднар Тетяна Валеріївна

Київ - 2012

З М І С Т
Вступ…………………………………………………………………………..3
Розділ I. Загально-теоретична характеристика правового акта як юридичного факту і підстави виникнення цивільних прав та обов’язків
1.1. Поняття і система юридичних фактів цивільного права…………… 15
1.2. Поняття і класифікація правового акта як юридичного факту і підстави виникнення цивільних прав та обов’язків ………………………….. 35
Висновки до Розділу I……………………………………………………… 49
Розділ II. Правовий приватний акт як підстава виникнення цивільних прав та обов’язків
2.1. Рішення органу юридичної особи як правовий приватний акт і підстава виникнення цивільних прав та обов’язків …………………………… 55
2.2. Статут юридичної особи як правовий приватний акт і підстава виникнення цивільних прав та обов’язків …………………………………........ 88
Висновки до Розділу II……………………………………………………. 119
Розділ III. Правовий публічний акт як підстава виникнення цивільних прав та обов’язків
3.1. Рішення суду як правовий публічний акт і підстава виникнення цивільних прав та обов’язків ………………………………………………....... 126
3.2. Акт державної реєстрації права як правовий публічний акт і підстава виникнення цивільних прав та обов’язків …………………………………….. 158
Висновки до Розділу III………………………………………………....... 180
Висновки………………….……………………………………………… 186
Список використаних джерел………………………………………….. 203

ВСТУП
Актуальність теми. Дисертація присвячена дослідженню правових актів як підстав виникнення цивільних прав та обов’язків за законодавством України.
В сучасних умовах спостерігається тенденція до розширення кола і деталізації умов застосування правових актів як підстав виникнення цивільних прав та обов’язків, як юридичних фактів, які ґрунтуються на волевиявленні осіб, що вимагає чіткого розуміння поняття, природи і видів правових публічних і приватних актів з метою забезпечення адекватного здійснення цивільних прав та обов’язків і забезпечення стабільності цивільного обороту.
В науці цивільного права питання щодо поняття, природи, класифікації і видів правових актів залишаються малодослідженими. Не досконало застосовується категорія правового акта в нормотворчій і правозастосовній практиці, що перешкоджає формуванню ефективного правового регулювання і справедливої судової практики.
Незважаючи на визначальну роль правових актів в системі юридичних фактів цивільного права, в українській юридичній науці відсутні комплексні монографічні праці, присвячені правовим актам як підставам виникнення цивільних прав та обов’язків.
У деяких дисертаційних працях розглядалися окремі питання щодо юридичних фактів в цивільному праві (О. О. Красавчиков, 1958), правового статусу товариств з обмеженою відповідальністю (В. А. Горлов, 1988), судового прецеденту у правовій системі Англії (Б. В. Малишев, 2002), правого становища загальних зборів акціонерів (А. В. Савіков, 2003), теоретико-правових аспектів локального регулювання (М. О. Томашевська, 2005), юридичних фактів в механізмі правового регулювання (С. А. Зінченко, 2007), юридичних фактів цивільного і процесуального права, судового акта і динаміки зобов’язання (М. О. Рожкова, 2009), цивільно-правової приводи вольових актів колегіальних органів юридичної особи (О. С. Вілкін, 2009), недійсних правочинів та правових наслідків їх недійсності (О. В. Семушина, 2010).
Відтак подальше наукове розроблення загальнотеоретичних проблем правових актів як підстав виикнення цивільних прав та обов’язків, окремих їх різновидів є необхідною умовою впровадження досконалішого правового регулювання зазначеної цивільно-правової категорії.
Наведене обумовлює актуальність цього дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалася на кафедрі цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка відповідно до бюджетної теми «Механізм адаптації законодавства в сфері прав громадян України до законодавства Європейського Союзу», номер теми 06 БФ 042-01, номер державної реєстрації 0101579.
Мета і задачі дослідження. Метою роботи є з'ясування проведення дослідження поняття, правової природи, класифікації і видів правових актів, їх особливостей як підстав виникнення цивільних прав та обовязків, внесення пропозицій щодо удосконалення цивільно-правового регулювання зазначеного виду юридичних фактів цивільного права.
Для досягнення поставленої мети основна увага у дисертації приділена вирішенню таких задач: визначення теоретичного поняття і конститутивних ознак правового акта як підстави виникнення цивільних прав та обов’язків; формулювання узагальнених законодавчих засад цивільно-правового регулювання правового акта як підстави виникнення цивільних прав та обов’язків; встановлення та обґрунтування поняття і місця правового акта в системі юридичних фактів цивільного права; виявлення різновидів та особливостей правових актів; дослідження реального стану законодавства і формулювання пропозицій, спрямованих на усунення суперечностей, що мають місце щодо правових актів у цивільному праві.
Об’єктом дисертаційного дослідження є загальнотеоретичні аспекти правового акта як підстави виникнення цивільних прав та обов’язків, правові норми та інші форми цивільно-правового регулювання названої категорії в Україні.
Предметом дисертаційного дослідження є система чинних в Україні нормативно-правових актів, що стосуються правового акта як підстави виникнення цивільних прав та обов’язків, вітчизняні і зарубіжні наукові джерела, судова практика та акти її тлумачення.
Методи дослідження. При проведенні дисертаційного дослідження автор керувався загальнонауковим діалектичним методом та окремими науковими методами історичного, порівняльного, догматичного і системно-структурного аналізу. За допомогою діалектичного методу досліджується формування правового акта і відповідних норм у цивільному праві. Історичний метод дав змогу дослідити розвиток конструкції правового акта. Порівняльний метод використаний для виявлення особливостей правового регулювання таких різновидів правового акта, як приватний і публічний правовий акт, тлумачення особливостей їх змісту, а також при визначенні різних аспектів динаміки цивільних прав та обов’язків, які при цьому виникають на підставі правових актів за законодавством України та зарубіжних країн. Догматичний метод надав змогу проаналізувати зміст норм чинного законодавства у цій сфері, а метод системно-структурного аналізу – встановити місце правового акта в системі юридичних фактів цивільного права, в контексті взаємозв’язку правового акта з динамікою цивільних прав та обов’язків. Водночас загальною методологічною основою обрана концепція поділу правового акта на приватний і публічний правовий акти.
Обираючи таку методологічну основу, дисертантка виходила з того, що такі види підстав виникнення цивільних прав та обов’язків є своєрідною системою взаємопов’язаних юридичних фактів цивільного права, яка сприяє збалансованому регулюванню і справедливому здійсненню цивільних прав та виконанню обов’язків.
Науково-теоретична основа дослідження. Науково-теоретичною основою даної дисертації є теоретичні розробки, праці таких вітчизняних і зарубіжних вчених-правознавців, як: С. С. Алексєєв, М. І. Брагінський, В. В. Вітрянський, М. А. Гурвич, М. Б. Зейдер, О. С. Іоффе, О. О. Красавчиков, Н. С. Кузнєцова, Д. В. Ломакін, Р.А. Майданик, Б. В. Малишев, Л.І. Петражицький, М. М. Рассолов, М.А. Рожкова, В. А. Рясенцев, І. В. Спасибо-Фатєєва, М. В. Телюкіна, Є. О. Харитонов, Г.В. Цепов та ін.
