Герасимович Вадим Анатолійович Переговори як спосіб врегулювання політичних конфліктів

Краткое описание

Герасимович Вадим Анатолійович, викладач гума­нітарних дисциплін Оптико-механічного коледжу Київ­ського національного університету імені Тараса Шев­ченка: «Переговори як спосіб врегулювання політичних конфліктів» (23.00.02 - політичні інститути та процеси). Спецрада Д 26.001.41 у Київському національному уні­верситеті імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова праця
на правах рукопису
ГЕРАСИМОВИЧ ВАДИМ АНАТОЛІЙОВИЧ
УДК 303.6+327.5
ДИСЕРТАЦІЯ
ПЕРЕГОВОРИ ЯК СПОСІБ ВРЕГУЛЮВАННЯ
ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ
23.00.02 – політичні інститути та процеси
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
___________________
(підпис, ініціали та прізвище здобувача)
Науковий керівник: Батрименко Олег Володимирович,
доктор політичних наук, професор
Київ-2018

ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………………….11
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПЕРЕГОВОРІВ ЯК
СПОСОБУ ВРЕГУЛЮВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ………………….17
РОЗДІЛ ІІ. СПЕЦИФІКА ТА ОСОБЛИВОСТІ КЛЮЧОВИХ ФАКТОРІВ
ВЕДЕННЯ ПЕРЕГОВОРІВ У ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТАХ………….............45
РОЗДІЛ ІІІ. ПЕРЕГОВОРИ ЯК СПОСІБ ВРЕГУЛЮВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ
КОНФЛІКТІВ В УКРАЇНІ НА ПРИКЛАДІ «ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ»
ТА «РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ»…………………………………………………….96
ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..164
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….169
ДОДАТКИ…………………………………………………………………………..187

