КЛИМКОВА Ірина Ігорівна КУЛЬТУРА ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СВІТОВИЙ ДОСВІД ТА УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ М.П.ДРАГОМАНОВА

На правах рукопису

КЛИМКОВА Ірина Ігорівна

УДК 328:005.73

КУЛЬТУРА ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ:

СВІТОВИЙ ДОСВІД ТА УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ

23.00.03 політична культура та ідеологія

ДИСЕРТАЦІЯ

на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Науковий керівник:

Зеленько Галина Іванівна,

доктор політичних наук, доцент

Київ - 2011

2

ЗМІСТ

ВСТУП.2

РОЗДІЛ 1

НАУКОВІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ СУТНОСТІ ФЕНОМЕНУ

«КУЛЬТУРА ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ»...10

1.1. Теоретичні витоки поняття «культура парламентської діяльності».10

1.2. Зміст і структура культури парламентської діяльності..27

1.3. Види культури парламентської діяльності..45

РОЗДІЛ 2

КУЛЬТУРА ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УМОВАХ ДИНАМІКИ

ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ .59

2.1. Моделі культури парламентської діяльності в країнах

сталої демократії 59

2.2. Роль політичного консенсусу у процесі формування дієздатної моделі культури парламентської діяльності ..70

РОЗДІЛ 3

ОСОБЛИВОСТІ КУЛЬТУРИ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ...99

3.1. Проблеми і тенденції становлення культури парламентської діяльності в Україні в контексті посткомуністичного транзиту...99

3.2. Антиномії процесу розвитку культури парламентської діяльності в Україні та шляхи їх подолання ...125

ВИСНОВКИ................165

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...173

3

ВСТУП

Актуальність теми дослідження обумовлюється нагальними завданнями оптимізації функціонування органів державної влади в Україні і, зокрема, парламенту як вищого представницького і єдиного законодавчого органу влади.

Проголосивши державну незалежність у 1991 р., Україна повернулася до повноцінного парламенту як органу, який працює на постійній професійній основі і виконує покладені на нього функції. Зважаючи на те, що Україна транзитна держава, яка переходить від авторитаризму до демократії, перед парламентом постало завдання заповнення т.з. «правового вакууму» створення нової нормативно-правової бази, якою б регулювалися процеси у різних сферах життя суспільства, оскільки, проголосивши наміри розбудови демократичного політичного режиму, Україна відмовилася від багатьох нормативно-правових актів, прийнятих за часів її перебування у складі СРСР, що не відповідали новим політичним та економічним реаліям життя. Тому від ефективності діяльності парламенту насамперед як єдиного законодавчого органу держави залежало переведення нових суспільно-політичних та економічних процесів у правове поле. Слід зазначити, що з формальної точки зору (кількість прийнятих нормативно-правових актів) парламент працює відносно ефективно, проте процедура прийняття цих актів виглядає сумнівною. Йдеться про розбіжності між формально зареєстрованою кількість депутатів на пленарних засіданнях кількістю та їх фактичною наявністю в залі засідань, процедура прийняття політичних рішень у парламенті тощо. Подібна практика ставить під сумнів легітимність нормативно-правових актів, прийнятих парламентом, що автоматично спричиняє низький рівень довіри громадян до парламенту як вищого представницького і єдиного законодавчого органу держави і девальвує саму ідею демократії.

Попри наявність законів, які регулюють роботу парламенту, проблема політичної поведінки депутатів на засіданнях парламенту й надалі гостро стоїть перед Україною і є проблемою насамперед особистої культури парламентарів і її вирішення лежить в площині підвищення культури парламентської діяльності загалом, що й спонукало дисертанта до подібної постановки проблеми.

4

У світовій політичній науці проблема культури парламентської діяльності досліджується в контексті політичної культури, політичної діяльності,

парламентської діяльності конкретної країни. Важливий внесок у теоретико-методологічну розробку цих понять зробили відомі західні політологи: Г.Алмонд, З.Бжезинський, С.Верба, С.Гантінгтон, Р.Даль, Р.Дарендорф, Д.Істон, Д.Канавах, Г.Кіссінджер, Г.Лейпхарт, Л.Пай, Т.Парсонс, Ф.Фукуяма.

