Договір зберігання у цивільному праві

Краткое описание

ЗМІСТ

Вступ 3-11

РОЗДІЛ I. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
ЗБЕРІГАЛЬНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ 12-46
1.1. Інститут зберігання майна
в цивільному праві України 12-22
1.2. Правові підстави виникнення
зберігальних зобов’язань 23-38
Висновки до першого розділу 39-46

РОЗДІЛ II. ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА
ДОГОВОРУ ЗБЕРІГАННЯ 47-134
2.1. Правова природа зберігання майна
за новим законодавством України 47-70
2.2. Зміст договору зберігання 71-87
2.3. Порядок укладення договору зберігання 88-117
Висновки до другого розділу 118-134

РОЗДІЛ III. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ПОРУШЕННЯ
ЗБЕРІГАЛЬНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ 135-169
3.1. Поняття та види правових наслідків
порушення договору зберігання 135-145
3.2. Відповідальність зберігача та поклажодавця
за порушення договору зберігання 146-161
Висновки до третього розділу 162-169

Список використаних джерел 170-180

ВСТУП
Актуальність теми дослідження. В сучасних умовах функціонування економіки України на ринкових засадах, відмови від адміністративно-командних методів її регулювання, активного продовження радикальних реформ у сфері власності, приватизаційні процеси, розвиток підприємництва та розширення змісту цивільної правосуб’єктності фізичних та юридичних осіб зумовили піднесення ролі цивільно-правового договору, як одного з найефективніших правових механізмів опосередкування складних суспільних відносин у сфері товарообігу.
Все це сприяло формуванню нової правової системи розвитку договірних відносин, виникненню нових видів договорів (лізингу, позички, ренти, консигнації, довірчого управління майном, факторингу, франчайзингу), а давно відомі, до яких належить і договір зберігання, набули нового змісту, значення та функцій.
В Україні питання розвитку договірного права певною мірою досліджувалися у працях В.В.Луця “Контракти у підприємницькій діяльності”, А.М.Статівки “Договоры в агропромышленном комплексе Украины в условиях рынка”, а також деяких інших авторів.
Питання договірного права розглядались в ряді дисертаційних робіт, які присвячені окремим видам цивільно-правових договорів, зокрема підрядним договорам у будівництві (Н.С. Кузнєцова, 1993), на проведення аудиту (Р.Ю.Ханик-Посполітак, 1997), договорам страхування (В.П.Янишен, 1997), на відкриття та обслуговування банківських рахунків (І.М.Жуков, 1998), в агропромисловому комплексі (А.М.Статівка, 1998), купівлі-продажу об’єктів приватизації (Н.С.Демченко, 1999), управління чужим майном (М.М.Слюсаревський, 1999), ліцензійним договорам (В.М.Крижна, 1999), господарським договорам (О.А.Беляневич, 1999), оренди майна державних підприємств (М.В.Мороз, 2000), консигнації (В.А.Васильєва, 2000), факторингу (Я.О.Чапічадзе, 2000), та питанням свободи договору (А.В.Луць, 2001), договору оренди транспортних засобів (Є.В.Вакулович, 2002), договору франчайнингу (Г.В.Цірат, 2003), шлюбного договору (О.О.Ульяненко, 2003), агентському договору (А.І.Дрішлюк, 2003), договору морського перевезення вантажу (Є.Д.Стрельцова, 2002), функціям та системі цивільно-правового договору (В.Г.Олюха, 2003). Однак проблеми договору зберігання поки що залишилися поза увагою науковців. Між тим, з 1 січня 2004 р. вступили в дію новий Цивільний та Господарський кодекси України, в яких містяться також норми щодо зберігальних зобов’язань, які вимагають глибокого наукового аналізу з метою виявлення їх регулятивного змісту та напрацювання певних рекомендацій для застосування цих норм на практиці. А відтак дослідження правового механізму регулювання зберігальних відносин є надзвичайно необхідними та актуальними як для правової науки, так і для практики.
Тому основну наукову увагу необхідно зосередити на понятті та змісті договору зберігання, його функціях, на виконанні сторонами своїх зобов’язань та відповідальності за неналежне їх виконання, що буде необхідною умовою запровадження досконалішого правового механізму регулювання зберігальних правовідносин. Все наведене і обумовлює актуальність даного дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Тема дисертації є складовою частиною науково-дослідної роботи кафедри цивільного права, пов’язаних з визначенням функцій та предмету цивільного права, регулюванням та захистом суб’єктивних цивільних прав і обов’язків фізичних та юридичних осіб, змістом зобов’язальних правовідносин і виконана відповідно до комплексної бюджетної теми юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка № 01БФ042-01 “Формування механізму реалізації і захисту прав та свобод громадян в Україні”.
Об’єкт та предмет дослідження. Об’єктом даного дослідження є договірні зберігальні правовідносини в Україні, що виникають у зв’язку з укладенням договорів зберігання майна, їх виконанням, та неналежним виконанням.
Предметом дисертаційного дослідження є система чинних в Україні нормативних актів, їх змісту, положень нового Цивільного кодексу, що стосуються договірних зберігальних зобов’язань, вітчизняні та зарубіжні наукові джерела, юридична практика, постанови Пленуму Верховного Суду України.
Мета і завдання дослідження Метою дослідження є аналіз цивільно-правового договору зберігання як правової форми опосередкування майнових відносин в умовах ринкових перетворень в Україні у контексті змін у законодавстві, а також виявлення та розв’язання прогалин нового Цивільного кодексу.
