МІСЬКЕ ПРАВО ЛЬВОВА (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІІІ–ПОЧАТОК ХХ СТ.)

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

На правах рукопису

КІСЕЛИЧНИК ВАСИЛЬ ПЕТРОВИЧ

УДК 34 : 352 (477. 83–25) «12/19»

МІСЬКЕ ПРАВО ЛЬВОВА
(ДРУГА ПОЛОВИНА ХІІІ–ПОЧАТОК ХХ СТ.)

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових учень

Д и с е р т а ц і я
на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Науковий консультант –
ЯРМИШ ОЛЕКСАНДР НАЗАРОВИЧ,
доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент HАПрН України,
Заслужений юрист України

Київ – 2012

ЗМІСТ
ВСТУП.......................................................................................................................3
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ МІСЬКОГО ПРАВА ЛЬВОВА...........................................14
1.1. Історіографія дослідження............................................................................14
1.2. Джерельна база дослідження…....................................................................38
1.3. Методологія історико-правового дослідження міського права Львова...57
Висновки до Розділу 1………………..……………………….……..……………95
РОЗДІЛ 2. СЕРЕДНЬОВІЧНЕ МІСЬКЕ ПРАВО ЛЬВОВА..........................99
2.1. Становлення міського права та самоврядування у м. Львові у Середньовіччі...........................................................................................................99
2.2. Вплив практики самоврядування на розвиток міського права у м. Львові..146
Висновки до Розділу 2 ……………………..……………………………….…...190
РОЗДІЛ 3. МІСЬКЕ ПРАВО ЛЬВОВА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ.................................................................................194
3.1. Право міської громади Львова на самоврядування та його реалізація у другій половині XIX століття................................................................................194
3.2. Міське право Львова другої половини XIX – початку XX століття як система правових норм..........................................................................................220
Висновки до Розділу 3……………………………………………………………243
РОЗДІЛ 4. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІСЬКИХ ВІДНОСИН ТА РЕАЛІЗАЦІЯ НОРМ МІСЬКОГО ПРАВА У М. ЛЬВОВІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX – ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ …………………………… 246
4.1. Правове регулювання самоврядних відносин у м. Львові (друга половина XIX – початок XX століття)………………………………………..…….............246
4.2. Правове регулювання земельних, майнових та фінансових відносин у м. Львові (друга половина XIX – початок XX століття).................................... 292
Висновки до Розділу 4............................................................................................316
ВИСНОВКИ…………….……………………………..………….……….……..319
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ......................................................... 338
ДОДАТКИ..............................................................................................................375

ВСТУП
Актуальність теми. Історико-правова наука розвивається шляхом на-громадження нових знань, їх узагальнення, переосмислення і форму¬вання на цій основі нових напрямів наукових досліджень, зокрема історії міського права. Методологічна база означеного наукового напряму сприяє форму-ванню сучасних наукових підходів, постановці проблем узагальню¬валь¬ного харак¬теру, їх актуалізації для сучасної України й українського права. Методологічна база означеного наукового напряму інтенсивно розвивається, сприяє формуванню новітніх наукових підходів, постановці проблем узагальнюючого характеру, їх актуалізації для сучасної України та українського права. Розвиток саме цієї частини історії держави та права передбачає врахування традиційних підходів і новацій. Усталені підходи сформувались в умовах становлення вітчизняної історико-правової науки у працях українських істориків права XIX – початку XX століття М. Владимирського-Буданова, Г. Демченка, С. Іваницького-Василенка, Ф. Леонтовича, М. Максимейка, О. Малиновського, Ф. Тарановського, М. Ясинського та інших. Саме вони, вирішивши проблему співвідношення історії держави та права з іншими юридичними науками загалом, встановили методологічні засади для дослідження історії такого багатоаспектного явища, як міське право. Відтак традиційними методологічними концептами (модусами) для нашого дослідження можна вважати положення про зв’язок історії права з іншими юридичними і політичними науками, про історію права як розділ загальної історії, яка виокремлюється в ній своїм об’єктом вивчення та специфічним опрацюванням матеріалу, про історію права як невід’ємну складову частини історії культури.
Виокремлення історії міського права Львова, орієнтованої не тільки на суто правові джерела, розширення меж дослідження та залучення здобут¬ків інших галузей правової й історичної науки спонукало автора до ство¬рення інтегральної історії міського права. Ця історія ґрунтується на часових відмінностях у праві, які акумулюють зміни в політичній, соціальній, економічній історії міста. Різноплинність цих змін, їхня різноспрямованість породжували соціальну напругу, розв’язанню проблеми якої і слугувало місь-ке право. Інакше кажучи, попри те, що роль і значення міського права для місь¬кої громади змінювалися, незмінною і надалі була потреба в ньому. Місь-ке право виступало синонімом порядку, правової дисципліни, належної орга-ні¬зації, широкого набору ідей, які наповнювали змістом життя міської громади.
Міське право другої половини XIII – початку XX ст. розділяло та поєднувало дві істо¬ричні епохи в історії Львова, виступало досить вичерп¬ним критерієм бага¬тьох наукових класифікацій історії міської громади та забезпечило цілісність іс¬то¬рії міста. Історія міського права відображає за-кономірності й особливості роз¬вит¬ку Львова, вона є результатом довго¬три-валого історико-правового про¬це¬су транс¬формації міського права із «старо-го» у «нове», із «звичаєвого» у «пре¬це¬дент¬не», із «традиційного» у «модер-не», із «приват¬ного» у «публічне». Саме іс¬то¬ричний роз¬виток міського права визначив основні принципи територі¬аль¬но¬го са¬мо¬врядування, які є обов’яз-ковими для більшості сучасних європейських держав.
Зрештою історико-правове дослідження міського права Львова другої половини XIII – початку XX століття дозволяє виділити два найважливіші аспекти прогнозування його розвитку у XXI столітті. По-перше, до цього процесу варто підходити з урахуванням як внутрішніх тенденцій закономірного руху правових явищ, так і тих зовнішніх факторів, які впливатимуть на правові явища – демографічної, економічної, соціальної ситуації. По-друге, правова дійсність породжує не одну, а безліч можливостей її розвитку. З огляду на це, необхідно виявити весь спектр можливостей для розвитку міста, міського самоврядування та міського (муніципального) права.
