КОНЦЕПЦІЇ ЧОРНОМОРСЬКОЇ ОРІЄНТАЦІЇ УКРАЇНИ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

Домащенко Леся Миколаївна

УДК З2.001.11 (477+560.6)

КОНЦЕПЦІЇ ЧОРНОМОРСЬКОЇ ОРІЄНТАЦІЇ УКРАЇНИ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

23.00.01 – теорія та історія політичної науки

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук

Науковий керівник:
доктор політичних наук, доцент
Шульга Марина Андріївна

Київ - 2008

ЗМІСТ

Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3-10

Розділ 1. Ступінь наукової розробки проблеми, джерельна база та методологія дослідження . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11- 49

Розділ 2. Історичне обґрунтування чорноморської орієнтації України у працях Михайла Грушевського . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .50-98

Розділ 3. Степан Рудницький про політико-географічні підстави чорноморської орієнтації України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .99-140

Розділ 4. Геополітична концепція чорноморської орієнтації України Юрія Липи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 141-177

Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 178-187

Список використаної літератури . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .188-204

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Україна, будуючи власну зовнішню політику, виходить, насамперед, зі своїх національних інтересів та аналізу власного геополітичного положення. З огляду на її ресурсний, інтелектуальний і промисловий потенціал Україна є значною європейською країною, а як стратегічний транзитний маршрут енергоносіїв має стати важливою ланкою економічної безпеки Європи. Тому цілком обґрунтованою виглядає стратегічна перспектива включення її в усі структури Європейського Союзу.
Водночас розробка Україною свого євроінтеграційного курсу має враховувати той факт, що, зважаючи на так званий “фактор каспійської нафти”, в якості своєрідної несучої конструкції геополітичного простору ЄС дедалі частіше розглядається не стільки Балто-Чорноморський, скільки Балто-Чорноморсько-Каспійський регіон. У Стратегії національної безпеки України геополітичними пріоритетами нашої країни в цьому регіоні, поміж іншими, названі розширення двостороннього і багатостороннього співробітництва з його країнами щодо формування спільної енергетичної політики, зокрема у сфері транзиту енергоносіїв, та активізація взаємодії з європейськими регіональними організаціями, в тому числі і у питаннях утвердження тут демократії і безпеки.
Відтак євроінтеграційні прагнення України вимагають пошуку нею автентичних цим прагненням шляхів реалізації своїх геополітичних інтересів у Причорномор’ї та Прикаспії, виваженого підходу до здійснення своєї геостратегії у південно-східному напрямі загалом. Для цього важливо висвітлити не лише прикладні аспекти такого здійснення (економічний, безпековий, транспортно-енергетичний, правовий тощо), а й з’ясувати його концептуальні підстави, окреслити ті загальнотеоретичні положення, які можуть слугувати вихідним пунктом для ствердження Україною своїх геополітичних пріоритетів на теренах чорноморсько-каспійського геопростору.
Тому логічним є звернення до концепцій чорноморської орієнтації України, які мали місце у вітчизняній політичній думці першої половини ХХ століття і в яких вперше було виокремлено та осмислено чорноморський вектор діяльності незалежної української держави. З’ясування існуючих в їх царині особливостей визначення та обґрунтування цього вектора становить важливий крок у напрямі окреслення теоретичного підґрунтя його здійснення на новітньому етапі розвитку незалежної України.
Зв’язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Тема і зміст дисертаційного дослідження є складовою частиною комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” та науково-дослідницької теми філософського факультету 01БФ041-1 “Філософська і політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”.
Метою дослідження є здійснення порівняльного аналізу особливостей визначення та обґрунтування чорноморської орієнтації України у вітчизняній політичній думці першої половини ХХ століття.
Реалізація поставленої мети зумовила вирішення наступних задач дослідження:
- з’ясувати зміст поняття “концепція чорноморської орієнтації України” та обґрунтувати виправданість звернення під час аналізу його історичної ретроспективи передусім до текстів М. Грушевського, С. Рудницького та Ю. Липи;
- охарактеризувати покликання (смисл, призначення) чорноморської орієнтації України, як воно усвідомлюється в царині всіх аналізованих концепцій та на підставі цього розкрити співвідношення понять “чорноморська орієнтація” та “південно-східна орієнтація”;
- розкрити вузьке і широке визначення чорноморської орієнтації М. Грушевським, С. Рудницьким та Ю. Липою, зафіксувати спільне і відмінне в їх поглядах на мету чорноморської орієнтації України в межах її вузького та широкого витлумачення;
- проаналізувати особливості обґрунтування чорноморської орієнтації України у працях М. Грушевського, С. Рудницького та Ю. Липи, встановити та порівняти переважаючі тут аргументи на користь доцільності цієї орієнтації для української держави;
- виокремити ті моменти концепцій чорноморської орієнтації України першої половини ХХ століття, які, за умови їх творчого переосмислення, можуть бути використані для оптимізації сучасної української геополітики на південно-східному напрямку її здійснення.
Об’єктом дослідження є українська політична думка першої половини ХХ століття.
Предметом дослідження є концепції чорноморської орієнтації України, які мали місце у вітчизняній політичній думці першої половини ХХ століття.
Методи дослідження. Для вирішення поставлених задач у дисертаційній роботі використовується ряд методів, основними серед яких є:
- метод абстрагування, який дозволив зосередити увагу виключно на порівнянні особливостей визначення в межах аналізованих концепцій чорноморської орієнтації України та кола аргументів на його користь, оминаючи при цьому різного роду “контексти” – конкретно-історичний, історико-політологічний тощо, - що ці особливості зумовили;
- метод порівняння, який дозволив з’ясувати спільне і відмінне у визначенні та обґрунтуванні чорноморської орієнтації України вітчизняними мислителями першої половини ХХ століття. Зокрема, зробити висновок про солідарність цих мислителів щодо вузького розуміння чорноморської орієнтації та зафіксувати певні розбіжності між ними з приводу широкого її витлумачення;