Для досягнення поставленої мети основна увага в дисертації приділена вирішенню наступних завдань: проведення аналізу поняття договору зберігання, його ознак в сучасних умовах; дослідження змін внесених новим ЦК України у механізм регулювання зберігальних відносин; визначення змісту цивільно-правового договору зберігання; виявлення особливостей укладання та виконання договору зберігання; встановлення правових засад відповідальності за порушення зберігальних обов’язків; розробка рекомендацій щодо вдосконалення чинного законодавства, Цивільного кодексу України з питань правового регулювання зберігальних відносин.
Методологічна основа дослідження. В процесі дисертаційного дослідження застосовувались, зокрема, методи наукового пізнання, системного підходу, порівняльно-правового аналізу, логіко-юридичний, статистичний, прогнозування, історичний.
Так, за допомогою історичного методу виявлено динаміку розвитку та встановлення інституту зберігання в радянський та сучасний період. Використання логіко-юридичного та системного методів дозволило забезпечити послідовність, логічність аналізу досліджуваних питань та обґрунтування запропонованих висновків. Порівняльно-правовий метод застосовувався при співставленні врегулювання зберігальних відносин в Україні та в інших країнах, що дозволило запозичити певний позитивний досвід нормотворчості цих країн.
Науково-теоретичною базою даної дисертації є теоретичний розробки, праці вітчизняних та зарубіжних вчених-правознавців з питань теорії держави та права, цивільного права дореволюційного, радянського та сучасного періодів. Істотне значення для підготовки дослідження мали наукові праці С.С.Алексєєва, Д.В.Бобрової С.Н.Братуся, М.І.Брагинського, В.В.Вітрянського, Т.В.Боднар, О.М.Вінник, В.Г.Верднікова, Ф.І.Гавзе, Д.М.Генкіна, І.М.Грущинського, О.В.Дзери, А.С.Довгерта, О.С.Йоффе, В.М.Коссака, Н.С.Кузнецової, О.О.Красавчикова., Л.А.Лунца, В.В.Луця, В.Л.Мусіяки, І.Б.Новицького, О.А.Підопригори, О.А.Пушкіна, Н.В.Рабіновича, З.В.Ромовської, В.А.Семеусова, А.Н.Статівки, Е.А.Суханова, Ю.К.Толстого, В.С.Щербини, Г.Ф.Шершенєвича, В.Ф.Яковлєва та ін.
Нормативно-інформаційними джерелами стали Конституція України, Цивільний кодекс УРСР, новий Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Митний Кодекс України, Повітряний Кодекс України, Кодекс Торговельного мореплавства України, Закони України “Про власність”, “Про господарські товариства”, “Про транспорт”, “Про виконавче провадження”, “Про державний матеріальний резерв” та інші законодавчі акти, постанови Кабінету Міністрів України.
Наукова новизна дисертації полягає у тому, що вона є першим комплексним монографічним дослідженням проблем регулювання відносин зберігання в період ринкових реформ в Україні та новел нового ЦК України щодо інституту зберігання.
Наукова новизна дисертаційного дослідження конкретизується у наступних нових або частково нових положеннях, що виносяться на захист:
1. Здійснено ретроспективний аналіз норм про зберігання (схов) ЦК УРСР 1922 р., ЦК УРСР 1963 р., ЦК України 2003 р., інших нормативно-правових актів, визначено їх особливості, виявлено основні новели нового ЦК. Обгрунтовано доцільність трансформації інституту схову за ЦК УРСР в інститут зберігання за новим ЦК України.
Зберігальні відносини є неоднорідними за своєю правовою природою і регулюються як різними галузями законодавства, так і права. Однак, незважаючи на це, переважна їх частина є цивільно-правовими. Відповідно норми, що регулюють зберігальні відносини, утворюють комплексний (змішаний) інститут права власності, що має переважно цивільно-правову природу.
Цивільно-правовий інститут зберігання визначено як сукупність правових норм ЦК України, інших актів законодавства, що регулюють відносини в яких одна особа приймає на себе як основний обов’язок на підставі договору, адміністративного акту чи іншої правової підстави забезпечити схоронність майна інших осіб від втрати, пошкодження, псування, тобто забезпечити фізичну і певну юридичну схоронність такого майна.
2. Пропонується класифікувати зберігальні зобов’язання як такі, що можуть виникати на підставі: а) договору зберігання або іншого договору, в якому зберігання є супутнім обов’язком; б) особливого статусу особи, наприклад, опікунів; в) дії закону щодо осіб, що завдяки правомірним вчинкам заволоділи чужим майном, наприклад, безхазяйним майном, знахідкою, скарбом, бездоглядною домашньою твариною; г) ініціативи у надзвичайних ситуаціях; д) прямого припису закону, наприклад про збереження спадкового майна; ж) рішень суду, актів слідчих органів та державної виконавчої служби, адміністративного акту.
3. Обґрунтовано висновок, що положення глави 66 ЦК України “Зберігання” мають розповсюджуватися не лише на випадки зберігання майна за законом, як це передбачено ст. 954 ЦК, але і на інші види зберігання, яке здійснюється на підставі адміністративних актів, судових рішень, актів слідчих органів, актів нотаріусів тощо.
4. В ЦК України неоднозначно вирішена проблема оплатності та безоплатності, оскільки ст. 946 ЦК надає право юридичним особам передбачати безоплатність зберігання установчими документами або договором. Доцільніше при вирішенні цього питання законодавчо закріпити презумпцію оплатності зберігання, якщо інше не передбачено договором, законом, спеціальними правилами окремих видів зберігання, установчими документами юридичної особи.
