ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ СУЧАСНОЇ ВЛАДНОЇ ЕЛІТИ В УКРАЇНІ

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ М.П. ДРАГОМАНОВА

На правах рукопису

ДОБІЖА Василь Валерійович

УДК 323 (477) + 172

ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ СУЧАСНОЇ ВЛАДНОЇ ЕЛІТИ В УКРАЇНІ

23.00.03 – політична культура та ідеологія

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук

Науковий керівник:
БАБКІНА Ольга Володимирівна,
доктор політичних наук, професор

Київ – 2008

ЗМІСТ

ВСТУП ........................................................................................................ 4
РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ СУТНОСТІ ТА ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ВЛАДНОЇ ЕЛІТИ………………………………………………………..

15
1.1 Гносеологічний базис владної еліти та визначення її сутності в політологічному дискурсі.........................................................

15
1.2 Концептуально-методологічний інструментарій аналізу політичної культури владної еліти............................................................

39
1.3 Особливості методичних підходів дослідження політичної
культури владної еліти...............................................................................

53
Висновки до першого розділу..........................................................
70
РОЗДІЛ 2 СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ СУЧАСНОЇ ВЛАДНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛІТИ……………………………………

73
2.1 Політична культура владної еліти в умовах суспільно-історичної трансформації............................................................................

73
2.2 Політико-культурні орієнтації владної еліти періоду
становлення незалежності..........................................................................

88
2.3 Діалектика суб’єкт-об’єктної взаємодії механізмів
формування системи цінностей владної політичної еліти......................

108
Висновки до другого розділу ........................................................... 122
РОЗДІЛ 3 СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ ФОРМУВАННЯ ДЕМОКРАТИЧНОЇ, ПРОФЕСІЙНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛІТИ……………….

125
3.1 Регіональні аспекти політичної свідомості та культури
владної еліти ................................................................................................
125

3.2. Вдосконалення професійної політичної культури владної
еліти в процесі забезпечення прийняття і реалізації політичних
рішень...........................................................................................................

138
3.3. Етико-моральні та правові чинники формування професійної політичної культури владної еліти ......................................
155
Висновки до третього розділу ......................................................... 172
ВИСНОВКИ ............................................................................................... 176
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .............................................. 187

