КОНСТИТУЦІЙНИЙ КОНФЛІКТ ЯК ФЕНОМЕН ТА ПРОЦЕС В УКРАЇНІ

Краткое описание

ЗМІСТ
Вступ……………………………………………………………………........................3
Розділ 1. Конституційна конфліктологія — підсистема науки конституційного права……………………………………………………….……..11
1.1. Конфлікт як об’єкт наукового дослідження………………………..……11
1.2. Конфліктність у конституційному праві — наслідок соціальної
активності суб’єктів конституційних правовідносин……………..……26
1.3. Конституційна конфліктологія як наука про конституційний
конфлікт ………………………………………………………………….…….45
Висновки до розділу 1…………………………………………………...…….58
Розділ 2. Феномен конституційного конфлікту………………………………….62
2.1. Конституційний конфлікт — політико-правова реалія……..……..……62
2.2. Класифікація конституційних конфліктів………………………….……74
Висновки до розділу 2…..……………………………………………………119
Розділ 3. Конституційно-конфліктний процес……………………………….....124
3.1. Детермінація та динаміка конституційних конфліктів………………...124
3.2. Здійснення впливу на конституційно-конфліктний процес………..…139
3.3. Основи конституційно-конфліктної діагностики……………….…..…172
Висновки до розділу 3……………..…………………………………………185
Висновки………………………………………………………………………….....189
Список використаних джерел…………………….................................................195
Додаток………………………………………………………………………..……..227

ВСТУП
Актуальність теми. Сучасний процес державотворення в Україні розвивається в умовах підвищеної соціальної напруги, притаманної, як правило, всім перехідним політичним системам. Відповідність Конституції України (переважною мірою) світовим стандартам конституціоналізму поєднується з явними проблемами в реалізації конституційних приписів. Суб’єкти конституційних правовідносин нерідко вступають у взаємодію, керуючись не нормами Конституції та законів України, а передусім — власними інтересами і потребами, і вже потім — «підганяючи» конституційні установлення під власну поведінку. Необхідність політичних консультацій, переговорів, компромісу усвідомлюється лише у випадках, коли ситуація за своїм характером наближається до патової. Форми участі громадян у здійсненні публічної влади належним чином не розроблені та не втілені у державно-суспільну практику — громадяни фактично відсторонені від впливу на вирішення поточних державних справ, не мають суттєвих інструментів контролю за владою. Значний негативний вплив на конфліктний характер конституційних відносин справляє загальний низький рівень конституційно-правової культури. Таким чином, «Цивілізовані механізми політичного регулювання й громадсько-політичного діалогу в країні лише формуються, а нові форми здійснення державної влади, в той же час, запроваджуються дуже непросто і супроводжуються численними конфліктними ситуаціями» [181, с. 114]. Саме тому конституційне право набуває нового сенсу — виступає не тільки механізмом унормування політичних відносин, а й їх об’єктом, а тому, в окремих випадках, — і конфліктогенним чинником. Виходячи з цього, конституційно-правова наука має сприяти перетворенню галузі конституційного права з системи норм, що здебільшого лише закріплює статуси суб’єктів конституційної взаємодії, на ефективний регулятор конституційно-правових відносин, і зокрема — відносин протистояння, конфронтації. Це зумовлює необхідність конституювання явища конституційного конфлікту як феномена політико-правової дійсності та як процесу конфронтаційної взаємодії суб’єктів конституційних правовідносин.
Виникнення у сфері конституційно-правового регулювання протиріч, прогалин є неминучим з огляду на природний розвиток суспільних відносин. Але в Україні процес розв’язання конституційних конфліктів ускладнений деякими обставинами. По-перше, це незавершеність конституційно-правової реформи. Формування нормативно-правової бази для здійснення політичних, економічних та інших перетворень в українському суспільстві є далеким від завершення. У сфері конституційного регулювання існує багато прогалин та суперечностей, конституційні акти приймаються на основі політичних компромісів, а не на основі соціального консенсусу як це мало б бути. По-друге, високий рівень правового нігілізму та відповідно низький рівень правової культури дестабілізують вітчизняну політичну систему нехтуванням конституційними нормами, недотриманням політичних зобов’язань з боку суб’єктів конституційних правовідносин.
Таким чином, проблема вироблення механізмів здійснення впливу на конституційні конфлікти, шляхів їх попередження, способів збільшення їх позитивного впливу на розвиток конституційного процесу та зменшення їх негативних наслідків є, безумовно, актуальною. Вирішення цієї проблеми є неможливим без теоретичного забезпечення та системного розгляду конституційних конфліктів в українському суспільстві. У вітчизняній конституційній науці проблема конституційних конфліктів отримала лише часткове висвітлення, хоча їх гострота та інтенсивність потребують нових комплексних підходів. При цьому вивчення різних конституційних конфліктів та легального механізму здійснення впливу на них є необхідним не стільки в аспекті конституційної реформи, скільки у контексті нових суспільних відносин, що складаються, їх конфронтаційних тенденцій.
Конституційне право, яке довгий час було сферою інтересів лише фахівців, стає об’єктом уваги всіх без виключення учасників політичного процесу. Визнання на конституційному рівні існування конституційних конфліктів потягне зростання питомої ваги процесуальних норм у текстах конституції та конституційного законодавства, що цілком відповідає світовим тенденціям конституціоналізму.
Отже, постійне зростання конфліктності конституційно-правових відносин, необхідність удосконалення конституційного законодавства у відповідності до світових стандартів конституціоналізму зумовлюють актуальність дослідження конституційних конфліктів в Україні. Саме тому комплексний аналіз існуючих в сучасній Україні конституційних конфліктів та конституційних конфліктів, що політично та юридично вичерпані, а також практичних результатів впливу, який здійснюється конституційним правом як фундаментальним нормативним інституційним регулятором, на детермінацію та динаміку конституційних конфліктів, на мінімізацію їх негативних наслідків, має не тільки актуальне, але й концептуальне значення для теорії та практики українського конституціоналізму.
Історія сучасного державотворення багата на конфліктні прояви, але наука конституційного права дотепер оминала їхнє комплексне дослідження. У переважній більшості випадків конституційні конфлікти розглядаються в контексті і в рамках галузевих досліджень, обмежених окремою проблематикою.