Становлення місцевого самоврядування в Україні на зламі XX і XXI століть показало, що є багато такого, чого ми повинні навчитися з історії міського права. Безумовно, будь-який досвід, накопичений в іншому історичному, соціальному, культурному середовищі, необхідно пропускати через «науковий фільтр» для формування вітчизняної моделі місцевої демократії. Оригінальність запропонованого дослідження міського права Львова другої половини XIII – початку XX століття полягає у застосуванні історико-правового підходу. Цей підхід не є черговою спробою примирити історика та правознавця, чи, навпаки, розмежувати загальну історію з історією права. Він став доцільним на тому етапі наукових досліджень історії м. Львова, коли переваги нагромадження історичних свідчень вже вичерпалися, а нехтувати їх інтерпретацією неможливо. Відтак історія міського права Львова необхідна не стільки для розширення наукових горизонтів чи подолання історичних стереотипів, як для практичних цілей, серед яких виділяється нагальна потреба прийняття в сучасний період статуту м. Львова. Прагнення наукової об’єктивності та практичної корисності допомогло сконцентруватися насамперед на аналізі правової інформації, відокремити формалізовані правила (правові норми) від припущень.
Підґрунтям для численних ініціатив у становленні сучасного місце¬вого самоврядування та муніципального права в Україні є унікальний львів¬ський досвід організації міського самоврядування та його правового регу¬лювання. Унікальність цього досвіду полягає в історичній тривалості та не¬перервності. Львів – чи не єдине місто в сучасній Україні, яке знало і випробувало всі історичні моделі та форми місцевої влади. Саме тому львівський досвід формується як поєднання національного та інтерна¬ціо¬нального, державного та громадського, традиційного та нового. Акту¬аль¬ність дослідження зумовлена необхідністю наукового осмислення цього до¬сві¬ду, виявлення можливостей його творчого використання в сучасних умовах.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. До-слідження виконано на кафедрі теорії та історії держави і права факультету з підготовки слідчих Львівського державного університету внутрішніх справ у межах теми «Філософсько-правові та теоретично-історичні проблеми дер-жавотворення та право¬тво¬рен¬ня в Україні» (державний реєстраційний номер – 0109U007855).
Мета і задачі дослідження. Мета дослідження – створити синте¬тич¬ну історію міського права Львова, поглибити історико-правові знання про його природу, становлення, етапи розвитку, принципи, джерела (форми), роль у формуванні львівської міської громади та її самоврядування.
Відповідно до мети поставлено такі задачі:
– з’ясувати стан наукового дослідження історії міського права Львова;
– систематизувати джерельну базу дослідження, ввести до наукового обігу неопубліковані джерела дослідження;
– використати сучасне праворозуміння як основу методології вивчен¬ня історії міського права Львова і сформувати поняття «міське право Львова»;
– з’ясувати суть та значення міського права Львова як природного права громади на самоврядування;
– висвітлити розвиток міського права як інституту міського грома-дянства;
– розкрити зміст міського права Львова як позитивного права (су-купності правових норм);
– здійснити періодизацію історії міського права Львова, виокремити основні етапи розвитку цього специфічного правового явища;
– описати джерела (форми) міського права, сформувати концеп¬ту¬альне бачення їх історії, встановити роль у розвитку міського права Львова;
– сформувати основні засади середньовічного міського права Львова, які засвідчили його становлення та забезпечили повторюваність його поло-жень упродовж усієї історії;
– провести аналіз основних функцій міського права Львова – регу-лятивної, охоронної та виховної;
– з’ясувати історичний досвід правового регулювання міських відносин;
– сформувати історико-правову основу для стратегії розвитку міської громади Львова, підвищення ефективності міського самоврядування, удос-коналення муніципального права України.
Об’єкт дослідження – суспільні відносини, впорядковані міським пра-вом Львова (друга половина XIII – початок XX ст.).
Предмет дослідження – закономірності становлення та розвитку місь-кого права Львова друга половина XIII – початок XX ст.
Методи дослідження. Cвітоглядна позиція автора зумовлена транс-формацією наукових уявлень про історію міського права, чималий вплив на яку мали ідеї природного права, верховенства права, громадянського су-спільства, конституціоналізму, муніципальної влади. Тому висловлено дум¬ку, що історичну сутність міського права можна повною мірою усвідомити лише на основі соціологічного праворозуміння та громадівської (громад¬сь¬кої) теорії місцевого самоврядування.
У дослідженні міського права використано притаманні усьому віт-чизняному правознавству наукові методи дослідження – загальнонаукові (діалектичний, синергетичний, системного аналізу, соціологічний) та спеці-альні (історико-правовий, порівняльно-правовий, нормативно-логічний, струк¬турно-функціональний).
Таке поєднання реалізовано у двох концептуальних підходах дослі¬джен-ня, які вибрано основними, – синергетичному та компаративному. Си¬нерге-тич¬ний підхід акцентує увагу на ознаках і властивостях міського права як одного з найважливіших елементів механізму самоорганізації громади (1.3, 2.1, 3.1). Компаративний підхід сприяє вивченню зазначених проблем, беручи до уваги усі регулятори життя громади, причому міське право виділено як один з таких регуляторів (2.2, 3.2, 4.1, 4.2). Методи дослідження вибрано з урахуванням єдності та плюралізму його концептуальних під¬ходів. Історіографія проблеми сформована за хронологічним та структурно-тематичним методами (1.1). У до¬слідженні джерел і форм міського права Львова використано діалектичний (1.3), історико-порівняльний (2.1; 3.2; 4.1; 4.2), по¬рівняльно-правовий (3.2) методи та метод системно-структурного аналізу (4.1). Основними способами тлумачення норм міського права були грама¬тич¬ний (3.1), логічний (2.2), системний (4.1) та історичний (2.1). Компаративний метод використано для періодизації історії міського права Львова, вста¬новлення загального й особливого в історико-пра¬во¬во¬му процесі, порівняння міського права Львова з міським правом інших укра¬їнських та європейських міст, зокрема міст Києва, Харкова, Кракова (3.2, 4.1).
Концептуальні підходи та методи дослідження історії міського права, попри їх відмінності й особливості, об’єднані принципом історизму. Істо-рико-правове дослідження міського права трактує його історію як непе¬рерв-ний процес зміни і розвитку, виділяючи в історичному русі цього правового явища низку якісно відмінних етапів, пов’язаних із переходом міського права з одного стану в інший, визнає множинність форм міського права.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у формуванні ос¬нов-них концептуальних засад міського права Львова (друга половина XIII – початок XX ст.) як цілісного, закономірного для європейського конти¬нен-тального права процесу.