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Вся логіка сучасних політичних процесів, що відбуваються в Україні, а особливо процесів виборчих, невідворотно вимагає з’ясування того кола питань, які пов’язані з функціонуванням політично провідної суспільної верстви. Та й за класичним витлумаченням сутності держави, державно організованим можна назвати те суспільство, яке в своїй соціальній структурі має “особ-ливу групу людей — апарат управління, який виконує різноманітні загальносоціальні функції” [ , 194] і, насамперед, таку першочергову справу, як здійснення функції правління [ , 292; , 25-28]. Починаючи з досліджень Г. Моски та В. Парето, за озна¬ченою соціальною верствою закріпилася назва “політична еліта”, яка, за визначенням першого, є правлячим класом, що виконує всі політичні функції, монополізує владу і користується всіма перевагами, наданими нею [ , 187].
Дослідження владної політичної еліти особливо актуальне й цінне в Україні, яка переживає перші етапи розвитку власних політичних інститутів, “дитячі хвороби” державотворення, що супроводжуються зміною політичних цінностей, новими надіями та розчаруваннями громадян України в ними ж обраній владі.
Актуальність визначається також тим фактом, що в радянському просторі проблема еліти не тільки полишалася на периферії соціогуманітарних досліджень, але поставала, передусім, в “негативному” забарвленні — лише як об’єкт наукової критики. Криза соціалістичної ідеї, розпад соціальної системи, в котрій панували її модерністські принципи, цінності та норми, трансформація масової свідомості знаменні не тільки “зняттям” заборони на тему еліти як “класового” утворення, а й визріванням потреби з боку гуманітарної думки заповнити певні “білі плями” в своєму дослідницькому арсеналі, що означає не лише переосмислення теоретичного західноєвропейського спадку, але й зміну орієнтирів та способу організації сучасного філософського мислення. Необхідність означеної зміни пов’язана, в першу чергу, з тим, що ціла низка соціокультурних зрушень, властивих для посткомуністичного суспільства, які узагальнюються у понятті “транзитного соціуму”, дає змогу як вітчизняним дослідникам (Є. Бистрицький, Є. Головаха, С. Катаєв, А. Клепіков, С. Макєєв, А. Федоров та ін.), так і аналітикам з інших пострадянських країн (Н. Аітов, Л. Іонін, Ю. Качанов, Н. Козлова, Н. Смірнова, Н. Шматко та ін.) визначити посткомуністичне суспільство як суспільство постсучасне, яке, таким чином, “важко чи взагалі неможливо описати за рецептами класичних соціально-філософських систем” (Є. Бистрицький).
Осмислення нової, унікальної української соціокультурної та духовної ситуації, в контексті якої своєрідно “ставиться під питання” класична спадщина взагалі та її модерністський дискурс про статус еліти, зокрема, поглиблює також переконання в принциповій практичній значущості дискурсу про еліту: адже його теоретична артикуляція є водночас і способом формування самої еліти, з якою небезпідставно пов’язується поступ України в майбутнє.
Відповідно, “емпіричною” формою актуальності та теоретичної значущості теми може слугувати (і слугує) дискурс про національну еліту, що інтенсивно артикулюється сьогодні як в Україні, так і в інших посткомуністичних державах.
Феномен політичної еліти як значимого суб’єкта сучасного соціального процесу є об’єктом досліджень політологів і розглядається ними в різних ракурсах. І це не випадково, тому що успіх соціально-політичних і економічних реформ будь-якого суспільства значною мірою обумовлений професіоналізмом правлячої еліти і безпосередньо залежить від діяльності всіх елітарних груп у суспільстві. З іншого боку, зміни політичної системи суспільства викликають і обумовлюють, у свою чергу, зміни в складі та тенденціях розвитку правлячої еліти.
Використовуючи науковий потенціал зарубіжних авторитетів і методологію дослідження в галузі елітотворення, дисертант, однак уявляє специфіку цього процесу в нестабільних у соціально-політичному відношенні суспільствах, яка характерна практично для всіх країн пострадянського простору, включаючи Україну. Тому при дослідженні перехідних суспільств аналіз стану їх політичних еліт є найважливішим, оскільки функціонування правлячої еліти детерміновано істотними змінами в соціальній структурі, актуалізацією завдань компетентного управління, збільшенням кількості деструктивних явищ, які викликані глибиною соціальної трансформації, у тому числі соціальною напруженістю.
Одним з головних завдань української політичної науки є визначення шляхів і засобів підвищення політичної культури сучасної правлячої еліти. Саме цим і обумовлена актуальність обраної теми дослідження.
Незважаючи на численні наукові роботи, присвячені аналізу політичної еліти України, дослідження чинників, що визначають її політичну культуру, здебільшого залишаються поза увагою вчених.
В Україні, виходячи з особливостей її історичного розвитку, традицій, низки проблем та суперечностей, що накопичилися впродовж довгого часу, сформувався власний набір чинників, які вказують на параметри політичної культури владної політичної еліти й потребують детальнішого аналізу.
Сьогодні в Україні переважають дослідження конкретно-теоретичного та загально-філософського типів аналізу, одночасно існує потреба ще й в узагальнених дослідженнях на рівні емпіричного пізнання. Порівняно незначна кількість таких досліджень, особливо стосовно другої половини 90-х років ХХ ст., вказує на те, що ця проблема гостро актуальна й порівняно мало досліджена, особливо на новому історичному матеріалі.
Проблему еліт у політичній науці давно й всебічно розглядають різні автори. Ідеї політичного елітизму висловлювали ще Конфуцій, Платон, Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше та інші.
У першій третині ХХ сторіччя розрізнені ідеї елітарності систематизували й узагальнили відомі соціологи Г. Моска та В. Парето, яких вважають засновниками науки елітології. Її основоположниками також вважають Р. Міхельса, Ж. Сореля, М. Вебера. Вони сформулювали абетку доктрин, їхні наступники розвинули, переосмислили окремі положення, однак фундаментальні основи залишились незмінними. Власне, вони зробили еліту предметом свого дослідження, дали їй визначення, розкрили структуру, закони її функціонування, визначили роль еліти в соціальній та політичній системі, вказали на закономірності зміни еліт.
Виникнення і глибоке обґрунтування елітарних теорій в Україні пов’язане з іменами В. Липинського та Д. Донцова. На проблеми еліт звертали увагу такі вчені з української діаспори, як І. Лисяк-Рудницький, Г. Грабович, Я. Пеленський. В Україні, починаючи з 90-х років, проблемою еліт у тому чи іншому контексті займалися такі сучасні науковці, як О. Білий, Д. Видрін, С. Вовканич, Б. Гаврилишин, О. Гринів, А. Колодій, І. Курас, Б. Кухта, О. Лазоренко, В. Лизанчук, В. Литвин, В. Малахов, М. Михальченко, А. Пахарєв, В. Потульницький, В. Танчер, М. Шульга, Б. Ярош. Елітаристською проблематикою займається група вчених, що гуртується навколо редакції наукового журналу “Політична думка”. Зокрема, В. Полохало, О. Дергачов, А. Федоров та ін. досліджували українську “посткомуністичну” еліту. Вагомий внесок у теорію політичної еліти зробили харківські політологи Л. Манжуловська, О. Куценко, О. Халецька та інші, які вивчають джерела поповнення еліти, способи її формування, взаємодію старої й нової, політичної та економічної еліти, її згуртованість, вплив еліти на трансформацію суспільства [ ; ; ; ; ].
Вагомий внесок в дослідження сутності, значення та ролі політичних еліт в суспільних процесах зроблено авторами збірника “Еліти і цивілізаційні процеси формування націй” (2006 р.) [ ], серед яких, насамперед, слід відзначити праці М. Поповича [ ]; Л. Нагорної [ ]; К. Семчинського [ ]; О. Траверсе [ ]; О. Бабкіної [ ]; В. Горбатенка та І. Горбатенко [ ]; М. Обушного [ ]; Г. Зеленько [ ]; Л. Кочубей [ ]; Ф. Медвідь [ ] та ін.