Так, питання соціальної напруженості, політичної та правової активності, конституційної культури та інші суміжні теми досліджувалися Ю. Оборотовим, М. Орзіхом, В. Речицьким. Ґрунтовні дослідження конституційно-правових відносин та їх особливостей здійснені В. Лучіним, В. Погорілком. Окремі сфери взаємовідносин суб’єктів конституційного права досліджувалися А. Крусян, О. Орловським, Ю. Тихомировим та ін. Галузь юридичної конфліктології активно розвивається за участю таких вчених, як І. Ващенко, В. Крівцова, В. Кудрявцев, В. Нерсесянц. Вагомий доробок у галузі політичної конфліктології здійснили А. Глухова, Б. Краснов, В. Литвин, В. Овчинніков, Є. Степанов тощо. Відомими вченими у сучасній загальній конфліктології є А. Анцупов, Є. Бабосов, І. Ворожейкін, А. Дмитрієв, А. Кібанов, А. Шипілов та ін.
Дослідження цих та багатьох інших вчених наблизили науку конституційного права до появи в її системі нового наукового напрямку — конституційної конфліктології, яка має на меті вивчення загальних закономірностей виникнення та розвитку конституційних конфліктів. Названа тематика ставала об’єктом дослідження таких науковців, як Л. Герасіна, А. Медушевський, М. Панов, Т. Пряхіна, О. Тодика, Ю. Тодика. Зробивши вагомий внесок у розвиток нового напрямку в науці конституційного права, названі та інші автори заклали підвалини для дослідження, яке оптимально поєднує теоретичні та практичні характеристики конституційного конфлікту. Знання, одержані у загальній теорії держави та права, загальній та юридичній конфліктології, політології тощо використані як теоретична основа цього дослідження. Нормативну основу дослідження склали Конституція України, конституційне та поточне законодавство України, що регулює взаємодію між суб’єктами конституційно-правових відносин, практика Конституційного Суду України із цих питань. Емпіричну основу дослідження становлять матеріали правозастосовчої практики України.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в рамках планових наукових досліджень кафедри конституційного права Одеської національної юридичної академії з проблеми «Конституційна реформа в Україні», що є складовою загальної теми, яку розробляє Одеська національна юридична академія — «Правові проблеми становлення та розвитку сучасної Української держави» (реєстраційний номер 0101U0001195).
Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є конституювання науки конституційної конфліктології як підсистеми конституційного права України та науково-теоретичне обґрунтування на цій основі сутності, детермінації та динаміки конституційних конфліктів, а також розробка пропозицій щодо здійснення впливу на них для зменшення їх негативних наслідків. Досягнення мети дослідження передбачає формулювання та реалізацію в рамках дисертації таких задач:
проаналізувати на основі системного й порівняльного підходів існуючі в науковій вітчизняній та зарубіжній літературі погляди щодо конфліктів у конституційно-правовій сфері;
обґрунтувати необхідність вивчення явища конфліктності у конституцій-но-правовій сфері в рамках науки конституційного права;
визначити зміст і розкрити сутність поняття «конституційний конфлікт»;
запропонувати універсальну класифікацію конституційних конфліктів;
розкрити детермінанти конституційних конфліктів;
проаналізувати закономірності динаміки конституційних конфліктів;
описати існуючий інструментарій здійснення регулюючого впливу на конституційно-конфліктний процес;
визначити правові та політичні можливості існуючих в Україні державних та інших інституцій щодо попередження і вирішення конституційних конфліктів;
визначити зміст конституційно-конфліктної діагностики.
Об’єктом дослідження є конституційно-правові відносини, що визначають природу конституційних конфліктів.
Предметом дослідження є політико-правовий феномен (явище, набуте досвідом) та процес (соціально-правовий процес взаємодії суб’єктів конституційних правовідносин) конституційного конфлікту у просторі правової дійсності.
Методи дослідження. Методологічним підґрунтям дисертації є комплекс загальнонаукових філософських, соціолого-правових, формально-логічних, теоретико-правових підходів і методів, а також дослідницькі принципи — системності, об’єктивності, логічності, наступності, історизму тощо, а також система методик збирання, аналізу й обробки фактологічної інформації. Серед них — загально¬науковий, порівняльний та конкретно-історичний аналіз вітчизняних і зарубіжних джерел; аналіз, порівняння і синтез інформації органів державної влади та місцевого самоврядування, засобів масової інформації тощо; методи спостереження та співставлення — для класифікації конституційних конфліктів. За допомогою діалектичного методу визначено роль соціальної активності суб’єктів конституційних правовідносин в існуванні явища конституційної конфліктності, визначено прямий вплив соціальних протиріч, нормативних колізій, прогалин, дефектів на виникнення, розвиток і подолання конституційних конфліктів. Метод філософсько-правової антропології надав можливості поглянути на конституційний конфлікт не лише як на взаємодію між суб’єктами права, але і як на взаємодію між людьми, які стоять за цими суб’єктами. Історичний метод використано для дослідження становлення і розвитку наукової думки щодо конституційних конфліктів, з одного боку, і розвитку конституційно-конфліктного процесу в Україні – з іншого. Системний підхід було застосовано для охоплення проявів конституційної конфліктності у всіх сферах і напрямках конституційного буття, на основі чого складено та запропоновано універсальну класифікацію конституційних конфліктів. Багатоаспектність та новизна предмета дослідження зумовили використання методу міждисциплінарного синтезу і залучення положень суміжних наук, в яких розробляються проблеми конфлікту.
