ПРАВО ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ НА ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ\'Я ЯК ОБ\'ЄКТ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ РЕГУЛЮВАННЯ В УКРАЇНІ, УГОРСЬКІЙ, СЛОВАЦЬКІЙ ТА ЧЕСЬКІЙ РЕСПУБЛІКАХ

Краткое описание

ЗМІСТ
ВСТУП .......................................................................................... 4
РОЗДІЛ І. Огляд літератури з теми та обрання напрямків дослідження..............................................................................................

14

РОЗДІЛ ІІ. Загальна характеристика права на життя та здоров’я фізичної особи
2.1 Формування у цивільному законодавстві поняття права на життя та здоров’я людини як основного права людини .....................
2.2 Поняття права на життя та здоров’я фізичної особи ...........
2.3 Сутність права на життя та здоров’я .................................... 40

40

55
77

РОЗДІЛ ІІІ. Зміст права на життя та здоров’я фізичної особи
3.1 Поняття змісту права на життя та здоров’я .........................
3.2 Репродуктивні права та право на лікування ........................
3.3 Права фізичної особи на медичну допомогу......................... 90
90
101
115

РОЗДІЛ ІV. Захист права на життя та здоров’я фізичної особи
4.1 Проблема еутаназії............…………………………………...
4.2 Поняття захисту права на життя та здоров’я фізичної особи………..............................................................................................
4.3 Захист життя та здоров’я шляхом компенсації моральної шкоди……………………………………………………………………. 136

136

151
170

ВИСНОВКИ ................................................................................
182
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ................................ 190
ДОДАТКИ .................................................................................... 220

