МІСЦЕ УКРАЇНИ В СИСТЕМІ РЕГІОНАЛЬНИХ ВІДНОСИН КРАЇН ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ТА ПІВДЕННО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

на правах рукопису

ЗАДОРОЖНЯ Аліна Григорівна

УДК 323.174(477):303.732.4(4-191.2)

МІСЦЕ УКРАЇНИ
В СИСТЕМІ РЕГІОНАЛЬНИХ ВІДНОСИН КРАЇН
ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ТА ПІВДЕННО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ

Спеціальність 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем
та глобального розвитку

дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук
Науковий керівник
Брусиловська Ольга Іллівна
доктор політичних наук, доцент

Чернівці – 2012

ЗМІСТ

Перелік умовних скорочень............................................................................4
Вступ....................................................................................................................5
РОЗДІЛ I
Теоретико-методологічні засади та джерельна база дослідження...............................................................................................................11
1.1.Джерельно-концептуальні виміри дослідження….………..…………....12
1.2.Стан наукової розробки проблеми.............................................................34
Висновки до першого розділу..........................................................................58
РОЗДІЛ ІІ
Україна й країни Центрально-Східної та Південно-Східної Європи у регіональних та єврорегіональних структурах в умовах європейської інтеграції...................................................................................................................61
2.1.Європейська інтеграція як фактор змін у відносинах України з країнами ЦСЄ та ПСЄ.………………………………………………………………………..62
2.2.Особливості співробітництва України з країнами субрегіону в Чорноморському регіоні……………………..………………...…………………..80
2.3.Діяльність України і держав ЦСЄ та ПСЄ в Центральноєвропейській ініціативі…………………………………………………………………………….89
2.4.Єврорегіони як особлива форма транскордонної співпраці…...……….97
Висновки до другого розділу.........................................................................121
РОЗДІЛ ІІІ
Двостороннє співробітництво України з країнами Центрально-Східної та Південно-Східної Європи……………………...…………………………….125
3.1.Становлення політичних відносин між Україною й державами ЦСЄ та ПСЄ…………………………………………………………..…….........................126
3.2.Економічний аспект діяльності України в субрегіоні ЦСЄ та ПСЄ….......................................................................................................................145
3.3.Співробітництво України й країн ЦСЄ та ПСЄ в гуманітарній і науково-технічній сферах.......................................................................................162
3.4.Розбудова системи колективної безпеки в ЦСЄ та ПСЄ й місце України в ній………………………………………………...................................................171
Висновки до третього розділу........................................................................185
Висновки.........................................................................................................188
Додатки............................................................................................................197
Список використаних джерел.....................................................................227

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

БЛЕКСІФОР
(BLACKSEAFOR)
ЄІСП (ENPI)
IНОГЕЙТ (INOGATE)
IСПА (ISPA)

IФОР (IFOR)

KФОР (KFOR)

НУТС (NUTS)
ПETрA (PETrA)
СAПАРД (SAPARD)
СЕЗ
СФОР (SFOR)
ТАСІС (ТАСІS)
TРACEКA
(TRACECA)
ФАРЕ (PHARE)

ЦЕФТА (СEFTA)

– Чорноморська група воєнно-морського співробітництва
– – Європейський інструмент сусідства й партнерства
– Міждержавне транспортування нафти та газу в Європу
– інструмент структурної політики для країн напередодні вступу до ЄС
– сили втілення миру в Боснії і Герцеговині під керівництвом НАТО
– міжнародні сили для забезпечення стабільності Косово під керівництвом НАТО
– система територіальних одиниць ЄС
– Чорноморська пан-європейська зона
– спеціальна програма ЄС по с/г та сільському розвитку
– спеціальна економічна зона
– міжнародні сили по стабілізації в Боснії і Герцеговині
– програма допомоги ЄС Новим незалежним державам
– Транспортний коридор Європа-Кавказ-Азія