Вітчизняні дослідження з зазначеної теми дисертації умовно можна розділити, на думку автора, на три групи. Представники першої групи (ця група найчисельніша) розглядають теоретичні та прикладні аспекти функціонування парламенту в межах процесів інституціоналізації демократії, функціонування органів державної влади і формування політичної культури. Серед них роботи О.Бабкіної, Ю.Бадзьо, Т.Батенка, В.Бебика, В.Беха, І.Варзаря, О.Гараня, М.Головатого, В.Горбатенка, О.Гриніва, І.Жданова, В.Журавського, О.Зайчука, Г.Зеленько, М.Кармазіної, І.Когута, І.Кресіної, А.Колодій, Л.Луць, М.Михальченка, Р.Павленка, І.Побочего, Ф.Рудича, С.Рябова, В.Северинюка, С. Телешуна, В.Тертички, В.Шаповала, М.Шаповаленко та ін.

Представники другої групи досліджують питання культури парламентської діяльності досліджують в контексті процесів формування політичної культури громадян України. Серед них слід вказати роботи М.Дмитренка, М.Конончук, Я.Курган, В.Мельника, Г.Нечипоренка, О.Проскуріна, Т.Ткаченко та ін.

Представники третьої групи досліджують безпосередньо проблеми становлення парламентаризму, процеси прийняття політичних рішень у парламенті, функціонування парламентської опозиції. Серед них Ю.Ганжуров, А.Георгіца, В.Звірковська, О.Кукуруз, М.Томенко, П.Шляхтун та ін.

Аналіз праць вказаних дослідників дає підстави для висновку, що загалом вітчизняна політична наука напрацювала достатньо потужний пласт досліджень, присвячених питанням інституціоналізації демократії та різних аспектів цього процесу в Україні. Водночас, як свідчить вітчизняна політична практика, велика кількість проблем функціонування вищих органів державної влади і зокрема, парламенту, залишаються невирішеними. Підтвердженням цьому є численні політичні кризи періоду 2006 2010 рр., основними фігурантами яких були Президент України, уряди України і Верховна

5

Рада України, численні парламентські кризи, які розв’язувалися за допомогою «неправових практик». Вирішення цих проблем, на переконання дисертанта, лежить не лише у нормативно-правовій, а й у соціокультурній площині сфері політичної культури суспільства загалом та культури парламентської діяльності. Проте у вітчизняній політичній науці відсутні наукові праці, у яких комплексно досліджувалися б проблеми культури парламентської діяльності, що є ще одним аргументом на користь представленого дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалась у рамках науково-дослідної теми кафедри політичних наук Інституту політології та права Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова «Проблеми політичної модернізації і трансформації: світовий досвід та українські реалії», що входить до Тематичного плану науково-дослідних робіт НПУ імені М.П. Драгоманова, науковий напрям «Дослідження проблем гуманітарних наук», затверджений Вченою радою НПУ імені М.П. Драгоманова (протокол № 7 від 31 січня 2008 року). Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (протокол № 13 від 19 червня 2008 року).

Метою даного дисертаційного дослідження є розкриття сутності та аналіз особливостей культури парламентської діяльності в Україні.

Для досягнення поставленої мети в дисертації визначені такі завдання:

проаналізувати основні теоретичні підходи до визначення феномену культури парламентської діяльності;

визначити і розкрити сутність, структуру та типи культури парламентської діяльності; окреслити співвідношення понять «культура парламентської діяльності», «парламентська культура», «політична діяльність», «парламентська діяльність»;

дослідити особливості моделей культури парламентської діяльності у країнах сталої демократії;

обґрунтувати переваги консенсусної моделі культури парламентської діяльності та умови її формування;

6

проаналізувати антиномії процесу формування культури парламентської діяльності в Україні;

дати наукову оцінку культурі парламентської діяльності в Україні;

сформулювати практичні рекомендації щодо вдосконалення типу культури парламентської діяльності в Україні.

Об'єктом дослідження є культура парламентської діяльності як складова політичної культури суспільства.

Предметом дослідження є особливості формування, структура і типи культури парламентської діяльності в Україні в умовах динаміки політичної системи.

Теоретико-методологічну основу дисертаційного дослідження складає комплекс філософських, загальнонаукових та емпіричних методів. Методи аналізу та синтезу дали можливість виокремити з поняття «політична культура» поняття «культура парламентської діяльності» та «моделі культури парламентської діяльності».

В дисертаційній роботі також були використані методи, які у поєднанні дали змогу прослідкувати ґенезис теоретичних концепцій феномену культура

Список литературы

ВИСНОВКИ

Здійснений дисертантом аналіз сучасних теоретичних підходів до розуміння культури парламентської діяльності у зарубіжній та вітчизняній політології дає підстави стверджувати, що обрана нами проблематика ще залишається недостатньо вивченою. Інтерес до даного феномену є переважно практичним, має прикладний характер, пов’язаний з аналізом політичних процесів. Фундаментальних праць, присвячених безпосередньо культурі парламентської діяльності, немає. Вона досліджується переважно в контексті інших конструкцій політичної системи, процесів та явищ.