Під час дослідження одержано науково обґрунтовані результати, які забезпечують цілісне розв’язання важливої наукової проблеми в межах одного із самостійних напрямів науки історії держави та права України. Зокрема,
уперше:
– історію міського права досліджено як цілісний, закономірний, ти¬повий історико-правовий процес становлення специфічного правового яви¬ща, його трансформації з приватного права у міське публічне, яке стало ос¬новою сучасного муніципального права;
– сформовано розуміння міського права Львова як природного права міської громади на самоврядування, права на громадянство та позитивного права як сукупності правових норм. Вивчено історію міського права Львова як послідовний, закономірний та взаємопов’язаний розвиток цих понять, які відображають специфічність цього правового явища;
– виокремлено критерії та здійснено періодизацію історії міського права Львова з виділенням двох етапів його розвитку – етапу серед¬ньо¬віч¬ного місь-ко¬го права Львова й етапу модерного (статутного) права друга половина XIX – початок XX ст.;
– встановлено, що важливу роль у формуванні міського права Львова відіграли такі природно-правові цінності, як право на самоврядування та право на міське громадянство;
– виявлено причиновий зв’язок між особливостями розвитку міського права і такими процесами, як зміна характеру суспільства, змісту влади, транс-формації міської спільноти в територіальну громаду;
– з’ясовано основні концептуальні засади міського права Львова: чіт¬ка визначеність меж правового регулювання, що забезпечувало його ефек-тивність; взаємозумовленість прав та обов’язків міщан; визначеність право-вого регулювання такими цінностями, як рівноправність громадян Львова, самоврядність, демократичність, виборність міської влади; функціонування локальної демократії в різних формах упродовж тривалого періоду функ-ціонування; забезпечення децентралізації державної влади;
– виявлено основні форми міського права в період Середньовіччя та в Новий час, що свідчить про особливості розвитку міського права у ці періоди;
– введено до наукового обігу неопубліковані архівні матеріали, здійс-нено фаховий переклад українською мовою австрійського закону «Про ос-новні за¬сади організації громад» від 5 березня 1862 р., статуту королівського сто¬лич¬ного м. Львова 1870 р., регламенту ради королівського столичного м. Льво¬ва 1872 р.;
– запропоновано конкретні складові історико-правового досвіду роз-витку міського права як основу правотворчості для сучасних органів місь¬кого самоврядування м. Львова, розвитку муніципального права України;
удосконалено:
– категоріальний апарат історико-правової науки на підставі аналізу й порівняльної характеристики понять «міське право», «міське право Львова», «територіальна громада», «самоврядування громади Львова»;
– критерії періодизації історії міського права Львова, її поділ на періоди й етапи: серед них критерії співвідношення історичних форм місь¬кого права (законів, правових звичаїв, ухвал (постанов) органів само¬вря¬дування, судових прецедентів, доктринальних праць юристів);
– положення окремих галузевих юридичних наук, зокрема в частині судового захисту місцевих громад та самоврядування; становлення місцевих бюджетів і місцевих податків; права власності громади на землю; громад-ського (комунального) майна; діяльності міських (районних) судів;
дістали подальшого розвитку:
– положення про територіальну громаду та місцеве самоврядування в Україні загалом та в м. Львові зокрема, насамперед положення про істо-ричність цих явищ та наступність їхнього розвитку;
– знання про співвідношення внутрішніх і зовнішніх чинників у роз¬витку міського права Львова, передусім економічних і політичних – як зов¬нішніх чинників; демографічних, соціальних і культурних – як внут¬рішніх;
– аргументація взаємодії держави й територіальних громад, впливу тієї чи іншої теорії самоврядування та моделей децентралізації влади на роз¬виток муніципального права: історичну нереалізованість жодної класич¬ної теорії самоврядування, насамперед громадівської (громадської);
– положення про ідентифікацію еволюції міського права Львова з європейським континентальним правом.
Практичне значення одержаних результатів дисертації полягає в тому, що матеріали наукової роботи можуть бути використані для дослі-дження міського права та міського самоврядування в Україні, а також ко-дифікації українського права.
Основні положення дисертаційної роботи використано для опрацю-вання, зокрема, проекту статуту м. Львова й удосконалення структури ви-конкому міської ради Львова (акт впровадження № 1 від 17.11.2011). По¬ло-жен¬ня дисертації використано для підготовки навчальних посібників, підруч-ни¬ків, а також при викладанні навчальних курсів «Історія держави і права Ук-ра¬їни», «Історія держави і права зарубіжних країн», «Муніципальне право України».
Результати дослідження було використано під час розробки навчаль¬них програм та методичних рекомендацій для проведення лекційних і се-мінарських занять у Львівському державному університеті внутрішніх справ (акт впровадження № 84 від 26.12.2011).
Апробація результатів дисертації. Результати дослідження обгово-рювались на засіданні кафедри теорії та історії держави і права Львівського державного університету внутрішніх справ, міжкафедральному семінарі На-ціональної академії внутрішніх справ.
Низку положень дисертаційної роботи було виголошено в доповідях та наукових повідомленнях на міжнародних, всеукраїнських та регіональних наукових, науково-практичних конференціях, зокрема: «Конституція Укра¬їни – основа стабільності конституційного ладу та реформування суспільст¬ва» (Львів, 2001); «Postępowanie polubowne w dziejach» (Przemyśl, 2005); «300 років Конституції Гетьмана України Пилипа Орлика: проблеми станов¬лення і розвитку українського державотворення» (Львів, 2010); «Актуальні проблеми адміністративного законодавства України: шляхи його вдоско¬на¬лення» (Івано-Франківськ, 2010); «Методологічні проблеми історико-право¬вих досліджень» (Алушта, 2010); «Наукова спадщина професора В. С. Куль¬чицького (1919–2009) і сучасність» (Львів, 2011); «Актуальні питання рефор¬мування правової системи України» (Луцьк, 2011); «Судова влада в Україні і світі: історія, сучасність, перспективи розвитку» (Сімферополь, 2011); «Ком¬паративістські читання» (Львів, 2011); «Роль суспільно-політичних дисцип¬лін у формуванні світогляду працівника органів внутрішніх справ» (Львів, 2011); «Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні» (Львів, 2004).
Емпіричну основу дослідження становлять праці українських, польських, німецьких, австрійських, чеських і російських учених, а також матеріали Центрального державного історичного архіву України у м. Львові, Державного архіву Львівської області, відділу рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. Василя Стефаника, фондів бібліотеки інституту ім. Оссолінських (м. Вроцлав, Республіка Польща), наукової бібліотеки Вроцлавського університету, бібліотеки Чарториських (м. Краків, Республіка Польща), Віденського міського та земельного архівів, бібліотеки Українського Вільного Університету (м. Мюнхен, ФРН)
Теоретичним підгрунтям наукового дослідження стали концептуальні положення, що містяться у працях українських істориків, зокрема: В. Антоновича, Д. Багалія, М. Грушевського, Д. Зубрицького, Р. Зубика, І. Крип’якевича, а також сучасних – Т. Гошко, Я. Дашкевича, Л. Зашкільняка, О. Зайця, Я. Ісаєвича, М. Капраля, Я. Кіся, М. Котляра, М. Литвина, І. Лиля, Ф. Стеблія та інших.