– програма допомоги ЄС країнам Центральної та Східної Європи (спочатку для Польщі, Угорщини)
– Центральноєвропейська угода про вільну торгівлю

ВСТУП

Актуальність теми. Події останніх років у Європі обумовили початок нового періоду в житті ЄС, який впритул наблизився до кордонів пострадянських держав, відкривши широкі перспективи для України. Розширення Євросоюзу відбувалося за рахунок європейських країн колишнього соцтабору, раніше відомих у політичній літературі як регіон “Східна Європа”. Однак, з крахом біполярного світу, країни почали реалізовувати регіональні функції в рамках субрегіональної системи “Центрально-Східна та Південно-Східна Європа”. Держави цієї системи вирізняються з-поміж інших одиниць спільними геополітичними, економічними та історичними рисами і знаходяться в постійній взаємодії; серед них є як нові країни-члени Євросоюзу, так і країни-претенденти. До “ЦСЄ” зазвичай відносять Польщу, Словаччину, Угорщину, Чехію (іноді Словенію), до “ПСЄ” - Албанію, Болгарію, Боснію і Герцеговину, Македонію, Румунію, Сербію, Словенію, Хорватію, Чорногорію. З розширенням ЄС на схід у 2004 та 2007 роках зазначена система стала втрачати цілісність, але дана дефініція ще зберігає свою актуальність. Граничне звуження формату співробітництва наразі не позбавляє Україну активної діяльності в наявному субрегіоні.
Становлення і розвиток відносин України з цими державами дає можливість відстежити логіку і динаміку подальших процесів взаємодії, що відбуваються в субрегіоні з геополітично рухливими кордонами. Термін його існування залежатиме як від успіху адаптації лідерів до стандартів ЄС, так і можливості організації абсорбувати нових членів, де консолідуючим фактором лишатимуться ментальні подібності й культурні зв’язки. В умовах делегування країнами частини своїх повноважень наддержавним інститутам, актуальності набуває питання розбудови системи співпраці за участю України.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження безпосередньо пов’язане з науковою темою, яку розробляє Інститут соціальних наук Одеського національного університету імені І. І. Мечникова – “Міжнародні відносини й політика держав в умовах глобальних трансформацій: концептуальні виміри та зовнішньополітична практика” (державна реєстрація № 0107U012509), яка зорієнтована на науково-аналітичне забезпечення діяльності урядових і неурядових організацій України.
Мета дослідження – визначення місця України в системі регіональних відносин у форматі співробітництва з країнами ЦСЄ та ПСЄ.
Досягнення провідної мети вимагає постановки і розв’язання наступних завдань:
- проаналізувати й систематизувати основні теоретико-концептуальні підходи до вивчення сутності системи регіональних відносин ЦСЄ та ПСЄ і місця в ній України;
- здійснити класифікацію джерел і дослідити стан вивченості проблеми праці представниками різних національних шкіл політичної науки;
- визначити головні етапи становлення і розвитку політико-економічних та соціально-культурних відносин України з державами субрегіону;
- відобразити вплив зовнішніх чинників на систему відносин “Україна - держави ЦСЄ та ПСЄ”;
- висвітлити феномен транскордонного співробітництва в перехідних суспільствах на прикладі посткомуністичних країн субрегіону й України;
- розкрити зміст і структуру основних аспектів двосторонньої співпраці України з країнами ЦСЄ та ПСЄ;
- простежити динаміку розвитку зовнішньополітичної діяльності України стосовно країн субрегіону на сучасному етапі;
- здійснити прогностичний аналіз ролі східноєвропейського напрямку в зовнішній політиці України, представивши цілісну картину співпраці.

