ПЕРЕКЛАД ЯК НАУКОВА ПРОБЛЕМА В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІЙ ДУМЦІ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ. (КОМПАРАТИВНИЙ ДИСКУРС)

Краткое описание

КИївський національний університет
імені Тараса Шевченка

На правах рукопису

Тетеріна Ольга Борисівна

УДК 81’255.4:82.091 (477) 18-19”

ПЕРЕКЛАД ЯК НАУКОВА ПРОБЛЕМА
В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІЙ ДУМЦІ
ХІХ ПОЧАТКУ ХХ СТ.
(КОМПАРАТИВНИЙ ДИСКУРС)

10. 01. 05 порівняльне літературознавство

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
доктор філологічних наук, професор
Грицик Людмила Василівна

Київ 2004

ЗМІСТ
ЗМІСТ........................................................................................... 2
ВСТУП.......................................................................................... 3
РОЗДІЛ І Формування поглядів на переклад в Україні: літературно критичний контекст............................................ 23
1.1. Зародження і становлення української перекладознавчої думки...................................................................................... 23
1.2. Осмислення перекладу в системі національного літературного поступу (відП. Куліша до М.Драгоманова).. 60
РОЗДІЛ ІІХудожній переклад як загальнолітературна проблема................................................................................... 104
2.1. Переклад в концепції національної літератури І.Франка................................................................................................ 104
2.2. Амбівалентність поглядів О.Потебні на переклад........ 142
2.3. Леся Українка: переклад і процес модернізації української літератури.......................................................... 149
ВИСНОВКИ.............................................................................. 171
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.................................... 189

ВСТУП
Сучасна наука надає виняткового значення дослідженню художнього перекладу, що передбачає не тільки зіставлення оригіналу і відповідника, осмислення процесу перекладання, а й ряду інших проблем, пов’язаних, наприклад, з ідеєю принципової перекладності (Ф.Флора), вивченням корпусу поетичних норм і технік” (Дж.Фолена), концепцією експериментальної літератури” (Х.Формвег), роздумами над сутністю національного в літературі (Й.Штрелка, Ф.Штріх) тощо.
Новітні феноменологічні, герменевтичні студії, структуралізм, рецептивно-естетичні теорії активно включають переклад у сферу своїх досліджень, вишукуючи альтернативні підходи” (І.Гасан) до вивчення літературного процесу, т. зв. міжпорогового” простору (Г.Бгабга), осмислення історії національних літератур та вироблення культурних і літературних канонів, наприклад в мультикультуральних працях (Е.Саїда, Г.Співак, Г.Гейтса, Р.Броумлі та ін.).
Застосовуючи нові підходи до вивчення художнього перекладу і науки про нього, компаративне літературознавство ставить у центр своїх студій переклад і породжену ним перекладознавчу думку не лише з метою розв’язання проблем методологічного плану, а й вироблення нових літературознавчих концепцій (зокрема, глобалізації” (Д.Пайзер), які поширюються і на літературу як мистецтво слова. Перекладознавство, на думку Т.Херманса, є одним із найважливіших напрямків порівняльного літературознавства. Це не лише особливий прошарок” художніх творів у літературі-реципієнті (Д.Дюришин, П.Топер), але й частина історико-літературознавчої проблематики, порівняльної історії літератури” (М.Алексєєв).
Значення перекладу як могутнього чинника розвитку національної літератури є загальновизнаним у філологічній науці. Закономірно, що функціонування перекладної літератури, яка сприяла збагаченню, поповненню, оновленню та поступу літературного процесу, розвитку мови, утвердженню національної культури загалом, поставало предметом осмислення літературною критикою.
Утім, вивчення художнього перекладу як наукової проблеми літературно-критичної думки, що принципово розширює уявлення про цілісність процесу становлення та розвитку науки про переклад, відтак, сприяє повному та адекватному його дослідженню, тривалий час залишалося поза увагою світового літературознавства. Цей факт пояснюється складною та різноступеневою еволюцією осмислення такого поліфункціонального феномену як переклад явища, що виникає на перетині двох мов, літератур та культур.
Багатоплановістю перекладу зумовлюється інтердисциплінарний характер перекладознавства. Саме аспекти науки про переклад, що формуються на межі з іншими дисциплінами (літературознавчий, лінгвістичний, соціологічний та ін.), уможливлюють різностороннє та комплексне його вивчення, співіснування процесу диференціації та інтеграції в межах теорії перекладу.
Шлях, пройдений перекладознавством від заперечення самої можливості його існування як науки через протиставлення лінгвістичного та літературознавчого підходів до функціонування в ролі багатоаспектної дисципліни на сучасному етапі розвитку, засвідчує нагальність його наукового вивчення.
Якщо наука про переклад 20 30 років ХХ ст., у центрі уваги якої перебували проблеми художнього перекладу як творчого процесу, зумовленого специфікою словесного мистецтва, характеризується поєднанням літературознавчого та лінгвістичного аспектів, то в 50-х р., зокрема у зв’язку з інтенсивним розвитком лінгвістики, починається якісно новий для перекладознавства етап його еволюції, що означується посиленим інтересом до всіх видів перекладу, передусім до інформативного”, активізацією та розширенням зв’язків з іншими науками, розмежуванням, а почасти протистоянням, головних аспектів дослідження. Проте, з другої половини 70-х років знову зростає інтерес до проблем художнього перекладу. Поширюється, зокрема, думка про те, що загальна лінгвістична теорія не з’ясовує, а скоріше заплутує питання про художній переклад, натомість більше можливостей осягнення сутності цього особливого виду мистецтва та його закономірностей пропонує компаративістика. Літературознавці висловлювали переконання, що мовознавство не спроможне пояснити всієї складності літературних творів, а відтак не може бути відповідною основою для досліджень літературного перекладу, хоча, поза сумнівом, відіграло свою роль для осмислення перекладу нейтральних нелітературних текстів (Т.Херманс. The Manipulation of the Literature. Stadies in Literary Translation”, 1985) .
Показовою у цьому зв’язку постає зокрема наукова еволюція визначного російського мовознавця А.Федорова: від абсолютизації лінгвістичної теорії перекладу в 50-х роках (Введение в теорию перевода”, 1953) до поглибленого осмислення цього виду мистецтва в широкому загальнолітературному аспекті вже зрілим вченим у 80-х роках (Искусство перевода и жизнь литературы”, 1983).
Доходить висновку, що теорія перекладу не обмежується аналізом його мовного механізму, відомий лінгвіст А.Швейцер. Дослідник визначає поряд із міжмовним міжкультурний статус перекладу (Теорія перекладу. Статус, проблеми, аспекти”, М., 1988), розглядаючи процес перекладу в широкому соціокультурному контексті із урахуванням позамовних факторів, які впливають на нього його соціальних, культурних і психологічних детермінант” [217,* 84].
Перекладознавчі праці актуалізують потребу розширення діапазону осмислення перекладу як літературного явища. Ї.Левий, зокрема, наголошує на необхідності, поряд із дослідженнями окремих перекладів, осмислення функції перекладу як цілого в гармонії сучасної культури” [104, *23610]. Його учень та послідовник А.Попович, визначаючи два основних типи критики, перший із яких полягає у порівняльному аналізі перекладу і оригіналу, особливий наголос робить на другому, пов’язаному із ситуацією у вітчизняній літературі, що передбачає, зокрема, зіставлення перекладного твору з сучасним літературним процесом, оцінку вибору творів для перекладу відповідно до внутрішніх потреб літератури-реципієнта [135, *16811].
