ТОЛЕРАНТНІСТЬ ЯК ЦІННІСНА ДЕТЕРМІНАНТА ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

На правах рукопису

ЛОГВИНЧУК Валентина Василівна

УДК 323.21

ТОЛЕРАНТНІСТЬ ЯК ЦІННІСНА ДЕТЕРМІНАНТА ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук

Спеціальність 23.00.03 – політична культура та ідеологія

Науковий керівник:
КРЕСІНА Ірина Олексіївна,
доктор політичних наук, професор

Київ
2007

ЗМІСТ

ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. Концепція толерантності: поняття, види, рівні
1.1 Міжнародний дискурс та політологічна специфіка толерантності у сучасному світі
11
1.2 Історичний досвід осмислення толерантності 54

РОЗДІЛ 2. Соціальні та культурні основи толерантності: світовий досвід
2.1 Соціальні виміри толерантності 76
2.2 Мультикультуралізм як практика толерантності 89
2.3 Толерантність як визначальна характеристика політичної культури
110

РОЗДІЛ 3. Толерантність у політичній культурі України та сучасній українській політиці
3.1 Особливості наукового осмислення та утвердження політичної толерантності в Україні
128
3.2 Український політикум у пошуках балансу толерантності – інтолерантності в межах фрагментарної політичної культури
145
3.3 Проблеми реалізації принципу толерантності в сучасній українській політиці
166

ВИСНОВКИ 185
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 196

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Сучасні глобалізаційні процеси призводять до уніфікації, внаслідок чого лінії розколу в соціумі не зникають, як очікується, а навпаки, акцентують відмінності, особливо якщо вони ста¬ють предметом політичних спекуляцій. Без загрози зникнення відмінностей між спільнотами у світі не виникало б ірраціональної тенденції захисту власного етносу, культури, релігії, що породжує загострення міжетнічної, міжконфесійної напруги, а відтак спричиняється до конфліктів, терористичних актів, виявів ксенофобії. Цій боротьбі протилежностей у розвитку цивілізації може протистояти така універсальна цінність, як толерантність.
Зазначені тенденції характерні й для України. На тлі зростання економічних показників триває гостра політична боротьба між владою та опозицією, в яку втягується все суспільство. Вона нерідко точиться навколо дуже далеких від зростання добробуту громадян питань – національної ідентичності, мови, символіки тощо. Ситуація в Україні ускладнюється тим, що вона знаходиться на межі двох цивілізацій – східної та західної. А тему розколу цивілізації, про що писав С. Хантінгтон, сучасні політичні сили не випускають з дискурсу, що, в свою чергу, призводить до загострення соціальної та політичної напруги, зниження рівня толерантності.
Зазвичай впровадження толерантності в межах окремо взятої самобутньої культури наштовхується на дилему – чи можлива адаптація універсальних цінностей, в тому числі толерантності, до кожної окремо взятої культури, чи не зруйнує навіть мінімальна адаптація універсальних цінностей внутрішньої цілісності цієї культури. Ті культури й релігії, в яких основні цінності суперечать універсальним та апріорі виключають саме функціонування толерантності, змушені змінюватися та втрачати риси самобутності, які суперечать мирному співіснуванню з іншими культурами. І це вимога сучасного світу. Усвідомлення пріоритетної цінності власної культури не повинно означати неповагу до переконань, відмінностей інших людей. Самобутні культури змушені поєднувати усвідомлення пріоритетної цінності власної самобутності з шанобливим ставленням до відмінностей представників інших культур. Інакше вони не зможуть розвиватися у глобальному світі. І в цьому полягає серйозний виклик. Толерантність передбачає існу¬вання розмаїття та «інакшість», але лише в тому випадку, якщо остання не виключає мирне співіснування множин «інакшостей».
Нетолерантність, ксенофобія, вияви етнополітичного екстремізму стали вельми поширеними явищами у більшості сучасних країн. Винятком можна вважати лише нації, які формувалися не за етнічним, культурним, а за політичним принципом. Це – канадійська та американська нації. Високий рівень толерантності до «чужого» був запорукою виживання, тоді як більшість інших культур утверджували себе у боротьбі з «чужими». Тому боротьба з нетолерантністю та нетерпимим ставленням до «чужих» є найбільшою проблемою для напівзакритих суспільств, які намагаються інтегруватися у глобальний світ, країн Західної Європи, де зростає кількість мігрантів, та пострадянських держав. Для останніх нетерпимість характерна як відповідь на динамічні економічні та політичні трансформації у перехідний період. Польський соціолог П.Штомпка назвав такі періоди «травматичною трансформацією». Будь-які вияви нетолерантності, що супроводжують цей процес, несуть загрозу стабільності суспільства, його демократичній еволюції і мирному співжиттю з іншими спільнотами та їх представниками, не кажучи вже про економічні ризики. Можна боротися з усіма цими негативними проявами нетолерантності як наслідками, не заглиблюючись у причини. Це і роблять окремі країни, приймаючи закони, покликані покласти край саме наслідкам, а не причинам. Але набагато ефективніше запобігти причинам екстремізму та ксенофобії, формуючи толерантну свідомість громадян.
Характерною ознакою плюралістичної культури є визнання плюралізму ідей, а отже, вимога толерантності до поширення інших політичних поглядів у суспільстві. Демократичний тип політичної культури немислимий без високого рівня толерантності, як і толерантність – без демократичної політичної системи. Толерантність як тип індивідуального і суспільного ставлення до соціальних і культурних відмінностей, як терпимість до чужих думок, вірувань і форм поведінки можна розглядати як одну з фундаментальних ознак цивілізованості та рівня політичної культури. І незважаючи на те, що існує загальна згода щодо необхідності культивування толерантності, у сучасному світі відбуваються такі глибинні процеси, які руйнують результати й зусилля міжнародного співробітництва, породжують гострі міжцивілізаційні конфлікти. Оскільки світ немає жодної цивілізованої та гуманної альтернативи протидії їм, крім толерантності, залишається лише напрацьовувати нові форми реалізації.
Теоретичні аспекти формування культури толерантності були тією чи іншою мірою представлені в концепціях Д.Алмонда, М.Вевйорки, Л.Гумільова, У.Еко, В.Кімлічки, А.Лейпхарта, Дж. Локка, Н. Лумана та інших дослідників. Значну увагу вивченню цього суспільно-політичного феномена приділяють російські й вітчизняні дослідники – А.Асмолов, А.Ахієзер, В.Бабкін, В.Василь¬єв, Н.Гасанов, В.Горбатенко, Е.Демичева, А.Зимбулі, Д.Зиновьєв, В.Золотухін, А.Казакевич, О.Картунов, В.Кемеров, Т.Керімов, Т.Ковальчук, М.Котелевський, І.Кресіна, Н.Круглова, М.Лебедє-ва, Н.Левада, М.Ледовський, В.Лекторський, А.Леонова, М.Малахов, І.Оніщенко, А.Панченко, А.Погодіна, Л.Скворцов, М.Ходаківський, М.Хомяков, К.Человєчков, В.Шаліна, Я.Шемякин та ін.
