ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН ПІВДНЯ УКРАЇНИ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ. (НА МАТЕРІАЛАХ ОДЕСИ)

Краткое описание

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ ................................................ 3
ВСТУП ……………………………………………………………..….......4
РОЗДІЛ 1. Національна політика Російської імперії та формування національних громад на Південі України наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст. ………………………………………………………………………….....12
1.1. Історіографія та джерельна база дослідження...................................12
1.2. Національна політика Російської імперії та "національні меншини"
.......................................................................................................................25
1.3. Формування національних громад у місті Одеса ............................39
Висновки до першого розділу …...............................................................56
РОЗДІЛ 2. Правове становище національних меншин міста Одеса в галузі мови, освіти, віросповідання та економічної діяльності ................59
2.1. Реалізація прав "національних меншин" у галузі мови та освіти ...59
2.2. Реалізація прав національних меншин на віросповідання ..............85
2.3. Правове становище національних меншин у галузі економіки ....108
Висновки до другого розділу...................................................................131
РОЗДІЛ 3. Участь національних меншин у міському самоврядуванні Одеси .....................................................................................133
3.1. Самоврядування національних громад ...........................................133
3.2. Участь національних громад Одеси в діяльності органів міського самоврядування ..................................................................................................147 Висновки до третього розділу .................................................................163
ВИСНОВКИ ............................................................................................165
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ ..........175
справ
ВСТУП

Актуальність теми. Україна – держава багатоетнічна, отже її становлення й розвиток великою мірою пов’язані з виваженою національною політикою, яка мусить забезпечити подальший розвиток, зокрема культурний, всіх етнічних спільнот. Національні меншини як складова частина народу України є повноправними суб'єктами політичного процесу. Конституція України створює для цього загальні передумови, проголосивши народ з усією його національною багатоманітністю носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні.
Національні меншини, які проживають на терені країни, за наявності культурних та побутових відмінностей, різних форм ментальності у процесі свого взаємозв'язку набувають системної єдності, трансформуючись у певну організаційну цілісність. Поруч із цим, національні меншини формують організаційні структури, які забезпечують їхній подальший національно-культурний розвиток.
Самоорганізація національних меншин є формою їх самовизначення, формою реалізації їх національного суверенітету всередині держави згідно з Конституцією України та чинним законодавством.
"Етнонаціональна політика в Україні з часу здобуття незалежності, – зазначає К.М. Вітман, – визначалася не стільки загрозою етнічного сепаратизму, як це було в Росії, скільки самим фактом поліетнічності – проживання на території країни представників близько 130 етносів. Тому формування законодавчої бази етнонаціональної політики України відбувалося в руслі правового закріплення принципів забезпечення, розвитку і збереження цих етносів, що вважалося головним фактором запобігання конфліктам на етнічному ґрунті" [11, с. 123].
В Україні на сучасному етапі правовою основою етнонаціональної політики є Декларація прав національностей України 1991 року, Закон "Про національні меншини" 1992 р. та Конституція України 1996 р., які відповідають міжнародно-правовим актам, що регулюють сферу етнонаціональних відносин. Законодавча база України спиралася на принципи Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і Факультативного протоколу до нього, Декларації 47-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин, розділу Заключного акта Ради з безпеки та співробітництва в Європі з прав людини, Документа Копенгагенської конференції з питань людського виміру ОБСЄ, Гаазьких рекомендацій з прав національних меншин на освіту, Ослівських рекомендацій щодо мовних прав національних меншин, Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин та ін. [11, с. 123 – 124].
Стаття 3 Закону України "Про національні меншини в Україні" визначає національні меншини як "групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою" [88].
Рекомендація 1255 про захист прав національних меншин Парламентської Асамблеї від 31 січня 1995 р. подає визначення "національної меншини", яке слід розуміти як "групу осіб у будь-якій державі, які а) мешкають на території цієї держави та є її громадянами; б) підтримують давні безперервні зв’язки з цією державою; в) мають чіткі етнічні, культурні, релігійні та мовні особливості; г) є достатньо представницькими, хоча і менш багато чисельними порівняно з іншим населенням цієї держави або окремого регіону держави; д) прагнуть до збереження елементів, що складають їх спільну своєрідність, у тому числі власні культуру, традиції, релігію та мову" [194].
Поряд із цим слід констатувати, що, хоча для ефективної правової регламентації прав національних меншин важливо, щоб визначення цього поняття було загальновизнаним, в наукових колах до сьогодні точиться дискусія з проблем визначення поняття "національна меншина", "етнічна меншина"; проблема ускладнюється розмаїттям ситуацій, пов’язаних з існуванням "меншин" (див. детальніше у розділі 1.2.).
У справі ефективної розробки будь-якої наукової проблеми важливе місце посідає вивчення історії питання, оскільки історичний підхід дозволяє краще зрозуміти сучасні проблеми, дає можливість з’ясувати закономірності розвитку теорії та практики. Це стосується і дослідження правового статусу національних меншин на території Півдня України (зокрема, в Одесі) у складі Російської імперії. Досвід минулих років, його узагальнення і висновки, зроблені на цій основі, можуть бути використані і сьогодні.
Варто зазначити, що значна кількість праць, присвячених поняттям "нація", "етнос", "етнічна меншина", "національна меншина" [16; 80; 81; 124; 192] не обумовила наявності чітких визначень цих понять. Зокрема, поняття "національна меншина" на сьогодні лишається об’єктом наукових дискусій. Слід зазначити також, що, хоча окремі аспекти проблеми правового стану національних меншин та ставлення до них уряду Російської імперії порушувалися у дослідженнях вчених ХІХ – ХХ ст.ст. [68; 71; 77; 84; 130; 132; 188; 209; 210; 211], комплексного дослідження з означеної проблеми на території міста Одеси упродовж ХІХ ст. не існує.
Об’єктивне вивчення однієї з основоположних складових частин національної політики – правового становища національних меншин – передбачає у тому числі детальний розгляд їхнього історичного розвитку, правотворчості щодо національних меншин у попередні часи.
Актуальною залишається необхідність руйнування стереотипів в оцінках діяльності уряду Російської імперії, його впливу на початкову історію міста Одеси, зокрема у тій частині, яка стосується національних громад.
Це дослідження має практичну спрямованість. В усьому світі перед демократичними державами стояла і стоїть проблема створення ефективних механізмів контролю за міжнаціональними взаєминами та запобігання міжнаціональних конфліктів.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до програми Міністерства освіти і науки України "Актуальні проблеми будівництва демократичної соціальної правової держави відповідно до положень Конституції України", наукових досліджень Одеської національної юридичної академії відповідно до загальної теми "Правові проблеми становлення і розвитку сучасної української держави" (державний реєстраційний номер 0101U001195) на 2001 – 2005 рр. та "Традиції і новації в сучасній українській державності і правовому житті" (державний реєстраційний номер 0106U004970) на 2006 – 2010 рр.