5. Для того, щоб договір зберігання консенсуального характеру вважався укладеним, сторонам достатньо узгодити дві істотні умови – предмет та обов’язок суб’єкта підприємництва прийняти річ на зберігання в майбутньому. Для інших договорів (реальних) достатньо наявності факту приймання зберігачем від поклажодавця речі.
6. Сформульовано перелік обставин істотного характеру, які можуть бути відповідно до ст. 940 ЦК України підставою для звільнення зберігача від обов’язку прийняти річ на зберігання, до яких, зокрема, віднесено настання аварії на складах зберігача, заміна предмета поклажі, наявність незастережених поклажодавцем небезпечних властивостей речі.
7. Обґрунтовано некоректність положення ч. 1 ст. 946 ЦК України в тій його частині, в якій записано, що плата за зберігання та строки її внесення встановлюються лише договором зберігання, адже в окремих випадках така плата може встановлюватися також у нормативному порядку та затвердженими у встановленому порядку таксами, ставками, тарифами.
8. В ч. 2 ст. 946 ЦК України не встановлено достатніх критеріїв для визначення розміру плати при достроковому припиненні договору зберігання, а відтак на думку дисертанта, він має визначатися “пропорційно фактичній тривалості терміну зберігання”.
9. За ст. 947 ЦК поклажодавець зобов’язаний відшкодувати зберігачеві здійснені ним витрати на зберігання при безоплатному зберіганні, але не зазначається зміст таких витрат. Тому зроблено висновок, що такі витрати повинні бути необхідними та не надмірними.
10. Обґрунтовано висновок, що професійним зберігачем має вважатися не кожний суб’єкт підприємництва, що здійснює зберігання, як це випливає із змісту ст. 936 ЦК, а лише той, для якого зберігальна діяльність є основною статутною підприємницькою діяльністю.
11. Договір зберігання має вважатися публічним договором не лише тоді, коли зберігання здійснюється підприємцем на складах загального користування, як це випливає з ч. 2 ст. 936 ЦК України, але і тоді, коли зберігачами будуть ломбарди, камери схову на вокзалах, банківські установи тощо.
12. Як ЦК УРСР, так і новий ЦК України не дають підстав розглядати оформлення договору зберігання шляхом видачі поклажодавцю номерного жетону, як письмову форму, але правові наслідки недодержання цієї вимоги мають бути тотожними тим, що наступають у разі недотримання письмової форми договору.
13. Положення ч. 1 ст. 975 ЦК України про те, що готель відповідає за схоронність речей, внесених до готелю його мешканцем, не забезпечує належних умов захисту у разі їх втрати, крадіжки. Підвищити захищеність прав готелю та його мешканців можна шляхом введення декларацій про оголошення вартості внесених до готелю речей.
14. За загальним правилом зберігач несе відповідальність за порушення зберігальних обов’язків на загальних підставах, за винятком відповідальності професійних зберігачів, які звільняються від неї у разі втрати, псування, пошкодження лише у разі дії непереборної сили (ст. 950 ЦК). Новим ЦК не передбачена відповідальність зберігача та поклажодавця за збитки, що проявилися у вигляді неодержаних доходів. Обґрунтовано висновок про доцільність покладення на професійного зберігача обов’язку відшкодовувати збитки у повному обсязі.
15. В ЦК України (як і в ЦК УРСР) не вирішене питання відповідальності гаражних кооперативів за незбереження автотранспортних засобів, належних їх членам. Правова позиція Верховного Суду України та інших судів полягає у тому, що така відповідальність настає лише тоді, коли вона прямо передбачена статутними документами кооперативів. На думку дисертанта, зазначена відповідальність гаражних кооперативів має наступати також у разі прийняття ними транспортних засобів на зберігання за договором.
На основі науково-практичних висновків внесені конкретні зміни, доповнення до низки статей нового ЦК України (940, 936, 946, 958, 937, 975, 954).
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною, завершеною науковою роботою, першим в Україні спеціальним комплексним дослідженням інституту зберігання в цивільному праві, виконана на монографічному рівні.
Теоретичне та практичне значення дослідження полягає у тому, що його результати можуть бути основою подальших наукових дослідженнях, можуть сприяти вдосконаленню законодавства України з питань договірних зберігальних зобов’язань, у тому числі відповідних статей нового Цивільного кодексу. Вони можуть бути використані у навчальному процесі, при підготовці підручників і навчальних посібників, методичних рекомендацій з курсів цивільного та підприємницького права для викладачів та студентів юридичних спеціальностей, у практичній діяльності судів, господарських судів України, а також можуть бути корисними для адвокатів, працівників юридичних служб.
Апробація і впровадження результатів дослідження. Результати дослідження були апробовані і знайшли своє відображення в трьох публікаціях у виданнях, що визнані ВАК України фаховими для спеціальності „правознавство” та в інших наукових працях, загальним обсягом понад 5 друкованих аркушів, у тому числі у трьох підручниках з цивільного права. Загальнотеоретичні положення використовувались при проведенні практичних занять з цивільного права, а також були предметом обговорення на науково-практичних конференціях з проблем підприємницького права.
Структура роботи визначається метою та предметом дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, які охоплюють 7 підрозділів, висновків, списку нормативних актів, використаних джерел. Загальний обсяг дисертаційного дослідження становить 180 сторінок.