Тенденція осмислення художнього перекладу як одного із джерел літературного поступу в контексті міжкультурної комунікації, що окреслилася протягом останніх десятиліть, відкриває нові перспективи в науці про літературу, розширює її межі щодо повнішого вивчення самого літературного процесу, особливостей його розвитку.
У цьому зв’язку заслуговують на особливу увагу в межах літературознавчого аспекту вивчення перекладу поряд з традиційним історико-літературним дослідженням проблем самого процесу перекладання (передача національної своєрідності оригіналу, збереження його історичного колориту, співвіднесеність творчої індивідуальності автора і перекладача та ін.), що представлений іменами таких перекладознавців, як О.Гайнічеру, Г.Гачечиладзе, Ю.Еткінд, Р.Зорівчак, І.Кашкін, В.Коптілов та ін., міркування про функціональність перекладу з погляду місця і значення його в сприймаючій літературі (М.Алексєєв, Р.Гром’як, О.Діма, Д.Дюришин, В.Жирмунський, Ї.Левий, Ю.Левін, Ж.Мунен, Д.Наливайко, М.Новікова, А.Попович, В.Топер, Т.Херманс). Мова йде про з’ясування ролі перекладу у розвитку національного літературного процесу, що полягає, передусім, у реалізації контакту між двома літературами та встановленні внутрішньої співмірності їх художньо-естетичних цінностей. Таким чином, вивчення перекладу в контексті літературного процесу, особливостей жанрового, стильового розвитку літератури-реципієнта, як слушно зазначають дослідники, надає можливості повніше вивчити певну літературну епоху, з’ясувати як перекладене співвідноситься з новаторськими пошуками в національній літературі, наскільки функціонує в ній [23,* 2615].
Такий підхід, пов’язаний з характером літературних зв’язків, ґрунтується на тісній взаємодії перекладознавства з компаративістикою. Органічність цього зв’язку засвідчує вже той факт, що наука про переклад зародилася і на своєму первинному етапі розвивалася як емпіричний порівняльний метод на ґрунті традиційної літературної компаративістики. А крім того, сама практика включає проблеми перекладу в компаративістику [135, *336].
Сучасне наукове осмислення літературної компаративістики як галузі літературознавства, що склалася в другій половині ХІХ ст., її історії, національних традицій, залишає позаду тривалі дискусії стосовно статусу, предмета і завдань порівняльного вивчення літератури.
Зокрема, А.Попович вважає, що компаративістика існує як аспект в рамках конкретної наукової дисципліни або як наукова суперструктура, що синтезує літературні процеси на вищому рівні (наприклад, в рамках національної літератури), на основі чого компаративістика визначає предмет свого дослідження” [135, 337].
Понад століття тому І.Франко дійшов думки, що кожна національна література є органічним поєднанням свого, оригінального і своєрідного, з чужим, а завдання історика літератури полягає в тому, щоб розрізнити національний зміст в міжнародній формі і національну форму, в яку відлито міжнародний зміст” при появі нової течії в літературі [211, 10]. Відрізнити національне від інтернаціонального дозволить, на думку критика, зіставлення літератур, що і засвідчить, чим для національної літератури були літератури сусідніх народів і чим вона була для них” [211, 17 188].
Таке усвідомлення літературного процесу, на думку Д.Наливайка, постає актуальним і для сучасної літературної науки, яка базується на розумінні художніх процесів як поєднання та взаємодії свого” й чужого”, національних і наднаціональних елементів та структур, на основі чого і окреслюється сам предмет компаративістики. Сучасні дискурси літературного процесу виходять з того, що національні літератури не розвиваються самі по собі, а існують у певних контекстах і системах (регіональних, зональних, європейських тощо), у зв’язках і взаємообміні з іншими літературами, що їм притаманні спільні закономірності й структури їхнього руху” [121, *259].
Компаративістський дискурс, вважає Р.Гром’як, розгортається як діалог, інтеракція міжнаціональних чинників”, що в галузі історико-літературних досліджень втілюється в тіло” з цитат, переказу фабул, зіставлення вічних образів”, традиційних мотивів”, і натомість наче вивільняється, підносячись до екзистенціально-духовних сутностей, які за потреби чи нагоди можуть будь-коли повернутися в тіло” у сфері теоретичної компаративістики. Саме дискурсивний статус компаративістського висловлювання дає йому можливість утриматись, на думку вченого, в сфері літературознавства і підтримувати естетичну комунікацію з приводу літератури саме як мистецтва слова [27, 30].
Вагомою та багатоаспектною проблемою компаративістики окреслюється переклад як важливий чинник міжлітературної комунікації (Д.Дюришин, О.Діма, О.Попович, Р.Гром’як).
Показово, що увага до вивчення перекладу в процесах літературних взаємозв’язків та осмислення перекладної літератури як частини оригінальної спостерігалася з ХІХ ст. (М.Драгоманов, І.Франко, О.Котляревський, М.Грушевський, М.Возняк, О.Білецький).
Програмного значення набули слова І.Франка: Добрі переклади важних і впливових творів чужих літератур належать до підвалин і власного мистецтва” [205, 71]. М.Грушевський розвинув концептуальну думку свого попередника, акцентуючи увагу на тому, що саме переклад, який постає вагомою складовою національної літератури, визначає рівень її розвитку [30,* 3682]. Вже на новому етапі проблему перекладу в контексті літератури-реципієнта осмислював М.Рильський. Переклад художньої літератури тільки тоді здійснює свою функцію, коли це переклад творчий, коли він доходить до читача, коли він є фактом рідної літератури” [143, 272].
Важливість і перспективність вивчення перекладу з позицій порівняльного літературознавства обґрунтував відомий словацький компаративіст Д.Дюришин [49*15]. Наукова концепція дослідника про історично обумовлені міжлітературні спільноти”, що складаються на основі генетично-контактних зв’язків та системно-типологічних зіставлень під час літературного розвитку, вперше в історії порівняльного літературознавства розглядає переклад як самостійне явище літературного процесу.
Міжлітературні зв’язки й відношення власне предмет компаративістики становлять не лише передумову для виникнення й розвитку перекладацької діяльності, а й зумовлюють її характер. З одного боку, за Д.Дюришиним, переклад постає продуктом міжлітературної комунікації, а з іншого, багато в чому обумовлює й визначає саму міжлітературну комунікацію. Таким чином, проблематика художнього перекладу становить важливу сферу дослідження міжлітературного процесу, оскільки художній переклад є одним із найпоказовіших проявів міжлітературної взаємодії. У межах такого підходу перекладацька діяльність аналізується не як автономна сфера, а в першу чергу як галузь, що включається в ширший контекст певного періоду розвитку вітчизняної літератури. Підкреслюється, що об’єктивний аналіз перекладу з точки зору нормативності підпорядковується загальнішому завданню вивченню функціональної значущості перекладу в історії літератури, зокрема і в міжлітературному контексті [49, 12716]. На думку Д.Дюришина, дослідження перекладу поза контекстом літературного процесу, без врахування його ролі в ньому, тобто комунікативної функції перекладу в міжлітературному спілкуванні є неповним, а точніше, фрагментарним [49, *13217]. На цьому наголошують й інші дослідники (П.Топер), вважаючи, що включення” перекладу до національного літературного процесу у всіх випадках залишається передумовою правильного розуміння його сутності, місця і ролі.
