ГОРИЗОНТ СПОДІВАНЬ ТА ЙОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ В ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОЦЕСІ (на матеріалі української літератури 20-30-х років ХХ ст.)

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

Сінченко Олексій Дмитрович

УДК 82 : 111. 852 : 821. 161. 2 (09)

ГОРИЗОНТ СПОДІВАНЬ ТА ЙОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ В ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОЦЕСІ
(на матеріалі української літератури 20-30-х років ХХ ст.)

Спеціальність 10.01.06 теорія літератури

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
доктор філологічних наук,
член-кореспондент НАН України
Гундорова Тамара Іванівна

Київ 2006

ЗМІСТ

Вступ.... 3
Розділ 1
Поняття горизонт сподівань” у теоретико-літературному
дискурсі ХХ століття .. 16
1.1. Поворот до читача”: від іманентності до рецептивності ... 16
1.2. Горизонт сподівань як теоретичне поняття в рецептивній естетиці Г.Р.Яусса 30
1.3. Розвиток рецептивної теорії в українському літературознавстві 38
Розділ 2
Рецептивна концепція українського авангарду ... 47
2.1. Рецептивні функції футуризму . 47
2.2. Рецептивні принципи теорії функціонального мистецтва . 54
2.3. Нова генерація” у пошуках адекватних принципів читання ... 64
2.4. Конструктивістські принципи літературної теорії Валер’яна Поліщука 69
2.5. Наративні моделі експериментального роману .. 78
Розділ 3
Рецептивний аспект у дискурсі радянської літератури .. 90
3.1. Пролетарське мистецтво крізь призму читання . 90
3.2. Моделювання понять автор”, "герой”, читач” в теоріях пролетарського мистецтва . 110
3.3. Соціалістичний реалізм як модель нормативної поетики 124
3.4. Поетика виробничого роману . 142
Висновки ..... 155
Список використаної літератури ... 162