Нормативно-інформаційними джерелами стали Конституція України, Цивільний кодекс України, інші законодавчі і підзаконні нормативно-правові акти. Фактологічна база ґрунтується на матеріалах судової практики України. Автором вивчені окремі цивільні справи судів загальної юрисдикції та господарських судів України, окремих зарубіжних країн.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в Україні на рівні монографічного дослідження розглядаються загальне поняття, природа, класифікація і види правових актів як підстав виникнення цивільних прав та обов’язків , проблеми їх співвідношення з іншими суміжними цивільно-правовими категоріями, вперше запропоновано поняття правового акта в цивільному праві, виявлено особливості правового акта як підстави виникнення цивільних прав та обов’язків, запропоноване вирішення питань, що є спірними при кваліфікації правових актів та їх різновидів, виявленні їх правової природи і відмежуванні від інших суміжних правових конструкцій.
Вперше:
1. Обґрунтовується доцільність розрізнення поняття юридичного факту в широкому і вузькому (власному) розумінні, що дає можливість більш чітко розмежовувати і не допускати змішування нормативних і ненормативних юридичних фактів.
Широке розуміння поняття юридичного факту передбачає визнання юридичних фактів підставою виникнення правовідношення, які не можуть обмежуватися «нормативно-байдужими» фактами і повинні включати в себе й нормативні правові акти, які можуть бути підставою виникнення як правових норм, так і прав і обов’язків суб’єкта, а отже, правових відносин.
2. Під юридичними фактами в цивільному праві слід розуміти обставини, наявність яких спричиняє встановлення, припинення або зміну цивільних прав та обов’язків, або інші цивільно-правові наслідки для учасників цивільних правовідносин.
У зв’язку з цим юридичним фактом цивільного права доцільно визнавати обставини, з якими закон або договір пов’язує виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, будь-які інші юридичні наслідки в сфері цивільних правовідносин.
3. Юридичні факти слід відрізняти від юридичних умов – обставин, що мають юридичне значення для настання правових наслідків, але пов’язані з ними не прямо, а через проміжні ланки (зокрема, такими умовами є елементи складу цивільно-правової відповідальності, а її підставою – правопорушення), інших передумов правовідносин, які існують лише за наявності всіх необхідних умов (до таких передумов, поряд з юридичним фактом, також відносять норми права, правосуб’єктність та інтерес уповноваженого суб’єкта).
4. Юридичні факти цивільного права можуть викликати дві групи правових наслідків: (1) виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, або (2) здійснення певного правовідношення, тобто пов’язані з трансформацією або із цілеспрямованим рухом правовідносин (наприклад, досягнення особою повноліття, визнання громадянина дієздатним тощо).
У випадках, коли норма права містить «закритий» перелік абстрактних (типових) обставин, під дію цієї норми можуть підпадати й інші, життєві схожі обставини за правилами аналогії закону або аналогії права, якщо це не суперечить загальним засадам цивільного законодавства і сутності відповідних суб’єктивних цивільних прав та інтересів.
У зв’язку з цим юридичними фактами в цивільному праві доцільно розглядати передбачені законом, договором чи іншим правочином обставини, наявність яких спричиняє встановлення, припинення або зміну цивільних прав та обов’язків, або інші цивільно-правові наслідки для учасників цивільних правовідносин.
5. Обґрунтовується класифікація актів застосування права за різними критеріями, зокрема: за формою (усні та письмові); за сферою дії (акти правосуддя, акти прокурорсько-слідчої діяльності, акти в сфері виконавчої та господарської діяльності); за суб’єктом видання (публічні та приватні акти), за галузевою приналежністю (судові акти, цивільно-правові акти, сімейно-правові акти тощо).
Удосконалено:
6. Положення про те, що рішення органів юридичних осіб (рішення загальних зборів акціонерів, рішення виконавчих органів тощо) доцільно розглядати особливим видом правового приватного акта як волевиявлення юридичної особи, на який, залежно від його спрямованості на цивільно-правові наслідки, доцільно поширювати положення ЦК України про правочин (односторонній), або розглядати нарівні з юридичними вчинками (якщо відсутня спрямованість на цивільно-правові наслідки), а не з актами державних органів.
Слід відрізняти згоду від рішення органу юридичної особи: згода повинна починати юридичний склад, а рішення органу юридичної особи – замикати проміжний або повний юридичний склад.
7. Обґрунтування доцільності нормативного закріплення (зокрема, в Законі України «Про акціонерні товариства») трьох умов залишення оскаржуваного рішення в силі: (1) голосування не могло вплинути на результати голосування; (2) рішення не потягнуло за собою заподіяння збитків даному акціонеру; (3) допущені порушення не є істотними.
При цьому для того, щоб рішення не було визнане недійсним, необхідна наявність всіх трьох перерахованих обставин в сукупності.
8. Обґрунтування запровадження в українське законодавство додаткового критерію кваліфікації залишення оспорюваного рішення в силі у вигляді істотності порушення при прийнятті рішення загальними зборами акціонерів.
В українському праві доцільно визначити критерії істотності порушення, встановити перелік безумовно істотних та неістотних порушень, з можливістю доповнення істотних/неістотних порушень вищими судовими інстанціями в порядку роз’яснень та формування однакової судової практики Верховним Судом України.
Істотними доцільно вважати порушення при підготовці або проведенні загальних зборів акціонерів, які прямо визнані істотними Законом, безумовно тягнуть визнання недійсним рішення загальних зборів, а також інші порушення, які перешкодили встановленню дійсного результату голосування.
Не можуть бути визнані істотними порушення, за яких оспорюване рішення безумовно не може бути визнане недійсним в силу прямої вказівки Закону.
9. Положення про те, що статут юридичної особи доцільно розглядати правовим приватним актом і юридичним фактом цивільного права, що може створювати цивільно-правові наслідки у вигляді виникнення цивільних прав (з набранням чинності статуту в засновників юридичної особи виникають корпоративні права та обов’язки), зміни цивільних прав (зміна статуту може бути підставою виникнення, зміни або припинення певних цивільних прав та обов’язків у носіїв корпоративних прав), або припинення цивільних прав (зокрема, зміна або скасування (визнання недійсним) статуту тягне припинення корпоративних прав учасників, може бути підставою припинення інших цивільних прав, пов’язаних з викликаним цим припиненням юридичної особи).
Дістали подальшого розвитку:
10. Положення про правову природу модельного статуту як нормативно-правового акта, який містить норми статуту, що стає установчим документом в силу волевиявлення вищого органу юридичної особи про застосування в її діяльності модельного статуту як установчого документу.
Доводиться, що серед існуючих типових і примірних правових актів модельні статути своєю обов’язковою силою схожі з типовими договорами і відрізняються від примірних договорів, умови яких узгоджуються сторонами або діють як звичаї ділового обороту.
Модельний статут має ознаки дуалістичної правової природи нормативно-правового акта і ненормативного правового акта індивідуальної дії, що проявляється в його дії як затвердженого органом державної влади публічно-правовим актом, обов’язковим для невизначеного кола осіб, і як внутрішній (локальний) правовий акт юридичної особи, обов’язковим для визначеного кола осіб – учасників (засновників) і самої юридичної особи;
11. Обґрунтування висновку щодо доцільності розмежування затвердження статуту і державної реєстрації юридичної особи, як юридичних фактів, що породжують різні правовідносини.
