Гайдаш Анна Владиславівна Дискурс старіння в драматургії США: проблемне поле, семантика, поетика

Краткое описание

Гайдаш Анна Владиславівна, кандидат філологічних наук, доцент, завідувач кафедри германської філології, Київський університет імені Бориса Грінченка. Назва дисертації: «Дискурс старіння в драматургії США: проблемне поле, семантика, поетика». Шифр та назва спеціальності 10.01.04 література зарубіжних країн. Спецрада Д26.001.39 Київського національного університету імені Тараса Шевченка

київський університет імені бориса грінченка
А. В. Гайдаш
Дискурс старіння у драматургії США:
проблемне поле, семантика, поетика
монографІя
Акцент ПП
Дніпро
2019

зміст
Перелік умовних позначень та скорочень....................................................5
Вступ ................................................................................................................6
Розділ І. Дискурс старіння: теоретичний,
історико-культурний, літературознавчий аспекти
1.1. Концепції старіння у контексті ЛГ.......................................................19
1.2. Дискурс старіння у західній літературі: діахронічний зріз ...............44
1.3. Функціонування стереотипів ейджизму
в соціокультурному просторі...............................................................75
Розділ ІІ. Дискурс старіння у знакових
драматургічних текстах світової літератури
2.1. Міфологічні архетипи мудрих старих у давньогрецькій трагедії.....90
2.1.1. Старець і Стара у давньогрецьких драматичних творах ......92
2.1.2. Художні моделі хорів старійшин в античній драматургії ...103
2.2. Ейджистські зображення процесів старіння в античній комедії.....109
2.3. Репрезентації МК: від «Короля Ліра» до «Буни» .............................119
2.4. Функції ремінісценцій у драматургії «третього віку»......................138
2.5. Поетика геріатричної гетеротопії.......................................................153
2.6. «Смертельний Ерос» у п’єсах з віковими аспектами старіння .......158
2.7. «Портрет митця» у пізній зрілості: late style .....................................169
Розділ ІІІ. Художні моделі конструювання
дискурсу старіння в драматургії США:
від витоків до сучасності
3.1. Репрезентації літнього віку в ранніх американських п’єсах ...........175
3.2. May/December romance в драматургії Ю.О’Ніла ..............................186
3.3. Трагедія старіння та дисфункції пам’яті в п’єсах А. Міллера.........197
3.4. Геронтофобія у творчості Т. Вільямса...............................................211
3.5. Старіння як пограниччя в драматургії парадоксу Е. Олбі...............224
4 зміст
Розділ IV. Проблемно-семантичні риси дискурсу
старіння в драматургії США кінця ХХ–ХХІ сс.
4.1. Жанрові особливості п’єси-спогаду...................................................234
4.2. Формування моделі «солідарність-конфлікт»...................................260
4.3. «Священні або заборонені місця» ......................................................298
4.4. «Історія хвороби» як жанровий різновид дискурсу старіння..........320
4.5. Ерос/Танатос у драматургії США про «третій вік»..........................327
4.6. Творчість як складова динаміки гармонійного старіння .................353
Висновки......................................................................................................371
Бібліографія .................................................................................................382