Тема дисертаційного дослідження є складовою частиною наукових досліджень кафедри історії держави і права Одеської національної юридичної академії, що здійснює розробку наукової теми "Традиції і новації в правовому розвитку (історичний аспект)" на 2001 – 2005 рр. і "Традиції і новації в правовому житті України (історичний аспект)" на 2006 – 2010 рр.
Мета і завдання дослідження. Метою роботи є комплексний науковий аналіз правового становища національних меншин в Російській імперії наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст. на матеріалах міста Одеса.
Відповідно до означеної мети, необхідним є виконання таких завдань:
визначити головні тенденції національної політики Російської імперії щодо приєднаних територій;
простежити шляхи прибуття представників різних народів на територію Південної України ХVІІІ – на початку ХІХ ст.;
визначити чинники формування багатоетнічного складу населення Південної України наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.;
визначити загальноімперські підходи до проблем мови, освіти та економічної діяльності представників національних меншин на приєднаних територіях, зокрема в Одесі;
проаналізувати законодавче забезпечення права на користування рідною мовою і здобуття освіти представниками національних громад в Одесі та процес його втілення в життя;
проаналізувати законодавче забезпечення права на промислову та торговельну діяльність національних громад в Одесі та порівняти цю діяльність із загальноімперською;
дослідити право національних меншин на участь у місцевому самоврядуванні;
простежити зміни у внутрішній політиці уряду Російської імперії протягом зазначеного періоду щодо "національних меншин".
Об’єктом дослідження є правове становище національних меншин міста Одеси; становлення та розвиток правових відносин між національними меншинами міста Одеси та Російською імперією наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.
Предметом дослідження є організаційно-правові засади, законодавчі акти та інші правові документи, які впливали на формування політики уряду стосовно прав національних меншин, зокрема в Одесі, наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.
Територіально робота охоплює місто Одесу як важливий торговельно-промисловий центр та навколишні території (так звані колонії "Одесского водворения"); хронологічні межі дисертаційного дослідження охоплюють кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.
Методи дослідження. Методологічна основа дисертаційного дослідження побудована на комплексному використанні сукупності універсальних, загальнонаукових та спеціально-юридичних принципів, підходів і методів. Принцип комплексного використання методології юридичної науки є необхідною умовою для продуктивного вивчення правового статусу національних меншин, зокрема, національних громад міста Одеси наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.
Застосування сукупності конкретних методів, таких як системно-функціональний, порівняльно-правовий, конкретно-істо¬ричний, формально-логічний, сприяло досягненню цілей і завдань дисертаційного дослідження.
Особливого значення надано системно-функціональному методу, як універсальному інструменту пізнавальної діяльності, що дозволив найбільш об’єктивно дослідити еволюцію урядової політики стосовно національних меншин, зокрема в Одесі та на прилеглих територіях.
За допомогою порівняльно-правового методу визначаються відмінності у правовому статусі національних меншин різної конфесійної приналежності.
Конкретно-історичний метод дозволив об’єктивно розглянути шляхи формування національних громад у місті Одеса та навколишніх територіях та їхню еволюцію протягом ХІХ – на початку ХХ ст.
Використовувалися також і формаль¬но-логічний метод (дедукція, індукція, аналіз, синтез).
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим комплексним узагальнюючим історико-правовим дослідженням з проблеми правового становища національних меншин у місті Одеса протягом кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.
Наукова новизна дисертації конкретизується у таких головних результатах дослідження:
уперше:
встановлено, що роль владних структур Російської імперії в процесі становлення національних громад міста Одеса полягала передусім у регулюванні за допомогою нормативно-правових актів всіх аспектів життя національних меншин;
з’ясовано відмінності між гарантованими у законодавстві правами та їхнім реальним втіленням у життя;
з нових позицій:
розглянуто державну політику в сфері участі представників національних меншин у діяльності органів міського самоврядування;
підтверджено положення щодо визначення правового статусу того або іншого народу імперії відповідно до його конфесійної приналежності;
доведено більш лояльне ставлення уряду імперії до представників єврейської та польської громад в Одесі, ніж в інших регіонах імперії.
Практичне значення одержаних результатів обумовлюється можливістю їх подальшого використання:
у науково-дослідницькій галузі – з метою розробки загальнотеоретичних проблем правового статусу національних меншин як в історичному вимірі, так і на сучасному етапі;
у правотворчій діяльності – під час внесення змін та доповнень до існуючого законодавства тощо;
у навчальному процесі – положення та висновки роботи доцільно використовувати при підготовці наукових посібників та підручників з історії держави та права, навчально-методичної літератури, лекцій та при проведенні семінарських занять з історії держави і права України, основ етнодержавознавства у вищих навчальних закладах.
Апробація результатів дисертації. Дисертацію обговорено і схвалено на засіданні кафедри історії держави і права одеської національної юридичної академії. Основні положення, висновки та рекомендації доповідалися автором на звітних наукових конференціях професорсько-викладацького і аспірантського складу Одеської національної юридичної академії: 8-й (22 – 23 квітня 2005 р., м. Одеса); 9-й (26 квітня 2006 р., м. Одеса); 10-й ювілейної (27 – 28 квітня 2007 р., м. Одеса) та IV міжнародній науково-методичній конференції "Римське право і сучасність" (19 – 20 травня 2006 р., м. Одеса).
Публікації. Основний зміст дисертаційного дослідження відображений у 7 публікаціях: 4 статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях, перелік яких затверджен ВАК України, та у 3 тезах виступів на наукових конференціях.

Список литературы

ИСНОВКИ

Підводячи підсумки здійсненого дослідження, передусім варто зазначити, що поняття "національна меншина" до сьогодні не є повністю визначеним у наукових колах. У зв’язку з цим, слід виходити з того, що національна меншина включає певну групу громадян країни (або не громадян, тих, які постійно проживають на її території), яка поступається в чисельному відношенні решті громадян, не займає домінуючого місця у суспільстві, що обумовлює відстоювання цією групою своїх політичних прав і встановлення засобів юридичного захисту. Означена група є достатньою для впливу на політичне життя регіону компактного проживання національної меншини або країни в цілому. Залежно від політики держави щодо національних меншин (асиміляційної чи плюралістичної) відбувається її самовідтворення і розвиток, а до цього відповідно формується позиція щодо держави. Важливою ознакою національної меншини є також те, що вона прагне зберегти свої особливості в мові, культурі, релігії, для чого створює спеціальні інституції, національно-культурні центри, освітні або благодійні товариства тощо.