- аксіоматичний метод, на підставі якого було встановлено, що своєрідною аксіомою всіх розглянутих концепцій є теза про природність чорноморської орієнтації для України, а решта їх положень є похідними від цієї тези й, як такі, різняться, передусім, у пункті пояснення зазначеної природності;
- системний підхід, який забезпечив цілісне осмислення доказової бази концепцій чорноморської орієнтації М. Грушевського, С. Рудницького та Ю. Липи та дозволив з’ясувати її своєрідний наскрізний принцип – аргумент, який поєднує воєдино решту аргументів і яким слід вважати тезу про важливість чорноморської орієнтації для утвердження і захисту незалежності української держави;
- синергетика, евристичний потенціал якої дозволив представити концепції М. Грушевського, С. Рудницького та Ю. Липи як такі, що сповнені полісемантичності та різних підходів до витлумачення прикінцевої мети чорноморської орієнтації України;
- критичний аналіз, використання якого дозволило уточнити деякі положення концепцій чорноморської орієнтації М. Грушевського, С. Рудницького та Ю. Липи, виокремити ті моменти цих концепцій, які за умови їх творчого прочитання можуть бути використані в зовнішньополітичній діяльності сучасної української держави;
- герменевтика, що уможливила реконструювання смислу (покликання, призначення) чорноморської орієнтації України, як він усвідомлювався в царині всіх проаналізованих концепцій.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у здійсненні порівняльного аналізу особливостей визначення та обґрунтування чорноморської орієнтації України у вітчизняній політичній думці першої половини ХХ століття.
У межах проведеного дослідження сформульовано наступні теоретичні положення, які характеризуються науковою новизною, розкривають базову концепцію дисертації і виносяться на захист:
- запропоноване авторське визначення поняття “концепція чорноморської орієнтації України”, під яким пропонується розуміти систему поглядів щодо цілей української держави на південно-східному напрямі її діяльності, яка характеризується особливим способом розуміння місця цього напряму в структурі її зовнішньополітичних (геополітичних) пріоритетів та вміщує певний спосіб обґрунтування його важливості для утвердження і збереження української незалежності. Історична ретроспектива цього поняття представлена передусім творчим доробком М. Грушевського, С. Рудницького та Ю. Липи, в працях яких простежується саме система поглядів, а не окремі ідеї з приводу чорноморського напряму діяльності української держави на світовій арені;
- виявлено нові аспекти в розумінні змісту чорноморської орієнтації України в працях М. Грушевського, С. Рудницького та Ю. Липи помічене певним “парадоксом”. А саме: чорноморська орієнтація не може бути, попри чорноморський статус України, витлумачена буквально, як доконечність для української держави сповідування таласократичного принципу в своїй геополітиці, а полягає у замиканні на Україні морських (таласократичних) та сухопутних (телурократичних) комунікацій світового значення. З огляду на це чорноморська орієнтація тому є синонімом до південно-східної, що дозволяє Україні замкнути на собі сухопутні шляхи, які ведуть з Європи до Азії й поєднати їх із середземноморськими морськими магістралями. Південно-західне акцентування чорноморської орієнтації, що має місце, зокрема, у С. Шелухіна, саме по собі не забезпечує таких замикання і поєднання, а тому і не перетворює Україну на ключову точку системи світових комунікацій;
- вперше розкрито спільне й відмінне у поглядах М. Грушевського, С. Рудницького та Ю. Липи на тлумачення чорноморської орієнтації України. Дослідники сходяться між собою з приводу вузького витлумачення чорноморської орієнтації України, зміст якого полягає в необхідності для останньої закріпитися на чорноморському узбережжі, “стати там міцною ногою” та, з огляду на завдання збереження своєї незалежності, зберегти Кримський півострів у складі своєї території. Натомість у широкому розумінні чорноморської орієнтації, яке вміщує окреслення її кінцевої мети, між ними простежуються певні розбіжності. Так, ціллю чорноморської орієнтації у М. Грушевського є організація кооперації чорноморських народів, яка дозволить Україні взяти участь у відновленні “старих природних торговельних шляхів”. У С. Рудницького - ініціювання Україною створення Балто-Чорноморської федерації, яка за допомоги західних країн у справі сполучення Чорного моря з Каспієм відкриє Україні вихід до Середньої Азії. І, тим самим, перетворить її на “ключову точку” системи євроазіатського сполучення, що своїм східним кінцем сягатиме Тихого океану. У Ю. Липи - заснування Чорноморської фортеці, яка за співпраці з народами Кавказу та “іранського помосту” забезпечить Україні “посув до Перської затоки” та опанування магістралі “Атлантика – Індійський океан”;
- набуло подальшого розкриття тлумачення тези про природність чорноморської орієнтації для української держави. Різниця між цими концепціями полягає у способі обґрунтування зазначеної природності. У М. Грушевського переважає історична аргументація, у С. Рудницького – політико-географічна, у Ю. Липи – геополітична. На цій підставі в дисертаційному дослідженні пропонується наступна класифікація концепцій чорноморської орієнтації в українській політичній думці першої половини ХХ століття: історична концепція М. Грушевського, політико-географічна – С. Рудницького та геополітична – Ю. Липи. Осереддям першої є положення про антське походження українців, другої – про чорноморське побережжя як головний політико-географічний черен України, третьої – про здійснення Україною “геополітичної синтези” Чорного моря як умову здобуття нею незалежності;
- вперше систематизовано і узагальнено ті положення концепцій чорноморської орієнтації, викладені у працях М.Грушевського, С.Рудницького та Ю. Липи, які можуть бути використані у розробці сучасної геостратегії України. Так, думка М. Грушевського щодо можливості використання чорноморської орієнтації для протистояння ідеї “слов’янської єдності” шляхом ініціювання Україною свого варіанту цієї ідеї, який передбачав створення федерації українського, білоруського та литовсько народів на балтійсько-чорноморських шляхах, може бути використана сьогодні для пошуку культурно-історичних підстав оптимізації відносин України з Білоруссю та Литвою, в тому числі і у вирішення питання диверсифікації шляхів енергопостачання до Європи. Це, безперечно, сприятиме подальшому нівелюванню російського варіанту “слов’янської єдності” як “єдності трьох братніх народів – російського, українського і білоруського”.