В першу чергу в цих працях піднімаються проблеми щодо місця української еліти у формуванні нових суспільних взаємовідносин на початку ІІІ тисячоліття. Однак багато проблем елітотворчого процесу в Україні все ще мало досліджені або ж учені й зовсім залишають їх поза увагою. Зокрема можна назвати такі: історія форму¬вання національних еліт; роль еліт в розвитку національної свідомості; еліти як об’єкт досліджень; елітарні прошарки в сучасному суспільстві; місце і роль політичної, військової, наукової, культурної, інтелектуальної та інших еліт в минулому й сучасному житті; поєднання у формуванні національних цінностей їхнього оновлення і збереження, вплив еліт на ці процеси; культурні й моральні характеристики, творчі й організаційні здібності, сила волі, твердість віри як ознаки представників елітарних прошарків суспільства; нормативні (ціннісні) та функціональні концепції в діяльності еліти; культурна самобутність нації та інших етнічних утворень; проблема “відкритості — закритості” елітних груп населення; “елітний прагматизм” та “цинізм” в діяльності еліти; еліти в процесах збереження й творення культури, держави та нації тощо.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема і зміст дисертаційного дослідження є складовою частиною комплексної науково-дослідної теми “Проблеми політичної модернізації і трансформації: світовий і український досвід” кафедри політичних наук Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, науковий напрям “Дослідження гуманітарних наук”, затверджений Вченою радою Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (протокол № 5 від 25 грудня 2003 року). Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (протокол № 5 від 22 грудня 2005 року).
Об’єктом дослідження є владна політична еліта України, еволюція її формування та самоіндетифікації.
Предметом дослідження є процес становлення та розвитку політичної культури владної політичної еліти в період формування демократичних основ українського суспільства.
Метою дослідження є висвітлення процесу формування політичної культури владної еліти в Україні від 90-х років ХХ сторіччя в умовах переходу від однієї суспільно-політичної системи до іншої, з’ясування процесів її становлення, розвитку та особливих рис у період формування в Україні демократичних основ суспільства.
Виходячи з мети та враховуючи необхідність забезпечення виходу на новий рівень теоретичного осмислення проблеми, у дисертації передбачено розв’язання таких завдань:
― з’ясувати гносеологічний базис владної еліти та розуміння її практичної ролі й функцій в сучасному політологічному дискурсі;
― визначити концептуально-методологічний інструментарій аналізу політичної культури владної еліти, а також розкрити особливості методологічних підходів дослідження політичної культури владної еліти;
― проаналізувати розвиток політичної культури владної еліти в умовах суспільно-історичної трансформації і дослідити політико-культурні орієнтації владної еліти періоду становлення незалежності України;
― показати діалектику суб’єкт-об’єктної взаємодії механізмів формування системи цінностей владної політичної еліти;
― дати оцінку регіональним аспектам політичної свідомості та культури владної еліти;
― визначити пропозиції щодо вдосконалення професійної політичної культури владної еліти в процесі забезпечення прийняття і реалізації політичних рішень;
― розкрити етико-моральні та правові чинники формування професійної політичної культури владної еліти.
Методологічну базу дослідження становить комплекс філософських, загальнонаукових та спеціальних методів, що забезпечують єдність гносеологічного, соціально-філософського і політологічного аналізу феномену політичної еліти.
Зокрема, у дисертаційному дослідженні використані: діалектичний метод як основа аналізу політичної еліти з погляду єдності різноманітних чинників, що складають її сутність; соціологічний метод, що дає підстави для з’ясування впливу економічних відносин, ідеології і культури на формування політичної еліти; функціональний метод, що застосовується для аналізу взаємозв’язків між рівнем політичної культури суспільства та політичної еліти; біхевіористський метод, який використовується для вивчення поведінки окремих представників політичної еліти та їх оточення; системний і синергетичний методи, що дали можливість розглядати політичну еліту як цілісне явище; тектологічний метод (А. Богданов), який використано для аналізу процесів формування і реалізації професійних навичок і обов’язків владної політичної еліти; історіологічний метод (І. Варзар), суть якого проявляється в періоди найважливіших історико-політичних зрушень суспільства, має відношення до архетипів суспільної свідомості українського народу і враховується при визначенні сутності тих, хто належить до правлячої політичної еліти. В контексті історичного аналізу ми розкриваємо значимість параметральних змін в сучасному розумінні владної політичної еліти, оцінюємо її значення та роль.
Порівняльно-політологічний метод при аналізі й оцінці владної політичної еліти України дав змогу використати досвід трактування владної політичної еліти або схожих за суттю термінів в інших країнах та теоретично обґрунтувати його застосування. Він також дозволив використати багатоманітність соціально-політичного досвіду з метою знаходження паралелей між рівнем розвитку суспільства та політичною культурою правлячої політичної еліти; психологічний метод, що застосовувався для визначення підсвідомого сприйняття громадянами системного образу політичної владної еліти.
Дисертація ґрунтується на принципах структурно-функціонального та системного аналізу, що дає змогу всебічно дослідити поняття “владна політична еліта”, виявляючи основні параметри її політичної культури, структурні елементи, етапні моменти її становлення, розвитку та сучасної інституціалізації.
Емпіричну базу дисертаційного дослідження становлять документальні джерела, статистичні дані, результати соціологічних досліджень, проведених в Україні, а також власні спостереження за розвитком сучасних політичних процесів.
Наукова новизна одержаних результатів зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв’язання. В загально-пізнавальному аспекті вона пов’язана із приростом нових знань з досліджуваної проблеми, насамперед, в політологічному аспекті. У дисертації розроблено комплексну концепцію формування політичної культури владної еліти, яка опирається на класичну теорію розвитку суспільства, сутність якої розкривається в процесі політологічного аналізу ролі та значення політичної культури в процесі становлення демократичного суспільства в Україні; виявлено політологічні характеристики формування політичної культури владної еліти, головними з яких є загальносуспільні й національно-традиційні цінності, етико-моральний та когнітивний компоненти. На основі комплексного аналізу особливостей формування культури владної політичної еліти України вироблено рекомендації щодо оптимізації подальшого її формування. У межах дослідження одержано результати, які містять наукову новизну й у вигляді тез висуваються на захист:
― досліджено еволюцію політичної культури владної еліти України. Доведено, що вона носила нормативний характер й формувалася паралельно із політичною етикою в різні історичні періоди розвитку української державності;
― доведено, що політична культура владної еліти тісно пов’язана із особливостями соціальної структури, наявністю та характером політичних партій, відносинами між ними, типом політичного режиму, у рамках якого функціонувала країна до початку трансформації, та іншими факторами;
― розкрито роль соціальної синергетики та тектології як важливих факторів формування професійної політичної культури владної еліти. При цьому роль чинника політичної культури еліти можна порівняти із роллю флуктуації у відкритій неврівноваженій динамічній системі, рух якої переходить через точку біфуркації. З’ясовано, що тектологічний підхід до розгляду політичної культури з практичної точки зору може слугувати своєрідним системним каркасом організації державної підготовки, добору, розстановки і використання політиків-професіоналів, політичної еліти для підвищення продуктивності їх діяльності;
― визначено місце політичної культури в структурі діяльності владної політичної еліти: політична культура одночасно виступає елементом (політична свідомість) і функціональним аспектом (політична поведінка) політичної еліти; визначено, що лише випереджальний стан розвитку політичної культури владної еліти стосовно культури масової дає підстави визначати політичну еліту як творчу меншість і носія соціальних інновацій;