Визнання недійсними установчих документів юридичної особи повинно потягнути за собою ті самі наслідки, що й визнання недійсною державної реєстрації юридичної особи, оскільки державна реєстрація юридичної особи без затвердження статуту (укладення засновницького договору) засновниками неможлива.
12. Висновок про те, що рішення суду є процесуальним актом ненормативного характеру, спрямованим на захист порушеного, невизнаного або оспорюваного суб’єктивного права чи інтересу сторін, а у визначених законом випадках – процесуальним актом правосуддя і нормативним юридичним фактом, який встановлює загальнообов’язкову норму і розрахований на численну кількість однотипних випадків (рішення суду прецедентного характеру).
Як юридичний факт цивільного права, рішення суду акумулює відповідний юридичний склад, або самостійно започатковує (змінює, припиняє) цивільні права та обов’язки у випадках, встановлених актами цивільного законодавства.
Судове рішення, як юридичний факт цивільного права, може створювати, змінювати або припиняти цивільні права та обов’язки у випадку задоволення матеріально-правових вимог про визнання, присудження, встановлення, зміну, припинення цивільних прав та обов’язків.
13. Положення про те, що державна реєстрація права не може бути анульована у зв’язку з недійсністю правочину, на підставі якого зареєстровано суб’єктивне цивільне право.
Державна реєстрація не є цивільно-правовим наслідком правочину, в той час як його недійсність здатна викликати недійсність лише тих наслідків, на які він безпосередньо спрямований (цивільно-правових наслідків);
Недійсний правочин не може визнаватися підставою акта державної реєстрації, оскільки останній заснований на юридичному складі, однією із складових якого є оспорюваний правочин, недійсність якого безпосередньо не викликає недійсності зареєстрованого права власності.
14. Обґрунтування недоцільності визнання примусового анулювання (визнання недійсною) державної реєстрації у зв’язку з недійсністю правочину, який виступив підставою для реєстраційних дій, з огляду правову природу акта державної реєстрації права як правового публічного акта ненормативного характеру, для якого законом передбачено спеціальну процедуру оспорювання (як самостійна вимога), яка здійснюється в порядку, передбаченому для визнання недійсними ненормативних правових актів або дій державних органів.
15. Положення про те, що акт державної реєстрації і правочин доцільно розглядати як елементи юридичного складу, що тягнуть за собою в сукупності виникнення права власності з визначальною роллю першого елементу (акта реєстрації).
З огляду на самостійність існування правочину та акта державної реєстрації права, визнання правочину недійсним автоматично не тягне за собою скасування (недійсність) акта державної реєстрації речового, іншого суб’єктивного цивільного права, зареєстрованого актом державної реєстрації на підставі правочину, визнаного в наступному недійсним.
Визнання судом правочину недійсним не виключає можливість існування реєстраційних дій, а як наслідок, і зареєстрованого права, так як зазначене визнання не анулює дія сторін по зверненню в реєстраційний орган із заявою про реєстрацію переходу права.
На підставі проведеного аналізу вносяться конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавства України, обґрунтування яких також складає наукову новизну дослідження. Зокрема, запропоновано:
1) доповнити п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України положенням, відповідно до якого способами захисту цивільних прав та інтересів є визнання незаконними рішення органів управління (учасників) юридичної особи;
2) законодавчо уточнити критерії залишення чинним рішення загальних зборів акціонерів шляхом доповнення ст. 50 Закону України «Про акціонерні товариства» частиною третьою в такій редакції:
«Під час розгляду позову про визнання недійсним рішення загальних зборів акціонерів, суд вправі залишити в силі оскаржуване рішення, прийняте загальними зборами акціонерів з порушенням вимог Закону, інших нормативно-правових актів, статуту товариства, якщо голосування відповідного акціонера не могло вплинути на результати голосування, допущені порушення не є істотними і рішення не потягнуло за собою заподіяння збитків зазначеному акціонеру. Для залишення оскаржуваного того, рішення в силі необхідна наявність всіх трьох перерахованих обставин в сукупності. Істотними вважаються порушення при підготовці, або проведенні загальних зборів акціонерів, які прямо визнані істотними Законом, безумовно тягнуть визнання недійсним рішення загальних зборів, інші порушення, які перешкодили встановленню дійсного результату голосування. Не можуть бути визнані істотними порушення, за яких оспорюване рішення безумовно не може бути визнане недійсним в силу прямої вказівки Закону»;
3) законодавчо впровадити окрему норму щодо оскарження рішень наглядової ради акціонерного товариства шляхом доповнення Закону України «Про акціонерні товариства» статтею 57-1 «Оскарження рішень наглядової ради» в такій редакції: «Рішення наглядової ради може бути оскаржене акціонером товариства, якщо зазначеним рішенням порушені права та (або) законні інтереси товариства або цього акціонера. Суд з урахуванням всіх обставин справи вправі залишити в силі оскаржуване рішення, якщо воно не потягнуло за собою збитків товариству або акціонеру або виникнення інших несприятливих наслідків для них і допущені порушення є істотними».
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що його результати можуть бути використані в подальших загальнотеоретичних дослідженнях та вдосконаленні вітчизняного законодавства щодо правового регулювання правових актів як підстав виникнення цивільних прав, у навчальному процесі, підготовці підручників і навчальних посібників, методичних рекомендацій з курсу цивільного права для викладачів та студентів юридичних спеціальностей, у правозастосовній діяльності. Теоретичні положення, обґрунтовані автором у дисертації, можуть бути використані при підготовці навчальних курсів «Цивільне право», «Теоретичні проблеми загальної частини цивільного права».
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною завершеною науковою роботою. Сформульовані в ній положення наукової новизни та інші наукові результати отримані на базі особистого вивчення та аналізу наукових і нормативних джерел, узагальнення практики їх застосування.
Апробація результатів дисертації. Теоретичні положення і висновки, пропозиції і практичні рекомендації, сформульовані в дисертації, обговорювалися на засіданні кафедри цивільного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Окремі положення дисертації оприлюднені на: Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні питання державотворення в Україні» (24–25 квітня 2008 року, м. Київ); Міжнародній науково-практичній конференції «Треті осінні юридичні читання» (5–6 листопада 2009 року, м. Київ); Міжнародній науково-практичній конференції «Розвиток цивільного законодавства України: шляхи подолання кодифікаційних протиріч» (28–29 вересня 2010 року, м. Київ); Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні питання державотворення в Україні» (24–25 квітня 2011 року, м. Київ).
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження відображені у в чотирьох наукових статтях, які опубліковано у фахових виданнях, а також у трьох збірках тез доповідей за результатами виступів на науково-практичних конференціях.
Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг рукопису становить 226 сторінок друкованого тексту, зокрема 24 сторінки списку використаних джерел, який охоплює 225 найменувань.

