Дербакова, Юлія Андріївна Цивільна правосуб'єктність неповнолітніх

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

На правах рукопису

ДЕРБАКОВА Ю.А.

УДК 347.155-053.6(477)

ЦИВІЛЬНА ПРАВОСУБ’ЄКТНІСТЬ НЕПОВНОЛІТНІХ

Спеціальність: 12.00.03 цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Науковий керівник:
кандидат юридичних наук,
доцент
Форманюк Василь Іванович

Одеса 2014

Зміст

ВСТУП.. 3
Розділ 1. ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ І МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ 14
Розділ 2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОСУБ'ЄКТНОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ.. 26
2.1. Поняття правосуб'єктності неповнолітніх. 26
2.2. Правоздатність як елемент правосуб’єктності неповнолітніх. 52
2.3. Дієздатність як елемент правосуб’єктності неповнолітніх. 61
Розділ 3. ПРАВОСУБ'ЄКТНІСТЬ НЕПОВНОЛІТНІХ У ОКРЕМИХ ВИДАХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН.. 106
3.1 Правовідносини власності за участю неповнолітніх. 106
3.2. Особливості житлових правовідносин з участю неповнолітніх. 118
3.3. Участь неповнолітніх у зобов'язаннях із заподіяння шкоди. 153
3.4. Авторські правовідносини за участю неповнолітніх. 173
ВИСНОВКИ.. 191
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.. 199

ВСТУП
Актуальність теми. Конституція України проголошує людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (статті 3, 24 Конституції України). При цьому держава гарантує рівність прав і свобод людини і громадянина незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Гарантована рівність прав і свобод не повинна залежати від віку людини, який між тим багато в чому визначає її правовий статус як суб’єкта права.
Правова держава характеризується не стільки формальним закріпленням тих чи інших принципів (формальна рівність), скільки створенням конкретних правових механізмів, що забезпечують баланс публічного і приватного інтересів, що наближають людину, громадянина до фактичної реалізації максимуму правових можливостей нарівні з іншими індивідами, надаючи менш захищеним категоріям суб'єктів правовий і соціальний захист з боку держави.
При цьому зазначені механізми повинні бути одноманітно розвинені і закріплені на рівні галузевого законодавства, в нормах права кожної конкретної галузі. В таких механізмах потребують, перш за все, діти.
Необхідність захисту інтересів неповнолітніх зумовлена віком дітей, який не дозволяє останнім в повну силу здійснювати права, що їм належать, приводити в дію правові засоби їх захисту. Людина до досягнення вісімнадцяти років і в багатьох випадках до більш пізнього віку знаходиться в стадії становлення, формування особистості, усвідомлення себе самостійним правомочним суб'єктом різноманітних правових відносин.
Так, Загальна декларація прав людини проголосила, що діти мають право на особливу турботу і захист. У Декларації прав неповнолітньої особи зазначено: «неповнолітня особа внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони і турботи, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження».
Особливе місце серед документів, які забезпечують захист прав дітей, займає Конвенція «Про права неповнолітньої особи». Її називають «Великою хартією вільності для дітей», «Світовою конституцією прав неповнолітньої особи».
У статті 3 Конвенції записано: «у всіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів неповнолітньої особи». «Діти передусім. У всій діяльності, що стосується дітей, першочергову увагу слід приділяти якнайкращому забезпеченню інтересів неповнолітньої особи». «Батьки, сім'ї, законні опікуни та інші люди, що беруть на себе турботу про дітей, відіграють головну роль і несуть відповідальність за благополуччя дітей ...».
У цьому й полягає особливість участі неповнолітніх в суспільних відносинах, яка повинна забезпечуватися відповідним механізмом, закріпленим в Конституції, міжнародних актах та галузевому законодавстві. Цей механізм виявляється у вигляді особливого захисту з боку родини, суспільства і держави, і сприяння неповнолітнім у реалізації їхніх прав.