― виявлено особливості суб’єкт-об’єктної взаємодії механізмів формування системи ціннісних орієнтацій вітчизняної політичної еліти як основи подальшої еволюції демократичних відносин, становлення демократичного типу політичної свідомості, формування політичної поведінки на демократичних засадах. Разом із тим доведено, що формування системи ціннісних орієнтацій не може не спиратися на певну духовно-етичну основу: процес формування політичної культури владної еліти повинен містити як мінімум два чинники — і обидва одночасно — високі етико-моральні якості й високий професіоналізм на основі розвиненої правосвідомості та політико-правових знань. За наявності відповідної потребам суспільства політичної етики та культури владної еліти слід розраховувати на активність і організованість її професійних політичних дій. За відсутності таких самі представники політичної еліти ризикують зникнути з політичної арени;
― запропоновані критерії сучасної владної політичної еліти України й, відповідно, типології її політичної культури: регіональна відмінність, соціальний статус, партійна та групова ідентифікація, участь у бізнесі та ступінь його підтримки. При цьому з’ясовано, що повільне становлення демократичної політичної культури на інституціональному рівні пов’язане з незмінністю політичної еліти.
Практичне значення одержаних результатів дисертаційного дослідження пов’язане із внеском у становлення окремого напрямку в сучасній політичній науці — політичної елітології. Виявлені головні теоретичні підходи до проблеми трансформації політичної еліти в системі перехідних суспільств, основні характеристики політичної культури владної еліти як суб’єкта політичного процесу можуть використати владні структури, політичні партії, виборчі штаби, засоби масової інформації та інституції, які готують управлінські кадри. Окрім того, їх можна використовувати у підготовці підручників, навчально-методичних посібників, для викладання загальних курсів із політології та історії України, спеціальних курсів, наприклад, “Політична еліта України” та ін.
Особистий внесок здобувача в одержанні наукових результатів полягає у розробці комплексної концепції формування політичної культури владної еліти в Україні для підвищення якості її діяльності в розв’язанні завдань, що стоять перед Україною в ХХІ столітті.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дослідження доповідалися і обговорювалися на засіданнях кафедри політичних наук Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, кафедри політології Вінницького державного педагогічного університету, ряді науково-практичних та науково-теоретичних конференцій, а саме: міжнародній науково-теоретичній конференції “Трансформація політичних систем на постсоціалістичному просторі” (Київ, 2006); науково-практичній конференції “Євроатлантична інтеграція: реалії та перспективи” (Вінниця, 2006); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Євроінтеграційні процеси: міжнародна і міжрегіональна співпраця” (Вінниця, 2007).
Публікації. За темою дисертації опубліковано 10 робіт, з них 4 статті у фахових виданнях ВАК України, 3 статті у збірниках наукових праць, 3 — у тезах доповідей на наукових конференціях.
Структура дисертаційного дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, списку використаних джерел (320 найменувань). Загальний обсяг дисертації — 211 сторінок, основна частина роботи — 186 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Увага до стану та формування політичної культури владної еліти в Україні сьогодні має як теоретичну, так і практичну актуальність. І це не випадково, тому що успіх соціально-політичних і економічних реформ будь-якого суспільства значною мірою обумовлений професіоналізмом правлячої еліти і безпосередньо залежить від діяльності всіх елітарних груп у суспільстві. З іншого боку, зміни політичної системи суспільства викликають і обумовлюють зміни в складі та тенденціях розвитку правлячої еліти.
У дисертації розроблено комплексну концепцію формування політичної культури владної еліти, яка спирається на класичну теорію розвитку суспільства, сутність якої розкривається в процесі політологічного аналізу ролі та значення політичної культури в процесі становлення демократичного суспільства в Україні, виявленні головних політологічних характеристик формування політичної культури владної еліти, головними з яких є національно-традиційні цінності, етико-моральний та когнітивний компоненти.
В результаті дослідження ми можемо зробити загальний висновок відносно того, що еліти є необхідністю і існують в кожному суспільстві, з’являються в будь-якій соціальній організації. Процес автономізації еліт давно став частиною сучасної цивілізації. Еліта за своєю сутністю не є однорідною, ми виділяємо специфічні еліти: політичну, господарську, наукову тощо. Більш того, сьогодні ми маємо не про¬сто поняття, але ідею еліти. Ідея еліти зродилася в надрах ідеї нації, однак з часом вона починає долати цю залежність і стає самостійним чинником свідо¬мості, до якого вже безпосередньо починають апелювати розум і серце громади. Звідси стає зрозумілим, чому теорія еліти стає живильним се¬редовищем для появи нових ідеологем.
Апологія еліти має витоки в теорії соціальної структури, якою послуговувалася цілісність суспільного організму. Поняття еліти виступало тут як результат логічної дедукції і наповнювалося виключно функціональним змістом.
Історична практика виробила досить багато підходів до визначення сутності політичної еліти. Узагальнюючи їх, слід зазначити, що дедалі більший вплив здобувають функціональні теорії еліт, які в цілому під поняттям “еліта” розуміють соціального суб’єкта, групу, члени якої кардинально впливають на характерні для тієї чи іншої системи процеси, на хід її розвитку в цілому, посідаючи при цьому чільне, порівняно з іншими членами суспільства, місце.
Надзвичайно популярними є ціннісні теорії еліт, основною ідеєю яких було твердження, що для суспільства як саморегульованої системи характерне природне виділення найкращих сил, здатних ефективно здійснювати керівництво. Еволюцію і зміну еліт ці теорії трактують як похідні від зміни ціннісних критеріїв суспільства.
Специфіка розвитку України, як самостійної держави, також позначилася як на процесі формування політичної еліти, так і на теоретичному осмисленні її сутності. Застосовуючи термін “еліта”, українські науковці та дослідники, взявши за основу історичний період та статус українських земель, вказують на декілька аспектів теорії української еліти. Можна визначити такі напрями:
Перший напрям — визначення еліти згідно з тим, якою мірою вона в різний час сприяла утвердженню і розвиткові української державності. Найбільший внесок у розвиток цього напрямку свого часу зробив В. Липинський.
Другий напрям — визначення еліти, виходячи з характеру її походження. Одним із засновників цього напрямку був Д. Донцов.
Третій напрям — оцінка еліти з погляду процесів її зародження, розвитку та становлення.
Четвертий напрям — оцінка еліти, виходячи з тих або інших критерії власного бачення її функцій у суспільстві.
Разом з тим, незважаючи на тривале застосування даного поняття, його й досі слід розуміти як суперечливе та нечітко визначене, на що, наприклад, вказує наявність біля п’ятдесяти лише найбільш вживаних його визначень. У контексті сучасних політологічних досліджень ми можемо виокремити інші основні підходи до теоретичного розгляду політичної еліти:
1) позиційний, який встановлює ступінь політичного впливу тієї чи іншої особи, з огляду на її позиції в системі влади (до еліти, згідно з цим підходом, відносять передусім членів уряду, парламенту);
2) репутаційний, що базується на виявленні рейтингу політика за допомогою експертних оцінок;
3) концептуальний, в основі якого здебільшого особи, які приймають стратегічні рішення.
Підсумовуючи огляд докторських і кандидатських дисертацій з елітологічної тематики, також слід зробити декілька висновків і зауважень. Перший висновок полягає в тому, що тема еліти знаходиться у фокусі уваги вітчизняних політологів. В результаті, з цієї теми створено вже немало глибоких і корисних досліджень, частина з яких, безумовно, ляже у фундамент української елітології і політичної науки в цілому.
