Мараєв Владлен Ростиславович. Відносини України і Війська Донського (1917-1921 рр.)

Краткое описание

Мараєв Владлен Ростиславович. Назва дисертаційної роботи: "Відносини України і Війська Донського (1917-1921 рр.)"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
МАРАЄВ Владлен Ростиславович
УДК 94(477):327“1917/1921”
ВІДНОСИНИ УКРАЇНИ І ВІЙСЬКА ДОНСЬКОГО
(1917 – 1921 рр.)
Спеціальність 07.00.01 – історія України
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Науковий керівник
КОЛЕСНИК Віктор Федорович,
доктор історичних наук, професор
член-кореспондент НАН України
Київ-2014
2
ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ.……………………………………… 3
ВСТУП….…………………………………………………………………..... 4
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА
ДОСЛІДЖЕННЯ……………………………………………………………..
8
РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИКО-ДИПЛОМАТИЧНІ ВІДНОСИНИ МІЖ
УКРАЇНОЮ І ВІЙСЬКОМ ДОНСЬКИМ…………………………………..
33
2.1. Пошуки політичного компромісу між Україною і Військом
Донським протягом 1917 – 1921 рр. ………………………………………
33
2.2. Українська дипломатія на Дону……………………………………….. 89
2.3. Донська дипломатія в Україні………………………………………..... 113
РОЗДІЛ 3. ВІЙСЬКОВИЙ АСПЕКТ ВІДНОСИН УКРАЇНИ
І КОЗАЦЬКОГО ДОНУ……………………………………………………..
134
3.1. Поставки озброєння і військового майна з України до Війська
Донського………………………………………………………………….....
134
3.2. Спільні зусилля Української Держави і Всевеликого Війська
Донського із формування антибільшовицьких збройних сил…..………...
161
3.3. Військова співпраця та збройне протистояння Української Народної
Республіки і Всевеликого Війська Донського у 1917 – 1920 рр. …………
169
РОЗДІЛ 4. ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ЗВ’ЯЗКИ УКРАЇНИ І
ВІЙСЬКА ДОНСЬКОГО…………………………………………………….
184
4.1. Договірна сторона торговельно-економічних відносин України
і Війська Донського………………………………………………………….
184
4.2. Взаємопоставки промислової і сільськогосподарської продукції…… 192
4.3. Співпраця Української Держави і Всевеликого Війська Донського в
управлінні Донецьким басейном……………………………………………
214
ВИСНОВКИ………………………………………………………………….. 220
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ……………… 230

Список литературы

ВИСНОВКИ
У дисертаційному дослідженні отримані такі основні результати:
1. Аналіз історіографії свідчить, що обрана тема донині не була
предметом окремого комплексного історичного дослідження. Вона знайшла
часткове висвітлення у працях українських істориків-емігрантів
“уенерівського” та гетьманського спрямування, російських емігрантів
(переважно “козацького табору”), радянських, а також сучасних українських
і російських істориків. Українсько-донські відносини висвітлювали або в
контексті більш загальних тем, або досліджували їхні окремі етапи чи
аспекти (В.М. Матвієнко, Я.В. Штанько, Д.Я. Бондаренко). Багато уваги
історики приділяли переговорному процесу України і Війська Донського
протягом 1917 – 1918 рр., проблемі кордонів, військовій співпраці. Менше
висвітлено створення та діяльність дипломатичних делегацій і представництв
обох країн, торговельно-економічні відносини, військове протистояння
Української Народної Республіки і Всевеликого Війська Донського у 1918 –
1920 рр. Українсько-донські відносини часів Гетьманату
П.П. Скоропадського досліджені повніше, ніж періоду Центральної Ради і
Директорії.
Використана у дисертаційному дослідженні джерельна база
складається з документів Центрального державного архіву вищих органів
влади та управління України, Державного архіву Російської Федерації,
Російського державного воєнного архіву, а також опублікованих документів,
спогадів, щоденників, матеріалів тогочасної преси. Вона дозволяє
комплексно дослідити процес встановлення і розвитку відносин України і
Війська Донського протягом 1917 – 1921 рр. Для теми характерна наявність
широкої, але розпорошеної по різним архівам і фондам документальної бази,
розмаїття мемуарної літератури, відносно незначна кількість опублікованих
архівних джерел.