Незважаючи на те, що проблеми дітей привертають велику увагу громадськості, в тому числі і правової громадськості, існуючі правові механізми реалізації та захисту прав дітей не вдосконалюються, а навіть регресують, і далекі від тих, які проголошені як еталон в міжнародних правових актах. Це підтверджується сучасними українськими реформами, які отримують пряме відображення в законодавстві та практиці його застосування. Існує величезний розрив між змістом Конституції України і реальними можливостями людей з їх реалізації.
Проблеми дітей мають державне, а не місцеве, на рівні органів опіки і піклування або інших органів місцевого самоврядування значення. Проте в механізм реалізації цивільних прав дітей включаться саме ці органи, що не мають у своєму складі необхідної юридичної служби.
Причин несприятливого положення дітей в Україні декілька. Це невиконання батьками обов'язків відносно своїх дітей. Права дітей в значній кількості випадків порушують їх батьки, тобто особи, на яких відповідно до законодавства, в першу чергу покладений обов'язок захисту прав і інтересів неповнолітніх, турботи про здоров'я, фізичного, психічного, духовного і морального розвитку своїх дітей. Це говорить про відсутність належного контролю над батьками за вихованням дітей і їх належної відповідальності.
Суттєвими проблемами є недосконалість діючого законодавства, а також бездіяльність, формальний підхід до виконання своїх обов'язків, байдужість працівників різних державних і органів і установ, що призводять до численних порушень прав і законних інтересів дітей в усіх сферах їх життєдіяльності, що особливо відноситься до соціально незахищених дітей, дітей-сиріт, дітей, що залишились без піклування батьків, чия доля знаходиться саме в руках таких органів.
Існування і прогресування загрози правам неповнолітніх є наслідком відсутності одностайного і дієвого правового механізму захисту та реалізації їхніх прав в Україні, що враховує особливості правосуб'єктності неповнолітніх та їх прояв в конкретних правовідносинах.
Вирішення багатьох проблем дітей, як громадян, суб'єктів права, можна здійснюватися за допомогою послідовного і системного правового підходу, необхідного і в законотворчому процесі, і в правозастосуванні, і в процесі дотримання законоположень. Актуальність теми визначається не тільки її загальноцивілізаційним значенням, загрозливою ситуацією з правами неповнолітньої особи в Україні, але й інтересом практичного характеру, який дозволить визначити і запропонувати конкретні правові заходи по уніфікованому забезпеченню реалізації та захисту правових можливостей неповнолітніх як суб'єктів цивільного права.
Ступінь розробленості теми. Теоретичною основою дисертації є наукові роботи таких учених, як М.М. Агарков, М.Г. Александров, С.С. Алексєєв, С.Н.Братусь, А.М. Белякова, Я.Р. Веберс, А.В. Венедиктов, М.В. Вітрук, І.С.Вишневська, О.В. Дзера, Т.І. Ілларіонова, О.С. Іоффе, Д.І. Мейер, А.В.Міцкевич, К.І. Скловський, М.Ю. Тихомиров, Ю.К. Толстой, Р.Й. Халфіна, В.І. Форманюк, Є.О. Харитонов, Г.Ф. Шершеневич, Я.М. Шевченко, Д.В. Боброва, А.С. Довгерт, Н.С. Кузнєцова, Ч.Н. Азімов, С.Н. Приступа, В.М.Ігнатенко, В.С. Гопанчук, З.В. Ромовська, Є.О.Мічурін, В.В. Луць, В.М.Коссак, І.А. Бірюкова, Ю.О. Заіка, В.М.Співак та ін.
Проте наукові праці та статті з обраної тематики не відображають всіх існуючих проблем, зачіпають лише деякі особливості участі неповнолітніх у цивільних правовідносинах. Багато фундаментальних робіт було написано за законодавством, що втратило чинність, та з урахуванням іншої державної політики і громадських підходів, виражених в нормах об’єктивного права, і тому є такими, що не відповідають сучасним реаліям.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Теоретичні та практичні питання за темою дисертації досліджувалися у межах плану науково-дослідницької роботи кафедри цивільного права Національного університету «Одеська юридична академія» «Методологічні засади вдосконалення цивільного законодавства» на 2011-2015 роки як складової плану науково-дослідницької роботи Національного університету «Одеська юридична академія» «Теоретичні та практичні проблеми забезпечення сталого розвиту української державності та права» на 2011- 2015 роки (державний реєстраційний номер 0110U000671).