ВСТУП

Літературний процес складна полірецептивна система, для аналізу якої важливо врахувати структурні, функціональні та ідеологічні особливості її розгортання. При цьому всі складові комунікативного ряду, тобто автор, твір і читач, в рецептивній моделі літературної творчості постають інтенціональними, смислопороджуючими категоріями. В історії теоретико-літературної думки різні літературознавчі концепції і школи наділяють смислогенеративною функцією якусь одну з цих категорій автора, твір або читача.
Так, на хвилі антипозитивістського перелому, починаючи з кінця ХІХ століття, в літературознавстві виникають рецептивні теорії в підході до літератури і культури, пов’язані з категорією читача й процесами читання. Водночас у самій літературі видозмінюються функції автора й читача (автор втрачає цілковитий контроль над текстом, а читач із пасивного споживача літературної продукції перетворюється на співавтора). Академічне літературознавство ХІХ століття тяжіє до соціології, а предметом наукових досліджень стає вивчення читацьких смаків, стратифікаційних процесів у категорії читача й функціонуванні твору в рецептивному полі різних епох. Класичними в цій галузі є праці Л.Шюккінга, Е.Геннекена, В.Аппеля, Л.Мегрона, П.Сакуліна.
У ХХ столітті проблема читача й читання виходить за межі літературознавчої науки, стає об’єктом широкого кола гуманітарних досліджень філософських, психологічних, соціологічних та лінгвістичних. Феномен читання вивчали і вивчають у Німеччині Г.Р.Яусс, В.Ізер; у Франції Р.Барт, П.Рікер, Ц.Тодоров, Ж.Пуле; у Північній Америці П. де Ман, Дж.Каллер, Дж.Г.Міллер, Ст.Фіш; у Росії М.Бахтін, Ю.Лотман, Б.Мейлах та інші.
В українському літературознавстві рецептивне дослідження літератури також має свою традицію. Так, у кінці ХІХ століття з’являються праці І.Франка [307], О.Потебні [240, 241], Б.Грінченка [36, 65], Х.Алчевської [299], М.Павлика [207] та інших вчених і письменників, присвячені питанням психології творчості і психології сприйняття. Друкуються соціологічні дослідження про функціонування літературних творів. У першій половині ХХ століття публікуються праці О.Білецького [17, 18, 22], К.Довганя [81, 82, 83, 84], О.Балики [9, 10, 11], В.Іванушкіна [111], створюється Науково-дослідний інститут книгознавства (1925). Серед дослідників другої половини ХХ століття, які розробляють напрямки рецептивної критики читацького сприйняття, слід назвати М.Шамоту [324, 325], Г.Сивоконя [261, 262, 263], М.Ігнатенка [114], Р.Гром’яка [67, 68], М.Павлишина [209], Г.Грабовича [61], М.Зубрицьку [109].
Широкий інтерес до проблеми рецепції характерний для більшості літературознавчих напрямків ХХ століття, а саме: феноменології, герменевтики, соціології, рецептивної естетики, психоаналізу, постструктуралізму, фемінізму. Вивчаються класові, ґендерні, індивідуально-психологічні, колективні стратегії читання і тісно пов’язані з ними проблеми суб’єктивності, референції, інтенціональності пізнання тощо. Упродовж ХХ століття виокремлюються іманентний і рецептивний підходи до розуміння і тлумачення літературних текстів. Формаліcти й структуралісти сприймають ці підходи як взаємовиключні, представники феноменології та рецептивної естетики, навпаки, демонструють пошуки їхнього синтезу.
У кінці 60-х років у Констанцському університеті (Німеччина) виникає і оформляється новий напрямок літературознавчих досліджень, який дістав назву рецептивна естетика”. Його чільними представниками стали Г.Р.Яусс і В.Ізер, які запропонували теоретичну модель, у якій тісно переплелися іманентний і рецептивний підходи літературознавчих дослідженнь. Це дало можливість сполучити в одній теорії різні методології формалізм, структуралізм, феноменологію, марксизм та герменевтику.
Рецептивна естетика стала реакцією на ті напрямки літературознавства, в яких текст розглядався іманентно, тобто як річ-у-собі (російський формалізм, структуралізм). Представники рецептивної естетики, натомість, актуалізували позицію реципієнта, оскільки саме від рецепції, на їхню думку, залежить смислове наповнення тексту та його функціонування в культурному просторі.
Визначальним елементом літературного процесу представники рецептивної теорії вважають горизонт сподівань та його видозміну. Поняття горизонт сподівань” позначає оцінки, пересуди, сподівання, смаки, одним словом, читацькі інтенції, які актуалізуються в процесі сприйняття (читання) художнього твору і значною мірою впливають на процес його рецепції. Актуалізований у процесі читання, текст зустрічається із горизонтом сподівання читача, і це може призвести до конфлікту й, відповідно, неприйняття або, навпаки, прийняття цього тексту читачем. Горизонт сподівань, однак, властивий не лише читачеві, але й авторові: він вбирає в себе сукупність соціальних, культурно-історичних, психологічних й естетичних уявлень автора, які впливають на сам процес творення тексту, з одного боку, і на читацьке сприйняття з другого боку. До того ж горизонт сподівань має внутрішнє (зумовлене літературним контекстом твору) і зовнішнє (зумовлене контекстом читача) розгортання.
Застосований до аналізу літературного процесу, горизонт сподівань дає можливість дослідникові адекватніше відчути динаміку розвитку дискурсивних мистецьких практик, простежити логіку становлення художніх напрямків. Яусс вважає, що читач здебільшого має схильність до консервації естетичного досвіду. В такому разі перед автором твору стоїть актуальне завдання передбачити горизонт сподівань читача і видозмінити його. Головною умовою розвитку літератури Яусс вважає здатність тексту руйнувати горизонт сподівання читача. Такий підхід виявляє вплив формалістичної теорії на рецептивну концепцію, оскільки поступ літератури асоціюється зі зміною художнього ряду, встановленого попередніми текстами. Щоправда, формалісти пов’язували таке руйнування з особливою роллю художнього прийому, а не з горизонтом сподівань, як це ми бачимо у Яусса.
Для представників рецептивної естетики література також є одним із чинників суспільної практики. Досвід, який здобуває читач, корегує його уявлення і суспільні пріоритети. Рецепція дістає культурно-антропологічне витлумачення у В.Ізера, а Г.Р.Яусс вказує на те, що для рецептивної естетики важливим є питання про естетичні функції і суспільно формуючу практику мистецтва.
Окремою моделлю літератури, в якій переважає суспільно-виховна функція, можна вважати той тип літературної практики, що дістав назву радянська література”. Ми розглядатимемо радянську літературу не лише як історико-літературний процес, започаткований у 30-ті роки, і не лише як сукупність літературних і критичних текстів тих авторів, які офіційно були визнані радянськими письменниками, але як конгломерат дискурсивних практик, що розвиваються у 20-30-ті роки на перехресті трьох напрямків авангардизму, пролетарської літератури і соцреалізму. Усі три дискурсивні форми тією чи іншою мірою втілювали концепцію суспільно заангажованого мистецтва і відігравали певну роль у формуванні радянської літератури”. Застосування механізму горизонту сподівань дає можливість не лише виокремити ці дискурсивні форми, але й з’ясувати їхню взаємодію в процесі творення радянської літератури. Остання розглядатиметься як різновид масової культури.