Слід відзначити вагомий внесок у наукове розуміння проблеми толерантності Д.Барнума, М.Бенета, Д.Гібсона, А.Говза, Д.Грея, А.Драбарек, Д.Екенії, М.Клайна, Т.Кокса, Д.Куклінскі, Д.Ларсена, С.Мендус, Ф.Радтке, Е.Сміта, Д.Салівана, Х.Тейфела, С.Уелдона, В.Ченлі.
Проте проблема толерантності як ціннісної детермінанти політичної культури не дістала належного політологічного осмислення і не стала предметом окремих наукових праць. Усе це і зумовило вибір теми дисертаційного дослідження, його завдання і структуру.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисер-тація виконана в рамках науково-дослідної теми відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України «Держава і громадянське суспільство в Україні: проблеми взаємодії» (номер держреєстрації 0105U000792). Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Інституту 26 січня 2006 року (протокол № 2).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є комплексне досліджен¬ня толерантності як цінності й чинника політичної культури особи і суспільства.
З огляду на поставлену мету сформульовано такі дослідницькі завдання:
– дослідити загальносвітове середовище функціонування толерантності, насамперед її дедалі зростаюче значення у сучасному глобалізованому світі;
– проаналізувати історичні особливості формування толерантності та перетворення її на універсальну цінність за умов контраверсійності застосування принципу толерантності як здобутку західної цивілізації до незахідних суспільств;
– розкрити сучасну множинну парадигму розуміння толерантності, окреслити проблему толерантності в інтелектуальних дискусіях, наукових теоріях та інтерпретації її поняття в політичних та соціальних практиках;
– визначити місце толерантності в політичний культурі демократичних політичних систем порівняно з тоталітарними та особливості її трансформації у перехідний період;
– проаналізувати вияви толерантності в політичній культурі України та сучасній українській політиці; виявити значення політичної толерантності у політичній системі України; простежити особливості балансу толерантності – інтолерантності в межах фрагментарної політичної культури в Україні;
– розкрити соціальний вимір толерантності та дослідити розмаїття соціальних практик толерантності, що розширюють межі наукових теорій;
– проаналізувати особливості реалізації найпоширенішої в світі політики узгодження расових, національних та культурних відмінностей на терені однієї держави – мультикультуралізму як політики, що базується на принципі толерантності.
Об’єктом дослідження є принцип толерантності у багатоманітності його проявів і тлумачень та процес його утвердження у різних політичних системах.
Предметом дисертаційного дослідження є особливості реалізації толерантності як ціннісної детермінанти різних соціальних, політичних, культурних практик – від неартикульованого застосування до запозичення.
Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дослідження є система загальнонаукових, філософських та спеціальних методів. Методи індукції та дедукції використано при розгляді співвідношення толерантності та інтолерантності в межах фрагментарної політичної культури. Аналіз, синтез, типологія, верифікація, узагальнення й абстрагування застосову¬валися для забезпечення об’єктивного, логічного та комплексного дослідження суті аналізованих інститутів та процесів.
У дисертації використано філософські принципи історизму, об’єктив-ності, системності, цілісності, причинності, прогнозування, що дало змогу дослідити феномен толерантності як системне ціле, в його діалектичному розвитку й суперечливих проявах. Формально-логічний метод покладено в основу формулювання дефініцій «культурна спільнота» та «національна ідентичність».
Серед спеціальних методів активно використовувався моніторинг полі-тичних подій, який дав можливість зрозуміти специфіку реалізації принципу толерантності в політичній системі України. Під час дослідження станов-лення та перетворення принципу толерантності на загальнолюдську цінність, розвитку механізмів політичної толерантності застосовано історико-політологічний підхід. У дослідженні здійснено систематизацію тлумачень толерантності українськими, західними та російськими дослідниками, порівняль¬ний аналіз із використанням моделювання, аналіз емпіричних даних – конкретних виявів толерантності та інтолерантності шляхом моніторингу повідомлень у ЗМІ.
Порівняльний політологічний аналіз дав можливість з’ясувати, як різні держави на різних історичних етапах визначали рівень політичної культури, доцільність та можливості застосування принципу толерантності.
Наукова новизна одержаних результатів зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв’язання. У межах здійсненого дослідження одержано результати, які мають наукову новизну.
1. Вперше було здійснено спробу комплексно підійти до поняття толерантності у всіх можливих її проявах. При цьому враховано причинно-наслідковий зв’язок функціонування толерантності в різних культурних та політичних системах.
2. Досліджено особливості взаємодії представників різних націй у захід¬них країнах, що базуються на принципі толерантності та нетолерантності. Показано, що її адаптація в локальну систему цінностей є тривалим процесом. Толерантність не має нормативної цінності й навіть не може бути захищена законом. Держава може лише включити до свого законодавчого корпусу низку законів, які передбачають застосування санкцій за вчинення насильства, дискримінацію, вияви ксенофобії, але не може примусити своїх громадян ставитися толерантно до інших держав, оскільки цим порушується сам принцип толерантності та право кожної людини на власну думку. Спростовано ілюзію про те, що толерантність є панацеєю від конфліктів, які ґрунтуються на невизнанні відмінностей.
3. Розглянуто різноманітні підходи, теорії щодо сутності та особливостей прояву толерантності в різних суспільствах, культурах та політичних системах. Досліджено історичний процес розвитку та формування принципу толерантності в колисці європейської цивілізації – від релігійної віротер¬пимості до цінності будь-якої демократичної системи. Проаналізовано як теорії толерантності минулого, так і сучасні концепції. Зроблено висновок, що жодна з них повністю не охоплює поняття толерантності, оскільки не послуговується такими концептами, як парадокси толерантності, аби осмислити це явище у всіх його проявах.
4. Виявлено причини відходу європейських країн від принципу толерант¬ності в державній етнонаціональній політиці. Доведено, що визнання в демократичних країнах безальтернативності цього принципу є умовою збереження миру та стабільності.
5. Окреслено значення толерантності в сучасній фрагментарній політичній культурі України. На конкретних прикладах продемонстровано, яким чином толерантність працює в політичній практиці і яку величезну роль дотримання цього принципу політичними гравцями відіграє в політичній системі України. Запропоновано застосування нового в Україні різновиду толерантності – політичної толерантності. Обґрунтовано специфіку українського перехідного різновиду політичної системи, значною мірою зумовлену рівнем утвердження принципу толерантності.
6. Концептуалізовано не лише культурний та політичний, а й соціальний вимір толерантності для розуміння функціонування цього принципу в тому чи іншому вигляді в будь-якому соціумі. Зроблено висновок, що толерант¬ність у вигляді тих чи інших практик присутня в будь-якому суспільстві, інакше його існування та розвиток були б просто неможливі.