Список литературы

Висновки до третього розділу

Будь-який договір як юридичний факт і правовідношення спрямовується на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та (чи) обов’язків. Здійснення цивільних прав та виконання обов’язків сторонами договору вимагає створення механізму примусового захисту у разі їх порушення, у тому числі забезпечення примусового виконання обов’язків.
Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права та інтересу. Способами захисту таких прав та інтересів можуть бути:
1) визнання права;
2) визнання правочину недійсним;
3) припинення дії, яка порушує право;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення;
5) примусове виконання обов'язку в натурі;
6) зміна правовідношення;
7) припинення правовідношення;
8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
В принципі переважна частина цих способів може застосовуватися також для захисту прав сторін договору зберігання. Однак застосування цих засобів призводить до певних негативних правових наслідків для особи, яка порушила, зокрема, зобов’язання. В юридичній науці з проблем захисту цивільних прав висловлено надзвичайно багато різних точок зору, оскільки ця юридична категорія є різноаспектною для тлумачення.
У разі порушення зберігального зобов’язання до порушника можуть застосовуватися як міри цивільно-правової відповідальності, так і інші правові наслідки. Але у будь-якому разі серед цих правових наслідків центральне місце займає цивільна відповідальність.
За порушення договірних зобов’язань відповідальність визначається ЦК України (статті 610-625), іншими законами України. Однак сторони можуть також визначити її на свій розсуд, що власне випливає із змісту ст. 92 (п. 22) Конституції України, згідно з якою виключно законами України визначаються “засади цивільно-правової відповідальності”. Тобто законами визначаються лише засади цивільно-правової відповідальності, а відтак наведене конституційне положення не заперечує можливості встановлення її сторонами договору.
Норми ЦК УРСР, а також норми ЦК України про відповідальність за порушення зобов’язань, а також про окремі види договорів передбачають різний обсяг відповідальності, який в юридичній літературі поділяють на три види: повний, обмежений і підвищений. В зберігальних зобов’язаннях застосовується переважно обмежена відповідальність, хоча можлива інколи повна та підвищена, що надалі буде підтверджено.
В новому ЦК України не знайшла свого чіткого законодавчого оформлення конструкція цілісного складу цивільного правопорушення. Складачі нового ЦК України сприйняли усі чотири умови цивільно-правової відповідальності, закладені в ЦК УРСР, розташувавши їх в кількох окремих статтях. Так, порушення зобов’язання як умова такої відповідальності передбачена в ст. 610 ЦК України, наявність збитків та причинного зв’язку – в ст. 623; наявність вини порушника зобов’язання – у ст. 614. Отже, саме перераховані елементи очевидно має на увазі законодавець в ч. 1 ст. 950 ЦК України, в якій передбачається, що за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах. Відсутність хоча б одного з вищезазначених елементів унеможливлює застосування мір цивільної відповідальності до зберігача, але якщо інше не передбачено договором або законом.
Між тим можливий і інший варіант тлумачення ч. 1 ст. 950 ЦК України з огляду на те, що договір зберігання належить до категорії договорів про надання послуг, врегульованих статтями глави 63 “Послуги”. До речі в ст. 958 проекту ЦК України в редакції 1996 р. прямо було записано, що правила щодо договорів про надання послуг мають застосовуватися також до договору зберігання. Однак в остаточній редакції нового ЦК таке пряме застереження відсутнє. В ньому залишилося лише загальне застереження про те, що положення глави 63 “Послуги” можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг. Оскільки ж в ст. 906 ЦК України визначаються засади відповідальності виконавця за порушення договору про надання послуг, які мають певні особливості, порівняно з засадами відповідальності, постає питання про допустимість їх поширення на зберігальні відносини. На наш погляд, з огляду на те, що в ч. 1 ст. 950 ЦК України мова іде про відповідальність зберігача на загальних підставах, що логічно поширювати на зберігальні відносини правила про відповідальність закріплені в главі 51 ЦК України. Відтак, щоб усунути можливу конкуренцію норм глави 51 “Правові наслідки порушення зобов’язання. Відповідальність за порушення зобов’язання” та норм глави 63 “Послуги. Загальні положення” при визначенні підстав цивільно-правової відповідальності зберігача було б бажано ч. 1 ст. 950 ЦК України викласти у наступній редакції: “За втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах, передбачених статями 610-624 цього Кодексу”.
Складачі нового ЦК України очевидно прагнули відійти від зародженої радянською правовою системою та наукою концепцій складу цивільного правопорушення і відповідно запропонували законодавче визначення вини як підстави цивільної відповідальності. Однак, як нам вважається, ця ідея втілена в новому ЦК не найкращим чином.
Так, із змісту ст. 614 ЦК України випливає, що вина є начебто єдиною підставою відповідальності за порушення зобов’язання, що насправді не так, адже інші статті ЦК, про що вже зазначалося, містять норми про інші необхідні для відповідальності елементи (невиконання чи неналежне виконання зобов’язання, наявність збитків та причинного зв’язку), які, на жаль, не визнаються законодавцем ні умовами ні підставами цивільної відповідальності. До речі в ч. 1 ст. 950 ЦК України закріплюється правило про відповідальність зберігача “на загальних підставах”, чим спростовується можливість визнання вини самостійною чи єдиною підставою відповідальності. За таких обставин складається враження про над звичайне значення вини порівняно з іншими елементами, незважаючи на те, що законом або договором можуть передбачатися випадки відповідальності боржника за порушення зобов’язання без вини. Щоб цього уникнути було б доцільно ст. 614 ЦК України назвати: “Вина як умова відповідальності за порушення зобов’язання”.
Законодавець встановлює підвищену відповідальність професійного зберігача, яка полягає у тому, що він має відшкодувати поклажодавцеві збитки, завдані втратою (нестачею) або пошкодженням речі навіть у тому випадку, коли ц цьому буде відсутня його вина. І лише дія непереборної сили може звільнити зберігача від відповідальності. Введення такого правила не є абсолютною новелою, адже і в ст. 418 ЦК УРСР було передбачено, що організація, що здійснює схов в силу своєї діяльності, звільняється від відповідальності за втрату, нестачу і пошкодження майна, викликаних непереборною силою. Розбіжності у врегулюванні цих відносин полягають лише у визначенні суб’єктного складу зберігачів та у тому, що новий ЦК покладає на професійного зберігача обов’язок доводити наявність непереборної сили.