Наукова новизна одержаних результатів визначена постановкою проблеми — розгляд конституційних конфліктів як феномена та процесу в Україні: вперше в науці конституційного права України здійснено комплексне монографічне дослідження особливостей та закономірностей конституційних конфліктів як явища політико-правової реальності сучасного державотворення в Україні та зумовлених ними актуальних теоретичних і практичних питань. У та-кий спосіб вирішено важливе наукове завдання — розвиток цілісної концепції конституційного конфлікту на підставі теоретичного (предметного й методологічного) синтезу всіх аспектів теоретичного бачення даної проблеми у конституційно-правовому вимірі. У межах здійсненого дослідження сформульовано низку положень і висновків, що мають наукову новизну та виносяться на захист, а саме:
вперше:
впроваджено в науковий вжиток і розкрито сутність поняття «конституційна конфліктність», встановлено взаємовплив соціальної активності суб’єктів конституційно-правових відносин та конституційної конфліктності у суспільстві;
представлено універсальну класифікацію конституційних конфліктів, яка дає змогу виявити основні сутнісні характеристики кожного окремого конфлікту, і на основі цього віднести його до певних класифікаційних одиниць, що сприятиме здійсненню більш ефективного впливу на конституційно-конфліктний процес та оптимізацію наслідків конституційних конфліктів;
систематизовано та класифіковано засоби впливу на конституцій-но-конфліктний процес і, в рамках цього, виділено ведучу роль Конституційного Суду України при попередженні та вирішенні конституційних конфліктів;
вказано на існування конфліктогенного, а не лише стабілізуючого аспекту існування конституції як чинника впливу на суспільні відносини;
удосконалено:
визначення поняття конституційних конфліктів на основі комплексного дослідження їх теоретичних основ;
підхід до суб’єктів конституційних правовідносин не тільки як до носіїв певних правових статусів, а і як до соціально активних учасників правовідносин, що мають свої інтереси, потреби, цілі, які реалізуються ними через власну поведінку;
обґрунтування необхідності виділення в рамках науки конституційного права її підсистеми – конституційної конфліктології, визначення предмета та завдань останньої;
розгляд конституційної конфліктності як атрибутивної ознаки демократичного устрою держави і суспільства, і у зв’язку з цим визначено, що вміння вирішувати конституційні конфлікти та здійснювати заходи регулюючого впливу щодо них характеризує ефективність демократичних інститутів;
дістали подальшого розвитку:
положення про неприйнятність суто негативного ставлення до конституційних конфліктів, як і до соціальних конфліктів в цілому;
фактори, від яких залежить результативність вирішення конституційних конфліктів;
обґрунтування подальшого розвитку конституційного права України у напрямку збільшення питомої ваги процедурних норм, покликаних вирішувати та попереджати конституційні конфлікти, тобто спрогнозовано, що конституційна конфліктність складатиме онтологічне підґрунтя розвитку конституційного права України.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані в дисертації висновки можуть бути використані:
у науково-дослідній сфері — для подальшого теоретичного осмислення конфліктної взаємодії суб’єктів конституційних правовідносин, наукової розробки проблематики конституційної конфліктності в Україні;
у правотворчості — для приведення у відповідність до Конституції України положень конституційних і поточних законодавчих актів в частині, присвяченій регулюванню взаємостосунків суб’єктів конституційних правовідносин; для вдосконалення самої Конституції;
у правозастосуванні — для забезпечення коректного з правової та політичної точок зору застосування норм конституційного права при прийнятті рішень органами державної влади і місцевого самоврядування та іншими суб’єктами конституційних правовідносин; для загального підвищення конституційно-правової культури та конституційної правосвідомості суб’єктів конституційно-правових відносин при їхній взаємодії;
у навчальному процесі — при викладанні курсів «Конституційне право», «Філософія права», «Соціологія права», «Юридична конфліктологія», а також при підготовці відповідних розділів підручників і навчально-методичних посібників.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювалися на наукових семінарах і засіданнях кафедри конституційного права Одеської національної юридичної академії та декількох науково-прак-тичних конференціях, зокрема на 7-й (59-й) звітній науковій конференції професорсько-викладацького складу і аспірантів ОНЮА (2004 р., м. Одеса); 8-й (60-й) звітній науковій конференції професорсько-викладацького складу і аспірантів ОНЮА (2005 р., м. Одеса); 9-й (61-й) звітній науковій конференції професорсько-викладацького складу і аспірантів ОНЮА (2006 р., м. Одеса), 10-й ювілейній звітній науковій конференції професорсько-викладацького і аспірантського складу ОНЮА (2007 р., м. Одеса), Міжнародній науково-прак-тичній конференції «Другі Прибузькі юридичні читання» (2006 р., м. Миколаїв).
Публікації. Основні наукові результати дисертаційного дослідження у встановлений термін викладені у восьми статтях, п’ять з яких опубліковано у фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України.

Список литературы

ВИСНОВКИ

До теперішнього часу дослідження конституційно-правових відносин відбувалося здебільшого у ракурсі кооперації (співробітництва) суб’єктів цих відносин. Інша сторона взаємодії суб’єктів конституційно-правових відносин — конфронтація — довгий час залишалася поза увагою вчених. Дослідниками останнім часом лише вказувалося на необхідність звернутися до вивчення відносин конфлікту у конституційно-правовій сфері, але системного їх дослідження досі здійснено не було. В науці конституційного права України накопичилося багато розрізнених за тематикою робіт, присвячених тим або іншим аспектам конституційного конфлікту як феномена та процесу але їх особливістю є те, що теоретичний аналіз, здійснюваний в їхніх рамках, був спрямований на вирішення, хоч і важливих, але окремих наукових задач. Ще більший масив неоднорідної неупорядкованої інформації містить сучасна державно-правова практика.
Наукова задача цієї роботи полягала у наданні на основі теоретичного узагальнення і за допомогою методу системного аналізу цілісного уявлення про конституційний конфлікт як про феномен та процес в Україні, яке органічно поєднувало би його теоретичні та прикладні характеристики. На цій основі передбачалося запропонувати включити до змісту предмета науки конституційного права вивчення конституційної конфліктності.
За результатами здійсненого дослідження було отримано низку висновків, які — навіть у разі своєї дискусійності — стимулюватимуть подальше теоретичне осмислення особливостей та закономірностей конфліктних відносин суб’єктів конституційного права, наукову розробку проблематики оптимізації таких відносин. Разом із тим робота містить обґрунтування певних висновків і рекомендацій, скерованих на вирішення практичних завдань, зокрема вироблення ефективних цивілізованих механізмів впливу на конституційно-конфліктний процес.
Реалізовані мета і задачі цього дослідження дають можливість зробити висновки і запропонувати рекомендації щодо використання його результатів. Найбільш принциповими висновками, отриманими при дослідженні, є такі:
1. Конституційна конфліктність є не тільки природною властивістю конституційно-правових відносин, а й атрибутивною ознакою демократичного устрою держави і суспільства. Будучи наслідком соціальної (правової, політичної) активності суб’єктів конституційних правовідносин та причиною соціальної напруженості у суспільстві, конституційна конфліктність являє собою відносно масове, історично мінливе соціальне явище конституційно-правової реальності, яке складається із всієї системи конституційних конфліктів, що існують у відповідній державі у певний проміжок часу. Це складна система, в якій основне значення мають характеристики зв’язків між суб’єктами конфліктних правовідносин.