Українська література 20-30-х років ХХ ст. позначена всіма рисами літератури перехідної доби: долання канонів, активний пошук власного стилю, намагання знайти свого читача. Сама літературна палітра цього періоду надзвичайно барвиста й неоднорідна. Те ж саме можна сказати і про теоретико-літературні концепції та напрямки літературної критики. Більшість літературознавчих теорій, хоча й розвиваються в руслі марксистської естетики, розробляють оригінальні концепції літератури як культурного феномену. Марксистське літературознавство, представлене працями О.Воронського, В.Фріче, В.Полянського, В.Юринця, П.Петренка, В.Бойка та ін., характеризується соціологічним підходом до літератури, осмисленням її класової природи й умов функціонування в соціумі. Велика вага при цьому надається проблемі читача й умовам формування його життєвих орієнтирів через літературу. Рецептивні аспекти літератури в роботах літературознавців марксистського типу (Г.Плеханова, А.Луначарського, В.Фріче, В.Полянського, В.Юринця, В.Коряка, К.Довганя) розглядаються у зв’язку з ідеологією, яка стає складовою марксистської естетики й впливає на художню практику письменників 20-30-тих років ХХ століття.
Рецептивна теорія прослідковується і в теоріях українського футуризму. Футуристи (М.Семенко, О.Полторацький, Д.Бузько, Гео Шкурупій) так само обстоювали ідею не іманентного саморозвитку мистецтва для мистецтва, а ідею функціональної літератури. Однак їхня теорія кардинально відрізнялася від марксистської вони прагнули сполучити соціологізм із формалізмом, аби розв’язати питання про активну участь мистецтва в революційній зміні життя. На думку футуристів, мистецтво мало б набрати форм технізованого світу і розчинитися в житті. Головну увагу представники футуристичного напряму зосереджували на принципах організації тексту. Це особливо характерно для теорії функціонального мистецтва, яку в рамках журналу Нова генерація” (1927-1930) розробляли М.Семенко, О.Полторацький, Ю.Палійчук, П.Мельник. Художній текст мислиться ними як психоемоційний механізм, носій нервових подразників, що з його допомогою можна здійснювати вплив на поведінку реципієнта
Пошук нових засобів впливу на читача в теорії футуристів має експериментальний характер. Водночас такий пошук призводить і до вироблення нових мистецьких законів, як от закон збереження енергії. Цей закон базується на положенні про максимальну сконденсованість читацької уваги на тексті. Шляхом експериментальних досліджень лабораторного типу футуристи хочуть виявити результативність формальних інновацій у побудові тексту. Вони прагнуть створити ідеальний тип структури, яка б вносила найменше перешкод у потік передачі інформації від автора до реципієнта. Такий підхід обумовлюється наміром футуристів перетворити літературу на засіб життєбудування”.
Хоча футуристам не вдається монополізувати” літературний процес, як вони того прагнули, проте багато що з їхніх теоретичних набутків переноситься, як це не парадоксально, в теорію соціалістичного реалізму. Зокрема футуристичний ідеал життєбудування” замінюється в соціалістичному реалізмі принципом реальності-будування”. Соціалістичним реалізмом називатиметься та концепція літератури і мистецтва, постулати якої було офіційно сформульовано на письменницькому з’їзді 1934 року й задекларовано у його статуті, а саме: Соціалістичний реалізм як основний метод радянської художньої літератури і літературної критики вимагає від художника правдивого, історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку. При цьому правдивість та історична конкретність художнього відображення дійсності повинні відповідати завданню ідейної переробки і виховання тих, хто працює у дусі соціалізму” [214, c. 716].
Горизонт сподівання в літературі соціалістичного реалізму вибудуваний на певному ідеологічному стрижні, за допомогою якого читач верифікує художній світ твору з власним життєвим досвідом. Оскільки читач, якого намагаються долучити до літератури творці соцреалістичної моделі, не позбавлений естетичного досвіду, уявляється, що на його шляху не повинні стояти жодні художні умовності. Література в соціалістичному реалізмі мислиться як відображення реальності в її революційному розвитку. Це означає, що в ній повинно зображуватися лише розвиток наявного в житті, зокрема в конкретному досвіді радянської людини. До категорії радянської людини” належали робітники й селяни, а також трудова інтелігенція. У такий спосіб горизонт сподівань радянського читача трансформується в соціальне замовлення й чітко регламентується партійними вказівками. Соціальне замовлення” один із чинників тенденційності літератури, зорієнтований на задоволення художніх вимог реципієнта. Теорія соціального замовлення, як відзначав О.Брик у статті Не теорія, а лозунг” (1929), переносить на літературно-художню творчість ті взаємостосунки, які існують у всіх інших галузях виробництва” [156, с. 308]. У марксистському літературознавстві це положення було сформульоване ще жорсткіше. У статті Про теорію соціального замовлення” (1929) В.Переверзєв, полемізуючи з лефівцями, запропонував замінити поняття соціальне замовлення” на соціальний наказ” [156].
Соцреалізм вибудовується, з одного боку, на принципах реалізму ХІХ століття з його увагою до типових характерів і соціальних взаємин, а з другого боку, вбирає у себе романтичне ставлення до реальності: моделювання інакшого світу, схематизм сюжетів і характерів. Принцип реалістичності художнього зображення стає головним у соціалістичному реалізмі, при цьому здійснюється підміна реальністю стає фікція (текст), а дійсність здобуває статус реальності лише тоді, коли уподібнюється до тексту. Пролетарська (а потім і соцреалістична) література ґрунтується на активному моделюванні життєвої практики реципієнтів. Вивчення механізмів впливу на читача, прийомів, що робили дидактичну радянську літературу популярною серед читачів, дає можливість по-новому поглянути на художню спадщину радянської літератури, проаналізувати її через призму естетичних, а не ідеологічних концепцій.
Актуальність теми дослідження Горизонт сподівань є важливим елементом літературної герменевтики та рецептивної естетики. Уведення цього поняття до літературознавчого категоріального апарату сприятиме глибшому вивченню естетичної природи художньої творчості та призведе до подолання розриву між рецептивною і комунікативною моделями літературного процесу. Теоретично сформоване в рамках рецептивної естетики поняття горизонт сподівань” не має ще відповідного історико-літературного та теоретико-літературного витлумачення. Воно є новим і у вітчизняному літературознавстві. Все це й обумовлює актуальність нашого дослідження.
Герменевтичний підхід до літературного твору передбачає розуміння твору як структури, яка має певне значення, тобто як до смислової єдності, що наділена генеративною функцією смислотворення. Він враховує також інтенціональність авторської свідомості, рецептивний характер самого процесу читання та специфічні умови функціонування твору в полірецептивному літературному процесі. Рецептивний аналіз скерований на дослідження літературних явищ і літературних епох з урахуванням складної взаємодії автора, твору і читача. Поєднання герменевтичного та рецептивного підходів визначає пошуковий характер нашого дослідження.
Поняття горизонт сподівань” характеризує функціональні можливості зустрічі тексту і його читача та спирається на такі поняття, як художній репертуар” і текстуальні стратегії”. Аналіз горизонту сподівань із погляду його функціонування в літературному процесі, наближає до розуміння того, наскільки структура тексту узалежнюється від внутрішньолітературних і позалітературних чинників і як очікування читача трансформує структуру твору.