В цілому наведені позиції можуть бути застосовані щодо представників неросійського населення міста Одеси та навколишніх територій, які проживали тут у ХІХ ст.
Поряд із цим, під час дослідження застосовувалося визначення "національна громада" у розумінні етно-конфесійно-правової спільноти, яка відчуває свою відокремленість від інших в оточуючому її середовищі, утворює власні структури та інституції, компактно проживає у визначених районах міста і є об’єктом правових відносин.
Питання щодо походження, переселення, існування у місті Одеса та навколишніх територіях представників різних національностей неодноразово ставало предметом наукових досліджень. Проте більшість праць присвячена тільки окремим аспектам згаданої проблеми; певна кількість питань лишається недослідженими, що обумовлює актуальність цієї роботи. Варто підкреслити також, що комплексного дослідження з означеної проблеми у науковому обігу не існує.
З метою з’ясування загального та особливого у політиці Російського уряду щодо Південної України взагалі та міста Одеса, зокрема, в роботі було розглянуто національну політику імперії. Слід зазначити, що вже у ХV – ХVІ ст. розпочалося захоплення земель, які Московська держава вважала для себе життєво необхідними. Приєднані території використовувалися в якості джерела сировини та постачання продуктів харчування. Будь-які прояви непокори суворо каралися. Поряд із цим, з метою кращої асиміляції підкорених народів уряд шукав співробітництва з лояльними представниками панівних верств того чи іншого народу, які пізніше були інтегровані і прийняті до аристократії імперії.
Варто також зазначити, що для обґрунтування своєї агресивної політики в офіційних документах російський уряд широко використовував релігійні та місіонерські гасла. Це, наприклад, просвітництво "бусурман" (Казанське та Астраханське ханства); захист одновірців (Грузія, Вірменія, Україна, Польща); викорінення язичництва, навернення до "справжньої віри" та впровадження просвітництва (Північний Кавказ, Сибір).
Заселення Південної України проводилось з метою створення як економічного, так і військового кордону, який водночас мусив відігравати роль плацдарму для подальшого просування на Південь.
У зв’язку з цим, наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. на території Південної України сформувався багатоетнічний склад населення, який складався, у тому числі, з представників національностей, що становили значну частку населення Одеси – греки, євреї, вірмени, німці, болгари, поляки.
Шляхи їхнього прибуття до регіону були різними. Грецьке населення Одеси позначалося від самого початку існування міста наявністю представників різних соціальних прошарків. Заможні греки приїздили сюди в якості торговців, головним чином з метою заробити на торговлі хлібом. Поряд із цим, частина греків залишилася у місті внаслідок створення, а згодом – ліквідації грецьких військових одиниць – батальйону, дивізіону. Протягом певного часу вони мали статус військовий поселенців. Поляки і євреї були мешканцями Правобережної України, приєднаної до імперії внаслідок розділів Речі Посполитої. Безпосередньо до Одеси та навколишніх територій вони потрапляли внаслідок особистих торговельних інтересів. Євреї, крім цього, ще до утворення міста, були мешканцями невеликих сіл поблизу Хаджибейської фортеці. Отже, євреї були або "внутрішніми мігрантами", або навіть місцевими мешканцями. Вірмени, так само, як і поляки, прибували до Одеси, в основному, за власним бажанням через торговельні інтереси, користуючись дозволом імперського уряду на переселення з Григоріополю, Туреччини та окремих частин Російської імперії.
Представники болгарської етнічної спільноти потрапляли на територію Одеси частково внаслідок самостійної міграції з турецької території, частково внаслідок заохочення з боку царського уряду й утворили тут, в основному, колоністський стан. Переселення німців і утворення їхніх колоній було цілком урядовою справою. Проте на територію міста з навколишніх колоній вони прибували вже за власною ініціативою.
Важливим показником правового стану національної меншини є її право на використання рідної мови та здобуття освіти.
Освітня система Російської імперії протягом ХІХ ст. була спрямована на те, щоби тримати підданих у покорі престолу; реалізувалось це за рахунок зв’язку освіти з православною церквою.
У програмах державних приходських училищ, у державній гімназичній освіті та університетах були відсутніми дисципліни, які стосувалися б вивчення мов "інородців" або інших представників неросійської людності.
На матеріалах міста Одеса яскраво простежується політика російського уряду щодо національних меншин відповідно до їхньої конфесійної приналежності, у тому числі в галузях права на освіту та права на користування рідною мовою. Так, представники православних конфесій – греки й болгари – користувалися певними пільгами порівняно з представниками неправославного населення, особливо у першій половині ХІХ ст. Греки та болгари мали право на користування рідною мовою та на отримання освіти рідною мовою, що закріплялося на законодавчому рівні.
На відміну від греків, одеські болгари спрямовували більшість своїх зусиль на допомогу балканським болгарам, а не на розвиток болгарської освіти саме в Одесі.
Протягом другої половини ХІХ ст. політика уряду змінюється у бік більш суттєвої асиміляції. Проте в цей час, завдяки окремим меценатам, освіта греків та болгар у державних навчальних закладах підтримувалася шляхом надання стипендій.
На рівні уряду чинилися певні перешкоди щодо вірменської (вірмено-григоріани), польської (римо-католики) та німецької (лютерани) релігійної освіти. Вони не отримували ніякої державної допомоги; відбувалися постійні зволікання з виділенням земельних ділянок для будівництва шкільних закладів; вимагалася звітна документація, як те було заведене для світських навчальних закладів, чим порушувалися закони та традиції згаданих конфесій. Уряд, таким чином, намагався постійно контролювати неправославні навчальні заклади.
Освітні заклади світського характеру (наприклад, німецьке реальне училище св. Павла) були позбавлені тих прав, які надавалися державним освітнім закладам того ж рівня. Показовим є те, що з метою отримання цих прав німецькому реальному училищу необхідно було відмовитися від німецької мови навчання і перейти на російську.
Всі навчальні заклади представників національних громад утримувалися власним коштом – за рахунок, переважно, заможних членів громади, пожертвувань, відрахувань відсотків від прибутків комерційних закладів. Зокрема, на надання прав німецькому реальному училищу, навіть коли воно відмовилося від німецької мови викладання, уряд погодився лише за умови, що утримання його візьме на себе євангелицько-лютеранський приход.