ВСТУП

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Конституція України проголосила життя та здоров’я людини найвищою соціальною цінністю. Законодавство України регламентує зміст особистих немайнових прав фізичної особи. Центральне місце в системі прав, що забезпечують природне існування людини, є право на життя та здоров’я. У червні 1998 р. була визначена Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, де йдеться про те, що національні інтереси України потребують її утвердження як впливової європейської держави, повноправного члена ЄС. У сфері налагодження стійких міжнародно–правових зв’язків особливий інтерес для України становлять найближчі сусіди – Угорщина, Словаччина та Чехія, оскільки в результаті вступу Чехії, Словаччини, Угорщини в ЄС їх законодавство має відповідати європейським вимогам. Великого значення у вирішенні цієї проблеми набуває вивчення історії державно-правового досвіду країн Центральної Європи, визначення можливостей та напрямків співробітництва з ними відповідно до нових політичних реалій.
Це зумовлює доцільність порівняльного аналізу законодавства України, Угорщини, Чехії та Словаччини стосовно права на життя та здоров’я як основного права фізичної особи шляхом зіставлення норм цивільного законодавства цих країн, виявлення та аналізу рис, які характеризують схожість та відмінність певних правових явищ.
У сучасний період розвитку українського суспільства виникла нагальна потреба у формуванні правового механізму, який забезпечуватиме ефективне регулювання існуючих у ньому відносин відповідно до вимог соціального прогресу, основою якого є гармонійний розвиток особи, її суб’єктивних прав та інтересів. Україна, ставши членом Ради Європи, взяла на себе зобов’язання привести чинне законодавство, у тому числі й цивільне, відповідно до світових стандартів. Це також зумовлює доцільність врахування у нашому новому законодавстві досвіду кодифікаційної роботи зарубіжних країн, тим більше, що у 1996 році, за даними міжнародних експертів, у списку країн-членів ООН за рівнем визнання міжнародних документів з прав людини Україна посідала лише 62-е місце.
Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлюється тим, що проблема особистих немайнових прав особи є однією з найважливіших, а реальне забезпечення прав людини і громадянина є ознакою правової держави, результатом побудови демократичних відносин. Повага до кожної людини як до особистості має стати в Україні нормою повсякденного життя і головною цінністю суспільства. Права людини є важливим інститутом, за допомогою якого визначається і регулюється правовий статус особи, засоби впливу на неї.
У процесі цивільно-правового регулювання особисті немайнові відносини набувають правової форми, перетворюючись на особисті суб’єктивні немайнові права, котрі надають правочинній особі юридично забезпечену можливість вимагати від оточуючих утримуватися від будь-яких дій, що порушують ці права.
Змістом особистих абсолютних правовідносин є суб’єктивні особисті права та відповідні обов’язки. Так, громадяни мають право на життя, здоров’я, честь, гідність, таємницю особистого життя, інші особисті права. Цим правам відповідають обов’язки інших осіб поважати (не порушувати) ці права. Значення ЦК у цьому сенсі полягає насамперед у тому, що його норми створюють стабільну основу правового регулювання майнових і особистих немайнових відносин у всіх сферах громадянського суспільства. Важливе його значення полягає також у тому, що правове регулювання зазначених відносин спирається на непорушні принципи свободи особи, свободи власності, свободи договору та підприємництва, що забезпечені у своїй реалізації належними механізмами судового захисту.
Значення ЦК полягає і в тому, що він створює цивілізовані засади активного впливу держави на відносини, які становлять предмет нового цивільного законодавства щодо їх зміцнення, з одного боку, та припинення зловживання правами і свободами учасників цих відносин – з іншого.
Актуальність дисертаційного дослідження права на життя та права на здоров’я як об’єктів цивільних прав зумовлено тим, що зміст права на життя та права на здоров’я конкретизований у ст.281 Цивільного кодексу України, проте у цій нормі не містяться визначення поняття права на життя та права на здоров’я, залишаються не розкритими зміст права на медичну допомогу, не конкретизовано права пацієнта, права та обов’язки лікаря тощо. Потребують доповнення норми стосовно змісту права на життя та права на охорону здоров’я.
Прийнята в 1996 році Конституція України, що намітила основні шляхи такого прогресу, потребує не тільки переосмислення низки теоретичних проблем, пов’язаних із правами людини, а й створення єдиної законодавчої бази, спрямованої на реалізацію її положень. Особлива роль у цьому належить цивільному законодавству, покликаному регулювати різноманітні суспільні відносини, у тому числі й відносини, пов’язані з проблемою прав людини та духовних цінностей особи (гідності, честі, ділової репутації тощо), які є основою її життєдіяльності.
Аналіз досліджень проблеми прав людини свідчить про те, що й самі ці цінності та права на них переважно розглядалися в рамках конституційного права. Це значною мірою звужує розуміння особистих немайнових прав як таких, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, а також мають сприяти досягненню конституційних вимог про повагу до особи та її прав. Право на життя передбачено ст. 281 ЦК України. Така правова характеристика передбачає, по–перше, здійснення та реальне забезпечення прав людини як фізичної особи в умовах насамперед нормальної життєдіяльності, а не тільки при порушенні цих цінностей. По–друге, з метою надання суспільним відносинам стабільності і для виконання їх основного призначення необхідні нові прийоми та засоби правового впливу. Ці фактори зумовлюють актуальність і значущість проблематики, що роглядається, та викликають необхідність її комплексного дослідження.
Сказане зумовлює доцільність з’ясування особливості цивільно–правового регулювання права на життя та здоров’я людини як об’єкта цивільного права.
Новий ЦК України виходить з того, що право на життя та здоров’я треба розглядати як категорію більш широку, об’ємну, таку, що викликає необхідність перегляду низки юридичних концепцій та вимагає розробки нових підходів до правового регулювання у цій сфері на сучасному етапі.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до програми наукових досліджень Одеської національної юридичної академії: комплексна цільова програма №01010001195 „Правові проблеми становлення та розвитку сучасної української держави”, затверджена рішенням вченої ради Одеської національної юридичної академії протокол №6 від 23 лютого 2001 року.
Мета та завдання дослідження. Метою дослідження є з’ясування цивільно–правового змісту права на життя та здоров’я як об’єкту цивільних прав та розробка комплексного підходу до аналізу правової природи, специфіки правового регулювання права фізичної особи на життя та здоров’я, розкриття закономірності правової природи та правового регулювання права на життя та здоров’я, впровадження пропозицій щодо вдосконалення їх правової охорони з використанням результатів порівняльного аналізу на матеріалах України, Угорщини, Словаччини та Чехії.
Для досягнення вказаної мети вирішувалися такі завдання:
– визначення ознак і поняття прав людини та їх співідношення з особистими немайновими правами фізичних осіб;
– класифікація права на життя та здоров’я людини (фізичної особи);
– визначення моменту виникнення та припинення права на життя та здоров’я;
– визначення юридичної природи права на життя та здоров’я в системі цивільних прав;
– формулювання дефініції таких понять, як „життя”, „здоров’я”, „право на життя та право на здоров’я фізичної особи”, „охорона здоров’я”, „медична допомога” тощо;
– визначення змісту поняття суб’єктивного права людини на життя та здоров’я та його цивільно-правового змісту;
– аргументація необхідності розмежування права на лікування та репродуктивних прав;
– аналіз способів захисту цивільних прав щодо їх застосування для поновлення порушеного права на життя та здоров’я фізичної особи;
– виявлення недоліків нормативно-правового регулювання права на життя та здоров’я фізичної особи;
– визначення прав та обов’язків пацієнта;
– розробка конкретних пропозицій стосовно вдосконалення чинного законодавства у сфері регулювання та захисту права на життя та здоров’я фізичної особи.
Об’єктом дослідження є право фізичної особи на життя та здоров’я як особисте немайнове право та правове регулювання права на життя та здоров’я фізичної особи, а також відносини, пов’язані з проблемою права людини на життя та здоров’я з позицій їх цивільно-правового регулювання, загальні тенденції та закономірності їх розвитку.
Предметом дослідження є порядок регулювання права на здоров’я та життя людини й охорона цих прав, порушення яких може завдати шкоду інтересам власника, система нормативно-правових актів, що становлять сучасний правовий інститут прав людини, особистих немайнових прав, які забезпечують природне існування фізичної особи, судова практика та літературні джерела щодо юридичної природи та механізму забезпечення і реалізації суб’єктивного і об’єктивного прав людини на життя та здоров’я.