Список литературы

ВИСНОВКИ
У висновках підведені найбільш істотні підсумки виконаного автором дисертаційного дослідження:
1. Обґрунтовується, що юридичний факт являє собою правовий спосіб перетворення здатності мати право у реальне володіння ним, а здатності мати обов’язок – на реальну необхідність вчинення відповідної дії.
2. Юридичний факт виконує роль правовстановлюючої обставини ненормативного характеру у вигляді передумови і підстави правовідношення.
Зв’язок норми права і правовідношення з юридичним фактом полягає в тому, що останній приводить юридичну норму в дію і викликає настання юридичних наслідків і формування конкретного змісту прав та обов’язків учасників правовідносин як умов їх взаємної поведінки;
2. Юридичний факт слід відрізняти від фактичних обставин, оскільки перші викликають настання юридичних наслідків, а другі – ні.
Юридичний факт є юридичним поняттям, покликаним підтверджувати визнання правом за певною обставиною властивості створювати юридичні наслідки. Сама по собі ніяка обставина не може викликати юридичних наслідків, якщо за такою обставиною право не визнає властивості створювати ці наслідки.
Юридичним фактом є реально існуюча обставина, яка вже настала, а не життєва обставина, яка ще не настала, але може настати в майбутньому.
У зв’язку з цим будь-яка обставина стає юридичним фактом в тому випадку, якщо вона підпадає під дію норми права, яка передбачає для абстрактної моделі такого роду обставин виникнення будь-яких правових наслідків;
3. Доцільно розрізняти поняття юридичного факту в широкому і вузькому (власному) розумінні, що дає можливість розмежовувати і не допускати змішування нормативних і ненормативних юридичних фактів.
Широке розуміння поняття юридичного факту передбачає визнання юридичних фактів підставою правовідношення, які не можуть обмежуватися «нормативно-байдужими» фактами і повинні включати в себе також нормативні правові акти, які можуть бути підставою виникнення як правових норм, так і прав і обов’язків суб’єкта, а отже, правових відносин;
4. Під юридичними фактами в цивільному праві слід розуміти обставини, наявність яких спричиняє встановлення, припинення або зміну цивільних прав та обов’язків, або інші цивільно-правові наслідки для учасників цивільних правовідносин.
У зв’язку з цим юридичним фактом цивільного права доцільно визнавати обставини, з якими закон або договір пов’язує настання виникнення, зміни або припинення цивільних прав та обов’язків, будь-які інші юридичні наслідки в сфері цивільних правовідносин;
5. Юридичні факти слід відрізняти від юридичних умов – обставин, що мають юридичне значення для настання правових наслідків, але пов’язані з ними не прямо, а через проміжні ланки (зокрема, такими умовами є елементи складу цивільно-правової відповідальності, а її підставою – правопорушення), інших передумов правовідносин, які існують лише за наявності всіх необхідних умов (до таких передумов, поряд з юридичним фактом, також відносять норми права, правосуб’єктність та інтерес уповноваженого суб’єкта);
6. Українське цивільне право хоч прямо не називає наслідків пред’явлення претензії, за відсутності яких пред’явлення претензії матиме характер фактичної обставини, остання може бути кваліфікована як юридичний факт у випадку визнання за нею цивільно-правових наслідків.
Наведене свідчить про застосування українським законодавцем двох основних моделей визнання певної реально існуючої обставини юридичним фактом: 1) шляхом закріплення певних наслідків абстрактного явища чи процесу (і реальне настання такої обставини є юридичним фактом, що тягне за собою настання цих юридичних наслідків) або 2) передбачення лише можливості настання наслідків, але ці наслідки зовсім не конкретизуються.
Доцільно визнавати правове значення також і за тими обставинами, які мають лише типове регулювання або до цих відносин застосовуються норми права за аналогією.
У зв’язку з цим допустимо розглядати, як юридичні факти, правомірні дії, не зазначені в статті закону, але логічно необхідні для застосування передбаченого цією статтею правила.
7. При цьому положення закону, що передбачає «закритий» перелік підстав виникнення, зміни чи припинення суб’єктивних прав (наприклад, зобов’язальних, інших неречових прав), може бути змінено взаємним волевиявленням сторін правочину у випадках, коли така норма не містить імперативного правила і таке відхилення від норми не суперечитиме загальним засадам цивільного законодавства і сутності конкретного суб’єктивного цивільного права чи законного інтересу, з приводу якого вирішується питання щодо застосування непоіменованої підстави виникнення, зміни, припинення за аналогією права чи аналогією закону.
8. Юридичні факти цивільного права можуть викликати дві групи правових наслідків: (1) виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, або (2) здійснення певного правовідношення, тобто пов’язані з трансформацією або із цілеспрямованим рухом правовідносин (наприклад, досягнення особою повноліття, визнання громадянина дієздатним тощо).
9. У випадках, коли норма права містить «закритий» перелік абстрактних (типових) обставин, під дію цієї норми можуть підпадати й інші, життєві схожі обставини за правилами аналогії права або аналогії закону, якщо це не суперечить загальним засадам цивільного законодавства і сутності відповідних суб’єктивних цивільних прав та законних інтересів.
10. Виявлено основні теорії правової природи системи юридичних фактів і причинно-наслідкових зв’язків між законом, юридичними фактами та правовими наслідками (суб’єктивна, нормативна і компромісна теорії юридичних фактів).
Обґрунтовується доцільність застосування ідеї про визнання юридичних фактів одночасно і як причиною, і як достатньою підставою виникнення і припинення правовідносин або надання правоформуючого значення як самому закону, так і діям суб’єктів правовідносин і наступаючим незалежно від їх волі зовнішнім подіям.
11. Цивільно-правовий юридичний акт являє собою правомірну юридичну дію, вчинену дієздатною особою і спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільно-правових відносин.
12. Залежно від характеру правових наслідків юридичні акти поділяють на правові акти юридичної спрямованості (індивідуальні адміністративні акти, дії юридичних осіб) та акти неюридичної спрямованості (знахідка тощо).
За характером нормотворчого впливу юридичні акти можуть бути поділені на нормативно-правові акти та акти застосування права або правозастосовні акти.
Залежно від характеру інтересу можна виділити правові публічні акти і правові приватні акти.
Різновидом правових публічних актів є адміністративний акт або правовий акт управління, який для цілей цивільного права доцільно розглядати як специфічний юридичний факт цивільного права і який, хоч і створює цивільно-правові наслідки засобами публічного (адміністративного) права, однак, незважаючи на публічно-правові особливості його елементів (суб’єкт прийняття, його зміст, сферa дії тощо), в частині створюваних ним цивільно-правових наслідків, за своєю сутністю є цивільно-правовою правомірною дією, на яку поширюються загальні правила про юридичні факти цивільного права.
13. Акти застосування права або правозастосовні акти є видом правових актів, призначення яких полягає у фіксуванні прийнятого компетентним публічним органом (держави чи територіальної громади) рішення, яке являє собою конкретизацію правила, що міститься в нормативно-правовому акті, щодо конкретних правовідносин, конкретних їх суб’єктів, їхніх прав та обов’язків.
14. За своєю правовою природою акти застосування є правовими актами індивідуальної дії, чинність яких стосується конкретних осіб, що відкриває можливість використання суб’єктивних прав та необхідність виконання юридичних обов’язків, які засновуються на нормативно-правових актах.
