ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ПІДСУДНОСТІ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП ..................................................................................................................... 4
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ ПІДСУДНОСТІ КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ
1.1. Поняття, зміст та значення підсудності у кримінальному судочинстві ..... 13
1.2. Історія розвитку інституту підсудності ......................................................... 40
1.3. Види підсудності та проблеми їх класифікації ............................................. 56
РОЗДІЛ 2. ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ВИДІВ ПІДСУДНОСТІ
2.1. Предметна (родова) підсудність .................................................................... 68
2.2. Територіальна (місцева) підсудність ............................................................ 93
2.3. Спеціальна та персональна підсудність ....................................................... 111
2.4. Надзвичайна підсудність ............................................................................... 137
2.5. Підсудність за зв’язком справ ....................................................................... 152
РОЗДІЛ 3. ПІДСУДНІСТЬ КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ РІЗНИМ СКЛАДАМ СУДУ
3.1. Загальні підстави визначення підсудності справ різним складам суду ................................................................................................................................. 170
3.2. Підсудність справ одноособовому судді ..................................................... 180
3.3. Підсудність справ колегіальному складу суду ........................................... 186
ВИСНОВКИ .......................................................................................................... 202
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ............................................................. 215
ДОДАТОК............................................................................................................... 242

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Одне із центральних завдань сучасної судово-правової реформи пов’язане з побудовою нової судової системи з чітким визначенням компетенції судів та підсудності справ.
Нинішня ідеологія змін, яка передбачає зміцнення правового захисту і гарантій прав і свобод людини, обумовила спрямування вектору розвитку держави на розширення судової юрисдикції і встановлення нових правил судочинства на демократичних засадах, закріпила заборону створення надзвичайних судів та втілення в життя принципу спеціалізації організаційних начал судової діяльності. Все це вимагає чітко визначити, який суд, в якому складі і де повинен розглянути ту чи іншу справу по першій інстанції.
Правова реформа в Україні окреслила нову актуальну проблему встановлення підсудності справ різним складам суду, відповідно до їх нової диференціації. Особливого значення дане питання набуває внаслідок введення суду присяжних, що потребує чіткого визначення оптимального кола справ, яке доцільно надати на розгляд такого складу суду.
Правила підсудності динамічно розвиваються як в процесуальному, так і в законодавстві про судоустрій, що набуло суттєвої трансформації в 2001-2002 роках. Питання підсудності неодмінно пов’язані з проблематикою функціонування військової юстиції та створення спеціалізованих судів, зокрема, суду у справах неповнолітніх, що вимагає чіткого визначення кола підсудних їм справ.
Дана проблематика особливо актуалізується внаслідок завершення розробки проекту КПК України, який має увібрати в себе новітні досягнення юридичної теорії та здобутки практики. Проведення активної кодифікаційної роботи українським законодавцем зумовлює беззаперечну важливість дослідження зазначених правових проблем.
Вивчення теоретичних основ інституту підсудності має глибокі історичні коріння, значний внесок у розвиток цього наукового напрямку зробили такі відомі правознавці дореволюційної Росії як К.Д. Анціферов, Я.І. Баршев, С.І. Вікторський, Л.Є. Володимиров, Б. Довкевич, М.В. Духовськой, С.В. Познишев, П.П. Пусторослєв, М.М. Розін, В.К. Случевський, Д.Г. Тальберг, І.Я. Фойницький та інші. Дослідження проблем підсудності не припинялись в радянський період, цієї тематики торкнулись і сучасні вчені, зокрема, М.В. Боровський, В.Д. Бринцев, В.В. Гевко, Л.Н. Гусєв, Ю.М. Грошевий, К.Ф. Гуценко, Г.П. Івлієв, В.В. Костицький, М.В. Костицький, В.Т. Маляренко, М.М. Міхеєнко, В.В. Молдован, В.Т. Нор, Г.М. Омельяненко, М.М. Полянський, І.Л. Петрухін, М.В. Савицький, М.І. Сірий, Ю.І. Стецовський, М.С. Строгович, В.М. Тертишник, П.М. Тимченко, Г.І. Чангулі, М.О. Чельцов, В.І. Шишкін, М.Є. Шумило, М.Л. Якуб та інші.
Разом з тим, можна стверджувати, що проблематика підсудності кримінальних справ, а вона існує і важлива для реалізації функцій судової влади, - поки що не привернула до себе належної уваги українських правознавців. В Україні дотепер відсутні комплексні спеціальні дослідження інституту підсудності, а праці, присвячені його аналізу, нечисленні і мають фрагментарний характер. Потреба у досліджені теми підсудності диктувалась, перш за все, тим, що в сучасній вітчизняній юридичній літературі висвітлення інституту підсудності носить вузькоспеціалізований характер, що не дозволяє в повній мірі розкрити значення правил підсудності для побудови демократичної системи правосуддя. В той же час в судовій практиці виникло багато спірних питань щодо визначення підсудності, які потребують теоретичного осмислення та розробки практичних рекомендацій з огляду на нові концепції в правовій думці сучасності.
Вищезазначене підтверджує актуальність здійсненого в роботі комплексного дослідження проблем підсудності кримінальних справ та безпосередньо пов’язаних з ними питань здійснення правосуддя в умовах докорінних змін політико-правової та соціально-економічної складових українського суспільства.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до плану науково-дослідної роботи відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України та є складовою частиною тем “Актуальні проблеми кримінальної юстиції в Україні” (РК 0103U004302) та “Кримінально-правові та кримінально-процесуальні аспекти здійснення правосуддя в Україні” (РК 0104U007591).
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є комплексний системний аналіз інституту підсудності в кримінальному судочинстві, теоретична розробка сучасних проблем застосування правил про підсудність і формування на цій основі пропозицій, спрямованих на удосконалення законодавства та судової практики.
Відповідно до мети визначені наступні задачі дослідження:
- уточнити поняття підсудності;
- провести історико-правове дослідження інституту підсудності;
- проаналізувати види підсудності, визначити їх ознаки та основу для систематизації в кримінальному судочинстві;
- встановити основні принципові положення, що складають зміст інституту підсудності ;
- розкрити юридичну природу надзвичайних, особливих та спеціалізованих судів та визначити для них правила підсудності;
- дослідити підсудність кримінальних справ різним складам суду, зокрема, суду присяжних;
- розробити рекомендації щодо вдосконалення законодавства.
Об’єктом дослідження є закономірності побудови інституту підсудності у кримінальному процесі, внутрішньо структурні особливості та його зовнішні зв’язки з окремими процесуальними інститутами та принципами правосуддя.
