СТАТУС СВЯТОГО ПРЕСТОЛУ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

На правах рукопису

ОТРОШ Михайло Іванович

УДК 341.018

СТАТУС СВЯТОГО ПРЕСТОЛУ
У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

Спеціальність 12.00.11 – міжнародне право

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник –
САВЧУК Костянтин Олександрович,
кандидат юридичних наук,
старший науковий співробітник

Київ – 2010

З М І С Т

ВСТУП ............................................................................................................... 3

РОЗДІЛ 1. Статус Святого Престолу у міжнародному праві в період до укладення Латеранських угод 1929 року
1.1. Історія становлення та розвитку правового статусу Святого Престолу у міжнародному праві до падіння Церковної держави 20 вересня 1870 року ............................................................................................................

11
1.2. Правовий статус Святого Престолу у міжнародному праві після ліквідування Церковної держави до укладення Латеранських угод 1929 року ............................................................................................................

38
1.3. Визначення термінів «Католицька Церква», «Святий Престол» і «Ватикан» та співвідношення між ними ........................................................
45
Висновки до Розділу 1 ...................................................................................... 65

РОЗДІЛ 2. Сучасний правовий статус Святого Престолу у міжнародному праві
2.1. Особливості міжнародної правосуб’єктності Святого Престолу .......... 68
2.2. Специфічність договірної правоздатності Святого Престолу ............... 79
2.3. Правові форми участі Святого Престолу у міжнародних організаціях і міжнародних конференціях ............................................................................
105
2.4. Специфічні форми участі Святого Престолу у вирішенні міжнародних спорів ..........................................................................................
127
2.5. Активне і пасивне право посольства Святого Престолу ........................ 135
Висновки до Розділу 2 ...................................................................................... 151

РОЗДІЛ 3. Форми реалізації міжнародної правосуб’єктності Святого Престолу
3.1. Система органів зовнішніх зносин Святого Престолу ........................... 153
3.2. Правові особливості дипломатичних відносин Святого Престолу з державами ..........................................................................................................
169
3.3. Характер зовнішніх церковних зносин Святого Престолу .................... 185
Висновки до Розділу 3 ...................................................................................... 191

ВИСНОВКИ ..................................................................................................... 192

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ..................................................... 200