З невідомих причин законодавець не встановив відповідальності зберігача за прострочення передачі речі поклажодавцеві, за самовільне користування майном тощо. Між тим такі порушення можуть мати місце на практиці. Тому є підстави розширити сферу застосування мір відповідальності до зберігача, передбачивши в ст. 950 ЦК норму про те, що зберігач несе відповідальність також за невиконання (неналежне виконання) інших обов’язків.
Норми про відповідальність зберігача дають певні підстави вважати про наявність у складачів проекту ЦК та у законодавців наміру обмежити розмір відповідальності зберігача фактичними втратами, пошкодженням речі. Такі наміри могли бути обумовлені особливостями зберігального правовідношення, але це аж ніяк не може виправдати встановлення обмеженої відповідальності професійних зберігачів за наявності в їх діях вини. Тому, на нашу думку, було б цілком логічно і юридично правильно покласти на професійних зберігачів відповідальність за незбереження майна у повному обсязі за наявності в їх діях вини. Така пропозиція не встановлює для них надмірних вимог щодо їх розміру відповідальності, адже за загальним правилом боржник, який порушив зобов’язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки (ст. 632 ЦК України). Тобто тут маються на увазі усі види збитків, в тому числі і упущена вигода. Отже ст. 951 ЦК України необхідно було б доповнити ч. 3 наступного змісту: “Професійний зберігач відшкодовує поклажодавцеві завдані втратою (нестачею), пошкодженням речі збитки у повному обсязі”.
Підсумовуючи результати аналізу правових норм про відповідальність зберігача за новим ЦК України насамперед необхідно відзначити, що в ньому в основному збережено визначальні засади про підстави та розмір відповідальності зберігача, закладені в ЦК УРСР. Водночас ці відносини одержали більш детальну регламентацію, які, однак, не змогли заповнити усі прогалини , що виникли в інституті зберігання в умовах ринкової економіки. У зв’язку з цим зроблено висновки про: а) недоцільність розповсюдження положень щодо надання послуг на відносини зберігання в частині відповідальності зберігача; б) доцільність застосування мір відповідальності до зберігача з використанням конструкції складу “цивільного правопорушення”, крім випадків, прямо встановлених договором або законом; в) необхідність розширення сфери відповідальності зберігача; г) необхідність покладення на професійних зберігачів обов’язку відшкодовувати крім прямих збитків упущену вигоду, якщо незбереження майна стало наслідком їх винних дій.
Норми нового ЦК України, так як і ЦК УРСР досить поверхово врегульовують відносини, пов’язані з правовими наслідками неналежного виконання чи невиконання поклажодавцем своїх обов’язків за зберігальними зобов’язаннями, а в тих же випадках, коли вони передбачаються правовими нормами, то вони не визначаються як відповідальність поклажодавця. І це певною мірою зрозуміло, адже в практичній діяльності більш поширеними все-таки є випадки порушення зобов’язань зберігачами. Однак таких порушень можуть припускатися і поклажодавці.
В ЦК УРСР передбачено лише дві статті, які встановлюють для поклажодавця певні невигідні наслідки, а саме ст. 421 та 422.
Перераховані статті ЦК УРСР з певними редакційними та змістовними особливостями знайшли своє закріплення і в новому ЦК України, але не одержали істотного регулятивного розвитку, про що свідчить їх наступний аналіз.
Так, відповідно до ст. 948 ЦК України поклажодавець зобов’язаний забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання. В такій редакції норма цієї статті уявляється незавершеною навіть з точки зору вимог юридичної техніки, адже норми, що встановлюють той чи інший обов’язок проявляють необхідну ефективність у практичному їх застосуванні лише тоді, коли містять правову санкцію на випадок порушення встановленого ним обов’язку. В цивільному законодавстві такі санкції, як правило, встановлюються у формі цивільно-правової відповідальності або інших правових наслідків, наприклад, оперативних санкцій. У зв’язку з цим у досліджуваній ситуації ця проблема, на наш погляд, може бути вирішена двома варіантами: шляхом внесення конкретних санкцій, адекватних існуючим відносинам або шляхом закріплення відсилочної норми до загальних положень зобов’язального права (статті глави 51 ЦК України “Правові наслідки порушення зобов’язання. Відповідальність за порушення зобов’язання”. У наведеній ситуації існує потреба у встановленні санкцій, які б мали певну специфіку, порівняно з встановленими в нормах зазначеної глави. Вирішуючи цю проблему варто звернутися до досвіду конструювання норм ст. 968 ЦК України “Продаж речі, яку поклажодавець не забрав з ломбарду”. Так, в ч. 1 ст. 968 записано, що річ, яку поклажодавець не забрав із ломбарду після спливу трьох місяців від дня закінчення строку зберігання, може бути продана ломбардом у встановленому законом порядку. Безумовно така норма вносить однозначність у правові наслідки невиконання поклажодавцем свого обов’язку і спонукає його до активних дій.
У ч. 2 ст. 968 ЦК передбачається, що із суми виторгу, одержаної від продажу речі вираховується плата за зберігання та інші платежі, які належать зробити ломбарду, а залишок повертається поклажодавцеві.
На наш погляд, такі правила з деякими змінами можна було б закріпити як загальне правило. Зокрема можна було б скоротити тримісячний термін до місяця, оскільки тривале зберігання може спричиняти збитки, додаткові надвисокі витрати, що може робити тривале зберігання економічно недоцільним. Не вирішено в досліджуваній статті проблему повернення поклажодавцю залишку виторгу у разі його відсутності за зазначеним місцем проживання чи місцезнаходженням юридичної особи та зміни її розрахункового рахунку тощо. Тому ст. 948 ЦК України доцільно було б доповнити ч. 2 наступного змісту: “У разі не витребування поклажодавцем речі у встановлений договором строк зберігач має право вимагати від поклажодавця відшкодування понесених збитків. Якщо ж поклажодавець не одержить поклажу впродовж одного місяця з моменту повідомлення його зберігачем про виконання обов’язку, зберігач має право або відправити поштою річ, або залишити її собі чи продати її у встановленому порядку з відповідним перерахуванням сум, належних поклажодавцеві і зарахуванням їх в депозит нотаріуса або направленням їх поштою поклажодавцю чи іншим можливим способом”.
Не можна обійти увагою питання про правові наслідки невиконання поклажодавцем обов’язку про оплату зберігання. Однозначну відповідь на це питання дати важко, адже ст. 946 ЦК України “Плата за зберігання” визначає лише порядок встановлення та внесення поклажодавцем плати. Однак невиконання такого обов’язку, на наш погляд, не відзначається такою істотною специфікою, що обумовлювала б необхідність встановлення спеціальних правових наслідків у разі такого порушення. Тому за невиконання поклажодавцем обов’язку по оплаті зберігання може бути достатньо санкцій, встановлених загальними положеннями зобов’язального права. Але у будь-якому разі у ч. 5 ст. 946 ЦК України цілком доречним було б застереження про те, що у разі несплати поклажодавцем винагороди, обумовленої договором, настають правові наслідки, передбачені ст. 611 ЦК України.