Міркування С. Рудницького щодо потенціалу межового положення України, зумовленого її чорноморським запіллям, та доцільності використання цього потенціалу саме у південно-східному напрямі “аж по Тихий океан” може бути прийняте до уваги з огляду на завдання просування українських інтересів у Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Теза С. Рудницького про важливість подовження Балто-Чорноморської осі до Каспію, яка засвідчує присутність в орбіті південно-східного вектора України середньоазіатських країн, є актуальною сьогодні, зважаючи на важливість для України розбудови партнерських стосунків з державами Середньої Азії, що сприятиме вирішенню проблеми енергетичної залежності від Росії. Зважаючи на цю проблему, варто прийняти до уваги й міркування Ю. Липи про охоплення чорноморською орієнтацією України народів Кавказу та “іранського помосту”. Висновок Ю. Липи про “геополітичну синтезу” Чорного моря як умову української незалежності також вартий уваги, зважаючи на важливість для сучасної України вміння використовувати переваги регіонального співробітництва, що передбачає, поміж іншим, і здатність ініціювати проекти, привабливі для тих його учасників, які, подібно до України, зацікавлені сьогодні у диверсифікації шляхів енергопостачання.
Практичне значення одержаних результатів визначається тим, що основні положення проведеного дослідження розширюють і поглиблюють знання про особливості визначення та обґрунтування чорноморської орієнтації України вітчизняними мислителями першої половини ХХ століття. Його висновки та окремі положення можуть бути використані для подальшого наукового аналізу концепцій чорноморської орієнтації, що мали місце в українській політичній думці першої половини ХХ століття, розробки шляхів оптимізації сучасної української геополітики як на південно-східному, так і на інших напрямках її здійснення. Результати дослідження можуть бути використані в навчальному процесі у вищих навчальних закладах України при викладанні курсів з політології, історії української політичної думки, геополітики.
Апробація результатів дисертації. Головні ідеї дисертаційного дослідження доповідались на наукових конференція та семінарах:
- Міжнародній науковій конференції “ЛЮДИНА – СВІТ - КУЛЬТУРА” (20-21 квітня 2004 року, м. Київ);
- Міжнародній науковій конференції “Дні науки філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка” (2005-2008рр.);
- науково-теоретичних семінарах кафедри політичних наук та аспірантських семінарах кафедри політології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2005, 2006, 2008 рр.).
Публікації. За результати дослідження опубліковані п’ять статтей у фахових виданнях, визначених переліками ВАК України, 4 тези за матеріалами конференцій.
Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації становить 204 сторінки, з яких обсяг основного тексту - 187 сторінок, список використаних джерел включає 159 найменувань обсягом 17 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Здійснений порівняльний аналіз концепцій чорноморської орієнтації України у пункті особливостей її визначення та обґрунтування у вітчизняній політичній думці першої половини ХХ століття дозволив зробити наступні висновки.
1. В структурі чорноморської орієнтації України, як вона осмислювалася у вітчизняній політичній думці першої половини ХХ століття можна вирізнити дві складові – південно-східну та південно-західну. На першій у своїх працях робили наголос М. Грушевський, С. Рудницький та Ю. Липа. Друга була акцентована передусім С. Шелухіним. Зважаючи на те, що в розвідках сучасних українських дослідників чорноморська орієнтація загалом є синонімом південно-східного вектора української геополітики, а аналіз концепцій цієї орієнтації розглядається як одна із умов оптимізації зазначеного вектора на сучасному етапі його здійснення, терміни “чорноморська орієнтація” та “південно-східна орієнтація” можуть вживатися як синоніми. Виправданість такого вживання зумовлена і тим, що у С. Шелухіна південно-західна орієнтація передбачає створення Україною федерації із народами, які сьогодні фактично представляють Західний світ. Тому концепція С. Шелухіна заслуговує на увагу з огляду на забезпечення реалізації передусім європейського вибору України загалом та з’ясування культурно-історичних підстав співробітництва з балканськими країнами зокрема.
2. Концепція чорноморської орієнтації України – це система поглядів щодо цілей української держави на південно-східному напрямі її діяльності, яка характеризується особливим способом розуміння місця цього напряму в структурі її зовнішньополітичних (геополітичних) пріоритетів та вміщує певний спосіб обґрунтування його важливості для утвердження і збереження української незалежності. Відповідно до такого способу обґрунтування в даному дисертаційному дослідженні пропонується розрізняти історичну концепцію чорноморської орієнтації М. Грушевського, політико-географічну – С. Рудницького та геополітичну – Ю. Липи. Осереддям першої є положення про антське походження українців, другої – про географічне розташування України на одному з “найкоротших шляхів з Європи до Азії” та на межі “расових, культурних, політико-державних кругів”, третьої – про здійснення Україною “геополітичної синтези” Чорного моря як умову здобуття нею незалежності.
Запропоноване вище визначення робить зрозумілим і звернення під час аналізу концепцій чорноморської орієнтації України, що мали місце у вітчизняній політичній думці першої половини ХХ століття, до творчого доробку М. Грушевського, С. Рудницького та Ю. Липи, в працях яких простежується саме система поглядів, а не окремі ідеї з приводу південно-східного напряму зовнішньополітичної діяльності української держави. Причому у цих вчених зазначена система поглядів “ущільнена” інколи до однієї праці – “На порозі нової України” у М. Грушевського, “Чому ми хочемо самостійної України” у С. Рудницького, “Чорноморської доктрини” у Ю. Липи.
