УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА В КИТАЇ: ПРОБЛЕМИ РЕЦЕПЦІЇ

Краткое описание

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

На правах рукопису

ІСАЄВА Наталя Станіславівна

УДК 821.161.2(510)

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА В КИТАЇ:
ПРОБЛЕМИ РЕЦЕПЦІЇ

10.01.05 порівняльне літературознавство

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Грицик Людмила Василівна,
доктор філологічних наук,
професор.

Київ - 2002

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ...................................................................3
ВСТУП.....................................................................................................................4
РОЗДІЛ 1 Основні тенденції розвитку порівняльного літературознавства в
Китаї................................................................... ................................19
РОЗДІЛ 2 Проблеми рецепції української літератури в Китаї.......................52
2.1. Основні форми рецепції........................................................................... 52
2.2. Типологія українського та китайського романтизму (у діахронному зрізі)............................................................................................................72
2.3. Т.Шевченко й Лі Бо: типологія художнього мислення ......................115
РОЗДІЛ 3 Поезія Т.Шевченка в китайських перекладах: проблема відображення національної специфіки оригіналу в перекладі.....125
ВИСНОВКИ.........................................................................................................185
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...........................................................188

ВСТУП

Актуальність теми. Взаємини України з країнами Сходу в останній час привертають увагу дослідників, перетворюючись на предмет багатостороннього наукового вивчення. Культурно-історичний та літературно-мистецький аспекти є їх невід’ємною складовою частиною. Дослідження цього матеріалу повинно грунтуватися на нових концептуальних підходах із перспективою сучасного бачення розвитку міжнародної культурної комунікації. Перш за все це стосується малодосліджених літературних контактів України з країнами Сходу, і безпосередньо з Китаєм.
Процес проникнення української літератури в китайську є складовою частиною двосторонніх міжлітературних взаємин між Україною та Китаєм, які на сьогоднішній день портребують ретельного і різнобічного вивчення. За словами І.Нєупокоєвої, вивчення творчої взаємодії літератур її різноманітних аспектів, форм і художніх результатів є врешті-решт центром усієї літературознавчої проблеми” [129, с.30].
Очевидно, що контактні літературні зв’язки етнічно споріднених та географічно близьких народів дають найбагатший матеріал для порівняльних досліджень. Адже, тут легко віднайти усі прояви і форми літературних взаємин. Напевно, саме тому на сьогодні переважна більшість порівняльних досліджень локалізована в межах регіонів, що об’єднують генетично чи історично споріднені літератури. Якщо поглянути на історію взаємин української літератури з іншими, то стає очевидним, що найбільш давні й послідовні з них складалися з найближчими сусідами країнами слов’янського світу, а далі з країнами Західної Європи. Тому у вітчизняному літературознавстві склалася традиція типізувати явища української літератури з літературами, які стадіально і структурно цілком їй відповідали, тобто літературами православно-слов’янської спільноти, а також європейськими. Однак в оцінці ролі й місця слов’янських літератур у процесі становлення Ренесансу як міжнародного літературно-мистецького напряму думки учених розділились. Так, Д.Наливайко впевнений, що Відродження у східних слов’ян (а значить і в Україні) це проблема передусім європейська, і її продуктивне розв’язання можливе лише на основі традиційного розуміння” Відродження, як великого ідейного і художнього руху, що виник в Європі на зламі суспільно-історичних формацій, дія якого поступово поширилася на весь континент” [124, с.64]. Натомість Н.Конрад доводить, що Відродження - це тривалий в інтернаціональному плані культурно-історичний процес, який розпочався у VШ ст. на берегах Тихого океану, в Китаї, котився майже упродовж тисячоліття через євразійський континент і завершився в ХVП ст. на берегах Атлантичного океану в Англії [80, с.249-250]. Отут уперше зроблена спроба поєднати художні системи західних і східних літератур та вивести теоретичну можливість наскрізних процесів” (термін І.