Практичне значення одержаних результатів зумовлене можливістю їх використання у наукових дослідженнях, викладанні культурології, етики, низки політологічних дисциплін, зокрема конфліктології, етнополітології, при розробці спеціальних курсів та навчальних посібників. Дослідження буде корисним і для політичних партій у виборі та обґрунтуванні цілей і методів політичної боротьби.
Апробація результатів дослідження. Дисертація в цілому та її окремі частини були обговорені у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Основні положення дисертації були апробовані автором на: VІ всеукраїнській науково-прак-тичній конференції «Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини» (м. Острог, 28–29 квітня 2005 року); міжнародній науково-практич¬ній конференції «Четверті осінні юридичні читання» (м. Хмельницький,
21–22 жовтня 2005 року); круглому столі «Проблеми міграції за кордоном та в Україні» (м. Київ, 24 квітня 2007 року), круглому столі «Толерантність як соціогуманітарна проблема сучасності» (м. Житомир, 29 травня 2007 року).
Публікації. За темою дисертації опубліковано п’ять статей у наукових збірниках, що входять до переліку фахових наукових видань ВАК України з політичних наук, а також дві тези виступів на наукових конференціях.
Структура роботи складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, списку використаних джерел (207 джерел). Загальний обсяг дисертації – 195 сторінок, список використаних джерел – 16 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи дисертаційне дослідження, головною метою якого було комплексне вивчення толерантності, її політичного, культурного соціального виміру, загальноцивілізаційних перспектив у ході розповсюдженого дискурсу відмови від її практик, оскільки ті дозволяють мігрантам вихолощувати культурний контекст країн свого проживання, – а також перспектив імплементації толерантності та дослідження її нинішніх практик у фрагментарній політичній культурі України, варто артикулювати кілька найголовніших висновків.
Попри те, що деякі форми реалізації толерантності не спрацьовують у сучасному світі, західні країни надають перевагу не відмовлятися від неї, а напрацьовувати нові різновиди політики співжиття представників різних культур, націй, релігій рас на своїх теренах. Для будь-якої країни формування толерантності – залишається першочерговою запорукою збереження соціальної, міжетнічної, мультикультурної стабільності її соціуму. На світовій мапі зараз неможливо знайти жодної держави, яка б була повністю етнічно або культурно гомогенною. В суспільствах розвинених демократичних країн чисельність представників етнічних груп, що належать до іншої, відмінної від домінуючої культури, релігії, нації вже перевищує титульний етнос. Тому глобалізаційне протиріччя полярних полюсів «універсальні цінності – самобутні культури» – це не просто статична суперечність, це щоденне динамічне конфліктне протиборство двох тенденцій в умовах культурного багатоманіття.
Саме тому особливої актуальності в сучасному світі набуває проблема формування толерантності абсолютно для всіх держав, які беруть участь у глобалізованому світі. Переважна більшість дослідників толерантності одностайні у тому, що саме ця цінність може, повинна стати певним нормативним медіатором, таким собі обов’язково присутнім посередником у взаємодії національної культури, з одного боку, з викликами глобального світу, з іншого. В багатокультурному світі толерантність як цінність виконує функцію символізації універсальних цінностей, адаптуючи їх до системи цінностей національної культури.
Толерантність не є просто однією з західних демократичних цінностей, її роль трансформується до певної матриці, системи правил поводження з універсальними та самобутніми цінностями. Толерантність передбачає існування множинності способів існування, тому вона задає «м’яке» ненасильницьке ставлення до цінностей самобутніх культур. Але це можливо лише у тому випадку, коли цінності самобутньої культури категорично не суперечать універсальним цінностям, самій толерантності зокрема. Тоді толерантність слугує засобом імплементації універсальних цінностей в самобутню культуру без її руйнації.
З іншого боку – до її адаптації в локальну систему цінностей – довгий шлях. Толерантність не може діяти сама по собі лише тому, що в окремій країні декларують її застосування. Толерантність не має нормативної цінності і навіть не може бути захищена законом. Держава може включити до свого законодавчого корпусу низку законів, які передбачають застосування санкцій за застосування насильства, дискримінацію, вияви ксенофобії. Але примушувати своїх громадян ставитися толерантно до інших держава просто не може, оскільки цим самим порушується той же принцип толерантності та право кожної людини на власну думку. Тому окремий представник соціуму може продовжувати ставитися нетолерантно до іншої культури, релігії, представників інших етносів, але якщо це не виявляється у протиправних діях, держава не може застосувати жодних санкцій до нього. Отже, юридичні санкції дієві лише у випадку крайніх проявів нетерпимості.
Найефективнішим механізмом узгодження співіснування представників різних культур, етносів або релігій на одній території є вплетення толерантності в систему цінностей і застосування не лише каральних санкцій, а й ненормативних, моральних – таких як суспільний осуд, несхвалення певних типів поведінки стосовно «інших». Але сама по собі толерантність не стане цінністю, якщо вона відсутня в певних культурах та соціумах, будучи не більше ніж декларацію намірів чільників держав. Щоб вона «запрацювала», її необхідно десятиліттями вживлювати в систему цінностей тієї чи іншої культури. Іншого шляху просто немає, інакше толерантність залишатиметься незрозумілим концептом. Як і вживлення будь-якої іншої універсальної цінності, цей шлях складний і передбачає взаємне узгодження цієї цінності з іншими цінностями культури, але наслідком стає такий потрібний компроміс між культурою та чужою цінністю.
Подібна ситуація почасти спостерігалася в Україні в 90-х роках. Толерантність як байдужість, яка нав’язувалася українцям зверху авторитарним режимом Кучми, вичерпала себе. Байдужість як наслідок несформованості національної ідентичності, відтак неспроможність відчувати себе українцем або небажання відчувати себе ним через засилля етностереотипів, серед яких мало не найголовнішим є комплекс меншовартості. Байдужість як наслідок неспроможності брати активну участь у політичному житті, формувати виборні органи влади, відповідно до своїх уподобань, через відсутність прозорих та вільних виборів на усіх рівнях. Байдужість як самозаглиблення у вирішенні матеріальних та соціальних проблем та ігнорування суспільно-політичного життя. Байдужість, яку колишній Президент Леонід Кучма гучно називав толерантністю і пишався наче особистим досягненням відсутністю міжетнічної напруги та міжетнічних конфліктів в пострадянській Україні, віджила себе. А от толерантність як демократичний принцип лише починає формуватися.