Найбільш обмеженими в правах, у тому числі й на освіту, в Російській імперії були представники іудейського віросповідання – євреї, що офіційно закріплювалося законодавчими актами. В останній третині ХІХ ст. внаслідок зміни офіційної урядової політики щодо євреїв та декількох погромів, що відбулися в країні, у тому числі, в Одесі, було впроваджено невеликі відсотки на єврейське навчання у навчальних закладах усіх рівнів. Проте варто зауважити, що в Одесі, завдяки передусім підтримці місцевої влади (наприклад, М.С. Воронцов), єврейська освіта зберегла свої позиції.
Ситуація з конфесійною приналежністю національних меншин в Одесі частково відображала загальноімперську конфесійну політику. Це відбивалося передусім у ставленні до православних народів – греків та болгар. Грекам навіть надавалися гроші без необхідності повернення на будівництво церкви. Між виникненням громад та реалізацією декларованого права на свободу віросповідання проходило відносно небагато часу.
Російський уряд вміло використовував греко-болгарські розходження: церкви, що відкривалися в болгарських колоніях, від початку були орієнтовані не на Константинополь, а на Москву, що виходило із загального контексту російської політики стосовно представників неросійських народів і дозволяло набагато краще контролювати, у тому числі у конфесійному плані, болгарське населення.
Стосовно німецької лютеранської та вірменської національних громад Одеси політика була не такою сприятливою. Дозволу на будівництво храмів тут доводилось чекати набагато довше. "Державний кошт" був тільки позикою, яку необхідно було повертати, що відрізняло німців-протестантів від, наприклад, православних греків. Коштом прихожан будувалася і вірменська церква. Уряд Російської імперії турбувався щодо збереження або впровадження панівної ролі православної церкви на новопридбаних землях, а, отже і про підтримання її прибутків на належному рівні.
Деякі відмінності у порівнянні із загальнодержавною політикою мали місце у правовому становищі римо-католиків та іудеїв: ставлення до них в Одесі було більш лояльним, ніж в інших регіонах імперії. Іудеї при цьому лишались, як вже згадувалося, найбільш обмеженими в правах порівняно з представниками інших конфесій.
До економічної діяльності національних меншин будь-якого віросповідання уряд Російської імперії ставився більш прихильно, ніж до їхньої релігійної або освітньої діяльності. Пояснювалось це, безумовно, тим, що торговельні заклади та промислові підприємства, впроваджені представниками національних громад в Одесі, приносили певні прибутки.
Уряд цим активно користувався: надання урядових позик під певні відсотки від прибутків було звичною справою, хоча й прикривалось іншою фразеологією.
Правове становище болгарської, грецької, німецької національних меншин Одеси щодо їх промислової та торговельної діяльності, регулювалося державними законодавчими актами в залежності від інтересів уряду.
Стосовно осіб іудейського віросповідання уряд проводив подвійну політику сприяння розвитку їхньої економіки поєднувалося з утриманням єврейської економічної ініціативи в певних межах, щоб запобігти конкуренції православному населенню. Це відбивалося в обмеженні єврейської економічної діяльності, як в галузі аграрній, так і промисловій, "межею осілості"; у наданні переваги християнам за рівних умов тощо. Ставлення уряду до одеських євреїв було більш ліберальним, що забезпечувалося суттєвою підтримкою їхньої економічної діяльності місцевою владою.
Внутрішнє самоврядування в межах національних громад міста Одеса та навколишніх територій відбивалося у декількох формах, які дещо змінювалися протягом ХІХ ст. Для першої половини століття характерними були торговельні товариства (поляки), кагали та об’єднання навколо синагог, наприклад "Святое погребальное братство", "Общество для посещения больных" и "Неугасимая лампада" (євреї), ремісні об’єднання з власними управлінськими структурами (німці), комісія в межах магістрату (греки). Протягом століття, у зв’язку із змінами у політиці уряду, відбуваються зміни й у системі внутрішнього самоврядування національних меншин на території Одеси. У другій половині осередками національного життя, які певною мірою здійснювали управлінські функції були релігійні установи, частково цехові організації (німці, євреї) та благодійні товариства (німці, євреї, греки, поляки, болгари).
Важливим показником правового стану національної меншини були також можливості для її представників брати участь у самоврядуванні на рівні населеного пункту, зокрема міста.
Представники національних громад Одеси, особливо єврейської, грецької та німецької брали досить активну участь у системі міського самоврядування. Вони були серед гласних міської думи дореформеного періоду; серед гласних загальної та розпорядчої думи після реформи 1863 р. Найбільшим було їхнє представництво в діяльності купецької, міщанської та ремісної управ.
Слід також зазначити, що уряд Російської імперії намагався не допустити представників інших народів, особливо "іновірців" до участі у владних структурах. Цим обумовлена невелика доля їхніх представників у магістраті Одеси вже в першій половині ХІХ ст.
В середині століття відбувається певне покращання становища національних меншин щодо представництва у місцевій владі. Протягом другої половини ХІХ ст. уряд поступово зменшує представництво у владі нехристиянських народів – головним чином, євреїв та мусульман. Щодо представників християнських неправославних конфесій – лютеран, римо-католиків, то формальних заборон щодо їхньої участі у місцевому самоврядуванні не існувало.
Виходячи з цього, можна зазначити, що історичний досвід правового становища національних меншин, зокрема, на території міста Одеса у складі Російської імперії, заслуговує на вивчення з метою врахування його у сучасному правовому житті.
Об’єктивне вивчення однієї з основоположних складових частин національної політики – правового становища національних меншин – передбачає у тому числі детальний розгляд їхнього історичного розвитку, правотворчості щодо національних меншин у попередні часи.
Актуальною залишається необхідність руйнування стереотипів в оцінках діяльності уряду Російської імперії, його впливу на початкову історію міста Одеса, зокрема у тій частині, яка стосується національних громад.
Це дослідження має практичну спрямованість. В усьому світі перед демократичними державами стояла і стоїть проблема створення ефективних механізмів контролю за міжнаціональними взаєминами та запобігання міжнаціональних конфліктів.
Особи, які належать до національних меншин, реалізують свої права в певних організаційно-правових формах, закріплених у відповідних законодавчих актах тих держав, де вони мешкають.