Список литературы

ВИСНОВКИ
Дисертаційна робота є цілісним і самостійним дослідженням, у процесі
якого автором досліджено та розкрито специфіку здійснення переговорів як
способу врегулювання політичних конфліктів.
Реалізація мети та виконання поставлених завдань даного
дисертаційного дослідження зумовила наступні висновки.
1. Розкрито теоретичні засади дослідження переговорів як способу
врегулювання політичних конфліктів. Зокрема, на основі здійснення аналізу
праць зарубіжних і вітчизняних дослідників, присвячених ролі та значенню
переговорів у врегулюванні політичних конфліктів, виокремлено теоретичні
напрями осмислення сутності та функціонування переговорів у врегулюванні
політичних конфліктів. Автором встановлено, що переговори як спосіб
врегулювання політичних конфліктів – це процес міжособистісної комунікації
та взаємодії суб’єктів політики, що орієнтований на досягненні
взаємоприйнятного спільного рішення, яке дозволяє врегулювати існуючий
політичний конфлікт.
Розглянуто в дисертаційній праці узагальнені концепції завершення
конфлікту: врегулювання і вирішення. Незважаючи на те, що переважна
більшість дослідників ототожнюють ці поняття, існують чіткі відмінності між
ними. У цьому контексті актуальною стала позиція політолога Р.Дарендорфа,
який був прихильником застосування терміну «врегулювання» до конфлікту,
аніж використання терміну «вирішення». Встановлено, що врегулювання
конфлікту пов’язане зі зміною ситуації, що призводить сторони до необхідності
припинити конфліктні дії, навіть за умови, якщо прагнення досягти первинні
цілі в них може зберігатися. Тоді як вирішення «відображає соціологічно
помилкову ідеологію, згідно якої повне усунення конфлікту можливе і бажане».
Натомість у межах дисертаційної роботи розгорнуто позицію М.Лєбедової.
Встановлено, що під врегулюванням політичного конфлікту слід розуміти
з’ясування аспектів його врегулювання або управління, недопущення
165
подальшої трансформації конфлікту, зменшення ворожості у взаємовідносинах
протиборчих сторін та перехід до конструктивного пошуку вирішення існуючої
проблеми. З’ясовано, що вирішення політичного конфлікту є процесом, який
орієнтований не на вивчення потенційних можливостей згладжування
суперечностей, а на комплексне висвітлення шляхів його врегулювання.
Відзначено, що, враховуючи специфіку проблематики переговорів як
способу врегулювання політичних конфліктів, представники різних наукових
шкіл звертали увагу на багатовимірність феномену переговорів у процесі
політичних конфліктів. Переговори у контексті врегулювання політичних
конфліктів слід розглядати як свого роду стратегію, умовою якої є наявність
взаємовиключних інтересів та існування фактору взаємозалежності сторін, які
зацікавлені не стільки в пошуку оптимального рішення для згоди, скільки у
прийнятті рішення, яке вигідне для учасників конфлікту. Встановлено, що
переговори є прагненням до консенсусу. Як відзначали Дж. Нірнберг та І. Росс,
у контексті врегулювання політичного конфлікту, сторони прагнуть здобути
вигоду від переговорів.
2. Здійснено порівняльний аналіз та експлікацію сутності та змісту
переговорів у врегулюванні політичних конфліктів незалежної України на
прикладі «Помаранчевої революції» та «Революції Гідності» (як політичних
конфліктів вертикального типу: «влада - суспільство»). Виокремлена специфіка
переговорів під час врегулювання даних політичних конфліктів сучасної України,
які характеризуються спільною рисою обох політичних конфліктів -
використанням переговорів як способу його врегулювання.
3. Уточнено, що «третя сторона» в якості посередництва у переговорах
сприяє конструктивному обговоренню і врегулюванню політичного конфлікту.
Посередник у переговорах визначає вибір остаточного рішення, який є
прерогативою конфліктуючих сторін.
Встановлено, що основними аспектами функціонування «третьої
сторони» в переговорах є висловлення пропозицій щодо тих чи інших варіантів
місця зустрічі сторін, активна участь у визначенні порядку денного, надання
166
допомоги в пошуку рішення, визначення крайніх термінів завершення
переговорів, контроль над виконанням досягнутої між сторонами переговорів
угоди.
Мета посередника на переговорах, а разом із тим його функціональне
призначення полягає не в запропонуванні готового рішення сторонам, а у
сприянні знаходженню саме тих рішень, які б задовольнили конфліктуючі
сторони. Розуміння посередництва з елементами арбітражу полягає в тому, що
за умови, якщо сторони під час переговорів не дійдуть згоди щодо бажаного
врегулювання проблеми, то посередник за таких умов самостійно винесе
обов’язкове для виконання рішення щодо існуючого суперечливого питання.
3. Дослідження консенсусу та компромісу як результатів переговорів у
врегулюванні політичних конфліктів свідчить, що компроміс є функціонально
дієвим у переговорах під час політичних конфліктів у державах з високим
рівнем політичної культури. А консенсус є ефективнішим способом
врегулювання політичних конфліктів, ніж компроміс. Це обумовлено тим, що
компроміс під час переговорів може бути прийнятий (латентно) тільки на користь
однієї зі сторін конфлікту, тоді як консенсус полягає в тому, що інтереси всіх
конфліктуючих сторін мають враховуватися.
Роль фасилітатора у врегулюванні конфлікту полягає в тому, щоб сприяти
конфліктуючим сторонам у підготовці зустрічі, забезпечити їх рівну участь в
обговоренні, домогтися суворого дотримання порядку денного і процедури
переговорів. Встановлено, що мета фасилітації полягає в необхідності
врегулювати конфлікт та сприяти конфліктуючим сторонам допомогти дійти до
взаємоприйнятного рішення виключно в тому разі, якщо учасникам
переговорів це не вдається зробити самостійно. Уточнено, що фасилітація як
один із різновидів участі «третьої сторони» у переговорах з метою
врегулювання політичних конфліктів потрібен тоді, коли необхідно погодити
думки, допомогти oкреслити шляхи вирішення тієї чи іншої проблеми та
продемонструвати різноманітні методи прийняття рішення
167
Аналіз політичної практики держав Європейського Союзу засвідчує, що
при виборі того чи іншого механізму застосування політичного компромісу,
сторони керуються можливістю досягнути вигоду для усіх сторін та напрацювати
домовленості, прийнятні для сторін політичного конфлікту. Специфіка
врегулювання політичних конфліктів у країнах Європейського Союзу
демонструє, що вибір того чи іншого способу досягнення політичного
компромісу пов'язаний із предметом безпосереднього конфлікту, а також від його
розгортання.
5. З’ясовано фактори блокування врегулювання політичного конфлікту
під час «Революції Гідності». Вони полягають у тому, що опозиція, на відміну
від «Помаренчевої революції», не мала єдиного лідера, який мав підтримку з
боку громадян, та не спромоглася зберегти внутрішньої єдності. У 2004 р.
переговори із врегулювання політичного конфлікту завершилися досягненням
компромісу, який дозволив опозиційному кандидату В.Ющенку перемогти на
виборах.
Відзначено, що у 2014 р. компромісні умови, які були закладені в основу
Угоди про врегулювання політичної кризи від 21 лютого 2014 р., стали
неприйнятними для протестувальників на Майдані, які вимагали відставки
Президента України В. Януковича, що призвело до ескалації політичного
конфлікту.
Обґрунтовано, що одним із факторів, який унеможливив врегулювання
політичного конфлікту під час «Революції Гідності» став вплив зовнішніх
гравців – Російської Федерації та Європейського Союзу. Зокрема відзначено,
що у процесі протестних акцій, протестувальники не змогли
самоорганізуватися в окрему політичну силу, тому ініціатива була перехоплена
парламентською опозицією, яку уособлював Голова фракції «Батьківщина»
А.Яценюк, голова фракції «УДАР» (Український демократичний альянс за
реформи) В.Кличко та голова фракції «СВОБОДА» О.Тягнибок.
6. Досвід врегулювання політичних конфліктів в Україні свідчить, що
суспільству необхідно розвивати рівень політичної культури та політичної
168
комунікації. Кращим способом врегулювання політичних конфліктів має бути не
«мова зброї», яка може призвести до невідворотних подій у державі та світі, а
мова «переговорів», яка сприяє досягненню миру і стабільності політичної
системи суспільства.