Серед дослідників міського права доречно виділити таких українських істориків права: М. Василенка, М. Владимирського-Буданова, С. Іваницького- Василенка, О. Кістяківського, Р. Лащенка, Ф. Леонтовича, І. Линниченка, Л. Окіншевича, Я. Падоха, Ю. Панейка, Є. Слабченка, Ф. Тарановського, Т. Цюцюри, М. Чубатого, О. Юрченка, А. Яковліва, а також сучасних правознавців – М. Баймуратова, О. Батанова, І. Бойка, Т. Боднарук, К. Вислобокова, О. Головка, М. Кобилецького, В. Кульчицького, М. Никифорака, А. Резнікова, А. Ткача, І. Усенка, Є. Харитонова, О. Ярмиша.
Ця проблематика стала сферою наукових зацікавлень і серед іноземних правознавців та істориків, зокрема: О. Бальцера, М. Балабана, К. Бадецького, М. Бобринського, О. Гілевича, О. Гірке, Р. Гнайста, Р. Губе, М. Довнара- Запольського, П. Домбковського, Г. Єллінека, Й. Зіморовича, Ф. Кайндля, К. Корані, С. Кутшеби, П. Лабанда, О. Ланге, В. Левицького, С. Левицького, В. Лозинського, Г. Мауера, Т. Меруновича, К. Остажевські-Баранського, Ф. Папе, Р. Піча, Я. Птасьніка, Р. Рьопеля, Й. Скочека, Л. Харевічової, О. Чоловського, С. Юшкова, Ф. Яворського, А. Янечека.
Публікації. Основні положення дисертації викладено у 32 наукових публікаціях, серед яких дві монографії, 20 статей у наукових фахових ви-даннях і 10 – у матеріалах науково-практичних конференцій.
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох роз¬ді¬лів, які поділено на дев’ять підрозділів, висновків, списку використаних дже¬рел (405 найменувань) та дев’яти додатків. Загальний обсяг роботи стано¬вить 485 сторінок, основний зміст – 337 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ
У дослідженні теоретично узагальнено і по-новому вирішено важливу наукову проблему, що простежується у цілісному історико-правовому дослідженні історії міського права Львова другої половини XIII – початку XX століття. Простежуючи на значному часовому проміжку розвиток міського права Львова в його широкому розумінні, зроблено висновки щодо його природи, становлення та етапів розвитку, принципів, джерел (форм) та інститутів, які дозволяють стверджувати про типовий для європейських міст характер та одночасно специфічність міського права Львова, розглядати його як історико-правову основу для розвитку сучасного муніципального права в Україні.
1. Для проведення дослідження залучено у науковий обіг значний джерельний пласт (опрацьовано сім справ двох фондів Державного архіву у Львівській області, вісім справ трьох фондів Центрального державного історичного архіву у м. Львові, чотири справи трьох фондів відділу рукописів ЛННБ ім. Василя Стефаника, п’ять томів актів гродських і земських, а також чотири томи міських книг (рахункові, лавничі тощо)) та сформовано домінантну ідею про те, що історія міського права Львова повинна стати основою універсальної історії міста, оскільки міське право є початком для більшості історичних процесів, які еволюційно чи революційно впливали на життя та розвиток територіальної громади м. Львова.
Використання сучасного праворозуміння як основи методології вивчення історії міського права Львова дозволило обґрунтувати тезу про те, що у досліджуваний історичний період поняття «міське право» застосовувалося, принаймні, у трьох значеннях: 1) природне право громади на самоврядування (основою якого була свобода громадян), право на самоврядування з власним судочинством, право участі в управлінні торговельними і ремісничими об’єднаннями, право на фортифікаційні споруди, а також право на прийняття власних статутів; 2) позитивне міське право як сукупність звичаєвого права та «законного права»; 3) право на отримання міського громадянства, тобто правовий зв'язок між міщанами (городянами) та міською громадою.
2. Історіографічне знання про міське право Львова не відтворює його історію як цілісний історико-правовий процес, виразно виявляючи свою спрямованість насамперед на середньовічне міське право та водночас нехтуючи іншим, не менш важливим етапом його історії. Аналіз української, польської, австрійської та інших європейських історіографій свідчить, що немає жодної наукової праці, яка б вивчала історію міського права Львова як неперервний історико-правовий процес з позицій сучасного праворозуміння
Еволюція концептуальних основ міського права свідчить, що на трансформацію наукових уявлень про нього вплинули ідеї природного права, громадянського суспільства, конституціоналізму, муніципальної влади. Відтак історичну сутність міського права можна повною мірою усвідомлювати лише на основі соціологічного праворозуміння та громадівської (громадської) теорії місцевого самоврядування.
Концептуальні підходи до дослідження історії міського права, попри всі їх відмінності, об’єднані принципом історизму. Історико-правове дослідження міського права Львова трактує його історію як неперервний процес зміни, розвитку, виділяючи в історичному русі цього правового явища низку якісно відмінних етапів, пов’язаних із переходом міського права з одного етапу в інший, визнає множинність форм та джерел міського права. З урахуванням принципу історизму відправним пунктом у теоретичному осмисленні природи міського права стала ідея про приватні та публічні начала міського права, про трансформацію приватного міського права у публічне муніципальне.
3. Розуміння міського права як природного права громади на самоврядування ґрунтується на засадах розуміння природного права загалом. Природне право громади на самоврядування у Середньовіччі не було гарантованим, а його реалізація залежала від багатьох історичних обставин. Проте об’єктивний взаємозв’язок і взаємодія природного міського права та позитивного міського права на той час існували. Світоглядною основою цього зв’язку була упевненість середньовічної людини у божественній природі законів, їх незмінності та вічності.
Гарантоване державою право на самоврядування було результатом історичного розвитку, що пов’язаний з процесами переходу від феодальної організації до індустріального суспільства. В Австрійській монархії інтелектуальним підґрунтям цих процесів була просвітницька ідеологія. Вона декларувала ідеї природного права, підготувала ґрунт для проведення у XIX столітті в Австрії державно-правових реформ, пройнятих ідеями свободи індивіда та об’єднань людей. Але ці реформи спрямовувалися на збереження суверенітету монарха в умовах переходу від абсолютної монархії до демократичної держави. Відтак відбувався не процес визнання природного права громади на самоврядування, а октроювання (дарування) монархом цього права. Право громади на самоврядування розцінювалося як можливість реалізації її спільних інтересів. Тому навіть декларування цього права спонукало громаду до усвідомлення пошуку таких спільних інтересів. Цей процес спричинився до побудови самоврядування громади «знизу», до відстоювання права на самоврядування перед державними органами.
Природне право громади на самоврядування, наповнюючи собою зміст міського права Львова, з часом набуло відповідної формально-юридичної (письмової) форми. Видозмінюючись, природне право майже повністю трансформувалось у позитивне міське право.