Першим спеціальним документом незалежної України, в якому визначались основні засади її етнополітики, стала Декларація прав національностей України (1 листопада 1991 р.). Вона проголосила рівноправність всіх етнічних складових українського суспільства, зокрема: рівні політичні, економічні. Соціальні та культурні права; заборону дискримінації за національною ознакою; зобов'язання держави щодо створення належних умов для розвитку всіх національних мов і культур; вільне користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя; право на громадські об'єднання. Саме на реалізацію Декларації прав національностей України 25 червня 1992 р. було ухвалено закон України "Про національні меншини в Україні" [216, с. 129]
Закон містить визначення самого поняття "національна меншина" як групи громадян України, "які не є українцями за національнітю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою". Закон окреслив права національних меншин: право на національно-культурну автономію (користування і навчання рідною мовою, вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національно-культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб в літературі, мистецтві, засобах масової інформації), право обирати або призначатися на рівних засадах на посади до органів законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого та регіонального саомврядування, на підприємствах, в установах та організаціях; право на збереження житєвого середовища в місцях їх історичного і сучасного розселення; право вільно обирати та відновлювати національність; право встановлювати і підтримувати зв'язки з особами своєї національності та їх громадськими організаціями за межами України, отримувати від них допомогу. Отже, закон зафіксував конкретні права меншин за винятком права на заснування національно-територіальних одиниць [192; 88]
Національні меншини як складова частина Українського народу є повноправними учасниками та суб'єктами політичного процесу. Конституція України створює для цього загальні передумови, проголосивши народ з усією його національною багатоманітністю носієм суверенитету та єдиним джерелом влади в Україні. З теоретичної точки зору національні меншни, які проживають на терені країни, за наявності культурних, побутових відмінностей, різних форм ментальності у процесі свого взаємозв'язку набувають системної єдності, трансформуючись у певну організаційну ціліність. Остання, на наш погляд, являє та проявляє себе зовні спільними інтересами і вступає у взаємозв'язок з державою. При цьому слід зазначити, що будь-яка організація має певну структуру, навіть у тому випадку, коли ця структура ніким не затверджена та нікому невідома. Структура буде життєздатною лише тоді, коли вона функціонує на основі використання природного потенціалу самоорганізованої системи, з урахуванням її власних законів [195, с. 42 – 43].
Україна – держава багатоетнічна, отже її становлення й розвиток великою мірою пов’язані з виваженою національною політикою, яка мусить забезпечити подальший розвиток, зокрема культурний, всіх етнічних спільнот застосовуючи для цього багатовіковий правовий та історичний досвід правового регулювання прав національних меншин.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Агаян Ц.П. Роль России в исторических судьбах армянского народа. – М.: Наука, 1978. – 311 с.
2. Ананян Ж.А. Армянская колония Григориополь. – Ереван: АН Арм. ССР, 1969. – 275 с.
3. Бабін Б.В. Конституційно-правовий статус корінних народів України: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.02. – Одеса, 2005. – 18 с.
4. Білобровец О. Діяльність польських громадських організацій в Одесі на початку ХХ ст. // Поляки на Півдні України ХVІІ – ХХ ст. – Ольштин – Ополє – Вроцлав – Одеса, 2007. – С. 75 – 81.
5. Биков О.М. Конституційно-правовий статус національних меншин в Україні: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.02. – К, 2001. – 16 с.
6. Бованенко Д. До методології вивчення історії українського господарства // Прапор марксизму. – 1927. – № 7. – С. 41 – 107.
7. Болдирєв О. Шляхетська полонія над Чорним морем // Південний захід. Одесика. – Одеса: Оптимум, 2006. – С. 137 – 170.
8. Бойко Я.В. Размещение поляков на Юге Украины (к. ХІХ – н. ХХ) // Поляки на Півдні України та в Криму. – Одеса – Ополє – Вроцлав, 2007. – С. 79 – 85.
9. Боярский Д. Жизнь и страдания евреев в России. – СПб.: б.и., 1912. – 222 с.
10. Ведомости о числе колонистов, прибывших из-за границы в Россию в 1806 г. Рапорты смотрителей колоний // ДАОО. – Попечительный Комитет об иностранных поселенцах Южного края России. – Ф. 6. – Оп. 1. – Спр. 302. – 458 арк.
11. Вітман К.М. Етнонаціональна політика постсоціалістичних країн: моделі, особливості, проблеми: Монографія. – К.: Логос, 2007. – 336 с.
12. Вигель Ф.Ф. Записки / Сост. А.Н. Полторацкая. – Одесса: Оптимум, 2006. – 176 с.
13. Вимоги Запорізького Війська, передані Яну Казимиру 7 (17) серпня 1649 р. під Зборовом // Універсали Богдана Хмельницького 1648 – 1657. – К.: Видавничий дім "Альтернатива", 1998. – С. 52 – 56.
14. Винтер Э. – Папство и царизм. – М.: Прогресс, 1964. – 532 с.
15. Волошин Ю.О. Конституційно-правові засади самоорганізації національних меншин в Україні: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.02. – К, 2001. – 18 с.
16. Волошин Ю.О. Територіальні та екстериторіальні форми самоорганізації національних меншин: проблеми класифікації та визначення // Часопис Київського університету права. – 2002. – № 1. – С. 33 – 43.
17. Восканян В.К. Исторические связи и дружба украинского и армянского народа: Сб. докл. – Ереван: АН Арм. ССР, 1971. – 88 с.
18. Высочайшее повеление, объявленное Министром Народного Просвещения (Сен. Вед. 1880 г. Апреля 1, № 27): Об учреждении двух стипендий при Новороссийском Университете // ПСЗРИ. – СПб., 1884. – Собр. ІІ. – Т. LV. – Отд. І. – № 60643 от 14 марта 1880 г. – С. 64.
19. Высочайшее повеление, объявленное Министром Народного Просвещения (Сен. Вед. 1880 г. Апреля 22, № 33): Об учреждении стипендии для учеников мужских Прогимназий Одесского учебного округа и Одесского мужского Греческого Коммерческого Училища // ПСЗРИ. – СПб., 1884. – Собр. ІІ. – Т. LV. – Отд. І. – № 60715 от 24 марта 1880 г. – С. 105.
20. Высочайшее повеление, объявленное Управляющим Министерством Народного Просвещения (Сен. Вед. 1880 г. Июля 15, № 57): Об учреждении стипендий Высочайшего Имени для детей Евреев, Русских подданных, при Новороссийском Университете, при Ришельевской Гимназии, реальном Училище и Одесском Коммерческом Училище и при сиротском отделении Общества "Труд" // ПСЗРИ. – СПб., 1884. – Собр. ІІ. – Т. LV. – Отд. І. – № 61041 от 4 июня 1880 г. – С. 351.
21. Высочайше утвержденная всеподданнейшая докладная записка Министра Государственных Имуществ: О мерах к устройству участи Греков, Болгар и других Славян, служивших волонтерами в армиях наших // ПСЗРИ. – СПб., 1858. – Собр. ІІ. – Т. ХХХІІ. – Отд. ІІ. – № 30376-а от 9 апреля 1857 г. – С. 4 – 5.