Розподіл генетичних контактів на зовнішні і внутрішні (класифікація І.Неупокоєвої), як відомо, передбачає розгляд перекладу як явища зовнішньо-контактного, значення якого обмежується інформативною функцією, та явища внутрішньоконтактного, роль якого, крім ознайомчої функції, полягає в органічному поповненні творчого потенціалу літератури-реципієнта, відповідно до основних тенденцій її розвитку.
Таким чином, діапазон відношень перекладу до літератури-реципієнта, тобто міра його входження в інонаціональний літературний контекст, характеризується надзвичайною широтою, від існування як явища зовнішньоконтактного, що не збігається з тенденціями розвитку сприймаючої літератури до функціонування у якості органічної частини національного літературного процесу [49, *1661678].
Внутрішньоконтактний характер перекладу визначається вибором творів для перекладу (за тематикою, жанрово-стильовими характеристиками, художньо-естетичною вартістю) відповідно до внутрішніх потреб сприймаючої літератури, її можливостей засвоєння інонаціонального твору, здатності певним чином трансформувати його художні особливості.
Відтак, здійснення перекладу в контексті сприймаючої літератури зумовлюється її характером, тенденціями розвитку, мірою виробленості літературної мови, перекладацькими традиціями. У цьому зв’язку важко переоцінити значення теорії основ” та зустрічних течій” О.Веселовського для вивчення перекладу в контексті порівняльного літературознавства. Запозичення та засвоєння чужоземного матеріалу, вважає вчений, завжди передбачає зустрічне середовище, в якому внаслідок зіткненні свого і чужого перемагає своє [12, 50619]. Вплив чужого елемента завжди обумовлюється його внутрішньою відповідністю з середовищем, на яке доводиться діяти. Таким чином, самостійний розвиток народу, стверджує О.Веселовський, не буде порушеним у головних рисах. Це концептуальне міркування осмислюється й іншими вченими. Зокрема, французький дослідник П.Брюнель вважає, що влив нічого не творить, він пробуджує” (120, 35). Такого погляду дотримуються і сучасні літературознавці (Д.Наливайко, П.Топер), на думку яких вплив пробуджує те, що потенційно закладено в літературі-реципієнті, є її ресурсом” (120, 35).
Власне на основі теорії зустрічних течій” ґрунтується провідне для порівняльного літературознавства положення про вирішальну роль сприймаючої літератури (Д.Дюришин, А.Діма, А.Попович). Зокрема, сучасний румунський компаративіст А.Діма, розглядаючи у своїй концепції переклад як фактор взаємопоповнення літератур, передбачає поряд з двома традиційними напрямами дослідження у сфері прямих міжлітературних контактів та типологічних сходжень третій напрям, а саме: вивчення у сфері специфічних рис кожної літератури [36, 177].
Сучасний рівень досліджень, зокрема, П.Топер (Переклад в системі порівняльного літературознавства”, 2000) окреслює, в межах потрактування перекладів як особливого шару” художніх творів, що займають вповні визначене місце в системі літературних взаємозв’язків, зі своїми характеристиками, типологічними властивостями, законами функціонування і т.п., пов’язаними з їхньою подвійною природою та виникненням на перетині двох культур. Вихідною, наголошує дослідник, для визначення місця і ролі перекладів у міжмовних літературних взаємозв’язках повинна бути думка про створення нових естетичних цінностей на рідному ґрунті [152, 1712].
Таким чином, світова компаративістика у питанні перекладу еволюціонувала від окреслення його місця на периферії” порівняльного вивчення літератур до визначення перекладознавства як одного із значних його напрямів [219].
Починаючи з другої половини ХХ ст., дослідники зосереджували увагу на осмисленні зв’язку теорії перекладу та літературознавчої компаративістики, науково його обґрунтувуючи.
Констатуючи той факт, що теорія перекладу в межах порівняльного літературознавства створила відносно самостійну систему, а по відношенню до своєї наукової надбудови загальної компаративістики завоювала право інтерпретувати терміни в межах цієї системи, А.Попович, зокрема, обстоював думку про необхідність залучення теорії перекладу для розв’язання завдань порівняльного літературознавства [135, 34].
На сьогодні наукове усвідомлення зв’язку перекладознавства і літературознавчої компаративістики обумовлює одну із базових аксіом порівняльного літературознавства” (Р.Гром’як). Загальновизнано у сучасній філологічній науці, що літературознавча компаративістика органічно взаємодіє з теорією перекладу, враховує досвід перекладознавства і конституююється в системі науки про літературу як складовий компонент духовної культури” [29, 5].
Актуалізуючи перекладознавчий аспект освоєння творів словесного мистецтва як складову літературознавчої компаративістики [27, 30], Р.Гром’як, утім, акцентує увагу на потребі певного розмежування завдань двох відносно самостійних дисциплін, які мають спільний об’єкт вивчення [28, 49]. На переконання ученого, чітке усвідомлення специфіки діяльності перекладознавців і літературних компаративістів сприятиме плідній компетентній співпраці фахівіців в осмисленні та дослідженні такої складної проблеми, як міжлітературна рецепція, а відтак і проблеми художнього перекладу як її складової [28, 58].
У світовому порівняльному літературознавстві виокремлюються чотири головних сфери досліджень: впливи та аналогії; течії та напрями; жанри та форми; мотиви, типи і теми. Осмислюючи переклад як прояв міжлітературної комунікації, джерело ідейно-тематичного та жанрово-стильового збагачення літератури-реципієнта, стимул самобутнього літературного розвитку, теоретична компаративістика накреслює різні аспекти дослідження: від порівняння оригіналу з перекладом до рецептивного вивчення твору в інонаціональному контексті.
Активне зацікавлення проблемами рецептивної естетики [2720] принципово розширює діапазон вивчення перекладу, яке у вітчизняній науці переважно зводиться, як стверджують дослідники, до порівняння твору однієї національної літератури з її перекладом в інонаціональній літературі [101, 260].
У цьому зв’язку важлива принципова переакцентація у розумінні проблеми впливу й рецепції в літературному процесі. На противагу абсолютизації впливу однієї літератури на іншу (т.зв.впливології”), характерної для порівняльного літературознавства І пол. ХХ ст., сучасна компаративістика розглядає вплив як відбір текстів залежно від горизонту сподівань сприймаючої літератури що відповідає її потребам та інтенціям. Відібране входить до іншого культурного та літературного простору, піддається переосмисленню й перетлумаченню, внаслідок чого набуває іншого змістового наповнення, іншої семантики й функціональності ”, як освоєння досвіду інших літератур, потужний імпульс збагачення й поступу літератури-реципієнта” [120, *3521]. Це дає змогу простежити за тим, як співвідноситься перекладене з пошуками оновлення у своїй літературі.
Заслуговує на увагу досвід осмислення перекладу як факту рідної літератури англійськими компаративістами. Маніпуляційна школа перекладу в Англії (Manipulation school)[1], яка поряд із німецькою школою (Ubersetzungwissenсhaft Наука перекладу”), має найбільший вплив на сучасні перекладознавчі дослідження у Західній Європі, розглядає художній переклад виключно в межах порівняльного літературознавства (безвідносно до оригіналу). Назва школи маніпулістів” увійшла до наукового обігу після виходу у світ книги Маніпуляція літературою. Студії літературного перекладу” (The Manipulation of Literature. Studies in literary Tpanslation”), виданої одним із її представників Т.Хермансом. У праці акцентується думка, що з погляду цільової (сприймаючої) літератури у будь-якому перекладі завжди наявний певний ступінь маніпуляції текстом з визначеною метою. Таким чином, вихідні положення теорій двох провідних шкіл перекладу кардинально відрізняються: замість прагнення осягнути еквівалентність (Ubersetzungswissenschaft) цільова маніпуляція текстом (Маnipulation school).