15. Додаткова функція правових актів застосування полягає в організації цивільних відносин, тобто виконанні функції підстави виникнення, зміни, припинення цивільних прав і обов’язків.
16. Класифікація актів застосування права може бути проведена за різними критеріями, зокрема: за формою (усні та письмові); за сферою дії (акти правосуддя, акти прокурорсько-слідчої діяльності, акти в сфері виконавчої та господарської діяльності); за суб’єктом видання (публічні та приватні акти), за галузевою приналежністю (судові акти, цивільно-правові акти, сімейно-правові акти тощо).
17. Неприпустимо об’єднувати в єдину категорію публічні акти та акти приватних осіб, до яких відносяться рішення органів юридичних осіб, оскільки публічні і приватні акти хоч і є односторонніми діями, які вчиняються з метою динаміки (руху) правовідношення, проте мають різні цілі, сферу і порядок дії, форму тощо.
18. За своєю правовою природою рішення органу юридичної особи є односторонньою дією, в якій має місце множинність осіб на одній стороні, що мають співнаправлений інтерес та узгоджену волю як результат повного або переважаючого співпадіння індивідуальної волі членів органу юридичної особи.
19. Рішення органів юридичних осіб (рішення загальних зборів акціонерів, рішення виконавчих органів тощо) доцільно розглядати як особливий вид правового приватного акта як волевиявлення юридичної особи, на який залежно від їх спрямованості на цивільно-правові наслідки доцільно поширювати положення ЦК України про правочин (односторонній), або розглядати нарівні з юридичними вчинками (якщо відсутня спрямованість на цивільно-правові наслідки), а не з актами державних органів.
Слід відрізняти згоду від рішення органу юридичної особи: згода повинна починати юридичний склад, а рішення органу юридичної особи – замикати проміжний або повний юридичний склад.
20. Рішення органу юридичної особи (наприклад, загальних зборів акціонерів) є завершуючим юридичний склад юридичним фактом, який викликає зміну цивільного правовідношення, породжуючи для цієї юридичної особи конкретний обов’язок з виплати дивідендів особам, які мають право на їх отримання.
21. Обґрунтовується доцільність розмежування рішення органу юридичної особи, яке за своєю природою є правовим актом і юридичним фактом, від акта-документа, що являє собою документальне підтвердження прийнятого рішення і не має наслідків юридичного факту.
З наведених причин протокол рішення загальних зборів не є правовим актом і юридичним фактом, а тому не може бути предметом оскарження в суді.
22. Проведений аналіз підстав визнання рішення загальних зборів акціонерів недійсним свідчить про те, що якщо при розгляді спору буде встановлено, що рішення, на яке сторони посилаються в обґрунтування своєї позиції, прийнято з порушенням компетенції зборів, за відсутності кворуму або з питань, не включених до порядку денного (за винятком випадку, якщо в ньому взяли участь всі акціонери товариства), суд повинен оцінити таке рішення як таке, що не має юридичної сили незалежно від того, чи було воно оспорено чи ні.
23. Обґрунтовується доцільність нормативного закріплення (зокрема, в Законі України «Про акціонерні товариства») таких трьох умов залишення оскаржуваного рішення в силі: 1) голосування не могло вплинути на результати голосування; 2) рішення не потягнуло за собою заподіяння збитків даному акціонеру; 3) допущені порушення не є істотними.
При цьому для того, щоб рішення не було визнане недійсним, необхідна наявність всіх трьох перерахованих обставин в сукупності.
24. За законом (ч. 2 ст. 50 Закону України «Про акціонерні товариства») суд має право з урахуванням усіх обставин справи залишити в силі оскаржуване рішення, якщо допущені порушення не порушують законні права акціонера, який оскаржує рішення.
25. Встановлено, що за винятком визначених Законом порушень, які безумовно тягнуть за собою визнання недійсними рішення загальних зборів акціонерів, суд має право залишити в силі будь-яке оскаржуване рішення, прийняте з порушенням встановленого порядку, якщо допущені порушення не порушують законні права акціонера, який оскаржує рішення.
26. Обґрунтовується доцільність введення в українське законодавство додаткового критерію кваліфікації залишення оспорюваного рішення у вигляді істотності порушення при прийнятті рішення загальними зборами акціонерів.
В законодавстві доцільно визначити критерії істотності порушення, встановити перелік безумовно істотних та неістотних порушень, з можливістю доповнення істотних/неістотних порушень вищими судовими інстанціями в порядку роз’яснень та формування одноманітної судової практики Верховним Судом України.
27. Істотним доцільно вважати порушення при підготовці, або проведенні загальних зборів акціонерів, які прямо визнані істотними Законом, безумовно тягнуть визнання недійсним рішення загальних зборів, інші порушення, які перешкодили встановленню дійсного результату голосування;
27. Не можуть бути визнані істотними порушення, за яких оспорюване рішення безумовно не може бути визнане недійсним в силу прямої вказівки Закону.
28. Обґрунтовується доцільність впровадження в законодавство окремої норми про підстави (умови) оскарження і залишення в силі оскаржуваних рішень наглядової ради акціонерного товариства.
29. Вирішення питання щодо залишення в силі рішення зазначеного органу акціонерного товариства незалежно від наявності збитків обумовлено тим, що члени наглядової ради акціонерного товариства, зазвичай, діють в інтересах акціонерів, за ініціативою яких їх обрано (призначено).
30. Будь-які рішення наглядової ради акціонерного товариства, прийняті з порушенням встановленого порядку, доцільно вважати діями, які створюють або можуть створити несприятливі наслідки для акціонерного товариства та його акціонерів, в тому числі й збитки, що свідчить про порушення інтересів відповідних акціонерів товариства.
31. Обґрунтовується доцільність регулювання окремою нормою Закону України «Про акціонерні товариства» положення щодо можливості залишення в силі (відмови у визнанні недійсним) правочину, у вчиненні якого наявна заінтересованість, за умови, якщо наявна хоча б одна з чотирьох обставин, передбачених ст. 79 і 84 Закону України «Про акціонерні товариства»;
32. Обґрунтовується недоцільність визнання статуту юридичної особи нормативним правовим актом, оскільки нормативний правовий акт є актом, що містить загальнобов’язкові норми для невизначеного кола осіб, що не характерно для статуту, положення якого обов’язкові для визначеного кола осіб – учасників (засновників) та працівників відповідної юридичної особи.
33. Статут недоцільно визнавати договором, оскільки статут є правовим актом, який виникає на підставі послідовного юридичного складу, зазвичай, із трьох юридичних фактів – засновницького договору, рішення установчих зборів учасників/засновників, державної реєстрації юридичної особи.
34. Статут юридичної особи не може бути визнано правочином, оскільки він приймається (затверджується) компетентним органом юридичної особи, безпосередньо не є дією самої юридичної особи, не спрямований на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків, не створює суб’єктивних прав та обов’язків щодо конкретно визначеного кола осіб.
З огляду на це, неправомірними доцільно вважати рішення судів, які визначають правову природу статуту як правочин і, відповідно, застосовують до статуту норми, які регламентують підстави недійсності правочинів.