Об’єктом дослідження є Україна в субрегіональній системі ЦСЄ та ПСЄ.
Предметом дослідження визначено процес взаємодії України з країнами ЦСЄ та ПСЄ стосовно сфер діяльності і рівнів співпраці.
Хронологічні рамки теми охоплюють період 1991 – 2010 років. Нижня межа визначена геополітичними змінами на європейському континенті, коли посткомуністичні східноєвропейські країни почали перетворюватися на самостійних акторів міжнародних відносин, державну незалежність здобула Україна. Разом із тим відбулися зміни в основах зовнішньополітичних курсів нових демократичних країн. Верхня межа обумовлена досягненням стратегічної мети лідерами субрегіону – вступом до лав ЄС та початком адаптаційного періоду. З одного боку, країни отримали великі преференції, з іншого – їх участь у європейських інтеграційних процесах вплинула на подальшу долю ЦСЄ та ПСЄ як цілісної субрегіональної системи. В Україні були заново окреслені зовнішньополітичні орієнтири держави.
Методи дослідження. У процесі дослідження використано сукупність загальнонаукових та спеціальних методів, які відповідають меті й завданням. Основним став метод системного аналізу міжнародних відносин і зовнішньої політики, який дозволяє розглянути зовнішньополітичні реалії окреслених у роботі країн та місце їх у системі регіональних відносин через співробітництво в міжнародних організаціях, на рівнях вищих органів влади й місцевих адміністрацій. Його використання сприяло більш чіткій постановці і комплексному розгляду наявних проблем та підвищило ефективність їх розв’язання.
Логічний метод використано для теоретико-методологічного та порівняльного аналізу джерел; формально-юридичний – для аналізу законодавчих актів та інших нормативно-правових документів. Компаративістський та історичний методи дали можливість встановити відповідність моделей політично-економічного розвитку України і країн ЦСЄ та ПСЄ стандартам ЄС у періоди реалізації ними євроінтеграційних прагнень й адаптаційних процесів. Використання статистичного методу уможливило аналіз соціально-економічних показників країн, що вивчаються. Підвищити точність оцінювання основних чинників співпраці вдалося за рахунок емпіричного методу, що передбачає “польові дослідження” науковця.
Наукова новизна дисертації визначається метою та завданнями дослідження і полягає в наступному:
Вперше:
- зроблено аналіз східноєвропейського напрямку української зовнішньої політики на засадах теорії структурного реалізму, розробленої однією з провідних шкіл сучасної політичної науки;
- запропоновано авторське бачення періодизації розвитку відносин України з країнами ЦСЄ та ПСЄ;
- здійснено комплексний підхід щодо діяльності України в субрегіоні з урахуванням внутрішніх і зовнішніх факторів;
Отримали подальший розвиток:
- теоретичне осмислення терміну “Центрально-Східна та Південно-Східна Європа” як субрегіональної системи, що склалася в посткомуністичний період;
- усвідомлення, що ефективність подолання розбіжностей соціально-економічного розвитку України та східноєвропейських держав цілковито залежить від дотримання першою європейського курсу;
- розуміння залежності успішної співпраці України в субрегіоні від внутрішніх чинників, а також впливу географічного й історичного факторів;
- аналіз транскордонного співробітництва як невід’ємної складової регіональної системи відносин.
Практичне значення дисертації полягає в її науковій новизні та актуальності. Авторські методи вивчення взаємин України й посткомуністичних держав ЦСЄ та ПСЄ сприятимуть подальшій розробці різноманітних варіантів теоретичних досліджень міжнародних систем і можуть бути використані в таких сферах:
1) науково-дослідній: головні ідеї та відправні положення дисертації дозволяють доповнити дослідницький інструментарій вітчизняної політичної науки при вивченні проблеми співробітництва України з країнами субрегіону в контексті євроінтеграційної політики держави;