В Україні за роки незалежності також створено певний науковий доробок в новітньому осмисленні різних аспектів культури парламентської діяльності. Проте,

комплексні дослідження з питань особливостей становлення та проблем формування культури парламентської діяльності фактично відсутні, що, в свою чергу, розкриває широкі можливості для наукових пошуків й концептуальних розробок.

Культура парламентської діяльності є ефективним засобом цивілізованого розв’язання суперечностей між інтересами різних соціальних груп і важливим механізмом забезпечення альтернативності, багатоваріантності у прийнятті рішень органами влади. З огляду на це особливого значення культура парламентської діяльності набуває в суспільствах, яких відсутні традиції демократичного правління.

Поняття «культура парламентської діяльності» - це інтегрувальний процес, функціональний процес парламентської діяльності, в якому поєднуються загальні питання співвідношення понять «культура», «політична культура» і «парламентська культура» (як основних характеристик парламентської діяльності), відбувається інтегрування культури в політичний простір, зокрема в парламентську діяльність. Для більш конкретного розуміння поняття «культури парламентської діяльності» використаний аналіз поняття політичного професіоналізму, якій розкриває контекст професійної культури політика,

166

державного діяча, і включає до себе такі основні компоненти, як політична культура політика, управлінська культура, моральні, вольові якості. Всі перераховані понятті тією або іншою мірою торкаються такого поняття як «парламентська культура».

Сутність парламенту, його місце і роль у політичній системі у вітчизняній політико-правовій думці часто трактується дещо звужено. Парламент розглядається лише як законодавчий та представницький орган. Саме цим визначається роль Верховної Ради в системі державної влади України. Подібний погляд сприяє реалізації парламентом інтересів окремих суспільних груп, політичних акторів, у тому числі й непартійних, існуючих тут і нині, але не враховує прискореної соціально-політичної динаміки. Внаслідок цього, питання функціонування українського парламенту, висвітлення інших його функцій, крім законодавчої, мають недостатнє теоретичне обґрунтування. За межами уваги вітчизняних дослідників залишаються важливі аспекти забезпечення реального народного представництва й функціонування парламенту України як представницького інституту влади. У сучасній політологічній літературі недостатньо вивчена проблематика оформлення парламентської більшості, опозицій. Таким чином, у наявності ряду недостатньо опрацьованих наукою аспектів, наявність протиріч і обумовлених цим труднощів реалізації принципів парламентаризму в політико-правовій практиці України. Цим визначається наукова актуальність і громадянська значимість теми дисертаційного дослідження.

Здійснений аналіз проблем становлення та формування культури парламентської діяльності в Україні дозволяє надати наступні рекомендації щодо становлення демократичної моделі культури основного інституту представницької демократії:

1. Проблема, рішення якої буде здійснювати вплив на сприяння розвитку соціально-правового і громадянського суспільства в Україні, розвитку консенсусної моделі культури парламентської діяльності це розробка

консолідуючої ідеології, яку б підтримали всі верстви українського суспільства. І хоча одним з головних принципів громадянського суспільства є ідеологічний

167

плюралізм (реальне право всіх суб’єктів дотримуватися і відстоювати різноманітні ідеї, течії, теорії, погляди, які відображають різні аспекти життя суспільства), це не виключає, а навпаки передбачає наявність ідеологічного консенсусу відносно найбільш важливих і значних для розвитку громадянського суспільства цінностей. Як підтверджує досвід, ці цінності можуть бути визначені в межах політичної нації, зокрема парламентом, і здатні об’єднати Україну, яка після президентських виборів розкололася на дві половини Схід і Захід. Для подолання цього розколу вважаємо за недоцільне як підтримку націоналістичних концепцій «України для українців», так і підтримку створення єдиної церкві в Україні на базі церкві Московського патріархату. Важлива роль в цьому процесі відведена політичній еліті українського суспільства, зокрема парламенту. Саме на ньому лежить відповідальність за сформування консолідуючої ідеології всього суспільства, саме народні депутати повинні дати зразок і приклад цієї ідеології в своїй повсякденній роботі. Але сьогодні в українському суспільстві існує гострий дефіцит чітко сформульованих і справді консолідаційних громадських цінностей, ідеалів та сенсів. Цей стан українського суспільства характеризується тим, що він не має моделі ані реальної, ані ідеальної. Хоча в ідеологіях політичного спектру, навіть антагоністичних, можна помітити спільні тези. Умовно кажучи, всі ідеології декларують питання екологічного захисту. Разом с тим ми виділяємо ідеї «зелених». Так само, як всі ідеології виступають за добробут або свободу. Інше питання, що свобода комуністичної чи ліберальної, чи соціал-демократичної доктрин відрізняються за принципами втілення. Вже два десятиліття триває потреба в Україні в сформульованої ідеї державного, національного, народного характеру консолідуючої ідеології.