В С Т У П

Актуальність теми дослідження. Серед суб’єктів міжнародного права, які виявляють значну активність у сучасній системі міжнародних відносин, окремо вирізняється Святий Престол як вищий керівний орган Католицької Церкви. Сучасне міжнародне право передбачає здатність Святого Престолу в особі Папи Римського брати участь у процесі міжнародної нормотворчості та вступати в офіційні взаємовідносини з державами та іншими суб’єктами міжнародного права, а також з міжнародними організаціями в якості суб’єкта міжнародного права sui generis, який представляє на міжнародній арені інтереси Католицької Церкви.
До здобуття Україною незалежності у вітчизняній юридичній науці з огляду на ідеологічні та світоглядні чинники правова природа Святого Престолу у міжнародному праві практично не досліджувалася. Нечисленні публікації з порушеного питання у той період досить часто мали конфронтаційний характер і не сприяли об’єктивному та всебічному висвітленню цієї теми. Ґрунтовні ж дослідження зі згаданого питання майже сторіччя взагалі не проводилися у вітчизняній правовій науці, в тому числі і в період незалежності України.
Водночас, деякі дореволюційні вчені юристи-міжнародники, серед яких А. Л. Байков, М. А. Таубе, В. Н. Александренко, Н. С. Суворов, а також Ф. Ф. Мартенс та деякі інші у своїх наукових працях приділяли серйозну увагу дослідженню правової природи Святого Престолу. Теоретичні положення, що містяться у їхніх працях, певною мірою не втратили своєї актуальності й до нині, однак вони, зрозуміла річ, не враховують тих політичних та історичних змін, які відбулися у світі і не могли не відобразитися на характері міжнародної правосуб’єктності Святого Престолу та формах її реалізації, оскільки розроблялися ще до укладення Латеранських угод 1929 року.
Серед сучасних зарубіжних авторів, які займалися згаданою проблематикою, слід назвати таких як А. Вінен, Р. Кнуббен, Г. Є. Кардінале, Дж. Около, З. Сідні, Дж. Кунц, Н. Нуччітеллі, І. Юркович, Т. В. Зонова, С. В. Дяченко та інші. Проте, більшість з них займалися дослідженнями лише тих чи інших аспектів особливостей міжнародної правосуб’єктності Святого Престолу. Отже, у науці міжнародного права, в тому числі й вітчизняній, до цього часу бракує комплексного дослідження правового статусу Святого Престолу у міжнародному праві, яке б враховувало останні публікації та праці з тих чи інших аспектів порушеної проблематики. Відсутність подібного дослідження особливо гостро відчулася після встановлення 8 лютого 1992 р. дипломатичних відносин між Україною та Ватиканом, оскільки для відповідних українських інституцій набуло особливої актуальності розуміння правового статусу Святого Престолу у міжнародному праві, який впливає на розвиток двосторонніх відносин та характер взаємодії на міжнародній арені. Саме ця обставина і спонукала автора звернутися до аналізу особливостей міжнародної правосуб’єктності Святого Престолу.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою науково-дослідницької роботи відділу міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України «Міжнародно-правові проблеми співробітництва України з світовими та європейськими інституційними структурами» (номер державної реєстрації 0101U007291), що здійснюється у рамках вивчення проблеми «Україна у системі сучасного міжнародного правопорядку: теорія і практика».
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є всебічне дослідження історії становлення та розвитку правового статусу Святого Престолу у міжнародному праві, особливостей його міжнародної правосуб’єктності на сучасному етапі.
Поставлена мета обумовила постановку та вирішення таких наукових завдань:
проаналізувати історію формування та розвитку правового статусу Святого Престолу у міжнародному праві до укладення Латеранських угод 1929 року з паралельним обговоренням та юридичним визначенням таких термінів як «Святий Престол», «Католицька Церква» та «Ватикан» і провести чітке правове розмежування між цими термінами та показати співвідношення і відмінності між ними;
провести аналіз сучасного правового статусу Святого Престолу у міжнародному праві, відобразивши особливості його міжнародної правосуб’єктності та специфічність договірної правоздатності;
охарактеризувати правові форми участі Святого Престолу у міжнародних організаціях і міжнародних конференціях;
показати специфічні форми участі Святого Престолу у вирішенні міжнародних спорів;
проаналізувати особливості застосування Святим Престолом активного і пасивного права посольства;
охарактеризувати систему органів зовнішніх зносин Святого Престолу;
висвітлити правові особливості дипломатичних відносин Святого Престолу з державами;
проаналізувати характер зовнішніх церковних зносин Апостольського Престолу.
Об’єктом дослідження є правовідносини, що виникають у процесі реалізації Святим Престолом міжнародної правосуб’єктності.
Предметом дослідження є норми міжнародного публічного та канонічного права, які визначають правовий статус Святого Престолу у міжнародному праві.
Методи дослідження. З метою отримання найбільш достовірних наукових результатів дослідження застосовувався комплекс філософсько-світоглядних, загальнонаукових і спеціально-наукових методів, що забезпечило єдність гносеологічного, соціально-філософського та міжнародно-правового аналізу особливостей міжнародної правосуб’єктності Святого Престолу.
Також методологічну основу складають такі загальнонаукові методи як аналіз і синтез, узагальнення, моделювання тощо. Застосування методів аналізу та синтезу дозволило проаналізувати поняття міжнародної правосуб’єктності Святого Престолу, дослідити її особливості та форми реалізації. Порівняльний метод активно застосовувався при вивченні доктринальних підходів щодо умов та правових підстав виникнення суб’єкта міжнародного права. Історико-логічний метод був використаний при дослідженні процесу становлення інституту правосуб’єктності у міжнародному праві, а також для аналізу у хронологічному порядку етапів розвитку правового статусу Святого Престолу у міжнародному праві. Системний метод застосовувався при дослідженні особливостей міжнародної правосуб’єктності у сучасній системі міжнародного права. Використання формально-юридичного методу дозволило проаналізувати нормативно-правовий зміст Латеранських угод 1929 року, відповідно до яких було утворено Державу Місто Ватикан, конкордатів між Святим Престолом та Італією, положень канонічного права та Віденських конвенцій про право міжнародних договорів і дипломатичні зносини. Статистичний метод використовувався для ілюстрації прикладів укладення Святим Престолом конкордатів з державами та участі у мирному вирішенні міжнародних спорів.
Окрім того, для з’ясування справжнього змісту біблійних положень, на які є посилання у дисертаційному дослідженні, застосовувалися методи, які використовуються у богослів’ї при тлумаченні Святого Письма, а саме: розгляд відповідного місця Біблії у контексті з попередніми і наступними словами з метою унеможливлення довільного їх тлумачення; співставлення паралельних місць, коли незрозумілі вислови одного місця співставляються з більш визначеними тотожними або схожими висловами і думками інших місць Священного Писання; визначення значення слів за їх слововживанням і узгодженням з метою, завдяки чому, словам і висловам священних письменників, надається таке значення, яке властиве саме їхній мові і способу висловлювання, застосовуючи при цьому контекст і паралелізм; звернення до творів Святих Отців.
Наукова новизна одержаних результатів проявляється у тому, що в українській юридичній літературі на монографічному рівні вперше досліджено особливості міжнародної правосуб’єктності Святого Престолу. Найбільш суттєві результати дисертаційного дослідження, які були отримані автором особисто і характеризують його наукову новизну, полягають у наступному:
уперше:
доведено, що Католицька Церква як соціальний інститут і особливий правовий порядок не є суб’єктом міжнародного права і становить лише ідеологічний базис для діяльності загальновизнаного суб’єкта міжнародного права – Святого Престолу, який представляє Католицьку Церкву на міжнародній арені;
показано, що Святий Престол як суб’єкт міжнародного права являється носієм духовного та світського суверенітетів і відповідно до Латеранських угод 1929 року одночасно є верховним органом всієї Католицької Церкви та сувереном Держави Міста Ватикан;
обґрунтовано, з посиланням на норми міжнародного права та міжнародно-правову практику, що Ватикан має власний правовий порядок та компетенцію і відповідає всім ознакам держави, які склалися у правовій доктрині, хоча і з деякими своїми особливостями, а, отже, може бути суб’єктом міжнародного права і вступати у міжнародно-правові відносини під керівництвом Святого Престолу;
відображено специфічність договірної правоздатності Святого Престолу за допомогою аналізу сучасної договірної практики Апостольського Престолу та правової природи конкордату, який у системі міжнародних договорів посідає особливе місце як «класичний договір», що укладається Святим Престолом з державами, а також дано визначення конкордату як особливого виду міжнародної нормотворчості, шляхом якої Апостольський Престол реалізує обидві складові свого суверенітету: духовну та світську;
викладено правові форми участі Святого Престолу у міжнародних організаціях системи ООН та європейських регіональних міжнародних організаціях із зазначенням обставин, які стоять на заваді вступу Святого Престолу до ООН (неможливість виконання Апостольським Престолом тих положень Статуту ООН, які не сумісні з його природою та цілями; необхідність дотримання відповідно до ст. 24 Латеранського договору нейтралітету тощо), і завдань папських представників при міжнародних організаціях, показуючи при цьому відмінності у їх правовому статусі, який залежить від форми участі Святого Престолу у міжнародній організації;
розкрито специфічні форми участі Святого Престолу у розв’язанні міжнародних спорів з наведенням конкретних прикладів посередницької діяльності Апостольського Престолу у врегулюванні спорів між державами, в тому числі й щодо врегулювання спору між Аргентиною та Чилі з приводу трьох островів у затоці Бігл;
сформульовано авторське бачення активного і пасивного права посольства Святого Престолу, під яким розуміється право Апостольського Престолу в особі Римського Понтифіка направляти з дотриманням вимог сучасного міжнародного права своїх власних легатів, які іменуються апостольськими нунціями і очолюють дипломатичні представництва (апостольські нунціатури) Святого Престолу за кордоном, – для представлення на постійній основі Папи Римського при місцевих Католицьких Церквах та іноземних держав, а також направляти до міжнародних міжурядових організацій і на міжнародні конференції своїх представників, які іменуються делегатами (якщо Апостольський Престол є членом цієї організації або бере участь з правом голосу на даній конференції) або спостерігачами (якщо Апостольський Престол не є членом цієї організації або бере участь на даній конференції без права голосу) – для забезпечення представництва та інтересів Святого Престолу (активне право посольства) і приймати у себе (пасивне право посольства) дипломатичних представників іноземних держав;
відображено специфічність системи органів зовнішніх зносин Святого Престолу, яка складається з органів зовнішніх зносин, що знаходяться на території Держави Міста Ватикан, а саме: Державного секретаріату та інших підпорядкованих йому відомств Римської курії, зокрема Папських Рад справедливості і миру та Cor Unum, які діють на підставі делегованих ним Римським Папою повноважень у сфері зовнішніх зносин, та закордонних представництв Святого Престолу, які поділяються на місії дипломатичного характеру – апостольські нунціатури і представництва при міжнародних організаціях, і місії недипломатичного характеру – апостольські делегації;
отримали подальший розвиток наступні положення:
особливості міжнародної правосуб’єктності, які полягають у специфічних формах участі Святого Престолу та Ватикану у міжнародних організаціях системи ООН та європейських регіональних міжнародних організаціях, де Апостольський Престол представлений переважно постійними спостерігачами, а Ватикан є постійним членом інших міжнародних організацій радше технічного характеру, специфіка діяльності яких безпосередньо пов’язана з територіальним елементом держави;
удосконалено положення, відповідно до яких:
Католицька Церква, не будучи суб’єктом міжнародного права, представлена на міжнародній арені у двох «іпостасях»: Святим Престолом і Ватиканом, які є суб’єктами міжнародного права і знаходяться у підпорядкуванні Папи Римського;
доведено, що Ватикан хоча й має ознаки державного утворення, однак не може вступати у міжнародно-правові відносини самостійно, а здійснює це за допомогою або з дозволу і під керівництвом Святого Престолу;
міжнародна правосуб’єктність Святого Престолу не залежить від наявності чи відсутності територіального суверенітету.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що сформульовані в дисертації положення і висновки можуть бути використані у подальших наукових дослідженнях проблематики сучасного статусу Святого Престолу у міжнародному праві. Результати дослідження, висновки та пропозиції дисертанта можуть бути використані для вдосконалення навчального процесу у Дипломатичній академії при МЗС України, Інституті міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка та інших вищих навчальних закладах, які займаються підготовкою юристів-міжнародників і фахівців у галузі міжнародних відносин, церковного права, порівняльного богослів’я, міжконфесійного спілкування та історії релігії. Практична значимість дослідження полягає також у можливості включення проблематики особливостей міжнародної правосуб’єктності Святого Престолу до вітчизняних підручників та навчальних посібників з міжнародного права, в яких цьому питанню не приділяється належної уваги.
Узагальнений матеріал і висновки з проблематики міжнародної правосуб’єктності Святого Престолу можуть бути використані Міністерством закордонних справ України при виробленні та реалізації зовнішньополітичного курсу держави стосовно Святого Престолу, а також Відділами зовнішніх церковних зносин УПЦ КП, УПЦ МП і УАПЦ у контексті розвитку міжконфесійної співпраці та екуменічного діалогу.
Апробація результатів дослідження. Базові положення дисертації пройшли апробацію на Міжнародній науково-практичній конференції «Перспективи розвитку міжнародного права» (м. Київ, 19 березня 2009 р.; тези опубліковані) та на 10-й Міжнародній науково-практичній конференції молодих учених і студентів «Політ. Сучасні проблеми науки» (м. Київ, 7 – 9 квітня 2010 р.; тези опубліковані).
Публікації. Основні положення та практичні висновки дисертаційного дослідження викладені у п’яти індивідуальних публікаціях автора у виданнях, які входять до переліку фахових видань ВАК України.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проблема міжнародної правосуб’єктності Святого Престолу є комплексною і порушує низку теоретичних питань міжнародного і канонічного права та загальної теорії держави і права. Це обумовлено різним розумінням багатьох правових категорій у світській і церковній науці, а також особливою правовою природою Апостольського Престолу як керівного центру Католицької Церкви.
В силу історичних обставин Католицька Церква в особі Святого Престолу зайняла винятково особливе міжнародне положення. Зростання її авторитету та впливу в часи існування Римської імперії і особливо після її падіння, ряд визначних особистостей, які очолювали Апостольський Престол, самобутня організація та доктрина привели до того, що вже на початкових стадіях розвитку європейського континенту папство de facto стало найважливішим політичним інститутом, який бере активну участь у міжнародному житті. Святий Престол вже у Середні віки набув перших ознак міжнародної правосуб’єктності, оскільки Римські Папи розпочали в той час укладати з світськими правителями особливі міжнародні договори – конкордати та створили розгалужену систему дипломатичних представництв.