2. Вивчення в рамках науки конституційного права явища конституційної конфліктності вимагає виділення в її системі конституційної конфліктології як підсистеми. Конституційна конфліктологія відіграє інструментарну роль стосовно конституційно-правової науки, яка, у свою чергу, справляє на цю свою підсистему методологічний вплив. Підхід до вивчення конституційно-правових відносин з конфліктологічних позицій зумовлює необхідність врахування «людського чинника» у формуванні суб’єктивних зв’язків у межах системи конституційного права. Окремі індивіди, що персоніфікують суб’єктів конституційних правовідносин, своєю поведінкою, яка продиктована їх інтересами, потребами, цілями, створюють характер конституційно-правових відносин — кооперація (співробітництво) або конфронтація (конфлікт). Тому конституційне право відтепер має звернутися до деяких теоретичних та методологічних надбань конфліктології, антропології, психології, політології, соціології, тим самим збагативши свою категоріальну, теоретичну та методологічну базу. Залучення конституційної конфліктології до системи науки конституційного права дозволить оптимізувати правове регулювання у сфері конституційно-правових відносин, забезпечить в умовах конституційного розвитку невідставання науки від прикладних політичних рішень, а також належний науковий супровід здійснюваних конституційних реформ.
3. Конституційний конфлікт як одиничний прояв конституційної конфліктності та предмет конституційної конфліктології являє собою протистояння (конфронтацію) у політико-правовій взаємодії суб’єктів конституційних відносин, яке відображується в інституційно норматизованих взаємоспрямованих діях цих суб’єктів щодо визнання, задоволення, захисту своїх інтересів, потреб, цілей. Структура конституційних конфліктів включає предмет (фактичні відносини конфронтації), об’єкт (певні цінності, на які спрямовані дії сторін конфлікту), суб’єктів та інших учасників (сторони та треті особи), соціальну характеристику (соціальні детермінанти та наслідки конфлікту, соціальні явища, що мали місце одночасно з ним), правову характеристику (співвідношення з інститутами, структурами і механізмами держави і громадянського суспільства).
4. Необхідність системного дослідження конституційних конфліктів, а також їх профілактики та вирішення стали підґрунтям для розробки класифікації конституційних конфліктів у спосіб представлення їх у вигляді єдиної універсальної схеми. Виділення певних однорідних діагностичних ознак дозволяє віднести окремий конституційний конфлікт до відповідної одиниці систематизації — типу, рівня, класу, роду, предметної групи та виду.
Виділивши певні ідеальні типи, ця схема дозволяє не тільки дистанціюватися від конкретного конфлікту, але й розширити проблемне поле для здійснення діагностики конституційних конфліктів, тобто має велике прикладне значення.
5. В рамках проведеної класифікації конституційних конфліктів здійснено аналіз його можливих форм, серед яких виділено простий конституційний конфлікт та три особливі форми конституційного конфлікту — конституційний делікт, конституційний спір та конституційну кризу. Особливі форми конституційного конфлікту досить широко досліджені в науковій літературі, а в рамках цього дослідження вперше здійснено їх співвідношення між собою та співставлення з конституційним конфліктом. Зокрема, зазначено, що конституційний конфлікт може набувати різних форм, «перетікати» в процесі свого розвитку з однієї форми в іншу.
6. Конституційний конфлікт не є сталим застиглим явищем, це динамічний процес, що має свій початок та закінчення. Причини (обставини, що безпосередньо зумовлюють конфлікт) та умови (обставини, які необхідні для виникнення конфлікту) складають поняття детермінант конституційного конфлікту, які у поєднанні з усвідомленням суб’єктами протилежності своїх інтересів, створюють конфліктну ситуацію. Для її переростання у конституційний конфлікт потрібен інцидент як активна соціальна дія суб’єкта, спрямована на втілення в життя своїх інтересів. Сутність конституційного конфлікту складає чергування взаємних реакцій, спрямованих на утвердження інтересів кожної сторони і обмеження інтересів супротивника. Припинення конфліктної взаємодії може відбутися в одній із форм: розв’язання (завершення конфлікту силами самих конфліктантів), врегулювання (завершення протистояння шляхом переговорів за участю посередників або шляхом судового вирішення спору чи вирішення спору іншим повноважним арбітром), подолання (завершення конфлікту у спосіб ліквідації однієї із сторін конфлікту або придушення її інтересів), поступове загасання конституційного конфлікту.
7. Здійснення регулюючого впливу на конституційно-конфліктний процес має на меті переведення його у річище раціональної діяльності та взаємодії суб’єктів конституційно-правових відносин; здійснення впливу на конфліктну поведінку суб’єктів з метою досягнення бажаних результатів; обмеження протиборства рамками конституційного законодавства. Засоби впливу на конституційно-конфліктний процес можна умовно поділити на три групи — соціологічні, політологічні та юридичні, які на практиці вживаються системно та нероздільно. Серед соціологічних засобів, що здійснюють вплив на конституційно-конфліктний процес, виділяються прогнозування конституційних конфліктів (обґрунтоване припущення щодо можливого виникнення, подальшого розвитку та результатів конституційних конфліктів) та попередження конституційних конфліктів (діяльність, спрямована на недопущення виникнення або зведення до мінімуму можливості виникнення конфліктів, їх руйнівного впливу). Політологічні засоби впливу на конституційно-конфліктний процес включають проведення громадських слухань, політичних переговорів та консультацій, політичне посередництво тощо. Блок юридичних засобів впливу на конституційно-конфліктний процес складають узгодження нормативно-правових актів та дій суб’єктів конституційних правовідносин, а також функціонування інститутів правосуддя.
8. Конституційний конфлікт має бути правильно оцінений для здійснення адекватного впливу на нього. Ефективним засобом одержання знань про конституційні конфлікти за допомогою системи логічно послідовних методологічних, теоретичних, методичних, організаційно-технічних процедур з метою подальшого вдосконалення конституційно-правових відносин та конституційно-правового регулювання є конституційно-конфліктна діагностика. Вона передбачає: а) вивчення конституційних конфліктів (отримання знань про них шляхом спостереження й аналізу); б) моніторинг конституційних конфліктів (емпіричне дослідження реальних напружень і конфліктів та отримання на цій основі достовірної інформації про специфічні особливості їх структури, динаміки і реального впливу на відповідні соціальні процеси); в) конституційно-конфліктну аналітику (сукупність методів розпізнавання детермінант конфліктної ситуації, особливостей її найбільш ймовірного розгортання, характеру і змісту назріваючого конфлікту, інтересів, потреб і цілей конфліктуючих сторін, можливостей впливу на них); д) конституційно-конфліктологічну експертизу конституційного законодавства та практики його застосування (спеціальне дослідження якості конституційного законодавства та практики його застосування, тобто конституційних відносин, що складаються на основі цього законодавства, з точки зору конституційної конфліктності). Конституційно-конфліктна діагностика забезпечує інституціоналізацію конституційних конфліктів, тобто їх належне унормування та упорядкування, і здійснюється в Україні різноманітними державними і недержавними установами. Немає потреби у створенні якогось централізованого монополістичного діагностичного центру — існування розрізнених інституцій, що здійснюють конституційно-конфліктну діагностику вбачається більш оптимальним.