Методи дослідження. У процесі аналізу досліджуваних проблем, що охоплюються дисертаційним дослідженням, було використано сукупність методів наукового пізнання: діалектичний, історичний, логіко–юридичний, соціологічний, системно-структурний, порівняльно-правовий. Методологічну основу роботи становить діалектичний метод пізнання правових явищ. Право на життя та здоров’я людини розглядається як невід’ємна, абсолютна та найвища соціальна цінність. Ця обставина визначає і динаміку нормативного регулювання охорони життя та здоров’я людини та пошук правових способів їх захисту в разі порушення. Дослідження й аналіз результатів цивільно–правової науки, міжнародно-правових актів, чинного законодавства України, Угорщини, Словаччини та Чехії та практики їх застосування у сфері права на життя та здоров’я проведено за допомогою системно-структурного, порівняльно-правового й соціологічного методів, за умови, що право на життя та здоров’я становить самостійний елемент особистих немайнових прав людини. Висновки як результат глибокого історичного аналізу процесу розвитку національного та міжнародного права побудовані на вимогах формальної логіки щодо визначеності, несуперечності, послідовності й обгрунтованості суджень. Сформульовані законодавчі пропозиції грунтуються на загальнотеоретичних і цивілістичних конструкціях.
Теоретичною базою дослідження послужили праці науковців–фахівців у різних галузях права: М.М.Агаркова, С.С.Алексєєва, М.О Баймуратова, А.В.Бєлявського, С.М.Братуся, О.В.Дзери, А.С.Довгерта, Я.Доргонеца (Jan Dorgonec), А.А.Єрошенко, Й.Габора (Jobbágyi Gábor), І.В.Жилінкової, О.С.Іоффе, К.Кнапа (Karel Knapp), В.М.Коссака, Л.О.Красавчикової, Л.В.Красавицької, Н.С.Кузнецової, М.С.Малеїна, М.М.Малеїної, М.І.Матузова, О.М.Нечаєвої, І.Б.Новицького, П.Ференца (Petrik Ferenc), Й.О.Покровського, М.А.Придворова, О.О.Пунда, П.М.Рабіновича, З.В.Ромовської, В.О.Рясенцева, А.М.Савицької, Н.О. Саніахметової, В.І.Сенчищева, О.П.Сергєєва, О.Д.Святоцького, Р.О.Стефанчука, В.Л.Суховерхого, Т.Дьордь (Tárr György), Ю.К.Толстого, Є.П.Торкановського, К.А.Флейшиць, Є.О.Харитонова, С.А.Чернишова, Я.М.Шевченко, М.Я.Шимінова, Р.Б.Шишки, Л.С.Явича, К.К.Яїчкова та ін.
Нормативну основу дослідження складають Загальна декларація прав людини, Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод, а також національне законодавство різних держав, зокрема Цивільні кодекси України, Угорщини, Словаччини та Чехії, Конституції України, Угорщини, Словаччини та Чехії і постанови Пленуму Верховного Суду України та Конституційного Суду Угорщини.
Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що дисертаційна робота являє собою перше в Україні комплексне дослідження проблеми права на життя та здоров’я фізичної особи як об’єкта цивільного права шляхом порівняльного аналізу, у якому обгрунтовуються нові в теоретичному аспекті і важливі в практичному відношенні положення, зокрема:
1. Вперше проведено комплексне порівняльне дослідження права на життя та здоров’я фізичної особи в Україні, Угорській, Словацькій та Чеській республіках, що дозволило встановити спільні риси та відмінності у виявленні сутності та властивостей вказаних прав, врахувати здобутки і прогалини правового регулювання у зазначеній сфері у вищеназваних країнах і запропонувати нове та уточнене бачення категорій, які є предметом дисертаційного дослідження, і пов’язаних з ними цивільних відносин.
2. Запропонована уточнена дефініція, відповідно до якої особисті немайнові права, не пов’язані з майновими, становлять сукупність законодавчо закріплених, невід’ємних від особистості абсолютних благ, які не мають економічного змісту і надають фізичній особі можливості за своїм розсудом і без втручання інших осіб визначати власну поведінку.
3. Уточнено доповнення і розширено класифікацію особистих немайнових прав, не пов’язаних із майновими, з метою характеристики права на життя і здоров’я як підсистеми відповідної системи.
4. Вперше поставлено питання про доцільність розгляду права на життя і здоров’я не як єдиного поняття, а як комплексу 2-х понять: 1) „право на життя”, 2) „право на здоров’я”, являючи собою певну цілісну систему „право на життя та здоров’я”, разом із тим може розглядатися як сукупність прав, що виникають стосовно окремих об’єктів.
5. По-новому розкривається поняття “життя та здоров’я людини”, „право на життя та право на здоров’я”, де життя людини – це фізичний, психічний, духовний та біосоціальний стан існування людини, який виникає з моменту зачаття і продовжує існувати до моменту біологічної смерті людини, визнаної компетентними органами охорони здоров’я. Право на життя – це закріплена нормами права можливість користуватися цим правом, вимагати від інших суб’єктів права не порушувати це право та звертатися у випадку порушення права на життя за захистом до органів державної влади і судових органів. Здоров’я – це повноцінний фізичний, психічний, фізіологічний та психологічний стан людини, який залежить від факторів навколишнього середовища та соціальних умов життя людини при відсутності фізичних, моральних страждань та душевних переживань. Право на здоров’я у цивільно-правовому аспекті розглядається як особисте немайнове право, що виникає з приводу особливого блага – здоров’я людини і є не лише нематеріальним благом, а й великою соціальною цінністю.
6. Вперше визначено та обґрунтовано необхідність визначення прав та обов’язків пацієнтів і лікарів на законодавчому рівні.
7. Вперше запропоновано введення поняття “воля живого”, тобто остання воля хворої людини, запропоновано систему юридичних заходів, спроможних захистити право на життя від неправомірних втручань у нього.
8. По-новому обґрунтовується правовий підхід до понять “пацієнт – особа, яка лікується у лікаря” і “хворий – особа, яка не звернулася до лікаря”.
9. Запропоновано поділяти пасивну еутаназію на два види: 1) внутрішнє вольове рішення хворого; 2) зовнішнє вольове рішення інших осіб та обґрунтовано доцільність легалізації пасивної еутаназії за внутрішнім вольовим рішенням хворого.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що основні положення роботи, а також висновки і пропозиції знайшли своє систематизоване відбиття у запропонованих змінах до чинних нормативних актів та доповненнях до них: пропонується доповнити книгу ІІ Цивільного кодексу України - розділом “Право на обстеження та лікування”, внести зміни й доповнення до статей Сімейного кодексу, а також прийняти Закон України „Про права та обов’язки лікаря та пацієнта”. Матеріали дисертації можуть бути використані для вдосконалення законодавства України, з перспективою подальшого зближення із законодавством Європейських країн, у навчальному процесі під час підготовки підручників, навчальних посібників та методичних рекомендацій для студентів юридичних ВНЗ, при читанні лекцій з курсу "Цивільне право України”, у курсах та спецкурсах з порівняльного правознавства у сфері цивільного права, курсу „Європейське право” та відповідних спецкурсів з цивільного права. Деякі положення там висновки дисертації, які мають дискусійний характер, можуть скласти підгрунтя для наступних наукових досліджень.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійним науковим дослідженням, що має завершений характер. Сформульовані в ній положення й наукові результати отримано на підставі особистих досліджень, критичного осмислення близько триста шістдесяти восьми наукового та нормативного джерела. У роботі дається аналіз чинних законодавчих актів України, а також нормативних актів, які втратили чинність, проектів нормативних актів, спеціальної монографічної літератури. Досліджені міжнародно–правові акти, законодавства зарубіжних держав, судова практика. На цьому підгрунті запропоновано нові теоретичні положення, а також розроблено практичні рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства.
Апробація результатів дисертаційного дослідження. Робота виконана на кафедрі цивільного права Одеської національної юридичної академії. Вона по частинах і в цілому обговорювалася на засіданнях кафедри цивільного права Одеської національної юридичної академії, куди додатково запрошувалися фахівці з проблематики, яка стосується прав людини.
Погляди дисертанта на деякі проблеми, порушені в дослідженні, були викладені на: ІІІ міжнародній науково–методичній конференції "Римське право і сучасність" (м. Одеса, Одеська національна юридична академія, 2004р.); Міжнародній науково–практичній конференції "Реформування політико–правової системи України в контексті європейського вибору" (Ужгород, Ужгородський національний університет, 2003 р.); Міжнародній науково–практичній конференції "Правовий статус національних меншин" (Ужгород, Ужгородський національний університет, 2003 р.).
Результати дослідження використовувалися при проведенні практичних занять із курсів “Цивільне право та Цивільний процес України” і „Сімейне право” в Ужгородському національному університеті.
Публікації. Основні теоретичні та практичні положення й висновки дисертаційної роботи викладено в трьох статтях у наукових фахових виданнях України згідно з вимогами, що запропоновані ВАК України, та в трьох тезах доповідей та наукових повідомлень.
Структура дисертації відображає завдання, предмет та логіку дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, що містять дев’ять підрозділів, висновків, списку використаної літератури та додатку. Повний обсяг дисертаційного дослідження становить 230 сторінок, з них основний текст – 190 сторінок, кількість використаних джерел – 367, додатків – 10 сторінок.