Ключовими цінностями загальногромадянської консолідованої ідеології могли б стати відчуття відповідальності за долю країни, патріотизм, гуманізм, демократія, соціальна справедливість, освіченість. І що особливо важливо науково об’єктивне висвітлення історії становлення та утвердження української держави.

168

2. Важливим моментом в розвитку консенсусної модулі культури парламентської діяльності може стати ефективний розвиток громадянського

суспільства. Але інститутам громадянського суспільства потрібна сильна державна влада, яка створила б правові, політичні, організаційні умови для їх існування, виступала б гарантом їх функціонування. За європейськими вимірами, демократія це чіткий поділ повноважень між владою, це стабільно працюючий уряд, який підтримує стабільна більшість у парламенті і незалежна судова влада, дієва боротьба з корупцією, дотримання прав людини, це консенсус політичного класу і суспільства стосовно стратегічно важливих питань розвитку держави. Заміна вкрай розбалансованої системи державних інститутів досконалою політичною системою, моделлю чіткого розподілу владних повноважень, забезпечення механізму стримувань і противаг; сучасних форм безпосередньої і представницької демократії, офіційної опозиції вирішальні умови незворотності демократичного процесу. Тому важливою рекомендацією дисертанта буде спрямована робота з створення умов для утвердження громадянського суспільства в Україні. Сьогодні політичне життя країни не має розвиненої соціальної структури, пов'язаної з розумінням людини як вільного індивідуума, що змушений поєднуватися з іншими такими ж індивідуумами в різного типу громадські організації, асоціації для захисту своїх інтересів. Саме такий жорсткий поділ між державою й громадянським суспільством і є головною ознакою демократичної моделі культури парламентської діяльності. Він призначений для відсторонення держави, її інститутів від особистих і майнових прав, права приватної власності громадянина. Саме в цьому контексті стратегічним напрямом реформування політичної системи має стати формування інститутів громадянського суспільства. Саме парламент може забезпечити здатність системи виконувати прийняті на себе зобов’язання, реалізувати поставлену мету.

3. Наявність визначених негативних явищ в роботі парламенту та його діючої моделі культури парламентської діяльності потребує створення механізму, який включав би до себе наступні складові:

169

а)вироблення та інстуціоналізація правил і норм культури парламентської діяльності на основі мінімального консенсусу між провідними групами інтересів;

б) рішуче припинення перманентного процесу ревізій конституційних положень та боротьби за повноваження; переконання всіх провідних політичних сил парламенту в необхідності дотримання визначених політичних домовленостей, як провідної умови життєдіяльності політичної системи;

в) досягнення балансу та конструктивної співпраці між галками державної влади;

г) активне та постійне підтримування членами парламенту зворотного зв’язку з громадськими організаціями та з виборцями в цілому, що сприяє організації контролю громадськості за діяльністю органів влади і парламенту зокрема;

д) розвиток та закріплення демократичних цінностей в суспільстві та консенсусної культури політичної участі громадян.

4. В умовах формування демократичної консенсусної моделі суспільства парламентська діяльність повинна враховувати діалектичний зв’язок між конфліктом та консенсусом, пам’ятаючи про те, що у соціальних системах, побудованих на функціональній взаємообумовленості складових, часткові й гострі конфлікти посилюють інтеграцію, оскільки заважають виникненню дійсно руйнівних протистоянь. Такі "конструктивні" конфлікти допомагають позбутися почуття ворожості та накопичення роздратування (розрядка інстинкту ворожості), прищеплюючи членам конфліктних груп почуття контролю за своєю власною долею. Крім того, подібні зіткнення легше піддаються інституалізації, а відтак і нормативному регулюванню. Це, у свою чергу, призводить до того, що ті індивіди, які мають владу, убачивши в конфлікті виключно негативне, усвідомлюють необхідність їх регулювання задля реалізації своїх інтересів, тоді як особи, не наділені владою, вважають сприятливим для себе продовження конфронтації, її подальше загострення і навіть руйнування системи.