3. Розуміння покликання чорноморської орієнтації у концепціях М. Грушевського, С. Рудницького та Ю. Липи помічене певним “парадоксом”. Адже чорноморська орієнтація, як слідує з міркувань авторів відповідних концепцій, не може бути, попри чорноморський статус України, витлумачена буквально, як доконечність для української держави сповідування таласократичного принципу в своїй геополітиці. Реалізація чорноморської орієнтації означає долучення України не стільки до морських комунікацій світового значення – подолання “комплексу Трої” (Ю. Липа), скільки до “системи старих природних торговельних шляхів”(М. Грушевський), зокрема Великого шовкового шляху, значення якого у структурі світових сполучень, за прогнозом С. Рудницького, буде невпинно зростати. Більш того, саме чорноморська орієнтація дозволяє Україні стати своєрідною точкою синтезу засобів морського і сухопутного сполучення, замкнути їх на собі, поєднавши, зокрема Великий шовковий шлях та “путь із варяг в греки”, і в цьому статусі відіграти роль посередника між Заходом, геополітичним аналогом якого є принцип таласократії, і Сходом, який в геополітиці позначений терміном “телурократія”. Смисл чорноморської орієнтації, якщо узагальнити міркування М. Грушевського, С. Рудницького та Ю. Липи з цього приводу, і полягає у замиканні на Україні морських (таласократичних) та сухопутних (телурократичних) комунікацій світового значення. Саме в цьому сенсі Україна, за висновком деяких сучасних вітчизняних науковців, має стати геополітичним центром – державою, яка в силу свого географічного положення виконує комунікаційні функції між двома геополітичними комплексами, має потенціал контролю доступу до них [Див.: 132, с. 18].
З огляду на це стає зрозумілою ще одна підстава для виправданості вживання термінів “чорноморська орієнтація” та “південно-східна орієнтація” як синонімічних. А саме: чорноморська орієнтація тому є синонімом до південно-східної, що дозволяє Україні замкнути на собі сухопутні шляхи, що ведуть з Європи до Азії й поєднати їх із середземноморськими морськими магістралями. Південно-західне акцентування чорноморської орієнтації, яке має місце у С. Шелухіна, саме по собі не забезпечує таких замикання і поєднання, а тому і не перетворює Україну на ключову точку системи світових комунікацій.
4. М. Грушевський, С. Рудницький та Ю. Липа сходяться між собою з приводу вузького витлумачення чорноморської орієнтації України, зміст якого полягає, по-перше, в необхідності для останньої закріпитися на чорноморському узбережжі, “стати там міцною ногою” (М. Грушевський), “цупко триматися моря” (С. Рудницький), здійснювати “невпинний рух на східне побережжя Чорного моря” (Ю. Липа). По-друге, з огляду на завдання збереження власної незалежності, - в доконечності зберегти Кримський півострів у складі своєї території.
Натомість у широкому розумінні чорноморської орієнтації, яке вміщує окреслення її кінцевої мети, простежуються певні розбіжності. Так, ціллю чорноморської (південно-східної) орієнтації у М. Грушевського є організація кооперації чорноморських народів, яка, по-перше, забезпечить Україні участь у відновленні старих природних торговельних шляхів до Індії, Середньої Азії й Китаю, до Перської затоки, Сирійського побережжя, Аравії та Єгипту. По-друге, - дозволить українській державі “емансипуватися взагалі”, випростатися з тим, щоб “потім уложитись в найбільш вигідній позі”. Крім того, М. Грушевський не виключав можливості використання чорноморської орієнтації для протистояння ідеї “слов’янської єдності” шляхом ініціювання Україною свого варіанту цієї ідеї, який передбачав створення федерації українського, білоруського та литовського народів на балтійсько-чорноморських шляхах.
У С. Рудницького ця мета полягає в ініціюванні створення Балто-Чорноморської федерації, яка за допомоги західних країн у справі сполучення Чорного моря з Каспієм забезпечить Україні вихід до Середньої Азії та перетворить її на “ключову точку” системи євроазіатського сполучення, що своїм східним кінцем сягатиме Тихого океану.
У Ю. Липи такою метою є заснування Чорноморської фортеці, яка за співпраці з народами Кавказу та “іранського помосту” забезпечить Україні “посув до Перської затоки” та опанування магістраллю “Атлантика – Індійський океан”.
5. Спільним для проаналізованих концепцій чорноморської (південно-східної) орієнтації України можна вважати тезу про природність цієї орієнтації для української держави. Різниця між цими концепціями полягає у способі обґрунтування зазначеної природності. Так, у М. Грушевського переважає історична аргументація, оскільки всі положення своєї концепції чорноморської орієнтації М. Грушевський формулює у вигляді висновків із ґрунтовного історичного дослідження як особливостей східнослов’янської колонізації загалом, так і специфіки та наслідків для подальшої історії України антського розселення зокрема.
У С. Рудницького домінує політико-географічна аргументація, оскільки природність чорноморської орієнтації України він виводить з того факту, що чорноморське побережжя становить “головний політико-географічний черен України”, який зумовлює як окраїнне положення України, так і єдино можливий – південно-східний - напрям його продуктивного використання.
У Ю. Липи превалює передусім геополітична аргументація, оскільки на користь природності чорноморської орієнтації для України він наводить певні сталі геополітичні комбінації, які супроводжували початок історії української території і які до цього часу чинять вплив на українську зовнішню політику. Це, зокрема, “армада Перикла”, здатна поновити тенденцію Трої, тобто тенденцію до обмеження розвою Понту; “план Нерона”, який засвідчив статус Криму як бази для наступу у напрямі гирла Волги і Каспію; “Понтида – Середземне море і між ними бар’єра Малої Азії”; походи Олександра Македонського, якай намагався пов’язати Чорномор’я побережжям Індійського океану по суходолу; Балтійсько-Волзька магістраль як “змора Києва” і підґрунтя піднесення Московії, невпинні спроби Росії “геополітично зв’язатися” з Україною тощо. Приймаючи до уваги, що геополітичні явища, маючи “підставу в самім терені, що не змінюється”, повторюються і відживають наново у відповідній ситуації, Ю. Липа робить висновок, що від них, до деякої міри, залежить і “будучина України”.
6. Попри зафіксовані відмінності у визначенні та обґрунтуванні чорноморської орієнтації М. Грушевським, С. Рудницьким та Ю. Липою, висновки з концепцій цих дослідників не стільки суперечать, скільки своєрідно продовжують одне одного. Підставами такої “взаємодоповнюваності” є тези про важливість чорноморської орієнтації для утвердження і захисту незалежності української держави, про природність чорноморської орієнтації для України та про неможливість буквального витлумачення чорноморської орієнтації як імперативу ствердження таласократичної моделі української геостратегії. Так, акцентування стратегічного значення Криму на наголошування неприпустимості його відірвання від України, які чітко простежуються у С. Рудницького та Ю. Липи, посилюються історичними аргументами М. Грушевського на користь важливості для українців вирішення завдання оволодіння чорноморським узбережжям. Зокрема, його висновком про те, що Анти – це південна частина східної вітки слов’ян, тобто представники тих племен, які утворили етнографічну цілісність, відому нині як українська. Відтак, жоден інший народ, окрім українського, не може претендувати на причорноморські землі, що знаходяться у межах нинішньої української території, адже тут українське населення є відвічним у тому смислі, що південна група східнослов’янських племен в особі Антів, від яких веде своє походження українська народність, оволоділа ними ще в перші століття слов’янського розселення, яке заклало основи теперішнього розміщення народностей Східної Європи.