Кожна літературна епоха (бароко, романтизм, реалізм, модернізм, постмодернізм) характеризується рядом рецептивних модусів, серед яких можна виділити ставлення до традиції, самоінтерпретування, літературну провокацію, страх перед традицією тощо. За таких умов літературний процес осмислюється з погляду його рецептивної історії та критичної рефлексії, що виявляється актуальним не лише для минулих епох, але й для сучасної літературної ситуації. У цьому полягає наступний аспект, що визначає актуальність даного дослідження.
Останнім часом явище соціалістичного реалізму привертає пильну увагу західних дослідників (Б.Гройса [66], Г.Гюнтера [72], Є.Добренка [80]). Однак у вітчизняному літературознавстві все ще бракує досліджень, присвячених питанням соцреалізму. З’являються поодинокі праці, в яких пропонуються нові методологічні підходи до соцреалізму, як, приміром, до феномену масової культури (Є.Добренко [79], Т.Гундорова [70]).
У дисертаційній роботі досліджуватиметься роль горизонту сподівань у полірецептивній структурі радянської літератури 20-30-х років ХХ століття. Це передбачає дослідження особливостей зв’язку між автором і читачем, з одного боку, і персонажами твору як виразниками ідеологічних позицій та естетичним і життєвим досвідом читача, з другого боку. Пошуковий характер мистецтва 20-30-х років передбачав чітку орієнтацію на читача, що зумовлювало особливий характер авторських стратегій. Разом із тим це була література, що будувалася як компроміс між ідеологією й естетикою. Всі ці обставини наочно демонструють механізм функціонування горизонту сподівань та допомагають з’ясувати особливе місце рецептивних стратегій у процесі творення нового типу творчості, який мала репрезентувати радянська література.
Предметом дослідження є поняття горизонту сподівань, яке, за твердженням Г.Р.Яусса, стало фундаментальною категорією як філософської, так і літературної та історичної герменевтики”, літературний процес як полірецептивна система, а також рецептивні стратегії футуризму, пролетарського мистецтва, соціалістичного реалізму 20-30-х років ХХ століття. Нас цікавить горизонт сподівань із погляду його формування і функціонування в літературному процесі через призму рецептивних конкретизацій у художньому творі.
Об’єкт дослідження теоретичні аспекти горизонту сподівань та його функціонування в полірецептивному літературному процесі 20-30-х років ХХ століття. З огляду на рецептивну функцію виділяємо в цьому процесі авангардистський, пролетарський та соцреалістичний дискурси.
Мета дисертації полягає в дослідженні специфічності горизонту сподівань як механізму, що формує полірецептивний характер літературного процесу, а також у виявленні дискурсивних моделей, що складаються у літературному процесі 20-30-х років на основі функціонування горизонту сподівань. Це передбачає вирішення наступних завдань:
- теоретичне обґрунтування горизонту сподівань як центрального поняття рецептивної естетики;
- визначення ролі горизонту сподівань у полірецептивній структурі літературного процесу;
- аналіз функціонування горизонту сподівань у літературному процесі 20-30-х рр. ХХ століття;
- дослідження рецептивних стратегій футуризму, пролетарського мистецтва і соціалістичного реалізму;
- аналіз наративних форм оповіді в художній прозі 20-30-х років ХХ століття з погляду їхньої рецептивної зумовленості.
Стан дослідження обраної теми. Рецептивний аналіз художніх творів важливий аспект теоретико-літературних досліджень. Такі аспекти, як природа розуміння тексту читачем, взаємозалежність структури твору і її сприйняття, рецептивна зумовленість руху літературних текстів у свідомості читацького загалу, концепція інтерпретативної спільноти”, були предметом зацікавлень вітчизняних (І.Франко, О.Потебня, Б.Грінченко, О.Білецький) і зарубіжних (Р.Інгарден, Г.Г.Гадамер, Г.Р.Яусс, В.Ізер) вчених. Теоретико-методологічний аналіз рецептивної природи художнього тексту і самої естетичної практики обґрунтований у працях М.Бахтіна, В.Шкловського, Ю.Тинянова, Б.Ейхенбаума, Я.Мукаржовського, Е.Гуссерля, Р.Барта, Ж.Дерида, У.Еко, С.Фіша. Пильне зацікавлення проблемами літературної рецепції спостерігаємо у 20-30 роках ХХ століття серед українських (М.Семенко, В.Поліщук, О.Полторацький, Ю.Палійчук, С.Щупак, П.Колесник) та російських (Г.Плеханов, О.Воронський, Л.Троцький, О.Брик) письменників і критиків. На сучасному етапі методи рецептивної критики практикують у своїх працях М.Павлишин, Г.Грабович, М.Зубрицька, Г.Клочек, Р.Гром’як.
Теоретико-методологічна база. Методологічна основа дисертаційного дослідження ґрунтується на теоретичних положеннях рецептивної естетики та літературної герменевтики з урахуванням елементів формального (Ю.Тинянов, В.Шкловский), феноменологічного (Р.Інгарден), функціонально-історичного та соціологічного методів літературознавчого аналізу.
Теоретичне і практичне значення роботи визначається тим, що в ній формуються принципи розуміння природи горизонту сподівань, які можуть бути використані для розробки методики аналізу літературного процесу. Теоретичні положення роботи можуть застосуватися у вузівських курсах із загальної теорії літератури й естетики, в курсі історії літератури ХХ століття, спецкурсах з рецептивної естетики, наратології й теорії комунікації.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, дотична до планової теми Європейський дискурс в українській теоретико-літературній традиції (від бароко до постмодерну)” (державний реєстраційний номер 0105U001295), розроблюваної відділом теорії літератури Інституту літератури.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в дисертації:
- обґрунтовано поняття горизонту сподівань як такого, що сформувалося на перехресті теорій рецептивної критики, герменевтики й постструктуралізму;
- розглянуто механізми функціонування горизонту сподівань в літературному процесі як результат поєднання горизонтів сподівань автора й читача основних суб’єктів події тексту.
- проаналізовано український літературний процес 20-30-х років ХХ століття крізь призму рецептивних стратегій авангардистського, пролетарського й соцреалістичного дискурсів.
Апробація дослідження. Результати дисертації обговорені на засіданнях відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Окремі її аспекти оприлюднені на Міжнародній науковій конференції Актуальні проблеми історичної та теоретичної поетики” (Кам’янець-Подільський, 2004); VІІ Міжнародній конференції молодих учених (Київ, 2004); Всеукраїнській науковій конференції Українське літературно-мистецьке відродження 20-х років ХХ століття: питання стилю, проблематики, поетики, мови” (Черкаси, 2005); Вченій раді Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (Київ, 2005); VІІІ Міжнародній конференції молодих учених (Київ, 2005); Четвертому конгресі Міжнародної асоціації україністів (Донецьк, 2005).
Основні положення дисертаційного дослідження викладено у публікаціях (загальний обсяг 1,9 друк. арк.):
Основні публікації:
1. Гра із читачем у романі Л.Скрипника Інтелігент” // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету: Філологічні науки. Випуск 10. Том 1. Кам’янець-Подільський, 2005. С. 228-233.
2. Нова генерація”: у пошуках теорії функціонального мистецтва // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених України. Вип.9. К., 2005. С. 126-132.
3. Пролегомени до соціалістичного реалізму як художнього напрямку // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених України. Вип. 10. К., 2006 С. 53-60.
Додаткові публікації:

1. Концептуалізація поняття читач” в українській літературі 20-х років ХХ століття // Збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції Українське літературно-мистецьке відродження 20-х років ХХ століття: питання стилю, проблематики, поетики, мови”. 11-12 травня 2005 р. Черкаси, 2005. С. 234-239.

Список литературы

ВИСНОВКИ

У кінці ХІХ століття із виникненням соціології й розвитком лінгвістики в літературознавстві посилюється інтерес до комунікативно-рецептивного аспекту досліджень художніх творів, де особлива увага акцентується на ролі читача. Теза про те, що історія літератури є історією вивчення читача” (О.Білецький) стає концептом для багатьох дослідників.
У дисертаційному досліджені простежується еволюція поняття горизонту, характерного для більшості літературознавчих теорій ХХ століття. Починаючи з феноменології Е.Гуссерля, герменевтики Г.Г.Гадамера до рецептивної естетики 60-х років, воно трансформується у поняття горизонту сподівань і позначає не просто епістеміологічну рамку пізнання, як у Гуссерля, а читацькі інтенції, поза якими неможливою стає не лише рецепція художнього твору, але й функціонування літературного процесу в цілому. Поняття горизонту сподівань вбирає в себе сукупність соціальних, культурно-історичних, психологічних та естетичних уявлень як автора, так і читача.
Горизонт сподівань водночас є чинником літературної еволюції, оскільки саме у руйнуванні художнім твором горизонту сподівання читача Г.Р.Яусс вбачає новаторство в літературі. Тому важливим у роботі став розгляд механізмів функціонування горизонту сподівань в літературному процесі як результат особливого поєднання установок автора й читача суб’єктів події тексту.
В дисертації проведено систематизацію основних ідей, пов’язаних із формуванням читацької свідомості за допомогою горизонту сподівань, здійснено аналіз різних методологічних аргументацій таких понять, як автор”, твір”, читач” у феноменології, формалізмі, структуралізмі, герменевтиці, постструктуралізмі. Можна стверджувати, що впродовж ХХ століття виокремилися іманентний (формалізм, структуралізм) і рецептивний (феноменологія, герменевтика) підходи до розуміння й тлумачення літературних текстів. Обидва підходи було синтезовано в рецептивній естетиці.
Для нашої роботи важливим є уявлення про те, що література один із чинників формування суспільної практики реципієнта, оскільки досвід, який здобуває читач із тексту, корегує його суспільні пріоритети. Саме вивчення суспільно-формуючої функції мистецтва” (Г.Р.Яусс) і було покладено нами в основу вивчення феномену радянської літератури.
Дискурс радянської літератури вибудовується довкола ідеологічного стрижня й зорієнтований на тематично-ідейні інновації художніх творів. Сукупно він вбирає в себе три типи дискурсу, характерних для української літератури 20-30-х років ХХ століття, авангардистський, пролетарський, соцреалістичний. Усі вони орієнтувалися на створення нового мистецтва. Тому основними чинниками, що об’єднали такі відмінні, на перший погляд, літературні дискурси були: перегляд літературних традицій, створення нових уявлень про значення мистецтва в суспільному житті, пошук і виховання власного читача тощо.
Авангардистський дискурс зароджувався в системі творення пролетарської культури й був націлений на урбанізацію української культури в цілому. Головними його репрезентантами стали футуристи (Михайль Семенко, Гео Шкурупій, О.Слісаренко та ін.) та конструктивісти (В.Поліщук, Л.Чернов, О.Левада та ін.). Руйнуючи горизонт очікування літератури народницького й символістського спрямувань, вони експериментували з художньою формою. Водночас формування нової психіки й світогляду, які б відповідали вимогам літературної політики влади, було задекларовано і в їхніх естетичних програмах.
Саме футуристи одні з перших наголосили на активній участі мистецтва в революційній зміні життя, оскільки їхні естетико-революційні принципи були подібні до революційної політики більшовиків. Вони вважали, що мистецтво мало б набрати форм технізованого світу й деконструюючись розчинитися в житті. Теорія деструкції-екструкці-конструкції, яку Михайль Семенко висунув на початку 20-х років ХХ ст., послідовно втілювалася в життя.
У даному дослідженні відводиться значне місце аналізу мистецьких позицій угруповання Нова генерація”. Неофути” мислили мистецтво як певний ідеологічний інструмент і, на відміну від футуристичних декларацій про ревізію мистецтва, намагалися за допомогою експериментальних досліджень відшукати засоби активного впливу на психофізіологію читача. Цим було зумовлено й виникнення нових жанрів: функціональної поезії, репортажу, фактажу, лівого оповідання”, лівого роману”. Формальний критерій, на їхню думку, мав лягти й в основу створення пролетарської літератури.
В роботі проаналізовано два авангардистські романи Інтелігент” Л.Скрипника та Голяндія” Д.Бузька. Увесь роман Л.Скрипника є поступовою деконструкцією горизонту сподівань читачів, його дезорієнтацією й перенесенням уваги читачів з мистецької сфери на життя. У творі знайшла своє місце й теза про мистецтво як орієнтир в житті. Роман Інтелігент” став не лише вдалим зразком антипсихологічного роману, але й класичним прикладом експериментальної, ігрової прози, тенденції якої охопили всю європейську літературу ХХ століття. Не менш вдалою спробою створення експериментально-деструктивного роману став роман Д.Бузька Голяндія”, який можна назвати художнім маніфестом деструктивного роману, теорія якого розробллена О.Полторацьким.
Проте попри численні механізми прочитання тексту, які пропонував Д.Бузько робітничій читацькій аудиторії, його твір залишився незрозумілим і нечитабельним. Автор щонайменше дбав про чітку сюжетну лінію й більше зосереджувався на деструкції основних принципів міметичного роману.
Отже, пошук нових засобів упливу на читача в авангардизмі носив експериментальний характер. Проте намагання витворити масове мистецтво зазнало краху, оскільки формалістичні пошуки, на які була зорієнтована їхня художня практика, не мали значного впливу на масову свідомість, а це йшло врозріз із потребами літературної політики держави. Ішлося про дидактичну форму впливу на реципієнта, і нею могла стати лише відсутність форми, тобто її семантична редукція, абсолютне підпорядкування змістові твору.
Представники футуризму не мислили футуризм як чисто художній напрям. Принцип життєбудування, яким вони керувалися, вибудовувався на цивілізаційно-конструктивних уявленнях про культуру. Функціоналізм, до якого врешті звівся футуризм, був зумовлений не лише компромісом із партійною лінією, а й складнішим процесом внутрішнього розвитку самого напрямку. Його можна розглядати як різновид модерного мистецького дискурсу, в якому апробувалося поєднання ідеології і мистецтва.