Другий висновок зводиться до того, що процес розвитку еліт у наукових концептах українських науковців має специфічні національні риси. Дослідження показало, що бракує соціологічних надійних даних про поведінку різних сегментів еліт, порівняльних загальнонаціональних та регіональних досліджень еліт. Разом зі сказаним слід зазначити також те, що в українській політичній науці ще досить боязко зачіпають такі важливі аспекти елітологічної тематики, як політична культура владної еліти.
Зважаючи на особливості історичного розвитку України, традиції, низку проблем та суперечностей, що накопичилися впродовж тривалого часу, сформувався власний набір чинників, що впливають на формування політичної культури владної еліти. Їх умовно можна звести до наступних:
― історичний, який свідчить про вплив на владну політичну еліту України наслідків її розвитку у минулі часи, головно у періоди перебування в складі інших державних утворень;
― етнічний, який вказує на специфіку населення України, його регіональні відмінності і різні культурні орієнтації;
― соціально-економічний, який визначає функціонування владної політичної еліти України в умовах перманентної економічної кризи, чисельних спроб проведення реформ та різкого падіння рівня життя, особливо у 1992—1995 роках;
― свідомісно-культурний, який визначив можливість розмежування у владній політичній еліті на основі відмінностей у рівнях політичної культури та свідомості у її регіональних групах;
― апаратно-господарський, який вказує на очевидний вплив на владну політичну еліту колишніх радянських часів, традицій бюрократизму та управлінських (підпорядкувального типу) відносин;
― ментальний, який відображає традиції українського народу та самобутність України як держави. Риси, історично притаманні українцям, сповна проявляються і у незалежній Україні.
Саме ціннісні орієнтири професійної поведінки, на нашу думку, визначають політичний “портрет” правлячої еліти. Але при цьому вони досить мало залежать від форми правління, співвідношення сил та конфігурації влади. Більше того, система цінностей влади сама визначає ці політичні параметри державного життя. Ні що інше, як система політичних цінностей кристалізує й тиражує зразки політичної поведінки. У сучасній Україні ціннісні орієнтири політичної еліти відображають не лише прогресивні способи державного управління, а й традиції радянського періоду розвитку та навіть досвід інших, більш ранніх етапів вітчизняної історії. Тож не дивно, що в культурно-професійній свідомості політичної еліти практично недоторканними залишилися етичні погляди, що виправдовують наполегливе прагнення керівників до постійного розширення своїх повноважень.
Один із парадоксів сучасної ціннісної системи вітчизняної політичної еліти полягає в тому, що у зневажливому ставленні до права (як до провідної управлінської цінності) спостерігається духовна солідарність верхівки й основної маси суспільства. Дію останньої тим більше відчутно тому, що внутрішнє заперечення цінності права підкріплюється й постійною наявністю подвійних стандартів відповідальності, які привчили керівників різного рівня до уникнення будь-якої реальної відповідальності перед суспільством.
До пріоритетних механізмів налагодження конструктивної суб’єкт- об’єктної взаємодії політичної еліти України й системи її професійних цінностей належать: раціональне збалансування суспільно-політичних інтересів; кардинальна зміна управлінської культури, самої філософії державного управління; розвиток соціальних механізмів “природного” виділення “кращих людей”; підвищення ефективності системи політичної освіти населення й професійної підготовки управлінських кадрів тощо.
Нова модель управління суспільним розвитком має базуватися на принципах прозорості, під яким розуміється право кожної людини знати, де й ким приймаються політичні рішення, скільки і на що витрачаються кошти держави, оскільки це є запору¬кою побудови відкритого, ринкового і демократичного суспільства.
Наявність неперервного процесу дослідження феномену еліт свідчить про те, що на сьогодні питання еліт актуалізоване не як теоретичне, а швидше як практичне. Українська еліта не уявляє себе конкуруючою силою в сфері світоглядів та сенсів як всередині, так і ззовні суспільства. Наша еліта не сприймається як носій суспільної самосвідомості або провайдер громадського інтересу та його реалізації. Причинами такого стану речей можна назвати:
По-перше, гіпертрофовану роль політичної еліти на тлі занепаду культурної, наукової та іншої інтелектуальної еліти суспільства.
По-друге, спираючись лише на політичний та економічний раціоналізм, українська еліта неспроможна подолати прірву, що збільшується, між політичною та бізнес-елітою, з одного боку, і, інтелектуальною елітою, з іншого.
По-третє, в нас відсутня модель циркуляції еліт. Там, де існує циркуляція еліт, ми спостерігаємо суттєві соціальні зрушення та появу на вершині соціальної ієрархії нових людей з новими базовими цінностями.
Її відсутність пов’язана ще й з тим, що на сучасному етапі багато груп еліти в Україні не визначилися з ідеалами, цілями розвитку, з усвідомленням і захистом інтересів різних груп населення, у тому числі і владна еліта. Таким чином, одним з важливих завдань суспільствознавства в Україні є вивчення проблеми зміни еліт і зміни їх функцій, коли існує різке протистояння інтересів різних соціальних сил, відкритий і латентний, соціальний і політичний конфлікт між владою і народом, між різними гілками влади.
На регіональному рівні більш чітко можна простежити своєрідність цінностей, установок світосприйняття, моделей поведінки спільнот кожного з макрорегіонів України. Точки зору спільнот різних регіонів України дещо розрізняються в питаннях самоідентифікації (а отже й цивілізаційної приналежності), моделях поведінки та уподобаннях у взаємовідносинах між економічним та державним секторами. На рівні регіонів правляча еліта інтегрована необхідністю захисту своїх позицій від посягань з боку інших регіональних еліт та можливостей проникнення до елітних лав представників нелітних верств суспільства. Це сприяє існуванню таких моделей поведінки: закритість від нееліти; продукування та підтримка серед регіональних спільнот соціальних міфів, пов’язаних з міжрегіональною конфронтацією.
На регіональному рівні елітні групи, з одного боку, роз’єднані культурною специфікою регіональних спільнот. Відсутність об’єднавчих цінностей, бачення майбутнього, заради якого проводяться реформи, робить українську еліту залежною та провінційною. Але, з іншого боку, регіональні еліти мають схожі інтереси у питаннях збереження своєї влади та контро¬лю над ресурсами регіонів, використання їх для зайняття владних позицій на загальнодержавному рівні.
Слід констатувати той факт, що на державному й регіональному рівнях ми спостерігаємо роз’єднаність політичних еліт, що, безумовно, відбивається на якості тих політичних рішень, які є доленосними для суспільства.
З іншого боку, нагальною суспільною проблемою видається налагодження суспільного діалогу між політичною елітою і громадянським суспільством. Зрозуміло, що він можливий лише за умови формування нових соціально-значущих принципів: відкритості, доступності, підзвітності органів влади для громадян. А головне, на наш погляд, політична еліта повинна стати інформаційно відкритою з точки зору прийняття й впровадження важливих політичних рішень.
Основною причиною суспільної неефективності сучасної української владної еліти є ігнорування потреби брати до уваги інтереси суспільства. В свою чергу, така потреба повинна задовольнятися через наявність дієвих механізмів політичної відповідальності владної еліти, чого в Україні поки що немає.
Неабияке занепокоєння викликає той факт, що занадто мало уваги громадянському суспільству надається у програмах тих політичних сил, що позиціонують себе як провідні та відіграють головні ролі у парламенті.
Подібний підхід може негативно по¬значитися на подальшому розвитку вітчизняної недержавної сфери, загрожуючи відновленням атмосфери ігнорування політичною елітою імпульсів, що надходять з середовища громадянського суспільства.