9. Для повноцінної реалізації прогностичної функції конституційної конфліктології слід розробити, по-перше, описові моделі конституційних конфліктів різних типів, рівнів, класів, родів, предметних груп та видів та розкрити закономірності виникнення та динаміки кожного з них, а по-друге, виробити пояснювальні моделі, які на основі системно-генетичного аналізу конституційних конфліктів зможуть виявити рушійні сили їх розвитку та їхні детермінанти. Для цього необхідно ретельно вивчити якомога більшу кількість конституційних конфліктів, що мали місце у конституційно-правовій практиці — як вітчизняній, так і зарубіжній — та зробити висновки щодо найефективнішого впливу на них для застосування відповідної моделі при виникненні аналогічних конфліктів у подальшому.
10. Необхідно на законодавчому рівні (бажано у майбутньому Законі про нормативно-правові акти України) закріпити обов’язковість проведення попередньої конфліктологічної експертизи законопроектів проектів, що регулюють конституційно-правові відносини.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — 30. — Ст. 141.
2. Конституція (Основний Закон) України від 20 квітня 1978 року (файл:T000000.LHT) // Комп’ютерна правова система «ЛІГА ЗАКОН».
3. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1990. — № 31. — Ст. 429.
4. Про основні засади організації функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України: Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України від 8 червня 1995 року № 1к/95 // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 18. — Ст. 133.
5. Кодекс адміністративного судочинства України // Урядовий кур’єр. — 2005. — 17 серп. — № 153 – 154.
6. Про боротьбу з корупцією: Закон України від 05 жовтня 1995 року № 356/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1995.— 22 серп. — № 34. — Ст. 266.
7. Про внесення змін до Закону України «Про комітети Верховної Ради України»: Закон України від 22 грудня 2005 року № 3277-IV // Офіційний вісник України. — 2006. — № 3. — Ст. 82.
8. Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо заборони продажу земель сільськогосподарського призначення до прийняття відповідних законодавчих актів: Закон України від 19 грудня 2006 року № 490-V // Офіційний вісник України. — 2007.— 26 січн. — № 3. — Ст. 91.
9. Про внесення змін до Конституції України: Закон України від 08 грудня 2004 року № 2222-IV // Офіційний вісник України. — 2004. — № 49. — 24.12.2004. — Ст. 3201.
10. Про громадянство України: Закон України № 2235-ІІІ від 18.01.2001 року // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 13. — Ст. 65.
11. Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу: Закон України 18 березня 2004 року № 1629-IV // Офіційний вісник України. — 2004. — № 15. — Ст. 1028.
12. Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим: Закон України від 23.12.1998 року № 350-XIV // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 5 – 6. — Ст. 43.
13. Про Кабінет Міністрів України: Закон України від 21 грудня 2006 № 514-V // Відомості Верховної Ради України. — 2007. — № 11. — Ст. 94.
14. Про Конституційний Суд України: Закон України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 49. — Ст. 272.
15. Про міжнародні договори України: Закон України від 29 червня 2004 року № 1906-IV // Урядовий кур’єр. — 2004. — 18 серп. — № 155.
16. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 24. — Ст. 170.
17. Про місцеві державні адміністрації: Закон України від 09 квітня 1999 року № 586-XIV // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 20 – 21. — Ст. 190.
18. Про нотаріат: Закон України від 02 вересня 1992 року № 3425-XII // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 39. — Ст. 383.
19. Про об’єднання громадян: Закон України від 16 червня 1992 року № 2460-XII // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 34. — Ст. 504.
20. Про основи національної безпеки України: Закон України від 19 червня 2003 року № 964-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 39. — Ст. 351.
21. Про політичні партії в Україні: Закон України від 5 квітня 2001 року № 2365-III // Офіційний вісник України. — 2001. — № 17. — Ст. 728.
22. Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів): Закон України від 03 березня 1998 року №137/98-ВР // Офіційний вісник України. — 1998. — № 12. — Ст. 435.
23. Про Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим: Закон України від 2 березня 2000 року № 1524-III // Офіційний вісник України. — 2000. — № 14. — Ст. 552.
24. Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції: Закон України від 18 жовтня 2006 року № 251-V // Офіційний вісник України. — 2006. — 15 листоп. — № 44. — Ст. 2938.
25. Про ратифікацію Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією: Закон України від 01 листопада 2006 року // Відомості Верховної Ради України. – 2006.— 15 груд. — № 50. — Ст. 497.
26. Про ратифікацію Цивільної конвенції про боротьбу з корупцією: Закон України від 16 березня 2005 року № 2476-IV // Офіційний вісник України. — 2005.— 22 квіт. — № 14. — Ст. 701.
27. Про статус депутатів місцевих рад: Закон України від 11 липня 2002 року № 93-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2002. — № 40. — Ст. 290.
28. Про статус народного депутата України: Закон України від 17 листопада 1992 року № 2790-XII // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 3. — Ст. 17.
29. Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: Закон України від 23 грудня 1997 року № 776/97-ВР // Офіційний вісник України. — 1998. — № 1. — Ст. 5.
30. Про визнання таким, що втратив чинність, Указу Президента України від 5 грудня 2006 року № 1033: Указ Президента України від 30 січня 2007 року № 59/2007 // Урядовий кур'єр. — 2007. — № 19.
31. Про визнання таким, що втратив чинність, Указу Президента України від 30 січня 1998 року № 70: Указ Президента України від 29 травня 2006 року № 450/2006 (файл: U450_06.LHT) // Комп’ютерна правова система «ЛІГА ЗАКОН».
32. Про визнання таким, що втратив чинність, Указу Президента України від 26 травня 1998 року № 511: Указ Президента України від 29 травня 2006 року № 451/2006 (файл: U451_06.LHT) // Комп’ютерна правова система «ЛІГА ЗАКОН».
33. Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України: Указ Президента України від 02 квітня 2007 року № 264/2007 // Офіційний вісник Президента України. — 2007.— 02 квіт. — № 1. — Ст. 1.
34. Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів: Указ Президента України від 26 квітня 2007 року № 355/2007 // Офіційний вісник Президента України. — 2007.— 26 квіт. — № 5. — Ст. 41.
35. Про затвердження Положення про Постійного представника Президента України у Верховній Раді України: Указ Президента України від 25 лютого 1997 року № 165/97 // Офіційний вісник України. — 1997. — № 9. — Ст. 37.