Предметом дослідження є правові норми, що регулюють питання підсудності в сфері кримінальної юстиції, та судова практика з визначення конкретного суду та його складу для розгляду кримінальних справ по першій інстанції.
Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складають загальнонаукові та спеціальні методи. Підґрунтям дослідження виступає діалектичний метод наукового пізнання явищ дійсності в їх розвитку та взаємозв’язку. Використання історико-правового методу дало змогу виявити різні підходи до вирішення питань підсудності в різні історичні періоди з урахуванням соціально-політичних обставин тогодення. Широке застосування отримав порівняльно-правовий метод при співставленні положень чинного законодавства України, законопроектних норм з відповідними положеннями законодавства зарубіжних країн. Використання методу системного аналізу дозволило розглянути інститут підсудності як ціле, як єдину систему і виявити його взаємозв’язки з іншими елементами правової системи. Метод класифікації дозволив окреслити види підсудності, а догматичний – проаналізувати зміст законодавчих положень про підсудність. У процесі дослідження застосовувались також формально-логічний, структурно-функціональний, комплексний, юридичного аналізу, моделювання, логічний та інші методи, які надали змогу комплексно та всебічно дослідити пробні питання інституту підсудності.
Теоретичною базою дослідження стали роботи вітчизняних та зарубіжних вчених в галузі кримінально-процесуального, кримінального права та судоустрою, а також роботи з історії держави і права, конституційного, цивільного процесуального права, інших правових дисциплін, філософії, психології, соціології.
Нормативну базу дослідження склали Конституція України, Загальна декларація прав людини 1948 р., Конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р., інші міжнародно-правові документи, кримінально-процесуальне та кримінальне законодавство, законодавство про судоустрій, відомчі нормативно-правові акти.
Емпіричну основу дисертації становить вивчення 226 кримінальних справ, експертне опитування 93 суддів та прокурорських працівників, результати узагальнення судової практики з кримінальних справ, розглянутих судами Рівненської та Київської областей, м. Києва, статистичні дані Верховного суду України за період з 2000-2004 років та опублікована судова практика.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що в Україні вперше на дисертаційному рівні виконане комплексне монографічне дослідження з проблем підсудності кримінальних справ, в якому на основі Конституції України дано правову характеристику окремих видів підсудності та визначено дію правил підсудності відносно різних складів суду.
На основі проведеного дослідження на захист виносяться наступні наукові положення, висновки і рекомендації.
1. Запропоноване визначення поняття підсудності як відношення між судом та юридичною справою, в силу якого в залежності від сукупності ознак і властивостей справи закон встановлює, в якому суді і в якому складі цього суду вона повинна розглядатися по першій інстанції .
2. Посилено додатковими аргументами висновок про те, що підсудність – це інститут, в основі якого лежить суб’єктивне право особи на законного суддю і який є процесуальною гарантією забезпечення прав і свобод людини.
3. Вперше у вітчизняному праві визначено зміст і сутність принципу законного судді, що становить основу інституту підсудності і ґрунтується на положеннях, що кожен має право заздалегідь знати, ким буде розглянута його справа, і ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи тим судом, до підсудності якого вона віднесена законом. Обґрунтовується доцільність закріплення даного принципу в КПК України, а в подальшому і в Основному Законі.
4. З посиланням на вітчизняний історичний та зарубіжний досвід з метою забезпечення права особи на законного суддю обґрунтовується необхідність вилучення із КПК положень, відповідно до яких у виняткових випадках в разі особливої складності або важливості справи підсудної місцевому суду прокурор вправі направити її до апеляційного суду (ч. 3 ст. 232 КПК України), а апеляційний суд прийняти її до свого провадження (ч. 2 ст. 34 КПК України).
5. При відродженні в Україні мирових судів запропоновано віднести до їх підсудності кримінальні справи про злочини, за які може бути призначене максимальне покарання, яке не перевищує двох років позбавлення волі, а також справи приватного обвинувачення та справи, які підлягають закриттю при досягненні мирової угоди.
6. Визначено подвійність характеру підсудності кримінальних справ військовим судам, яка за звичайних умов мирного часу має обмежуватись колом військових злочинів, а за екстраординарних обставин (оголошення воєнного стану і т.п.) розширюватись до встановлених законом меж.
7. Обґрунтовується перспективність і соціальна обумовленість подальшого розвитку правил персональної підсудності у зв’язку з розглядом справ про злочини вчинені неповнолітніми особами, зокрема, доведено необхідність невідкладного запровадження в Україні ювенальної юстиції як окремої спеціалізованої системи судів з особливими правилами судочинства та участі фахівців в галузі педагогіки та психології в судових процесах.
8. Доводиться, що у випадку конкуренції підсудності справ загальним та спеціалізованим судам, звичайна підсудність повинна залишатись пріоритетною над спеціальною.
9. Обґрунтовується пропозиція щодо запровадження інституту обов’язкової згоди сторін на зміну територіальної та спеціальної підсудності.
10. З огляду на те, що під поняттям „особливі суди” історично розуміються суди спеціалізовані та з метою усунення термінологічних та змістовних непорозумінь має сенс змінити редакцію ч. 5 ст. 125 Конституції України та відповідної їй ч. 4 ст. 3 Закону України “Про судоустрій України” і викласти їх в наступній редакції: “Створення надзвичайних судів не допускається”. Тим самим буде проведена чітка межа між спеціальною та надзвичайною підсудністю.
11. Запропоноване визначення надзвичайного суду, під яким слід розуміти суд, створений для розгляду конкретної справи або групи справ за особливим розпорядженням верховної державної влади або уповноваженої нею особи, а також постійно діючий суд, спеціалізований (особливий), на розгляд якого владним велінням передані окремі справи, які за загальними правилами йому не підсудні. Виділені такі його характерні ознаки як особливі політичні задачі, спрощений процесуальний порядок розгляду справ, спеціально підібраний склад суду, ігнорування демократичних принципів правосуддя, залежність суду від органів виконавчої влади.
12. Доводиться, що відсутність в даний час в Україні суду присяжних є прямим порушенням права особи на судовий захист та чинного права на розгляд її справи судом присяжних, що вимагає встановлення мораторію на засудження до довічного позбавлення волі судами без участі присяжних до моменту їх впровадження на всій території України.