Сьогодні, на жаль, слід говорити про зниження якості правлячої еліти, що пов’язано із випадковим добором кадрів, її великою корумпованістю. Величезна різниця в доходах між громадянами та елітою стає причиною соціальної напруженості, не говорячи про те, що породжує аморальність, егоїзм владної еліти. Годі й говорити про те, що цей явний розрив слід зменшувати, що буде сприяти одночасно і оздоровленню еліти і більш ширшому визнанню її в суспільстві. Разом з тим, розуміння якості політичної еліти слід співвідносити не стільки з погляду функціонального підходу, а, насамперед, з морально-етичного та культурного. Власне, якщо ми говоримо про ознаки сильної еліти, то це слід враховувати насамперед.
Крім того, в Україні має постійно зростати мотивація активного формування правової свідомості та правової культури всіх суб’єктів суспільних відносин, особливо представників владної еліти оскільки, без них неможливо втілити в життя поставлену мету — збудувати громадянське суспільство.
На основі комплексного аналізу особливостей формування культури владної політичної еліти України вироблено рекомендації щодо оптимізації її подальшого формування:
1. Всебічно сприяти розвиткові правової культури владної еліти. Правова культура визначає ступінь правової розвиненості елітного прошарку держави, його здатність сприймати прогресивні ідеї і закони, уміння грамотно і відповідально керуватися законодавством у повсякденній політичній діяльності і державно-управлінській практиці. Причому, це не формально-бюрократичне знання правових норм. Сьогодні в Україні має постійно зростати мотивація активного формування правової свідомості та правової культури всіх суб’єктів суспільних відносин, особливо представників владної еліти, оскільки без них неможливо втілити в життя поставлену мету — збудувати громадянське суспільство.
2. Створити умови для формування нової політичної культури еліти — відповідної системи освіти, можливостей планового, а не грантоподібного навчання талановитих студентів за кордоном, лояльної системи кредитування, професійного стажування. Це зумовить появу нових осіб у політиці, нових сценаріїв, стратегій, реформ, доктрин. Сьогодні, як парадокс, в країні відбувається прихований від нинішньої правлячої еліти культурний розвиток, який вона не встигла зафіксувати і підпорядкувати. Тут слід мати на увазі бум інформаційних технологій, присутність комп’ютерної техніки, Інтернет, який добирається до сіл, кабельне і супутникове телебачення та інші прояви інформаційної цивілізації, що формують умови для прориву ментальної й економічної блокади силами покоління, яке візьме владу в країні через 10—15 років.
3. Щоб вийти за межі особистісного фактору розуміння політичної культури владної еліти, вирішальне значення має побудова і успішне функціонування демократичних інститутів. З їх побудовою і стабілізацією особистісний фактор стає контрольований народом. Зміни, які суперечать демократії, суспільством блокуються через ці інститути, а необхідні для суспільства зміни і проти яких може виступити влада все одно мають змогу бути проведеними через демократичні інститути.
4. Ступенем розвитку політичної культури та зрілості владної еліти слід вважати здатність визначати головні субстанціональні і регулятивні аспекти впливу на політичний процес. Це означає вплив на генерування політичних цінностей, які здатні перетворитись у панівні політичні ідеології, що розвиваються в руслі інтересів їх генераторів. Це не тільки генерування і впровадження ідей елітою, але й необхідність розробки конкретних методів, цілей й засобів проведення реальної політики. Слід, насамперед, позбутися синдрому колоніальної свідомості. Політична еліта країни хоче постати самодостатньою і достойною, передусім, в очах Білого дому, євробюрократії, Кремля, а не в очах власного народу. Для людей, основні банківські рахунки яких у США і країнах Євросоюзу, а найдорожча нерухомість — у Підмосков’ї, позиція зарубіжних центрів впливу найчастіше виявляється важливішою, ніж інтереси своєї нації.
5. Треба врахувати, що політична еліта не може залишатися незаангажованою стосовно вибору мети і засобів політичного процесу, а добиватись лише реалізації своїх інтересів. Тоді вона опиниться в становищі, ізольованому від суспільства, і всі починання не матимуть підтримки суспільства, а то і викликатимуть спротив. Представники еліти повинні обрати для себе ідеологічну парадигму розвитку, яку б підтримувало чи, принаймні, сприймало б населення. Тому ця парадигма повинна відповідати національним традиціям і найкращим світовим демократичним здобуткам.
6. Наступним чинником політичної культури владної еліти повинна стати її здатність до консолідації. Насамперед, його слід реалізовувати в плані консолідації демократичного політичного режиму. До недоліків сучасного політичного режиму можна віднести: часто декларативність демократії, залишки авторитаризму, схильність до авторитарних методів управління. Політична еліта повинна всіляко сприяти демократизації політичного режиму. Шлях до цього — сприяння посиленню політичних партій, які є основними чинниками підтримання і посилення конкуренції на досягнення важелів реалізації влади і посилення контролю суспільства за діяльністю тієї ж влади.
7. Толерантність, яка є важливим показником політичної культури еліти, повинна стати одним з принципів відносин поміж групами політичної еліти та між політичними опонентами. Межею толерантного ставлення до опонентів повинні бути лише дії останніх, що загрожують демократії. Захист демократії є єдиним, що дозволяє радикальне ставлення до опонентів. Іншим аргументом може бути загроза національній державі, коли влада може обмежити демократичні права і свободи громадян, але лише відповідно до конституції. Толерантне ставлення передбачає терпимість до опонентів. Тому нова епоха вимагає нової політичної поведінки, що ґрунтується на повазі до опонента, вмінні чітко аргументувати та відстоювати свою позицію, здатності до компромісу заради вищих цілей.
8. Необхідно дбати про підвищення такого рівня політичної культури, який би мав відповідати світовим демократичним стандартам. У попередній радянський період розвиток асоціювався у населення з насильством. Стара еліта була практично тим же пролетаріатом, оскільки завжди існував страх, що все заберуть знову. Тому нова еліта виявляє прагнення отримати все відразу, тут і тепер. Проблема сучасної еліти в тому, що вона сприймає державу як велику корпорацію і веде себе відповідно.
9. Необхідно стежити за етичною атмосферою в суспільстві і державі. Відносно особи, що зараховується до еліти, крім вимоги активної діяльності, слід пред’явити ще і вимогу відповідності високим етичним і інтелектуальним стандартам. Більшість успішних бізнесменів пішли у владу не для того, щоб захищати інтереси певних соціальних груп, або суспільства, або держави, а для того, щоб захищати свої інтереси, а точніше — капітали. Придбавши статус соціально-відповідальних людей, вони часто виявлялися не в змозі керуватися в своїх діях таким поняттям, як національні інтереси. Їх інтелектуальна і моральна конструкція не дозволяє перетворити еліту на авангард суспільства, зробити її локомотивом просування до якісного і швидкого поліпшення ситуації в суспільстві. Це одна із найболючіших проблем.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
.Музиченко П. Історія держави і права України. – К.: Товариство “Знання”, КОО, 2000. – 642 с.
.Гіденс Е. Соціологія. – К.: Основи, 1999. – 415 с.
.Рывкина Р. В. Советская социоло¬гия и теория социальной стратификации // Постижение: Социология. Социальная политика. Экономическая реформа. – М., 1989. – С. 25–28.
.Моска Г. Правящий класс // Социс (социологические исследования). – 1994. – №10. – С.183–194.
.Куценко О. Динамика элит в изменяющемся мире // Харьковские социологические чтения – 95. – Харьков: ЦЭПП “Радар”, 1995. – С.27–36.
.Бакакина Е. Групповое качество политической элиты постсоветского периода // Харьковские чтения – 97. – Харьков: ЦЭПП “Радар”, 1997. – С.47–52.
.Иванова А., Манжуловская Л. Проблемы формирования властвующей элиты в современной Украине // Харьковские чтения – 97. – Харьков: ЦЭПП “Радар”, 1997. – С. 127–133.
.Маркозова Е. Влияние элит на направление социальной трансформации общества // Харьковские чтения – 98. – Харьков: ЦЭПП “Радар”, 1998. – С.56–62.
.Халецька О. Типи української еліти та їх соціальна роль // Харьковские чтения – 98. – Харьков: ЦЭПП “Радар”, 1998. – С. 155–159.
.Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.1. – С.24–29.
.Попович М.В. Еліта як соціальний феномен // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.1. – С.9–13.