223
2. Встановлено, що на перебіг українсько-донських відносин суттєво
впливала зміна влади у Києві. Центральна Рада і Директорія мали низку
фактично нездоланних розбіжностей з військовим урядом Дону. Українська
влада на той час була репрезентована переважно українськими соціалістами,
донська – офіцерами і чиновниками “старого режиму”, представниками
військово-бюрократичного апарату колишньої Російської імперії, з
переважаючим впливом представників одного суспільного стану – донського
козацтва. Розходження існували і у ставленні до питання національного
самовизначення та майбутнього Росії. Військо Донське декларувало
незалежність як тимчасове явище до відновлення єдиної Росії. Погляди
українського керівництва поступово трансформовувалися від
автономістсько-федералістських до самостійницько-державницьких.
Натомість перебування при владі за Гетьманату П.П. Скоропадського
консервативних кіл, дореволюційної військово-політичної еліти сприяло
налагодженню тісних союзницьких відносин між Києвом і Новочеркаськом,
вирішенню – принаймні тимчасовому – низки важливих міждержавних
проблем. Цей період став найбільш інтенсивним і конструктивним в історії
українсько-донських відносин 1917 – 1921 рр.
3. Українські дипломатичні делегації та представництва на Дону
створювалися на всіх етапах Української революції 1917 – 1921 рр. За
Центральної Ради це були місії Є.Д. Онацького (жовтень-листопад 1917 р.),
М.М. Ґалаґана і Є.Д. Онацького (грудень 1917 р.). За Гетьманату –
консульське агентство I розряду на чолі з В.Ю. Міщенком (серпень-вересень
1918 р.), дві місії К.Х. Середіна (серпень-жовтень 1918 р.), надзвичайне
представництво на чолі з М.А. Славинським (вересень 1918 р.) та посольство
К.Х. Середіна (листопад 1918 р.). Планувалося також заснувати консульство
в Ростові-на-Дону. За Директорії у січні 1919 р. було призначене посольство
П.Д. Понятенка (за іншими даними – С.Ф. Веселовського) та відправлена
місія Л.Є. Чикаленка й О.Х. Саліковського (листопад 1919 р.).
224
Гетьманський уряд уникав створення дипломатичного представництва до
визнання незалежності Всевеликого Війська Донського у серпні 1918 р. Після
цього на Дон було відправлене надзвичайне представництво М.А. Славинського,
яка протягом вересня 1918 р. виконувала функції посольства.
Водночас, власне посольства, призначені у 1918 – 1919 рр. урядами
Української Держави та Української Народної Республіки періоду
Директорії, через військові дії не змоги дістатися місця призначення. Єдиним
діючим дипломатичним представництвом, що повністю відповідало своїм
назві та призначенню, було консульське агентство I розряду у
Новочеркаську, покликане дбати про інтереси українців у Всевеликому
Війську Донському. Після приходу Директорії до влади воно втратило
зв’язок з українським урядом і зрештою наприкінці липня 1919 р. було
ліквідоване за рішенням офіційного Новочеркаська.
Крім цього, дипломатичні представництва й делегації виконували
широкий спектр завдань – вели переговори з донським керівництвом,
представляли інтереси держави, сприяли налагодженню тісних політичних та
економічних зв’язків. Однак низка несприятливих факторів заважала
повноцінній діяльності української дипломатії на Дону. До них слід
насамперед зарахувати внутрішньополітичну нестабільність в Україні, часті
зміни політичних режимів та більшовицьку військову експансію.
Важливо відзначити, що Директорія УНР працювала над створенням
офіційного дипломатичного представництва у Всевеликому Війську
Донському тільки в перші місяці перебування при владі (грудень 1918 – січень
1919 рр.). Після остаточної інтеграції ВВД до структур Білого руху Півдня
Росії уряд УНР фактично відмовився контактувати з новим Військовим
Отаманом А.П. Богаєвським, вважаючи його близьким співробітником
А.І. Денікіна і прихильником “єдино-неділимської” політики. Натомість УНР
відправляла на Дон неофіційних представників, шукала зв’язок із донською
опозицією, намагаючись знайти у середовищі донського козацтва сили, які б
підтримали незалежність Української Народної Республіки. Із цією
225
обставиною пов’язаний переговорний процес і укладення вже на еміграції у
1921 р. конвенції з опозиційною Донською демократичною групою.
Дипломатичні представництва Війська Донського в Україні також
існували з 1917 по 1919 рр. За періоду Центральної Ради у листопаді 1917 –
квітні 1918 рр. підосавул В.В. Шапкін представляв інтереси не тільки
козацького Дону, але й усього Південно-Східного Союзу Козацьких Військ,
Горців Кавказу і Вільних Народів Степів. За Гетьманату П.П. Скоропадського
Військо Донське направило до України посольства В.І. Сидоріна (травень
1918 р.), М.А. Свєчина й О.В. Черячукіна (травень-червень 1918 р.; від червня
1918 до початку 1919 рр. очолював О.В. Черячукін). Обговорювалося також
питання створення донського консульства в Одесі. Характерною ознакою
донських посольств цього періоду був авторитетний склад (генерали, міністри,
високі посадовці), що свідчить про пріоритетність українського напрямку у
зовнішній політиці Новочеркаська.