Найкраще це ілюструє розвиток політичної системи України. В ході дисертаційного дослідження зроблено висновок, що протягом політичних конфліктів та криз, відбувається активний процес трансформацій політичної системи у бік демократичної і принцип толерантності у цьому перехідному періоду починає відігравати надзвичайно важливу роль. Зазвичай в перехідному етапі домінує фрагментарна політична культура, яка характеризується відсутністю суспільного консенсусу стосовно базових цінностей та ідеалів, супроводжується розколотістю суспільства на групи, які не сприймають цінностей одне одного. Подібний процес відбувається в Україні. Розкол політичних еліт унеможливлює досягнення базового політичного компромісу, оскільки всі вони стоять на протилежних позиціях. Хоча фрагментарна політична культура характеризується низьким рівнем толерантності, крайнощами від пошуків шляхів співробітництва до відвертої конфронтації, ті політичні сили, які демонструють здатність домовлятися, шукати компроміс – чути і толерувати позицію політичних партнерів – здобувають найбільше влади та починають домінувати в політичній системі України. Ліві політичні сили, які раніше характеризувалися повною нетолерантністю та несприйняттям політичної позиції інших гравців – утворили антикризову коаліцію і здобули владу. В той час, як так звані демократи – «Наша Україна» та БЮТ не змогли домовитися, демонструючи крайню нетолерантність до вимог одне одного. І втратили владу. БЮТ зробив висновки і пішов на співробітництво з парламентською більшістю. З підтримкою БЮТу антикризова коаліція подолала вето Президента на закон про Кабмін в урядовій редакції. Натомість потрібний Тимошенко Ю.В. закон про опозицію прийнято в першому читанні. Подібне політичне співробітництво стосовно конкретних політичних питань з антагоністичними політичними силами слід вважати не чим іншим, як демонстрацією толерантності.
В той час як демократично налаштований Президент та його партія демонструє інтолерантність у ставленні до політичних гравців стосовно принципових ідеологічних, культурних та історичних питань. Наприклад, заявляючи про те, що ті політичні сили, які заперечують Голодомор – глибоко й переконано ненавидять Україну. Або проектуючи створення в Україні музею радянської окупації, чітко усвідомлюючи, що його поява може викликати «шаленство» у деяких політичних сил, які будують свою політичну програму навколо ностальгії за радянським минулим і намаганні утвердити його різновид в Україні. Тому педалювання таких гострих питань на зразок вищезгаданого, плюс визнання статусу воїнів ОУН-УПА призводить до послаблення толерантності через розбіжності між політичними елітами. Однак політичні гравці, які нехтують засадами політичної толерантності, поступово опиняються на маргінесі українського політикуму, переконаний автор.
Як продемонстрував досвід української політики, толерантність сама по собі не є достатньою умовою подолання розколу. Але вона є важливою та необхідною умовою суспільної згоди та пошуків компромісного виходу з кризової ситуації. Практикуючи принципи толерантності, українська політична система неминуче еволюціонує в бік демократичної. Якщо тільки її не спіткає доля Веймарської республіки. Адже недемократичні, нетолерантні методи політичної боротьби набагато ефективніші, коли влада опиняється в одних руках. Віктор Янукович вважає, що співробітництво тоді буде ефективним, коли в Україні буде створено таку систему виконавчої влади, яка працюватиме «як єдиний організм». А це може призвести до рецесії нетолерантності та утвердження різновиду авторитарного режиму в Україні.
Тому толерантність завжди має певні межі. Деякі дослідники толерантності переконані, що ефективна позитивна толерантність не має нічого спільного з надлишком толерантності, з так званою «абсолютизацією терпимості». Більше того толерантність лише тоді дієво виконуватиме свої функції, коли міститиме елементи інтолерантності, або інколи навіть ґрунтуватиметься на ній. Ця парадоксальна діалектика передбачає поєднання толерантності з інтолерантністю «до явищ, які містять у собі руйнівний потенціал» – ксенофобії, тероризму, антисемітизму, расизму – тобто бути «нетерпимістю до нетерпимості». Ця теорія отримала назву «парадокс терпимості». Суть його полягає у тому, що необмежена терпимість не повинна призвести до нетерпимості. Якщо поширеним явищем буде толерантність до нетолерантності, нетолерантність завжди переможе. Будучи надміру толерантними, ми опосередковано сприяємо поширенню інтолерантності.
Тому кожен демократичний політичний режим має знаходити свій баланс толерантності-інтолерантності. Він має два крайні полюси – опосередковане сприяння інтолерантності за допомогою впровадження надміру високого рівня толерантності, який толерує інтолерантність та насадження інтолерантності шляхом надмірних заборон, контролю тощо, який унеможливлюватиме будь-які форми толерантності. Відтак, намагаючись трансформувати соціально-негативну толерантність, толерантність як апатію, як байдужість в позитивну демократичну толерантність на пострадянському просторі не слід захоплюватися надміру і встановлювати такий політичний режим, який дасть можливість нетолерантності перемогти демократію.
При цьому дисертаційне дослідження дає можливість зробити висновок, що повністю відмовлятися від толерантності, що пропагують деякі ксенофобськи орієнтовані політичні сили Європи, не слід. Адже співжиття відмінностей, представників різних рас, націй, культур, релігій, на одній території приречене на конфлікти та війни, якщо не ґрунтуватиметься на толерантності. Прикладом цьому є спроба відмовитися від політики мультикультуралізму в Європі не запропонувавши жодної іншої альтернативи. Мультикультуралізм – один з виявів, форм толерантності, оскільки полягає у необхідності паралельного існування культур з метою їхнього взаємного проникнення, збагачення. Однак, як продемонструвала практика, мультикультуралізм, як і толерантність, на якій він ґрунтується, може бути засобом встановлення недемократичних моделей поведінки, включно зі знищенням спільноти та її культури, яка історично домінувала на тій чи іншій території. Представники титульних націй Європи звинувачують неєвропейських та нехристиянських національних меншин у тому, що вони повністю намагаються зруйнувати систему цінностей сучасної ліберальної демократії.
Саме тому противники мультикультуралізму та цільових програм формування толерантності вважають таку політику з боку держави скоріше перешкодою на шляху до мультикультурного суспільства, ніж засобом його формування. Мультикультуралізм як розвинена державна політика в умовах існування стійких етнічних утворень – титульних націй – блокує демократичний плюралізм, підмінюючи громадянське суспільство сукупністю автономних і конкуруючих один з одним «культурних спільнот».
Тому теоретики сходяться на думці – Європі слід шукати нової формули співжиття представників безлічі культур та націй. Який би новий проект взаємодії представників різних спільнот не обрала Європа, він однаково має базуватися на толерантності, оскільки це єдиний універсальний принцип запо¬бігання конфліктам. Не спрощуючи толерантність її можна зрозуміти лише через множинність найрізноманітніших дискурсів, проектів, форм реалізації. Форми толерантності неможливо узагальнити або принципово порівняти за критерієм дієвості, ефективності. Слід відмовитися від єдиної правильної моделі толерантності. Толерантність передбачає множинне поле реалізації.