Переосмисливши досвід російських формалістів та празьких структуралістів в інтерпретації форм міжлітературної комунікації, який вплинув на розвиток компаративістики, маніпуляційна школа” розвиває поняття літературної полісистеми. Зокрема ізраїльський дослідник культур Ітмар Евен-Зохар вважає літературу певного суспільства системою систем чи полісистемою, у якій взаємополемічні жанри, школи і тенденції перебувають у постійній боротьбі за читача, престиж і силу, література вже не становить статичного феномену, що обстоюють каноністи, а перетворюється у структуру, яка характеризується не тільки постійним рухом і змінами, а й внутрішньою опозицією зокрема між первинними” і вторинними” моделями й типами. До первинних текстів дослідник зараховує ті, що вводять у літературну полісистему інновації, нові ідеї, нові методи та способи бачення літератури й світу, до вторинних консервативні традиційні тексти. Художній переклад, підкреслює автор, відіграє у такій високодинамічній системі надзвичайно важливу роль, сприяючи поширенню, зокрема, таких форм як італійський сонет, французький класицизм або таких впливів, як вплив Достоєвського чи Ібсена у всій Європі [див.: 218, *39-4013]. Такий підхід зумовлює погляд на переклад як на самодостатній текст, інтегральну частину цільової культури, а не лише репродукцію іншого тексту. У зв’язку з цим Тоурі замінює формулювання цільовий текст є перекладом” твердженням цільовий текст функціонує як переклад”, принципово їх розмежовуючи ( In search of a Theory of Translation”, 1980).
Орієнтація маніпулістів” на цільовий текст зумовлює описовий (констатуючий) характер перекладознавчих досліджень, водночас відкидаючи нормативно-оціночний підхід, характерний для традиційної філологічної теорії перекладу. Представники маніпуляційної школи” переклад розглядають не як процес, а як результат, відтак текст набуває значення історичного факту. Маніпулісти” створили базовий теоретичний апарат, але зосереджуються здебільшого на емпіричних дослідженнях, описуючи й аналізуючи існуючі переклади, порівнюючи різні переклади тих самих творів (уникаючи при цьому критичних оцінок), вивчаючи проблему відбору творів для перекладу в широкому історико-літературному контексті.
Створена програма маніпулістів”, за якою література розглядається як комплексна і динамічна система, відзначається, крім описового, функціональним і системним підходом до перекладу, орієнтованим на цільовий текст. Ним (цим підходом) передбачається подальше вивчення норм і обмежень, які зумовлюють створення і сприйняття перекладу, відношення між перекладами; осмислення місця і ролі перекладу, як у одній літературі, так і у взаємодії між окремими літературами.
Вважається, що попри дискусійність деяких постулатів маніпулістів” (як, наприклад, відкидання оцінки), представники маніпуляційної школи, протиставивши широкий (панорамний”) контекст літературної полісистеми характерному для прихильників школи еквівалентності” надмірному зосередженню (концентрації) на окремих елементах індивідуального тексту, за визнанням дослідників сучасної перекладознавчої думки, принципово змінили характер вивчення перекладу, відкрили нові можливості прочитання інонаціональних текстів [218, *4214].
Зміна акцентів навколо проблеми впливу й рецепції в літературі зумовила повернення до принесеної романтизмом ідеї взаємозбагачення культур. У зв’язку з цим погляд на переклад з точки зору його значення у сприймаючій літературі в межах компаративного дискурсу доповнюється важливою проблемою функціонування першотвору в різних культурних контекстах, що засвідчує двобічний характер перекладацької справи.
На думку Ї.Левого, крім традиційного порівняльно-історичного підходу (один переклад на фоні одного оригіналу) важливий й інший аспект проблеми, який стосується варіативності сприйняття художнього твору в різних культурних контекстах. Багато рис автора, якого перекладають, зауважує дослідник, справді втрачається, але зате у різних народів виникає кілька варіантів не тільки віршів, а й прози і драм Бертольда Брехта (наприклад, О.Т.) переклад є сучасним фактором, який сприяє одночасно і різноманітності, і монолітності” [104, *23523].
Література-реципієнт, як показав А.Федоров, збагачуючись та поповнюючись перекладами, здійснює і свій вплив на них ( Искусство перевода и жизнь литературы”, 1983). Звідси наполегливо відстоювана в сучасній компаративістиці думка про необхідне вивчення національного літературного процесу як цілісного комплексу” оригінальних і перекладних творів у динаміці (Ю.Левін Переклад і буття літератури”, 1979). Це міркування розвиває і А.Попович. Розглядаючи білітературну модель перекладу, що передбачає подвійну спрямованість комунікації, тобто, коли переклад є носієм поповнення двох літератур: літератури, яка передає і яка приймає, дослідник доходить висновку, що білітературний та мультилітературний характер перекладу взаємно доповнює дві сторони перекладацької діяльності: універсалізацію та диференціацію. Надаючи великого значення міжкультурному фактору в перекладі, А.Попович вводить поняття креолізації” культури на позначення неминучого в процесі перекладу явища взаємосхрещення двох культур, що виявляєт

Список литературы

ВИСНОВКИ
Факт багатовікового існування потужної перекладознавчої думки в Україні, яка, втім, як цілісність, досі залишалася поза увагою дослідників, є вагомою підставою для її вивчення, зокрема, в літературно-критичному контексті.
Осмислення поглядів на переклад в давній період, як важливий попередній етап подальшого вивчення перекладу як наукової проблеми, надає можливість дослідити її у широкому історичному загальнолітературному контексті, чіткіше простежити еволюцію літературного процесу та науки про нього, своєрідність розвитку традицій, зокрема і перекладацьких, з’ясувати, незважаючи на специфіку давньої літератури, їх взаємозв’язок.
Уже в донауковий період окреслюються головні аспекти усвідомлення літературно-критичною думкою перекладу відповідно до його головних функцій в національному літературному процесі, суспільно-політичному та культурному житті. Значна роль перекладу в давній літературі (О.Білецький, М.Возняк, М.Грушевський,) спричинилася до теоретичного осмислення художнього перекладу (С.Матхаузерова Давньоруські теорії перекладу”, 1976). У центрі уваги давніх теоретиків перекладу перебували насамперед проблеми перекладацької майстерності. Прикметно, що давньою теорією перекладу вироблені основні перекладознавчі поняття (метод, мова, стиль перекладу, ставлення до першотвору, реалія перекладу), які набули свого розвитку, нового прочитання, а часом і переосмислення у літературно-критичній думці ХІХ ст., більше того, залишаються актуальними і в наш час.
Одне із найважливіших та найбільш дискусійних перекладознавчих проблем у всі часи, адекватність у перекладі, ґрунтовно розроблялися середньовічними теоретиками слова на рівні осмислення подвійного характеру мовного знаку (значення-вираження), із врахуванням, водночас, прихованого образного смислу (вдушного смислу”), що набуло свого розвитку у теорії О.Потебні, а почасти диференціюванням ще й звукового вираження (гласу”) (Македонський листок”, Пролог” Іоана Екзарха).
Важливо, що давні теоретики перекладу поряд із власне перекладацькими питаннями розглядають переклад у контексті загальнолітературного та ширше, загальнокультурного національного поступу, а відтак порушують основоположні для подальшого розвитку перекладознавчої думки проблеми.