2) навчальній: наукові здобутки дослідниці знайшли своє застосування в навчальному процесі при проведенні практичних занять з курсів історії міжнародних відносин, теорії зовнішньої політики держав та спецкурсу “Зовнішня політика країн Східної Європи після Другої світової війни”, що читаються в Інституті соціальних наук ОНУ імені І. І. Мечникова;
3) прикладній: основні висновки та рекомендації можуть бути використані при розробці представниками МЗС чи іншими органами державної влади зовнішньополітичної стратегії України, формуванні двостороннього діалогу зі східноєвропейськими партнерами.
Апробація результатів дисертації. Теоретичні напрацювання дослідження обговорювались на міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях, семінарах, “круглих столах”, у тому числі на наукових семінарах з теорії, історії та історіографії міжнародних відносин (ТІІМВ) у м. Одеса, на ІІ-й і ІІІ-й Міжнародних науково-практичних конференціях “Європейські інтеграційні процеси і транскордонне співробітництво: міжнародні відносини, економіка, політика, географія, історія, право” (м. Луцьк, травень 2005 р., травень 2006 р.); ІІ-й Міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми європейської інтеграції і транскордонного співробітництва”, присвяченої десятиріччю створення єврорегіону “Буг” (м. Луцьк, вересень 2005 р.); “круглому столі” “Мультикультурність та її роль у європейській інтеграції” (м. Одеса, травень 2006 р.); II – VІІІ-й сесіях MOST Association (Болгарія, м. Велико Тирново, березень 2006 р., м. Девін, липень – серпень 2006 р., м. Софія, грудень 2006 р., травень 2007 р., м. Девін, липень – серпень 2007 р., м. Софія, січень 2008 р., м. Софія, травень 2008 р.); ІІІ-й Міжнародній науково-практичній конференції “Стратегія розвитку України у глобальному середовищі” (м. Сімферополь, листопад 2009 р.); IV-й Міжнародній науковій конференції “Соціально-політична інтеграція: локальний, регіональний і глобальний виміри” (м. Одеса, березень 2009 р.).
Особистий внесок здобувача. Усі сформульовані в дисертації положення та висновки обґрунтовані на базі особистих теоретичних та практичних досліджень автора. У співавторстві з О.І. Брусиловською опубліковано статті “Регіональне співробітництво України та країн Східної Європи: досвід Одеської області”, “Регіональне співробітництво України та країн Центрально-Східної і Південно-Східної Європи: місце і роль в процесі посткомуністичної трансформації”, “Украйна, като транзитна държава”, “Конфликтите в Косово и Ирак в контекста на преустройството на съвременната система на международни отношения”, в яких особистий внесок здобувача складає 50 відсотків. У дисертації ідеї та розробки, які належать іншим авторам, не використовувались.
Публікації. Основні розробки дисертації представлені в тринадцяти публікаціях, з яких сім статей опубліковані в наукових фахових виданнях. Деякі напрацювання автора були викладені в друкованих ЗМІ та електронних виданнях.
Структура дисертації зумовлена метою, об’єктом, предметом та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, переліку умовних скорочень, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел (українською, російською, англійською, болгарською, польською мовами), що становить 417 найменувань (47 сторінок) та додатків, які представлені в 15 таблицях і 10 ілюстраціях. Загальний обсяг дисертації 196 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проаналізований та узагальнений у дисертації матеріал дозволяє сформулювати ряд теоретичних висновків та практичних рекомендацій щодо місця України в системі відносин країн ЦСЄ та ПСЄ.
1. Наукові напрацювання представників структурного реалізму, зокрема Б. Бузана, дають можливість досліджувати східноєвропейські країни й Україну як окрему систему з властивостями структури, існуючу поміж глобальною та державною системами. Завдяки цій теорії можна врахувати фактори розподілу можливостей акторів, відносини дружби та ворожнечі між ними. Оскільки стосунки є багатогранними та складними, відкриття структурних реалістів здатні упорядкувати їх, полегшити пояснення деяких явищ та подій.