36. Про звільнення В. Іващенка з посади судді Конституційного Суду України: Указ Президента України від 10 травня 2007 року № 390/2007 (http://www.prezident.gov.ua/documents/6103.html) // Офіційне Інтернет-представництво Президента України.
37. Про звільнення В. Пшеничного з посади судді Конституційного Суду України: Указ Президента України від 30 квітня 2007 року № 369/2007 (http://www.prezident.gov.ua/documents/6083.html) // Офіційне Інтернет-представництво Президента України.
38. Про звільнення С. Станік з посади судді Конституційного Суду України: Указ Президента України від 1 травня 2007 року № 370/2007 (http://www.prezident.gov.ua/documents/6084.html) // Офіційне Інтернет-представництво Президента України.
39. Про зупинення дії нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим: Указ Президента України від 24 квітня 1997 року № 372/97 // Голос України. — 6 травня 1997. — № 77.
40. Про зупинення дії постанови Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2007 року № 617: Указ Президента України від 12.04.2007 року № 299/2007 // Офіційний вісник Президента України. — 2007. — № 4. — Ст. 34.
41. Про зупинення дії постанови Кабінету Міністрів України від 3 квітня 2007 року № 595: Указ Президента України від 03 квітня 2007 року № 265/2007 // Урядовий кур’єр. — 2007. — № 64.
42. Про зупинення дії постанови Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 2006 року № 1383: Указ Президента України від 31 жовтня 2006 року № 909/2006 // Офіційний вісник України. — 2006. — № 44. — Ст. 2944.
43. Про невідкладні додаткові заходи щодо посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією: Указ Президента України від 06.02.2003 року № 84/2003 // Офіційний вісник України. — 2003.— 21 лют. — № 6. — Ст. 228.
44. Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів: Указ Президента України від 10 травня 2006 року № 361/2006 // Офіційний вісник України. — 2006. — № 19. — Ст. 1376.
45. Про Концепцію подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності»: Указ Президента України від 11.09.2006 року № 742/2006 // Офіційний вісник України. — 2006.— 27 верес. — № 37. — Ст. 2540.
46. Про Перелік посад керівників військових формувань, правоохоронних органів, органів дипломатичної служби, кандидатури для призначення на які погоджуються з Президентом України: Указ Президента України від 04 грудня 2006 року № 1025/2006 // Офіційний вісник України. — 2006. — № 49. — Ст. 3255.
47. Про Положення про Постійного представника Президента України у Конституційному Суді України: Указ Президента України від 22 травня 1998 року № 504/98 // Офіційний вісник України. — 1998. — № 21. — Ст. 758.
48. Про продовження виконання Міністром закордонних справ України Б. Тарасюком своїх посадових обов’язків: Указ Президента України від 05.12.2006 року № 1033/2006 // Урядовий кур’єр. — 2006. — № 231. — 07 грудня 2006 року.
49. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 5 квітня 2007 року «Про суспільно-політичну ситуацію та невідкладні заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян України»: Указ Президента України від 06.04.2007 року № 285/2007 // Офіційний вісник Президента України. — 2007. — № 3. — Ст. 19.
50. Про систему заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції: Указ Президента України від 09.02.2004 року № 175/2004 // Офіційний вісник України. — 2004.— 27 лют. — № 6. — Ст. 307.
51. Питання Центру правової реформи і законопроектних робіт при Міністерстві юстиції: Постанова Кабінету Міністрів України від 16 листопада 1994 року № 780 // Зібрання постанов Уряду України. — 1995. — № 2. — С. 32.
52. Про внесення змін до Тимчасового реґламенту Кабінету Міністрів України: Постанова Кабінету Міністрів України від 30.08.2006 року № 1256 // Офіційний вісник України. — 2006.— 13 верес. — № 35. — Ст. 2465.
53. Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади: Постанова Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 року № 731 // Зібрання постанов Уряду України. — 1993. — № 1 – 2. — С. 28.
54. Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справ України: Постанова Кабінету Міністрів України від 04 жовтня 2006 року № 1383 // Офіційний вісник України. — 2006. — 40. — Ст. 2687.
55. Про затвердження Положення про Постійного Представника Кабінету Міністрів України у Верховній Раді України: Постанова Кабінету Міністрів України від 3 жовтня 2001 року № 1292 // Офіційний вісник України. — 2001. — № 40. — Ст. 1809.
56. Про затвердження Тимчасового реґламенту Кабінету Міністрів України: Постанова Кабінету Міністрів України від 05.06.2000 року № 915 // Офіційний вісник України. — 2000.— 30 черв. — № 24. — Ст. 994.
57. Про заходи щодо запобігання діям, які порушують Конституцію та закони України: Постанова Кабінету Міністрів України від 11.04.2007 року № 617 // Офіційний вісник України. — 2007. — № 27. — Ст. 1085.
58. Про невідкладні заходи щодо забезпечення виконання постанов Верховної Ради України від 2 квітня 2007 року № 837-V «Про запобігання діям, що загрожують конституційному правопорядку, громадському спокою і стабільності в Україні» та № 839-V «Про політичну ситуацію в Україні, пов’язану з оголошенням Указу Президента України від 2 квітня 2007 року «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України»: Постанова Кабінету Міністрів України від 03.04.2007 р. № 595 // Офіційний вісник України. — 2007. — № 22. — Ст. 906.
59. Про Постійного представника Кабінету Міністрів України у Конституційному Суді України: Постанова Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2005 року № 314 // Офіційний вісник України. — 2005. — № 16. — Ст. 848.
60. Про внесення змін до статті 61 регламенту Верховної Ради та постанови «Про запобігання діям, що загрожують конституційному правопорядку, громадському спокою і стабільності в Україні: Постанова Верховної Ради України від 06.04.2007 року № 904-V // Офіційний вісник України. — 2007. – № 26. — Ст. 1038.
61. Про запобігання діям, що загрожують конституційному правопорядку, громадському спокою і стабільності в Україні: Постанова Верховної Ради України від 02.04.2007 року № 837-V // Офіційний вісник України. — 2007. — № 22. — Ст. 853.
62. Про Звернення Верховної Ради Автономної Республіки Крим з приводу політико-правової ситуації, що склалася в Автономній Республіці Крим в зв’язку з виданням Указу Президента України № 70/98 від 30 січня 1998 року: Постанова Верховної Ради України № 120/98-ВР від 12.02.1998 року // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 6 – 7. — Ст. 27.
63. Про Звернення Верховної Ради України до Українського народу: Постанова Верховної Ради України від 2 квітня 2007 року № 838-V// Голос України. — 2007. — 04 квіт. — № 59.