Теоретичне осмислення просвітницької функції перекладу (діячі Києво-Могилянської Академії), трансформованої в ХІХ ст. у проблему перекладу як джерела ідейно-тематичного збагачення рідної літератури, а також усвідомлення ролі перекладу для розвитку національної мови (Феофан Прокопович, Г.Полетика) мало принципове значення для наступних літературних епох. Прикметно, що теза про переклад як засіб утвердження та піднесення рідної мови, неодноразово набуваючи в давній літературі патріотичного характеру, що пов’язано із розвитком процесу демократизації мови, переросла у найдискусійніше питання української літературно-критичної думки ХІХ ст., зумовлене складною політичною ситуацією. Давні перекладачі, теоретики перекладу утверджували свою мову, а явище неперекладності, яке розглядали на матеріалі перекладів з рідної мови (Феофан Прокопович), вважали промовистим свідченням її великих виражальних можливостей, окреслюючи, таким чином, проблему, широко обговорювану у такому ж контексті і в період становлення нової української літератури та мови.
Винятково важливими для подальшого розвитку перекладознавчої думки в ХІХ ст. поставали теоретичні міркування Г.Сковороди (спроба теоретичного обґрунтування проблеми методу перекладу, вибору творів) та його власне перекладацька діяльність. Враховуючи особливості рідної мови при перекладі зарубіжних творів та дбаючи про органічне поповнення ними власної літератури, Г.Сковорода, синтезуючи та розвиваючи здобутки перекладознавчої думки давнього періоду, готував ґрунт для наступної літературної епохи.
Таким чином, можна говорити про тяглість традиції у формуванні поглядів на переклад, які є виявом літературного критицизму в Україні, та про поступове їхнє осмислення як наукової проблеми.
Художній переклад набуває винятково важливого значення у розвитку національного літературного процесу ХІХ ст., що зумовлюється специфікою періоду становлення нової української літератури та мови на народній основі (неусталеність та пошук нових художньо-естетичних форм). Постаючи одним із вагомих чинників літературного поступу, переклад як наукова проблема зазнає суттєвого переосмислення. У літературній критиці ХІХ ст. навколо проблеми художнього перекладу відбувається зміщення акцентів порівняно з попереднім давнім періодом: поряд із осмисленням проблеми перекладацької майстерності, методу відтворення оригіналу, головна увага спрямовується на з’ясування насамперед ролі перекладу в контексті національного літературного розвитку.
Переклад, який підпорядковується особливостям загальнолітературного процесу, активно включаючись у нього, літературно-критичною думкою розглядається в контексті найважливіших літературознавчих проблем, які стосувалися напряму подальшого літературного розвитку, перспектив української літератури (пошук джерел, ґрунту, засобів розвитку самобутньої літератури, утвердження мови).
Художньому перекладу надається роль високого літературного зразка з метою вироблення насамперед витонченого естетичного смаку (Р.Гонорський), важливість чого увиразнюється в контексті проблеми вибору творів для перекладу відповідно до внутрішніх потреб літературного розвитку (П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський, Є.Гребінка, М.Костомаров).
Переклад, як засіб розвитку та піднесення національної мови, набуває першочергового загальнолітературного значення у зв’язку із актуальною для літературно-критичної думки І пол. ХІХ ст. потребою утвердження можливостей української народної мови у відтворенні кращих зразків світової літератури. Водночас поглиблюється розуміння проблеми адекватності в перекладі, поряд із відповідним відтворенням змісту надається великої уваги передачі форми оригіналу, його стилю, структури. При цьому наголошується на важливості збереження у перекладі тону” першотвору, що мало принципове значення з огляду на традицію травестійного перекладу в українській літературі (М.Максимович). Спосіб відтворення високого стилю оригіналу народнопісенними засобами, віднайдений у перекладі (П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський), вказував шляхи подолання бурлескно-травестійної манери в українській літературі, що мало вагоме значення для її подальшого розвитку.
Важливим було осмислення літературною критикою специфіки національної літератури, зокрема, крізь призму художнього перекладу, автоперекладу (ідея неперекладності) та явища українсько-російського білінгвізму (Г.Квітка-Основ’яненко, П.Гулак-Артемовський).
Значення порушуваних питань увиразнювалося в контексті принципового для подальшого літературного розвитку усвідомлення проблеми спадкоємності давніх традицій нової української літератури та мови (І.Кулжинський, І.Срезневський, М.Максимович, М.Костомаров, А.Метлинський, Я.Головацький, М.Шашкевич, І.Вагилевич).
Зумовлюючи перехід від бурлескно-травестійної до романтичної поетики і, водночас, поповнюючи український варіант романтизму елементами західноєвропейського (на ідейно-тематичному та жанрово-стильовому рівнях), переклад осмислюється літературною критикою джерелом збагачення самобутнього літературного розвитку, а відтак, вписується” у контекст вітчизняної літератури (М.Костомаров Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке”, І.Вагилевич Історія української літератури”).
Таким чином, у літературно-критичній думці І пол. ХІХ ст. розширився діапазон осмислення перекладу: поряд із вивченням вужчих, власне перекладацьких питань, поглиблювалося розуміння проблеми адекватності, що виводило на рівень осмислення проблеми відповідної передачі форми оригіналу (стилю, розміру, структури першотвору), утверджувався погляд на переклад як загальнолітературну проблему. Це мало принципове значення для формування літературною критикою ІІ пол. ХІХ ст. концепції національної літератури, спрямованої на розвиток власних давніх традицій та збагачення світовими художніми здобутками (П.Куліш, М.Драгоманов, І.Франко, Леся Українка).
У контексті актуальних літературознавчих проблем (ідейно-тематичного, жанрово-стильового збагачення української літератури, утвердження шляхів її розвитку відповідно до внутрішніх особливостей) принципово поглиблюється та увиразнюється осмислення літературною критикою проблеми перекладу. Це засвідчує літературно-критична діяльність, перекладацька праця та оригінальна творчість П.Куліша, що мала епохальне значення для розвитку української науки про літературу загалом та перекладознавчої думки зокрема. У літературознавчій концепції П.Куліша, яка ґрунтується на ідеї самобутнього розвитку української літератури, а, водночас, її європеїзації, проблема перекладу займає вже чітко визначене місце. Перекладознавчі міркування критика дають підстави для висновку про його усвідомлення, на відміну від попередників, проблеми різноаспектності вивчення перекладу: від визначення його мистецької вартості, майстерності до осмислення в контексті національного літературного розвитку.
Розуміння загальнолітературного значення перекладу, насамперед у розширенні горизонтів рідної літератури, а відтак, її утвердженні як повноправної і самостійної, промовисто засвідчувала широка перекладацька програма П.Куліша, вибір творів для якої здійснено за принципом їхньої приналежності до високомистецької світової класики. Перекладацька праця над Біблією, творами Шекспіра, Байрона, Шиллера, Гете, Гейне дала змогу перекладачеві не лише збагнути значення перекладу як засобу розвитку мови, джерела ідейно-тематичного та жанрово-стильового збагачення літератури, а й сформулювати його основні завдання в літературному поступі, виробити форми змужичілої нашої мови на послугу мислі всечоловічій” та підняти українську літературу до рівня осмислення вічних тем, дати ( їй. О.Т.) крила”.
Саме загальнолітературним завданням перекладу підпорядковане осмислення критиком вужчих перекладацьких проблем (адекватності, збереження віршової форми та ін.).