По мірі послаблення релігійної влади та авторитету Апостольського Престолу на тлі формування суверенних держав папству вдалося знайти нові шляхи впливу на світову політику. Міжнародна спільнота продовжувала визнавати Святий Престол суб’єктом міжнародного права, який бере участь у міжнародних відносинах і формуванні міжнародного правопорядку. Завдяки визнанню з боку міжнародної спільноти і на основі розробленої католицькою доктриною тези про духовний суверенітет, Святий Престол зберіг статус суб’єкта міжнародного права і після втрати ним у 1870 р. територіального суверенітету. Подібна ситуація не вкладалася в рамки тогочасного розуміння у доктрині міжнародного права поняття правосуб’єктності, однак більшість юристів-міжнародників на теоретичному рівні та практично майже всі суб’єкти міжнародного права визнавали збереження Святим Престолом міжнародної правосуб’єктності. При цьому держави продовжували встановлювати та підтримувати з Апостольським Престолом дипломатичні відносини, укладати конкордати та звертатися до Святого Престолу за посередництвом у вирішенні міжнародних спорів.
Характерна особливість міжнародної правосуб’єктності Святого Престолу на сучасному етапі полягає в тому, що він як суб’єкт міжнародного права являється носієм духовного та світського суверенітетів і відповідно до Латеранських угод 1929 р. одночасно є верховним органом Римо-Католицької Церкви та сувереном Держави Міста Ватикан. Взаємозв’язок між цими трьома інститутами – “Католицька Церква”, “Святий Престол” і “Ватикан” – полягає в тому, що Католицька Церква є спільнотою віруючих християн, керівництво якими здійснює Папа Римський за допомогою органів Римської курії. Папа Римський самостійно або спільно з Римською курією становлять Святий Престол, а Ватикан виступає як “інструментальна держава”, що гарантує Папі суверенітет і незалежність при здійсненні ним вселенської місії. У структурному відношенні всі три інституції різняться між собою, але Католицька Церква є вселенською інституцією, що включає Святий Престол і Ватикан. Водночас, верховну владу над цими інституціями здійснює Папа Римський, який поєднує верховне керівництво над Католицькою Церквою, Святим Престолом і Ватиканом. Святий Престол є органічною і невід’ємною частиною Католицької Церкви, без якої неможливе функціонування Церкви як з доктринальної, так і з практичної точок зору. Водночас, таке державне утворення як Ватикан, утворений в силу збігу історичних обставин, для Святого Престолу і Католицької Церкви не є першорядним, оскільки протягом тривалого часу, а саме з 1870 до 1929 років, Апостольський Престол не мав територіального суверенітету.
Католицька Церква не є суб’єктом міжнародного права і представлена на світовій арені у двох “іпостасях”: Святим Престолом і Ватиканом, керівництво якими поєднано в особі Папи Римського. Саме вони й визнані міжнародною спільнотою суб’єктами міжнародного права. Святий Престол становить собою унікальний, незалежний і суверенний порядок, який не має аналогів у міжнародній та національній практиці. Апостольський Престол не є державою, однак у силу своєї особливої природи діє у рамках міжнародного правопорядку, тому за допомогою юридичної фікції його можна представити як еквівалент держави, яка відповідно до міжнародного права і звичаїв має право вільно здійснювати дипломатичну діяльність як на двосторонньому, так і на багатосторонньому рівнях. Водночас Держава Місто Ватикан хоча й має ознаки державного утворення, однак, не може вступати у міжнародно-правові відносини самостійно, а здійснює це за допомогою або з дозволу та під керівництвом Святого Престолу.
Аналіз правової природи та особливостей міжнародної правосуб’єктності Святого Престолу свідчить, що Апостольський Престол від початку в силу самого факту свого існування володіє міжнародними правами та обов’язками і є первинним членом міжнародного співтовариства. Статус Святого Престолу як суб’єкта міжнародного права носить об’єктивний характер і знаходить відображення у таких аспектах як активне і пасивне право посольства, право укладати міжнародні договори, участь у роботі міжнародних організацій і міжнародних конференцій, участь у мирному вирішенні міжнародних спорів.
Святий Престол одним з перших серед суб’єктів міжнародного права почав користуватися правом посольства, під яким слід розуміти право Апостольського Престолу в особі Римського Понтифіка направляти з дотриманням вимог сучасного міжнародного права своїх власних легатів, які іменуються апостольськими нунціями і очолюють дипломатичні представництва (апостольські нунціатури) Святого Престолу за кордоном, – для представлення на постійній основі Папи Римського при місцевих Католицьких Церквах та іноземних державах, а також направляти до міжнародних міжурядових організацій і на міжнародні конференції своїх представників, які іменуються делегатами (якщо Апостольський Престол є членом цієї організації або бере участь з правом голосу на даній конференції) або спостерігачами (якщо Апостольський Престол не є членом цієї організації або бере участь на даній конференції без права голосу) – для забезпечення представництва та інтересів Святого Престолу (активне право посольства) і приймати у себе (пасивне право посольства) дипломатичних представників іноземних держав.
Представлення інтересів Апостольського Престолу на чолі з Папою Римським при місцевих Католицьких Церквах та іноземних державах і міжнародних міжурядових організаціях здійснюється за допомогою системи органів зовнішніх зносин Святого Престолу, які знаходяться на території Держави Міста Ватикан, а саме: Державного секретаріату та інших підпорядкованих йому відомств Римської курії, зокрема Папських Рад справедливості і миру та Cor Unum, які діють на підставі делегованих ним Римським Понтифіком повноважень у сфері зовнішніх зносин, та закордонних представництв Святого Престолу, які поділяються на місії дипломатичного характеру – апостольські нунціатури і представництва при міжнародних організаціях, і місії недипломатичного характеру – апостольські делегації. Зазначені органи забезпечують виконання поставлених перед ними Папою Римським завдань церковного та політичного характеру з метою захисту прав і законних інтересів Католицької Церкви у країні перебування чи відповідній міжнародній організації.
Специфічність договірної правоздатності Святого Престолу полягає в укладенні конкордату, який у системі міжнародних договорів посідає особливе місце як “класичний договір”, що укладається Святим Престолом з державами. Особливість конкордату як самостійного виду міжнародної нормотворчості полягає в тому, що об’єктом його правового регулювання є питання як міжнародного, так і виключно внутрішньодержавного характеру. Незважаючи на це, по відношенню до конкордатів застосовуються норми Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. Конкордат може бути визначений як регульований міжнародним правом фундаментальний договір, що укладається у письмовій формі Святим Престолом як керівним органом Католицької Церкви з певною державою, який регламентує в цілому відносини договірних сторін і встановлює засади їхньої співпраці та визначає положення, юридичний статус і умови діяльності Католицької Церкви та її адміністративних структур на території даної держави, гарантуючи їм свободу зносин з Апостольським Престолом. Таким чином, конкордат є особливою формою міжнародної нормотворчості, шляхом якої Святий Престол реалізує обидві складові свого суверенітету: духовну та світську.
Як суб’єкт міжнародного права Святий Престол незалежно від наявності чи відсутності у нього будь-якого територіального суверенітету завжди був здатний у минулому і бере активну участь сьогодні у мирному вирішенні міжнародних спорів.