Пролетарська література мала полістильовий пошуковий характер, і в ній значне місце відводилося експерименту. Однак якщо в авангардизмі експеримент носив формальний характер, то в пролетарській літературі головний акцент переносився на тематичні модифікації змісту. Зміст визначав сам статус пролетарського мистецтва у протиставленні його класичному і так званому буржуазному”. В зорієнтованій на марксизм літературі чітко простежувалася тенденція до нав’язування читачеві певних ідеологічних схем, намагання витворити пролетарську естетику, виходячи з класового її тлумачення.
У стильових пошуках пролетарської літератури заклалися основи літератури соціалістичної. Представники першої вбачали у ній пошуково-творчий гетерогенний характер, а в читачеві співтворця, представники другої тяжіли до нормативності.
Уже починаючи з кінця 20-х років, а особливо на початку 30-х рр. ХХ століття, в українській літературі відчувається різке повернення до традиційних художніх прийомів ХІХ століття. Серед них міметичний принцип побудови художнього світу, прагнення створити образ цільної людини, в якій би гармонійно сполучилися риси фізичної й духовної досконалості, ідейність і нормативність характерів. Це зумовлено тим, що в державі визріла потреба ідеологічного виховання, експериментальні методи авангардизму й пролетарської літератури виявилися недієвими, оскільки носили артистичний пошуковий характер. У соціалістичному реалізмі література зводилася до послання, читання до упізнавання, що призводило до редукування ролі читача-співавтора. Через літературу впроваджувалася модель єдиноправильного” світу, а протагоніст художнього твору перетворювався на носія конкретних нормативів, які читач мусив утілювати в життя. Аналіз образу вождя з погляду моделювання його рецепції читачем дає можливість твердити, що соцреалістична література вповні була зорієнтована на горизонт читача, який формувався ідеологічно, через цілу систему державної політики, і його життєвий простір програмувався через літературу.
Соціалістичний реалізм останній і найдовершеніший етап одержавлення літератури, розчинення її в ідеології, перетворення на інституцію. Початково соцреалізм мислився, як потужна синтетична художня система, що протиставлялася модернізмові й пропонувала вихід із ситуації авангардистської деструкції. Автори цієї теорії прагнули відшукати модель гармонійного художнього світу, яку вповні можна було б перенести в реальне життя. Принцип реалістичності, аналізові якого в роботі відводиться значне місце, головний для поетики соцреалізму. Завдяки йому простежується відмінність між реалізмом ХІХ століття й соцреалізмом, у якому простежуємо інверсійну реальність, де реальністю стає текст, а дійсність здобуває статус реальності лише тоді, коли реалістично” наближається до тексту. Література редукувалася до послання. Таким чином, якщо сприймати радянський проект як модерністський, то це зумовлено, перш за все, появою нового керованого реципієнта. Художній текст, спрямований на моделювання його вчинків, уподібнюється до нормативного документу, який регулятивно передбачає відповідь на можливі запитання з боку читача.
Так, в дисертації досліджено поетику виробничого роману на прикладі творів Крила” В.Кузьміча та Роман міжгір’я” І.Ле. Текст В.Кузьміча є вдалою спробою як тематичного, так і формалістичного оновлення виробничого роману, своєрідним маніфестом нового письма. А роман Івана Ле зазнав численних переробок, що є також однією з визначальних характеристик соцреалістичної літератури. Канонічність твору зумовлювалася його цілковитою відповідністю до поставлених перед письменником ідеологічних вимог.
Аналіз поетики соцреалізму й рецепції соцреалістичної літератури читачами дає підстави зробити висновок, що його поява зумовлена не лише партійними директивами, але й потребою суспільства, оскільки така література відповідала потребам пересічного читача.
Інтенційний характер пролетарської, а потім соцреалістичної літератури ґрунтувався на активному моделюванні життєвої практики реципієнтів. Вивчення механізмів упливу на читача, прийомів, що робили б літературу такого штибу популярною серед читачів, дає можливість по-новому переглянути всю художню спадщину попередньої літературної епохи через призму її іманентних завдань, а відповідно позбутися ідеологічних спекуляцій, які часом домінують в сучасних дослідженнях зазначеної епохи.
При методологічній невизначеності в сучасному українському літературознавстві саме дотримання принципів рецептивної естетики може дати змогу дослідникові уникнути методологічних вульгаризацій і зосередити свою увагу на механізмах діалогічності літературного процесу, розкрити його полірецептивну природу.
Отже, дослідження горизонту сподівань у літературному процесі на матеріалі української літератури 20-30-х років ХХ століття дозволяє розкрити її дискурсивний характер. Головною домінантою цього періоду автор вважає орієнтацію на читача з метою ідеологічного впливу на його свідомість за допомогою художнього твору. Література як дієвий чинник державного апарату зазнавала чіткої регламентації й перевірки на дієвість. Апробування різних дискурсивних практик призвело до виникнення соцреалізму, що синтезував у собі прийоми як авангардистської, так і пролетарської літератури. Аналіз горизонту сподівань епохи розкриває нові можливості розуміння літературних тенденцій, навіть в середині монолітного напрямку й динамізує уявлення дослідника про нього.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Агамалян Г.Г. Гносеологические вопросы происходжения и развития искусства // Вопросы философии. 1963. № 9. C. 116-125.
2. Агеєва В. Соціалістичний реалізм: злиття чи уніфікація? // Прапор. 1989. № 11. С. 174-183.
3. Адельгейм Є.Г. Михайло Семенко: доля, творчість, поетика (З історії українського поетичного авангардизму // Адельгейм Є.Г. Крізь роки. Вибрані праці. К.: Дніпро, 1987. С. 47-135.
4. Адельгейм Є. Поетичний Молодняк”: популярно-критичний нарис. Х.-К.: Літер. і Мистецтво, 1931. 55 с. (Популярна критична бібліотека; № 8).
5. Айзеншток І. І.Котляревський і українська література // Наукові записки наук.-досл. катедри історії укр. культури. 1927. № 6. С. 285-289.
6. Александровский В. О путях пролетарского творчества // Кузница. 1920. № 4. С. 32-35.
7. Асмус В. В защиту вымысла. Литература факта” и факты литературы // Асмус В. Вопросы теории и истории эстетики. М., Искусство, 1968. (654 с.) С. 11-36.