Усвідомленням потреби створення серйозної літератури”, а відтак, необхідності спростування теорії її хатнього вжитку”, зумовлений пошук відповідних засобів передачі піднесеного, високого” стилю оригіналу. На відміну від своїх попередників (П.Гулака-Артемовського), П.Куліш відзначав неприйнятність застосування народнопісенних засобів у перекладі, скажімо, біблійних текстів, використовуючи, натомість, старослов’янізми (правомірність вживання яких в українській мові обґрунтував теорією староруського відродження”).
Попри те, що сам, як перекладач належав до прихильників вільного перекладу, у своїй перекладацькій концепції П.Куліш обстоював адекватне відтворення змісту і форми оригіналу, особливо наголошуючи при цьому на збереженні віршованої форми, що мало принципове значення для подальшого вироблення теорії українського поетичного перекладу.
Проблему автоперекладу та літературного білінгвізму, порушувану вже Г.Квіткою-Основ’яненком, П.Куліш поглиблює, посилюючи акцент на взаємозв’язку мови та менталітету народу. Із феноменом залежності між языком и творящею фантазией писателя” критик пов’язує художню маловартість творів, написаних нерідною мовою, обґрунтовуючи на цій підставі зумовленість явища неперекладності національною специфікою оригіналу. Важливо, що осмислення проблеми перестворення” оригіналу в іношомовній стихії перекладу, що лежить в основі процесу перекладання, виводить П.Куліша на рівень естопсихологічного вивчення літературного твору, що промовисто засвідчує функціональність перекладознавчої думки в літературно-критичному контексті.
З одного боку, перекладознавчі міркування П.Куліша готували ґрунт для становлення українського перекладознавства як науки, а самі переклади сприяли розвитку мистецтва перекладу. З іншого, утвердження перекладу вагомим чинником загальнолітературного поступу мало принципове значення для розбудови концепції національної літератури, що передбачала входження української літератури до світового контексту. Не випадково саме з перекладацькою діяльністю П.Куліша пов’язаний якісно новий етап розвитку не лише перекладної, а й оригінальної літератури. Таким чином, художній переклад, що виконував роль одного з важливих чинників літературного поступу, вписується” П.Кулішем як вагома наукова проблема в концепцію самобутнього розвитку української літератури, орієнтовану водночас на свої традиції та інонаціональні цінності.
Багато в чому близькі до Кулішевих літературно-критичні погляди М.Драгоманова, у яких українська література розглядається в широкому міжнародному контексті, а її європеїзація, насамперед переклади з іноземних мов, осмислюються одним із найпотужніших засобів подолання вузьких меж літератури для хатнього вжитку”, значно увиразнювали та розширювали наукове осмислення художнього перекладу.
У концепції національної літератури М.Драгоманова, що зазнала еволюції розвитку, переклад визначається необхідним фактором літературного збагачення. Важливо, що переклад фігурує однією з центральних проблем у задекларованій вченим системі поступового” розвитку української літератури знизу вгору” на всіх етапах її становлення і формування: від орієнтації на популярну літературу (насамперед, перекладну) для народу (Література російська, великоруська, українська і галицька”, 1973) до переконання в необхідності розширення ідейно-тематичних меж української літератури та осмислення перекладу одним із головних засобів її європеїзації, а відтак, утвердження її самостійності ( Листи на Наддніпрянську Україну”, 90-і роки ХІХ ст.).
Якщо П.Куліш звертав основну увагу, насамперед, на ідейно-тематичне наповнення інонаціональних творів, вважаючи головною метою перекладу піднесення української літератури до рівня осмислення вічних тем, то М.Драгоманов, враховуючи переважно простонародний характер української літератури, актуалізував проблему вибору для перекладу творів, аналогічних нашому напрямків”, які б органічно вписалися у контекст літератури-реципієнта, а це принципово поглиблювало розуміння перекладу як проблеми загальнолітературної. У питанні ж ідейно-тематичного збагачення української літератури вчений так само дотримувався своєї концепції поступового” її розвитку (вважав, що на першому етапі літературного розвитку доцільніший переклад таких п’єс, як, скажімо, Гамлет” В.Шекспіра, які будуть зрозумілішими простому народу, ніж Дон Жуан” Дж. Байрона).
Наголошуючи на важливості поступу української літератури в напрямку від романтизму до реалізму, М.Драгоманов вперше в українській літературно-критичній думці науково обґрунтовує проблему перекладу в контексті жанрово-стильового збагачення української літератури. У зв’язку з цим критик надає першочергового значення перекладу кращих зразків реалістичної літератури (Ч.Діккенс, В.Теккерей, Жорж Занд, Ф.Шпільгаген, Г.Флобер, Е.Золя, Еркман-Шатріан, М.Гоголь, І.Тургенєв, О.Островський), традицію освоєння якої на новому етапі розвинув І.Франко.
Важливо, що рівень розвитку перекладацької справи М.Драгоманов оцінював як своєрідний критерій, мірило” літературного розвитку української літератури від простої до високої”, що зумовило його великі (для свого часу) вимоги до перекладацького мистецтва (здійснення перекладу з оригіналу, відповідність відтворення змісту і форми першотвору, зокрема збереження віршованого розміру), яким відповідали, на його думку, тільки переклади П.Куліша та почасти І.Франка.
Відтак, принциповий висновок М.Драгоманова про переклад як головний крок, спрямований на подолання меж літератури для домашнього вжитку”, на підставі чого вчений розширює свою концепцію поступового” літературного розвитку , і згори вниз і знизу вгору”, промовисто засвідчує вагомість художнього перекладу як наукової проблеми в літературно-критичній думці ІІ пол. ХІХ ст. Якщо П.Куліш проблему перекладу вперше науково сформулював та розглянув в контексті розвитку української літератури, то М.Драгоманов поклав її в основу системи літературного поступу, що постає цінним здобутком перекладознавчої думки ІІ пол. ХІХ ст. та промовисто засвідчує новий етап її розвитку, який уже безпосередньо пов’язаний з діяльністю І.Франка та Лесі Українки.
Нові можливості для глибшого вивчення перекладу як наукової проблеми української літературно-критичної думки засвідчують перекладознавчі погляди О.Потебні та І.Франка, які багато в чому збігалися.
Осмислення О.Потебнею проблеми перекладу в контексті психолінгвістичної теорії літератури (І.Фізер) дає підстави пов’язувати з його науковою діяльністю новий етап у розвитку перекладознавчої думки в Україні. Переклад вже усвідомлюється ученим як своєрідний синтез двох культур, підпорядкований складному механізмові взаємопов’язаних, етнічно зумовлених процесів сприйняття та переосмислення літературних явищ. Міркування про етноцентричність поетичного сприйняття і переосмислення актуалізується вченим у зв’язку з потрактуванням перекладу і літературного білінгвізму, в основі чого лежить думка про зв’язок мови і менталітету народу, порушувана у такому ж контексті попередниками (Г.Гвітка-Основ’яненко, П.Куліш).
Погляд на художній твір, який за своєю структурою, на переконання О.Потебні, має одну природу зі словом, отже, здійснюється як явище мистецтва саме у процесі засвоєння читачем, зумовив і висновок про те, що механізм поетичного сприйняття і переосмислення художнього тексту в процесі перекладу на іншу мову принципово змінюється, оскільки відмінність виникає як у сфері змісту, так і в сфері уявлення. Відтак, задеклароване О.Потебнею явище неперекладності, яке, на його думку, пов’язується із проблематичністю адекватного відтворення внутрішньої форми (що засвідчується зіставленням перекладів М.Лермонтова та Ф.Тютчева вірша Г.Гейне); труднощами дотримання різниці в ефектах”, особливо при передачі слів спільного походження в перекладах з близькоспоріднених мов; невідповідністю враження, здійснюваного на слухача, навіть від незначної зміни звуку (що зовсім не стосується змісту), спровокувало думку навіть серед найавторитетніших дослідників (А.Федоров, І.Фізер, П.Топер) про однозначно скептичне ставлення вченого до перекладу.