22. Высочайше утвержденное Городовое Положение. Именной указ, данный Правительствующему Сенату 16 (28) Июня 1870 года // ПСЗРИ. – СПб., 1874. – Собр. ІІ. – Т. XLV. – Отд. І. – № 48498 от 16 июня 1870 г. – С. 821 – 839.
23. Высочайше утвержденное Городовое Положениие. Мнение Государственного Совета, Высочайше утвержденное 11 Июня 1892 года (Собр. Узак. 1892 г. Июля 11, ст. 729) // ПСЗРИ. – СПб., 1895. – Собр. ІІІ. – Т. ХІІ. – № 8708 от 11 июня 1892 г. – С. 430 – 456.
24. Высочайше утвержденное мнение Государственного Совета, распубликованное 24 июня: О учреждении Раввинской Комиссии // ПСЗРИ. – СПб., 1849. – Собр. ІІ. – Т. ХХІІІ. – Отд. І. – № 22276 от 18 мая 1848 г. – С. 346 – 348.
25. Высочайше утвержденное мнение Государственного Совета, распубликованное 5 Января 1853 г.: О дозволении Еврейским обществам избирать из среды своей Маклеров и Нотариусов // ПСЗРИ. – СПб., 1853. – Собр. ІІ. – Т. ХХVІІ. – Отд. І. – № 26845 от 8 декабря 1852 г. – С. 755 – 756.
26. Высочайше утвержденное мнение Государственного Совета, распубликованное 4 Июля: О дозволении Одесским Маклерам и Нотариусам из Евреев, определенным до издания закона 8 Декабря 1852 года, совершать по прежнему акты между Христианами и Христиан с Евреями // ПСЗРИ. – СПб., 1856. – Собр. ІІ. – Т. ХХХ. – Отд. І. – № 29348 от 23 мая 1855 г. – С. 374 – 375.
27. Высочайше утвержденное мнение Государственного Совета, распубликованное 30 Января: О порядке приобретения Евреями земель вне городов и местечек // ПСЗРИ. – СПб., 1857. – Собр. ІІ. – Т. ХХХІІ. – Отд. І. – № 31400 от 14 января 1857 г. – С. 45 – 46.
28. Высочайше утвержденное мнение Государственного Совета, распубликованное 24 Июля: О подсудности Раввинов, в случае преступлений и проступков // ПСЗРИ. – СПб., 1857. – Собр. ІІ. – Т. ХХХІІ. – Отд. І. – № 31880 от 27 мая 1857 г. – С. 410 – 411.
29. Высочайше утвержденное Положение Главного Комитета об устройстве сельского состояния, объявленное Сенату Министром Государственных Имуществ 4 Мая: О передаче болгарских сельских школ Новороссийского края в ведение Министерства Народного Просвещения // ПСЗРИ. – СПб., 1879. – Собр. ІІ. – Т. LIІ. – Отд. І. – № 57237 от 28 апреля 1877 г. – С. 411.
30. Высочайше утвержденное Положение Еврейского Комитета, распубликованное 18 Февраля: О взимании Евреями поземельного оброка в поселяемых ими на собственных землях единоверцев // ПСЗРИ. – СПб., 1857. – Собр. ІІ. – Т. ХХХІІ. – Отд. І. – № 31424 от 18 января 1857 г. – С. 57 – 58.
31. Высочайшее утвержденное Положение Комитета Министров: О распространении на иностранных купцов в Одессе льгот, Всемилостивейше дарованных коренным жителям сего города // ПСЗРИ. – СПб., 1830. – Собр. ІІ. – Т. I. – № 577 от 7 сентября 1826 г. – С. 934 – 937.
32. Высочайше утвержденное Положение Комитета Министров: О цензуре издаваемых в Одессе Греческих и Латинских книг // ПСЗРИ. – СПб., 1830. – Собр. ІІ. – Т. ІІ. – № 1229 от 5 июля 1827 г. – С. 592 – 594.
33. Высочайше утвержденное Положение Комитета Министров: Об учреждении в городе Одессе второй Страховой Компании, под названием Греческой Страховой Конторы, для застрахования судов и товаров // ПСЗРИ. – СПб., 1831. – Собр. ІІ. – Т. V. – Отд. І. – № 3743 от 24 июня 1830 г. – С. 660 – 662.
34. Высочайше утвержденное Положение Комитета Министров, объявленное Министром Внутренних Дел: Об избрании в члены Одесского Строительного Комитета из купцов христианского исповедания // ПСЗРИ. – СПб., 1840. – Собр. ІІ. – Т. ХIV. – Отд. І. – № 11962 от 24 января 1839 г. – С. 76 – 77.
35. Высочайше утвержденное Положение Комитета Министров, объявленное Управляющим Министерством Финансов: Об учреждении некоторыми Одесскими купцами акционерной, для морского страхования, компании // ПСЗРИ. – СПб., 1845. – Собр. ІІ. – Т. ХIХ. – Отд. І. – № 17895 от 6 мая 1844 г. – С. 320 – 323.
36. Высочайше утвержденное Положение Комитета Министров, распубликованное 30 Мая: О продолжении существования в Одессе морской страховой компании, под названием нового Греческого Страхового Общества // ПСЗРИ. – СПб., 1837. – Собр. ІІ. – Т. ХI. – Отд. І. – № 9114 от 28 апреля 1836 г. – С. 454 – 455.
37. Высочайше утвержденное Положение Комитета об устройстве Евреев, объявленное Сенату Министром Юстиции: О дозволении носить мундирные фраки и сюртуки Министерства Народного Просвещения Инспекторам и Надзирателям Раввинских Училищ, равно учителям всех казенных Еврейских учебных заведений из Евреев и состоящим при сем Министерстве и при Попечителях учебных округов Ученым евреям // ПСЗРИ. – СПб., 1858. – Собр. ІІ. – Т. ХХХІІ. – Отд. І. – № 31829 от 13 мая 1857 г. – С. 381.
38. Высочайше утвержденное Положение Комитета об устройстве Евреев, распубликованное 23 Августа: О порядке избирания Раввинов // ПСЗРИ. – СПб., 1858. – Собр. ІІ. – Т. ХХХІІ. – Отд. І. – № 31831 от 13 мая 1857 г. – С. 381 – 382.
39. Высочайше утвержденное Положение о благотворительном Обществе в пользу Немцев в Одессе // ПСЗРИ. – СПб., 1847. – Собр. ІІ. – Т. ХХI. – Отд. ІІ. – № 20340 от 23 августа 1846 г. – С. 219 – 220.