64. Про Звернення Голови Верховної Ради України до Президента України: Постанова Верховної Ради України від 02.04.2007 року № 842-V // Голос України. — 2007. — 04 квіт. — № 59.
65. Про звернення до Конституційного Суду України стосовно розгляду конституційного подання щодо перевірки конституційності Указу Президента України від 2 квітня 2007 року № 264/2007 «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України п’ятого скликання»: Постанова Верховної Ради України від 2 квітня 2007 року № 845-V// Голос України. — 2007. — 04 квіт. — № 59.
66. Про звільнення Тарасюка Б. І. з посади Міністра закордонних справ України: Постанова Верховної Ради України від 01.12.2006 року № 413-V // Відомості Верховної Ради України. — 2007. — № 2. — Ст. 27.
67. Про підсумки парламентських слухань щодо стану боротьби з корупцією в Україні: Постанова Верховної Ради України від 5 липня 2001 року № 2612-III // Голос України. — 2001.— 15 серпня. — № 145.
68. Про політичну ситуацію в Україні, пов’язану з оголошенням Указу Президента України від 2 квітня 2007 року «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України»: Постанова Верховної Ради України від 02.04.2007 року № 839-V // Офіційний вісник України. — 2007. — № 22. — Ст. 854.
69. Про Регламент Верховної Ради України: Постанова Верховної Ради України від 16 березня 2006 року № 3547-IV // Офіційний вісник України. — 2006. — № 16. — Ст. 1174.
70. Про формування складу Кабінету Міністрів України: Постанова Верховної Ради України від 04.08.2006 року № 88-V // Відомості Верховної Ради України. — 2007. — № 37. — Ст. 323.
71. Про становище в шахтарських регіонах республіки: Постанова Верховної Ради УРСР від 28 лютого 1991 року № 801-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1991. — № 13. — Ст. 148.
72. Про ситуацію в Криму: Постанова Президії Верховної Ради України від 12.09.1994 року № 119/94-ПВ // Відомості Верховної Ради України. — 1994.— 27 верес. — № 39. — Ст. 360.
73. Про утворення Інституту законодавства Верховної Ради України: Постанова Президії Верховної Ради від 7 жовтня 1994 року № 150/94-ПВ // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 42. — Ст. 387.
74. Про суспільно-політичну ситуацію та невідкладні заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян України: Рішення Ради національної безпеки і оборони України від 05.04.2007 року // Урядовий кур’єр. — 2007. — № 64.
75. Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) // Офіційний вісник України. — 2004. — № 50. — Ст. 3288.
76. Рішення Конституційного Суду України від 07 липня 1998 року № 11-рп/98 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення частин другої і третьої статті 84 та частин другої і четвертої статті 94 Конституції України (справа щодо порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України) // Офіційний вісник України. — 1998. — № 27. — Ст. 1009.
77. Рішення Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8 – рп/2002 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) // Офіційний вісник України. — 2002. — № 20. — Ст. 993.
78. Рішення Конституційного Суду України від 14 листопада 2001 року № 15-рп/2001 у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення підпункту 1 пункту 4 Положення про паспортну службу органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України (справа щодо прописки) // Вісник Конституційного Суду України. — 2001. — № 5.
79. Про припинення конституційного провадження у справі за конституційними поданнями 57 та 69 народних депутатів України щодо визнання неконституційними актів, прийнятих на засіданні частини народних депутатів України у приміщенні «Українського дому» 21 січня та 1 лютого 2000 року: Ухвала Конституційного Суду України від 27 червня 2000 року № 2-уп/2000 // Вісник Конституційного Суду України. — 2000. — № 4.
80. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 // Постанови Пленуму Верховного Суду України. — I том. — 1963 – 2000 рр.
81. Рішення Верховного Суду України від 3 грудня 2004 року у справі за скаргою довіреної особи кандидата на Президента України Ющенка В.А. в єдиному загальнодержавному виборчому окрузі по виборах Президента України Катеринчука М.Д. на бездіяльність Центральної виборчої комісії, дії по встановленню результатів повторного голосування з виборів Президента України 21 листопада 2004 року та на рішення про оголошення Президентом України Януковича В.Ф. // Урядовий кур'єр. — 2004. — 8 груд. — № 234.
82. Про затвердження Положення про порядок проведення страйку як крайнього засобу вирішення колективного трудового спору (конфлікту) та примирних процедур під час страйку: Наказ Національної служби посередництва і примирення від 04 серпня 2004 року № 113 // Орієнтир. – 2004. — № 35.
83. Юридичний висновок Міністерства юстиції за результатами правової експертизи Указа Президента України від 2 квітня 2007 р. № 264 «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України» (www.minjust.gov.ua/0/9214) // Веб-портал Міністерства юстиції України.
84. Юридичний висновок Міністерства юстиції за результатами правової експертизи Указу Президента України від 26 квітня 2007 р. № 355 «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів» (www.minjust.gov.ua/0/9383) // Веб-портал Міністерства юстиції України.
85. Юридичний висновок Міністерства юстиції України за результатами правової експертизи Указу Президента України від 5 грудня 2006 р. № 1033 «Про продовження виконання Міністром закордонних справ України Б. Тарасюком своїх посадових обов’язків» (http://www.minjust.gov.ua/0/8361) // Урядовий портал. — 06.12.2006.
86. Юридичний висновок Міністерства юстиції України щодо рішень деяких органів місцевого самоврядування (Харківської міської ради, Севастопольської міської ради і Луганської обласної ради) стосовно статусу та порядку застосування російської мови в межах міста Харкова, міста Севастополя і Луганської області від 10.05.2006 року // Бюлетень Міністерства юстиції України. — № 6 (56) — 2006. — С. 5 – 15.
87. Висновок Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права від 27.12.2005 року щодо дотримання конституційної процедури під час внесення змін до Конституції України 1996 року шляхом ухвалення Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV та щодо відповідності його положень загальним засадам Конституції України 1996 року і європейським стандартам // Юридическая практика. — 10 января 2006 года. — № 1 – 2 (419 – 420). — С. 27 – 31.
88. Авксентьев В.А. Этнические конфликты: история и типология // СОЦИС. — 1996. — № 12. — С. 43 – 49.
89. Азаров перекрив міністерству Тарасюка кисень? (www.pravda.com.ua/news_print/2007/1/18/53387.htm) // Українська правда. — 18.01.2007.
90. Алексеев С. ХХVII съезд и современная юридическая наука (вопросы общей теории права) // Правоведение. — 1986. — № 3.