8. Асмус В. Чтение как труд и творчество // Асмус В. Вопросы теории и истории эстетики. М., Искусство, 1968. С. 55-71.
9. Балика Д. Аналітичний та синтетичний метод вивчення читачівства// Бібліологічні вісті. 1926. № 1. С. 16-35.
10. Балика Д. Про класифікацію друків за соціальним призначенням // Бібліологічні вісті. 1927. №1. С. 5-36.
11. Балика Д. Карпінська О. Інтереси читачів-українців. // Життя і революція. 1927. № 3. С. 45-53.
12. Барт Р. Від твору до тексту // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. Л.: Літопис, 1996. С. 378-385.
13. Барт Р. Смерть автора // Барт Р. Избранные. работы: Семиотика. Поэтика: Пер. с фр. М.: Прогресс, 1989. С. 384-391.
14. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. 424 с.
15. Бахтин М.М. Проблема содержания, материала и формы в словесном художественном творчестве // Бахтин М.М. Литературно-критические статьи. М.: Худож. лит., 1986. С. 26-90.
16. Белая Г.А. Дон Кихоты 20-х годов: Перевал” и судьба его идей. М.: Советский писатель, 1989. 400 с.
17. Белецкий А.И. В мастерской художника слова // Белецький А.И. Избранные труды по теории литературы. М.: Просвещение, 1964. С.51-233.
18. Белецкий А.И. Об одной из очередных задач историко-литературной науки (Изучение истории читателя) // Белецький А.И. Избранные труды по теории литературы. М.: Просвещение, 1964. С.25-41.
19. Бердяев Н. Кризис искусства. (Репринтное издание) М.: СП Интерпринт, 1990. 48 с.
20. Бернштейн М.Д. Українська літературна критика 50-70-х років ХІХ ст. К.: Вид-во АН УРСР, 1959. 492 с.
21. Біла А. Український літературний авангард: пошуки, стильові напрямки. Монографія. Донецьк.: ДонНУ, 2004. 445 с.
22. Білецький О. Читач, письменник, література // Плужанин. 1927. № 6. С. 40-48.
23. Богданов А.А. Вопросы социализма: Работы разных лет. М.: Политиздат, 1990. 479 с. (Б-ка социалистической мысли).
24. Богданов В.И. Опыт коллективного литературного творчества. М., 1922. 143 c.
25. Бойко В. Фриче, як соціолог мистецтва // Критика. 1928. № 6. С. 50-73.
26. Большаков В.П. Парадоксы безличного творчества // Вопросы философии. 1982. № 10. С. 144-152.
27. Большакова А.Ю. Образ читателя как литературоведческая категория // Известия АН. Серия литературы и языка. 2003. Том 62. № 2. С. 17-26.
28. Борев Ю.Б. Художественный процесс (проблемы теории и методологии) // В кн: Методология анализа литературного процесса. М.: Наука, 1989. С. 4-31.
29. Брик О. Против творческой личности // Новый Леф. 1928. № 2 С. 12-14.
30. Бузько Д. Проблематична проблемність” (Протест читача) // Нова генерація. 1927. № 1. С. 58-59.
31. Бузько Д.І. Чайка. Голяндія: Романи. К.: Дніпро, 1991. 394 с. К.: Дніпро, 1991. 394 с.
32. В борьбе за марксизм в литературной науке. Сб. статей. Л.: Прибой, 1930. 277 с.
33. Ведміцький О. Літературний рух за доби соціалістичної реконструкції. [X.]: Плужанин, 1932. 234 c.
34. Вервес Г. Український авангардизм у контексті європейських маніфестів і програм // Слово і час. 1992. № 12. С. 7-43.
35. Вєтухов О. Життя слова (Основи теорії поетики) / Пер. з рос. А.Ковалівського. 5-е вид, перероб., доп. і випр. Х., 1925. 74 с.
36. Вільхівський Б. Українська книжка на селі // Зоря. 1892. С. 236.
37. Выготский Л.С. Психология искусства. М.: Педагогика, 1987. 344 с.
38. Виноградов И. Вопросы марксистской поэтики. Л.: Худ. литература, 1936. 427 с.
39. Винокур Г.О. О языке художественной литературы. М.: Высая школа, 1991. 448 с.
40. Виступ т. Семенка на V з’їзді Плугу” // Нова генерація. 1930. №6/7. С. 84-85.
41. Влизько О. Марксизм”, що підлягає спростуванню // Нова генерація. 1928. № 12. С. 418-421.
42. Войнілович С. Механіка процесу сприймання творів мистецтва (до вивчення біологічних елементів у мистецтві) // Критика. 1928. №11. С. 70-93.
43. Волин Б. Великий искус: траурная поэзия ленинских дней // На посту. 1924. № 5. С. 103-120.
44. Волошинов В.Н. Философия и социология гуманитарных наук. Спб.: Аста-пресс ltd, 1995. 388 с.
45. Воронский А.К. Избранные статьи о литературе. М.: Худож. лит., 1982. 527 с.
46. Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрасного. М.: Искусство, 1991. 367 с. (Серия История эстетики в памятниках и документах”).
47. Гадамер Г.Г. Істина і метод. К.: Юніверс, 2000. Т. 1. 464 с.
48. Гадзінський В. До питання одної історичної плутанини // Нова генерація. 1930. № 1. С. 33-40.
49. Гадзінський В. Фрагменти стихії: Статті та рецензії, 1921-1926. [X].: ДВУ, 1927. 176 с.
50. Гаспаров М.Л. Первочтение и перечтение: к тыняновскому понятию сукцессивности стихотворной речи // Гаспаров М.Л. Избранные труды в 2 т. М., 1997. Т. 2. С. 459-467.
51. Геллер Л. Социалистический реализм как культурная парадигма. // Геллер Л. Слово мера мира. Сборник статей о русской литературе ХХ века. М., 1994. С. 45-67.
52. Геннекен Э. Опыт построения научной критики (Эстопсихология). СПб.: Изд. ж. Русское богатство”, 1892. 122 с.
53. Гинзбург Л. Литература в поисках реальности: Статьи. Эссе. Заметки. Л.: Сов. писатель, 1987. 400 с.
54. Голубєва З.С. Український радянський роман 20-х років. Х.: Вид-во Харк. ун-ту, 1967. 215 с.
55. Голубков М.М. Антисистема и культура: русская лирература как феномен национального сознания. ВМУ. 1995. № 3. С. 77-90.
56. Голубков М.М. Утраченные альтернативы: Формирование монистической концепции советской литературы. 20-30-е годы. М.: Наследие, 1992. 202 с.
57. Горбов Д. Поиски Галатеи. Статьи о литературе. М.: Изд-во Федерация”, 1929. 298 с.
58. Гордієнко К. Лінія пера. Х.: ЛіМ, 1932. 38 с. (Б-ка Письменник за роботою”).
59. Гордієнко К. Славгород. Х.: Книгоспілка, 1929. 162 с.
60. Гординський Я. Літературна критика підсовєтської України. Л.-К., 1939. 138 с.
61. Грабович Гр. Теорія та історія: горизонт сподівань” і рання рецепція нової української літератури // Грабович Г. До історії української літератури: дослідження, есе, полеміка. К.: Основи, 1997. С. 46-138.
62. Гренер О. Показ молодого героя // За марксо-ленінську критику. 1933. № 8. С. 78-94.
63. Григорьева Н. Anima laborans: писатель и труд в России 1920-30-х горизонт сподівань. СПб.: Алетейа, 2005. 294 с. (Серия Зарубежная русистика”).
64. Грінченко Б. Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. К., 1994. 288 с.
65. Грінченко Б. Перед широким світом. К., 1907. 245 с.
66. Гройс Б. Полуторный стиль: Социалистический реализм между модернизмом и постмодернизмом // НЛО. 2003. № 15. С. 44-53.
67. Гром’як Р. Естетика і критика. К.: Мистецтво, 1975. 225 с.
68. Гром’як Р.Методологические основы литературно-художественной критики. К., 1980. 348 с.