5. Для досягнення ефективності культури парламентської діяльності та створення консенсусу в суспільстві необхідно виконувати п'ять вимог комунікаційного дискурсу:

170

жоден учасник обговорення не повинен усуватися від дискурсу (вимога всезагальності);

у процесі дискурсу всі повинні мати рівні можливості представляти і критикувати претензії на справедливість (автономія); учасники повинні бути готовими поділяти претензії інших на справедливість (ідеальне виконання ролі); наявність владних розбіжностей між учасниками повинна нейтралізовуватися таким чином, щоб ці розбіжності не впливали на досягнення консенсусу (нейтральність сили влади);

учасники повинні відкрито оголосити свої цілі, наміри й утримуватися від стратегічних дій (прозорість); наявність необмеженого часу. Власне вимога необмеженості часу найбільше порушується під час переговорів якраз стосовно певних конфліктних ситуацій, та веде до бажання окремих впливових політичних гравців отримати потрібний для них результат використовуючи інші методи (часто - насильницькі).

6. Розглянувши умови формування консенсусної моделі культури парламентської діяльності, дисертант рекомендує зважати, що ця модель створюється лише тоді, коли присутній високий рівень згоди з приводу емпіричних переконань та ціннісних уподобань і коли більшість членів суспільства позитивно ставляться до його політичних та управлінських інститутів. В умовах же поляризованої моделі культури парламентської діяльності істотна частина членів суспільства розділена за сприйняттям політичних норм, ідеалами, переконаннями.

У цьому випадку люди не можуть домовитися про методи і правила залагодження конфліктів. Тому важливою характеристикою консенсусної культури можна вважати центристську політичну орієнтацію більшості суспільства, а поляризованої - навпаки переважання крайніх, "флангових" поглядів.

7. Аналіз досвіду парламентаризму держав континентальної Європи,

дає змогу сформулювати вісім універсальних умов формування консенсусної модулі культури парламентської діяльності в Україні:

• виконавчі органи влади повинні формуватися всіма найважливішими політичними партіями шляхом створення широких коаліцій;

• органи законодавчої, виконавчої т а судової влади значною мірою незалежні одні від одних і перебувають у відносній рівновазі, автономність та

171

збалансованість гілок влади забезпечує можливість реального консенсусу між ними;

• представництво меншин у парламенті;

• багатопартійна система, яка передбачає існування великої кількості політичних партій;

• основою багатопартійності консенсусної демократії є плюральна структуру суспільства, в якій кожна з партій, як правило, є виразником інтересів певної релігійної, лінгвістичної, етнічної чи соціально-економічної групи;

• виборча система ґрунтується на пропорційному представництві;

• децентралізація влади на рівні областей, яка супроводжується наявністю сильного і дієздатного центру;

• наявність писаної конституції і права вето для меншин, які можуть накладати вето на будь-які поправки до конституції, а також на закони, котрі мають до них пряме відношення.

8. Однією з головних умов поліпшення ефективності культури парламентської діяльності в Україні є усунення негативного впливу на функціонування парламенту України, якій зробила пропорційна виборча систем з закритими списками. За нею народні депутати, обрані за списками партій, або приєднувалися до пропрезидентських парламентських фракцій, або вирішували свої приватні інтереси без урахування громадської думки. Часто виборці навіть не знали депутатів, за яких вони проголосували у своєму виборчому окрузі. Внутрішня фракційна структура українського парламенту, а також коаліція формувалися не відповідно до інтересів виборців, а під тиском президентських партій та фінансово-промислових груп.

9. Необхідною складовою у створенні демократичної моделі культури парламентської діяльності є принцип побудови великої коаліції, який відігріває важливішу роль у процесі демократичної трансформації політичних режимів.

Створення великої коаліції в парламенті здійснює вплив на загальне зменшення конфліктності у суспільстві, деяке розмивання традиційної межі між лівими та правими

172

силами, коли перші перестають сприйматися як адепти революційного насильства, а другі як уособлення реакції. Адже велика коаліція передбачає насамперед активну участь опозиції в управлінні державою. Проте досвід формування широкої коаліції в Україні свідчить проте, що при її створенні меш за все враховується інтерес та думка народу.

Послідовне виконання вищевикладених наукових рекомендацій забезпечило б розвиток демократичної моделі парламентської діяльності в Україні. Проте, який би варіант демократичної моделі культури парламентської діяльності українське суспільство не обрало, це має бути його власний шлях і вибір, зроблений на основі особливостей українського суспільства з урахуванням (а не простим перенесенням) світового досвіду.