Список литературы

РОЗДІЛ ІV
Захист права на життя та здоров’я фізичної особи

4.1 Проблема еутаназії.

В аспекті права на життя ЦК України розглядає і право на еутаназію. Проблема еутаназії хвилює юристів, медиків і все суспільство. Еутаназія – це заборона прохання фізичної особи про припинення її життя. Ця проблема розгядається на міжнародному рівні. Як бути з тими серйозними і невирішеними проблемами у сфері зіткнення права і моралі, які породжують стільки сумнівів, протиріч і складностей? Закон повинен вимагати певного вирішення проблеми, пов’язаної з людським життям, – таких, як еутаназія, самогубство, аборт, – або заборонити їх, або дозволити, або дозволити при дотриманні певних умов. Все це складні і делікатні моральні проблеми. Вони серйозно впливають на будь-яку правову систему, оскільки можна навести багато аргументів етичного, соціального, практичного і юридичного характеру за і проти таких дій. Тим не менше, існують сумніви, що посилання на вищий закон моралі або природне право дасть дієву допомогу у вирішенні цих протиріч доти, поки нема єдиної думки щодо питання про саме існування природного права і його зміст. Можливо, якби людство визнало один авторитетний орган (наприклад, католицьку церкву), як інтерпретатор цього права, рішення проблеми не змусило б себе довго чекати. Однак навіть таке рішення означало б заміну однієї системи законодавства іншою [86, с.105]. Kоли йдеться про смерть, то варто мати на увазі, що фізична особа має право виключно на природну (фізичну) смерть. У зв'язку з цим законодавець вводить абсолютну заборо¬ну на еутаназію. Відповідній забороні підлягає як активна еутаназія, тобто задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя, так і пасивна еутаназія, тобто навмисне прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань [123, стаття 52].
Необхідно зауважити, що існують різні варіанти написання ки¬рилицею терміну — евтаназія, еутаназія, ейтаназія. Оскільки в Законі України [123, с.19] вживається варіант еутаназія, будемо користуватись саме ним. У літературі наводяться такі визначення цього поняття. Ейтаназія (euthanasia; eu – добре, thanatos – смерть) — навмисне прискорення смерті невиліковного хворого з метою припинен¬ня його страждань" [294, с.555]. Еутаназія — переривання життя приречених на смерть хворих за їх бажанням [295]. "Це вчинок лікаря, здійснений ним із співчуття та милосер-дя, що означає припинення життя для важко хворої людини в її ж інтересах, переважно тому, що вона нестерпно страждає від невиліковної хвороби" [296, с.330]. Еутаназія — легкий і навіть милосердний спосіб зменшити страж¬дання невиліковно хворої людини перед незворотньою смертю, доскона¬ла смерть [281, с.165].
У пресі та науковій літературі часто об¬говорюються питання про право на смерть. У дискусіях стикаються дві про¬тилежні позиції, що визначають, з одного боку, необмеженість свободи особистості у вирішенні цих питань, а з іншого — її явну підпорядкованість суспільним та державним інтересам (концепція патерналізму).
Якоюсь мірою сам термін «право на смерть» звучить парадоксально: бо з плином часу передумовою всіх людських прав було саме фундаментальне, головне з них — право на життя.
Треба зазначити, цо сам термін «еутаназія» відрізняється крайньою суперечливістю, що ускладнює однозначне його тлумачення, викликає термі-нологічну плутанину. Залежно від його визначення змінюється і підхід до проблеми еутаназії. Зокрема, в 1950р. в Нью-Йорку Всесвітня медична асоціація категорично осудила „активну” еутаназію. Свідченням справедливості такого твердження є Декларація про еутаназію, прийнята 39–ою Всесвітньою медичною асамблеєю (Мадрид, жовтень 1987 р.), у якій зазначено, що “акт навмисного переривання життя пацієнта, навіть зроблене на прохання самого потерпілого чи на прохання його близьких родичів, є неетичним. Це не звільняє лікаря від прийняття до уваги бажання пацієнта, щоб природні процеси вмирання йшли своїм ходом в заключній стадії хвороби”, а також „еутаназія як акт умисного позбавленння життя пацієнта, навіть на його прохання або звернення з таким проханням його близьких – неетична” [297, с.38]. Це не виключає необхідності шанобливого ставлення лікаря до бажання пацієнта не перешкоджати перебігу при¬родного процесу вмирання у термінальній фазі захворювання [298, с.721]. 44-а Всесвітня медична асамблея (Мадрид, вересень 1992 р.) зайняла ще чіткішу позицію, де зазначила, що право пацієнта відмовитися від медичної допомоги є одним із ос¬новних, і дії лікаря, спрямовані на повагу до цього права, навіть коли вони ведуть до смерті пацієнта, цілком етичні.
Наведене положення можна зрозуміти так, що світова медична громадськість висловилася проти активної еутаназії, допускаючи можливість пасивної еутаназії, що суперечить “Клятві Гіппократа”.
Вперше аналізоване поняття було запроваджено у науковий обіг англійським філософом Френсісом Беконом (1561–1625) у 1623 р. Він розумів під цим терміном полегшення лікарем болю, навіть якщо немає ніякої надії на одужання, тобто для “хорошої, спокійної і легкої смерті без мук і страждань” [299, с.268]. В юридичній літературі проблема еутаназії розглядається переважно через призму прав людини і тут переважає думка, що активна еутаназія є злочинною, оскільки людина позбавляє життя іншу людину [300, с.16].
Якщо право людини на життя визнане на міжнародно–правовому рівні, то право людини на смерть, необхідність визнання якого обстоюють ряд вчених і практиків, не знаходить підтримки як на міжнародно-правовому рівні, так і на рівні абсолютної більшості цивілізованих держав.
У науковій полеміці існує думка, що оскільки Конституція України закріплює суб’єктивне право на охорону здоров’я і медичну допомогу, то еутаназія не має під собою конституційної основи.
Однак, якщо основа для реалізації конституційного права на охорону життя є вичерпним, то в зазначеному випадку мета охорони здоров’я не може бути досягнута, бо застосування до хворого медичної допомоги лише посилює його страждання. Як тоді тлумачити конституційну норму права на життя? Це право передбачає можливість самостійно розпоряджатися життям, тобто піддавати його значному ризику (каскадер), добровільно приймати рішення про строки і способи його припинення (самогубство) – право на смерть. Однак це право не буде ніколи закріплене на законодавчому рівні. Право на життя вже містить у собі право розпоряджатися своїм правом на життя, у тому числі заподіяти собі смерть. Йдеться про фізичну особу, яка своїми діями здатна заподіяти собі смерть. Якщо з якоїсь причини вона не може заподіяти собі смерть, то як говорити про її право? Наявність права на смерть у писаному праві не буде перепоною до вчинення собі смерті, не буде мати жодних правових наслідків, крім факту смерті [226, с.70]. Людину, яка вирішила заподіяти собі смерть, не зупинить правове закріплення права на смерть у законі. Але коли вона не може самостійно розпорядитися цим своїм правом, тоді виникає проблема еутаназії.
У ХХ столітті еутаназія вперше була застосована у гітлерівській Німеччині Декретом від 1 вересня 1939 року. Була введена програма „Еутаназія”, наслідком якої було 275 тис. померлих–розумово відсталих, психічно хворих, епілептиків, пацієнтів, які страждають від старечої недуги, різних органічних неврологічних розладів (параліч, хвороба Паркінсона, розсіяний склероз, пухлина мозку), їх відали на „легку” смерть у газовій камері [301, с.63; 302, с.52].