В свою чергу прийняття до уваги всіх нюансів широкого витлумачення чорноморської орієнтації, які існували в політичній думці України першої половини ХХ століття, дозволило б незалежній українській державі поєднати воєдино зусилля з активізації своєї діяльності в межах ОЧЕС і ПАЧЕС (теза М. Грушевського про важливість для України ініціювання власних проектів кооперації чорноморських народів), з вироблення науково обґрунтованої концепції своєї близькосхідної політики та просування власних інтересів в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (тези С. Рудницького про Україну як про “ключову точку Близького Сходу” та про завдання для української культури кинути свою тінь “аж до Тихого океану”), з оптимізації відносин України з Туреччиною, державами Кавказу та “іранського помосту” (тези Ю. Липи про Туреччину як про фундамент Чорноморської фортеці, про Іран як про її браму та про важливість співпраці з народами Кавказу для її заснування). Це, в свою чергу, сприяло б і посиленню ролі України як регіонального лідера в Чорноморському (Балто-Чорноморсько-Каспійському) регіоні, і було б вагомим кроком на шляху диверсифікації шляхів енергопостачання та забезпечення у такий спосіб енергетичної незалежності від Росії.
7. Різні підходи М. Грушевського, С. Рудницького та Ю. Липи до оцінки місця чорноморської орієнтації в структурі геополітичних пріоритетів України, зокрема у порівняння із місцем в ній західної орієнтації, також доповнюють одне одного і можуть бути використані для оптимізації сучасної української геостратегіі як на південно-східному, так і на інших напрямках її здійснення. Так, оцінка М. Грушевським чорноморської орієнтації України як такої, що не суперечить західній, але й не є простим додатком до неї, може бути теоретичною підставою для подолання примітивного тлумачення української багатовекторності, на необхідності якого наголошує ряд сучасних українських вчених (Т. Андрущенко, С. Василенко, О. Гринкевич, В. Дергачов, О. Коппель). Для утвердження погляду на цю багатовекторність як на розвиток і підтримку Україною прагматичних відносин із багатьма державами та іншими міжнародними акторами, пошук взаємовигідних точок дотику з країнами, для яких Україна є цікавою.
Положення С. Рудницького про підпорядкованість південно-східної орієнтації західній може слугувати джерелом аргументів на користь доцільності використання переваг співробітництва України з країнами Чорноморського регіону, які зацікавлені в розвитку міжнародних транспортних коридорів, для прискорення її входження до інтегрованої Європи через систему діючих тут регіональних об’єднань і структур. Згідно з М. Грушевським, участь в кооперації народів Чорного моря також є першим кроком на шляху до перетворення України на “рівнорядний член” європейської, а потім і світової федерації. Однак, у С. Рудницького успішність чорноморської орієнтації безпосередньо залежить від підтримки зусиль української держави у південно-східному напрямі, зокрема проекту подовження Балто-Чорноморської осі до Каспійського моря, з боку західних держав, які подібно до України зацікавлені у витісненні Росії з системи “світової лучби”. Відтак, не лише антиросійською риторикою з приводу “московської політико-географічної небезпеки” Україна має бути цікава західним країнам, а й вигодами економічної співпраці з нею, в тому числі й від спільної з цими країнами експлуатації можливого Балто-Чорноморсько-Каспійського шляху.
У М. Грушевського ж зазначена успішність визначається вмінням України ініціювати та обстоювати власні проекти співпраці з чорноморськими народами, які не виключають участі в них з боку Росії, а отже можуть бути цікавими для останньої. Таким чином, південно-східна орієнтація багато в чому дозволяє Україні дотриматися оптимального співвідношення між стратегічним курсом на євроінтеграцію (слідування якому, за висновком С. Рудницького, має не стільки супроводжуватися відвертою антиросійською риторикою, скільки базуватися “на суто економічному ґрунті”) та необхідністю підтримувати комплексні відносини стратегічного партнерства з Росією (чого не виключає М. Грушевський). Крім того, положення С. Рудницького про транзитний потенціал української держави може набути нового звучання з огляду на можливість України здійснювати сьогодні посередницьку місію у вирішенні вузлових питань регіональної політики між країнами ЄС та державами СНД.
За Ю. Липою співпраця із західними державами мала здійснюватися у межах геополітичного проекту “Чорноморська фортеця”, що передбачав утвердження великої України, яка опирається на чорноморський і середземноморський геополітичні простори та має значну вагу серед “видатних геополітичних одностей світу”. Міркування Ю. Липи про те, що реалізація цього проекту залежить від спроможності України продемонструвати народам Чорномор’я “приклад нового довершеного ладу”, а сам цей проект передбачає оволодіння Україною здатністю змінювати контури світового геополітичного простору, керуючись своїми інтересами, можуть бути прийняті сьогодні до уваги з огляду на важливість для української держави мати чітку програму набуття геополітичної суб’єктності як спроможності бути активно діючим суб’єктом у визначеному геополітичному просторі. Розробка і реалізація такої програми, з огляду на проаналізовані концепції чорноморської орієнтації, має бути націлена, поміж іншим, й на вирішення завдання опанування Україною “чорноморською комунікацією, торгівлею, транзитом”, що поєднує Європу і Азію. Таке завдання історично актуалізоване антською колонізацією (М. Грушевський). Політико-географічним підґрунтям його розв’язання є факт географічного розташування України на “одній з найкоротших сухопутних доріг із Західної Європи до Індії” (С. Рудницький). Наслідком же його вирішення стане остаточне усунення з українського життя певної геополітичної комбінації – “комплексу Трої”, змістом якої є позбавлення України виходу до світової західно-східної системи комунікацій (Ю. Липа).