I. Нормативно-правові акти

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради. - 1996, N 30, Ст. 141.
2. Цивільний кодекс Української РСР від 18 липня 1963 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. –1963. -№ 30. –Ст. 463.
3. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. – Офіційний вісник України. –2003. – №11 (28.03.2003). – Ст. 461.
4. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 липня 1963 р (з наступними змінами та доповненнями).
5. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. - №2. – Ст. 15.
6. Митний кодекс України від 11 липня 2002 р. // Урядовий кур’єр. –2002. – 14 серпня.
7. Кодекс торговельного мореплавства України від 9 грудня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. –1999. -№ 47-52. –Ст. 349.
8. Повітряний кодекс України від 4 травня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. –1993. -№ 25. –Ст. 274.
9. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. – Офіційний вісник України. –2003. – №11 (28.03.2003). – Ст. 462.
10. Закон України “Про виконавче провадження” від 21 квітня 1999 р. (з наступними змінами та доповненнями) // Відомості Верховної Ради України, 1999. -№. 24, - Ст. 207.
11. Закон України “Про поставки продукції для державних потреб” від 22 грудня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. –1996. -№ 3. –Ст. 9
12. Закон України “Про державний матеріальний резерв” від 24 січня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. 1997. -№ 13. –Ст. 112.
13. Закон України “Про нотаріат” від 2 вересня 1993 р. (з наступними змінами та доповненнями) // Відомості Верховної Ради України, 1993, № 39, Ст. 383.
14. Закон України “Про страхування” від 4 жовтня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2002, №7. –Ст. 50.
15. Закон України “Про приватизацію держаного майна” від 04 березня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 24. – Ст. 348.
16. Закон України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” від 06 березня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 24. – Ст. 350.
17. Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991 р. (з наступними змінами та доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. –1991. -№20. –Ст. 249.
18. Закон України “Про підприємництво” від 7 лютого 1991 р. (з наступними змінами та доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. –1991. -№ № 14. - Ст. 169.
19. Закон України “Про підприємства в Україні”, від 27.03.1991 р. // Відомості Верховної Ради України. –1991. -№ 24. –Ст. 272.
20. Закон України “Про оренду державного та комунального майна” в редакції від 14.03.95 р. (з наступними змінами та доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. – 1995. - N 15. - Ст. 99.
21. Закон України “Про оренду землі” від 8 вересня 1998 р. (з наступними змінами) // Відомості Верховної Ради України. – 1998. - № 46-47. – Ст. 280.
22. Закон України “Про фінансовий лізинг” від 16 грудня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. - N 16. - Ст. 68.
23. Закон України “Про банки і банківську діяльність” від 07 грудня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 5-6 (09.02.2001). – Ст. 30.
24. Закон України “Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігну цінних паперів в Україні” від 10 грудня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. - № 15. – Ст. 67.
25. Закон України “Про зерно та ринок зерна в Україні” від 04 липня 2002 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002, - № 35 (30.08.2002) – Ст. 258.
26. Статут залізниць України, затверджений постановою КМУ від 6 квітня 1998 р. // Офіційний вісник України. – 1998. - № 14 (23.04.98). – Ст. 548.
27. Правила здійснення торговцями цінними паперами комерційної та комісійної діяльності по цінних паперах, затверджені рішенням ДКЦПФР від 23.12.96 № 331.
28. Положення про реєстрацію фондових бірж та торговельно-інформаційних систем і регулювання їх діяльності, затверджене рішенням ДКЦПФР від 11.11.97 р. № 46.
29. Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затверджене наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції від 6 червня 2001 р. № 201 // Офіційний вісник України. – 2001. - № 39 (12.10.2001). – Ст. 1784.
30. Положення про Міністерство транспорту України, затверджене Указом Президента України від 11 травня 2000 р. // Офіційний вісник України. – 2000. - № 20 (02.06.2000). – Ст. 815.
31. Правила перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України, затверджені наказом Міністерства транспорту України від 28 липня 1998 р. // Офіційний вісник України. – 1998. - № 40 (22.10.98). – Ст. 1506.
32. Роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням шкоди” від 1 квітня 1994 р. // Юридичний вісник України, 2002, № 26, С. 19.
33. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27.03.1992 р. “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди” // Юридичний вісник України. –2002. -№ 26. –С. 19.
34. Ухвала судової колегії в цивільних справах Київського міського суду від 28 травня 1997 р. // Архів Київського міського суду за 1997 р. Справа № 33-334.