В Україні, Угорщині, Словаччині та Чехії розрізняють 2 види еутаназії: пасивна еутаназія полягає в тому, що припиняється надання спрямованої на продовження життя медичної допомоги, шо прискорює процес природної смерті. Пасивна еутаназія — це припинення підтрим¬ки життєвих функцій у хворого, патологія якого неминуче призведе до смерті, тобто відмова медиків від заходів, що сприяють, продовженню життя таких хворих [303, с.242]. Пасивна еутаназія застосовується до смертельно хворої людини, яка свідомо не бажає лікарських дій, що продовжують її життя.
Найчастіше, коли говорять про еутаназію, то мають на увазі активну еутаназію. Під нею розуміють введення помираючому яких–небудь лікарських засобів або застосування дій, що тягнуть за собою швидке і безболісне настання смерті. Еутаназія може бути активною, коли для полегшення смерті застосовуються певні медичні засоби чи дії, й пасивною, коли відмовляються від боротьби за життя людини [281, с.300].
Активна еутаназія – це застосування певних дій для приско¬рення смерті страждаючого пацієнта з безнадійним прогнозом на останній фазі його хвороби. Активна еутаназія – запланована тактика лікування, що викли¬кає смерть раніше, ніж би це мало природно відбутися. Іншими словами – це смерть на вимогу [304, с.108]. У більшості держав світу еутаназія або не передбачена законом, або заборонена ним, як це, наприклад, зроблено у Великобританії, Російській Федерації та Україні [305, с.46]. Вона дозволена в Голландії, де на рік приблизно здійснюється 2700 випадків як за допомогою смертельних ін’єкцій, так і шляхом відключення лікарем апаратів, які підтримують життя хворого [306, с.817].
У Чехословаччині еутаназія тривалий час була забороненою темою. Більше уваги приділяється пасивній еутаназії, активна еутаназія навіть не обговорюється. Активна еутаназія вперше була узаконена законом штату Огайо в США 1906 року і законом штату Ійова [298, с.721].
Питанням еутаназії займався чеський вчений Й. Штепан. Під еутаназією він розумів дію чи бездіяльність (ненадання матір’ю дитині ліків), метою якої є припинення життя з причини співчуття страждаючим [307, с.112].
Наводимо ще кілька точок зору чеських та словацьких дослідників щодо еутаназії.
Так, Ю.Савицький під еутаназією розуміє 2 дії: 1. активну, при якій медичний працівник вводить препарат, який спричиняє смерть; 2. пасивну, при якій медичний працівник ухиляється від дій, які підтримують життя невиліковного хворого [308, с.126].
Нескусіл І.: „Прискорення смерті із співчуття, щоб скоротити страждання помираючого на його прохання, називається еутаназією” [309, с.246].
К. Кнап, і Ю. Швестка розгладають еутаназію як дозвіл на смерть невиліковно хворого із співчуття, який не може витримати страждання. Вони ставлять питання, чи законодавство допустило б еутаназію без дозволу осіб фізично чи душевно недієздатних, невиліковних, які лише животіють і страждають. У таких випадках потрібна максимальна обережність, бо невідомо, до яких наслідків це може призвести. В історії відомий гіркий приклад фашистської Німеччини, що суперечить принципам гуманності [23, с.190–191].
Під поняттям еутаназія в загальному розуміється заподіяння смерті із співчуття [310, с.322].
Термін „еутаназія” вживається, з одного боку, у випадку легкої, доброї, красивої смерті, а з другого – заподіяння смерті з милосердя, співчуття і страждання [311, с.195].
В іншому визначенні розуміє поняття еутаназії Д.Гаувтова, яка поділяє еутаназію на активну, в яку включає : 1) вбивство лікарем хворої людини на її прохання; 2) умисне заподіяння смерті хворого за його згодою; 3) позбавлення життя із співчуття; 4) самогубство хворого внаслідок страждання. І пасивну, що означає припинення штучного і безпідставного підтримання життя сучасною лікарською технікою, штучним годуванням, введенням ліків, які зменшують страждання, але можуть скоротити життя [312, с.4].
Еутаназія – свідоме закінчення життя невиліковної, смертельно хворої людини, що порушує правові приписи на її особисте прохання (шляхом введення смертельної ін’єкції) [313, с.171].
Проаналізувавши думки вчених Словаччини та Чехії, робимо висновок, що відповідно до тамтешніх доктрин, еутаназія – це смерть, яка вчиняється лікарем заради припинення страждань хворого із співчуття. При цьому відсутній наголос на тому, що людина сама просить про смерть у письмовому вигляді. Еутаназія означає прискорення смерті.
В угорському законодавстві активна і пасивна еутаназія заборонені, за них передбачена кримінальна відповідальність. Якщо було б надано право окремо розпоряджатися життям хворої людини, це супроводжувалося б непередбачуваними наслідками. Однак закон про охорону здоров’я Угорщини передбачає, що у термінальній фазі життя хворий може відмовитися від штучного підтримання життя, чим законодавці мимохіть легалізували пасивну еутаназію [314, с.16].
Але штучне підтримання життя, якщо діяльність мозку відновити вже неможливо, необов’язкове для лікаря. Чинні норми ЄС передбачають право лікаря на відмову в таких випадках при наявності 2–х свідків та висновків 3–х членів лікарської комісії [233].
Внаслідок того, що в аналізованих країнах передбачено лише два види еутаназії, необхідно звернутися до інших правових джерел світу для отримання повної інформації про еутаназію. Уже на початку 20 століття проблема еутаназії розглядалася в німецькій літературі. Ф. Пелкман поділив її на 3 категорії: 1) у широкому значенні – хвороба невиліковна, але настання смерті під питанням. Лікар вводить на прохання пацієнта ін’єкцію з морфієм; 2) у вузькому значенні – очікується смерть хворого, але хворий непритомний і не може висловити свою волю; 3) „чиста” еутаназія – підтримання життя хворого наркотиком (хворий не страждає і не помирає), не відбудеться швидке позбавлення життя хворого [315, с.178].
Крім пасивної та активної еутаназії, Л. Шолхамер розрізняє пряму (чисту), тобто заподіяння смерті, і непряму еутаназію, коли ліки не лише зменшують болі, але і сприяють прискоренню смерті [316, с.9]. Вважають, що не можна включати поняття „чистої” еутаназії до поняття правової еутаназії, оскільки дії лікаря не призводять до смерті хворого [317, с.7].
Деякі американські вчені [318, с.197] відкидають існування поняття пасивної еутаназії, бо в такому разі надається велика кількість знеболювальних препаратів. Цю ситуацію називають “distorted silhouettes of euthanasia”.
Отже, у світі питання еутаназії розглядається із різних боків, тобто деякі вчені відкидають існування пасивної еутаназії чи вносять поняття чистої еутаназії тощо. Тому проблема еутаназії залишається дискусійною і актуальною на сьогоднішній день.
Вважають, що існує категорія пацієнтів, до яких може застосовуватися еутаназія (хворі, смерть яких неминуча, і вони мають важкі фізичні страждання, що не можуть бути подолані жодними ліками, а також пацієнти, які знаходяться у стійкому вегетативному стані). Однак виникає питання, чи не суперечить це суті медичної професії [302, с.55]. Адже іноді смертельно хворі одужують або трапляються випадки помилкового діагнозу. Наприклад, хворий, припускаючи, що у нього рак, впадає в депресію, не їсть, худне і справді виглядає як раковий хворий (кохексія, анорексія). Але з такого стану можна вивести хворого чи можна з упевненістю застосовувати еутаназію? Очевидно, що ні, оскільки це суперечить принципам права на життя людини.