8. На підставі проаналізованих концепцій та з огляду на встановлений факт їх “взаємодоповнюваності” можна сформулювати деякі міркування з приводу завдання південно-східного вектора сучасної української геополітики. Так, у М. Грушевського чорноморська орієнтація забезпечує Україні “власну творчість” на світовій арені, тобто вироблення проектів, які виходять передусім з інтересів української незалежності, не виключають можливості участі в них з боку Росії та передбачають долучення до них Білорусі і Литви. У С. Рудницького чорноморська орієнтація націлена на співробітництво України із західними державами, яке організується передусім на “економічному ґрунті” у справі подовження Балто-Чорноморської осі до Каспію. У Ю. Липи чорноморська орієнтація передбачає ініціювання Україною геополітичних проектів, які були б привабливими для народів Кавказу та “іранського помосту”, сприяли б спільному з останніми “посуву до Перської затоки”. Неважко помітити, що південно-східна орієнтація дозволяє Україні бути ініціатором проектів, які, з одного боку, відповідають її інтересам та забезпечують перетворення її на комунікаційний центр світової ваги, а, з іншого, - є цікавими, передусім вигодами економічного співробітництва, для решти країн, увага яких прикута сьогодні до Чорноморського (Балто-Чорноморсько-Каспійського) регіону. Відтак саме чорноморська орієнтація сприяє підвищенню статусу України як регіонального лідера, оскільки сприяє і формуванню субрегіональних систем колективної безпеки в інтересах усіх держав регіону, і розвитку гармонійних, взаємовигідних добросусідських відносин між останніми.
9. Використання доробку концепцій чорноморської орієнтації України, що мали місце у вітчизняній політичній думці першої половини ХХ століття, під час розробки південно-східного вектора сучасної української геостратегіі потребує подальшого вивчення та уточнення зв’язку їх основних положень. Зокрема, було б цікаво з’ясувати, як пов’язані між собою проекти участі країни в Балто-Чорноморській федерації та федерації Чорноморських народів у М. Грушевського; завдання подовження Балто-Чорноморської осі до Каспію та положення про межовий статус України у С. Рудницького та про можливість України з огляду на цей статус відіграти роль “головного осередку європеїзації Передньої і Центральної Азії”; можливість ініціювання проекту Чорноморської фортеці Україною з її здатністю, з одного боку продемонструвати народам Чорномор’я “приклад нового завершеного ладу”, а, з іншого, - віднайти культурно-історичні підстави для співробітництва з народами Кавказу та “іранського помосту”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Академік Степан Рудницький – основоположник української географічної науки: Збірник наукових праць / [відп. редактор О.І. Шаблій]. – Львів, 1994. – 136 с.
2. Алієв М.М. Створення системи європейських і євразійських транспортних коридорів у контексті політики розширення ЄС на Схід (1991-2004 рр.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.04 / М. М. Алієв . – Чернівці, 2006. – 20 с.
3. Андрійчук В. Шляхи досягнення енергетичної безпеки / В. Андрійчук // Політика і час. – 2006. - № 12. –35-38 с.
4. Андрусяк Т. Правові погляди Юрія Липи // Юрій Липа: голос доби і приклад чину: Збірник наукових праць / Т. Андрусяк . – Львів, 2001. –245-254 с.
5. Андрущенко С.В. Україна в сучасному геополітичному середовищі: Монографія / С.В. Андрущенко. – К.: Логос, 2005. – 286 с.
6. Афанасьєв В.О. Інституалізація безпеки у Чорноморському регіоні (1992-2005) роки: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.02 / В. О. Афанасьєв. – Сімферополь, 2006. – 19 с.
7. Базив Д.П. Геополитическая стратегия Украины / Д.П. Базив. – К.: Институт государства и права им. В.М. Корецкого НАН Украины, 2000. – 192 с.
8. Барладяну-Бирладник В. Геополітичні погляди Юрія Липи // Юрій Липа: голос доби і приклад чину: Збірник наукових праць / В. Барладяну-Бирладник. – Львів, 2001. – 255- 263 с.
9. Бжезінський З. Велика шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи / З. Бжезінський. – Львів – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. – 236 с.
10. Биковський Л. Апостол новітнього українства (1900-1944) // Юрій Липа: голос доби і приклад чину: Збірник наукових праць / Л. Биковський. – Львів, 2001. – 319-323 с.
11. Блауберг И.В. Становление и сущность системного подхода / И.В. Блауберг, Э.Г. Юдин. – М.: Наука, 1973. – 270 с.
12. Булгаков В.А. Концептуальні засади визначення геополітичних пріоритетів України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.01 / В.А. Булгаков. – К., 2002. – 18 с.
13. Булгаков В. Концептуальні підстави визначення геополітичних пріоритетів у ХХІ столітті // Україна: крок у ХХІ століття (соціально-політичний аналіз) / В.С. Крисаченко, М.Т. Степико, О.І. Мостяєв та ін.: Національний ін-т стратегічних досліджень при Адміністрації Президента, Український ін-т філософії НАН України. – К., Луцьк. – 2002. –211-218 с.
14. Булгаков В. Степан Рудницький – теоретик “чорноморсько-балтійського” геополітичного вектора України // Україна просторова в концепційному окресленні Степана Рудницького. Монографія / В. Булгаков. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2003. –107-115 с.
15. Василенко С.Д. Геополітичні виміри України в загальноєвропейському процесі: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.02 / С.Д. Василенко. – К., 2002. – 35 с.
16. Василенко С.Д. Європейський вибір України / С.Д. Василенко. – Одеса: “ВидавІнформ” ОНМА, 2003. – 212 с.
17. Василенко С.Д. Україна: геополітичні виміри в загальноєвропейському процесі / С.Д. Василенко. – О.: ОДМА, 2003. – 208 с.
18. Василенко С.Д. “Чорноморська доктрина” України та її сучасні виміри / С.Д. Василенко // Людина і політика. – 2002. - № 4. –11-25 с.
19. Веселовський А.І. Середземномор’я в системі регіональних пріоритетів України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.04 / А.І. Веселовський – К., 2003. – 16 с.
20. Воропаєва Т. Етнопсихологічні аспекти у творчості М. Грушевського / Т. Воропаєва // Сергійчук В. Творча спадщина Михайла Грушевського як основа для розвитку сучасного українознавства // Михайло Грушевський – науковець і політик у контексті сучасності. – К., 2002. –298- 303 с.
21. Врублевський В.К. Український шлях. Начерки: Геополітичне становище України та її геополітичні інтереси / В.К. Врублевський, В.І.Хорошковський. – К., 1997. – 426 с.
22. Галюк А. Сучасні напрямки та проблеми стратегічного співробітництва України та Туреччини / А. Галюк // Україна-Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє. Збірник наукових праць / [упоряд. Ф.П. Туранли]. – К.: “Денеб”, 2004. - 557-565 с.
23. Гальчинський А.С. Помаранчева революція і нова влада / А.С. Гальчинський. – К.: Либідь, 2005. – 368 с.