Мета і завдання дослідження. Метою роботи є комплексне дослідження
теоретичних і практичних проблем цивільно-правового регулювання правосуб’єктності неповнолітніх на підставі системного узагальнення чинного національного законодавства, юридичної практики та зарубіжного законодавчого досвіду.
Для досягнення зазначеної мети вирішувалися наступні завдання:
визначити поняття правосуб’єктності неповнолітніх;
розкрити структуру правосуб’єктності неповнолітніх;
розглянути правоздатність неповнолітніх як елемент правосуб’єктності
неповнолітніх;
охарактеризувати дієздатність неповнолітніх як елемент правосуб’єктності неповнолітніх;
з’ясувати загальні засади участі неповнолітніх у деліктних правовідносинах;
виявити особливості участі неповнолітніх у цивільних правовідносинах;
визначити особливості здійснення права власності неповнолітніми;
дослідити особливості змісту житлових правовідносин за участю неповнолітніх;
розглянути правову природу та охарактеризувати участь неповнолітніх у зобов’язаннях внаслідок заподіяння шкоди;
проаналізувати авторські правовідносини за участю неповнолітніх;
виявити недоліки, суперечності, неузгодженості норм Цивільного кодексу України (далі ЦК України), Сімейного кодексу України (далі СК
України), інших законодавчих актів щодо правосуб’єктності неповнолітніх у цивільних правовідносинах та сформулювати пропозиції щодо їх удосконалення.
Об’єктом дослідження є цивільні правовідносини, які виникають унаслідок реалізації цивільної правосуб’єктності неповнолітніх.
Предметом дослідження є теоретичні та практичні проблеми цивільної правосуб’єктності неповнолітніх.
Методи дослідження. Методологічну основу дисертаційного дослідження складає система взаємопов’язаних загальнонаукових, спеціальних методів наукового дослідження, застосування яких забезпечує достовірність знання та вирішення поставлених цілей і завдань. У дослідженні були використані такі методи: історико-правовий, порівняльно-правовий, системно-структурний, аналітико-синтетичний, логіко-юридичний. За допомогою історико-правового методу виявлено особливості становлення та еволюції законодавчого регулювання і наукових поглядів на неповнолітніх як суб’єктів цивільного права (Розділ 1 дисертації). Порівняльно-правовий метод використано з метою виявлення загальних та особливих рис у правовому статусі неповнолітніх в різних видах правовідносин (підрозділи 3.1, 3.2, 3.3, 3.4). Аналітико-синтетичний та системно-структурний методи застосовувалися при визначенні цивільної правосуб’єктності неповнолітніх як учасника цивільних правовідносин, виділення окремих елементів правосуб’єктності неповнолітніх (підрозділи 2.1, 2.2, 2,3). Логіко-юридичний метод дозволив проаналізувати зміст норм чинного законодавства України, що визначає правовий статус неповнолітніх, виявити недоліки цивільно- правової регламентації відносин за участю неповнолітніх та обґрунтувати пропозиції з удосконалення правового регулювання у цій сфері (розділ 3).
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим у вітчизняній науці спеціальним комплексним дослідженням особливостей участі неповнолітніх у цивільних правовідносинах.