Інколи наполягають на тому, що сам дискурс мультикультуралізму або толерантності слугує джерелом акцентування відмінностей. Противники мультикультуралістського підходу до етнічного багатоманіття стверджують, що етнічні та культурні відмінності не існують самі по собі. Вони запевняють, що мультикультуралісти хибно відштовхуються від уявлення про наперед задані етнокультурні відмінності. Тому дуже часто сприймають соціальні суперечності як культурні. В свою чергу така культуралізація соціального призводить до етнізації політичних чинників. Дуже часто це суперечності соціального характеру, пов’язані з боротьбою за робочі місця, за соціальний статус, за якісну освіту. Культурна складова, тобто те, що обумовлено походженням іммігрантів, не відіграє тут вирішальної ролі, стверджують прихильники соціального виміру толерантності. При цьому вони звинувачують прихильників культурного поділу людства у тому, що вони створили принципово інший тип соціального дискурсу, який витлумачує будь-які суперечності через призму взаємодії культур. Вони послуговуються іншим способом організації соціальної реальності, іншою методологією, хоча всі ці конфлікти можна витлумачити, застосувавши інший науковий підхід і знайти абсолютно відмінні причини їх виникнення. Адже дискурс багатокультурності та взаємодії культур призводить таким чином до стилізації соціально-групових відмінностей під відмінності культурного характеру [ментальні, цивілізаційні, етнічні, історичні].
Звідси висновок – в принципі не культура та релігія є причинами екстре¬мізму та нетолерантності, а політичні спекуляції, штучні соціальні дистанції, нав’язуване сприйняття однієї культури, яка пріоритетної за своєю природою, тощо. Таким чином класична парадигма толерантності в сучасному світі починає суттєво переосмислюватися задля адаптації до сучасних реалій, нових викликів мультикультурності та глобалізаційних процесів. Вивчення толе¬рантності через соціальну призму дозволило зробити кілька цікавих висновків.
Розуміння толерантності як нормативної цінності є недостатнім та непродуктивним в умовах полісуб’єктної реальності, і такий підхід не розкриває її суті вповні. Оскільки уявлення про суспільство як про статичну, впорядковану структуру, вже давно не відповідає дійсності, то в свою чергу уявлення про толерантність як про необхідну норму, яка має бути імплементована в соціальні практики, не відповідає сучасному стану та безперервній динаміці соціального. Таким чином на перший план висувається уявлення про толерантність як своєрідну «якість», форму динаміки суспільств, де сама ймовірність спільного знаменника співіснування продукується наявністю відмінностей. Толерантність потребує множинне, нестатичне трактування її форм та виявів.
Толерантність знаходить предметне відображення в найрізноманітніших соціальних практиках, де вона постає у вигляді функції регулятора людської діяльності, а отже, стає цінністю та входить до складу культурного арсеналу того чи іншого суспільства. Саме в цьому значенні толерантність набуває вигляду культурної норми та моральної цінності. Але практики її реалізації у кожного суспільства будуть варіюватися. Крім того, її функції, значення, актуалізуються або нівелюються в силу сукупності об’єктивно-історичних обставин.
Науковий дискурс толерантності, звернений до суспільств демонструє два підходи. Перший – автономний дискурс толерантності, який випливає з самої толерантності, ведеться на основі толерантності і заради толерантності. Він орієнтується на природну толерантність, ту толерантність, яка зустрічається в повсякденному житті, як позитивна реакція, прийняття, визнання відмінностей, відмова впливати на них, підпорядковуючи своїм поглядам тощо. Інший підхід формує толерантність як соціальну властивість. Для цього дискурсу толерантність в автономному, природному варіанті є лише механізмом досягнення суспільної згоди, підтримання миру та стабільності взаємовідносин у соціумі.
Ось чому толерантність є необхідною умовою, фоном для оптимальної дії механізмів саморегулювання та розвитку суспільства в умовах глобалізації. Не випадково прихильники синергетичного підходу до розвитку суспільства вважають толерантність не нормою, не цінністю, і зрештою не властивістю нинішнього суспільства на цьому конкретному етапі розвитку, а просто умовою функціонування механізмів саморегулювання суспільства, за якої збільшується його стійкість, гальмується перехід соціальної системи у синергетичний стан.
Інший науковий ракурс дозволяє розглядати толерантність як загальну платформу, філософсько-моральну основу напрацювання загальних принципів взаємовідносин, формування глобальної нації, в якій кожен індивід зможе ідентифікувати себе як на глобальному, так і на локальному рівні, вдаючись до ієрархії ідентичностей. Але навіть тоді, коли культурні відмінності відійдуть на другий план, у соціальному вимірі чужі продовжуватимуть існувати. В сучасному світі не обійтися без ворожнечі та конфліктів. Альтернативою цим механізмам соціальної взаємодії може стати об’єднання з іншими аж до стирання будь-яких відмінностей, утопія толерантності, яка так само неможлива, як перемога добра над злом.
Не зводячи толерантність ні до терпимості, ні до звичайнісінького милосердя, множинне трактування толерантності наполягає на тому, що немає, не було і не буде толерантності взагалі або як такої. Толерантність – це теоретичний концепт, що реалізовується в кожному соціумі в його специфічних практиках і проявах. Тому толерантність слід розуміти через множинність різноманітних дискурсів, однак без зведення її до натуралістичних, есенціалістських способів пояснення. Відтак, найбільш перспективною для вивчення толерантності є гетерологічна теорія, яка досліджує становлення, різнорідність і множинність речей. Соціальна гетерологія, яка покликана виявляти та досліджувати «гетерогенний континуум» подій, дає найбільш адекватний понятійний апарат для розробки концепцій толерантності.
Крім того, слід уникати нав’язування, гіперболізації толерантності. Попри тотальність дискурсу толерантності слушними є деякі застереження. Адже на практичному рівні надлишок толерантності виявляється в культивуванні різних практик толерантності, які у своїй надмірності трансформуються у владні практики відсікання того, що у свою чергу визнається надлишковим, тобто нетолерантним. Навіть якщо в межах цього суспільства та чи інша практика, що засуджується або заперечується загальним дискурсом толерантності, є не чим іншим, як безпосереднім її виявом. Надмірність толерантності призводить до того, що сфера надлишкового в ситуації маркування соціальних дій як припустимих або неприпустимих, зайвих, розширюється. В результаті постійне нагромадження кола явищ, визнаних надлишковими тобто інтолерантними, призводить до того, що розширюється ґрунт для виникнення уявлень про те, що це надлишкове, нетолерантне загрожує нормальному, природному, котре ідентифікується з толерантним, але не визнаним саме в цьому суспільстві.
Підсумовуючи доходимо висновку, що процес вивчення та осмислення толерантності багатовимірний. Для розуміння цього явища та його функціонування в сучасному суспільстві недостатньо розробки однієї теорії або концепції. Толерантність мала, має і матиме безліч виявів, які обов’язково суперечитимуть її суті в розумінні однієї загальної теорії або концепції.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Азаренко С. Топология толерантности // Социальная гетерология и проблема толерантности. – Под ред. А. Зенковой, В. Кемерова, Т. Керимова. – Екатеринбург, 2001. – С. 97–124.
2. Асмолов А. Формирование установок толерантного сознания как теоретическая и практическая задача – http://www.tolerance.ru/biblio/dzyalosh-1/multi/1_asmolov.html.