24. Географія політична // Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. – К.: Генеза, 1997. –67-68 с.
25. Геополітика // Там само. – С. 67-68.
26. Геополитика // Политология. Энциклопедический словарь / [общ. ред. и сост. Аверьянов Ю.И.]. – М.: Изд-во Моск. коммерч. ун-та, 1993. –58-59 с.
27. Герменевтика: история и современность: Критические очерки / [редкол. Бессонов Б.Н., Нарский И.С., Ефременко В.И.]. – М.: Мысль, 1985. – 303 с.
28. Гнатюк М. Національна ідея у літературі (Іван Франко і Юрій Липа) / М. Гнатюк // Юрій Липа: голос доби і приклад чину: Збірник наукових праць. – Львів, 2001. –237-244 с.
29. Гончаренко О. Хто та як прагне демократії. Демократичний контроль над утвердженням євроатлантичних цінностей у країнах Чорноморсько-Каспійського регіону/ О. Гончаренко // Політика і час. – 2006. - № 10. –14-17 с.
30. Гончаренко О. Чорноморсько-Каспійський регіон: регіональні структури безпеки та демократичний контроль / О. Гончаренко // Чорноморська безпека. – 2005. - № 1. –3-9 с.
31. Горбулін В.П. Через роки, через відстані… Держава та особистість / В.П. Горбулін. – К., 2006. – 306 с.
32. Грушевський М.С. Анти / твори у 50 т. [у 6 т]: Серія “Історичні студії та розвідки (1895-1900)” / П. Сохань (голов. ред.); НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського / М.С. Грушевський. – Львів: Світ, 2004. – 452-464 с.
33. Грушевський М.С. Анти. Реферат // Там само. – 465 с.
34. Грушевський М.С. Визволення Росії і українське питання // твори у 50 т. [у 1 т]: Серія “Суспільно-політичні твори (1894-1907)” / П. Сохань [голов. ред. ]; НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського/ М.С. Грушевський. – Львів: Світ, 2005. – 385-544 с.
35. Грушевський М. Звідки пішло Українство і до чого воно йде // Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть / М. Грушевський. – К.: Т-во “Знання” України, 1991. – 38-53 с.
36. Грушевський М.С. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. [у 1 т] / [редкол. П.С. Сохань (голова) та ін]/ М.С. Грушевський. – К.: Наук. думка, 1991. – 736 с.
37. Грушевський М. Історія української літератури: в 6 т. 9 кн. [у 1 т] / [упоряд. В.В. Яременко] / М. Грушевський. – К.: Либідь, 1993. – 392 с.
38. Грушевський М.С. Крячуть ворони… / М.С.Грушевський Твори у 50 т. [у 2 т]: Серія “Суспільно-політичні твори (1907-1914)” / П. Сохань [голов. ред.]; НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського. – Львів: Світ, 2005. –10-19 с.
39. Грушевський М. На порозі нової України. Гадки і мрії / М. Грушевський// Хто такі українці і чого вони хочуть. – К.: Т-во “Знання” України, 1991. –133-225 с.
40. Грушевський М. Наукова записка “До справи східних границь України” / Михайло Грушевський: між історією та політикою (1920-1930-ті роки) [зб. документів і матеріалів]. – К., 1997. – 47-49 с.
41. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа / М.С. Грушевский // Сост. ист.-биогр. очерк Ф.П. Шевченко, В.А. Смолия. – 2-е изд. – К.: Лыбидь, 1991. – 400 с.
42. Грушевський М.С. Південноруські господарські замки в першій половині XVI століття. Історико-статистичний нарис / М.С. Грушевський// Твори у 50 т. [у 5 т]: Серія “Історичні студії та розвідки. 1888-1896.” / П. Сохань [голов. ред.]; НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського. – Львів: Світ, 2005. - 155-181с.
43. Грушевський М. Степ і Море в історії України/ М. Грушевський // Український історик. – 1991-1992. - № 3-4. – Т. 28-29. –54-68 с.
44. Грушевський М.С. Україна, Білорусь, Литва / М.С. Грушевський // Твори у 50 т. [у 3 т]: Серія: “Суспільно-політичні твори (1907 – березень 1917)” / П. Сохань [голов. ред.]; НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського. – Львів: Світ, 2005. – 65-68 с.
45. Грушевський М.С. Україна і українство // Там само. –130-143 с.
46. Грушевський М. Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання. Замітки з приводу дебат на конференціях закордонних членів партії / М. Грушевський // Хто такі українці і чого вони хочуть. – К.: Т-во “Знання” України, 1991. – 225-236 с.
47. Гуменецька-Липа М. Вступне слово до видання книжки “Козаки в Московії”/ М. Гуменецька-Липа // Апостол новітнього українства: Спогади про Юрія Липу/ [упоряд. П. і Ю. Кіндратовичі]. – Львів: Каменяр, 2000. – 198-204 с.
48. Дашкевич Я. Балтійсько-Чорноморський альянс: у гонитві за фантомом / Я. Дашкевич// Універсам. – 1999. - № 1-2. – 11-16 с.
49. Дергачев В.А. Цивилизационная геополитика (Большие многомерные пространства) / В.А. Дергачев// Научная монография / НАН Украины. Институт проблем рынка и экономико-экологических исследований. – Одесса: ИПРЭЭИ НАН Украины, 2003. – 262 с.
50. Дністрянський М.С. Геополітичні доктрини і підходи: критичний аналіз методології / М.С. Дністрянський. – Л.: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2003. – 111 с.
51. Додонов Р.О. Про Чорноморські вектори у геополітичних концепціях України і Росії/ Р.О. Додонов // Практична філософія. – 2005. - № 2. – 19-28 с.
52. Дорофеєв Д.В. Зовнішньополітична стратегія США в регіоні Централь Азія: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.04 / Д.В. Дорофеєв. – К., 2007. – 20 с.
53. Дударьов В.В. Зовнішня політика європейської середньої держави за умов глобалізації (на прикладі великої Британії, Польщі і України): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.04 / В.В. Дударьов. – К., 2003. – 16 с.
54. Дужий П. Хто такий Юрій Липа // Апостол новітнього українства: Спогади про Юрія Липу/ [упоряд. П. і Ю. Кіндратовичі]/ П. Дужий. – Львів: Каменяр, 2000. –192-198 с.
55. Зленко А. Дипломатия и политика. Украина в процессе динамичных геополитических перемен / А. Зленко: пер. с укр. А.О. Кравец. – Х.: Фолио, 2004. – 559 с.
56. Іщук С. Академік Степан Рудницький – основоположник національної географічної науки/ С. Іщук, Я. Олійник // Україна просторова в концепційному окресленні Степана Рудницького. Монографія. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2003. –18-24 с.
57. Кармазіна М.С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХІХ – початок ХХ століття)/ М.С. Кармазіна. - К., 1998. – 350 с.
58. Каспійсько-Чорноморський регіон: умови та перспективи розвитку: Матеріали міжнародної конференції, Київ (26-28 червня 1998 року) / Центр Близькосхідних досліджень та ін./ [редкол.: С. Пирожков та ін. ] – К., 1998. – 288 с.
59. Кіндратович П. До теми “Юрій Липа – теоретик українського націоналізму”/ П. Кіндратович // Апостол новітнього українства: Спогади про Юрія Липу/ [упоряд. П. і Ю. Кіндратовичі]/ – Львів: Каменяр, 2000. – 205-208 с.
60. Кіцера О. Юрій Липа і його візія майбутнього України/ О. Кіцера // Там само. –172-174 с.