У межах здійсненого дослідження одержано такі результати, які мають наукову новизну:
вперше:
здійснено комплексний аналіз цивільної правосуб’єктності неповнолітніх, зокрема, з’ясовано правову природу останньої, визначено структуру та особливості в окремих видах цивільних правовідносин;
запропоновано та визначено поняття «механізм сприяння в реалізації прав неповнолітніх», який зумовлює самостійне правове значення правоздатності та дієздатності і забезпечення дійсного визнання правосуб’єктності рівною мірою за дієздатними, не повністю дієздатними і недієздатними особами, дорослими і дітьми, і полягає в здійсненні та захисті їх прав, що включає дії батьків, усиновителів, опікунів і піклувальників неповнолітніх, а також діяльність органів опіки і піклування;
завдяки розширеному підходу до структури дієздатності виділено елементи дієздатності у неповнолітніх із 6 років та визначено її обсяг;
виділено правові статуси «законних представників» неповнолітньої особи та встановлено правову природу участі останньої у правочинах, які здійснює неповнолітня особа;
обґрунтовано віднесення до «вільних доходів» неповнолітньої особи стипендії та інших аналогічних доходів, отриманих від застосування своєї праці, а також доходів, отриманих від правочинів, які неповнолітня особа вправі здійснювати самостійно, та необхідність дозволити неповнолітньому розпоряджатися майном, придбаним на вказані доходи;
удосконалено:
визначення сутності продієздатності неповнолітніх, а саме: сприяння дієздатною особою неповнолітній особі і заміна діями дієздатної особи дій неповнолітньої особи в інтересах останньої (здійснення від імені неповнолітньої особи цивільно-правових правочинів);
структуру дієздатності неповнолітніх, до якої запропоновано включати не тільки здатність укладати правочини, але і здатність більш широкого порядку здатність здійснювати інші правомірні юридичні дії, крім правочинів; в рамках зазначеної здатності слід виділяти здатність неповнолітніх до захисту своїх прав;
розуміння основних засад участі неповнолітніх у правовідносинах власності, підприємницьких правовідносинах, житлових правовідносинах, деліктних та авторських правовідносинах, а саме, участь неповнолітніх у цивільних правовідносинах в межах своєї дієздатності і за допомогою механізму сприяння в реалізації прав неповнолітніх;
визначення та розуміння сприяння батьків, усиновителів, опікунів і піклувальників неповнолітніх у здійсненні ними цивільних прав та обов’язків, яке полягає у дачі згоди на вчинення неповнолітньою особою правочину;
положення про порядок отримання неповнолітніми житла з державного житлового фонду;

набуло подальшого розвитку:
положення щодо структури цивільної правосуб’єктності неповнолітніх з уточненням, що в структурі правосуб’єктності слід розрізняти такі елементи, що мають природу правових станів, як правоздатність, дієздатність і продієздатність або співдієздатність;
обґрунтування необхідності вдосконалення законодавчого врегулювання цивільної правосуб`єктності неповнолітніх осіб, формулювання рекомендацій щодо ефективного механізму її реалізації, а також пропозиції з удосконалення чинного законодавства у сфері здійснення підприємницької діяльності неповнолітніми.
Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання висновків і пропозицій дисертаційної роботи у:
науково-дослідній сфері для подальших теоретичних розробок і вдосконалення концепції правосуб’єктності неповнолітніх та їх участі у цивільних правовідносинах, удосконалення механізму сприяння в реалізації прав неповнолітніх;
правотворчій діяльності для внесення відповідних змін до чинного законодавства України (зокрема, ЦК України, СК України, ЖК України, Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування»);
правозастосовній діяльності для вдоско

Список литературы

ВИСНОВКИ
У дисертаційній роботі представлені теоретичні і практичні проблеми, пов'язані з участю неповнолітніх в цивільних правовідносинах. Дослідження особливостей участі неповнолітніх у цивільних правовідносинах дозволило прийти до наступних основних висновків.
Автором введено поняття «механізм сприяння в реалізації прав неповнолітніх». Даний механізм включений в правосуб'єктність неповнолітніх і визначає її специфіку. Саме цей механізм може забезпечити повноцінне сприйняття дітей як суб'єктів права. Тому вироблений уніфікований підхід до практичного впровадження даного механізму в конкретні правовідносини з участю неповнолітніх з відповідним правовим його забезпеченням.
У законодавстві закладений особливий механізм забезпечення та захисту прав неповнолітньої особи. Однак даний механізм закріплений в актах різних галузей законодавства (цивільного, житлового, сімейного) неоднаково.
Зміни останнього десятиліття XX століття відсунули проблему дитинства на другий план, у зв'язку з великим обсягом глобальних питань і питань «дорослого світу», що погано піддаються вирішенню.