Неупокоєвої), що пронизують, а отже й типологізують літератури на всьому Євро-Азіатському континенті. Проте у свій час теорію М.Конрада спростовували, аргументуючи це надмірним розширенням меж Відродження, що ніби-то привело до послаблення його специфічних рис. В результаті - зв’язки слов’янських літератур зновтаки замкнулися в межах Європи, неодмінно спираючись на соціальні та ідеологічні чинники. Ми ж намагаємося довести, що є підстави розглядати взаємовідносини української літератури зі східними (зокрема з китайською) у межах єдиного міжлітературного синтезу, вільного від традиційного бачення неможливості перетину літературних процесів Заходу і Сходу. Адже у світлі сьогоднішнього бачення проблеми міжлітературної комунікації, національні літератури вийшли за межі будь-якої (національної, регіональної, європейської) ізоляції і розвиваються в контексті різноманітних літературних систем. При цьому в міжнародній літературній комунікації беруть участь не тільки генетично споріднені літератури, але й віддалені. Таку особливість різних національних літератур Д.Дюришин [47, с.14] зводить до чергування імпульсів, що розвиваються в процесі історичного співіснування літератур. При цьому реалізується закономірність визначаючої ролі приймаючої літератури, котра модифікує національні імпульси у відповідності з динамікою власного розвитку, з власними потребами і можливостями.
Довгі часи ідеологічна завіса, геополітичні чинники, зовнішньополітичні упередження стояли на заваді розвитку всебічних і всеохоплюючих зв’язків між Україною й Китаєм. Потреба в них стала особливо нагальною після проголошення України незалежною державою у серпні 1991 року. До цього часу Україна з її культурними традиціями та історичною спадщиною сприймалася в Китаї спочатку через призму російсько-китайських політичних відносин, а потім як складова частина єдиного й неподільного” Радянського Союзу. Звістка про проголошення України незалежною державою викликала зростання дослідницького інтересу китайців до нашої країни вже з позицій вивчення самобутності її культурно-історичного розвитку. Серед завдань, що поставив голова Комітету українознавства Китаю Цзян Чанбін перед китайськими вченими визначальним є правдиво та об’єктивно висвітлювати історію та реальність України, широко знайомити з ними китайських читачів” [197, с.159-160]. У свою чергу вітчизняні українознавці мають можливість досліджувати культурні й літературні контакти України з Китаєм як аспект самовизначення української нації та пізнання свого через рецепцію в новому культурному середовищі. Адже, найважливішою рисою національної літератури, і культури в цілому, учені називають її внутрішню потенцію до поширення сфери свого впливу. Тобто, сутність культури така, - зауважує М.Данилевський, - що вона утверджує себе через контакти з іншими культурами і через своє буття в інших культурах” [41, с.107]. Звичайно, на взаємодію культур впливає ряд факторів, серед яких варто особливо відзначити й територіальний. Географічне розташування зумовлює те, в зоні впливу яких культурно-історичних типів” (термін М.Данилевського) перебуває конкретна національна література, а також визначає фактори і форми міжлітературного обміну. Зауважимо, що прямі двосторонні китайсько-українські контакти простежуються лише від початку ХХ ст. (хоча зародилися вони значно раніше), однак це не виключає можливості типологізувати явища, які виникли в літературах наших країн. Адже Китай і Україна в певні періоди свого історичного розвитку переживали етапи підвищення соціальної на національної активності, культурного піднесення і спаду, загостреної уваги до власної історико-літературної спадщини й захоплення цінностями, принесеними ззовні тощо.
У зв’язку з цим важливе значення має концепція міжлітературних синтезів” Д. Дюришина, яка, за оцінкою П.Топера, покликана подолати обмеженість методології порівняльного літературознавства й актуалізувати вивчення взаємозв’язку і взаємодїї національних літератур [172, с.17]. На перший погляд здається, що цей аспект не є сутнісно важливим при порівнянні віддалених літератур. Однак, зауважимо, що поняття «синтезу» у теорії Д.Дюришина охоплює не тільки проблеми розподілу національних літератур за групами та спільнотами, але й відтворює сам процес пізнання літературного явища в найширшому контексті. Таким чином, наголошує вчений, сам принцип дослідження неминуче повинен мати на увазі існування певних синтезів” [49, с.243]. Ця концепція доповнює теорію Р.Уеллека про необхідність типологізації літературних явищ, що виникли на різному національному матеріалі. Учений доводить хибність тези про відрубність літератур, розглядаючи взаємовідношення всезагальної й національних літератур як діалектичний процес.