13. Доводиться необхідність розширення кола справ підсудних колегіальному складу суду, особливо, за участю представників народу (народних засідателів та присяжних), зокрема підсудність суду в складі одноособового судді повинна бути обмежена справами про злочини невеликої тяжкості, за скоєння яких максимальне покарання не перевищує трьох років позбавлення волі, а коло підсудних суду присяжних справ слід розширити і включити до нього справи про особливо тяжкі злочини, за скоєння яких передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років.
14. Внесені конкретні пропозиції щодо зміни деяких норм Закону України "Про судоустрій України" (п.1 ст. 19), КПК України (статті 17, 39, 40) та редагування тексту проекту КПК України (статті 325, 326, 327, 328, 329), які направлені на вдосконалення правил підсудності та практики їх застосування.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що викладені висновки і пропозиції можуть бути використані при проведенні подальших наукових досліджень з цієї проблеми; підготовці навчально-методичних матеріалів, у навчальному процесі з дисциплін судоустрою та кримінального судочинства у вищих юридичних навчальних закладах та у системі підвищення кваліфікації працівників судових і правоохоронних органів, вдосконаленні чинного процесуального законодавства. Результати дисертаційного дослідження, в якості пропозицій, передані до робочої групи з підготовки проекту КПК України.
Окремі матеріали дисертації використані в навчальному процесі Київського університету права при проведені лекційних та семінарських занять з курсів “Судові та правоохоронні органи України” та “Кримінально-процесуальне право” (акт впровадження від 20 січня 2005 р.).
Апробація результатів дослідження. Матеріали дисертації обговорено на засіданнях відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.
Основні положення дисертаційного дослідження доповідалися на ІІІ міжвузівській науково-практичній конференції „Актуальні проблеми державотворення в Україні” (квітень 2001 р., м. Рівне); на VІІІ регіональній науково-практичній конференції „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (лютий 2002 р., м. Львів); на всеукраїнській науково-практичній конференції „Проблеми державотворення і захист прав людини” (квітень 2002 р., м. Остріг); на науково-практичній конференції „Проблеми державотворення та захист прав людини в контексті конституційної реформи в Україні” (квітень 2003 р., м. Остріг), на ІХ історико-правовій конференції „Юридична наука та освіта: історія, сучасність, перспективи” (червень 2003 р., м. Рівне), на всеукраїнській науково-практичній конференції „Проблеми державотворення і захист прав людини” (травень 2004 р., м. Остріг), на міжвузівській науково-практичній конференції „Правова система України: сучасний стан та перспективи розвитку” (червень 2004 р., м. Рівне). ); на Всеукраїнській науково-практичній конференції „Створення ювенальної юстиції в Україні” (квітень 2005 р., м. Київ).
Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження опубліковані у 17 наукових статтях в фахових виданнях та в тезах доповідей на конференціях.
Структура дисертації обумовлена поставленими метою та завданнями дослідження, на підставі чого розглянуті питання об’єднанні в декілька принципових блоків відповідно до внутрішньої логіки викладення теми та її предмету.
Робота складається із вступу, трьох розділів, висновку, списку використаних джерел (302 найменування), списку скорочень, а також додатку. Загальний обсяг дисертації становить 243 сторінки, основного тексту - 214 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

За результатами проведеного дослідження в дисертації обґрунтовуються наступні основні положення, висновки та пропозиції.
1. Підсудність – це відношення між юридичною справою та судом, в силу якого в залежності від сукупності ознак і властивостей справи закон встановлює, в якому суді і в якому складі цього суду вона повинна розглядатися по першій інстанції. Інститут підсудності має подвійну правову природу, що проявляється в його одночасному закріплені як в процесуальному праві, так і в судоустрої.
2. Правила підсудності визначають стійкій юридичний зв’язок між юридичною справою та судом на основі збалансування публічних інтересів правосуддя з правами приватного інтересу в сфері юстиції. Правила підсудності дозволяють визначити конкретний суд та його склад, які повинні розглянути справу по першій інстанції; лежать в основі права особи на законного суддю; сприяють досягненню завдань кримінального судочинства; підвищують виховну та попереджувальну роль правосуддя; є процесуальною гарантією забезпечення прав і свобод людини; забезпечують реалізацію принципів правосуддя, зокрема, принципу незалежності суддів та можуть виступати елементом регулювання міжнародних відносин. Правила підсудності чітко окреслюють суверенне право держави на здійснення правосуддя в межах своєї території.
3. З юридичної природи правил підсудності випливають такі основні положення, що складають зміст принципу законного судді.
1. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у тому суді і тим суддею, до підсудності якого вона віднесена законом.
2. Кожна людина заздалегідь має право знати, який суд і в якому складі у відповідності із законом може розглядати справу, якщо така виникне.
3. Суд не тільки вправі, а й зобов’язаний ухилитися від розв’язання справ, йому не підсудних, і навпаки суд не вправі ухилитися від розв’язання підсудних йому справ і зобов’язаний прийняти їх до свого провадження; тільки при наявності законних підстав, відкривається шлях до переносу справи до іншого суду.
4. Цьому праву та обов’язку суду відповідає обов’язок сторін підкоритися вимогам “належного” суду, тобто компетентного суду, а також право вимагати суду незалежного і неупередженого.
5. Питання про підсудність можуть бути порушені не тільки сторонами, а й судом.
6. Вказані питання можуть бути порушені в будь-який момент провадження.
7. Взаємна згода сторін на зміну законної підсудності справи, як загальне правило, не може мати ніякого процесуального значення. Publicum jus pactis privatorum mutari non potest .
8. Закони, що визначають межи (обсяг) влади суду, не повинні тлумачитись розширено. Суд може прийняти до свого розгляду лише ті справи, до розгляду яких він уповноважений законом. Підсудність повинна бути точно встановлена в законі, а не визначатися стосовно конкретної справи, наприклад, за ознакою її “особливої складності”, “виняткового громадського значення” або “доцільності”. Lex simper cera est .
9. Суд сам повинен вирішувати, чи підсудна йому справа, що надійшла на його розгляд, не звертаючись до посередництва або вказівок вищого суду. Кожен суд повинен знати закони (jura novit curia).
10. В основі рішення суду про підсудність повинен бути той акт, який визнається законним приводом до початку справи. До перевірки цього акту по суті, як і обставин, що в ньому викладені, суд може приступити тільки попередньо, отже до визнання справи підсудної саме цьому суду, він сприймає на віру викладенні обставини, не розпочинаючи їх дослідження на достовірність.
11. Підсудність справи може бути змінена тільки на підставі об’єктивних чинників, встановлених в процесуальному законі і не повинна залежати від суб’єктивного угляду суду чи прокурора.