Традиції інституту сім'ї стають менш актуальними в сучасній культурі, в результаті чого відбувається руйнування середовища формування неповнолітньої особи. Держава також самоусувається від вирішення проблем дитинства, залишаючи їх батькам неповнолітніх, які не в змозі самостійно впоратися з існуючими проблемами, наслідком чого є велика кількість соціальних сиріт.
Механізм сприяння в реалізації і захисту прав неповнолітніх є складовим елементів їх правосуб'єктності, тому його неправильне функціонування в порушення прав чи законних інтересів неповнолітніх повинно призводити до спеціальних правових наслідків. Крім того, і сам механізм повинен бути забезпечений відповідальністю осіб, що призводять його в дію. Для реального забезпечення участі неповнолітніх в конкретних правовідносинах такий механізм необхідно одноманітно і послідовно закріпити в нормах Цивільного кодексу України та інших актах цивільного законодавства.
По-перше, слід створити єдину систему державних органів, яка повинна діяти на підставі норм державного законодавства і представляти собою систему захисту прав неповнолітніх, які мають піклування батьків, так і позбавлених такого піклування. Порядок діяльності вказаних органів повинен бути визначений відповідно до виконуваних ними функцій участь в реалізації цивільних прав неповнолітніх, осіб, що володіють не повною дієздатністю.
По-друге, необхідно уніфікувати застосування Цивільного кодексу, щодо інституту контролю за правочинами, що тягнуть зменшення майна неповнолітніх. В даний час, ця стаття щодо одних правочинів застосовується як загальна, щодо інших як спеціальна, що не може вважатися правильним (підхід до застосування повинен бути єдиним).
По-третє, в Цивільному кодексі необхідно закріпити наслідки недотримання законодавства, а також здійснення інших операцій щодо майна неповнолітніх, в результаті яких порушуються права та законні інтереси неповнолітньої особи внаслідок зловживань і неправомірних дій її законних представників та осіб, які сприяють, органів опіки та піклування. Дані наслідки повинні забезпечувати повне відновлення порушених прав неповнолітньої особи.
У дисертаційній роботі запропоновано більш широкий підхід до структури дієздатності, який дозволив виявити певний обсяг дієздатності навіть у малолітніх у віці до 6 років. Визначено необхідність внесення коректив у розуміння інституту дієздатності неповнолітніх в цілому. Запропоновано включати в структуру дієздатності не тільки здатність укладати правочин, але і здатність більш широкого порядку здатність здійснювати інші правомірні юридичні дії, крім правочинів. В рамках зазначеної здатності слід виділяти здатність неповнолітніх до захисту своїх прав. Така здатність повинна бути забезпечена всім неповнолітнім, для чого необхідно створення системи ювенальної юстиції, що включає всі органи та організації, які б займалися захистом прав неповнолітніх, введення обов'язкового інституту незалежного представництва інтересів неповнолітніх, закріплення в процесуальному законодавстві порядку реалізації неповнолітніми свого права на захист.
Особливої уваги потребує вирішення проблем неповнолітніх у житловій сфері. Це стосується забезпечення дітей, які залишилися без піклування батьків, житловими приміщеннями на постійній основі, визначення їх місця проживання. Необхідно створити дієвий механізм забезпечення прав неповнолітньої особи на житлове приміщення при розлученні батьків, при продажу житлових приміщень, права на які має неповнолітня особа з тим, щоб неповнолітній не виявився бездомним.
У роботі запропоновано ряд змін і доповнень до норм чинного законодавства (Цивільний кодекс, Житловий кодекс, Закон України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування») та ін.
Практично значущою проблемою є залучення неповнолітніх у підприємницьку діяльність, що можливо тільки при створенні особливого режиму такої діяльності. У дисертаційному дослідженні запропоновано, більш точно визначити «вільні доходи» неповнолітнього, до яких слід віднести заробіток, стипендію та інші аналогічні доходи, отримані неповнолітнім від застосування своєї праці, також доходи, отримані від правочинів, які неповнолітній вправі здійснювати самостійно. Крім того, необхідно дозволити неповнолітньому розпоряджатися і майном, придбаним на вказані доходи.