При визначенні сутнісних характеристик ключових понять дисертаційної роботи задіяні сучасні концепції нового регіоналізму. Напрацювання К. Сміт, Б. Хеттнє, Ф. Содербаума та Л. Ленгенхова уможливили поглиблене вивчення зв’язку елементів у системі як складного процесу, який на певному етапі перетворює окреслену територію у діючу одиницю з інституційними властивостями. Тобто, між ЦСЄ та ПСЄ й Україною встановлювалися й розвивалися соціальні контакти, які згодом розширювалися на всі напрямки життєдіяльності, перетворюючись в нову форму політичної організації. При цьому важливу роль відігравали національні меншини, зацікавлені в збереженні історичної пам’яті. Водночас у взаєминах ЄС і країн ЦСЄ та ПСЄ міжрегіоналізм не спостерігався, що свідчить про наявність відносин субрегіонального характеру.
2. Проблеми європейської інтеграції привернули увагу науковців майже всіх національних шкіл, але питанню діяльності України в східноєвропейському субрегіоні вчені відводили скромне місце; у працях останніх років стосовно входження України до ЄС спостерігався деякий скептицизм. Виправданням українських негараздів вітчизняні науковці не рідко називали неприйнятність для України досвіду західних сусідів. Серед основних сучасних шкіл, які займаються даними питаннями, відмічені Волинська, Київська, Львівська, Одеська та Чернівецька, що працюють на базі національних університетів. В країнах регіону аналіз цих проблем представлено в роботах дослідників Асоціації абсолвентів Коледжу Європи в Болгарії, Європейського центру Варшавського університету, Інституту європейської політики “Europeum” в Чехії, Софійського університету ім. Климента Охридського, Центральноєвропейського університету (Будапешт), Центру соціальних та економічних досліджень у Польщі та ін. У західних наукових колах існували великі сподівання щодо ефективного розвитку нових демократичних держав, хоча затрати на їхню підтримку виявилися більшими ніж передбачалося на початку. Проблеми адаптації претендентів на членство та нових членів ЄС породили сумніви щодо участі в євроінтеграційному процесі української держави. При цьому проявлялася впевненість у збільшенні домінуючої ролі Заходу в субрегіоні. Значний вклад у вивчення питань співпраці внесли Центр Європейської політики (Брюссель), Центр Російських та Східноєвропейських студій при Бірмінгемському університеті, Сандхерстська академія Королівських збройних сил та Вища школа соціальних наук (Париж). Як виявилося, теоретики різних національних шкіл переважно відображали стан розвитку співробітництва в контексті європейської та євроатлантичної інтеграції. Загальний характер двосторонніх відносин представлений значно рідше.
3. Авторське бачення періодизації розвитку стосунків України з державами субрегіону включає три етапи. Перший період “дипломатичного визнання”, що охоплює 1991 – 1994 рр., в Україні ознаменувався становленням незалежності, основ демократії та міжнародно-правовим визнанням. Східноєвропейські країни в цей час проходили початкову стадію внутрішніх трансформацій. Діалог розвивався більшою мірою в рамках міжнародних регіональних організацій. Другий період умовно можна назвати декадою “зовнішньополітичного плюралізму” (1994 – 2004 рр.). Після довгих вагань у виборі зовнішньополітичного шляху Україна заявила про намір увійти до НАТО, що розглядалось як шлях до ЄС; Рада національної безпеки та оборони України ухвалила “Державну стратегію України щодо НАТО” (2002 р.). Стратегія визначала спрямування державної політики на повномасштабну інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури. Того ж року на саміті в Празі було схвалено План дій Україна-НАТО, де окреслювалися стратегічні та середньострокові цілі інтегрування. Стабільно розвивалися стосунки як із США, так і з РФ. Період також характеризувався помірним, але малоефективним реформуванням усіх сфер життєдіяльності, що супроводжувалося затяжними кризами, безробіттям, інвестиційною непривабливістю. Тим часом у східноєвропейському субрегіоні окреслилася група лідерів (країни ЦСЄ, згодом до них приєдналася Словенія), які з 1994 по 1997 рр. активізували переговори з ЄС та