Суперечливі погляди на еутаназію з морально–етичної та медичної позицій викликали й суперечливу юридичну оцінку цього явища, що не могло не знайти свій відбиток у законодавстві різних держав світу. Так, у 50 штатах США прийняті закони, якими дозволено пасивну еутаназію. Перший у світі закон “Про право людини на смерть” було прийнято після довгих обговорень на референдумах у 1977 р. в штаті Каліфорнія. Відповідно до цього закону невиліковно хвора особа має право на відключення реанімаційної апаратури, оформивши відповідний документ, що засвідчує таке її бажання. У штаті Орегон є чинним закон “Про право на гідну смерть”, яким передбачено право невиліковного хворого оформити відповідно до встановленої процедури письмове прохання про надання ліків, щоб “гуманно і гідно померти”. Можна сказати, що ми маємо справу з активною еутаназією, однак вона отримала правове регулювання як пасивна еутаназія.
Випадок активної еутаназії у Словаччині, що трапився при першій республіці, викликав багато суперечок. Жінка Ф. Шусторова добила свого коханця пострілом з пістолета, бо перший несмертельний постріл він зробив сам [307, с.113]. Вона вчинила так із співчуття до нього, до його предсмертних мук. Якщо людина достатньо розумово і вольово розвинута, вона керується власними рішеннями. Життя без гідності не властиве людині.
Згідно з ч. 3 ст. 52 “Основ законодавства України про охорону здоров`я” (далі – Основ) медичним працівникам “забороняється здійснення еутаназії – навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждання” [123].
Однак законодавче формулювання викликає два застереження. Перше стосується кола суб`єктів заборони. Видається неправильним підхід, коли пряма заборона здійснення еутаназії стосується лише медперсоналу, а про фармацевтичних працівників та інших осіб нічого не сказано. Очевидно, що така формальна заборона має стосуватися всіх без винятку суб'єктів. Наприклад, саме так законодавець сформулював заборону в ч. 2 ст. 29 Основ: “Забороняється медичне втручання, яке може викликати розлад генетичного апарату”. Так само без обмеження кола суб`єктів заборонено в ч. 1 ст. 45 Основ проведення науково-дослідного експерименту на ув'язнених або військовополонених, хворих, а також терапевтичного експерименту на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв'язку з метою досліду.
За винятком Нідерландів та північних територій Австралії, де відповідно з 1992 та 1997 рр. узаконена активна еутаназія, на сьогодні як національне законодавство інших країн (Угорщина, Словаччина, Чехія, Польща), так і міжнародне право не визначилися в цій делікатній проблемі (згадаймо неодноразову відмову Міжнародного суду в Гаазі щодо права на еутаназію окремим громадянам, які звернулися туди з позовом, не отримавши позитивного рішення у своїх країнах). В Англії, навпаки, після тривалих об¬говорень прийнято закон про безумовну заборону еутаназії в медичній практиці [305, с.45].
Дж. Рейчелс не визнає існування пасивної та активної еутаназії [319, с.210], бо наслідок і так єдиний – смерть.
Отже, існує принципова різниця між припиненням на вимогу пацієнта (його законного представника) лікувальних заходів чи втручань, спрямованих на врятування чи підтримання життєдіяльності організму, та еутаназією. У першому випадку лікар на вимогу пацієнта (його законного представника) не проводить втручання, які можна назвати "героїчними", тобто „не втручаєть¬ся у природний процес перебігу хвороби; у другому – дії лікаря спрямовані на прискорене наближення смертельного наслідку, тобто припинення життя пацієнта.
М.Ш. Мукашев, В.В. Набієв вважають, що застосовувати еутаназію до новонароджених можна. Однак, щоб цьому запобігти необхідно покращувати профілактику вроджених та набутих невиліковних хвороб. Для цього нагально треба вирішити такі проблеми: 1) екологія загальна і екологія людських відносин, порушення яких призводить до захворювань, таких, як рак, саркома; 2) створення ланки генетичних лабораторій і консультацій щодо вивчення і попередження спадкових хвороб; 3) відкриття науково–дослідницьких установ з клінічними базами з вивчення невиліковних хворих та їх профілактики [320, с.114].
Як діяти в тих випадках, коли після народження дитини ми виявили генетичне захворювання (хворобу Дауна, міатонію, спадкові захворювання обміну речовин) і знаємо, що ці хвороби поки що не підлягають лікуванню, але, можливо, через 20–30 років вони вже будуть лікуватися? Виходить, ці діти також мають право на життя і позбавити їх життя не можна.
Висновки: по-перше, лікар у своїй роботі повинен насамперед керува-тися етичними, моральними міркуваннями, що, зокрема, ґрунтуються на клятві Гіппократа: "Я не дам нікому попрошеного у мене смертельного засобу і не вкажу шляху для подібного замислу".
По-друге, завдання лікаря — оберігати і продовжувати життя, а не припиняти або вкорочувати його. Продовжувати слід життя, а не затягувати смерть, коли нема жодної надії на осмислене життя, що пе¬ретворилося для хворого у суцільні страждання. Принцип незалежності вимагає "надання людині можливості самій вирішу¬вати свою долю за обставин, коли її життя є приреченим" .
По-третє, медицина може спрогнозувати перебіг хвороби лише з певним ступенем вірогідності, адже відомі випадки одужання пацієнтів, стан яких вважався абсолютно безнадійним.
По-четверте, широкий арсенал засобів (анальгетики, транквілізатори, наркотики і т.ін.) дозволяють зменшити страждання пацієнта, не позбавляючи його життя. Якщо за допомогою медичних засобів штучно підтримуються лише вегетативні функції, таке "жит¬тя" позбавлене всякого сенсу. Сучасні медичні технології дають можливість продовжити життя пацієнта, проте це викликає у ньо¬го страх перед перспективою "машинного існування", тому право на відмову від лікування, яке підтримує життя саме в такому штуч¬ному варіанті, варто доповнити й правом добровільно вмерти за сприяння лікаря.
По-п’яте, рівень правосвідомості громадян та суспі¬льства не виключає можливості зловживань еутаназією. Навіть у такій цивілізованій країні, як Нідерланди, де еутаназію узаконено виявлено численні порушення закону у використанні еутаназії; суспільство може вільно перейти на примусову смерть, тому що зникне уявлення про святість і недоторканність людського життя.
Противники еутаназії стверджують, що не можна відкидати можливість хибного діагнозу або відкриття препарата, яке в майбутньому може врятувати життя пацієнту.
По–шосте, альтернативою еутаназії є хоспіс, тобто установа, в якій помираючі пацієнти отримують медичний догляд, що полегшує їм життя у передсмертний період, що передує смерті. "Хоспіс повинен не просто полегшувати смерть, а забезпечити можливість гідно існувати до самого кінця. "Хоспісна допомога є реакцією суспільства на проблеми невиліковно хворих людей" [321, с.43].
Ідея набуває дедалі більшого визнання і реалізації на прак¬тиці. Так, ст. 52 Закону України [123] передбачає для хворого, що перебуває в критичному стані, надання допомоги спеціально створеними закладами охорони здоров'я, що користуються пільгами з боку держави.