4. З’ясування суті та значення міського права як інституту міського громадянства полягає не лише в аналізі моделі відносин «громадянин – громада» чи «громадянин – держава». Історично право на міське громадянство є своєрідною межею приватної автономії, показником того, якою мірою держава є тоталітарною чи демократичною, централізованою чи децентралізованою, наскільки реальною є автономія громадських об’єднань та інституцій самоврядування.
З таких позицій право на міське громадянство у середньовічному м. Львові є визначальним для існування громади і громадського самоврядування. Саме у цей історичний період для означення правового зв’язку міщанина і львівської громади використовується терміносполучення «міське право Львова». Після аналізу вживання термінів (jus civile), «міські громадяни», «міщани, що володіють міським правом», «повноправні міщани», «горожанство», «право горожанства» у дослідженні для позначення правової приналежності до громади м. Львова використовувалися терміни-поняття «міське громадянство», «право міського громадянства», котрі дозволили досліджувати суб’єктивне право на громадянство і об’єктивне право, тобто сукупність правових норм, які регулюють відносини громадянства.
Таке дослідження показало, що еволюція інституту міського громадянства значною мірою стосувалася правового статусу громадян міста, меншою – порядку набуття та прийняття громадянства.
Австрійська монархія адаптує інститут міського громадянства до нових управлінських реалій, зберігаючи історичну традиційну форму і використовуючи революційний як для феодалізму зміст.
Правове регулювання міського громадянства у м. Львові у другій половині XIX – початку XX століття не позбавлене історичного досвіду Середньовіччя. Це виявляється і в існуванні різних видів членства у громаді, й у вимогах до осіб, які набували громадянство, а також в існуванні плати за надання громадянства. Правовий статус мешканців Львова другої половини XIX – початку XX століття – це спеціальний правовий статус громадян Австро-Угорської монархії. Він означав, що мешканці Львова, крім загальних прав і обов’язків, мали спеціальні права та обов’язки, пов’язані з місцем їхнього проживання та належністю до самоврядної громади. Отже, поняття «міське право» і «міське громадянство» у другій половині XIX століття перестають бути тотожними.
5. Розуміння міського права Львова як позитивного права постійно змінювалося, розвивалося і удосконалювалося. Деякі з джерел міського права, а разом з ними і уявлення про них, здійснивши значну еволюцію з середньовічних часів, збереглися у міському праві й донині, інші ж безслідно зникли. Аналіз цього процесу довів, що стосовно джерел позитивного права необхідно виходити з того, що у формально-юридичному плані такими є не тільки державна воля та відповідні їй інтереси, але й воля інших соціальних спільнот, зокрема, територіальної громади, – «воля авторитетів того чи іншого суспільного середовища». По суті міське право Львова формувалося не тільки на державній, але й на недержавній основі. Механізм узгодження волі держави та громади у нормах міського права надзвичайно складний. Дуже поступово він набуває форми нормотворчої діяльності громади та її самоврядних органів.
У Середньовіччі львівська громада як автономна самоврядна одиниця мала право ухвалювати правові акти для врегулювання суспільних відносин, що не були врегульовані писаним правом. Ці акти були обов’язковими для виконання, поширювалися на всіх осіб, які перебували в місті, мали відповідний час дії. Вони регулювали діяльність органів міського самоврядування та організацію управління містом, встановлювали місцеві податки, правовий статус громадян міста, майнові відносини, захист міста від зовнішніх посягань і внутрішніх заворушень. Загалом правові акти громади та її органів становили чисельну частку позитивного міського права Львова часів Середньовіччя. Але це не впливало на їх другорядність у порівнянні зі «старим», найчастіше звичаєвим правом.
З другої половини XIX століття позитивне міське право Львова – це система правових норм, основною формою яких були правові акти органів міського самоврядування. Від інших правових актів, зокрема правових актів вищих органів державної влади, вони відрізнялися колом урегульованих відносин, формою та обсягом, а також нормотворчою процедурою.
Проведений аналіз нормотворчої діяльності міських самоврядних органів Львова дозволяє стверджувати, що саме з другої половини XIX століття вона набуває модерних рис, що підтверджують її певні, цілком порівнювані з сучасними, ознаки
Значна частина норм міського права другої половини XIX – початку XX століття виходить від громади та уповноважених нею для правотворчості органів. Крім державного примусу, їхнє виконання забезпечується авторитетом громади, її економічним і соціальним впливом на міське життя. Ці норми є історично першою формою реалізації суверенітету народу в умовах переходу від абсолютної монархії до ліберально-демократичної держави наприкінці XIX – початку XX століття. Причому йдеться про перехідну модель, яка зберігає суверенітет монарха, наприклад, у його незаперечному праві затверджувати норми статуту, тим самим надаючи їм чинності. Тому правові норми набувають загальнообов’язковості та гарантованості з боку держави.
Міське право Львова як позитивне право, система правових норм, мало не тільки загальні ознаки, але й конкретні, специфічні особливості, характерні для нього на різних етапах його становлення та розвитку. У зв’язку з цим у роботі зроблено спробу встановити етапи розвитку позитивного міського права, властиві Львову.
6. Міське право розділяє та поєднує дві історичні епохи в історії м. Львова, виступає чи не найпевнішим критерієм багатьох наукових класифікацій та періодизацій історії міської громади, зокрема періодизації історії її самоврядування. Однак жодну з історичних схем чи періодизацій не можна механічно перенести у дослідження міського права. Результати дослідження показали, що у розвитку міського права необхідно виділити два найбільш значущі етапи (цикли): міського права Львова сім’ї магдебурзького права (XIV–XVIII ст.) та статутного (друга половина XIX – початок XX ст.) права.
Міське періоду Середньовіччя було приватним і ґрунтувалося на основних правах, які виборювали середньовічні міста, зокрема і м. Львів, – право на незалежність і вільне здійснення своїх прав, здійснення юрисдикції над своєю територією і над усіма особами та речами, що перебували в її межах, право на індивідуальну або колективну самооборону проти озброєного нападу.
Статутне міське право другої половини XIX – початку XX століття – це публічне право, яке ґрунтувалося на засадах австрійського конституційного права, входило до системи права Австро-Угорщини і регулювало відносини публічного характеру. Тому наступність описаних у дисертації двох етапів (циклів) історії міського права Львова в основному виявляється не у нормах, а у природному праві громади на самоврядування, в історико-правовій свідомості мешканців м. Львова, в окремих принципах міського права, у певних правових конструкціях та історико-правових символах.
Аналіз двох основних циклів міського права Львова підтверджує думку, що самоврядування завжди тією чи іншою формою супроводжувало існування і функціонування львівської міської громади. Поступовий розвиток міської громади забезпечував формування традиції міського права, яка в Середньовіччі була складовою західної традиції приватного права, а у другій половині XIX – початку XX століття трансформувалася у традицію міського публічного права. Трансформація міського права засвідчила історичний перехід від громади як певної спілки, корпорації, що мала договірний характер, до громади як складової територіальної організації держави. У результаті цього переходу самоврядна влада стає публічною, проте відрізняється від публічної державної влади істотними демократичними традиціями.