Особливість співпраці Святого Престолу з ООН, її спеціалізованими установами та іншими міжнародними міжурядовими організаціями, в яких він представлений переважно спостерігачами, полягає в тому, що на відміну від інших суб’єктів міжнародного права, зокрема держав, Апостольський Престол зосереджує свою увагу в них не стільки на матеріальному аспекті людського життя та прогресу, а головним чином зацікавлений у духовному, моральному та культурному вимірах, а також у захисті прав і свобод людини, в тому числі релігійних.
У своїх взаєминах з державами Святий Престол керується принципом свободи діяльності Церкви відповідно до своїх власних норм. Діяльність папської дипломатії є виявом політики не Держави Міста Ватикан, а Святого Престолу як верховної влади Католицької Церкви. Святий Престол відповідно до Латеранського договору користується безперечним суверенітетом у міжнародній сфері, який є атрибутом, властивим природі Апостольського Престолу, відповідає його традиціям та потребам виконання у світі відповідної місії. Святий Престол має також виняткову юрисдикцію над Державою Містом Ватикан і йому в ній належить виключний суверенітет.
У свою чергу, Ватикан також користується визнаним міжнародним суверенітетом, невіддільним, однак, від суверенітету Святого Престолу, і виступає інструментом незалежності та суверенітету Папи Римського. У такому разі держави, які не мають наміру підтримувати формальних відносин з Католицькою Церквою, користуючись визнаним міжнародним суверенітетом Держави Міста Ватикан, за посередництва Ватикану вступають у відносини з Святим Престолом.
Існуюча практика призначень українських послів у Ватикані також може свідчити про те, що Україна встановила дипломатичні відносини не з Святим Престолом, а з Ватиканом. Водночас, аналіз дипломатичних відносин Апостольського Престолу з Україною та позиції Святого Престолу з приводу характеру цих відносин дозволяють автору прийти до висновку, що наша держава фактично підтримує дипломатичні відносини, встановлені 8 лютого 1992 р., не з Державою Містом Ватикан, а зі Святим Престолом як керівним органом Католицької Церкви і суб’єктом міжнародного права. Враховуючи це, на думку автора, Українській стороні варто було б шляхом нотного листування або в іншій прийнятній формі довести до відома Апостольської столиці, що ці відносини розглядаються нашою державою як такі, що встановлені і підтримуються між Україною і Святим Престолом. Після вчинення цих дій, українські посли будуть призначатися главою Української держави вже не у Ватикані, а при Святому Престолі.
“Видимим” аспектом церковної природи дипломатії Святого Престолу є, зокрема, священницький чи єпископський характер папських представництв. Згідно з Кодексом канонічного права, апостольські нунції, перш за все, зобов’язані постійно сприяти більш міцним та ефективним зв’язкам між Апостольським Престолом та місцевими Церквами. Ця функція не є суто дипломатичною, однак вона тісно пов’язана з діяльністю папських представників, з виконанням ними представницької місії при державі акредитації, з розвитком взаємин Церкви з державною владою, а також із вирішенням питань відносин між Церквою та державою. Титул апостольського нунція як представника Святого Престолу також підкреслює церковну функцію такого представництва.
Святий Престол як керівний орган Католицької Церкви вступає у зовнішні церковні зносини з іншими релігіями та приділяє при цьому головну увагу проведенню екуменічного діалогу з християнами інших сповідань. Окремий напрямок в екуменічному діалозі становить православно-католицький діалог, який сформувався у відносинах між Католицькою Церквою і Православними Церквами після ІІ Ватиканського Собору і започаткував новий етап у пошуках взаємного зближення.
Аналіз відносин Апостольського Престолу з християнськими конфесіями України, до яких належать Українська Православна Церква Московського Патріархату (УПЦ МП), Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ КП), Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ), Римсько-Католицька Церква (РКЦ) в Україні, а також інші християнські громади України, свідчить, що зовнішні церковні зносини Святого Престолу з УПЦ МП, яка канонічно знаходиться у підпорядкуванні Московського Патріархату, підтримуються виключно в рамках православно-католицького діалогу між Апостольським Престолом і Російською Православною Церквою (РПЦ). Водночас, Святий Престол, щоб не загострювати відносини з РПЦ, а також з огляду на те, що УПЦ КП і УАПЦ поки що розглядаються іншими Православними Церквами як “неканонічні” Церкви, не може підтримувати офіційні відносини з ними, що суттєво обмежує міжцерковні відносини православних в Україні.
Апостольський Престол взаємодіє з РКЦ в Україні та УГКЦ, однак такі відносини не підпадають під поняття зовнішніх церковних зносин Святого Престолу, оскільки РКЦ в Україні є складовою частиною єдиної Римсько-Католицької Церкви, а УГКЦ, як і кожна з 21-ї Східної Католицької Церкви, маючи певну ступінь автономії, знаходиться у канонічному спілкуванні зі Святим Престолом і підпадає під юрисдикцію Папи Римського, який здійснює свою владу над нею за посередництва Конгрегації Східних Церков.
Що стосується зовнішніх церковних зносин Святого Престолу з іншими християнськими громадами України, які не входять до складу вищеназваних Церков, то екуменічний діалог з ними Католицька Церква проводить на рівні міжнародних федерацій та альянсів, якщо згадані громади входять до їх складу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Анцилотти Д. Курс международного права : в 2 т. / Д. Анцилотти. – М. : Иностранная лит., 1961–1961. –
Т. 1. – 1961. – 447 с.
2. Архиєпископ М. Етерович. Святий Престол і Україна / Архиєпископ М. Етерович. – К. : ЧСВВ, 2004. – 224 с.
3. Байков А. Л. Междувластные и властные отношения в теории права. Опыт теоретико-познавательного построения / Байков А. Л. – Ярославль, 1912. – 452 с.
4. Байков А. Л. Современная международная правоспособность Папства в связи с учением о международной правоспособности вообще / Байков А. Л. – С.-Петербург : Типография М. М. Стасюлевича, 1904. – 461 с.
5. Беркут Л. Н. Борьба за инвеституру во время императора Генриха V / Беркут Л. Н. – Варшава, 1915. – Т. 1. – 252 с.
6. Блищенко И. П. Дипломатическое право : учеб. пособие / Блищенко И. П. – [2-е изд., испр. и доп.]. – М. : Высшая школа, 1990. – 287 с.
7. Буткевич В. Г. Міжнародне право. Основи теорії : підручник / Буткевич В. Г., Мисик В. В., Задорожній С. В. ; за ред. В. Г. Буткевича. – К. : Либідь, 2002. – 608 с.
8. Ватикан. Третье тысячелетие – тысячелетие солидарности : интервью с секретарем Святого Престола по отношениям с государствами Архиепископом Ж.-Л. Тораном / Проводил Б. Д. Пядышев // Международная жизнь. – 2000. – № 5. – С. 16–20.
9. Ваттель Эмер де. Право народов или Принципы естественного права, применяемые к поведению наций и суверенов / Эмер де Ваттель ; [предисл. В. Н. Дурденевского]. – М. : Госюриздат, 1960. – 719 с.
10. В духе и истине. К проблематике межрелигиозного и межконфессионального диалога / [под ред. О. Доброера]. – Винница : Християнське слово, 2003. – 281 с.
11. Вейгел Д. Свидетель надежды: Иоанн Павел ІІ : в 2 кн. / Д. Вейгел ; [пер. с англ. А. А. Помогайбо, А. М. Фроловского и др.]. – М. : AСТ, 2001–2001. –
Кн. 2. – 2001. – 672 с.
12. Венская конвенция о дипломатических сношениях от 18 апреля 1961 г. // Сборник важнейших документов по международному праву. Ч. II : Особенная. – М. : Изд-во «Триада, Лтд», 1997. – С. 302–320. – (Институт международного права и экономики).
13. Венская конвенция о праве договоров между государствами и международными организациями или между международными организациями от 21 марта 1986 г. // Сборник документов по курсу международного права. Ч. I: Общая / [сост. М. В. Андреева]. – М. : Ин-т международного права и экономики, 1996. – С. 352–392.
14. Венская конвенция о праве международных договоров от 23 мая 1969 г. // Сборник документов по курсу международного права. Ч. I: Общая / [сост. М. В. Андреева]. – М. : Ин-т международного права и экономики, 1996. – С. 320–351.