Однак, вивчення перекладознавчої спадщини О.Потебні виявляє концепцію перекладу, яка далеко не вичерпується осмисленням явища неперекладності. З одного боку, переклад учений розглядає як процес, і у зв’язку з цим вивчає проблему відтворення національної своєрідності літератури, при цьому фіксуючи неминучі труднощі і втрати; з іншого, простежує з огляду на літературу-реципієнта й обстоює його важливе значення у формуванні літературного процесу загалом.
Концептуальні думки ученого про виняткову роль перекладу як чинника розвитку літератури, особливо на етапі становлення та формування, відтак, осмислення перекладу як стимула до оригінальної творчості, що пізніше утверджуватимуть у своїй концепції національної літератури І.Франко та Леся Українка, про принципи відбору творів для перекладу відповідно до особливостей розвитку літератури-реципієнта, зокрема національної поетичної традиції та факт власного перекладу Одіссеї” Гомера (який передає народність оригіналу, відтворює не лише зміст, а своєрідність внутрішньої форми, власне утверджує принцип адекватності) дають підстави для висновку про амбівалентність поглядів ученого на переклад.
Таким чином, амбівалентна за своїм характером перекладознавча концепція О.Потебні, в якій переклад як наукова проблема розглядається в широкому діапазоні, як з погляду вужчих питань (адекватності, відтворення внутрішньої форми оригіналу, неперекладності), так і в загальнолітературному контексті, принципово увиразнює і поглиблює вивчення перекладу як в естопсихологічному так і в історико-літературному аспектах, сприяючи розвитку літературознавства ІІ пол. ХІХ ст.
Якісно новий етап осмислення та дослідження перекладу як наукової проблеми пов’язується із літературно-критичною діяльністю, перекладацькою практикою та оригінальною творчістю І.Франка та Лесі Українки, які сублімували” здобутки перекладознавчої думки ХІХ поч. ХХ ст. Про високий науковий рівень перекладознавчої концепції І.Франка переконливо свідчить глибоко усвідомлений та заявлений критиком широкий діапазон вивчення найважливіших проблем перекладу, від вужчих, які стосуються власне перекладацької майстерності (адекватність відтворення змісту і форми першотвору, його віршованого розміру, збереження еквілінеарності, образності, мелодійності, стилістичних особливостей оригіналу, відтворення в перекладі враження, яке справляє оригінал, лінгвостилістичний аналіз перекладу) до ширших, що розглядають переклад як важливе явище у розвитку літератури-реципієнта (як засіб розвитку та утвердження рідної мови, джерело ідейного, тематичного, жанрового, стильового збагачення, оновлення та поповнення національної літератури).
Проблема перекладу постає однією з центральних у концепції національної літератури ученого, яка утверджує самобутній літературний розвиток у широкому міжкультурному контексті. І.Франко вперше в українському літературознавстві ІІ пол. ХІХ ст. чітко визначає переклад вагомою частиною програми модернізації української літератури, яка орієнтувалася на органічне засвоєння здобутків як західноєвропейських, так і східних культур, широко окреслювала її перспективи в контексті процесу взаємопроникнення двох визначальних літературних явищ інтернаціоналізації та націоналізації (Інтернаціоналізм та націоналізм в сучасних літературах”, 1898; Поезія ХІХ віку і її головні представники”, 1895-1899).
Концептуальний висновок ученого про те, що процес інтернаціоналізації літератур спричиняється до вияскравлення їхньої національної специфіки, який поглиблює розуміння самобутнього літературного розвитку як єдності національного та загальнолюдського, традицій і новаторства, зумовлює осмислення перекладу як міжкультурного феномену. Вагомим здобутком Франка-перекладознавця постає осмислення перекладу як невід’ємної складової рідної літератури (добрі переклади належать до підвалин і власного письменства”), як важливого чинника національного літературного розвитку, що засвідчує його широка перекладацька програма збагачення та оновлення української літератури.
Принципове значення у вивченні перекладознавчої концепції І.Франка відіграє врахування еволюції літературознавчих поглядів ученого його відхід від соціологізму у вивченні літературних явищ ( Література, її завдання і найважніші ціхи”, 1878) та утвердження естопсихологічної методології (Із секретів поетичної творчості”, 1898; Леся Українка”, 1898; Старе і нове в сучасній українській літературі”, 1894). Про подібну переакцентацію в перекладознавчих поглядах ученого свідчить переосмислення значення ідейності та естетичної вартості перекладів з інонаціональних літератур, як на рівні власне перекладацьких проблем, так і в загальнолітературному контексті (переклади з Фауста Й.-В.Гете” та передмови до них в 70-х та в 90-х роках), сприйняття та оцінка творчості інонаціональних письменників (реалістів, модерністів) у різні періоди наукової діяльності вченого. Промовистим є Франкове осмислення ролі творів реалістів та натуралістів, відповідно, їх перекладів, в контексті розвитку української літератури. Зокрема, проектуючи метод нової західноєвропейської школи натуралізму (насамперед, соціолога” Е.Золя) в 70-х роках на український ґрунт, вчений актуалізує, водночас, в 90-х роках поглиблений психологізм (послуговуючись досвідом психопатолога Достоєвського”), що засвідчує власною оригінальною творчістю (Т.Гундорова. Франко не Каменяр”).
Усвідомлюючи важливість проблеми функціонування перекладу в інонаціональному літературному контексті І.Франко визначає головні критерії вибору творів для перекладу (показовою у цьому зв’язку є його різка критика українських перекладів А.Крушельницького (Із циклу вігілій” С.Пшибишевського) та В.Щурата (Мелійської Венери” П.Ліндау), у яких віртуозність форми йде в парі з безідейністю”). Водночас Франкові переклади творів модерністів (Ж.Роденбаха, П.Верлена, Ж.Мореаса) є свідченням уважного ставлення літератора до нових віянь в літературі та його осмислення проблеми перекладу як засобу її творчого оновлення та модернізації поза наслідуванням чужорідних літературних зразків.
І.Франко вперше в українському літературознавстві науково обґрунтовує (на матеріалі українських перекладів творів А.Міцкевича та оригінальної і перекладної творчості А.Кримського) проблему перекладу як стимулу в національному літературному процесі, що є цінним здобутком його перекладознавчої концепції. Стверджуючи органічність входження, зокрема, творчості А.Міцкевича в українську літературу (Адам Міцкевич в українській літературі”), вчений розрізняє переклад як результат творчого впливу (переспіви П.Гулака-Артемовського) та переклад як посередник у міжлітературному спілкуванні (переклади П.Куліша, О.Навроцького, М.Старицького, П.Свєнціцького). З творчістю А.Кримського критик пов’язує найвищий рівень взаємодії перекладацької та оригінальної діяльності, оцінюючи її як високооригінальне творче засвоєння інонаціонального досвіду на рідному ґрунті, що вносить нову течію в українську літературу” (М.Cумцов). Прикметно, що обстоювану І.Франком ідею трансформації загальнолюдського змісту в найбільш національну форму” як наслідок, насамперед, функціональності перекладу у процесі взаємодії літератур засвідчує і власна творчість письменника (Смерть Каїна”, Похорон”, Мойсей”, Страшний суд”, Лис Микита”, Абу-Касимові капці”, Коваль Басім”).