4. З огляду на значення принципу законного судді доцільно закріпити його в Конституції України та КПК України. Зокрема, норму, згідно якої ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у тому суді і тим суддею, до підсудності якого вона віднесена законом, має сенс включити до статті 55 Основного Закону.
5. Підсудність як історичне явище слід розглядати в нерозривному зв’язку із тими конкретно-історичними умовами, в яких вона функціонує, враховуючи економічні, соціально-політичні зміни в суспільстві та обумовлених ними зміни в організації судової системи. В історії людства інститут підсудності нерідко використовувався в суто політичних цілях для обґрунтування введення надзвичайних судів та розширення юрисдикції військових судів.
6. В сучасних умовах можна виділити такі відносно самостійні види підсудності: добровільна та обов’язкова (необхідна), звичайна та надзвичайна, загальна та особлива (спеціальна), персональна, предметна (родова, реальна), територіальна (місцева), виключна, альтернативна та за зв’язком справ.
7. Правила предметної підсудності залежать від суспільно-політичних процесів, визначаються повноваженнями суду та правовими критеріями, що встановлюють тяжкість вчиненого злочину шляхом кваліфікації за статтями кримінального закону і ґрунтуються на таких ознаках як тяжкість покарання та вид (род) скоєного злочину. Застосування в чинному законодавстві суми приєднаного до кримінальної справи цивільного позову в якості критерію розмежування предметної підсудності є недоцільним.
8. З огляду на доцільність виконання апеляційними та касаційними судами лише власних функціональних повноважень, слід визнати розгляд справ по першій інстанції виключною компетенцією місцевих судів. Існуюча підсудність справ апеляційним судам може розглядатись лише як виключення щодо обмеженого і чітко визначеного кола справ від якої, згодом, варто відмовитись. За таких умов правила предметної підсудності будуть здійснювати розподіл справ між різними складами суду, а у випадку впровадження мирової юстиції – також між загальними та мировими судами.
Необґрунтованим видається запропоноване суб’єктами законодавчої ініціативи в ст. 326 проекту КПК України істотне розширення повноважень апеляційних судів щодо розгляду справ по суті. Зокрема, кримінальні справи, у яких містяться відомості, що становлять державну таємницю, доцільно передати на розгляд не апеляційних судів, як це пропонується в п. 2 ст. 326 проекту КПК, а створеному в місцевих судах спеціалізованому складу суддів, юрисдикція якого має поширюватись на територію діяльності кількох місцевих судів.
З часом слід також виключити норму, згідно якої Верховний Суд України дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, в яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину (ч. 6 ст. 111 Конституції України, п.п. 3 п. 2 ст. 47 Закону „Про судоустрій України”). На нинішньому етапі доцільно передбачити в КПК спеціальні процесуальні гарантії, які б мінімізували вплив цього висновку на суддів, що будуть розглядати таку справу по першій інстанції.
9. Створення системи мирових судів є одним з найбільш оптимальних шляхів розвитку судоустрою та судочинства в напрямку організації ефективного правосуддя. На розгляд мирових судів слід віднести кримінальні справи про злочини за які може бути призначене максимальне покарання, яке не перевищує двох років позбавлення волі, а також справи приватного обвинувачення та справи, які підлягають закриттю при досягненні мирової угоди. Всі інші справи розглядатимуться по першій інстанції місцевими загальними судами, а апеляційні та касаційний суди здійснюватимуть лише, відповідно, апеляційне та касаційне провадження.
10. Підсудність кримінальної справи та її зміна має бути чітко визначена законом, а не встановлюватись за суб’єктивними ознаками доцільності. З метою дотримання принципу законного судді слід виключити в статті 34 КПК України частину другу і в статті 232 КПК України частину третю та відмовитись від впровадження подібних норм у проекті КПК. Визначення підсудності повинно бути обумовлено об’єктивними чинниками, а не залежати від суддівського чи прокурорського угляду. Тому вже зараз повинен бути встановлений мораторій на вилучення апеляційним судом (ч. 2 ст. 34 КПК) чи прокурором (ст. 232 КПК) справ з підсудності місцевих судів.
11. Розмежування повноважень судів однієї ланки в межах окремої судової підсистеми здійснюється за правилами територіальної підсудності. Основною ознакою (підставою), яка визначає територіальну підсудність справ є місце скоєння злочину; допоміжними, згідно закону, є: місце закінчення дізнання чи досудового слідства в даній справі, місце проживання чи роботи обвинуваченого, а також місце знаходження більшості свідків. Крім того, теорії кримінального процесу відомі і інші ознаки територіальної підсудності: місце затримання, перебування та проживання обвинуваченого, місце знаходження (проживання) потерпілого, місце виявлення злочину, місце порушення кримінальної справи, місце розповсюдження злочину, місце народження обвинуваченого, які потребують глибокого аналізу при подальшому удосконаленні чинного кримінально-процесуального законодавства, враховуючи, в тому числі, тенденції зближення з процесуальними системами країн Європи.
12. Місцем вчинення тривалих злочинів є місце, де скоєно злочинний акт, з якого він почався, у випадку продовжуваних злочинів - де скоєні останні дії, а у випадку злочинної бездіяльності – де особа повинна була вчинити необхідні дії або де настав суспільно небезпечний результат. Місцем вчинення злочину за співучастю слід вважати те місце, де виконавець здійснив і закінчив свої суспільно-небезпечні дії. Якщо в різний час і в різних місцях скоєно декілька злочинів, то справа підсудна суду, в районі діяльності якого був скоєний останній злочин.
З метою конкретизації правил територіальної підсудності доцільно доповнити ст. 327 проекту КПК пунктом “3” в якому зазначити: ”Кримінальна справа про злочин, який був розпочатий у районі діяльності одного суду, а закінчений в районі діяльності іншого, розглядається судом, в районі діяльності якого злочин був закінчений або припинений”.
13. В законодавчій та судовій практиці склалась тенденція недооцінки значення територіальної підсудності, що не виключає можливість вирішення питання про передачу справи в той чи інший суд довільно, на підставі суб’єктивних уявлень посадових осіб, які діють поза рамками судової процедури. З метою подолання подібної практики пропонуємо внести до проекту КПК України наступні зміни і доповнення:
1) викласти п. 1. ст. 328 проекту КПК в новій редакції, яка б точно визначала перелік підстав зміни територіальної підсудності, основними з яких виступають:
– відвід або самовідвід одного чи декількох суддів у відповідності з обставинами і порядком чітко визначених в окремих статтях КПК, якими виключається участь судді в розгляді справи, внаслідок чого не має можливості замінити їх іншими суддями (в т.ч. якщо у суді, якому підсудна справа не вистачає суддів для її розгляду);
– місце знаходження (проживання чи роботи) більшості учасників кримінального судочинства (обвинуваченого, потерпілого, свідків) за межами території, на яку розповсюджується юрисдикція даного суду, при наявності ініціативи всіх обвинувачених, вираженої у клопотанні;
– введення режиму надзвичайного стану;
2) закріпити за сторонами право ініціації зміни територіальної підсудності;
3) доповнити п.п. 2, 3, 4 ст. 328 вимогою: “...на підставах, вказаних в частині першій даної статті, про що виноситься постанова” або викласти дану вимогу в окремому п’ятому пункті.