69. Гундорова Т. ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Л., Літопис, 1997. 297 c.
70. Гундорова Т. Соцреалізм як масова культура // Сучасність. 2004. № 6. С. 52-67.
71. Гуссерль Э. Идеи к чистой феноменологии и феноменологической философии // http: // elenakosilova.narod.ru/
72. Гюнтер Х. Художественный авангард и социалистический реализм // Вопросы философии. 1992. № 3. С. 161-175.
73. Гюнтер Х. Тоталитарное государство как синтез искусств // http: // elenakosilova.narod.ru/
74. Дарнтон Р. Історія читання // Нові перспективи історіописання / За ред. П.Беркаю К.: Ніка-Центр, 2004. 392 с. (Серія Зміна парадигми”; Вип. 5). С. 194-230.
75. Державін В. Черговий етап марксистського літературознавства // Критика. 1928. № 10. С. 15-29.
76. Дерида Ж. Письмо та відмінність. К.: Основи, 2004. 602 с.
77. Деррида Ж. О грамматологии: Пер. с фр. М.: Ad Marginem, 2000. 512 с.
78. Дзюба І. Читач як естетична проблема у працях Олександра Білецького // Дзюба І. З криниці літ: тритомовик. К.: Обереги: Гелікон, 2001. (Сер. Укр. модерна л-ра”). Т. ІІ. С. 544-562.
79. Добренко Є. Тоталітарні засади соцреалізму // Слово і час. 1992. № 7. С. 8-15.
80. Добренко Е. Формовка советского читателя. Социальные и эстетические предпосылки рецепции советской литературы. СПб.: Академ. проект, 1997. 321 с. (Серия: Совр. западная русистика”).
81. Довгань К. На одній із ділянок культурного фронту (До справи вивчення читача) // Культура і побут. 1926. № 40. С. 4-7.
82. Довгань К. Соціальна функція літератури і проблема читача // Критика. 1929. № 7/8. С. 3-56.
83. Довгань К. Українська література і масовий читач // Критика. 1928. №8. С. 35-46.
84. Довгань К. Шляхи ленінської боротьби за книгу // За марксо-ленінську критику. 1933. № 6. Червень. С. 3-27.
85. Доклад А.М.Горького о советской литературе // Первый Всесоюзный съезд советских писателей 1934. Стенографический отчет. М.: Худ. литература, 1934. С. 5-19.
86. Домонтович В. Без ґрунту. К.: Гелікон, 2000. 520 с. (Українська модерна література).
87. До перемоги: Революційна читанка-декламатор. Х.: ДВУ, 1923. 338 с.
88. Дорогий Аркадію. Листування і архіварія літературного середовища України 1922-1945 рр. /Упор. Л.Демська-Будзуляк. Львів: Класика, 2001. 280 с.
89. Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці. У 2 томах. К.: Наук. думка, 1970. Т. 1. 532 с.
90. Еко У. Роль читача. Дослідження з семіотики текстів. Л.: Літопис, 2004. 384 с.
91. Еко У., Рорти Р., Куллер Дж., Брук-Ровз К. Інтерпретація і надінтерпретація // Еко У. Маятник Фуко. Л.: Літопис, 1998. С. 635-719.
92. Елланський В. До проблеми пролетарського мистецтва: (Теоретичний шкіц) // Мистецтво. 1919. Ч. 5/6. Липень. С. 22-26.
93. Епік Г. Без ґрунту: Повість. 2 вид. доп. Б.м.: Держвидав України, 1929. 307 с..
94. Епік Г. Петро Ромен. Харків-Одеса : ДВОУ Молодий Більшовик, 1932. 391 с.
95. Епштейн М. Постмодернизм и коммунизм // Михаил Эпштейн. Постмодерн в России: Литература и теория. М. : изд. Р.Элинина, 2000. С. 54-75.
96. Єфремов С. Історія українського письменства. К.: Femina, 1995. 687 с.
97. Жирмунский В.М. Теория литературы. Поэтика. Стилистика. Л.: Наука, 1977. 408 с.
98. Жолковский А.К., Щеглов Ю.К. Работы по поэтике выразительности: Инварианты Тема Приемы Текст: Сб. статей. М.: Прогресс; Универс, 1996. 343 с.
99. Завьялов С. Концепт современности” и категория времени в советской” и несоветской” поэзии. // Новое литературное обозрение 2003. № 62. С. 157-168.
100. Заключительное слово А.М.Горького // Первый Всесоюзный съезд советских писателей 1934. Стенографический отчет. М.: Худ. литература, 1934. С. 675-685.
101.Закон нам дав великий Сталін. К.: Молодий більшовик, 1938. 307 с.
102. За марксо-ленінську критику. 1933. № 9. С. 6.
103. Затонський В. Чергове завдання // Лейтес А.М., Яшек М.Ф. Десять років української літератури (1917-1927). Х.: ДВУ, 1928. Т. 2. (Передрук 1986, Мюнхен: Verlag Otto Sagner).
104. Зверев А.М. ХХ век как литературная эпоха // Художественные ориентиры зарубежной литературы ХХ века. М., 2002. с.
105. Зелинський К. Книга, рынок и читатель // Леф. 1925. № 3. С. 118-125.
106. Зеров М. Леся Українка і читач // Зеров М. Українське письменство. К.: Основи, 2003. С. 604 - 609.
107. Зимний Л. Про стилі // Нова Генерація. 1929. № 3. С. 40-41.
108. Зражевська Н. Журнал Критика” і загальнометодологічні проблеми літературознавства 30-х рр. // Слово і час. 1991. № 8. С. 34-41.
109. Зубрицька М. Homo legens: читання як соціокультурний феномен. Л.: Літопис, 2004. 352 с.
110. Зьофнер Г.-Г. Інтеракція та інтерпретація міркування з приводу передумов інтерпретування в соціальній науці та літературознавстві // Філософська думка. 2003. № 6. С. 88-102.
111. Іванушкін В. Проблеми читачівства та їх вивчення (Форми організації та методи роботи Кабінету вивчення книжки та читача при У.Н.-Д.І.К.). К., 1926. 134 с.
112. Иванченко Г.В. Психология восприятия музыки: подходы, проблемы, перспективы. М.: Смысл, 2001. 264 с.
113. Иваньо И. Очерк развития эстетической мысли Украины. М.: Искусство, 1981. 423 с. (Эстет. мысль народов СССР).
114. Ігнатенко М.А. Читач як учасник літературного процесу. К.: Наук. думка, 1980. 172 с.
115. Изер В. Историко-функциональная текстовая модель литературы // Вестник Московского университета. Серия 9. Филология. № 3. М., 1997. С. 118-142.
116. Ізер В. Процес читання: феноменологічне наближення // Слово Знак Дискурс Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. Л.: Літопис, 1996. С. 261-278.
117. Ільницький О. Український футуризм (1914-1930). Л.: Літопис, 2003. 456 с.
118. Ингарден Р. Исследования по эстетике. М.: Изд. иностр. л-ры., 1962. 572 с.
119. Іполіт Товарець Знахабніла пошлятина // Авангард-Альманах. 1930. N-а. С. 23-27.
120. Історія української літератури ХХ століття. У 2 кн. Кн. 1.: 1910-1930-ті роки: Навч. посібник. К.: Либідь, 1993. 784 с.
121. Історія української літератури. У 8-ми томах. К.: Наук. думка, 1970. Т. 6. 516 с.
122. Йогансен Майк Вибрані твори. К.: Смолоскип, 2001. 516 с.: портр. (Серія Розстріляне Відродження”).
123. Качура Я. Ольга. Харків-Київ.: ЛіМ, 1931. 298 с.
124. Керекез Я. Художня література і селянський читач. Критика. 1929. № 12. С. 17-31.
125. [Кіллерог М.] Завдання підготовки по зїзду письменників // За марксо-ленінську критику. 1933. № 9. С. 3-9.
126. Кириленко І. Аванпости. Харків : Радянська література, 1933. 195 с.
127. Кириленко І. Кучеряві дні // Кириленко І. Твори. Х.:-К.: ДВОУ-ЛІМ, 1933. Том 1. 220 с.
128. Кириленко І. Творчі завдання радянської радянської прози на Україні (Доповідь на першому Всеукраїнськом