НАТО. Країни-аутсайдери реалізовували свої дії щодо глибокого реформування вже з 1998 р. На них стали інтенсивно поширюватися програми підтримки ЄС. Проте Захід не влаштовувала українська багатовекторність, коли, з одного боку, влада проголошувала генеральною лінією політичної поведінки євроінтеграцію (Послання Президента України до Верховної Ради України у квітні 2002 р.), з іншого – підписувала договір про економічний союз з Росією, Білоруссю та Казахстаном (вересень 2003 р.) як спробу реінтеграції радянських економік. Третій період зовнішньополітичної діяльності України (2004 – 2010 рр.) затвердив “європейський вектор” як пріоритетний. Після 2004 р. лідери східноєвропейського субрегіону зосередилися на діяльності в ЄС, а в Україні відбулись події більш відомі як “помаранчева революція”. Внутрішня політика прирікалася на кардинальні зміни, призвані не тільки покращити добробут населення, а й зробити Україну прийнятною для Європи, але невтілені плани негативно вплинули на авторитет України у світі. З 2010 р. розпочався новий етап розвитку держави, для якого характерним став “багатовекторний пасеїзм”. Відмова від попередніх схем інтеграції (в ЄС через членство в НАТО) і повернення до багатовекторності у зовнішній політиці відбувалися з поглибленням кризових явищ у державі.
4. Аналіз співробітництва з країнами субрегіону в першу декаду української незалежності дає підстави говорити, що роль учасників діалогу в міжнародних процесах лишилася невизначеною. На початку демократичного шляху головним чинником для всіх країн системи став європейський напрямок, який з роками набував популярності. Північно-Атлантичний Альянс усе ще сприймався як агресивний блок. Лише в другій половині 90-х рр. шлях до ЄС через НАТО східноєвропейські країни вважали найкоротшим, проте Україна продовжувала заявляти про позаблоковий статус. Нині членство в організації вимагає від партнерів переосмислення двосторонніх відносин, оскільки лідери субрегіону як частина єдиної інституції мають підпорядковувати свої рішення загальним правилам. Імовірність призупинення процесу абсорбації нових членів після вступу Болгарії та Румунії досить висока. З роками значимість нових членів в організації зростатиме, межа між Новою та Старою Європою зітреться. Тоді допомога сусідів знадобиться Україні ще більше в якості лобістів. Якщо для східноєвропейців країнами-провідниками були Австрія, Німеччина, для української держави таку функцію зможуть виконувати Польща та Угорщина. Попри існуючі бар’єри, ЄС – організація, яка найбільше впливає на різні сфери суспільно-політичного життя країн, на формування зовнішньополітичних пріоритетів. Інші організації створювалися задля сумісної підготовки її учасників до членства в Союзі.
ОЧЕС визнана першою міжнародною організацією, де Україна виступила рівноправним учасником чорноморських процесів, незважаючи на те що перетворенням морського регіону в зону миру та економічного процвітання зацікавився Захід. ЦЄІ, яка переслідувала завдання, спрямовані на розвиток цінностей ЄС, стала чи не першим прикладом польського лобіювання українських інтересів. Та з наближенням до основної мети країни Вишеградської четвірки втрачали інтерес до організації. Її поповнювали слабкі учасники субрегіону. Коли Чехія проводила політику виходу з Ініціативи, членства прагнули Україна, Румунія.
Аналіз показав, що процеси, які відбуваються в субрегіоні з одними країнами, зрештою, охоплюють інші, однак кінцевий результат значною мірою залежить від внутрішніх чинників кожного актора. Для України реалізація європейських сподівань відноситься до довгострокової перспективи, у ближ- чій – членство в ЄС країн ПСЄ, за умови швидкої адаптації нових держав-членів Союзу.
5. На основі дослідження єврорегіонів, діючих на сході Європи, до яких входять адміністративно-територіальні одиниці України (“Карпати”, “Буг”, “Нижній Дунай”, “Верхній Прут”) зроблено висновок, що певним гальмом реалізації єврорегіональних проектів є відсутність у окремих учасників належної законодавчої бази. У час, коли держави ЦСЄ проводили політику адаптації внутрішніх регіонів, керуючись принципом субсидіарності, в Україні адміністративна реформа не стояла на порядку денному. Тим самим не був досягнутий баланс інтересів розвитку окремих утворень.