15. Виноградов В. А. Основы государственного устройства Государства Города Ватикана / В. А. Виноградов // Журнал российского права. – 2002. – № 9. – С. 120–127.
16. Вуд Д. Дипломатический церемониал и протокол. Принципы, процедура и практика / Д. Вуд, Ж. Серре. – М. : Прогресс, 1974. – 394 с.
17. Гайковський М. Папа Римський Іван Павло ІІ і Україна / М. Гпйковський. – Львів : Місіонер, 2004. – 148 с.
18. Гентош Л. Ватикан і виклики модерності. Східноєвропейська політика Папи Бенедикта XV та українсько-польський конфлікт у Галичині (1914–1923) / Л. Гентош. – Львів : ВНТЛ-КЛАСИКА, 2006. – 456 с.
19. Гергей Е. История Папства / Е. Гергей ; [пер. с венгерского О. В. Громова]. – М. : Изд-во «Республика», 1996. – 463 с.
20. Гринберг А. И. Вводная статья к Основному Закону Ватикана 1929 года / А. И. Гринберг // Конституции государств Европы : в 3 т. / [под ред. Л. А. Окунькова]. – М. : Норма, 2001–2001. –
Т. 1. – 2001. – 824 с.
21. Грун Б. Троянский конь и дар данайцев... / Б. Грун // 400 лет Брестской церковной унии, 1596–1996: Критическая переоценка. – М. : Пересвет, 1998. – С. 25–36.
22. Дворкин А. Очерки по истории Вселенской Православной Церкви / А. Дворкин. – Нижний Новгород : Изд-во «Христианская библиотека», 2006. – 935 с.
23. Действующее международное право : в 3 т. / [составит.: Ю. М. Колосов, Э. С. Кривчикова]. – М. : Изд-во Московского независимого ин-та международного права, 1996–1997. –
Т. 1. – 1996. – 864 с.
24. Декларация о религиозной свободе (Dignitatis humanae) // Документы ІІ Ватиканского Собора. – Paoline, 2004. – С. 336–351.
25. Декларація про державний суверенітет України. – К. : Верховна Рада Української РСР, 1990. – 10 с.
26. Декрет об апостольстве мирян (Apostolicam actuositatem) // Документы ІІ Ватиканского Собора. – Paoline, 2004. – С. 301–335.
27. Декрет об экуменизме (Unitatis redintegratio) // Документы ІІ Ватиканского Собора. – Paoline, 2004. – С. 170–191.
28. Декрет о пастырском служении Епископов в Церкви (Christus Dominus) // Документы ІІ Ватиканского Собора. – Paoline, 2004. – С. 192–223.
29. Дипломатия иностранных государств : учеб. пособие / [под ред. Т. В. Зоновой]. – М. : Московский гос. ин-т международных отношений (Университет); «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2004. – 352 с.
30. Дипломатический словарь. ОГИЗ : в 2 т. / [под ред. А. Я. Вышинского и С. А. Лозовского]. – М. : Государственное изд-во политической лит., 1948–1950. –
Т. 1. – 1948. – 856 с.
31. Доброєр О. Католицька Церква в Україні. 2001-й рік. Статистика, аналізи, коментарі / О. Доброєр. – К. : Кайрос, 2001. – 260 с.
32. Догматическая Конституція о Церкви (Lumen Gentium) // Документы ІІ Ватиканского Собора. – Paoline, 2004. – С. 73–155.
33. Догматическая Конституция о Божественном Откровении (Dei Verbum) // Документы ІІ Ватиканского Собора. – Paoline, 2004. – С. 284–300.
34. Договор между Святым престолом и Королевством Италия от 11 февраля 1929 г. // Конституции государств Европы : в 3 т. / [под общ. ред. и со вступ. статьей Л. А. Окунькова]. – М. : Норма, 2001–2001. –
Т. 1. – 2001. – С. 452–459.
35. Дьяченко С. В. Особенности международной правосубъектности Святого престола : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.10 «Международное право. Европейское право» / С. В. Дьяченко. – М., 2008. – 26 с.
36. Энциклика Папи Павла VI Ecclesiam Suam (06.08.1964 р.) // Документы Апостольского Престола. – 1964. – № 38. – С. 379–380.
37. Эрдо П. Конкордат в Европе / Э. Эрдо // Новая Європа. – 2002. – № 15. – С. 103–109.
38. Жан Йосафат, о. Моє служіння Україні. ЧСВВ / Жан Йосафат, о. – Едмонтон, 1953. – 38 с.
39. Задворный В. Л. История Римских Пап : в 2 т. / Задворный В. Л. – М. : Колледж католической теологии имени св. Фомы Актинского, 1995–1997. –
Т. 2. – 1997. – 343 с.
40. Зонова Т. В. Дипломатия Ватикана в контексте эволюции европейской политической системы / Зонова Т. В. – М. : Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2000. – 200 с.
41. Зонова Т. В. К вопросу о поиске «этического измерения» в международных отношениях: исторический опыт дипломатии Ватикана / Т. В. Зонова // Духовные основы мирового сообщества и международных отношений : учеб. пособие. – М. : МГИМО (Университет), 2000. – С. 91–104.
42. Зонова Т. В. Современная модель дипломатии: истоки становления и перспективы развития /./ Зонова Т. В. – М. : Московский гос. ин-т международных отношений (Университет); «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2003. – 336 с.
43. Зорин В. А. Основы дипломатической службы / Зорин В. А. – [2-е изд., испр. и доп.]. – М. : Международные отношения, 1977. – 368 с.
44. Иванов А. В. Руководство к изучению книг Священного Писания Нового Завета / Иванов А. В. – Санкт-Петербург : Изд-ва «Свято-Троицкая Сергиева Лавра» и «Воскресение», 2006. – 911 с.
45. Иоанн Павел ІІ. Послание Его Святейшества Иоанна Павла ІІ по случаю Международного дня мира от 1 января 2000 г. / Иоанн Павел ІІ. – Cittа del Vaticano : Libreria Editrice Vaticana, 2000. – 24 c.
46. Іоанн Павло ІІ. Промова під час отримання вірчих грамот від Посла України при Апостольському Престолі Пані Ніни Ковальської від 20 травня 1999 р., Ватикан // Слово Святішого Отця Івана Павла ІІ до України / [гол. ред. Ю. Ґбур]. – Львів : Свічадо, 2001. – С. 172–173.
47. История Ватикана. Власть и Римская курия / [составит.: С. Шумаков, А. Андреев]. – М. : Монолит-Евролинц-Традиция, 2002. – 290 с.
48. История политических и правовых учений : учебник для вузов / [под общ. ред. В. С. Нерсесянца]. – М. : ИНФРА – М, 2002. – 736 с.
49. Камаровский Л. Международное право / Л. Камаровский. – М., 1908. – 442 с.
50. Карлов Ю. Е. Правовые вопросы участия Ватикана в международных отношениях : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.11 «Международное право» / Ю. Е. Карлов. – М., 1965. – 18 с.
51. Карманський П. Наша дипломатична станиця при Св. Престолі в Римі в 1919–1920 рр. / П. Карманський // Літопис Червоної Калини. – Канада, 1939. – С. 36–40.
52. Катехизм Католицької Церкви. – Львів : Місіонер, 2002. – 772 с.
53. Католическая энциклопедия : в 4 т. / [под ред. о. Григория Цëрох OFM Conv]. – М. : Изд-во Францисканцев, 2001–2010. –
Т. 1. – 2001. – 1906 с.
54. Католическая энциклопедия : в 4 т. / [под ред. о. Григория Цëрох OFM Conv]. М. : Изд-во Францисканцев, 2001–2010. –
Т. 2. – 2005. – 1818 с.
55. Католическая энциклопедия : в 4 т. / [под ред. В. Л. Задворного]. М. : Изд-во Францисканцев, 2001–2010. –
Т. 3. – 2007. – 1910 с.
56. Ковальский Н. А. Католицизм и дипломатия / Ковальский Н. А. – М. : Наука, 1969. – 223 с.
57. Ковальський Н. А. Католицизм и международные отношения / Н. А. Ковальський, И. М. Иванова. – М. : Международные отношения, 1989. – 272 с.
58. Ковальский Н. А. Религиозные организации и проблемы европейской безопасности и сотрудничества / Ковальский Н. А. – М. : Знание, 1977. – 64 с.
59. Ковальский Я. В. Папы и Папство / Ковальский Я. В. – М. : Политическая лит., 1991. – 236 с.
60. Кодекс канонического права / [пер. с латинского А. Н. Коваля]. – М. : Ин-т философии, теологии и истории св. Фомы, 2007. – 624 с.
61. Козлов В. А. Дипломатія Святого Престолу в пост біполярній системі міжнародних відносин за часів Понтифікату Іоанна Павла ІІ : [монографія] / Козлов В. А. – Вінниця : Книга-Вега, 2008. – 192 с.
62. Кольяр К. Международные организации и учреждения / К. Кольяр ; [пер. с франц. ; под ред. и со вступ. статьей В. Г. Шкунаева]. – М. : Прогресс, 1972. – 632 с.
63. Компендіум соціальної доктрини Церкви. Папська Рада «Справедливість і мир». – К. : Кайрос, 2008. – 549 с.
64. Конституція України : прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. (із змінами, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 р. № 2222-IV). Станом на 1 січня 2006 р. Офіційне видання. – К. : М-во юстиції України, 2006. – 124 с.
65. Курдюков Г. И. Государства в системе международно-правового регулирования / Курдюков Г. И. – Казань : Изд-во Казанского ун-та, 1979. – 172 с.