На відміну від Р.Уеллека російські вчені В.Жирмунський та М.Федоренко закликали переборювати традиційний європоцентризм порівняльних досліджень і брати до уваги мало відомі з причин географічної віддаленості від європейського світу країн. У своїх роботах М.Федоренко дійшов висновку, що суттєвою перешкодою на шляху вивчення зв’язків віддалених літератур є не тільки європоцентриський схематизм, а й догмати азіацентризму [182, с.312-329]. В основу першого, на думку М.Федоренка, лягла концепція антисвітів, сутність якої у постулаті Р.Кіплінга про фатальну несумісність культур двох осередків Сходу і Заходу, яким ніби-то не судилося зійтися. Друга доктрина є антитезою до першої і грунтується, наприклад, на переконанні китайців про свою виключність і зверхність над усіма народами світу. Воно зародилося ще в стародавньому Китаї і знайшло своє подальше втілення в роботах реформатора Цзоу Жуна, частково Лян Цічао та ін. Наукову неспроможність цих доктрин М.Федоренко доводить тим, що визначає всесвітню літературу”, як і процес її постійного руху, поняттям єдиним, цілісним і всеохоплюючим. На думку вченого поняття Схід” і Захід” категорії історичні. Введення їх до наукового та літературного вжитку є умовним, а не абсолютним” [182, с.355]. Ще одним важливим здобутком М.Федоренка є його підвищена увага до самобутності кожної національної літератури Заходу і Сходу з урахуванням перетину часових і просторових стрижнів, зближення віддаленого і сучасного, бачення минулого в сучасному і майбутнього в минулому” [182, с.337-338]. Отже, береться до уваги діахронія розвитку історико-літературних процесів у різних країнах, що уможливлює зіставлення явищ, віддалених простором і часом. Ці погляди знаходять своєрідне продовження в теоретичній концепції Н.Конрада, який обгрунтовує мету дослідження східного матеріалу необхідністю створення нової концепції історії світової літератури. Остання, на думку вченого, повинна відповідати розширеному в контексті початку ХХ ст. володінню вченими літературним матеріалом та їх новим уявленням про літературний поступ. Вивчення східних літератур дасть змогу глибше зрозуміти сутність літератури як суспільного явища, а також природу специфічних засобів літературного вираження. Думки російських учених доповнює теорія «перегуку з великими» О.Білецького, суть якої полягає в тому, що художня спадщина минулого активна, і в літературі весь час здійснюється зв’язок між письменниками синхронно і діахронно. Тому цілком правомірним вчений вважає, наприклад, порівняння Т.Шевченка не лише з О.Пушкіним, Г.Гейне, В.Гюго, але й з Овідієм, Ф.Петраркою, Р.Бернсом.
Викладені теорії спонукають до розгляду проблеми концептуального осмислення взаємин художньо-естетичних систем літератур Заходу й Сходу. Філософ І.Бичко стверджує, що у східній філософії морально-етична тематика явно домінує над натуралістично-емпіричною”, східна парадигма головну увагу звертає на проблеми постійного самовдосконалення людини, а не вдосконалення світу”. Натомість західна філософська парадигма пильна саме до речово-предметної буттєвості світу, розглядаючи останній під кутом зору його руху” від первинного Хаосу до гармонічного Космосу [191, с.32-36]. Це твердження дає підстави досліднику української літератури в Кореї Кім Сук Вону розглядати культурні системи Заходу і Сходу як взаємодоповнюючі [70, с.3].
Ми не можемо беззастережно погодитися з таким підходом, який видається нам досить звуженим у конкретній ситуації, що торкається літературних взаємин України з Китаєм. Адже геополітичне положення України на межі європейської й азіатської цивілізацій зумовило формування відповідних рис української ментальності, а отже й культури. Національний характер, - зауважує І.Лисяк-Рудницький, - не являє собою чогось абсолютно унікального й оригінального, але радше індивідуальну комбінацію прикмет, які широко поширені у світі й спільні багатьом народам” [101, с.511]. Особливостями національного характеру українців дослідник визначає синтез прикмет, характерних для європейських і азійських народів. Поскільки країна підсумовує він, - рівночасно була у своїй соціяльній і політичній структурі частиною европейського світу, постільки українці прагнули до синтези між Сходом і Заходом” [101, с.520]. Подібні думки ми можемо простежити також у роботах М.Грушевського, М.Хвильового, Л.