Найбільш результативною стала діяльність посольства генерала
О.В. Черячукіна. Наприкінці серпня 1918 р. після обопільного визнання
незалежності й суверенітету двох держав воно отримало найвищий
дипломатичний статус – повноважного посольства (Зимової Станиці
Всевеликого Війська Донського на Україні).
О.В. Черячукін зі своїми співробітниками досяг не тільки
дипломатичного визнання ВВД, але й налагодження комунікацій, військової,
торговельної, економічної співпраці. Запорукою цих здобутків стало й те, що
донські дипломати вибудували контакти із дипломатичними
представництвами Центральних держав в Україні та німецьким військовим
командуванням. На особистому рівні Гетьмана П.П. Скоропадського,
Військового Отамана П.М. Краснова, послів М.А. Свєчина й О.В. Черячукіна
пов’язували близькі відносини, що сприяло плідності й конструктивності
українсько-донських переговорів.
4. Проблема кордонів посідала одне з провідних місць у відносинах
України і Війська Донського. Передумовою її виникнення стала наявність
226
значної частки україномовного населення серед мешканців Таганрозького,
Донецького, Ростовського і деяких інших округів Області Війська Донського.
Важливу роль відігравали також економічні й політичні мотиви.
Територіальні претензії української сторони навесні-влітку 1918 р.
підкріплювалися присутністю на Дону запрошених нею німецьких військ.
Донський Військовий Отаман П.М. Краснов висунув зустрічні претензії на
частину Східної України – Донецький кам’яновугільний басейн, де також
розташовувалися важливі для Донської армії патронний і кінні заводи.
Переговорний процес завершився укладенням “Попередньої угоди” 7 серпня
1918 р. Офіційні Київ і Новочеркаськ визнали незалежність і суверенітет
одне одного, відмовилися від обопільних претензій, встановили
міждержавний кордон згідно з останньою (1887 – 1917 рр.) адміністративною
межею між Катеринославською, Харківською, Воронезькою губерніями та
Областю Війська Донського, яка існувала в Російській імперії, з переданням
до складу Української Держави невеликої території в районі Маріуполя зі
складу Таганрозького округу.
Внаслідок попереднього характеру договору від 7 серпня 1918 р.
проблема кордонів не була вирішена остаточно. Новий етап її загострення
припав на листопад-грудень 1918 р., коли під час повстання під проводом
Директорії Донська армія з дозволу гетьманського уряду зайняла частину
східноукраїнських територій, насамперед міста Старобільськ, Біловодськ,
Бахмут, Луганськ, Дебальцеве, Єнакієве, Юзівку, Волноваху, Маріуполь.
Перебування Донської армії на території України зумовило короткотривалий
збройний конфлікт між донцями і армією Директорії, проте через успішний
наступ більшовицьких військ питання українсько-донського кордону
втратило актуальність. Вже у 1921 р. воно розглядалося під час перемовин
про укладення конвенції між урядом УНР в екзилі та Донською
демократичною групою, однак досягнуті домовленості за тогочасних умов
було неможливо втілити в життя.
227
5. До налагодження військової співпраці Україну і Військо Донське
підштовхувала наявність спільного супротивника – більшовицької Росії.
Окремі кроки в цьому напрямі було зроблено вже наприкінці 1917 – на
початку 1918 рр. За Української Держави П.П. Скоропадського, з початку
літа 1918 р. військова співпраця стала однією з чільних складових відносин
Києва і Новочеркаська. Гетьманський уряд, офіційно перебуваючи у стані
перемир’я із РСФРР, активно постачав озброєння та військове спорядження
для Донської армії, яка воювала з більшовицькими силами. Спочатку це
здійснювалося неформально, а від серпня 1918 р. – за умовами “Додаткової
секретної угоди”. Зі складів колишніх Південно-Західного й Румунського
фронтів російської армії, Луганського патронного заводу на Дон відправляли
гармати, гвинтівки, кулемети, снаряди, набої, порох, мотоциклетки,
велосипеди, кабель, телефонні апарати, одяг, санітарне майно тощо. Загальна
вартість озброєння і військового спорядження становила кількадесят
мільйонів карбованців. Однак донці здебільшого сплачували тільки вартість
фрахту, завантаження й розвантаження, оскільки українська сторона визнала
їхнє право на частку майна колишньої російської армії.