.Нагорна Л.П. Конструювання ідентичностей у політичних проектах українських регіональних еліт // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.1. – С.83–91.

.Семчинський К.В. Переформування національної еліти в період переходу держави від авторитарного до демократичного правління // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.1. – С.283–291.

.Траверсе О.О. Лідерство і еліти у процесі становлення української політичної нації // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.1. – С.299–307.
.Бабкіна О.В. Демократичні детермінанти трансформації українського суспільства // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.2. – С.41–55.

.Горбатенко В.П., Горбатенко І.А. Основні напрями успішної діяльності еліти в умовах перехідного суспільно-державного розвитку // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.2. – С.95–109.
.Обушний М.І. Політичні партії у формуванні національних еліт// Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.2. – С.143–147.

.Зеленько Г. Коаліція чи пактування: моделі взаємодії політичних еліт на постсоціалістичному просторі // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.2. – С.253–265.

.Кочубей Л. Демократизація виборчого процесу в пострадянській Україні // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй.— К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.2. – С.293–303.

.Медвідь Ф. Виховання української еліти системою національної освіти в умовах консолідації української нації // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.2. – С.337–361.
.Танчер В., Кучеренко О. Ідеї елітизму в контексті демократичної трансформації суспільства // Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 1998. – № 3. – С.5–16.

.Танчер В.В. Еліти України: чи можливий консенсус? // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.2. – С.175–183.
.Elites in Transition. Elite Research in Central and Eastern Europe / H.Best, H.Becker (eds.) Opladen, 1997. – Р. 1–3.
.Elites: Ethnographic Issues / Ed. by G.Marcus. A School of American research Book: – P. 15–16.
.Михалева Е. Г. Политическая элита посттоталитарного общества: социоло¬гический портрет (на примере харьковского региона). – Xарьков: Основа, 1997. – С.120–124.
.Новый иллюстрированный словарь иностранных слов. – М.: Прогресс,1998. – 940 с.
.Популярный словарь иностранных слов. – М.: Прогресс,2000.– 814 с.
.Ожегов С.И., Шведова Н.Ю. Толковый словарь русского язика. – М.: Прогресс, 2000. – 943 с.
.Большой толковый словарь русского языка. – СПб.: Знание, 2000. – 1536 с.
.Фигуры и лица. Интервью с Ириной Хакамадой // Независимая газета. – 1999. – № 7. – С.6.
.Ашин Г.К. Миф об элите и массовом обществе. – М.: Международные отношения, 1966. – 179 с.
.Дугин А. Евразийский Путь. – М.: Арктогея-Центр, 2002. – 227 с.
.Кара-Мурза С.Г. Концепция “золотого миллиарда” и “новый мировой порядок” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://burkina-faso.narod.ru/kara/ oro_l.htm. – Заголовок з екрану.
.Уткин А.И. Мировой порядок ХХI века. – М.: Алгоритм, 2001. – 322 с.
.Розенталь Д.Э., Теленкова М.А. Словарь–справочник лингвистических терминов. – М.: Прогресс, 2001. – 988 с.
.Энциклопедия “Русский язык”. – М.: Прогресс, 1997. – 897 с.
.Майборода О.М. Українська самоідентифікація на сучасному етапі: елітарна та масова версії // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.1. – С.71–75.
.Рудяков П.М. Національні еліти і становлення “нової ідентичності” // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.1. – С. 149–155.
.Арон Р. Демократия и тоталитаризм. – М.: Основы, 1993. – 304 с.
.Ашин Г. Современные теории элиты: критический очерк. – М.: Международные отношения, 1985. – 400 с.
.Корнієнко В. Еволюція політичного ідеалу (від плюралізму до синтезуючої єдності). – Вінниця: Універсум, 1999. – 430 с.
.Ницше Ф. Полное собрание сочинений. – М.: Московское книгоиздательство, 1909. – Т. ІХ. – 412 с.
.Моска Г. Правящий класс // Социс. – 1994. – № 10. – С.184–195.
.Сартори Дж. Вертикальная демократия (глава из работы “Пересматривая теорию демократии”) // Полис. – 1993. – №2. – С.80–92.
.Ашин Г. Правящая элита и общество // Свободная мысль. – 1993. – № 7. – С.91–99.
.Кухта Б., Теплоухова Н. Політична еліта і лідерство. – Львів: Кальварія, 1997. – 224 с.
.Михельс Р. Социология политической партии в условиях демократии // Диалог. – 1990. – № 3. – С. 55–60.
.Ашин Г., Охотский Е. Курс элитологии. – М.: ЗАО “Спортакадемпресс”, 1999. – 355 с.
.Etziоni-Halevy E. The Elite Connection. Problems and Potential of Western Democracy. – Cambridge: Polity Press, 1993. – P. 2–6.
.Зиглер Х., Дай Т. Демократия для элиты. – М.: Юридическая литература, 1984. – 432 с.
.Федосеев А. Современная американская буржуазная политология: истоки, традиции, новации. – Л.: Изд–во Ленинградского ун–та, 1989. – 455 с.
.Миллс Р. Властвующая элита. – М.: Издательство иностранной литературы, 1959. – 543 с.
. Каленский В. Политическая наука в США. – М.: Юрид. литература, 1969. – 344 с.
.Ашин Г. “Демократический элитизм” – реальность или иллюзия? // Власть. – 1998. – № 4. – С.56–71.
.Ашин Г. К. Элитология. Учебное пособие для гуманитарных вузов. – М.: МГИМО–университет, 2005. – 412 с.
.Эндрувайт Г. Элиты и развитие: теория исследования влияния элит на процессы социального развития // Зарубежная политическая наука: история и современность. – Выпуск 1. – М.: ИНИОН, 1990. – С.240–243.
.Гаман-Голутвина О. Определение основных понятий элитологии // Полис. – 2000. – № 3. – С. 95–103.
.Гаман-Голутвина О. Политические элиты России. Вехи исторической эволюции. – М.: Российская политическая энциклопедия, 2006. – 448 с.
.Афанасьев М.Н. Правящие элиты и государственность посттоталитарной России. – Воронеж: НПМ “МОДЭК”, 1996. – 327 с.
.Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – К.; Філадельфія: Східноєвропейський дослідний інститут ім. В. К. Липинського, 1995. – 470 с.
.Потульницький В. Політична доктрина В.Липинського // Український історичний журнал. – 1992. – № 9. – С.42–53.
.Донцов Д. Дух нашої давнини. – Дрогобич: Відродження, 1991. – 213 с.
.Горєлов М.Є. Українська еліта за В. Липинським і Д. Донцовим // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.1. – С.205–212.
.Головатий М. Політична еліта сучасної України: регіональний і національний контекст // Політичний менеджмент. – Спеціальний випуск. –2006. – С.42–48.
.Горбатенко В. Десять уроків політичного лідерства для пострадянських керманичів // Політичний менеджмент. – Спеціальний випуск. – 2006. – С.48–63.
.Рудич Ф. Політичне лідерство на пострадянському просторі: методологічний контекст // Політичний менеджмент. – Спеціальний випуск. – 2006. – С.5–15.
.Михайловська О. Роль політичної еліти у процесах інституціоналізації громадянського суспільства // Політичний менеджмент. – Спеціальний випуск. – 2006. – С.73–82.
.Опанасюк В. Харизматичний лідер – політична еліта – маси: український досвід взаємовідносин // Політичний менеджмент. – Спеціальний випуск. – 2006. – С.126–136.
.Зеленько Г. Контексти політичного лідерства на постсоціалістичному просторі // Політичний менеджмент. – Спеціальний випуск. – 2006. – С.136–147.
.Кононенко Н. Адекватність політичної еліти сучасним моделям політичного і соціально-економічного розвитку // Політичний менеджмент. – Спеціальний випуск. – 2006. – С.156–162.
.Ганжуров Ю. Політична реклама як комунікативна складова формування парламентської еліти // Політичний менеджмент. – Спеціальний випуск. – 2006. – С.191– 206.
.Пробийголова Н. Політична соціалізація як фактор впливу еліти на електоральну активність молоді // Політичний менеджмент. – Спеціальний випуск. – 2006. – С. 206–215.
.Сидоренко М. Роль політичних еліт України і Росії в модернізацій них процесах початку 1990-х років // Політичний менеджмент. – Спеціальний випуск. – 2006. – С.162–172.
.Моця О.П. Роль еліт Київської та Козацької держав у тогочасних етнічних процесах // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.1. – С.13–19.