Вагомим недоліком відмічалася відсутність в Україні окремо виділених владних структур по розробці спільних програм єврорегіонів, проектів та механізмів їхньої реалізації, не був налагоджений оперативний зв’язок між підрозділами, які займаються відповідною проблематикою. Додатковою перешкодою стало введення візового режиму для українських громадян. Поки що активність українців стосовно перетину кордону зменшилася невідчутно завдяки створенню спрощеної процедури видачі віз.
У найближчій перспективі, коли в Україні сформується суспільство, зацікавлене в поглибленні діалогу із західними партнерами, регіональна політика зазнає значних змін. Єврорегіональна форма співробітництва виведе Україну на нову стратегічну лінію зовнішньої політики, яка може стати однією з найбільш успішних ланок.
6. Необхідність встановлення двосторонніх відносин між Україною та східноєвропейськими державами визначена низкою факторів. Країни є спорідненими не лише через близьке географічне розташування, а й через спільне минуле та європейське майбутнє. Якщо спочатку реалізації добре обміркованої зовнішньої політики України заважала глибока системна криза, то у подальшому стурбованість західних сусідів стосувалася нестабільної політичної ситуації, спричиненої нездатністю еліт ліквідувати гострі внутрішні проблеми. Серед дестабілізуючих факторів у субрегіоні виявилися також неоднорідність розвитку демократичних режимів держав, соціального рівня, інвестиційної привабливості, ступенів технологізації.
Перші роки незалежності характеризувалися для України дещо закритою відносно світового ринку економікою. Серед 26 постсоціалістичних країн з перехідною економікою вона посіла 24 місце. Найбільшими торговими партнерами в субрегіоні були Польща та Угорщина. Однак з підготовкою до членства в Союзі, прикордонна політика вимагала введення візового режиму. Старі контакти пом’якшили умови перетину кордону для певних груп населення. Покращення умов також залежало від забезпечення українською стороною прозорості кордону для перевезення товарів і капіталу. Виправити ситуацію були призвані спроектовані закони про конкуренцію, забезпечення рівних можливостей для малого й середнього бізнесу, проведення банківської реформи. Основною перешкодою в сфері безпеки є відсутність якісних військових реформ, а також існування у суспільстві стереотипів щодо НАТО як військового блоку, який несе загрозу українсько-російським відносинам; впевненість, що за таких умов лише статус “нейтральної” забезпечить стабільність державі. Ще одне першочергове завдання стосується збереження демократії в Україні з побудовою громадянського суспільства, яке стає все відчутнішим в країнах ЦСЄ.
7. 2004 рік позитивно вплинув на динаміку розвитку відносин України з країнами субрегіону: “участь”, а не просто “співробітництво” української держави в ЄС та НАТО (до 2010 р.), була відзначена пріоритетним завданням зовнішньої політики України; виділення низки конкретних напрямків зіграло позитивну роль у її зближенні зі східноєвропейськими сусідами. З одного боку, на початку нового періоду країни ЦСЄ та ПСЄ виказували зацікавленість у стабільній, процвітаючій Україні, прикордонній з Євросоюзом, з іншого – їхні подальші дії походили від загальних інтересів ЄС. Євросоюз, відволікаючись на адаптаційні процеси в оновленій організації, займався підготовкою до членства Румунії та Болгарії. Попри таку зайнятість про інтерес до демократичної України свідчив приїзд на вибори до центральної влади європейських експертів, однак поступове поглиблення політичної кризи призвело до зневіри з боку західних країн.