Керуючись цими правилами, у випадку порушення територіальної підсудності, суд може розглянути справу тільки, якщо сторони не заперечують проти цього, а, отже таке порушення може бути обґрунтуванням для оскарження вироку як такого, що винесений незаконним судом.
14. Науково обґрунтоване використання спеціальної або персональної підсудності та побудова системи судів за принципом спеціалізації в жодному разі не означає, що при розгляді справ має місце відхилення від загальних демократичних принципів, зокрема, принципу рівності громадян перед законом і судом, оскільки вони діють в рамках співвідношення загального і виключного. Спеціальна та персональна підсудність як інструменти побудови процесуальної форми та системи судових установ дозволяють забезпечити соціально корисний ефект за умови їх застосування лише в тих виключних випадках, коли це соціально обумовлено, дозволяє врахувати принципові відмінності правовідносин, є економічно обґрунтованим і дає додаткові можливості для забезпечення справедливого правосуддя.
Перелік осіб, до яких застосовуються правила спеціальної та персональної підсудності, має бути обмеженим і чітко визначеним. Тому, застосування персональної підсудності щодо “... службових осіб, які займають особливо відповідальне становище”, запропоноване суб’єктами законотворчості до ст. 326 проекту КПК України, є необґрунтованим. З цих же підстав слід виключити з п. 2 ст. 325 проекту КПК, в якій визначається підсудність справ військовим судам, наступну фразу: „... та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України”.
15. Основну формулу визначення підсудності кримінальних справ військовим судам слід сформулювати наступним чином: військові суди розглядають всі справи про військові злочини, які вчиненні визначеним законом колом військовослужбовців та військовозобов’язаних.
Підсудність військовим судам має подвійний характер: реальний і потенційний. За звичайних умов коло підсудних військовим судам справ повинно бути обмежене і у визначених законом випадках розширюватись до чітко встановлених меж. Неврахування екстраординарних ситуацій, за яких діяльність “цивільних” судів є малоефективною або взагалі неможливою, може призвести до перевтілення військових судів у надзвичайні, що, як свідчить історія, вже не раз відбувалось.
16. Враховуючи тенденцію розширення участі України у миротворчих операціях за кордоном, доцільно включити до проекту КПК наступну норму: „Військовим судам, які дислокуються за межами території України, підсудні кримінальні справи про передбачені Кримінальним кодексом України злочини, скоєні військовослужбовцями Збройних Сил України на території країни дислокації військового формування, або вчинені при виконанні службових обов’язків, якщо інше не передбачено міжнародним договором України”.
17. Військові суди слід віднести до спеціалізованих, для чого необхідно виключити друге речення п. 1 ст. 19 Закону України „Про судоустрій України”, згідно якого військові суди належать до загальних судів, та викласти пункт 2 цієї статті в такій редакції: „Спеціалізованими судами є військові, господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані суди”.
18. Специфіка такого особливого суб’єкта кримінального переслідування як неповнолітній вимагає і специфічну систему правосуддя, яка реалізується шляхом створення автономної підсистеми спеціалізованих судів у справах неповнолітніх з особливими правилами судочинства та участі фахівців в галузі педагогіки та психології. Повноваження цих судів визначаються правилами персональної підсудності, відповідно до яких ювенальні суди розглядають справи про злочини, вчинені особами певного віку (зазвичай до 18 років). За такої ситуації правила предметної підсудності диференціюють склад суду в залежності від роду злочину, вчиненого неповнолітнім. В ювенальних судах колегіальний склад суду має застосовуватись більш широко ніж в загальних судах, що виступає додатковою процесуальною гарантією забезпечення прав та законних інтересів неповнолітніх. Якщо відповідно до правил підсудності за зв’язком справ неповнолітній підлягає віданню загального суду, то за ним має переходити комплекс додаткових гарантій, зокрема, розгляд справи колегіальним складом суду.
Спеціалізація ювенальних судів передбачає необхідність застосування відповідних знань особами, які здійснюють правосуддя. В Україні судді та народні засідателі мають проходити додаткову підготовку з питань психології неповнолітніх, а програма юридичної освіти має включати спеціальний навчальний курс. Крім того, обрання народних засідателів для ювенальних судів із загальних списків має передбачати обмеження щодо осіб позбавлених батьківських прав, а також щодо осіб, які раніше притягались до кримінальної відповідальності. Народними засідателями в цих судах повинні бути, перш за все, особи, які мають власних дітей або досвід їх виховання. Доцільно також формувати склад суду з представників різних статей, враховуючи існуючи психологічні відмінності у чоловіків та жінок.
19. Аналіз вітчизняних та зарубіжних наукових праць, а також законодавчої практики свідчить про те, що під особливими судами історично розуміються суди спеціалізовані. Тому з метою усунення термінологічних та змістовних непорозумінь слід змінити редакцію ч. 5 ст. 125 Конституції України та відповідної їй ч. 4 ст. 3 Закону України “Про судоустрій України” і викласти їх в наступній редакції: “Створення надзвичайних судів не допускається”. Тим самим буде проведена чітка межа між спеціальною та надзвичайною підсудністю.
20. Надзвичайним визнається суд, створений для розгляду конкретної справи (групи справ) за особливим розпорядженням верховної державної влади або уповноваженої нею особи, а також постійно діючий суд, звичайно спеціалізований (особливий), на розгляд якого владним велінням передані окремі справи, які за загальними правилами йому не підсудні. Вказаним судам властиві такі взаємопов’язані ознаки: особливі політичні задачі, спрощений процесуальний порядок розгляду справ, спеціально підібраний склад суду, ігнорування принципів рівності громадян перед законом і судом та законного судді, залежність суду від органів виконавчої влади та недотримання ряду інших демократичних принципів правосуддя. Всі ці ознаки як в сукупності так і окремо визначають надзвичайну підсудність справи суду.