40. Высочайше утвержденное положение о коробочном сборе с Евреев // ПСЗРИ. – СПб., 1840. – Собр. ІІ. – Т. ХIV. – Отд. І. – № 12808 от 25 октября 1839 г. – С. 786 – 792.
41. Высочайше утвержденное Положение о устройстве евреев // ПСЗРИ. – СПб., 1830. – Собр. І. – Т. ХХVІІІ. – № 21547 от 9 декабря 1804 г. – С. 731 – 737.
42. Высочайше утвержденное Положение об общественном управлении города Одессы. Именной указ, данный Правительствующему Сенату 30-го Апреля 1863 года // ПСЗРИ. – СПб., 1863. – Собр. ІІ. – Т. ХХХVІІІ. – Отд. І. – № 39565 от 30 апреля 1863 г. – С. 402 – 412.
43. Высочайше утвержденные Правила о применении Высочайше утвержденного, 16 июня 1870 года, Городового Положения к столицам и городу Одессе // ПСЗРИ. – СПб., 1875. – Собр. ІІ. – Т. ХLVІІ. – Отд. І. – № 51014 от 20 июня 1872 г. – С. 927 – 931.
44. Высочайше утвержденный всеподданнейший доклад Министра Народного Просвещения (помещен в Полн. Собр. Законов на основ. Выс. пов. 23 Марта 1893 г.): О допущении лиц не православного исповедания в Учительской Семинарии Министерства Народного Просвещения // ПСЗРИ. – СПб., 1893. – Собр. ІІІ. – Т. Х. – Отд. І. – Дополнения. – № 58958-а от 28 октября 1890 г. – С. 197.
45. Высочайше утвержденный доклад Министра Внутренних дел: О правилах для принятия и водворения иностранных колонистов // ПСЗРИ. – СПб., 1830. – Собр. І. – Т. ХХVІІI. – № 21163 от 20 февраля 1804 г. – С. 137 – 140.
46. Высочайше утвержденный доклад Министра Внутренних дел: О местах для поселения иностранцев // ПСЗРИ. – СПб., 1830. – Собр. І. – Т. ХХVІІI. – № 21177 от 23 февраля 1804 г. – С. 154 – 155.
47. Высочайше утвержденный доклад Министра Внутренних Дел: О выдаче прогонных денег Патерам и Лютеранским Пасторам, назначенным в Иозефстальскую, близ Одессы, колонию // ПСЗРИ. – СПб., 1830. – Собр. І. – Т. ХХХ. – № 22935 от 31 марта 1808 г. – С. 160 – 161.
48. Высочайше утвержденный доклад Сената: О предполагаемых средствах к поправлению состояния Новороссийских иностранных поселенцев, и об учреждении под ведомством Экспедиции Государственного хозяйства, конторы Опекунства Новороссийских поселенцев // ПСЗРИ. – СПб., 1830. – Собр. І. – Т. ХХVI. – № 19372 от 6 апреля 1800 г. – С. 115 – 128.
49. Высочайше утвержденный доклад Сената: О преимуществах водворяющихся в Новороссийской Губернии вышедших из Турции Греков и Болгар // ПСЗРИ. – СПб., 1830. – Собр. І. – Т. ХХVІI. – № 20103 от 5 января 1802 г. – С. 5 – 7.
50. Высочайше утвержденный доклад Сената: О упразднении в городе Одессе особого для российских купцов Магистрата // ПСЗРИ. – СПб., 1830. – Собр. І. – Т. ХХV. – № 18346 от 26 января 1798 г. – С. 49 – 50.
51. Высочайше утвержденный доклад Сената: Об учреждении во всех Губернских городах Ратгаузов, с присовокуплением Устава и штата оным // ПСЗРИ. – СПб., 1830. – Собр. І. – Т. ХХVI. – № 19763 от 25 февраля 1801 г. – С. 542 – 547.
52. Высочайше утвержденный Устав Одесской морской страховой компании: // ПСЗРИ. – СПб., 1844. – Собр. ІІ. – Т. ХVІІІ. – Отд. І. – № 17079 от 31 июля 1843 г. – С. 499 – 502.
53. Высочайше утвержденный Устав Одесской морской страховой компании, под названием: "Новофилемборическая" // ПСЗРИ. – СПб., 1850. – Собр. ІІ. – Т. ХХIV. – Отд. І. – № 22950 от 21 января 1849 г. – С. 48 – 51.
54. Галузо П.Г. К ленинским оценкам предпосылок объединения национальных движений в России с революционной борьбой рабочего класса за социализм // Национальный вопрос накануне и в период проведения Великой Октябрьской социалистической революции. – М.: Наука, 1964. – Вып. 1. – С. 3 – 16.
55. Ганзуленко В. Польська католицька громада Півдня України в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. // Поляки на півдні України. – Одеса-Ополє-Ольштін, 2006. – С. 107 – 111.
56. Герлігі П. Одеса. Історія міста 1794 – 1914. – К.: Критика, 1999. – 382 с.
57. Гессен Ю.И. История евреев в России. – СПб.: б.и., 1914. – 345 с.
58. Гессен Ю.И. В эфемерном государстве. Евреи в Варшавском герцогстве (1807 – 1812). – СПб.: б.и., 1910. – 38 с.
59. Гессен Ю.И. Городское общественное управление и евреи // Вестник права. – 1904. – Декабрь. – Кн. Х. – С. 68 – 91.
60. Гессен Ю.И. Евреи в России. Очерки общественной, правовой и экономической жизни русских евреев. – СПб.: б.и., 1906. – 471 с.
61. Гессен Ю.И. История еврейского народа в России. – В 2 т. – Л.: б.и., 1925.
62. Гойхборг А.Г. Землевладение и землепользование подданных враждебных держав и немецких выходцев. – Вып. І – ІІ. – Пг.: Право, 1915.
63. Гончарук Т.Г. З історії вивчення української економіки першої половини ХІХ ст. Історіографічні нариси. – Одеса: Астропринт, 1999. – 152 с.
64. Грамота на права и выгоды городам Российской империи // ПСЗРИ. – СПб., 1830. – Собр. І. – Т. ХХІІ. – № 16188 от 21 апреля 1875 г. – С. 358 – 384.
65. Гребцова И.С. Болгарское настоятельство в системе национальных благотворительных обществ Одессы 2–й половины ХIХ в.: сравнительная характеристика источниковой базы // Україна і Болгарія: віхи історичної дружби: Матер. міжнар. конф., присвяч. 120-річчю визволення Болгарії від османського іга (Одеса, 29 – 31 жовтня 1998 р.). – Одеса, 1999. – С. 161 – 168.