66. Курс международного права : в 7 т. / редкол.: В. Н. Кудрявцев (гл. ред.) и др. – М. : Наука, 1989–1993. –
Т. 4. – 1990. – 269 с.
67. Лихачев В. Н. Место принципа универсальности в системе принципов международного права / В. Н. Лихачев // Советский ежегодник международного права, 1975. – М. : Наука, 1977. – С. 100–109.
68. Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. Нарис історії Української Церкви / Г. Лужицький. – Філадельфія, 1954. – 640 с.
69. Лукашук И. И. Международное право. Общая часть : учебник / Лукашук И. И. – М. : Изд-во БЕК, 1996. – 371 с.
70. Лукашук И. И. Международное право. Особенная часть : учебник / Лукашук И. И. – М. : Изд-во БЕК, 1997. – 410 с.
71. Лукашук И. И. Стороны в международных договорах / Лукашук И. И. – М. : Изд-во «Юридическая литература», 1966. – 151 с.
72. Мальський М. З. Теорія міжнародних відносин : підручник / М. З. Мальський, М. М. Мацях. – [2-е вид., перероб. і доп.]. – К. : Кобза, 2003. – 528 с.
73. Мартенс Ф. Ф. Современное международное право цивилизованных народов (по изданию 1904 года) Т. 1 / Ф. Ф. Мартенс ; [общ. ред. Л. Н. Шестакова]. – М. : Юридический колледж МГУ, 1996. – 434 с.
74. Международные организации системы ООН : справочник / [сост. А. А. Титаренко]. – М. : Международные отношения, 1990. – 192 с.
75. Международное право : учебник / [под ред. Н. Т. Блатовой, Л. А. Моджорян]. – М. : Юрид. лит., 1979. – 584 с.
76. Международная правосубъектность: некоторые вопросы теории / [отв. ред. Д. И. Фельдман]. – М. : Юрид. лит., 1971. – 188 с.
77. Мейендорф И. Ф. Введение в святоотеческое богословие / Мейендорф И. Ф. – Клин, 2001. – 350 с.
78. Онацький Є. По похилій площині: Записки журналіста і дипломата. Ч. І / Є. Онацький. – Мюнхен : Дніпрова хвиля, 1964. – 152 с.
79. Онацький Є. Українська дипломатична місія при Ватикані / Є. Онацький // Українські вісті. – Едмонтон. – 1953.– № 48. – С. 21–24.
80. Оппенгейм Л. Международное право : в 2 т. / Л. Оппенгейм. – М. : Иностранная лит., 1948–1950. –
Т. 1. – Полутом 1. – 1948. – 407 с.
81. Оппенгейм Л. Международное право : в 2 т. / Л. Оппенгейм. – М. : Иностранная лит., 1948–1950. –
Т. 1. – Полутом 2. – 1949. – 547 с.
82. Основной закон Государства Города Ватикан от 7 июня 1929 г. // Конституции государств Европы : в 3 т. / [под общ. ред. и со вступ. статьей Л. А. Окунькова]. – М. : Норма, 2001–2001. –
Т. 1. – 2001. – С. 461–463.
83. Основной закон Государства Города Ватикана от 22 февраля 2001 г. // Журнал российского права. – 2002. – № 9. – С. 128–130.
84. Павловский Я. Католический катехизис / Я. Павловский. – Резекне : Изд-во Латгальского Культурного центра Резекне, 1999. – 416 с.
85. Папский Совет по развитию христианского единства. Правило по применению принципов и норм по экуменизму. – Ватикан, 1993. – 24 с.
86. Пастырская Конституция о Церкви в современном мире (Gaudium et spes) // Документы ІІ Ватиканского Собора. – Paoline, 2004. – С. 447–556.
87. Про звільнення Н. Ковальської з посади Надзвичайного і Повноважного Посла України у Ватикані [Електронний ресурс] // Указ Президент України від 18 червня 2003 р. № 537/2003. – Режим доступу :
http:// zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/ laws/main.cgi (Перевірено 28.06.09.).
88. Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій [Електронний ресурс] // Указ Президент України від 21 березня 2002 р. № 279/2002. – Режим доступу :
http:// zakon1.rada.gov.ua / cgi-bin/ laws/main.cgi (Перевірено 28.06.09.).
89. Про призначення Н.Ковальської Надзвичайним і Повноважним Послом України у Ватикані [Електронний ресурс] // Указ Президент України від 9 вересня 1998 р. № 989/98. – Режим доступу :
http:// zakon1.rada.gov.ua / cgi-bin/ laws/main.cgi (Перевірено 28.06.09.).
90. Про свободу совісті та релігійні організації : Закон України від 23 квітня 1991 р. // Збірник нормативно-правових актів України щодо діяльності релігійних організацій : довідковий посібник / [упоряд.: В. М. Петрик, Г. М. Литвинов]. – К., 2004. – С. 7–24.
91. Рудаков А. Священная история Нового Завета / А. Рудаков. – Одесса : Весть, 1996. – 159 с.
92. Сандровский К. К. Дипломатическое право : [учебник для юрид. ин-тов и ф-тов] / Сандровский К. К. – К. : Вища школа. Главное изд-во, 1981. – 240 с.
93. Сатоу Е. Руководство по дипломатической практике / Е. Сатоу ; [пер. с англ. ; под общ. ред. С. С. Молочкова]. – М. : Изд-во ИМО, 1961. – 496 с.
94. Святе Письмо Старого та Нового Завіту. – Рим : Вид-во Отців Василіян «Місіонер», 2007. – 1472 с.
95. Селянинов О. П. Тетради по дипломатической службе государств. История и современность / Селянинов О. П. – М. : Изд-во МГИМО, 1998. – 153 с.
96. Суворов Н. С. Учебник церковного права / Н. С. Суворов ; [под ред. и с предисловием В. А. Томсинова]. – М. : Изд-во »Зерцало», 2004. – 504 с. – (Серия »Русское юридическое наследие»).
97. Табачник Д. В. Визнання України дипломатичне / Д. В. Табачник // Українська дипломатична енциклопедія : у 2 т. / [редкол.: Л. В. Губернський (голова) та ін.]. – К. : Знання України, 2004–2004. –
Т. 1. – 2004. – С. 194–202.
98. Талалаев А. Н. Прекращение международных договоров в истории и практике Советского государства / А. Н. Талалаев // Советский ежегодник международного права. 1959. – М. : Изд-во АН СССР, 1960. – С. 144–157.
99. Таубе. М. А. Современное международное положение Папы в связи с идеей междувластного права (jus inter potestates) / М. А. Таубе // Вопросы права : журнал научной юриспруденции. – М., 1910. – Кн. 1. – С. 147–162.
100. Толстой Д. А. Римский католицизм в России / Толстой Д. А. – Санкт-Петербург, 1876-77. – Т. 2. – 439 с.
101. Томос Агапис. Ватикан-Фанар (1958–1970) / Томос Агапис. – Брюссель – Москва : Изд-во РПЦ МП, 1996. – 173 с.
102. Топпер Уве. Великий обман. Выдуманная история Европы / Топпер Уве. – СПб. : Издательский Дом «Нева», 2004. – 320 с.
103. Тункин Г. И. Теория международного права / Тункин Г. И. – М. : Зерцало, 2000. – 507 с.
104. Україна на міжнародній арені : зб. документів і матеріалів 1991–1995 рр. : у 2 кн. / [відп. ред. Г. Й. Удовенко] – К. : Юрінком Інтер, 1998–1998. –
Кн. 2: МЗС України. – 1998. – 496 с.
105. Ульянова Н. Н. Общие многосторонние договоры в современных международных отношениях (некоторые вопросы теории) / Ульянова Н. Н. – К. : Наукова думка, 1981. – 258 с.
106. Униатство как способ объединения в прошлом и поиски полного единства в настоящем // Международная смешанная богословская комиссия. – М. : Изд-во ЗПЦ МП, 1995. – 185 с.
107. Хома І. Апостольський Престіл і Україна 1919–1922 / І. Хома. – Рим : Видання Українського католицького університету св. Климента Папи. Том LX Vol. – 1987. – 133 с.
108. Хоружий Г. Ватикан: історія і сучасність / Г. Хоружий. – Львів : Вид-во «Місіонер», 2007. – 280 с.
109. Христианство : словарь / [под ред. Л. Н. Митрохина и др.]. – М :. Изд-во «Республика», 1994. – 559 с.
110. Цыпин В. А. Церковное право / Цыпин В. А. – М. : Изд-во МФТИ, 1996. – 442 с.
111. Черкес М. Ю. Міжнародне право : [підручник] / Черкес М. Ю. – [4-е вид., випр. і доп.]. – К. : Знання, 2004. – 292 с. – (Вища освіта ХХI століття).
112. Юркович И. Святой Престол и международное сообщество / И. Юркович // Theologia. – 1994. – № 3. – С. 25–29.
113. Address of His Holiness Benedict XVI to the members of the General Assembly of the United Nations Organization [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
www.vatican.va/holy_father/benedict_xvi/speeches/2008/april
114. Allen John L., Jr. All the Pope’s Men. The inside story of how the Vatican really thinks. New York: Image, 2004. – 312 р.
115. Annuario Pontificio, Libreria Editrice Vaticana, Cittа del Vaticano, 2003.
116. Annuario Pontificio, Libreria Editrice Vaticana, Cittа del Vaticano, 2006.
117. Apollis G. La médiation internationale du Pape Jean-Paul II dans l’affaire du canal du Beagle // Le Saint-Siége dans les relations internationals / Sous la direc. de J.-B. d’Onorio. – P.: Cerf/Cujas, 1989. – P. 323–362.