91. Алякин А.А. Основные методические подходы к анализу развития политических конфликтов // Социально-гуманитарные знания. — 2004. — № 5. — С. 306 – 312.
92. Аналітик (http://analitik.org.ua/ukr/purposes) / Веб-портал Київського центру політичних досліджень і конфліктології.
93. Ануфриев В.А. Социальная роль и активность личности. — М., 1971.
94. Анцупов А.Я., Шипилов А.И. Конфликтология: Учебник для вузов. — М.: ЮНИТИ, 2002. — 551 с.
95. Артемов Г.П. Политическая социология: Учеб. пособ. — М.: Логос, 2003. — 280 с.
96. Арутюнян А. Парламент, президент, премьер-министр: перспективы взаимоотношений // Сравнительное конституционное обозрение. — 2005. — № 4 (53). — С. 78 – 80.
97. Бабенко К. Конституція України як фактор стабілізації та розвитку правового і політичного життя суспільства // Вісник Конституційного Суду України. — 2007. — № 1. — С. 38 – 44.
98. Бабосов Е.М. Конфликтология: Учеб. пособ. — 2-е изд., стереотип. – Минск: Тетрасистемс, 2001. — 464 с.
99. Белкин А.А. Текстуально-правовые конфликты в Конституции Российской Федерации 1993 года и проблемы их преодоления // Избранные работы 90-х годов по конституционному праву. — СПб: Изд – во «Юридический центр Пресс», 2003. — С. 184 – 192.
100. Бельков О.А. Конфликтологический инструментарий политического менеджмента // Власть. — 2003. — № 11. — С. 27 – 32.
101. Бертон Дж. Природа конфликта и природа человеческий потребностей // Социальный конфликт: современные исследования / Ред.-сост. С.В. Медведева. — М., 1991. — С. 50 – 59.
102. Берченко А.Я. Ленинские принципы советского права. – М.: Мысль, 1970.
103. Бобровник С.В. Правовий конфлікт та юридичні колізії: взаємодія та взаємозалежність // Часопис Київ. ун – ту права. — 2003. — № 4. — С. 5 – 6.
104. Богданова Н.А. Целостность и структура науки конституционного права // Российский юридический журнал. — 2001. — № 2. — С. 10 – 19.
105. Большая советская энциклопедия в 30 т. — Т. 13. — М.: Изд – во «Советская энциклопедия», 1973.
106. Большой юридический словарь / Под ред. А.Я. Сухарева, В.Д. Зорькина, В.Е. Крутских — М.: ИНФРА-М, 1999. — С. 301.
107. Бондаренко М. Дважды изгнанный городской голова // Юридическая практика. — 2006. — № 4. — С. 18.
108. Бондаренко М. І не судові це справи! // Юридична практика. Судовий випуск. — 20 червня 2006 року. — С. 4.
109. Бородулина Н.А. Города-доноры: опора федерального центра или источник региональных конфликтов? // ПОЛИС. — 2002. — № 6. — С. 127 – 142.
110. Брацлавська В.Я. Соціальні конфлікти в суспільстві // Бюлетень національної служби посередництва і примирення. — 2003. — № 1. — С. 31 – 38.
111. Брежнев О.В. Конституционно-правовые коллизии и споры (теоретико-методологические подходы к исследованию) // Правовая политика и правовая жизнь. — 2002. — № 4. — С. 20 – 26.
112. Брежнев О.В. Конституционно-правовые споры как явления современной действительности (генезис, содержание, порядок разрешения) // Сравнительное конституционное обозрение. — 2005. — № 4 (55). — С. 3 – 8.
113. Брежнев О.В. Споры о компетенции между органами власти как объект судебного конституционного контроля // Конституционное и муниципальное право. — 2005. — № 4. — С. 35 – 37.
114. Бульба О. До питання поділу влади в Україні: пошук оптимальних варіантів // Право України. — 2003. — № 4. — С. 8 – 11.
115. Валюшко А. Спорная отставка КМУ // Юридическая практика. — 17 января 2006 года. — № 3 (421). — С. 3.
116. Варламова Н.В., Пахоленко Н.Б. Общественный консенсус: подходы к проблеме // Государство и право.— 1992. — № 3. — С. 3 – 10.
117. Васильева Е.И. Институционализация социального конфликта: современный опыт США // Социальные конфликты: экспертиза, прогнозирование, технологии разрешения. — 1994. — Вып. 6. — С. 128 – 151.
118. Ващенко І.В. Загальні проблеми викладання конфліктології // Психологія: Зб. наук. праць. — 2002. — НПУ ім. М.П. Драгоманова. — Вип. 15. — С. 13.
119. Ващенко І.В. Конфлікти: сучасний стан, проблеми та напрямки їх вирішення в органах внутрішніх справ: Монографія. — Харків: ОВС, 2002. — 256 с.
120. Витрук Н.В. Конституционное правосудие. Судебное конституционное право и процесс: Учеб. пособ. для вузов. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998. — С. 25.
121. Вищий адмінсуд спростував, що скасував вибори (www.pravda.com.ua/news/2007/4/25/57984.htm) // Українська правда. — 25.04.2007.
122. Війні за Тарасюка не видно ні кінця, ні краю (www.pravda.com.ua/news_print/2007/1/10/53069.htm) // Українська правда. — 10.01.2007.
123. Гавриш С. Нынешняя система местного самоуправления приводит к постоянным конфликтам в регионах // Бизнес. —2006. — № 35 (710). — С. 16 – 19.
124. Галустян Н.В. Правовая активность личности в механизме формирования социально-полезного поведения: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / Ростов-н/Д, 2005. — 26 с.
125. Ганьба Б. Місце і роль категорій системного підходу в державно-правових дослідженнях // Вісник Львів. ун – ту. — Серія юридична. — 2000. — Вип. 35. — С. 59 – 65.
126. Гвишиани Д.М. Диалектико-материалистические основания системных исследований // Диалектика и системный анализ / Под ред. Д.М. Гвишиани — М.: Наука, 1986. — С. 7 – 8.
127. Гетьман А. Перший вітчизняний підручник з конфліктології для юристів // Право України. — 2002. — № 4. — С. 170 – 171.
128. Глухова А.В. Политические конфликты и кризисы. Консенсус и политические методы его достижения // Государство и право. — 1993. — № 6. — С. 8.
129. Голова Верховної Ради України Олександр Мороз має намір запропонувати Президенту України та іншим суб’єктам політичного процесу, представленим у парламенті, проект Меморандуму примирення і співпраці (http://portal.rada.gov.ua/control/uk/pub