7. Форми (джерела) міського права Львова змінювалися відповідно до етапів його розвитку, розвитку львівської громади, самоврядування, держави, до складу якої входило місто. Проте на кожному з досліджених етапів історії міського права Львова встановлено системний та ієрархічний характер форм і джерел міського права. Відтак ієрархія форм та їхня системність об’єктивно необхідні для міського права. Для системи середньовічного міського права було характерно: ширше коло форм міського права, відсутність їх чіткої, однозначної ієрархії внаслідок не завжди визначеної юридичної сили. Зокрема, практично неможливо встановити ієрархію «законного» права та звичаєвого права. Тому такими важливими для розуміння середньовічного міського права є королівські привілеї про надання чи підтвердження місту магдебурзького права, які по суті є формою санкціонування державою правових звичаїв.
Складність побудови ієрархії форми середньовічного міського права обумовлена історичним становленням цих форм і специфікою державної влади Польської, згодом Польсько-Литовської держави. З огляду на це, є сенс класифікувати середньовічне міське право на звичаєве та законне право. Форми законного права можна поділити на нормативно-правові акти короля і сейму (королівські статути, сеймові конституції, королівські привілеї, королівські декрети); правові акти міської влади (міські ухвали); правові акти церкви; судова практика; праці юристів. Серед них є такі, що збереглися на наступному етапі розвитку міського права Львова, зокрема правові акти міської влади (органів самоврядування) і специфічні, притаманні тільки етапові середньовічного міського права. До таких насамперед належать королівські привілеї, судова практика та праці юристів. Дослідження королівських привілеїв як форм міського права підтвердило, що поняття «привілей» значно ширше за відповідний термін, який зрештою у латинській термінології є багатозначним (привілей (privilegium); надання (donatio); звільнення (libertos); імунітет (immunitos); відступлення (сessio). З усіх львівських привілеїв семантиці терміна чи не найбільше відповідає магдебурзький привілей 1356 року. Він (привілей) мав установчий характер для середньовічного міського права Львова. Саме установчий характер більшості привілеїв дає підстави стверджувати про їхнє центральне місце у системі середньовічного міського права Львова. Завдяки привілеям розвивалися й інші форми міського права, зокрема, судова практика. Надання судової юрисдикції місту по суті поклало початок суддівській правотворчості. Тим більше, що судова влада не була повною мірою відділена від інших міських влад, у результаті чого міська рада тривалий час виконувала окремі судові функції. Про сприйняття судової практики як форми міського права опосередковано свідчить те, що на наступному етапі історії львівського міського права використання судових прецедентів як джерела права було заборонено Австрійським цивільним уложенням 1811 р. З діяльністю міських судів пов’язана й інша форма міського права – праці юристів (право юристів). У лавничому суді м. Львова застосовувалися праці П. Фарінація, Я. Тухольчика, Б. Гроїцького, Я. Чеховича.
У сукупності усі вказані форми (джерела) права творили систему середньовічного міського права Львова.
8. Із другої половини XIX століття міське право Львова розвивається як складова австрійського, згодом австро-угорського права на засадах верховенства права та конституціоналізму. Формами міського права стають конституція (нормативний акт вищої юридичної сили), закони, статути, нормативно-правові акти органів міського самоврядування. Однак норми австрійської та австро-угорської конституцій не встановлювали безпосереднього переліку нормативних актів, проте визначали повноваження загальнодержавних, крайових та місцевих органів влади щодо їх прийняття. Аналіз конституцій та загальнодержавних законів дає підстави стверджувати про особливу роль у розвитку міського права Львова другої половини XIX – початку XX століття статуту міста 1870 року. Складна процедура розробки, схвалення та затвердження статуту м. Львова засвідчила той факт, що, з одного боку, він був результатом нормотворчої діяльності громади та її самоврядних органів, а з іншого, – його октроювання сувереном держави – Цісарем.
Статут м. Львова 1870 року вперше в історії львівської громади чітко визначав об’єкти правового регулювання. Цей нормативно-правовий акт став ядром системи міського права, одним із правових засобів, який забезпечував реалізацію принципу правової самостійності територіальної громади зокрема та міського самоврядування в цілому. Правова самостійність міської громади реалізувалась шляхом прийняття інших нормативно-правових актів: регламентів, ухвал, розпоряджень, інструкцій, положень тощо, які становили систему нормативного міського права. Статут 1870 року безпосередньо надавав право на прийняття таких актів відповідним органам міського самоврядування.
Основна мета статуту м. Львова 1870 року – легітимація міської громади та забезпечення її правової самостійності. Саме ця функція, тобто визнання територіальної громади м. Львова як суб’єкта права, а органів самоврядування як суб’єктів публічної влади, видається основною серед інших функцій статуту 1870 року. Реалізація цієї функції означала, що міський статут юридично завершив процес формування у м. Львові сучасного (модерного) самоврядування. Йдеться по суті також і про реформаторську функцію статуту. Не менш важливою, з огляду на тогочасний розвиток конституціоналізму та формування правової держави, була правозахисна функція статуту. Статут 1870 р. визначав і забезпечував гарантії прав, свобод і обов’язків членів громади (§§ 12, 14), громадян (§§ 13, 15), іногородніх осіб (§ 14). Обов’язками членів громади та іногородніх осіб було, як зазначалося у § 14 статуту, дотримання ухвал, прийнятих громадою (її органами) у межах її повноважень, та сплата податків громаді відповідно до встановлених вимог.
З правозахисною функцією безпосередньо була пов’язана інша функція – виховна. Виховний потенціал цього документа закладений в інституті почесного громадянства, у відповідальності посадових осіб та самоврядних органів, у розумінні почесності міської служби тощо.
Функції статуту м. Львова 1870 року засвідчують, що це комплексний документ, який був ефективним засобом юридизації міського життя, легітимації міської громади, розбудови локальної демократії та дії міського права, запровадження та гарантування прав членів міської громади.
Таким чином, прийняття та реалізація статуту м. Львова 1870 року заклали основи становлення і розвитку міського права Львова як сукупності норм самоврядування громади м. Львова та результату функціонування локально-демократичної системи правотворчості.