Негативно на розвиток двосторонніх відносин впливає звуження сфер співробітництва, що пов’язано з інтеграційною політикою країн субрегіону. З останніх заяв стає зрозумілим, що основний інтерес ЄС зводиться виключно до країн ЦСЄ та ПСЄ, серед яких слабкі Албанія та Хорватія (уже члени НАТО), Боснія і Герцеговина, Македонія, Сербія, Чорногорія, які в листопаді 2006 р. на саміті ЄС були названі потенційними членами ЄС (країнами, які можуть бути прийнятими до Союзу). Та щобільше держав субрегіону охоплені політикою ЄС, то менше точок дотику залишається для їхнього діалогу з Україною.
Якщо аналізувати відносини за представленими сферами, то найбільш вразливою виявилася політична, яка призвела до усунення пострадянської України зі списку надійних партнерів. Однією з причин слід назвати політичну амбівалентність, спричинену слабкою владою з безкомпромісними урядом та президентом. Перехід держави не до категорії потенційних членів, а до “Європейської політики сусідства” заважає їй стати повноправним учасником безпосередньо союзницьких проектів; реалізовувати намічені плани Україна мусить за рамками ЄС. Більш стабільними залишаються економічні відносини. По-перше, Україна завжди цікавила західні держави як додатковий ринок збуту, дешевої робочої сили та сировинних ресурсів; по-друге, існує інтерес до країни як до постачальника енергоносіїв. Така тенденція матиме продовження принаймні до завершення будівництва та введення в експлуатацію альтернативних українському шляхів транзиту, що відбуватиметься в посткризові часи. Виходячи з вдалих географічних позицій, найкращою для вітчизняної економіки лишається саме роль транзитера. Однак, слід усвідомлювати, що транзитний потенціал країни як перевізника й арени для проїзду використаний лише на 70 відсотків при найвищому в Європі коефіцієнті транзитності. Позитивно вплинути на ситуацію здатна лише продумана державна програма з покращення інфраструктури, від простою якої нині Україна отримує значні втрати. Досягнення в гуманітарній сфері майже не залежать від розвитку політичного та економічного аспектів. Єдиною важливою перешкодою лишається візова політика відносно українських громадян. Незважаючи на певні труднощі, країна активізувала політику в контексті Болонської системи, підписує договори про культурний обмін. Присутність українських вояків на Балканах (у миротворчих місіях, гуманітарних операціях) можна охарактеризувати як прояв небайдужості країни до безпекових процесів у світі та бажання отримати гарант власного захисту.
8. Прогнози, щодо майбутньої співпраці України зі східноєвропейськими країнами, робляться з урахуванням інтеграційних чинників, які стали більш активно впливати на розвиток двостороннього співробітництва країн та вибір ними стратегічних партнерів. Дослідження першої декади української незалежності дає підстави говорити, що відносна стабільність у державі робила прогнозованими зовнішньополітичні дії, поведінка влади була передбачуваною, але зміни останніх часів, які стосувалися перегляду зовнішньополітичних напрямків країни вимагають від дослідника глибокого аналізу всіх аспектів співпраці та врахування нових загроз усередині й за межами субрегіону. Важливо добре розуміти події, що відбувалися раніше і можуть вплинути на подальший розвиток співпраці. Це здається тим завданням, яке стає відчутнішим у загальному процесі європеїзації. Переосмислення теоретичних засад ролі й місця держави в субрегіоні, з урахуванням факту причетності низки країн до Євросоюзу, може стати в нагоді при розробці нової зовнішньополітичної стратегії. Задля цього необхідна принаймні серйозна консолідація зусиль влади та науковців, яка наразі відсутня. Нажаль, представлений вітчизняними політологами аналіз інтеграційного досвіду країн ЦСЄ та ПСЄ не завжди стає предметом розгляду для політичних діячів, працюючих у даному напрямку.
Одна з головних причин нестабільного співробітництва України – зростання прірви між державою та країнами ЦСЄ відносно показників соціально-економічного розвитку, політична невизначеність, спричинена відсутністю об’єднання владних кіл заради єдиної мети. Розуміння втраченого часу українська держава може виправдати лише, доклавши максимум зусиль при конструктивному реформуванні задля усунення розбіжностей.