61. Коппель Е.А. Некоторые аспекты отношений между Украиной и Ираном в сфере безопасности/ Е.А. Коппель // Україна та Іран: минуле, сьогодення і майбутнє. – К.: Ін-т міжнародних відносин, 2003. – 24-39 с.
62. Коппель Е.А. Украино-иранские отношения в контекстк диалога цивилизаций/ Е.А. Коппель // Там само. –126-132 с.
63. Коппель Е.А. Украино-иранские отношения в контексте обеспечения безопасности Персидського залива/ Е.А. Коппель // Там само. – 19-23 с.
64. Коппель О.А. Міжнародні системи. Світова політика. Навчальний посібник/ О.А. Коппель, О.С. Пархомчук. – К.: ФАДА ЛТД, 2001. – 224 с.
65. Кочубей Ю. Відповідно до “Чорноморської орієнтації”/ Ю. Кочубей // Політика і час. – 2003. - № 1. – 44-51 с.
66. Кочубей Ю. “Чорноморська орієнтація” – геополітична доктрина: історія і сучасність/ Ю. Кочубей // Україна-Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє. Збірник наукових праць / [упорядник Ф.П. Туранли]. – К.: “Денеб”, 2004. - 494-501 с.
67. Крисаченко В.С. Україна: природа і люди / В.С. Крисаченко, О. І. Мостяєв. – К.: НІСД, 2002. – 623 с.
68. Кудряченко А.І. Геополітичне сходження України: проблеми, сучасний стан, перспективи/ А.І. Кудряченко // Проблеми і перспективи української реформації: [кол. моногр.] / Г.В. Щокін, В.І. Куценко, М.Ф. Головатий та ін., [за заг. ред. М.Ф. Головатого, Г.В. Щокіна] – К.: МАУП, 2001. – 181-198 с.
69. Кудряченко А.І. Геополітика: Підруч. для студ. вищих навч. закл./ А.І. Кудряченко, Ф.М. Рудич, В.О. Храмов. – К.: МАУП, 2004. – 293 с.
70. Левенець Ю. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) / Ю. Левенець. – К.: Стилос, 2001. – 585 с.
71. Липа Ю. Бій за українську літературу / Ю. Липа. – К., 2004. – 352 с.
72. Липа Ю. Нотатник / Ю. Липа. – К.: Український світ, 2000. – 296 с.
73. Липа Ю. Панування, Труд і Лад/ Ю. Липа // Державність. – 1995. - № 2. – 3-6 с.
74. Липа Ю. Передмова до другого видання/ Ю. Липа // Юрій Липа: голос доби і приклад чину: Збірник наукових праць. – Львів, 2001. –324-325 с.
75. Липа Ю. Призначення України / Ю. Липа// Щомісячник. – К., 1997. – 267 с.
76. Липа Ю. Розподіл Росії / Ю.Липа; [упоряд О. Гринів]. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1995. – 148 с.
77. Липа Ю. Символ Чорного моря / Юрій Липа: голос доби і приклад чину: Збірник наукових праць/ Ю.Липа. – Львів, 2001. –315-318 с.
78. Липа Ю. Чорноморська доктрина/ Ю. Липа // Липа Ю. Всеукраїнська трилогія: у 2 т.; [упоряд О. Мислива, В. Яременко]// Т. 2: Чорноморська доктрина. Чорноморський простір. Розподіл Росії. – К.: МАУП, 2007. –9-160с.
79. Липа Ю. Чорноморський простір (атлас)/ Ю. Липа, Биковський Л. // Там само. –163-203 с.
80. Листування Юрія Липи // Юрій Липа: голос доби і приклад чину: Збірник наукових праць. – Львів, 2001. – 300-306 с.
81. І. Лисяк-Рудницький Історичні есе. В 2 т. / І. Лисяк-Рудницький// Том І ; пер. з англ. М. Бадіка, У. Гавришківа, Я. Грицака, А. Дешиці, Г. Киван, Е. Панкеєвої. – К.: Основи, 1994. – 554 с; Т. 2; пер. з англ. У. Гавришківа, Я. Грицака. – К.: Основи, 1994. – 573 с.
82. Лужицький Г. Письменник-мислитель (Спроба характеристики творчості Юрія Липи)/ Г. Лужицький // Апостол новітнього українства: Спогади про Юрія Липу; [упоряд. П. і Ю. Кіндратовичі]. – Львів: Каменяр, 2000. – 210-212 с.
83. Лук’янець В.С. Сучасний науковий дискурс. Оновлення методологічної культури: Монографія/ В.С. Лук’янець, О.М. Кравченко, Л.В. Озадовська // Благодійна організація Центр практичної філософії НАН України. Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди. – К., 2000. – 304 с.
84. Мадіссон В.В. Сучасна українська геополітика/ В.В. Мадіссон, В.А. Шахов: Навч. посібник для студ. гуманіт. спец. вищих закладів. – К.: Либідь, 2003. – 174 с.
85. Максименко В.И. Расширенные тезисы к дискуссии (Форум: Геостратегическое значение Средней (Центральной) Азии в международных отношениях начала ХІХ века)/ В.И. Максименко // Восток. – 2003. - № 3. – 65-75 с.
86. Масненко В.В. Історична думка та націотворення в Україні (кінець ХІХ – перша третина ХХ століття)/ В.В. Масненко. – К.; Черкаси: Відлуння-Плюс, 2001. – 440 с.
87. Мейзерська Т. “Призначення України” Ю. Липи: проблема державності і міфологізація історії/ Т. Мейзерська // Творчість Юрія Липи в культурно-історичному контексті ХХ століття: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. Одеса. (27-28 квітня 2000 року). – Одеса: Астропринт, 2000. –16- 21с.
88. Михальченко М.І. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи/ М.І. Михальченко. – К.: Видавнича фірма “Відродження”, 2004. – 487 с.
89. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000 роки): Підручник / Л.Ф. Гайдуков, В.Г. Кремінь, Л.В. Губерський та ін. – К.: Либідь, 2001. – 624 с.
90. Мхитарян Н. Перспективи українсько-турецьких відносин у регіональному вимірі/ Н. Мхитарян // Україна-Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє. Збірник наукових праць / [упорядник Ф.П. Туранли]. – К.: “Денеб”, 2004. - 552-556 с.
91. Мхитарян Н.І. Чорноморське регіональне співробітництво як геополітичний чинник міжнародних інтеграційних процесів (1990-1998 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.04./ Н.І. Мхитарян. – К., 1999. - 24 с.
92. Никифоров А.Р. Три проекции Крымской идеи/ А.Р. Никифоров, А.В. Мальгин, С.Н. Киселёв. – Симферополь: Крым. Архив, 1995. – 80 с.
93. Оришич Т. Природно-географічний підхід в українознавчих дослідженнях С. Рудницького/ Т. Оришич // Україна просторова в концепційному окресленні Степана Рудницького. Монографія. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2003. – 32-40 с.
94. Петюр Р.К. Регіон Близького і Середнього Сходу в зовнішній політиці України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.04./ Р.К. Петюр. – К., 2007. - 20 с.
95. “Південний вектор” євроінтеграційної стратегії України. Збірка статей. - К.: ГО “Севастопольський форум”, 2006. – 204 с.
96. План дій Україна – Європейський союз на 2005-2007 роки // Україна на шляху до Європи / Упоряд. В.І. Шкляр, А.В. Юричко. – К.: Етнос, 2006. – 426-469 с.
97. Погляд на безпеку України у контексті сучасної геополітики: аспекти державного управління / М.І. Шапура, І.В. Романов, В.Ф. Саганюк, І.В. Вещицький та ін.; Національний науково-дослідний центр оборонних технологій і воєнної безпеки України. – К.: ННДЦ ОТ і ВБ України, 2006. – 257 с.
98. Політична географія і геополітика: Навч. посібник / Б.П. Яценко, В.І. Стафійчук, Ю.С. Брайчевський та ін.; за ред. Б.П. Яценка. – К.: Либідь, 2007. – 255 с.
99. Політологія / Ф.М. Кирилюк, М.І. Обушний, М.І. Хилько та ін.; за ред. Ф.М. Кирилюка. – К.: Здоров’я, 2004. – 776 с.
100. Потульницький В.А. Історія українс