Проведений аналіз співвідношення форм міського права та його змісту показав, що змістовна частина міського права Львова залежала від тих чи інших витоків права, від того, яку роль відігравало звичаєве право або традиційна регуляція у формуванні правових
9. У Середньовіччі сформувалися основні засади міського права Львова, які засвідчили його становлення та забезпечили повторюваність його положень упродовж всієї історії. До них належить:
– єдність міської громади як своєрідного колективного аналогу людської особистості;
– виборність самоврядних органів та їхня відповідальність за свою діяльність перед громадою;
– усвідомлення приналежності жителів міста (міщан) до міської громади, розвиток інституту міського громадянства;
– обов’язкове входження мешканців міста до певних спільнот (професійні спільноти – купці, ремісники; національні спільноти – спільноти, утворені за релігійним принципом (віросповіданням));
– реальна можливість кожного громадянина міста бути обраним до самоврядних органів територіальної громади (формальна рівність членів громади);
– формування правової свідомості на основі сприйняття і визнання, зокрема, обов’язків члена громади;
– активна участь громадян у правовому житті громади, зокрема, у відправленні правосуддя.
Розвиток цих принципів на другому етапі історії міського права, а саме: у другій половині XIX – початку XX століття спричинився до формування базових принципів сучасного територіального самоврядування, які є і сьогодні обов’язковими для більшості європейських країн. До них належать:
– територіальне самоврядування (самоврядування громад) – самостійний, відносно незалежний правовий інститут;
– місцеве самоврядування – це насамперед територіальний зв'язок, а лише потім спільнота осіб, які проживають на даній території;
– виключна компетенція самоврядних органів, тобто до сфери їхніх повноважень належать питання, які не входять до компетенції інших органів влади;
– місцеве самоврядування є суб’єктом публічного права;
– права місцевого самоврядування охороняються судом.
Виходячи з історично сформованих принципів міського права Львова та самоврядування громади, правові перспективи розвитку сучасного Львова пов’язані з необхідністю усвідомлення єдності громади перед викликами XXI століття, відродження інституту міського громадянства, становлення громадського арбітражу та медіації, формування правових і моральних обов’язків львів’ян перед громадою.
10. У дисертаційній роботі доведено, що сутність міського права і його призначення в житті львівської міської громади безпосередньо пов’язані з його функціями – регулятивною, охоронною, виховною. Впровадження правового регулювання забезпечило легітимність міської громади та міської влади, сприяло створенню узагальнених, міцних та стійких моделей поведінки жителів міста. Відтак найважливішими сферами правового регулювання, характерними для обох етапів історії міського права Львова, були: сфера управлінських (самоврядних) відносин і сфера економічних, головним чином, майнових відносин. Окремі сфери правового регулювання були характерні тільки для одного етапу розвитку міського права, наприклад, сфера судових відносин для середньовічного міського права чи сфера соціально-культурних відносин для модерного міського права.
11. Для правового регулювання у сфері владних та управлінських відносин найважливішим історико-правовим процесом було становлення інститутів міської (самоврядної, муніципальної) влади та міської служби. Становлення самоврядної влади – це історико-правовий рух до особливої форми публічної влади, яка відрізняється від суверенної державної підзаконним характером, тобто діє в межах та у порядку, визначених законом. Для цього руху характерне утворення та легітимація представницьких, виконавчих і судових органів самоврядування.
Представницьким органом самоврядування у системі органів міського самоврядування впродовж обох етапів розвитку міського права була міська рада. Щоправда, в період олігархізації міської влади у Середньовіччі міська рада по суті втратила свій представницький характер і перетворилася на довічну колегію, яку формували найзнатніші львів’яни (патриціат). Проте навіть втративши свою представницьку природу, міська рада репрезентувала громаду у відносинах з державними органами. Водночас, природа та повноваження міської ради Львова періоду Середньовіччя не дозволяє віднести цей орган до якоїсь з гілок влади. Міська рада завжди намагалася розширити свої повноваження за рахунок інших органів самоврядування (судові – за рахунок лави, виконавчі – за рахунок війта). Така політика міської ради пов’язана з тим, що міське право ще не встановлює чіткого переліку повноважень органів самоврядування. До найважливіших з них належать: прийняття до міського громадянства, правовий захист громади та її членів, безпека у місті, надання міських земель, оренда міського майна, встановлення мит та цін на основні продукти споживання, затвердження статутів цехів та результатів виборів цехмістрів, виконання окремих функцій судової влади, опіка над вдовами, сиротами тощо.
На нашу думку, у Середньовіччі відбувається становлення правового статусу міської ради Львова, який вирізняє її серед інших органів самоврядування. За обсягом влади і повноважень міська рада стає центральним органом у системі міського самоврядування.
Важливе місце у системі органів самоврядування посідає міська рада і в другій половині XIX – початку XX століття, коли міське право детально регламентує її діяльність. За міським статутом 1870 року міська рада представляла громаду м. Львова у всіх її справах. Реалізуючи свою представницьку природу, міська рада була зобов’язана забезпечувати охорону майна громади і робити все можливе для задоволення її потреб та інтересів. За юридичною природою міська рада була ухвальним та контрольним органом територіальної громади Львова, їй належало право давати загальні вказівки щодо адміністрування (управління) громадськими справами, вона також відала фінансовими питаннями міської громади.
Самостійність та ієрархічна незалежність міської ради, які випливали з її компетенції, порядок її формування і структура, дають підстави стверджувати, що міська рада згідно з наданим м. Львову статутом 1870 року стала представницьким органом громади з досить широкими самоврядними повноваженнями, який був здатний вирішувати питання, що стосувалися життєдіяльності міста та членів міської громади. Певна трансформація міської ради відобразилася і у правовому статусі її членів, які у Середньовіччі називалися райцями (радниками), а у другій половині XIX – початку XX століття – депутатами.
12. Становлення та розвиток інституту депутата міської ради знаменували поступовий перехід від феодальної (за змістом корпоративності) місцевої влади до загальної участі міських громадян у вирішенні справ територіальної громади. Відтак це стало одним із факторів і одночасно результатів революційного перетворення міського самоврядування феодального типу на модерне (сучасне) міське самоврядування.
Середньовічна замкненість міської ради була обумовлена серед усього іншого і тим, що райці отримували істотні доходи від майна громади як винагороду за свою діяльність, та одночасно, як свідчила практика, мали можливості для зловживання своїм становищем. Депутати міської ради виконували свої обов’язки на безоплатній основі та отримували мандат за результатами виборів.
Не менш повчальним є історико-правовий досвід визначення (встановлення) повноважень міських обранців громади м. Львова. Традиційно вважалося та й донині вважається, що повноваження – це сукупність прав і обов’язків депутата. Причому в умовах становлення місцевого самоврядування в сучасній Україні акцент робиться саме на права. На відміну від цього у повноваженнях депутата міської ради Львова другої половини XIX – початку ХХ століття акцентовано на обов’язках. Саме їм було присвячено спеціальний розділ ІІ «Обов’язки депутатів міської ради» регламенту ради королівського столичного м. Львова.