66. Гриськов А.С. Одеські євреї у ХІХ столітті (соціально-демографічний аспект) // Одесі – 200: Тези доп. міжнар. наук.-практ. конф. (м. Одеса, 6 – 8 вересня 1994 р.). – Ч. 1. – Одеса: б.и., 1994. – С. 114 – 115.
67. Грушевський М.С. Історія України – К.: Освіта, 1992. – 270 с.
68. Давтян Д.А. История Храма Св. Григория Просветителя Армянской Апостольской церкви в Одессе. – Одесса: Студия "Негоциант", 2004. – 108 с.
69. Декларація прав національностей України // Відомості Верховної Ради. – 1991. – № 48. – С. 26 – 29.
70. Демин О.Б. Одесса и развитие болгарской исторической науки ХIХ – начало ХХ ст. // Україна і Болгарія: віхи історичної дружби: Матер. міжнар. конф., присвяч. 120-річчю визволення Болгарії від османського іга (Одеса, 29 – 31 жовтня 1998 р.). – Одеса, 1999. – С. 64 – 71.
71. Державин М.С. Болгарские колонии в России. – София: Мартилен, 1914. – 259 с.
72. Дизанова А.В. Помощь одесской общественности болгарскому национальному возрождению // Одесі – 200: Тези доп. міжнар. наук.-практ. конф. (м. Одеса, 6 – 8 вересня 1994 р.). – Ч. 1. – Одеса: б.и., 1994. – С. 119 – 120.
73. Доброер О. Религиозное служение польских священников в Южной Украине // Поляки на Півдні України ХVІІ – ХХ ст. – Ольштин–Ополє–Вроцлав–Одеса, 2007. – С. 39 – 48.
74. Доклад комиссии, избранной в собрании одесской городской управы с оседлыми и зажиточными членами Одесского еврейского общества для выяснения порядка выборов на разные общественные должности в еврейских благотворительных учреждениях, а также раввинов и их помощников. – Одесса: Тип. Исааковича, 1885. – 33 с.
75. Доклад комиссии, избранной приговором поверенных Одесского еврейского общества от 6 сентября 1877 г. – Одесса: Ульрих, 1878. – 16 с.
76. Дополнение к Инструкции внутреннего распорядка и управления Новороссийских иностранных колоний // ПСЗРИ. – СПб., 1830. – Собр. І. – Т. ХХVІI. – № 20841 от 7 июля 1803 г. – С. 726 – 731.
77. Дружинина Е.И. Северное Причерноморье в 1775 – 1800 гг. – М.: Изд-во АН СССР, 1959. – 279 с.
78. Дубнов С.М. Краткая история евреев. – Ростов-н/Д: Феникс, 1997. – 573 с.
79. Дубнов С.М. Учебник еврейской истории для школы и самообразования. – Репринтное изд. 1912 г. – Ужгород: б.м., б.г. – 160 с.
80. Євтух В.Б. Національні меншини: між державною етнополітикою та самовизначенням // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1998. – № 2. – С. 93 – 104.
81. Евтух В.Б. Этническое меньшинство: понятие, признаки, функции // Философская и социологическая мысль. – 1994. – № 1 – 2. – С. 82 – 91.
82. Жалоба Одесских ремесленных колонистов И.Н. Инзову // ДАОО. – Попечительный Комитет об иностранных поселенцах Южного края России. – Ф. 6. – Оп. 1. – Спр. 4142. – 109 арк.
83. Житецкий И. Евреи в Южной России // Киевская старина. – 1901. – № 7 – 9. – С. 15 – 35.
84. Забунов И.Д. Болгары Юга России и национальное болгарское возрождение в 50 – 70-е гг. ХХ в. – Кишинев: "Штиинца", 1981. – 160 с.
85. Загоруйко В. По страницам истории Одессы и Одесщины. – Вып. 1. – Одесса: Одесск. обл. изд., 1957. – 154 с.
86. Задерейчук И.А. Распространение образования среди женской части менонитского вероисповедания // Культура народов Причерноморья. – 2003. – № 43. – С. 169 – 173.
87. Задерейчук И.А. Розвиток системи освіти в німців на Півдні України 1789 – 1938 рр.: Автореф. дис... канд. істор. наук: 07.00.01. / – Харків, 2005. – 20 с.
88. Закон України "Про національні меншини в Україні // Відомості Верховної Ради. – 1992. – № 36. – С. 529 – 531.
89. Законодательство Екатерины ІІ.: В 2 т. – М.: Изд-во Юрид. лит., 2000. – Т. І. – 1040 с.
90. Защук А. Этнография Бессарабской области // Записки ООИД. – Одесса: В гор. тип., 1863. – Т 5. – С. 491 – 586.
91. Зінько С. Польські громадські організації міста Одеси кінця ХІХ – початку ХХ століття // Поляки на півдні України. – Одеса-Ополє-Ольштин, 2006. – С. 124 – 127.
92. Історія Одеси / Колектив авторів; Голов. ред. В.Н. Станко. – Одеса: Друк, 2002. – 560 с.
93. Иванов Я.С. Заметки о переселении болгар из Молдавии в Новороссийский край. – Одеса: Типография П. Францова, 1862. – 21 с.
94. Именной, данный Его Императорскому Высочеству Цесаревичу: О переселении Евреев Гродненской Губернии из деревень и корчем в города и местечки // ПСЗРИ. – СПб., 1830. – Собр. ІІ. – Т. ІI. – № 1582 от 2 декабря 1827 г. – С. 1067.
95. Именной, данный Екатеринославскому, Вознесенскому и Таврическому генерал-губернатору графу Зубову: Об устроении магистрата в городе Одессе; и о назначении в оном производства жалования по штату Григориопольского Магистрата // ПСЗРИ. – СПб., 1830. – Собр. І. – Т. ХХІІІ. – № 17406 от 14 ноября 1796 г. – С. 813 – 815.
96. Именной, данный Екатеринославскому губернатору Бердяеву: Об учреждении в городе Одессе Магистрата и об уничтожении Греческого Дивизиона // ПСЗРИ. – СПб., 1830. – Собр. І. – Т. ХХІV. – № 17967 от 20 мая 1797 г. – С. 614.
97. Именной, данный Екатеринославскому и Таврическому Генерал-Губернатору Графу Зубову: Об устроении селения единоверных народов в городе Одессе и окрестностях оного // ПСЗРИ. – СПб., 1830. – Собр. І. – Т. ХХХІІІ. – № 17320 от 19 апреля 1795 г. – С. 686 – 688.
98. Именной, данный Киевскому Военному Губернатору: О воспрещении Евреям