3. Ахиезер А. Проблемы государственной власти в России – Центр власти и центр духа // Рубежи. – 1996. – № 9. – C.62-94.
4. Белоусов А. Сообщество, присвоение чужого и толерантность // Социальная гетерология и проблема толерантности. – Под ред. А. Зенковой, В. Кемерова, Т. Керимова. – Екатеринбург. – 2001. – С. 131–147.
5. Борусяк Л. Патриотизм как ксенофобия (Результаты опроса молодых москвичей) -http://www.polit.ru/research/2005/04/06/borusjak_print.html.
6. Браун Э. Понимать чужого. Трансциентально-герменевтический подход в проблеме межкультурного понимания // РЖ «Социология». – 1996. – № 4. – С. 115-120.
7. Бутов А. Дискурс мультикультурализма и события во Франции 2005 года – http://pn.pglu.ru/index.php?module=subjects&func=viewpage&pageid=1471.
8. В Киеве появится социальная реклама, пропагандирующая толерантность // http://www.gay.ru.
9. Валитова Р. Толерантность: порок или добродетель? // Вестник Моск. ун-та. – Сер. 7. – Философия. – № 1. – С. 33-37.
10. Вальденфельс Б. Своя культура и чужая культура: Парадокс науки о «Чужом» // М.: Логос. – 1994. – № 6. – С. 77-94.
11. Васильев В. К вопросу о толерантности с современной России // Социально-гуманитарные знания. – 2000. – № 3. – С. 249-262.
12. Витюк В., Данилевич И. Национальное согласие и переход от авторитаризма к демократии (испанские уроки) // Общественные науки и современность. – 1999. – № 2. – С. 34-44.
13. Гасанов Н. О культуре межнационального общения // Социально-политический журнал. – 1997. – № 3. – С. 232-237.
14. Головкина О. Канадский мультикультурализм как основа национальной самобытности Канады – http://www.niworld.ru/referat/doklad/Golov.htm.
15. Гудзик К. Доба толерантності // Газета «День» – http://www.day.kiev.ua/157185/.
16. Гудков Л. Комплекс «жертвы». Особенности массового восприятия россиянами себя как этнонациональной общности // Мониторинг общественного мнения: экономические и социальные перемены. – 1999. – № 3. – С. 47-61.
17. Гумилев Л.Н. Этносфера: История людей и история природы. – М: Логос, 1993. – 270 с.
18. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка – М., 1994. – т. IV. – 315 с.
19. Данакин Н.С., Дятченко Л.Я., Сперанский В.И. Социальная регуляция в системе управления конфликтом // Социально-политический журнал. – 1998. – № 2. – С. 171–190.
20. Декларація принципів толерантності – http://www.tolerance.org.md/rom/ docs/ decl_u.htm.
21. Доклад Председателя Правительства Российской Федерации М.Касьянова Президенту Российской Федерации В.В. Путину «О состоянии толерантности и профилактике экстремизма в российском обществе» – http://www.tolerance.ru/fcp/hot_words/doklad-prav-01-04.html.
22. Дроздов О. До толерантності – через освіту – http://highway.com.ua/art.php?id=3178.
23. Европа: дискриминация в отношении цыган – Офіційний сайт «Міжнародної амністії» //http://www.amnesty.org.ru/pages/ruseur010012005.
24. Еко У. Міграційні процеси в третьому тисячолітті // Всесвіт. – 2001. – №1-2. – С. 143 – 145.
25. Ершов Ю. Массовые коммуникационные процессы и проблема толерантности – http://www.newsman.tsu.ru/library/rublic/ershov_6.html.
26. Етнічний довідник – http://www.geocities.com/ukretno/glossary/.
27. Ємець Г. Вимираючий етнос // Карпатський край. – №1. – 2001. – http://www.romaniyag.uz.ua/old/n30/vimiretn.htm.
28. Зенкова А. «Другой» в пространстве глоблизации: границы толерантности // Социальная гетерология и проблема толерантности. – Под ред. А. Зенковой, В. Кемерова, Т. Керимова – Екатеринбург. – 2001. – С. 126 – 131.
29. Зимбули А. Почему терпимость и какая терпимость? // Вестн. С.-Петерб. ун-та. – Сер. 6 – Философия, политология, социология, психология, право. – СПб. – 1996. – Вып. 3. – С. 22-27.
30. Зиновьев Д. Социокультурная толерантность – ее сущностные характеристики // Парадигма. – 1998. – №1. – С.50-61.
31. Зиновьев И. Полифонический подход к толерантности и журналистика в России – http://proceedings.usu.ru/proceedings/
32. Золотухин В.М. Две концепции толерантности // Кузбас. гос. техн. ун-т. Кемерово – 1999. – 63 с.
33. Иванченко Г. Эволюционный смысл толерантности в культуре: теоретико-информационный подход // Социальная гетерология и проблема толерантности. – Под ред. А. Зенковой, В. Кемерова, Т. Керимова – Екатеринбург. – 2001. – С. 50–87.
34. Ильинская С. Г. Терпимость и укрепление етноцентричного сознания// Полис. – № 6. – 2003. – С. 163–170.
35. Иноземцев В., Кузнецова Е. Глобальный конфликт в 20 в. Размыш-ления об истоках и перспективах межцивилизационных противоречий. // Полис. – 2001. – № 6.- С. 131–139.
36. История толерантности – http://www.tolerance.ru/review-hist/to12.html.
37. Інтернет – енциклопедія Вікпедія – http://ru.wikipedia.org/wiki/ Вестфальский_мир.
38. Інтернет – енциклопедія Вікпедія – http://ru.wikipedia.org/wiki/ Варфоломіївська_ніч.
39. К 400-летию Нантского эдикта // Русская мысль – 26 февраля 1998 г. – http://magazines.russ.ru/vestnik/2001/1/ilov.html.
40. Казакевич А. Толерантность в национальном сообществе – http://www.spring96.org/cgi-bin/view_big.cgi?id=1039&type=6&lang=ru.
41. Каймаков А, Патлатія Е. Цыганами никто не занимается, к цыганам никто не обращался // Радіо Прага – http://www.radio.cz/ru/statja/40972.
42. Капустин Б. Толерантность – насилие. http://www.igpi.ru/center/ seminars/ russ-georgia/kapustin.html.
43. Касцюк М. Высакародныя рысы талерантнасці. – Минск, – 1994 – 342 с.
44. Кемеров В. Метафизика толерантности // Социальная гетерология и проблема толерантности. – Под ред. А. Зенковой, В. Кемерова, Т. Керимова. – Екатеринбург. – 2001. – С 12-20.
45. Керимов Т. Социальная гетерология – Екатеринбург: УралНаука, 1999. – 98 с.
46. Керимов Т. Социальная гетерология: перспективы трактовки толерантности // Социальная гетерология и проблема толерантности. – Под ред. А. Зенковой, В. Кемерова, Т. Керимова – Екатеринбург. – 2001. – С. 8–12.