Як свідчить історичний досвід потреба у створенні надзвичайних судів виникає в умовах запровадження воєнного стану та інших надзвичайних обставин. За своєю суттю інститут військової юстиції найкраще пристосований для застосування екстраординарної підсудності, шляхом надання військовим судам на розгляд справ, які за звичайних умов їм непідсудні.
21. Підсудність за зв’язком справ має забезпечити дію правил, згідно яких у випадку конкуренції за предметною підсудністю справа розглядається вищим судом; територіальною підсудністю – судом, у районі діяльності якого вчинено більш тяжкий злочин; спеціальною або персональною підсудністю – загальним, а не спеціалізованим (військовим чи ювенальним) судом. При цьому, підсудність справ загальному суду (звичайна підсудність) має пріоритет над підсудністю справ спеціалізованим судам (спеціальною підсудністю військовим та ювенальним судам).
Пропонується об’єднати вказані правила підсудності за зв’язком справ в одній статті і викласти їх у такій редакції:
Стаття _____ Підсудність за зв’язком справ
1. Якщо особа або група осіб обвинувачуються у вчиненні декількох злочинів, справи про які підсудні судам різного рівня, справа розглядається судом вищого рівня.
2. У разі об’єднання в одному провадженні кримінальних справ по обвинуваченню однієї або декількох осіб у вчиненні декількох злочинів, коли ці справи підсудні різним однонайменним судам, справу розглядає той суд, у районі діяльності якого вчинено більш тяжкий злочин. У разі, коли вчинено кілька злочинів однакової тяжкості, справа розглядається судом, у районі діяльності якого закінчено дізнання чи досудове слідство, або за місцем знаходження більшості свідків чи потерпілих.
3. При обвинувачені групи осіб, якщо щодо хоча б одного з обвинувачених справа підсудна військовому суду, справа щодо всіх обвинувачених розглядається військовим судом при відсутності заперечень особи, яка не є суб’єктом військового злочину. При наявності заперечень зі сторони вказаної особи кримінальна справа щодо неї виділяється в окреме провадження і розглядається відповідним загальним невійськовим судом. У випадку, якщо виділення кримінальної справи в окреме провадження неможливо, дана кримінальна справа у відношенні всіх осіб розглядається відповідним загальним невійськовим судом. Розгляд кримінальних справ військовими судами у відношенні осіб, які не є суб’єктами військового злочину не допускається, за винятком випадків, передбачених цією статтею.
22. Визначення підсудності кримінальної справи вимагає в сучасних умовах встановлення не тільки конкретного суду, а й складу цього суду. Інститут підсудності доповнюється новим елементом – підсудністю справ різним складам суду. Теорія процесу та законодавча практика висуває такі критерії розмежування підсудності справ різним складам суду: матеріально-правові властивості справи, основним критерієм яких є тяжкість злочину, що характеризується максимальною мірою покарання за його скоєння; процесуальні властивості, в основу яких покладені такі критерії як волевиявлення сторін та суду; персональні ознаки особи підсудного; ланка судової системи, в якій розглядається справа по першій інстанції. В цьому плані існуюча в Україні система критеріїв розподілу підсудності між одноособовим і колегіальним складами суду потребує належного впорядкування з використанням альтернативних процесуальних форм та наданням обвинуваченим права вибору.
При встановленні підсудності справ різним складам суду є обґрунтованим застосування правил альтернативної підсудності, які надають особі можливість обрати компетентний, на її думку, склад суду і забезпечують її суб’єктивне право на „свого” суддю. Альтернативна підсудність в даному випадку проявляється у праві сторін вимагати розгляд справи в колегіальному порядку одним з таких складів: або суддями та народними засідателями, або колегією професійних суддів, або судом присяжних.
23. Встановлена статтею 17 КПК України гранична межа підсудності справ одноособово судді у вигляді десяти років позбавлення волі (а при відсутності клопотання підсудного і понад десять років) є надзвичайно високою і не відповідає вітчизняній та світовій практиці. Отже, підсудність суду в складі одноособового судді повинна бути обмежена справами про злочини невеликої тяжкості, за скоєння яких максимальне покарання не перевищує трьох років.
24. Існуюча в Україні практика обмеження участі народу у здійснені правосуддя є необґрунтованою. Коло справ підсудних колегіальному складу суду за участю народного елементу повинно бути максимально розширено, зокрема, слід передати на розгляд суду присяжних справи про особливо тяжкі злочини, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років.
25. Панівною ознакою визначення підсудності справи суду присяжних є максимальна міра покарання передбачена кримінальним законом за скоєння даного діяння, проте необхідні і додаткові ознаки, направлені на розширення або звуження підсудності присяжним засідателям окремих категорій справ. Обґрунтованим випадком розширення підсудності суду присяжних є віднесення на його розгляд справ про злочини неповнолітніх, що набуває своєї актуальності у разі впровадження ювенальної юстиції. Звуження підсудності суду присяжних слід застосувати щодо військових судів, де впровадження цього інституту не відповідає його правовій суті. Здійснення правосуддя професійними військовими суддями, наділеними комплексом процесуальних гарантій незалежності, є найбільш оптимальним шляхом розвитку військової юстиції.
26. Впровадження суду присяжних повинно проходити одночасно на всій території України, а не поетапно в окремих областях, що дозволить забезпечити право особи на здійснення правосуддя законним складом суду та дозволить запобігти виникненню практики передачі кримінальних справ з суду одного регіону (де відсутній суд присяжних) до іншого (де суд присяжних діє).
27. Норми Конституції, які визнають право особи на захист своїх прав і свобод в суді, в тому числі суді присяжних, є чинним конституційним правом, що створює ситуацію, коли у особи є право, але влада відмовляється його забезпечити. Спираючись на пряму дію норм Конституції України (статті 8, 21, 55, частини 4 статті 124, частини 2 статті 129), обвинувачений має право вимагати розгляду його справи судом присяжних у випадку, якщо за скоєний ним злочин передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Проте, враховуючи відсутність на даний час законодавчої бази для створення і діяльності суду за участю присяжних і необхідність дотримання діючого порядку судочинства, судам слід приймати такі справи до свого провадження, однак, обмежитись у винесенні найвищої міри покарання. Йдеться про введення мораторію на довічне позбавлення волі до прийняття відповідного закону, що забезпечить права і гарантії особи при здійсненні правосуддя в повному обсязі. Це дає також підстави визнати попередні вироки, що карали до найвищої міри покарання незаконними і такими, що підлягають скасуванню.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ ТА АКТИ ОФІЦІЙНОГО ТЛУМАЧЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА

1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Право, 1996. – 128 с.