По-сьоме, щоб отримати згоду хворого на еутаназію, по¬трібно інформувати його про невиліковність хвороби і тим самим позбавити його надії на одужання. Така інформація про хворобу дозволить хворому владнати свої справи, віддати (або отримати) моральні та матеріальні борги, зустрітися з бажаними людьми і, нарешті, психологічно підготуватися до кінця.
Проблемі еутаназії чимало уваги приділяє й католицька церква. Для прикладу, Папа Пій XII, який очолював католицьку церкву в 1939—1958 рр., в одному з номерів журналу „Der Anaesthesist“ за 1957 р. так сформулював позицію церкви щодо еутаназії [цит. за 4П]: "Лікар не має права розпоряджатися життям пацієнта, його правом на легку смерть, отже католицька церква виступає проти дозволу права на легку смерть; припинення реанімаційних спроб є лише побічною причиною смерті, навіть коли це припинення веде до зупинки кровообігу, і в цьому випадку слід застосувати принцип voluntarium in causa” (свобода вибору).
Найважливішим із людських прав у каталозі Івана Павла ІІ є право на життя. Життя постає цілою соціальною програмою, яка є шляхом до створення „цивілізації любові” (Павло VІ), їм протистоїть „цивілізація смерті”. Проявами останньої виступають будь–які форми насильства над людиною, зокрема аборти, які в розумінні понтифікату є вбивством ненароджених дітей. У вузькому розумінні він визначає зміст цього права як право розвиватися в лоні своєї матері після зачаття; право на народження, а потім існування аж до природної смерті [10, с.165].
В одній із своїх промов Іван Павло II закликає до здорового реалізму, щоб не "народжувати в страждаючих ілюзію всесилля медицини", і в цьому розумінні вважає використання медичного обладнання для порятунку життя в деяких випадках некорисним щодо пацієнта. Представники Ватикану пояснили, що ці заяви понтифіка не означають зміни доктрини церкви.
Наведені висловлювання Понтифіка і наступні роз'яснення представників Ватикану віддзеркалюють певні коливання в се¬редовищі духовенства і можуть свідчити про готовність католицької церкви переглянути в майбутньому свою доктрину, згідно з якою еутаназія – це "самогубство зі сторонньою допомогою». Оскільки католицька церква має великий вплив, ці коливан¬ня можуть активізувати прихильників легалізації еутаназії [305, с.46].
Таким чином, у майбутньому, якщо церква стоятиме на позиції узаконення пасивної еутаназії, за однієї умови проведення сповіді, якщо є можливість для хворого, то це буде поштовхом до закріплення її на державному рівні.
Вважаємо, що не можна легалізувати активну еутаназію насамперед тому, що це суперечить принципам гуманізму і призначенню медицини. Цінність людсь¬кого життя спонукає боротися за нього навіть всупереч об'єктивним медичним законам і у найбезнадійніших ситуаціях, оскільки медична наука і практика багаті на випадки зцілення безнадійно хворих. Наприклад, І.П.Антонов [322, с.10], описує випадки, коли безнадійні люди з мозковими інсультами виходять із важкого стану після інтенсивної терапії. Тому медикам та правовикам необхідно виробити чіткі критерії еутаназії. Безумовно, в тому випадку, коли хворого з мозковим інсультом підключають на штучне дихання – це вважається пасивною еутаназією. Оскільки не буває виздоровлення у хворих із мозковим інсультом після включення апарата штучного дихання [323, с.279].
Стосовно легалізації пасивної еутаназії [155, с.40–41] вважають, що вона можлива як винятковий захід лише у разі дотримання таких умов:
– ознайомлення хворого з діагнозом і пояснення можливих наслідків цієї хво¬роби;
– прийняття колегією лікарів–спеціалістів у цій галузі одностайного рішення про те, що подальше підтри¬мування життя хворого не дасть позитив¬них наслідків;
– наявність висновку науково–дослідного інституту щодо неможливості лікування цієї хвороби іншими засобами на момент звернення та перспективи нау¬кових розробок у цій галузі охорони здо¬ров'я;
– прохання хворого позбавити його від страждань, висловлене у письмовій фор¬мі й посвідчене головним лікарем медич¬ного закладу або нотаріусом;
– згоди близьких родичів хворого (батьків, дітей, дружини, чоловіка, сес¬тер, братів).
В основному ми погоджуємося з цими умовами але вважаємо за необхідне, щоб прохання про еутаназію відбувалося в присутності двох свідків, висновок лікарів повинен бути у суворо дотриманій формі, підписаний головним лікарем медичного закладу. Це все сприятиме виключити можливість помилки.
Підсумовуючи викладене, зауважимо, шо для прихильників пасивна еутаназія у вигляді припинення підтримки життєвих функцій не викликає сумніву. На сьогодні її узаконили Велико¬британія, окремі штати США, Франція, Фінляндія, Швеція. Інакше кажучи, припинення втручання на вимогу пацієнта можна розцінити як вимушену бездіяльність або пасивну дію, в той час як еутаназія – умисний вчинок лікаря, дія активна. Лег¬ко помітити, що бездіяльність лікаря у першому випадку відповідає критерію пасивної еутаназії, яка в ряді країн узаконена.
Вимога пацієнта не перешкоджати природному перебігу хвороби в термінальному стані, його відмова від медичної допомоги навіть при загрозі смерті, які лікар повинен поважати і їм підкоритися, — це ж і є, по суті, пасивною еутаназією [324, с.788].
З вищевикладеного можемо вивести такі види пасивної еутаназії як: внутрішнє вольове рішення людини, тобто коли хворий залишає останню волю на випадок коми або при свідомості, але зазнає страждання; зовнішнє вольове рішення інших людей – винесення рішення про не можливість продовжувати життя пацієнта, тобто коли лікар відключає апарат для штучного дихання. Вони можуть бути застосовані як при активній, так і при пасивній еутаназії. Ми відстоюємо позицію, що рішення стосовно пасивної еутаназії повинен приймати лише хворий, без зовнішнього впливу лікаря та родичів. Це повине бути його самостійне рішення.
Для легалізації пасивної еутаназії необхідна наявність таких умов: 1) розвинуте громадянське суспільство з гідним рівнем життя людини (один із принципів, що декларуються нашою державою). Відмову в еутаназії можна розглядати як застосування до людини насилля, жорстокого або принизливого ставлення, що імперативно заборонене Конституцією; 2) питання еутаназії повинен вирішувати внутрішнім вольовим рішенням хворий, а не член його сім’ї чи лікар, бо це матиме психологічне навантаження на цих людей; 3) високий професійний рівень лікаря, його обізнаність із останніми науковими досягненнями; 4) довіра та впевненість хворого у лікареві у повному обсязі, коли лікар не буде бачити у хворому майнову вигоду; 5) ідеально працююча адміністративна система прийняття рішення стосовно еутаназії з дотриманням вимог всіх цивільно-правових документів; 6) позитивне ставлення суспільства до хворого, тобто надання хворому всіх майнових благ та утримання на належному рівні в період хвороби, щоб вимога про смерть не була викликана певними матеріальними проблемами.
Проблема легалізації права на еутаназію в Україні на сьогоднішній день є складною, бо держава повинна була б гарантувати хворому це право. З іншого боку, держава повинна була б забезпечити дотримання права на відмову лікаря вчинити еутаназію. Зрештою, приклад цивілізованих країн рано чи пізно приведе нас до узаконення пасивної еутаназії в якійсь із існуючих форм, що підтверджує і проведене соціологічне дослідження у фокус-групі.