II. Спеціальна література

35. Pollоck and Maitland. The history of English law. Cambridge, 1898. Salmond ed by Wilson. Business principles.: Smanagment, Cincimat, Ohio, 1990. O.W.Holmes. The common Law. London, 1882.
36. Агарков М.М. Коментарий к ГК РСФСР (ст. ст. 220-235). М., 1924.
37. Агарков М.М. Обязательство по советскому гражданскому праву. –М., 1940.
38. Агарков М.М. Основы банковского права. Учение о ценных бумагах. –М., 1994.
39. Алексеев С.С. Гражданская ответственность за невыполнение плана перевозок. –М., 1959.
40. Алексеев С.С. Общая теория права. –М., 1981.
41. Алексеев С.С. Структура советского права. –М., 1975.
42. Алексеев С.С., Мозолин В.П., Яковлев В.Ф. Роль гражданского законодательства в развитии социалистической экономики на современном этапе // Гражданское право и экономика. Под ред. Мозолина В.В., Негаевой А.М., Рубанова А.А., Скрипко В.Р., М., 1985.
43. Ансон В. Договорное право. -М. Юр. лит., 1984.
44. Басин Ю.Г., Диденко А.Г. Дисциплинирующее значение оперативных санкций // Советское государство и право. –1983. –С. 4. –С. 52.
45. Белов В.А. Гражданское право. Общая часть. –М., 2002.
46. Беляневич О.А. Проблемні питання договорів зберігання цінностей державного матеріального резерву // Вісник господарського судочинства. –2003. -№ 1. –С. 146-152.
47. Богданов Е.А. Договор в сфере предпринимательства. –Харьков: изд-во “Консум”, 1997.
48. Брагинский М.И. Общее учение о хозяйственных договорах. - Минск. 1967.
49. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга 2. Договоры о передаче имущества, М. «Статут», 2000.
50. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга третья: Договоры о выполнении работ и оказании услуг. –М., 2002.
51. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Общие положения. –М., 1997.
52. Гордон М.В. Система договоров в советском гражданском праве // Ученые записки Харьковского юридического институту. Вип. 5, 1954. - С.85.
53. Гражданский кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий. –К., 1971.
54. Гражданский кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий. –К., 1981.
55. Гражданский кодекс Украины. Научно-практический комментарий. –Харьков, 1999.
56. Гражданское право России. Общая часть / Под ред. О.Н.Садикова. –М., 2001.
57. Гражданское право Украины, ч.1 / Под ред. А.А.Пушкина, В.М. Самойленко. Харьков, «Основы», 1996.
58. Гражданское право. –М., 1997. –Ч. 1.
59. Гражданское право. Учебник. Ч.1 / Под ред. А.П.Сергеева, Ю.К.Толстого. -М., “Проспект”, 1998.
60. Гражданское право Учебник. Часть 2. / Под ред. А.П.Сергеева, Ю.К.Толстого.–М., 1999.
61. Гражданское уложение Германской империи – СПБ, 1998.
62. Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран – М.: УДН, 1986.
63. Гражданское и торговое право капиталистических государств. Учебник / Под ред. Р.Л. Нарышкиной. Ч. 2. –М., 1994.
64. Грибанов В.П. Ответственность за нарушение гражданских прав и обязанностей. –М., 1973.
65. Дзера І.О. Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні. –К., 2001.
66. Дзера О.В. Загальні положення про правочини в новому Цивільному кодексі України // Юридична Україна. –К., 2003. -№ 7. –С. 24-31.
67. Егоров М.Д. Классификация обязательств по советскому гражданскому праву // Советское государство и право. 1989 г., № 3. - С.38-43
68. Емельянов В.П. Гражданское право Украины. Практическое пособие. –Харьков, 1996.
69. Зобов’язальне право. Навчальний посібник. За ред. О.В.Дзери. -Київ. Юрінком-Інтер, 1998.
70. Иоффе О.С. Советское гражданское право: (курс лекций): Общая часть. Право собственности. Общее учение об обязательствах. Л., 1949.
71. Иоффе О.С. Обязательственное право. –М., 1975.
72. Иоффе О.С. Обязательственное право. -М., Госюриздат, 1975.
73. Иоффе О.С. Ответственность по советскому гражданскому праву. –Ленинград, 1955.
74. Иоффе О.С. Советское гражданское право. Курс лекций. Ч. 1, Изд-во ЛГУ, 1958.
75. Казанцев Н.Д. Право колхозной собственности. –М., 1948.
76. Калмыков Ю.Х. Хозяйственный расчет и гражданское право. -Саратов, 1969.
77. Корнеев С.М. Юридическая природа договора энергоснабжения // Закон. – 1999. - № 7. – С. 29-100.
78. Красавчиков О.А, Гражданско-правовой договор: понятие, содержание, функции: Спб. Гражданско-правовой договор и его функции. – Свердловск, 1980.
79. Красавчиков О.А, Советское гражданское право. Т. 1. –М., 1979.
80. Красавчиков О.А. Вопросы системы особенной части ГК РСФСР. -Свердловск, 1957.
81. Красавчиков О.А. Санкции и ответственность в советском праве // Проблемы гражданско-правовой ответственности и защиты гражданских прав. -Свердловск, 1973. –С. 13.
82. Красавчиков О.А. Системы отдельных видов обязательств // Советская юстиция. – 1960., № 5. - С.42-43.
83. Красавчиков О.А. Юридические факты в советском гражданском праве. –М., 1950.
84. Красавчиков О.А. Юридические факты в советском гражданском праве. –М., 1958.
85. Кулагин М.И. Предпринимательство и право: опыт Запада, М.: Дело, 1992.
86. Куник Я.А. Кредитные и расчетные отношения в торговле. –М., 1970.