Список литературы

Висновки
ХХ та ХХІ століття засвідчують старіння населення у планетарному масштабі, коли частка літніх людей збільшується пришвидшеними темпами і, отже, гостро постає питання їхнього соціального забезпечення і захисту. Оскільки сьогодні людство демонструє зростання тривалості життя та загальне покращення стану
здоров’я [97; 259; 410], демографічні процеси старіння змінюють
не лише економічні і соціальні структури, а й гуманітарний простір. Література як особливий спосіб моделювання дійсності також
посилила увагу до особливостей геронтогенезу, зокрема у драматургії, адже драма від самого початку покликана швидко реагувати
на болючі питання доби, бути своєрідним виразником соціальних,
економічних та мистецьких потреб і установок суспільства. Геронтологічні мотиви дедалі частіше визначають семантичну наповненність літературних творів, що призвело до певних трансформацій не лише в ідейно-тематичній та образній підсистемах художніх
текстів, а й у їхній жанровій організації та поетикальному оформленні через звернення до проблем пристосування літніх персонажів до світу та змінених реалій життя. Такі зрушення сприяли виокремленню літературознавчої геронтології у спеціальну галузь гуманітаристики, зосереджену на вивченні художніх текстів, у центрі чи на периферії яких перебувають особливості пізньої зрілості.
Одна із затребуваних галузей сьогодення, ЛГ вивчає літній вік
крізь призму художньої літератури з метою сприяти суспільному
переосмисленню конструкцій старіння та дати іншим сегментам
соціуму уявлення про те, що означає старіти. За Є. Стонсікайте,
«розуміння старості як періоду життя, позначене втратою, слабкістю або занепадом, змінилося на сприйняття пізньої зрілості як етапу збагачення, що пропонує активний і здоровий спосіб життя»
[416, с. 8]. Як галузь науки про літературу ЛГ пропонує погляд/и
на сучасний стан красного письменства під специфічним кутом
зору. Крім того, що результати досліджень у річищі ЛГ релевантні
для гуманітаристики (літературознавства, лінгвістики, психології),
вони важливі також і для охорони здоров’я та соціальної політики.
Попри прориви у медицині та соціальному забезпеченні, які сприяють досягненню довголіття в сучасних західних суспільствах, ге-
372 висновки
ронтофобія та упередження щодо старіння продовжують формувати негативне ставлення до літньої людини у суспільстві, що знаходить вираження і в художній літературі.
Вивчення ейджистських міфів і стереотипів з метою їхнього
спростування є одним із ключових орієнтирів ЛГ. Виявлення дискримінаційних маркерів по відношенню до пізньої зрілості є першим кроком до нейтралізації ейджистської свідомості, репрезентованої також і художніми текстами. Сприйняття тіла літньої людини
як «невидимого» викриває травматичність літнього віку– соціальну стигматизацію, мінімізацію якої пропонує концепція «успішного старіння» та залучення держави до підтримки позитивних образів пізньої зрілості. Хоча «успішне старіння» не є панацеєю від
усіх бід (до уваги не береться проблема аблеїзму), проте вважаємо
цю концепцію одним із успішних інструментів знешкодження ейджистської само/стереотипізації в сучасному світі. Попри імплементацію політики активного старіння та підтримки літнього населення США американці продовжують мислити ейджистськими
стереотипами, сформованими впродовж історії Західної цивілізації. Аналіз обраних творів драматургії засвідчує функціонування
в них двох основних різновидів стереотипів– це сталих комплексів уявлень про старість та самостереотипізація літніх дійових осіб.
Це свідчить про існування проблеми та потребу в її подоланні.
Феномен старіння постає у художній літературі, зокрема, драмі, як полісемантичний. Його важливим аспектом, що ігнорувався протягом тривалого часу, є динамічність. Старіння є природнім
процесом, що розгортається у часі, і невід’ємною частиною людського онтогенезу. Створені упродовж століть у західній традиції
п’єси з віковими аспектами старіння часто засвідчують ейджистське ставлення до літніх дійових осіб у повсякденному житті, що
викликає психосоматичну стигматизацію останніх, маргінальні
ролі у соціумі та дисфункціональні родинні стосунки. Водночас
сучасні репрезентації літніх персонажів у багаторівневій структурі
драми стверджують діалектику процесу старіння і сприяють гармонізації стосунків між поколіннями та нейтралізації негативних стереотипів пізньої зрілості, оскільки суспільне ставлення до літнього
віку та його літературні вияви зазнавали драматичних, інколи полярних змін упродовж понад двох тисячоліть.