Усвідомлення підпорядкованості вужчих, власне перекладацьких проблем перекладу, ширшим, загальнолітературним (що мало принципово важливе значення для подальшого вивчення художнього перекладу як проблеми літературно-критичної думки ХІХ поч. ХХ ст.) відкривало можливість об’єктивніше і чіткіше визначити значимість функціонування інонаціональних художніх творів у контексті української літератури (це засвідчує, скажімо, Франкове переосмислення значення перекладу Іліади” С.Руданського чи Кулішевих перекладів творів Дж. Байрона та Ф.Шиллера).
Водночас струнка система поглядів на перекладацьке мистецтво та вимоги до нього, головні принципи та критерії оцінки перекладного твору (детально розроблюваних І.Франком у передмовах до І і ІІ частин Фауста Й.-В. Гете, творів Г.Гейне, статтях Шевченко в німецькім одязі”, Українські переклади Гамлета”, Адам Міцкевич в українській літературі” та синтезованих у фундаментальній перекладознавчій праці Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання” (1911р.), постає важливою складовою перекладознавчої концепції вченого, засвідчуючи її цілісність.
І.Франко актуалізував проблему перекладу як засобу розвитку та утвердження української мови, чим зумовлені і його вимоги ґрунтовного знання мов (оригіналу і перекладу), здійснення перекладу виключно з оригіналу, а також пильна увага до мови українських перекладів, їхній аналіз і оцінка (зокрема, критик високо оцінював колоритну мову Ю.Федьковича, мовне багатство П.Куліша, хоча і не сприймав його теорії староруського відродження”, неологізми М.Старицького).
Осмислення значення перекладів у розвитку української літератури, зокрема в контексті перекладацької традиції, шляхом їхнього зіставлення (Українські переклади Гамлета”, Приборкана гоструха” в українській літературі”), належить до здобутків Франка як критика та історика перекладу.
Вагомим внеском ученого у розвиток теорії перекладу є теоретичне обґрунтування ним принципу адекватності гармонії між змістовими і формальними компонентами оригіналу (враховуючи, зокрема, і мелодійність, еквілінеарність, кількісне співвідношення слів, приналежних до різних частин мови), що сприяє найважливішій, на його думку, вимозі до перекладу збереженню в перекладі враження, створюваного першотвором. Це утверджується І.Франком як критиком у наукових розвідках, рецензіях, передмовах, присвячених аналізу українських перекладів Ю.Федьковича, П.Свєнціцького. С.Руданського, М.Старицького, П.Куліша, П.Ніщинського, О.Навроцького та як перекладачем у власній перекладацькій практиці (переклади Венеціанського купця” В.Шекспіра, поезій В.Гюго, Царя Едіпа” Софокла, Каїна” Дж.Байрона, Фауста” Й.-В. Гете (Гелена і Фавст”), Натана Мудрого” Г.-Е. Лессінга). І.Франко поглиблює міркування своїх попередників П.Куліша та О.Потебні у питанні відтворення віршованої форми оригіналу, наголошуючи на використанні відповідних версифікаційних засобів мови-реципієнта, яку важав принциповою вимогою до перекладу. Це засвідчує, насамперед, його різка критика перекладів М.Старицького (Гамлета” В.Шекспіра), П.Куліша (Чайлд-Гарольдової мандрівки” Дж. Байрона), С.Руданського (Іліади” Гомера). Водночас, І.Франко вважає відповідне відтворення образності оригіналу необхідною умовою досягнення адекватності в перекладі, що обстоює, зокрема, у рецензії на польський переклад Слова о полку Ігоревім” та в лінгвостилістичному аналізі, якому загалом надавав великого значення як засобу вдосконалення перекладацької майстерності, польського перекладу С.Твердохліба Каменярів”.
Таким чином, вироблена І.Франком цілісна концепція дослідження проблем перекладу (від загальнолітературних до власне перекладацьких), надаючи українській перекладознавчій думці наукового статусу, принципово розширила наукове осмислення перекладу як складного, багатоаспектного, поліфункціонального феномену словесного мистецтва в літературознавстві другої половини ХІХ ст. загалом, залишаючись актуальною і в сучасній філологічній науці.
Художній переклад, теоретично обґрунтований попередньою літературною критикою як чинник розвитку української літератури, осмислюється на якісно новому рівні в літературознавчій концепції Лесі Українки у контексті особливостей національного літературного поступу кінця ХІХ початку ХХ ст., насамперед, у зв’язку із проблемою пошуку нових художньо-естетичних форм освоєння дійсності та їхньої трансформації на рідному ґрунті (це, зокрема, промовисто засвідчує масштабна перекладацька програма Лесі Українки).
Проблема перекладу пов’язується письменницею з процесом модернізації української літератури, розширенням меж артистичної творчості”, який вона теоретично обрунтовує концепцією теорії неоромантизму (стаття В.Винниченко”), утверджує у полеміці з С.Єфремовим з приводу літературних шкіл (посилаючись на новітні тенденції розвитку західноєвропейських літератур), а у зв’язку з цим відстоює модерні тенденції в українській літературі (стаття Малоруські письменники на Буковині”), зрештою засвідчує своїми перекладами (з Г.Гауптмана, М.Метерлінка, М.Конопніцької та інших модерних письменників) та оригінальними творами (Давня казка”, Ізольда білорука”, Кассандра”).
Відтак, Леся Українка актуалізує проблему вибору творів для перекладу як один із найважливіших факторів у процесі міжлітературного розвитку: відстоює її принципову роль у збагаченні мистецькими здобутками західноєвропейських та східних літератур, утім, відповідно до потреб та особливостей національного літературного розвитку, розширенні горизонтів української літератури (цим керується письменниця, і переосмислюючи заявлену в літературній критиці проблему літератури для народу і літератури для інтелігенції (М.Драгоманов, Б.Грінченко) на користь їх співіснування.
Міркування Лесі Українки про принципову роль перекладу у процесі входження” української літератури до світового контексті, підтверджене власною творчістю, підготували ґрунт для концептуального висновку в літературній критиці 20-30 років ХХ ст. про основні етапи національного літературного розвитку: пародія, переклади 70-90 років, оригінальні твори на всесвітні теми, які беруть свій початок від Лесі Українки (А.Ніковський).
Погляди про переклад та перекладацька практика Лесі Українки, виконуючи роль могутнього стимула у її становленні як художника слова модерного типу мислення, що засвідчує осмислення літературною критикою феномену творчості письменниці, зокрема її екзотизму” (М.Грушевський, М.Євшан, М.Зеров), вивчення творів письменниці у зв’язку із питанням про витоки модернізму в українській літературі (Я.Поліщук, В.Ятченко), є доказом функціональності перекладознавчої думки в літературному процесі та науці про нього. Водночас, Леся Українка, надаючи перекладацькій практиці виняткового значення у розвитку мови та піднесенні її престижу, актуалізувала проблему перекладу у зв’язку із потребою вироблення літературної мови, її норми (доказом цьому є її переклад Ткачів” Г.Гауптмана як альтернативна версія подібній спробі М.Павлика, виконаній діалектом), приділяє велику увагу питанню чистоти української мови (з цього приводу письменниця критикує переклад О.Олеся Гаявати”, натомість високо оцінюючи мову перекладу М.Старицького Гамлета” В.Шекспіра).