Запропоновано на законодавчому рівні визначити види діяльності, якими неповнолітній в силу своїх психофізичних особливостей не має права займатися.
Для забезпечення не емансипованому неповнолітньому свободи підприємницької діяльності слід визначити в Цивільному кодексі України режим доходів та майна, одержуваного в результаті такої діяльності, а також поширити на всі підприємницькі правочини неповнолітнього у віці від 14 до 18 років режим вільного, тобто самостійного укладання, що не вимагає отримання на кожну операцію згоди осіб, які цьому сприяють. Таким чином, юному підприємцю слід дозволити не тільки вільно розпоряджатися доходами від підприємницької діяльності, а й іншим майном, придбаним в результаті підприємницьких правочинів. При цьому, розпорядження майном, придбаним на доходи від підприємницької діяльності, має здійснюватися виключно в цілях підприємницької діяльності неповнолітніх. Інші правочини неповнолітньої особи повинні відповідати встановленим для них в Цивільному кодексі правилам.
Рекомендується доповнити Цивільний кодекс України статтею «Підприємницька діяльність неповнолітніх у віці від 14 до 18 років» наступного змісту:
«1. Займатися індивідуальною підприємницькою діяльністю з моменту державної реєстрації в установленому законом порядку має право неповнолітній у віці від 14 до 18 років. Перелік видів діяльності, якими неповнолітній займатися не має права, встановлюється законом або постановами Кабінету Міністрів України.
2. Згода батьків, усиновителів або піклувальника на зайняття повнолітнім підприємницькою діяльністю виражається шляхом надання нотаріально засвідченої згоди зазначених осіб до реєструючого органу для державної реєстрації неповнолітнього як індивідуального підприємця.
3. При дотриманні умов, передбачених п. 1 та п. 2 цієї статті неповнолітній вправі здійснювати правочини, що становлять зміст підприємницької діяльності, самостійно, без згоди батьків, усиновителів або піклувальника.
4. За наявності достатніх підстав суд за клопотанням батьків, усиновлювачів або піклувальника, або органу опіки та піклування може припинити підприємницьку діяльність неповнолітнього, скасувавши дію державної реєстрації неповнолітнього як індивідуального підприємця».
Без надання неповнолітній особі щодо вільного режиму підприємницької діяльності, що наближає її до загального режиму підприємництва, така діяльність не зможе бути умовою емансипації, оскільки не відповідає всім необхідним її ознаками і суттєво обмежена контролем дійових осіб.
Підприємництво неповнолітніх при створенні їм сприятливого і такого, що відповідає інтересам неповнолітньої особи режиму буде стимулом для активної участі неповнолітнього в цивільних правовідносинах.
В системі юридичних фактів виділено особливу юридичну дію «згода». З одного боку, згода охоплюється дієздатністю неповнолітніх (в т.ч. малолітніх), з іншого боку, ця дія батьків, усиновлювачів, піклувальника на правочини неповнолітнього, який досяг 14 років, необхідна ланка в механізмі реалізації правоздатності неповнолітнього. Виявлення ознак згоди, що відрізняють його від правочину, дозволило зробити висновок про зміст дієздатності неповнолітніх, а також визначити статус батьків (усиновителів, опікуна), що надають згоду на правочин неповнолітнього.
Виявлено, що механізм реалізації правоздатності неповнолітніх шляхом дії неповнолітньої особи по вчиненню правочину і супутньої дії батьків (усиновителів, опікуна) з надання згоди на правочин суперечить інституту «законного представництва». Згоду однієї особи на правочин іншої не можна вважати формою представництва інтересів. Вона є супутньою дією до укладення правочину, в якій висловлюється контроль з боку батьків, усиновителів, піклувальника за правочинами неповнолітніх. Механізм дій батьків (усиновителів, опікуна) не дозволяє віднести їх і до посередників, так як суб'єктом правочину залишається сам неповнолітній при співучасті його батьків. Тому запропоновано іменувати батьків (усиновлювачів, піклувальника) неповнолітнього, який досяг 14 років особами, які сприяють неповнолітнім у віці від 14 до 18 років, в силу закону.