47. Ковальчук Т. Толерантность = терпимость = терпеливость? – http://www.spring96.org/cgi-bin/view_big.cgi?id=1030&type=6&lang=ru.
48. Кожевникова Г. Язык Вражды в предвыборной агитации и вне ее // Мониторинг прессы: сентябрь 2003 – март 2004 г. – http://xeno.sova-center. ru/213716E/21728E3/3623772.
49. Котелевский Д. Толерантность как изнанка со-общества // Социальная гетерология и проблема толерантности. – Под ред. А. Зенковой, В. Кемерова, Т. Керимова – Екатеринбург. – 2001. – С. 87–97.
50. Круглова Н. Проблема толерантности сквозь призму междисциплинар-ного подхода – http://anthropology.ru/ru/texts/glagolev/tolerant_01.html.
51. Лазутина Г. Толерантность как условие оптимального общественного саморегулирования – http://www.tolerance.ru/biblio/dzyalosh-1/multi/ 1_lazutina.html.
52. Лакан Ж. О бессмыслице и структуре Бога // Метафизические исследования. – ХIV. – Статус иного. – С-Пб: Лаборатория метафизических исследований, 2000. – 245 с.
53. Лановенко О. Украина: перспективы ассимиляции, федерализации или интеграции языков и культур – http://www.niisp.gov.ua/act_problems. php?razdel=lan1.
54. Ле Коадик Р. Мультикультурализм и толерантность – http://www.eawarn.ru/pub/Pubs/DialogueMulticulturalism/02_Multiculturalizm.htm.
55. Лебедева Н. Психологическая природа этнической интолерантности // Динамика социально-психологических явлений в изменяющемся обществе. – М, 1996. – 180 с.
56. Левада Ю. Человек недовольный: протест и терпение // Мониторинг общественного мнения: экономические и социальные перемены (Russ. publ. opinion monitor). – М, 1999. – N 6. – С. 7-13.
57. Ледовский М. Толерантность и религия – две вещи несовместные? – http://www.asi.org.ru/ASI3/main.nsf/0/9B08FA6961C984 01C3256CA700463603.
58. Лейпхарт А. Многосоставные общества и демократические режимы // Политические исследования. – 1992. – № 1-2. – С. 217-224.
59. Лейпхарт А. Со-общественная демократия // Политические исследования. – 1992. – №3. – С. 86-98.
60. Лейпхарт А. Со-общественное конструирование // Политические исследования. – 1992. – №4 – С. 13-35.
61. Лекторский В.А. О толерантности, плюрализме и критицизме // Философия, наука, цивилизация. – М., 1999. – С. 218–276.
62. Лекторский В.А. О толерантности, плюрализме и критицизме// Вопросы философии. – 1997. – № 11. – С. 46-55.
63. Леонова А. Настроения ксенофобии и электоральные предпочтения а России в 1994-2003 гг. // Вестник общественного мнения. – 2004. – июль-август. – № 4 (72). – С. 90-101.
64. Логвінчук В. Розуміння толерантності в Україні // Держава і право – Випуск 32. – С. 594–598.
65. Локк Дж. Сочинения. В 3 т. – М.: Мысль, 1988. – Т. 3. – 450 с.
66. Локк Дж. Опыт о веротерпимости // Сочинения – М.: Мысль, 1988. – Т. 3. – 450 с.
67. Лотман Ю. Культура и взрыв – М.: Гнозис – 1992 – с. 250.
68. Луман Н. Теория общества // Теория общества. – Под ред. А.Ф. Филиппова. – М.: КАНОН-пресс-Ц, 1999. – С. 57–89.
69. Макинтайр А. После добродетели – М, 2000. – 214 с.
70. Малахов В. Культурный плюрализм versus мультикультурализм // Логос. – № 5/6. – 2000. – С. 23-35.
71. Малахов В. Парадоксы мультикультурализма // Иностранная литература. – 1997. – № 11. – C.171-174.
72. Маркарян Э.Теория культуры и современная наука (логико-методологический анализ) – М.: Мысль, 1983. – 256 с.
73. Масенко Л. Мовна поведінка особистості у ситуації білінгвізму. Поняття мовної стійкості // Журнал «Ї». – 2002. – № 35. – С. 35-46.
74. Михайлов В.Д. Толерантность как духовно-нравственная основа гражданского согласия // Терпимость: идеи и традиции. – Материалы Между¬народной научной конференции "Через толерантность к взаимопониманию и миру" (Якутск, 12-15 июля 1994 г.). – Якутск, 1995. – C. 32-35.
75. Моисеев Н. Оправдание единства (Комментарии к учению о ноосфере) // Вопросы философии. – 1988. – № 4. – С. 18-30.
76. Мультикультурализм – http://ru.wikipedia.org/.
77. Мультикультурализм и трансформация постсоветских обществ – Под ред. В.С. Малахова, В.А. Тишкова – М, 2002 – 357 с.
78. Мультикультурализм как иллюзия благополучия // ИА "Росбалт" – http://kisi.kz/site.html?id=2725.
79. Мчедлов М.Терпимсть – свойство культуры, путь к гражданскому согласию // Свободная мысль. – 1994. – № 5. – С. 59-69.
80. Назаретян А. Синергетика в гуманитарном знании: предварительные итоги // Общественные науки и современность – 1997. – № 2. – С. 91-98.
81. НАТО не пройдет! // Інтерент-видання «Українська правда» – http://www2.pravda.com.ua/.
82. Низамова Л. Идеология и политика мультикультурализма: потенциал, особенности, значение для России – http://www.kazanfed.ru/actions/konfer9/12/.
83. Никитин С.А. «Эффект толерантности» и социальное воображение // Социальная гетерология и проблема толерантности. – Под ред. А. Зенковой, В. Кемерова, Т. Керимова. – Екатеринбург. – 2001. – С. 97–124.
84. Орехов С. Самотолерантность // Толерантность и полисубъективная социальность: Материалы конф. Екатеринбург, 2001. – С. 90–105.
85. Офіційний сайт Блоку «Наша Україна» – http://www.razom.org.ua/.
86. Офіційний сайт КПУ – http://www.kpu.net.ua/.
87. Офіційний сайт Партії регіонів – http://www.partyofregions.org.ua/.
88. Офіційний сайт СПУ – http://www.spu.org.ua/.
89. Офіційний сайт Юлії Тимошенко – http://www.tymoshenko.com.ua/.
90. Панченко А.И. Толерантность как культурная универсалия (Обзор материалов конференции) // РЖ «Социология». – 1996. – № 4. – С. 116-129.
91. Паньковский А. О толерантной политике. Откуда она берется и как осуществляется – http://www.nmnby.org/pub/050704/toler.html.
92. Патлах І.М. Національний менталітет: теоретико-концептуальна парадигма // Держава і право. – 2001. – Випуск 9. – С. 528-538.