35. Виявлено відмінності між статутом та іншими цивільно-правовими правочинами, що полягають в поліваріантності суб’єктного складу, неможливості визнання статуту абстрактним чи каузальним правочином, а також обґрунтовано неможливість поширення наслідків недійсності правочинів на випадки визнання недійсним статуту юридичної особи.
Поліваріантність суб’єктного складу статуту-правочину обумовлена тим, що якщо для інших цивільно-правових правочинів законом, як правило, заздалегідь визначено, волевиявлення скількох сторін (однієї чи більше) необхідне для укладення правочину, то статут досить часто може бути затверджено якою завгодно кількістю осіб.
36. Обґрунтовується недоцільність застосування положень ст. 216 ЦК України щодо правових наслідків недійсності правочину, оскільки зазначена правова норма до внутрішніх відносин у зв’язку із забезпеченням діяльності юридичної особи як самостійного суб’єкта права не підлягає застосуванню.
37. Обґрунтовується доцільність розуміння статуту юридичної особи як локального правового акта нормативного та індивідуального характеру, за допомогою якого здійснюється локальне правове регулювання у конкретній юридичній особі із урахуванням можливостей, що надаються диспозитивними нормами законодавства, чи деталізації останнього, і можуть наставати цивільно-правові наслідки для учасників та працівників юридичної особи .
У зв’язку з цим статут юридичної особи доцільно розглядати правовим приватним актом і юридичним фактом цивільного права, що може створювати цивільно-правові наслідки у вигляді виникнення цивільних прав та обов’язків (з набранням чинності статуту в засновників юридичної особи виникають корпоративні права та обов’язки), зміни цивільних прав та обов’язків (зміна статуту може бути підставою виникнення, зміни або припинення певних цивільних прав та обов’язків у носіїв корпоративних прав), або припинення цивільних прав та обов’язків (зокрема, зміна або скасування (визнання недійсним) статуту тягне припинення корпоративних прав учасників, може бути підставою припинення інших цивільних прав, пов’язаних з викликаним цим припиненням юридичної особи).
38. Виявляється правова природа модельного статуту як нормативно-правового акта, який містить норми статуту, що стає установчим документом в силу волевиявлення вищого органу юридичної особи про застосування в її діяльності модельного статуту як установчого документу.
Доводиться, що серед існуючих типових і примірних правових актів модельні статути своєю обов’язковою силою схожі з типовими статутами (договорами) і відрізняються від примірних статутів (договорів), умови яких узгоджуються сторонами або діють як звичаї ділового обороту.
Модельний статут має ознаки дуалістичної правової природи: як нормативно-правового акта і як ненормативного правового акта індивідуальної дії, що проявляється в його дії як затвердженого органом державної влади публічно-правоввого акта, обов’язкового для невизначеного кола осіб, і як внутрішнього (локального) правового акта юридичної особи, обов’язкового для визначеного кола осіб – учасників (засновників) і самої юридичної особи.
39. Обґрунтовується висновок про доцільність розмежування затвердження статуту і державної реєстрації юридичної особи як юридичних фактів, що породжують різні правовідносини.
Визнання недійсними установчих документів юридичної особи повинно потягнути за собою ті самі наслідки, що й визнання недійсною державної реєстрації юридичної особи, оскільки державна реєстрація юридичної особи без затвердження статуту (укладення засновницького договору) засновниками неможлива.
У зв’язку з цим обґрунтовується доцільність внесення змін до чинного законодавства щодо правового статусу юридичних осіб всіх організаційно-правових форм в частині нормативного впровадження правила про те, що заінтересовані особи вправі вимагати визнання недійсними установчих документів юридичної особи у випадку їх невідповідності закону. Вимога про визнання установчих документів недійсними повинна супроводжуватися вимогою про ліквідацію юридичної особи. При цьому якщо порушення правових актів є такими, що підлягають усуненню, то рішення про визнання зазначених юридичних фактів недійсними і про ліквідацію юридичної особи може бути прийнято виключно після закінчення строку, наданого судом юридичній особі для усунення таких порушень.
40. Рішення суду являє собою особливий вид правового акта державного органу у вигляді акта примусового здійснення права, що являє собою наказ, звернений до осіб, які мають відношення до спору, містить підтвердження наявності або відсутності певного правовідношення і покликаний вирішити спір щодо порушеного, оспорюваного або невизнаного суб’єктивного права заявника шляхом усунення невизначеності спірних правовідносин, що робить їх або окремі обставини встановленими та визначеними.
41. За своєю правовою природою рішення суду є публічним актом правозастосування державного органу (що приймається одноосібним суддею, колегією суддів або складом відповідної судової палати), спеціально уповноваженого здійснювати судочинство від імені держави.
42. Рішення суду є процесуальним актом ненормативного характеру, спрямованим на захист порушеного або оспорюваного суб’єктивного права чи охоронюваного законом інтересу сторін, а у визначених законом випадках – процесуальним актом правосуддя і нормативним юридичним фактом, який встановлює загальнообов’язкову норму і розрахований на численну кількість однотипних випадків (рішення суду прецедентного характеру).
43. За функціональним призначенням і правовими наслідками рішення суду доцільно розглядати актом правосуддя, що захищає права, та юридичним фактом, який в поєднанні з фактами, що відбулися до, або відбудуться після і поза процесом, породжує, змінює або припиняє матеріальні правовідносини, оскільки рішення суду створює неоспоримість і визначеність права, а відтак виступає обставиною, що тягне настання певних юридичних наслідків.
44. Як юридичний факт цивільного права, рішення суду акумулює відповідний юридичний склад, або самостійно започатковує (змінює, припиняє) цивільні права та обов’язки у випадках, встановлених актами цивільного законодавства.
45. Судове рішення як юридичний факт цивільного права може створювати, змінювати або припиняти цивільні права та обов’язки у випадку задоволення матеріально-правових вимог про визнання, присудження, встановлення, зміну, припинення цивільних прав і обов’язків.
46. Доцільно розрізняти рішення суду як підстави виникнення цивільних правовідносин і рішення суду як засобу примусового виконання існуючих прав, що випливають з договору або з інших підстави (зокрема, таким є рішення суду про стягнення заборгованості).
47. Рішення суду, як підстава виникнення цивільних правовідносин, передбачає зміни стану цивільних правовідносин, на відміну від примусового виконання цивільних прав і обов’язків на підставі рішення суду, як способу юрисдикційного здійснення цивільних прав і обов’язків.
Водночас рішення суду щодо зміни стану і примусового виконання можуть розглядатися підвидами рішень суду, які породжують цивільні правовідносини.
Для цілей виникнення цивільних правовідносин судове рішення завжди діє у сукупності юридичних фактів, породжуючи відповідні наслідки тільки разом з іншими елементами юридичних складів.
48. Судове рішення, інші юридичні факти, які входять до юридичного складу, є необхідними умовами виникнення цивільних правовідносин; за відсутності хоча б однієї з них припиняє чинність зазначена підстава виникнення цивільних правовідносин.
У зв’язку з цим незалежно від того, чи наділяє законодавець рішення суду «підсумковим» значенням серед інших елементів юридичного складу, чи ні, відсутність хоча б одного з елементів такого складу виключає настання відповідних наслідків і позитивне настання справи по суті. Замінити юридичний факт – елемент юридичного складу – своїм рішенням суд не вправі.