2. Загальна декларація прав людини. Прийнята і проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р в Парижі // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К. Кучеренко. – 2-ге вид. – К.: Юрінформ, 1992. – 200 с.
3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Прийнятий генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. в Парижі // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи. / Упоряд. Ю.К. Кучеренко. – 2-ге втд. – К.: Юрінформ, 1992. – 200 с.
4. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Прийн. 16 грудня 1966 р. Генер-ю Асамлеєю ООН. Док. А/RES/2200 A (XXI) // Верховна Рада України: Законодавство України. – http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin.
5. Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою. Прийнята 29 листопада 1986 р. Резолюцією 48/34 Генеральної Асамблеї ООН // Дос. А/СОNF.2.1990, 11 may.
6. Конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р // ETS № 5. Бюлетень Центру інформації та документації Ради Європи в Україні. – 1998. - №2. – С.7-25.
7. Минимальные стандартные правила ООН, касающиеся отправления правосудия в отношении несовершеннолетних, 29.11.1985 г. (Пекинские правила) // Сборник международных стандартов и норм ООН в области правосудия в отношении несовершеннолетних. – М., 1998. – С.51-85.
8. Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах (ETS № 73) 1972 р. // Україна в міжнародно-правових відносинах. Книга 1. – К.: Юрінком, 1996. – С.1095-1115.
9. Мінська конвенція країн СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 22.01.1993 р. // Україна в міжнародно-правових відносинах. Книга 1. – К.: Юрінком, 1996. – С.1049-1082.
10. Конвенція про привілеї та імунітети Об’єднаних Націй від 13 лютого 1946 р. // Международное право в документах. – М., 1982. –С.138-142.
11. Римський Статут Міжнародного кримінального суду. Рим. 17 липня 1998 р. // Верховна Рада України: Зак-во України. – http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
12. Угода про створення Чорноморської Групи Військово-Морського Співробітництва (ратифіковано з заявою законом № 948-ІV від 05.06.2003р.) – ВВР. – 2003. - №39. – ст.347.
13. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. – К.: Юрінком Інтер, 2001 – 240 с.
14. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2004. - 208 с.
15. Уголовно-процесуальний кодекс УССР от 1922 г // Собрание Узаконений и Распоряжений УССР. - 1922. - №41. – ст.528.
16. Кримінально-процесуальний кодекс від 1927 р. // Систематичний збірник чинних законів УССР . – Народний комісаріят юстиції, БР. - Т.2. Судові закони чинні на 7 січня 1930 р.– 560 с.
17. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 липня 1963 р. – К.: Юрид. комп. БЕСТ и Ко, 1996, - 140 с.
18. Господарський процесуальний кодекс від 06.11.1991 р. // ВВР. – 1992. - №27-28. – ст. 180.
19. Закон України „Про судоустрій” від 5 червня 1981 р. // Додаток до Відомостей Верховної Ради УРСР. – 1981. - №24. – ст.357; Відомості Верховної Ради України. – 1992. - №35. – ст.508; 2001. - № 40. – ст.191.
20. Закон України „Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ // ВВР. - 2002. - № 27-28. – ст.180.
21. Закон України „Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” від 12 липня 2001 р. № 2670-ІІІ // ВВР. – 2001. - №44. – ст.234.
22. Закон України „Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” від 21.06.2001 р. № 2533-ІІІ // Урядовий кур’єр . – 2001. - № 120.
23. Закон України „Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” від 21.09.1994 р. № 174 / 94-ВР // ВВР. – 1994. - №42. – ст.381.
24. Закон України „Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України” від 13.05.1997 р., № 251/97-ВР // Голос України. - №95 (1595).
25. Закон України „Про правовий режим надзвичайного стану” від 16 червня 2000 р. № 1550-ІІІ // Відомості Верховної Ради. – 2000. - №27 – ст. 178.
26. Закон України „Про статус суддів” від 15 грудня 1992 р. № 2862-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - №8. – ст.56.
27. Постанова Пленуму Верховного Суду України „Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 01.11.1996 р., №9 // Верховна Рада України: Законодавство України. – http:// zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
28. Постанова Пленуму Верховного Суду України „Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів” від 12.04.1996 р., № 4 // Верховна Рада України: Законодавство України. – http:// zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
29. Рішення Конституційного Суду України від 11.12.2003 р. № 20-рп/2003 (справа про Касаційний суд України) // Верховна Рада України: Законодавство України. – http:// zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
30. Рішення Конституційного Суду України від 10.12.2003 р. № 19-рп/2003 (справа щодо недоторканості та імпічменту Президента України) // Верховна Рада України: Законодавство України. – http:// zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws.
31. Висновок Конституційного Суду України. Справа № 1-35/2001 від 11 липня 2001 року № 3-в/2001 (справа про Римський Статут) // Верховна Рада України: Законодавство України. – http:// zakon.rada.gov.ua/cgi-bin.
32. Конституция Российской Федерации. 12 декабря 1993 г. // Российская газета от 25.12.93 г.
33. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации. Принят Гос. Думой 22.11.2001 г., одобрен Советом Федерации 05.12.2001 г. // СЗ РФ. – 2001. - № 52. Ч.1. – ст.4921.
34. Федеральный конституционный закон „О судебной системе Российской Федерации”. Принят Гос. Думой 23.10.1996 г.; одобрен Советом Федерации 26.12.1996 г. // Собрание законодательства РФ. - №32
35. Федеральный конституционный закон „О военных судах Российской Федерации” от 23.06.1999 г., № 1-ФКЗ // Собрание законодательства РФ. – №26.
36. Федеральный закон „О мировых судьях в Российская Федерации” от 17.12.1998 г., № 188-ФЗ // Собрание законодательства РФ. - № 51.
37. Закон РСФСР „О чрезвычайном положении” от 17.05.1991 г. // Ведомости Съезда народных депутатов РФ и Верховного Совета РФ. – 1991. - № 22.
38. Постановление Конституционного Суда Российской Федерации по делу о проверке конституционности статьи 44 УПК РСФСР и статьи 123 ГПК РСФСР в связи с жалобами ряда граждан. 16.03.1998 г. №-9П // Конституционний Суд РФ. - http://кs.rfnet.ru.
ЛІТЕРАТУРА

1. Алиев Т.Т., Громов Н.А. Основные начала уголовного судопроизводства. – М.: Книга сервис, 2003. – 144 с.