4.2 Поняття захисту права на життя та здоров’я фізичної особи

Закріплення та регулювання особистих немайнових прав ставить питання про їх ефективний захист. Конституція є нормою прямої дії, що дає можливість, в разі порушення прав і свобод людини, звернутися до суду з метою їх захисту та відновлення, відшкодування завданої майнової та моральної шкоди [325, с.26].
Специфіка цивільно–правових способів захисту особистих нематеріальних благ полягає в тому, що у випадках порушення нематеріальних благ відбудовна функція захисту застосовується незалежно від провини правопорушника. Крім відбудовної функції, цивільно–правовий захист виконує також превентивну функцію, попереджаючи інших про необхідність утримуватися від зазіхання на особисті нематеріальні блага інших осіб [209, с.274].
Цікавим є той факт, що перші позови проти лікарів виникли в кінці ХІХ ст., в першу чергу в Англії, Франції та США. В Англії в 1885 році створили „Medical Defente Union Limited”, який нараховував 4800 членів, які щорічно захищали 25–30 лікарів, що завдали шкоду здоров’ю пацієнта або неправильно поставили діагноз тощо. В Угорщині вперше лікар зобов’язаний був компенсувати шкоду хворому у 1900 році за ст.1077 ЦК Угорщини. Таким чином, позови проти лікарів виникли не так давно, тому потребують детального вивчення з боку юристів [326, с.104].
Л.О. Красавчикова вважає, що охорона особистого життя за своєю структурою поділяється на три ланки: регулятивну, забезпечувальну та захисну. Захист у цьому випадку розглядається як окремий вид охорони і використовується у разі наявного правопорушення. Охорона є видом щодо категорії правового регулювання в цілому. Заходи захисту і відповідальності становлять суть захисної ланки [327, с.8]. Право на захист життя фізичної особи, як складова загального права на життя, може реалізовуватись і іншими особа¬ми шляхом вчинення будь–яких не за¬боронених законом дій, що спрямова¬ні на захист цього права. Наприклад, з метою необхідної оборони вчиняють¬ся відповідні дії, що спрямовані на за¬хист права на життя інших осіб.
З.В. Ромовська звертає увагу на взаємозумовленість категорій правового захисту та правової охорони, але не визнає їх тотожності. Правова охорона, на її думку, включає в себе систему різних юридичних заходів з метою вберегти право від можливого порушення. Отже, можливість захисту суб’єктивного права і конкретне здійснення захисту є одним із засобів правової охорони. Суть правового захисту полягає в тому, що він є реалізацією обраного правозастосовчим органом заходу державного примусу. Своїм конкретним застосуванням примусові заходи припиняють порушення суб’єктивного права, забезпечують необхідні умови для його здійснення, поновлюють порушене право або тим чи іншим способом усувають наслідки його порушення [180, с.50]. З огляду на вищезазначене, зауважимо, що для забезпечення охорони права на життя та здоров’я необхідно проводити певні профілактичні заходи щодо недопущення порушення цих прав.
У доктрині сучасного цивільного права існує думка про те, що майнові санкції не можуть охороняти особисті немайнові права належним чином. На це положення ми натрапляємо і в угорському праві [45, с.29]. Оскільки ці права мають немайновий характер, то і охорона повинна мати немайновий зміст. Основним напрямком удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення кола немайнових санкцій за їх порушення. Грошовий штраф повинен застосовуватися у випадках, коли немайнові санкції неспроможні стимулятивно вплинути на поведінку суб’єктів (наприклад, у разі порушення таємниці особистого спілкування між громадянами), і пропонується стягувати у прибуток держави, а не на користь потерпілого, бо штрафні санкції здатні виконувати лише превентивну, а не відновлюючу функцію [42, с.406].
Враховуючи, що неврегульованість цивільним правом багатьох особистих немайнових прав, не пов’язаних з майновими, призводить сьогодні і до відсутності санкцій, спрямованих як на запобігання правопорушенням, так і на ефективний захист порушених прав, наукова література пропонує закріпити у законі перш за все загальне право особи на усунення порушення будь – якого особистого немайнового права в судовому порядку. Крім того, обговорюється можливість застосування у цій сфері такої форми відповідальності, як громадська догана, громадський осуд, публічне вибачення правопорушника, стягнення штрафу, звільнення з посади або заборона обіймати відповідні посади [187, с.267].
В Угорщині цивільний спосіб захисту може бути об’єктивно та суб’єктивно санкціонований. У застосуванні об’єктивної санкції відсутня вина, a суб’єктивна санкція вимагає наявності вини заподіювача шкоди. Правові засоби сприяють поверненню в попередній стан. Об’єктивні засоби захисту рідко використовуються. Не може здійснюватися захист, якщо відсутня умова заподіяння шкоди. Необхідно, щоб був причиново–наслідковий зв’язок між протиправною поведінкою і шкодою. Об’єктивні засоби захисту: визнання порушення права судом. За допомогою судового рішення повертається в попередній стан честь, гідність людини. При постійно повторюваних правопорушеннях виникає обов’язок припинення порушення і можливість задоволення вимог потерпілого. Задоволення вимог порушення з боку заподіювача шкоди означає визнання цього гласно перед потерпілим. Задоволення схоже нa спростування. Немайнові санкції вимагають публічного вибачення за вчинення шкоди позивачу, реституційні вимоги: зобов’язаний припинити, поновити, знищити. Суб’єктивний засіб – зобов’язання відшкодувати шкоду. Порушення завдає шкоду особі, винний у порушенні іншої особи має відповідати на загальних підставах. Компенсація немайнової шкоди – це основний засіб захисту особистих немайнових прав. Компенсація немайнової шкоди, тобто підстави виникнення і розмір відшкодування, визначає суд на власний розсуд. Компенсація немайнової шкоди в Угорщині полягає у розмірі від 15.000 до 3 мільйонів форинтів, на підставі судової практики. Суд поряд із цим штрафом може винести штраф для суспільно–корисної мети. Особисті немайнові права можна лише особисто відстоювати. Навіть особа, обмежена у дієздатності, може самостійно виступити, недієздатну ж особу представляє законний представник (родич, піклувальник) [328, с.256].
У Словаччині та Чехії цивільно–правова відповідальність або ж забезпечення правової охорони вимагає, щоб неправомірне порушення прав особистості, яке має наслідком виникнення немайнової шкоди для неї, викликає для заподіювача шкоди неправомірні правові наслідки у формі становлення особливих цивільно–правових обов’язків, яких досі він не мав. Особистість охороняється шляхом компенсації шкоди, яка може бути майновою та немайновою [23, с.120].
Норми, спрямовані на захист здоров’я, покликані забезпечити нормальну життєдіяльність людини, її фізичний і психічний добробут. Важливою гарантією здійснення права на охорону здоров'я є конституційне закріплення обов'язку держави створювати умови для ефек¬тивного і доступного для