49. Державна реєстрація права не може бути анульована у зв’язку з недійсністю правочину, на підставі якого зареєстровано право.
Для усунення наслідків недійсності правочину може бути використано лише законні (припустимі) способу захисту права, що передбачає зазначення в законі на такий спосіб захисту цивільних прав.
Закон (зокрема, ЦК України) серед наслідків недійсності правочину вказує лише реституцію і не називає недійсність акта реєстрації.
Відтак, недійсний правочин безпосередньо не спрямований на анулювання ефекту такого правочину, включаючи анулювання акта державної реєстрації переходу права за недійсним правочином.
50. Доводиться ідея захисту інтересів добросовісності і стабільності цивільного обороту, що обумовлює доцільність збереження державної реєстрації права власності при його переході у зв’язку з укладенням сторонами правочину, що тягне перехід права власності, який в наступному визнається судовим актом недійсним.
51. Державна реєстрація не є цивільно-правовим наслідком правочину, в той час як його недійсність здатна викликати недійсність лише тих наслідків, на які він безпосередньо спрямований (цивільно-правових наслідків).
52. Недійсний правочин не може визнаватися підставою акта державної реєстрації, оскільки останній заснований на юридичному складі, однією із складових якого є оспорюваний правочин, недійсність якого безпосередньо не викликає недійсності зареєстрованого права власності.
У зв’язку з цим недоцільно визнавати примусове анулювання (визнання недійсною) державної реєстрації у зв’язку з недійсністю правочину, який виступив підставою для реєстраційних дій.
53. Обґрунтовується неприпустимість «автоматичної» недійсності акта реєстрації, з огляду на правову природу акта державної реєстрації права, як правового публічного акта ненормативного характеру, для якого законом передбачено спеціальну процедуру оспорювання (як самостійна вимога), яка здійснюється в порядку, передбаченому для визнання недійсними ненормативних правових актів або дій державних органів.
54. Зареєстроване право власності може бути оспорено лише в судовому порядку і не може бути скасоване відповідно до положень ЦК України про недійсність правочину. Оспорювання акта реєстрації можливе лише в порядку, передбаченому для вирішення публічних спорів, оскільки він є ненормативним актом, що, відповідно, виключає можливість спільного розгляду вимог про визнання недійсними як правочину, так і акта реєстрації.
55. Вимога про визнання акта державної реєстрації права недійсним не може бути розглядатися як реституція, яка носить матеріальний характер і виступає єдиним універсальним наслідком недійсності правочину.
56. За своїм функціональним призначенням державну реєстрацію доцільно розглядати як формальну умову забезпечення державного, в тому числі судового, захисту прав особи, що виникають із договірних відносин, об’єктом яких є нерухоме майно, – покликану лише посвідчити з боку держави юридичну силу відповідних правовстановлюючих документів.
57. Акт державної реєстрації і правочин доцільно розглядати як елементи юридичного складу, що тягнуть за собою в сукупності виникнення права власності з визначальною роллю першого елементу (акта реєстрації).
58. Акт державної реєстрації права на нерухоме майно не є ні нормативним, ні ненормативним правовим актом, відповідно, його не можна оспорювати в порядку, передбаченому для оспорювання правових актів, оскільки акт державної реєстрації права безпосередньо не створює право; він лише «визнає» і «підтверджує» його.
59. Акт державної реєстрації права доцільно визнавати правовим публічним актом, а не документом, чи процедурою, яка здійснюється органом державної влади, що виключає можливість для його оспорювання як дії (бездіяльності) органу державної влади.
60. Оскільки до змісту правочину не входить участь в реєстраційних процедурах, дії з їх вчинення (тобто, заяви) мають самостійне правове значення, що не охоплюється правовими наслідками недійсності правочину.
62. З огляду на самостійність існування правочину і акта державної реєстрації права, визнання правочину недійсним автоматично не тягне за собою скасування (недійсність) акта державної реєстрації речового, іншого суб’єктивного цивільного права, зареєстрованого актом державної реєстрації на підставі правочину, визнаного в подальшому недійсним.
63. Визнання судом правочину недійсним не виключає можливості існування реєстраційних дій, а як наслідок, і зареєстрованого права, оскільки зазначене визнання не анулює дію сторін щодо звернення до реєстраційного органу із заявою про реєстрацію переходу права.
З урахуванням результатів проведеного дослідження вносяться конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавства України, обґрунтування яких також складає наукову новизну дослідження.
Пропонується, зокрема, змінити або доповнити положеннями про доцільність:
1) доповнення п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України положенням, відповідно до якого способами захисту цивільних прав та інтересів є визнання незаконними рішення органів управління (учасників) юридичної особи;
2) законодавчого уточнення критеріїв залишення чинним рішення загальних зборів акціонерів шляхом доповнення ст. 50 Закону України «Про акціонерні товариства» частиною третьою в такій редакції: «Під час розгляду позову про визнання недійсним рішення загальних зборів акціонерів, суд вправі залишити в силі оскаржуване рішення, прийняте загальними зборами акціонерів з порушенням вимог Закону, інших нормативно-правових актів, статуту товариства, якщо голосування відповідного акціонера не могло вплинути на результати голосування, допущені порушення не є істотними і рішення не потягнуло за собою заподіяння збитків зазначеному акціонеру. Для залишення оскаржуваного того, рішення в силі необхідна наявність всіх трьох перерахованих обставин в сукупності. Істотними вважаються порушення при підготовці, або проведенні загальних зборів акціонерів, які прямо визнані істотними Законом, безумовно тягнуть визнання недійсним рішення загальних зборів, інші порушення, які перешкодили встановленню дійсного результату голосування. Не можуть бути визнані істотними порушення, за яких оспорюване рішення безумовно не може бути визнане недійсним в силу прямої вказівки Закону»;
3) законодавчого впровадження окремої норми щодо оскарження рішень наглядової ради шляхом доповнення Закону України «Про акціонерні товариства» статтею 57-1 «Оскарження рішень наглядової ради» в такій редакції: «57-1. Рішення наглядової ради може бути оскаржене акціонером товариства, якщо зазначеним рішенням порушені права та (або) законні інтереси товариства або цього акціонера. Суд з урахуванням всіх обставин справи вправі залишити в силі оскаржуване рішення, якщо воно не потягнуло за собою збитків товариству або акціонеру або виникнення інших несприятливих наслідків для них і допущені порушення є істотними».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

Літературні джерела
1) Абрамов С. Н. Судебное рассмотрение и разрешение гражданских дел [Текст] / С.Н. Абрамов. – М., 1944. – 57 с.
2) Абрамов Н. А. Хозяйственно-процессуальное право Украины [Текст] / Н.А. Абрамов. – Х., 2003. – 336 с.
3) Авдюков М. Г. Судебное решение [Текст] / М.Г. Авдюков. – М., 1959. – 192 с.
4) Агарков М. М. Обязательство по советскому гражданскому праву // Избранные труды по гражданскому праву. В 2-х т. Т. I [Текст] /М.М. Агарков. – М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2002. – 490 с.;
5) Агарков М. М. Учение о ценных бумагах [Текст] / М.М. Агарков. – М., 1927. – 166 с.