93. Петровская Л. К вопросу о природе конфликтной компетентности // Вестник Моск. ун-та. – Сер. 14. – Психология. – 1997. – № 4. – С. 41-45.
94. Платон Государство – М.: ЭксМО-Пресс. – 1998. – 250 с.
95. Погодина А. Толерантность: термин, позиция, смысл, программа – http://www.1september.ru/ru/his/2002/11/2.htm.
96. Покровская Н. Мультикультурализм как путь глобализации // Личность и Культура. – 2001. – № 5/6. – С. 11-12.
97. Политика Эстонской Республики в области интеграции и натурализации // http://www.narochnitskaia.ru/cgi-bin/main.cgi?item=1r550r050 304030233.
98. Политология: энциклопедический словарь. – М.: Изд-во Московского коммерческого университета, 1993. – 429 с.
99. Попадюк К. Толерантність на практиці: з досвіду роботи американських педагогів // Виступ на регіональній конференції з проблем толерантності. – Ужгород, грудень 2003 – http://visnyk.iatp.org.ua/visnyk/ issue_article;19;2/.
100. Присяжнюк М. В Україні розпочався новий виток політичних взаємовідносин – http://rupor.info/full.php?aid=59149.
101. Прокопчук М. Вивчаємо історію ґолокосту – виховуємо толерантність та культуру миру – http://visnyk.iatp.org.ua/visnyk/issue_article;23;4/.
102. Решетніков Ю. Толерантність у контексті міжрелігійних відносин в Україні: нові можливості і нові виклики – http://www.risu.org.ua/freedom/ analytics/article;7385/.
103. Сака В. Национально – возрожденческие отношения как фактор транзита к демократии (Молдова, Румыния, Украина) – http://www.e-journal.ru/bzarub-st3-17.html.
104. Седов Е.А. Информационно-энтропийные свойства социальных систем // Общественные науки и современность. – 1993. – № 5. – С. 92-100.
105. Сериков А. Событийность социальной реальности и толерантность // Социальная гетерология и проблема толерантности. – Под ред. А. Зенковой, В. Кемерова, Т. Керимова. – Екатеринбург, 2001. – С. 37–50.
106. Сімейний Кодекс України / від 10 січня 2002 року зі змінами та доповненнями – http://www.svadba.kiev.ua/content/view/910/468/.
107. Скворцов Л.В. Толерантность: иллюзия или средство спасения? // http://www.tolerance.ru/review-hist/ill-iti-sredstvo.html).
108. Смирнов А. Толерантность: насилие бытия или власть события? // Социальная гетерология и проблема толерантности. – Под ред. А. Зенковой, В. Кемерова, Т. Керимова. – Екатеринбург, 2001. – С. 20–37.
109. Темичева Е. Толерантность как условие существования // Агентство социальной информации – http://www.asi.org.ru/ASI3/main.nsf/0/ 161EF211CE343C49C3256 CA700448122.
110. Темичева Е. Толерантность как условие существования / Интернет и толерантность – http://tolerance.fio.ru/nindex.php?n=143.
111. Тищенко Ю. Українська поліетнічність та принципи толерантності – http://www.cidct.org.ua/uk/studii/1-2(05)/7.html.
112. Толерантность в России: свои и чужие – http://gm.websib.ru/6/tolerance/state.html.
113. Турчин В. Тоталитаризм // Погружение в трясину. М, 1991. – 560 с.
114. Федеральная целевая программа "Культура России (2001 – 2005 годы)" / Утвер. Постановлением Правительства РФ от 14 декабря 2000. – № 955.
115. Федеральная целевая программа "Формирование установок толерантного сознания и профилактика экстремизма в российском обществе (2001 – 2005 годы)"/ Утвер. Постановлением Правительства РФ от 25 августа 2001. – № 629.
116. Федеральный закон «О национально-культурной автономии» – № 74-ФЗ / в ред. от 22.08.2004 № 122-ФЗ.
117. Хомяков М. Роль СМИ в достижении социальной толерантности и общественного согласия // Материалы междунар. конф. – Екатеринбург, 2002. – С. 94–110.
118. Хомяков М. Толерантность в христианской философии // Философия и общество. – М, 1999. – № 2. – C. 160-188.
119. Цыган в Eвросоюзе по-прежнему притесняют – EuroNews – http://www.euronews.net/create_html.php?page=detail_europa&article=321274&lng=10&PHPSESSID=01ef0d2e2696362b295b25da4c859cbc.
120. Человечков К. Толерантная речь в поликультурных отношениях – http://www2.usu.ru/philosophy/soc_phil/rus/texts/tolerance.html.
121. Человечков К. Толерантная речь как реальность поликультурных отношений: от элитной практики к массовой идеологии // Социальная гетерология и проблема толерантности. – Под ред. А. Зенковой, В. Кемерова, Т. Керимова. – Екатеринбург, 2001. – С. 147–162.
122. Шалин В. В. Толерантность: культурная норма и политическая необходимость – Ростов н/Д, 2000. – 287 с.
123. Шемякин Я. Этнические конфликты: цивилизационный ракурс // Общественные науки и современность. – 1998. – № 4. – C. 49-60.
124. Шрейдер Ю. Закон Лотмана в культурологии // Информационное общество: культурологические аспекты и проблемы / Тезисы докладов Международной научной конференции. – Краснодар, 1997. – С. 29-30.
125. Эллис Э. Новые коалиции, новые парламенты // Политические исследования. – 1993. – № 6. – С. 83-86.
126. 2005 год начинает декаду ассимиляции цыган// http://news.nbc.com.ua/NEWSactionISarticleANDtext_idIS5211.html.
127. Abrams D., Michael A. Social Identity and Social Cognition: an introduction – Mass.: Blackwell, 1999. – 175 p.
128. Fiske S.T., Shelly E. Taylor. Social Cognition. 2nd ed / McGraw-Hill series in social psychology. – New York: McGraw-Hill, 1991. – 356 p.
129. Aleinikoff T. A., Klusmeyer D. Citizenship Today: Global Perspectives and Practices – Washington: Carnegie Endowment for International Peace, 2001, – 145 p.
130. Almond G. Comparative Political Systems // Journal of Politics. – 1956. – № 3. – P. 398-447.
131. Almond G., Bingham P.G. Comparative Politics: A Developmental Approach. – Boston, 1966. – 346 p.
132. Almond G., Verba S. The Civic Culture: Political Attitudes and Democracy in Five Nations. – Princeton, 1963. – 350 p.
133. Avery Patricia G. Developing Political Tolerance // http://www.indiana.edu/~ssdc/poltoldig.htm.
134. Barberini G. La politique europeennedes institutions religieuses et ecclisiastique// XII Congress Mondial del'AISP. – Rio-de-Janeire, 1982.
135. Barnum D. and Sullivan J. Attitudinal Tolerance and Political Freedom in Britain // British Journal of Political Science. – 1989. – Vol. 19. – P. 136-246.
136. Barry N. Political