2. Анисимовъ С. До чего мы обезсудили и какой нам нужен суд (Главная причина нашей безсудности). – Ростов-на-Дону, 1906. – 48 с.
3. Анциферовъ К.Д. Сборникъ статей и заметокъ по уголовному праву и судопроизводству. Издан юрид. обществом при СПб-м университете под наблюдением В.М. Володимирова и А.Ф. Кони. – СПб., 1898. – 587 с.
4. Анциферов К. К вопросу о реформе нашого мирового суда // Журнал гражданского и уголовного права. Изд. С.-Петербурского Юрид. Общества. – 1885. – Февраль. Кн. 2. – С.1-51.
5. Баженов С. Как обеспечить конституционное право граждан „на свой суд”? // Российская юстиция. – 2003. - №5 . – С.35.
6. Баршев Я. Основанія уголовного судопроизводства съ применениемъ къ Российскому уголовному судопроизводству. - СПб., 1841. – 297 с.
7. Бастрикин А.К. Взаимодействие советского уголовно-процессуального и международного права. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1980. – 133 с.
8. Батуров Г.П., Морщаков Т.Г., Петрухин И.Л. Теоретические основы эффективности правосудия – М.: Наука, 1979. – 392 с.
9. Бахрах Д. Нужна специализация судей, а не судов // Российская юстиция. – 2003. - №2. – С.10-11.
10. Бережний О. Правова природа і галузева належність преюдицій // Право України. – 2002. - №2. – С.10-12.
11. Берзін П. Визначення місця вчинення порушення права на знак для товарів і послуг, фірмове найменування та кваліфіковане зазначення походження товару // Прокуратура, людина, держава. – 2004. - №1 – С.38-44.
12. Білоусенко В.Г., Пилипчук П.П. Суд присяжних: яким йому бути? // Вісник Верховного суду України. – 1998. - №2. - С.15-16.
13. Боботов С.В. Правосудие во Франции. – М.: Изд. ЕАВ, 1994. – 198 с.
14. Боботов С.В. Откуда пришел к нам суд присяжных? Англосаксонская модель. – М.: Изд-во РПА МЮ РФ, 1995. – 38 с.
15. Боботов С.В., Чистяков Н.Ф. Суд присяжных: история и современность. – М.: Манускрипт, 1992. – 149 с.
16. Бойко В.Ф. Гарантовані Конституцією України права і свободи людини мають надійно захищатися незалежним, компетентним і неупередженим судом // Вісник Верховного Суду України. – 1999. - №1.
17. Бойко В. Нова Конституція і судова влада // Право України. – 1997. - №1. – С.16-18.
18. Бондаренко І. Судова система України та її реформування у сучасних умовах // Право України. – 2002. - №8. - С.37-41.
19. Борисевич М.М. Римское гражданское право: Учебное пособие. – М.: Изд-во МНЭПУ, 1995. – 140 с.
20. Боровский М.В. Суды общей юрисдикции в Российской Федерации: проблемы и перспективы. // Проблемы реорганизации судебной системы – http://www.cfin.ru/press/black/200-1/index.chtml.
21. Брейтбурд Р.А. Преобразованный мировой суд. – М., 1914. – 235 с.
22. Бринцев В.Д. Одноособовий суддя у правовій державі, його статус та функції.: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.11. – Х.,1995.
23. Бринцев В.Д. Поєднання одноособової та колегіальної форм правосуддя в кримінальному процесі // Право України. – 1995. - №7. – С.23.
24. Бринцев В.Д. Нормативне і організаційне забезпечення участі представників народу у здійсненні правосуддя // Право України. – 2004. - №5. – С.28-31.
25. Бринцев В. Шляхи подальшого реформування судочинства з метою забезпечення належної дії Закону України „Про судоустрій України” // Право України. – 2002. - №10. – С.56-58.
26. Бринцев В. Конституційний шлях коригування курсу судово-правової реформи // Право україни. – 2003. - №2. – С.7-11.
27. Буков В.А. От российского суда присяжных к пролетарскому правосудию: у истоков тоталитаризма. – М.: Археографический центр, 1997. – 452 с.
28. Бюллетень Верховного Суда Российской Федерации. – 1995. - №8. – С.13.
29. Бюллетень Верховного Суда РФ. – 1995. - №5.
30. Бюллетень Верховного Суда РФ. – 1997. - №5.
31. Быков В.М. Принципы уголовного процесса по Конституции РФ 1993 г. // Российская юстиция. – 1994. - №8. – С.8-9.
32. Ведомости Верховного Совета СССР. – 1941. - №29.
33. Ведомости Съезда народных депутатов РФ и Верховного Совета РФ. - 1992. - №7. – С.305.
34. Ведомости Съезда народных депутатов РФ и Верховного Совета РФ. – 1992. - №27. – С.1560.
35. Викторский С.И. Русский уголовный процесс. Учебник. – М.: ”Городец”, 1997. – 448 с.
36. Вістник Української Народної Республіки. – 1918. – 17 груд.
37. Вицин С. От формирования судебной системы к её реформированию // Российская юстиция. – 2001. - №4. – С.2-4.
38. Владимиров Л.Е. Суд присяжных. – Х., 1843. – 55 с.
39. Вовк Ю.Є. Організація, структура та компетенція органів Української держави (1918 р.). – Львів: Світ, 1999. – 48 с.
40. Волжин В. Подсудность дел о прелюбодеянии // Юридический вестник. Издание Московского Юридического Общества. – 1892. - №11. –С.411-417.
41. Волков Н.Т. Мировой судебник для местностей, в которых введен закон 15 июня 1912 г. – О местном суде. – СПб., 1914. – 372 с.
42. Волкотруб С. Інститут імунітету в кримінальному судочинстві // Право України. – 2002. - №3. – С.121-124.
43. Володарський В. Чинність кримінального законодавства України у просторі; деякі теоретичні та практичні аспекти // Право України. – 2001. - №4. – С.91-92.
44. Володимиров В. О влиянии сознания подсудимых на подсудность совершенного преступления по иностраным законодательствам // Юридический вестник. Изд. Моск-го Юрид-го Общества. – 1880. - Февраль №2. – С.299-322.
45. Вольтке Г. Новый местный суд. Ч. 1-2. – Петроград, 1915. – 613 с.
46. Вопросы уголовно-процессуального права: Сб. статей / Ред. кол. М.А.Чельцов и др. – М., 1964. – 223 с.
47. Вопросы уголовного права и процесса: Сборник статей. / Ответст. редактор М.Д. Шаргородский. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1956. – 267 с.
48. Вопросы уголовного процесса в п