6) Административное право: Учебн. / Под ред. Ю. М. Козлова, Л. Л. Попова [Текст]. – М., 1999. – 728 с.
7) Алексеев С. С. Проблемы теории права: Курс лекций: В 2-х т. [Текст] / С. С. Алєксєєв. – Свердловск: Свердл. юрид. ин-т, 1972. – Т. 1. – 396 с.
8) Алексеев С. С. Общая теория права: В 2-х т. [Текст] / С. С. Алєксєєв. – М., 1981. – Т. 1. – 360 с.
9) Алексеев С. С. Общая теория права: В 2-х т. [Текст] / С. С. Алєксєєв. – М., 1982. – Т. 2. – 380 с.
10) Алексеев Н. Н. Основы философии права [Текст] /Н.Н. Алексеев. – СПб., 1998. – 216 с.
11) Алексеев С. С. Односторонние сделки в механизме гражданско-правового регулирования [Текст] / С.С. Алексеев // Антология уральской цивилистики. 1925-1989: Сб. статей. – М.: Статут, 2001. – С. 54–68.
12) Алексеев С. С. Проблемы теории права: Курс лекций. В 2-х т. Т. 2 [Текст] / С.С. Алексеев. – Свердловск, 1973. – 396 с.
13) Алексеев С. С. Теория государства и права: Учебник [Текст] /С.С. Алексеев. – М., 2005. – 496 с.
14) Алиева К. M. Порядок избрания и деятельность совета директоров (наблюдательного совета) акционерного общества [Текст] / К.М. Алиева // Адвокат. – 2006. – № 2. – 165 с.
15) Альманах цивилистики. Выпуск четвертый: Сборник научных статей под ред. Р. А. Майданика [Текст]. – К.: Правова еднисть. – К., 2011. – 429 с.
16) Архипов Б. П. Юридическая природа фактического состава, опосредующего реорганизацию акционерного общества [Текст] / Б.П. Архипов // Законодательство. – 2002. – № 3.
17) Алиев Т. Т., Громов Н. А. Презумпция истинности судебного решения в гражданском процессе [Текст] // Государство и право. – 2004. – № 8. – С. 110–115.
18) Аксюк И. В. Правовая природа государственной регистрации права собственности на недвижимое имущество [Текст] / И.В. Аксюк // Современное право, 2006. – № 10. – С. 38–42.
19) Бевзенко Р. С. Очерк 9. Теория юридических фактов [Текст] / Р.С. Бевзенко // Гражданское право: актуальные проблемы теории и практики / Под общ. ред. В. А. Белова. – М.: Юрайт-Издат, 2007. – С. 346–373.
20) Безбах С. В. Регистрация вещных прав на недвижимое имущество в Англии и США: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 [Текст] / С. В. Безбах. – М., 2004. – 18 с.
21) Белоликов А. Ничтожность сделки и акт государственной регистрации права [Текст] / А. Белоликов // Хозяйство и право. – 2009. – № 6. – С. 110–115.
22) Беляневич В. Е. Арбітражне судочинство: визнання недійсними актів державних та інших органів [Текст] / В.Е. Беляневич. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2001. – 304 с.
23) Боброва Д. В., Дзера О. В., Довгерт А. С. та ін. Цивільне право України: Підручник. У 2 кн.: Кн. 1 [Текст]. – К : Юрінком інтер, 1999. – 864 с.
24) Бородовський С. О., Бородовська Н. О. Окремі питання державної реєстрації договору в цивільному праві України [Текст] // Актуальні питання цивільного та господарського права. – 2008. – № 1 (8). – С. 6-9.
25) Брагинский М. И. Комментарий к Закону РФ «О государственной ре¬гистрации прав на недвижимое имущество и сделок с ним» [Текст] / М. И. Брагинский. – М.: Юстицинформ, 1998. – 120 с.
26) Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Книга вторая. Договоры о передаче имущества [Текст]. – М.: СТАТУТ, 2000. – 798 с.
27) Васильев А. С. Административное право Украины (общая часть): Учеб. пособ. [Текст] / А.С. Васильєв. – Харьков: Одиссей, 2001. – 288 с.
28) Васильев С. В. Хозяйственный процесс [Текст] / С.В. Васильев. – Х., 2006. – 288 с.
29) Васильева Н. Д., Перегудов И. В., Тай Ю. В. Нарушение корпоративны процедур как основание наступлении ответственности акционерного общества и мажоритарного акціонера [Текст] // Корпоративный юрист. – 2008. – № 11. – 148 с.
30) Волынцева А. В. Актуальные гражданско-правовые проблемы государственной регистрации прав на недвижимое имущество и сделок с ним: дис. канд. юрид. наук: 12.00.03 [Текст] / А.В. Волынцева. – Самара, 2004. – 229 с.
31) Вилкин С. С. Гражданско-правовая природа волевых актов коллегиальных органов юридического лица: автореф. …дис. канд. юрид. наук: 12.00.03 [Текст] / С.С. Вилкин. – М., 2009 . – 30 с.
32) Вильнянский С. И. Лекции по советскому гражданскому праву [Текст] / С.И. Вильнянский. – Х., 1958. – 362 с.
33) Витрянский В. Пути совершенствования законодательства о недвижимом имуществе [Текст] / В. Витрянский // Хозяйство и право.– 2003. – № 6. – С. 3–19.
34) Витушко В. А. Курс гражданского права: Общая часть [Текст] / В.А. Витушко. – Минск, 2001. – Т. 1. – 414 с.
35) Витрянский В. В. Вопросы реформирования общих положений об обязательствах по российскому законодательству [Текст] / В.В. Витрянский // Альманах цивилистики. Выпуск четвертый: Сборник научных статей под ред. Р. А. Майданика. – К.: Правова еднисть. – К., 2011. – С. 68–85.
36) Власов А. Кто будет платить за ошибки? [Текст] / А. Власов // Юридическая практика. – 2007. – 11 декабря. – № 50 (520). – С. 1, 3.
37) Галунов П. Б. Основные проблемы практики государственной регистрации прав на недвижимое имущество и сделок с ним: дис. …канд. юрид. наук: 12.00.03 [Текст] / П.Б. Галунов. – М., 2003. – 213 с.
38) Генкин Д. М. Краткий курс кооперативного права [Текст] / Д.М. Генкин. – М., 1929. – 115 с.
39) Горлов В. А. Правовое положение обществ с ограниченной ответственностью: дис. …канд. юрид. наук [Текст] / В.А. Горлов. – Екатеринбург. – 1988. – 172 с.
40) Государственная регистрация прав на недвижимость: проблемы регистрационного права / Отв. ред. Кирсанов А. Р. [Текст]. – М.: Ось-89, 2003 г. – 528 с.
41) Гражданское право : актуальные проблемы теории и практики // Под общей ред. В. А. Белова [Текст]. – М. : Юрайт-Издат, 2007. – 993 с.
42) Гражданское правоотношение. Критика теории «хозяйственного права». 2-е изд., испр. [Текст].– М.: «Статут», 2003. – 872 с.
43) Гражда