Вивчення історико-культурних та соціально-правових чинників у зв’язку з уявленнями про старість і старіння, віддзеркалени-
висновки 373
ми у письмових джерелах, демонструє, що від світанку західної цивілізації до епохи Просвітництва трактування старіння та літнього віку коливалося між полюсами неприйняття (Арістотель, Гомер, Гесіод, Е. Дешан, Ф. Війон, Дж. Бокаччо, Дж. Чосер, Ф. Кеведо, Дж. Ванбру, В. Вичерлі, В. Конгрів) та звеличення (Платон,
Цицерон, Данте, Еразм Роттердамський, П. Брантом, П. Корнель,
Ф. Мейнард, Ш. Сента-Евремон, Е. Бредстріт, Дж. Баньян), тоді
як наступні століття засвідчили часто неприховане розчарування
(К. Гольдоні, Й.В. фон Ґете, Дж. Свіфт, Г. Мопассан, Е. Золя, В. Ірвінг, С. Колрідж, В. Вордсворт, Г.Д. Торо, В. Вітмен) щодо «третього віку» попри поступове збільшення середньої тривалості життя. Лише друга половина ХХ с., маркована інтенсивним розвитком
геронтології та впровадженням соціальних програм для літнього
населення, і початок ХХІ с. з його розвитком технологій, які поширюють антиейджистську філософію, фіксують прорив у питаннях
старіння на різних рівнях, у тому числі в художній творчості.
Зростання інтересу до зображення старіння в літературі стає
безпосереднім наслідком посилення уваги суспільства, що відбивається у творчості письменників, з драматургами включно: літні
персонажі стають головними дійовими особами п’єс, сміливо говорять зі сцени про проблеми й фізіологічні та соціо-економічні
трансформації, які переживають їхні тіла і способи буття у період третього віку. Твори з віковими аспектами старіння, кількість
яких дедалі зростає, потребують особливого тлумачення. Внаслідок чого, наприкінці ХХ– на початку ХХІ століття літературознавці та геронтологи формують спільне поле для наукових розмислів
про геронтогенез.
У межах обсягу монографії вважаємо проведений аналіз рефлексією проблематики старіння у драматургічній літературі. Вікова динаміка старіння художньо реалізується в драматургії на різних проблемно-семантичних та поетикальних площинах. Спроба
теоретично означити інтердисциплінарну галузь, якою постає літературознавча геронтологія, дозволяє обґрунтувати семантичне наповнення та засоби репрезентацій старіння у текстах для сцени.
Художні маркери старіння в драмі США підкріплюють уявлення про своєрідність дискурсу старіння у порівнянні з віковими аспектами геронтогенезу у творах драматургії Західної та Східної Європи. Для західноєвропейської драми характерна потужна традиція
драматизму і трагічності у репрезентаціях старості, тоді як східно-
374 висновки
європейські п’єси демонструють відчутне песимістичне світовідчуття старіння, характерне дял персонажів старшого віку. Драматурги як Старого, так і Нового світів репрезентують заклади по догляду за літніми пацієнтами, забарвлені зневірою у завтрашній
день, наприклад, у п’єсах «Це миролюбне королівство» та «Слава героям». Однак драма США не завжди вписується у канон європейської театральної традиції у дискурсі інституціалізованого старіння. Оптимізм, закладений в релігійних, політичних і культурних
засадах американського суспільства, реалізується в дещо утопічних варіантах зображень геріатричних закладів у п’єсах «Дивна місіс Севідж», «У пошуках Мане», «Страхувальний канат».
Міжпоколіннєвий конфлікт у трагедії В. Шекспіра про короля
Ліра встановлює матрицю, якою зумовлені типологічні збіги всередині європейської драматичної традиції («Перед заходом сонця», «Королева краси з Лінану»), провокує паралельні зіставлення з американськими драмами «Поступися місцем!», «Гра
в джин», «Найстаріший випускник» та утворює інтертекстуальне тло у п’єсах «Стрімкість осені» та «Між берегом та божевіллям». Серед геронтомаркерів знаходить своє вираження мотив
неспроможності різновікових шлюбів та/або інтимних стосунків, зокрема у драматургії А. Чехова та Ю.О’Ніла. Також письменники для театру звертаються до експериментів із полярними
моделями старіння, де пасивна стратегія, зокрема, унеможливлює творчість у пізній зрілості у драмах «Нічия земля» та «Збірка
оповідань».
Національний варіант американської драматургії має типологічно схожі риси з канадською драмою на генологічному рівні
(жанровий різновид п’єси-спогаду об’єднує «Мемуари» та «W;t»),
на рівні персоносфери (потужна жіноча геронтогрупа у ліричній
комедії А. Менчелла має типологічні подібності у п’єсах «Серпневі кити», «Найстаріша професія», «У пошуках Мане», «Страхувальний канат») та сакральному топосі кладовищ (ритуал відвідування яких є спільним знаменником у творах «Бабино літо» та «Водій міс Дейзі»)