Міське право досліджуваного періоду не знало інституту депутатської недоторканності. Певні гарантії передбачав тільки порядок складання повноважень депутатами міської ради та відсторонення їх від виконання своїх обов’язків. Так, міські обранці втрачали мандат, якщо оприлюднювалися обставини, які б могли послужити перешкодою для їхнього обрання.
Специфікою правового інституту депутатів міської ради Львова відповідно до статуту 1870 р. було обрання з їх числа так званих міських делегатів, які забезпечували системний зв’язок органів міського самоврядування, насамперед міської ради як представницького органу і магістрату як виконавчого органу міської ради. Саме делегати міської ради безпосередньо здійснювали контрольну та наглядову функції міської ради, допомагали президентові міста у виконанні його функцій.
Отже, на нашу думку, саме у другій половині XIX століття у м. Львові відбувається становлення правового статусу депутата міської ради як самостійного суб’єкта міського самоврядування.
13. Процес правового врегулювання виконавчої влади був ще складнішим, оскільки в різний час виконавчі функції здійснювали різні органи. У Середньовіччі взагалі важко відмежувати від інших виконавчий орган, а міський уряд (що складався з ради та лави) мав узагальнену назву магістрат. Аналогічну назву мав виконавчий орган міського самоврядування, але вже у другій половині XIX століття. Поряд з тим у другій половині XIII століття у м. Львові вже функціонував орган, який уособлював одноосібну владу – війт. Залишається дискусійною думка про те, що війт започаткував розвиток інституту президентства у міському праві Львова. Загалом же інститут одноосібної влади (одноосібного органу) дійсно трансформувався в інститут президентства. Цінність історико-правового досвіду інституту президентства м. Львова у другій половині XIX – початку XX століття полягає у забезпеченні системності міського самоврядування. Розвиток цього інституту є ще однією підставою розмежування двох етапів історії громади та міського права, констатацією формування модерного самоврядування на засадах і в межах конституціоналізму. До того ж розвиток інституту президентства був одним із чинників становлення принципово нової системи організації публічної влади у місті, яка базувалася на нормах міського права, що трансформувалося з приватного у публічне.
14. З узагальненим інститутом міської влади пов'язаний інститут міської служби. Початки міської служби у м. Львові сягають часів Середньовіччя, а саме: отримання привілею на самоврядування у формі магдебурзького права. Проте коло посадових осіб та службовців, які б виконували свої функції професійно, на постійній основі та за плату, в цей період було незначним. До таких слід віднести синдика, інстигатора, писарів, ката. Реально ж інститут служби в органах міського самоврядування починає формуватися в умовах становлення забезпеченого законом права міської громади на самоврядування вже у другій половині XIX століття. Міське право того часу встановлювало загальні засади служби в органах міського самоврядування, види та правове становище службовців, порядок призначення їх на посаду та звільнення з неї, ієрархію службовців та їх відповідальність.
Аналіз досвіду у сфері професіоналізації служби в органах міського самоврядування Львова другої половині XIX – початку XX століття дозволив виявити історичну основу розробки нових підходів до професіоналізації служби в органах місцевого самоврядування в сучасній Україні. Це передусім необхідність оновлення законодавства України про службу в органах місцевого самоврядування, забезпечення спадкоємності кадрового потенціалу, систематичний контроль за професійним і моральним зростанням посадових осіб місцевого самоврядування, стабільність кадрового складу служби в органах місцевого самоврядування та постійне підвищення індивідуального професіоналізму посадових осіб органів місцевого самоврядування.
15. Легітимація громади м. Львова потребувала не тільки її самоврядних органів та розвитку міської служби, а й відповідної майнової та фінансової основи. З огляду на це чи не найважливішими нормами міського права були ті, що регулювали майнові та фінансові відносини у місті. Вже у середньовічному міському праві Львова була посиленою увага до майнових і фінансових питань. Майно виступало матеріальною основою громади. Проте спільність майна громади на той час була умовною, оскільки ним фактично розпоряджалася міська рада, члени якої, незважаючи на значні фінансові переваги над іншими міщанами, часто зловживали своїми правами. Власність середньовічної громади Львова була швидше пайовою, ніж спільною (комунальною). Про це свідчить і той факт, що найважливішою системою доходів міських райців (радників) від виконання ними обов’язків був щопіврічний пай, який вони отримували від поділу каси ради, котра формувалася з доходів із поземельного майна міста, податку з судочинства та штрафів за вироки консульського суду.
На новому етапі розвитку міського права власність міської громади з-поміж її членів стає вже неподільною, набуваючи характеру і форм комунальної власності. Міське право істотно збагачується за рахунок процесуальних норм, які детально регулювали управління майном громади. Тоді ж виникає необхідність систематичного регулювання бюджетних та інших фінансових відносин. Аналіз правового регулювання бюджетних відносин у м. Львові другої половини XIX – початку XX століття дає підстави стверджувати про його спрямованість на реалізацію права громади на самостійний бюджет. Самостійність бюджету забезпечувалася закріпленням за ним міським правом конкретного визначення джерел доходів, правом самоврядних органів на визначення напрямів використання коштів відповідно до статуту м. Львова 1870 року. Однак говорити про реальну фінансову незалежність міської громади не доводилось, оскільки дисбаланс у виконанні повноважень власної та дорученої сфер постійно відтворював дефіцит міського бюджету.
Відтак, у другій половини XIX – початку XX століття правове регулювання відносин власності та пов’язаних з ними фінансових відносин стає лише однією ланкою у системі правового оформлення процесу становлення модерного самоврядування територіальної громади м. Львова у рамках формування Австро-Угорської конституційної монархії.
16. Історико-правове дослідження міського права Львова (друга половина XIII – початок XX ст.) дозволяє виділити два найважливіші аспекти прогнозування його розвитку у XXI столітті. До цього процесу варто підходити з урахуванням як внутрішніх тенденцій закономірного руху правових явищ, так і тих зовнішніх факторів, які впливатимуть на правові явища – демографічної, економічної, соціальної ситуації. З огляду на це, необхідно виявляти весь спектр можливостей для розвитку міста, міського самоврядування та міського права.
Можливості сучасного соціально-економічного розвитку м. Львова насамперед пов’язані з розвитком законодавства України про місцеве самоврядування. Конституційний процес повинен бути зорієнтований на однозначну формалізацію у Конституції України та Законі України «Про місцеве самоврядування» моделі місцевого самоврядування в Україні.
Результати дослідження історико-правового досвіду міської громади Львова актуалізують концепцію самоврядування територіальних громад як юридичних осіб.
Певні можливості для розвитку міського самоврядування Львова пов’язані із законодавчими відповідями на питання про роль і місце статутів територіальних громад у системі законодавства про місцеве самоврядування, про співвідношення бюджетних повноважень територіальної громад і держави, про виборчу систему та міс