87. Лейст О.Э. Санкции и ответственность по советскому праву (теоретические проблемы). –М., 1981.
88. Луць В.В. Кодифікація договірного права в Україні (короткий історичний огляд і сучасні проблеми) // Академія правових наук України. Вісник. Харків, 1994. - С. 104.
89. Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності. Навчальний посібник. - К., Юрінком Інтер, 1999.
90. Луць. В.В. Система договорів за проектом нового Цивільного кодексу України // Вісник академії правових наук України. – 1997, № 1. - С.79.
91. Малеин Н.С. Гражданский закон и права личности в СССР. -М., Юридическая литература, 1981.
92. Малеин Н.С. Имущественная ответственность в хозяйственных отношениях. –М., 1968.
93. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд., т. 26, ч. 1.
94. Мартемьянов В.С. Хозяйственные договоры и обязательства // Закон. 1993., № 4. - С. 19-22.
95. Матвеев Г.К. Вина в советском гражданском праве. –К., 1951.
96. Мозолин В.П., Франсворт Е.А. Договорное право в США и СССР. История и общие концепции. –М., 1988.
97. Новицкий И.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательстве. –М., 1950.
98. Овчинников Н.И. Понятие и классификация хозяйственных договоров. - Свердловск, 1960.
99. Олюха В.Г. Цивільно-правовий договір: поняття, функції та система / Автореф. дис. канд. юр. наук. –К., 2003.
100. Орач Є.М., Тищик Б.Є. Основи римського приватного права. –К.: Юрінком Інтер, 2000.
101. Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право. –К., 2003.
102. Підопригора О.А.Римське право. –К: Юрінком Інтер, 2001.
103. Пугинский В.И. Гражданско-правовые средства в хозяйственных отношениях. –М., 1976.
104. Ромовская З.В. Защита в советском семейном праве. –Львов, 1985.
105. Симсон О. Существенные условия и классификация инвестиционных договоров // Підприємство, господарство і право. -№ 3. –2001. –С. 18.
106. Словник синонімів української мови. В 2-х т. –К., 2001.
107. Советское гражданское право / Под ред. В.Ф.Маслова и А.А. Пушкина. –К., 1977.
108. Советское гражданское право / Под ред. Д.М.Генкина. –М., 1961.
109. Советское гражданское право / Под ред. Я.А.Куника. -М.: Высшая школа, 1974.
110. Советское гражданское право. Госюриздат. -М., 1961.
111. Советское гражданское право. Т. 1 / Под ред. Рясенцева В.А. -М., Юридическая литература, 1975.
112. Советское гражданское право. Т.1 / Под ред. Пушкина А.А. -М.: Юридическая литература, 1979.
113. Советское гражданское право. Т.1, М.: Высшая школа, 1968.
114. Советское гражданское право. Т.1. –М: Юридическая литература, 1969.
115. Советское гражданское право. Т.1. Под ред. Грибанова В.П., Коренева С.М. - М., Юрид. литература, 1979.
116. Советское гражданское право. Т.1. Под ред. Рясенцева В.А. -М.: Юридическая литература, 1965.
117. Советское гражданское право. Учебник. Ч. 1 / Под ред. В.А.Рясенцева, М., Юридическая литература, 1986.
118. Советское гражданское право. Ч. 1 / Под ред. Пушкина А.Л., Маслова В.Ф. -Киев, “Вища школа”, 1977.
119. Советское гражданское право. Ч.1 / Под ред. Смирнова В.Т., Толстого Ю.К., Юрченко А.К. -Ленинград, Изд-во ЛГУ, 1982.
120. Советское гражданское право. Ч.1 / Под ред. Яковлевой В.Ф. –Ленинград: издательство ЛГУ, 1982.
121. Стоякин Г.Н. Понятие защиты гражданских прав // Проблемы гражданско-правовой ответственности и защиты гражданских прав. –Свердловск, 1073. –С. 33-35.
122. Танчук И.А., Ефимочкин В.П., Абова Т.Е. –Хозяйственные обязательства. –М., 1970.
123. Тертишніков В.І. Захист сімейних правовідносин у цивільному судочинстві. –Харків, 1976.
124. Толстой Ю.К. Проблемы совершенствования гражданского и хозяйственного законодательства // Правоведение, 1983., №2. - С.39.
125. Томсинов В.А. Внешторговые сделки: практические рекомендации по составлению контрактов. -М., 1994.
126. Флейшиц Е.А. Расчетные и кредитные отношения. –М., 1994.
127. Халфина Р.О. Значение и сущность договора в советском социалистическом праве. –М., 1952.
128. Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право. –К., 2001.
129. Цивільне право України : Академічний курс. Підручн. / За заг. ред Я.М.Шевченко. –Т. 2. –К., 2003.
130. Цивільне право України. Академічний курс. Підручн. / За заг. Ред. Я.М.Шевченко. -Том. 1. –К., 2003.
131. Цивільне право України. Книга 1 / Під ред. О.В.Дзери, Н.С. Кузнєцової. –К.: Юрінком Інтер, 2002.
132. Цивільне право України. Книга 2. / За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. –К., 2002.
133. Цивільне право. Ч. 2 / За редакцією Д.В.Бобрової, О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової, О.А.Підопригори, Київ, Вентурі, 1997.
134. Цивільний кодекс України. Коментар. –Х., 2003.
135. Цивільний кодекс Української РСР. Науково-практичний коментар. –К., 1971.
136. Шевченко Я.Н. Совершенствование законодательства о семье. –К., 1986. –С. 139;
137. Шешенин Е.Д. К вопросу о понятии хозяйственного договора и его соотношение с договором хозяйственных услуг. // Сб. уч трудов. Свердловск, 1964., вип. 4. - С. 230.
138. Яковлєв В.Ф. Гражданско-правовой метод регулирования общественных отношений. –Свердловск, 1972.