Запропоновано в механізм реалізації прав неповнолітніх поряд з діями законних представників і осіб, що сприяють включати діяльність органів опіки і піклування з контролю за правочинами, що тягнуть зменшення майна неповнолітнього. Крім того, органи опіки і піклування безпосередньо беруть участь у здійсненні суб'єктивних цивільних прав підопічних (права власності, права на житло, права на вибір місця проживання та ін.)
Статус зазначених органів місцевого самоврядування суперечить характеру їх діяльності з реалізації цивільних прав неповнолітніх. Для усунення зазначеного протиріччя пропонується створити єдину державну систему органів опіки і піклування, забезпечену єдиним фінансуванням, керовану та підконтрольну одному державному органу виконавчої влади; установити єдиний порядок діяльності органів опіки і піклування у національному законодавстві; визначити відповідальність органів опіки і піклування за здійснення своєї діяльності; закріпити в актах цивільного, сімейного та житлового законодавства узгоджений механізм реалізації прав неповнолітніх за участю органів опіки і піклування.
Механізм забезпечення права власності неповнолітніх, що полягає в управлінні їх майном, є обмеженням права власності, встановленого законом. В літературі було запропоновано розглядати право «законного представника» давати згоду як обмеження права власності підопічного. У дисертаційній роботі представлений більш широкий підхід до визначення обмеження права власності неповнолітніх. Обмеженням права власності неповнолітніх слід вважати весь механізм сприяння в реалізації їх прав, що виражається в управлінні майном неповнолітнього за допомогою дій законних представників (від імені малолітніх), та осіб, що сприяють, дій органів опіки і піклування, а також довірчого управління майном неповнолітнього. Підставою такого обмеження є закон (в т. ч і у разі укладення договору довірчого управління, ст. 1012 Цивільного кодексу України).
Для захисту прав зазначеної категорії суб'єктів фігура добросовісного набувача і факт вибуття майна з володіння власника поза його волею не повинні мати вирішального значення. Відправною точкою в питанні захисту порушеного права неповнолітньої особи має бути протиріччя правочину інтересам неповнолітньої особи і нормам закону, спеціально спрямованим на забезпечення його прав.
З метою забезпечення прав і законних інтересів неповнолітніх необхідно доповнити ст.71 Цивільного Кодекусу таким положенням: «Органи опіки і піклування не вправі давати дозвіл (згоду) на операції з житловими приміщеннями, які тягнуть за собою зменшення прав неповнолітнього, не супроводжуються зустрічним еквівалентним наданням у вигляді придбання іншого жилого приміщення, що забезпечує житлові права неповнолітнього в колишньому обсязі. При цьому забезпечення житлових прав неповнолітнього є умовою отримання дозволу органів опіки і піклування і повинно бути вироблено до звершення правочину, на яку потрібен дозвіл органів опіки і піклування». Органи опіки та піклування відмовляють в дачі такої згоди у разі, якщо правочину з майном неповнолітніх порушують права або законні інтереси зазначених осіб. Правочини, які здійснюються в порушення положень цієї статті, а також хоча і з дозволу органів опіки і піклування, але з порушенням прав або законних інтересів неповнолітніх є нікчемними і спричиняють наслідки нікчемності правочину, які поширюються і на добросовісного набувача». Тому необхідно прямо визначити в законі застосування наслідків недійсності правочину в тому числі поширити вказані наслідки на добросовісних набувачів.
Також, необхідно внести деякі доповнення і зміни в законодавство в частині забезпечення місця проживання неповнолітнього, який залишився без опіки батьків. Оскільки наявний в законі розподіл місця проживання та місця перебування дозволяє зробити висновок, що неповнолітній, який залишився без піклування батьків і опинився без закріпленого за ним житла, є особою без певного місця проживання. У п. 17 ст. 1 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» «місце проживання» слід визначити таким чином: «житлове приміщення, закріплене за неповнолітнім, в якому неповнолітня особа постійно або переважно проживала до визначення їй форми влаштування, передбаченої законодавством; у разі відсутності такого приміщення, місцем проживання неповнолітнього є місце його переважного проживання відповідно до обраної форми устрою: у опікуна, піклувальника, у прийомній родині, в установі для дітей-сиріт та дітей, що залишились без піклування батьків і т.п.». Таке становище дозволить забезпечити місце проживання неповнолітньої особи з метою реалізації інших пов'язаних з нею прав, коли вона тривалий час перебуває під наглядом призначених йому законних представників.