.Петров А.В. “Варяги-Русь” в ІХ-Х вв.: правящая элита Северо–Западной Руси в свете “варяжского вопроса” // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.1. – С.107–129.

.Рафальський О.О. Українська інтелектуальна еліта в середині-другій половині ХІХ ст. і процес формування української нації // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.1. – С. 129–137.
.Ващук Д.П. Привілейовані верстви суспільства Великого князівства Литовського за правовими джерелами XV – першій третині XVI ст. (на прикладі Київської землі) // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.1. – С.199–205.
.Коваленко О.Б. Історія та генеалогія соціально-політичної еліти Гетьманщини у науковій спадщині В.Л.Модзалевського // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.1. – С. 213–225.
.Рогачова І.Л. Давньоруський світогляд: між елітою і простолюддям (проблема формування двовір’я) // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.1. – С. 421–427.
.Кульчицький С.В. Помаранчева революція: зміна еліт? Погляд історика // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.2. – С.117–128.
.Пірен М. Політична еліта та проблеми політичної елітаризації українського суспільства // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. – 2001. – № 1. – С. 242-250.
.Манхейм К. Идеология и утопия // Манхейм К. Диагноз нашего времени / Пер. М.И. Левиной и др.; Ред.–сост. Я.М. Бергер и др. – М.: Юрист, 1994. – С. 7–26.
.Сунгуровський М. Українська національна еліта – “лебідь, рак і щука”… // Україна і світ сьогодні. – 2000. – 19-25 серпня. – № 33. – 6 с.
.Реєнт О.П. Формування економічної еліти (ХІХ – початку ХХ ст.) // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.1. – С.19–27.
.Україна на зламі тисячоліть: історичний екскурс, проблеми, тенденції та перспективи: (Кол. монографія) / Г.Щокін, М.Попович, М.Кармазіна та ін. /За заг.ред. Г.Щокіна, М.Головатого/ Авт. передм. Л.Кравчук. – К.: МАУП, 2000. – 384 с.

.Головатий М. Проблеми і біль становлення української еліти // Нова політика. – 1999. – № 2. – С.44–53.

.Рудич Ф. М. Політологія: Підручник. – К.: Либідь, 2004. – 488 с.
.Сурмін Ю.П. Концептуально-методологічні аспекти формування і розвитку української політичної еліти // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.2. – С.159–175.
.Шульга М. Владна еліта // Віче. – 1997. – № 8. – С.47–54.
.Мигович І. На двох конях у двох напрямках? // Віче. – 1995. – № 8. – С.19–20.
.Відкритий лист діячів української культури, науки, мистецтва, господарників, юристів до всіх українських громадян // Народна. – 2006. – 4 березня. – С.1–4.
.Бевз Т. Концепт політичної еліти у дискурсі сучасного політичного процесу // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.2. – 580 с.
.Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.
.Зернецька О.В. Нова еліта ХХІ століття – медіакратія // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.1. – С.47–55.
.Вовканич С. Плюралізм еліт і універсалізм елітарності // Схід. – 1996. – Березень. – №4. – С.30–38.
.Михальченко Н. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? – К.: Институт социологии НАНУ, 2001. – 440с.
.Васильева Л.Н. Теория элит (синергетический подход) // Общественные науки и современность. – 2005. – № 4. – С. 75-85.
.Каспрук В. Рекрутування еліт // Підтекст. – 1998. – № 23. – С.12–13.
.Каспрук В. Україна у пошуку втраченого майбутнього // Сучасність. – 1999. – № 5. – С. 71–77
.Пахарев А. Политическое лидерство и лидеры на постсоветском пространстве. – К.: Знание Украины, 2002. – 324 с.
.Пірен М. Українська еліта і проблеми модернізації суспільства // Універсум. – 2000. – № 3–4. – С. 42–43.
.Українське суспільство на порозі третього тисячоліття.: Кол. монографія / За ред. М. Шульги. – К.: Ін-т соціології НАН України, 1999. – 344 с.
.Філоретов В.М. “Еліта” в системі міждисциплінарних досліджень // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.1. – С.307–309.
.Михальченко М.І. Пошук лідерів: чесних, талановитих, справедливих // Політичний менеджмент. – Спеціальний випуск. – 2006. – С.15–22.
.Богуславська К.О. Застосування мережевого підходу у дослідженнях політичних еліт // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.1. – С.351–361.
.Розумний М.М. Ідея і нація в інформаційну епоху. – Харків: Майдан, 2006. – 340 с.
.Денисюк С.Г. Імідж політичного лідера в контексті розвитку української політичної культури: особливості формування та механізми реалізації: Автореф. дис. ... канд. політ. наук / Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова. – Київ, 2007. – 20 с.
.Ельчанинов М.С. Социальная синергетика и катастрофы России в эпоху модерна. Серия: “Синергетика в гуманитарных науках”. – М.: Основы, 2005. – 240 с.
.Кастельс М. Могущество самобытности // Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология. – М: Academia, 1999 – С. 300–307.
.Сіленко А.О. Цифрова нерівність як результат нерівномірності поширення трансформацій, що відбуваються у світі під впливом інформаційних технологій // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.1. – С.155–162.
.Синергетическая парадигма. Многообразие поисков и подходов. –М.: Начала, 2000. – 224 с.
.Стиглиц Дж. Куда ведут реформы? (К десятилетию начала переходных процессов) // Вопросы экономики. – 1999. – № 7 – С.4–15.
.Бурдье П. Социология политики. – М.:Начала, 1993.–237 с.

.Богданов А.А. Тектология: Всеобщая организационная наука. – М.: Финансы, 2003. – 496 с.
.Бердяев Н. А. Царство Духа и царство Кесаря. – М.: Республика, 1995. – 375 с.
.Варзар І.М. Співвідношення соціального та етноісторичного начал у побудові і функціонуванні політичної нації// Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К.: ТОВ УВПК “Екс об”, 2006. – Т.2. – С.81–93.
.Утопический социализм. Хрестоматия / Общ.ред.А.И. Володина. – М.: Республика, 1982. – 375 с.
.Яцько А. Проблема національної безпеки у контексті сучасної взаємодії етносів // Нова політика. – 2000. – №2. – С.31–39.
.Almond G., Verba S. The civil culture. – Princeton: Princeton University Press, 1963. – Р.17–22.
.Darendorf R. Quadratur des Zirkels: Wie entsteht die politische Kultur // Frankfurter Allg. Ztg. – 1990. – 9. Marz. – 13 р.
.Липинський В. Національна аристократія // Консерватизм: Антологія. – К.: Смолоскип, 1998. – С. 262 – 256.

.Карнаух А. Становлення політичної культури молоді в умовах демократизації сучасного українського суспільства: Дис. … кандидата п