118. Balodis Ringolds. Valsts un baznīca. Riga: Nordik, 2000. – 195 р.
119. Bernard Francis Law. Rwanda: Appel а clarifier le statut juridique de l’intervention humanitaire: Declaration des cardinaux, qui a étè prononcé devant le Consistoire extraordinaire, 14 juin 1994 // La documentation catholique. – 1994. – 17 juillet. – № 2098. – P. 656.
120. Bertagna B. La Segreteria di Stato / La Curia Romana nella Costituzione Apostolica «Pastor Bonus». Citta del Vaticano. 1990. – P. 163–176.
121. Breslau H. Handbuch der Urkundenlehre. Вerlin, 1958, Bd. 1, S. 83–84; Bd. 2, S. 608–611.
122. Cardinale Hyginus Eugene. The Holy See and the International Order. Collin Smythe «Gеrrards Cross», England, 1976. – 375 р.
123. Catalano Gaetano. Problematica giuridica dei concordati / Gaetano Catalano. – Milano: Multa Paucis AG, 1963. – 135 р.
124. Classen P. Das Wormser Konkordat in der deutschen Verfassungsgeschichte // Investiturstreit und Reichsverfassung. Sigmaringеn, 1973, S. 441–460.
125. Del Re N. La Curia Romana: Lineamenti storico-giuridici. Roma, 1970. – 275 р.
126. Dussel E. D. Historia de la Iglesia en America Latina. Barcеlona, 1974. – 473 р.
127. Eichmann E., Moersdorf K. Lehrbuch des Kirchenrechts auf Grund des «Codex iuris canonici». Muenchen-Padernborn-Wien, 1958-64, Bd. 1. – 451 s.
128. Émerau A. Apocrisiaire et apocrisiariat // Échos d’Orient 17 (1914). – P. 289–297.
129. Encyclical Laborem Exercens of the Supreme Pontiff John Paul II. September, 14, 1981 / Vatican City: Vatican Polyglot Press, 1993. – P. 8–9.
130. Encyclical Redemptor Hominis of the Supreme Pontiff John Paul II. March 4, 1979 / Vatican City: Vatican Polyglot Press, 1993. – P. 59–60.
131. Evans Malcolm D. International Law. – New York: Oxford university press, 2006. – 451 p.
132. Falco M. The legal position of the Holy See before and after the Lateran agreements / M. Falco. – London: Oxford university press, 1935. – 320 p.
133. First Report on the Law of Treaties by Sir Humphrey Waldock, Special Rapporteur. Document A/CN.4/144 and Add.1. – United Nations, 1962. – P. 31.
134. Friedman W. The changing structure of international law. London, 1964. 334 p.
135. Gallina Ernesto. Le Organizzazioni internazionalli e la Chiesa Catholica. Rome, 1967. – 275 h.
136. Gebrehana T. Duty to negotiate. Uppsala, 1978. – 231 p.
137. Graham Robert A. The rise of the double diplomatic corps in Rome. A study in international practice / Robert A. Graham. – The Hague: Martiuns Nijhoft, 1952. – 283 p.
138. Graham Stuart H. American Diplomatic and Consular Practice. – N.Y.: 1952. – 450 p.
139. Hardy M. Modern Diplomatic Law. Manchester University Press, 1968. – 425 p.
140. Harris D. J. Cases and materials on international Law. Fifth Edition. London. Sweet & Maxwell. 1998. – 1123 p.
141. Hoffman H. Ivo von Chartres und die Lцsung des Investiturproblems // Deutsches Archiv fьr Erforschung des Mittelalters 15 (1959)6 – S. 393–440.
142. Izbicki Th. M. «Clericis laicos» and the Canonists // Popes, Teachers, and Canon Law in the Middle Ages. London, 1989. – Р. 179–190.
143. Jean XXIII. Lettre Encyclique «Pacem in terries», 11 avril 1963 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.vatican.va/holyfather/johnxxiii/encyclicals/documents/hfj-xxiii enc 11041963 pacem fr.html (Verifié 28.07.09).
144. Jean-Paul II. Les peuples de la faim ont droit à répartition équitable des biens de la creation: Discours а la Conférence internationale sur la nutrition, Rome, 5 décembre 1992 // La documentation catholique. – 1993. – 7 férier. – № 2065. – P. 106–108.
145. John Paul II. Address to the United Nations General Assembly, New York, 2 October 1979 // B. J. O’Connor. Papal diplomacy: John Paul II and the culture of peace. – South Bend: St. Augustine’s Press, 2005. – P. 270–280.
146. Julg J. L’ Eglise et les etats: Histoire des concordats. Paris. 1990. – 270 p.
147. Knubben Rolf. Die Subjekte des Voelkerrechts. Allgemeine Lehre von der vollen und beschraenkten voelkerrechtlichen Rechts- und Handlungsfaehigkeit / Rolf Knubben. – Stuttgart: Vtrlag von W. Kohlhammer, 1928. – 628 s.
148. Kunz Josef L. The Status of the Holy See in International Law. American Journal of International Law, XLVI (1952). – P. 313–318.
149. Lange-Ronnenberg Erwin, Dr. jur. Die Konkordate. Ihre Geschichte, ihre Rechtsnatur und ihr Abschluss nach der Reichsverfassung vom 11. August 1919. Paderborn: Verlag Ftrdinand Schoening, 1929. – 470 s.
150. Le R. Multilateral treaty-making and negotiation techniques: An appraisal // Contemporary problems of international law. – London, 1988. – P. 157–168.
151. Looper R. The treaty power in Switzerland. American Journal of Comparative Law. – 1958. – Vol. 7, № 2. – Зб 17–24б
152. L’Osservatore Romano, 04.02.2004.
153. L’Osservatore Romano, 25.02.2005.
154. Messaggio per la Giornata Mondiale della Pace 1999 // Osservatore Romano. 12.08.1999.
155. Montalvo G. Le Saint-Siиge, mйdiateur de paix entre l’Argentine et le Chili // La diplomatie de Jean-Paul II / Sous la direc. de J.-B. d’Onorio. – P.: Cerf, 2000. – P. 203–220.
156. Neonan James-Charles, Jr. The Church Visible. The Ceremonial Life and Protocol of the Roman Catholic Church / James-Charles Neonan, Jr., 1996. – 394 р.
157. New Commentary on the Code of Canon Law / Edited by John P. Beal, James A. Coriden, Thomas J. Green. – New York: Paulist Press, 1989. – 754 р.
158. Nijman J.E. The concept of International Legal Personality. An Inquiry into the History and Theory of International Law. – The Hague: T.M.C. Asser Press, 2004. – 313 р.
159. Nuccitelli Nicola. Le Fondement Juridique des Rapports Diplomatiques entre le Saint – Siиge et les Nations-Unies, Paris 1956. – 325 p.
160. Nuovo Dizionario di Diritto Canonico. A cura di C.C. Salvador, V. de Paolis, G. Ghirlanda. – San Paolo: Edizioni San Paolo s.r.l., 1993. – 340 р.
161. Okolo Jude M. T. The Holy See: a Moral Person. The juridical nature of the Holy See in the light of the present Code of Canon Law. – Romae, 1990. – 422 р.
162. Paul VI. Message of His Holiness for the observance of a Day of peace 1 January 1968, 8 December 1967 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.vatican.va/holyfather/paulvi/messages/peace/documents/hfp-vi mes 19671208 i-world-day-for-peace en.html (Verified 28.07.09).
163. Petras D. M. Balamand: Catholic and Orthodox Identity // Eastern Churches Journal 4/1 (1997). – Р. 29–52.
164. Randelzhofer A. Domestic law procedures for conclusion of international agreements transacted by executive in the Federal Republic of Germany. International and municipal law. Berlin, 1980. – 374 р.
165. Roberson R.G. Catholic Reactions to the Balamand Document. Eastern Churches Journal 4/1 (1997). – Р. 53–74.
166. Sidney Z. Ehler. The Recent Concordats in Recueil des Cours 104 (1961). – Р. 6–10.
167. Sollicitudo omnium Ecclesiarum 24.VI.1969 // Acta Apostolicae Sedis 61 (1969). – Р. 473–484.
168. Tauran J.-L. Abandonner les schémas de pensée hérités de la «guerre froide»: Intervention а la VI Conférence pour la révision du Traité de non prolifération des armes nucléaires, New York, 24 avril-19 mai 2000 // La documentation catholique. – 2000. – 4 juin. – № 2227. – P. 512–513.
169. Treaty and Concordat between the Holy See and Italy / National Catholic Welfare Conference. – Washington, DC. – P. 37–56.
170. Wynen Arthur. Die päpstliche Diplomatie geschichtlich und rechtlich dargestellt / Arthur Wynen. – Freiburg im Breisgau: Herder und Co. GmbH. Verlagsbuchhandlung,1922. – 439 s.
171. Wynen Arthur. Rechts- und insbesondere die Vermцgensfдhigkeit des Apostolischen Stuhles nach internationalem Recht. Freiburg im Breisgau: Herder and Co. G.m.b. H. Verlagsbuchhandlung, 1920. – 357 s.
172. Yearbook of the International Law Commission. Vol. ХІ. – 1956.
173. Yearbook of the International Law Commissin. Vol. II. – 1959.
174. Zimmermann H. Die päpstliche Legation in der ersten Hälfte des 13. Jahrhunderts. Paderborn, 1913. – 326 s.