Механізм забезпечення неповнолітнього, члена сім'ї власника, житловим приміщенням, передбачений Житловим кодексом України, представляється неефективним. Після набрання чинності Цивільним кодексом України, право користування житловим приміщенням членами сім’ї власника отримали назву сервітуту (ст. 401 Цивільного кодексу України). Діти, які не є власниками майна, що належить на праві власності їх батькам (інколи іншим родичам), набувають права користування таким майном в силу прямого припису Закону (ст. ст. 3, 176 Сімейного кодексу, ст. 405 Цивільного кодексу України). При цьому дане право не залежить від фактичного стану сімейних відносин. У ч.2 ст.18 Закону України «Про охорону дитинства» прямо вказано, що діти члени сім’ї наймача або власника житлового приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Для практичної реалізації неповнолітнім права на житлове приміщення необхідно доповнити ст.156 Житлового кодексу наступними положеннями: «У разі припинення сімейних відносин між батьками неповнолітньої особи право користування житловим приміщенням власника, який є одним з батьків, зберігається за неповнолітнім і другим з батьків до вирішення питання про забезпечення неповнолітнього іншим житловим приміщенням па постійній основі. Таке право зберігається за неповнолітнім до вирішення питання про забезпечення його власним житловим приміщенням. При цьому майновий стан неповнолітнього не впливає на обов'язок власника забезпечити його житловим приміщенням. Права користування житловим приміщенням зберігаються за неповнолітнім і другим батьком до вирішення питання про забезпечення неповнолітньої особи іншим житловим приміщенням також у разі відчуження власником житлового приміщення».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Агарков М.М. Вина потерпевшего в обязательствах из причинения вреда / М.М. Агарков // Советское государство и право. 1940. № 3. С.70-79.
2. Агарков М.М. Обязательства по советскому гражданскому праву / М.М.Агарков. М.: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1940. 192с.
3. Александрова А.Л. Защита прав несовершеннолетних при сделках с недвижимым имуществом / А.Л. Александрова // Адвокат. 2004. № 10. С.96-99.
4. Алексеев С.С.Общая теория социалистического права: Нормы права и правоотношения. Курс лекций: Учебное пособие / С.С.Алексеев. № 2. Свердловск: Сред.-Урал. кн. изд-во, 1964. 226с.
5. Алехина Л.П. Некоторые аспекты правовых рисков в отношениях собственности / Л.П.Алехина, Т.ВЧерецичко // Правоведение. 1998. №1. С.152-156.
6. Алехина Л.П. Некоторые аспекты правовых рисков в отношениях собственности / Л.П. Алехина, Т.В Черецичко // Правоведение. 1998. №2. С.118-124.
7. Бабаев. А.Б. Имущество недееспособных и частично дееспособных лиц и проблема доверительного управления им / А. Б. Бабаев // Государство и право. - 2003. №5. С.64-71.
8. Бегичев Б.К. Трудовая правоспособность советских граждан. М.: Юрид. лит., 1972. 248с.
9. Бєлова Е.С. Кримінальна відповідальність і покарання неповнолітніх / Е.С. Бєлова // Науковий потенціал майбутнього України на шляху до Європейської інтеграції. Матеріали конференції. К., 2003. С. 135-136.
10. Блищенко И.П. Теория и практика международного права США: [Учеб.пособие] / И.П.Блищенко, В.Ф.Шавров. М.: Изд-во УДН, 1985. 85с.
11. Богуславский М.М. Международное частное право / М.М.Богуславский М.: Международные частные отношения, 1994. 232с.
12. Бородовський С.О. Правочиноздатність фізичної особи як елемент її правосуб’єктності / С.О. Бородовський // Вісник господарського судочинства. 2011. №4. С.128-133.