Рудницького та ін. Тому українську культуру немає підстав ні протиставляти, ні об’єднувати зі східними (у нашому випадку з китайською) культурами, ні ставити в позицію доповнюючої. Таким чином, актуальність дослідження зумовлюється насамперед концептуальним підходом до рецепції української літератури в Китаї, який полягає у визнанні взаємопроникнення і синтезу двох культурних систем. Шляхів рецепції виокремлюється чимало: це, насамперед, сприйняття української літератури через набутий у попередні періоди досвід (історичні документи, робота українських пасторів у складі РДМП), посередництво перекладів, виконаних з інших мов, науково-популярні статті, науково-критичну літературу (у тому числі й західноєвропейську), теоретичні праці з історії й терії компаративістики та переклади, виконані безпосередньо з оригіналу. Проблемою першорядного значення є художній переклад з погляду реципієнта, який сприймає іншолітературні твори у своєму читацькому середовищі. Відтак увага до реципієнта, тієї інформації, якою він володіє, є важливим моментом у вивченні самого перекладу, оскільки тут саме перекладач виступає і реципієнтом, і людиною, що засобами своєї мови відображає український текст. Коло поширення української літератури в Китаї все ж не обмежується підготовленою аудиторією, а включає й масового читача, що, як показує вивчення процесів входження української літератури в Китай, покладало додаткові функції на роботу перекладача, який з українського тексту творив китайський, виражаючи моменти очікування китайської аудиторії. Як наголошує Ю.Лотман, сам факт можливості багаторазового художнього перекладу одного й того ж твору різними перекладачами свідчить про те, що замість точної відповідності текстові Т1 у цьому випадку протиставлений певний простір. Будь-який із текстів т1,т11,т111...тп, що заповнює його, буде можливою інтерпретацією відправного тексту” [103, с.15].
Основний об’єкт нашого дослідження переклади поезії Т.Шевченка, які для китайців є втіленням єства українського народу, його художньої творчості і культури в цілому. Вже на початку ХХ ст. Т.Шевченко першим з українських авторів був перекладений китайською мовою. У 1921р. в бібліографічній розвідці про поета Лу Сінь зауважив, що вся південноросійська поезія здобула конкретний вираз у його віршах [206, с.565]. Ця думка залишається провідною в китайській оцінці творчості Т.Шевченка й до тепер. Окрім того, протягом століття Т.Шевченко лишається одним з найпопулярніших українських письменників у Китаї. Так, за останніми даними [90, с.2], з 1921 р. до 1998 р. Заповіт” перевидавався у цій країні більш як 22 рази у 13-ти варіантах перекладу. Біографічні статті про Т.Шевченка вміщені у китайському вузівському підручнику Історія європейської літератури” (1964), а також у провідних літературозновчо-енциклопедичних виданнях, таких як Біографії найвидатніших зарубіжних письменників”, Велика китайська енциклопедія: зарубіжна література”, Великий словник письменників світу” [90, с.17] тощо. Отже, сприйняття китайськими інтерпретаторами та читачами поезії Т.Шевченка проллє світло й на сприйняття у цій країні української культури в цілому.
У світлі сучасної теорії компаративістики актуальним є дослідження перекладної літератури саме з погляду усвідомлення її особливостей у новому читацькому середовищі. Як зауважує П.Топер, переклад виконує функцію комплементарності: не тільки виявляє моменти, суголосні новому літературному оточенню, але й впливає на творчість письменників, тобто вносить у цю культуру те, чого їй бракує, але для сприйняття чого вже склалися передумови [172, с.42]. Тому порівняльний аналіз творів української літератури (і безпосередньо поезії Т.Шевченка як найхарактеристичної” за словами М.Дашкевича, постаті в українській літературі) та їх перекладів китайською мовою порушить не тільки проблему відтворення національної своєрідності оригіналу, але й сприйняття України (ментальності українського народу, його звичаїв та традицій, його історії та культури) крізь призму східної (безпосередньо китайської) психології, естетики і культури в цілому.
Метою дослідження є пошук концептуальних підходів до інтерпретації проблеми рецепції української літератури в Китаї. Остання, в свою чергу, передбачає з’ясування типологічної сутності подібних явищ в українській та китайській літературах, а також розкриття внутрішньої закономірності їх виникнення та розвитку. Мета дослідження визначає її завдання:
1) Зокрема, аналіз форм рецепції української літератури в Китаї, розкриття їх соціально-історичної обумовленості та художньо-естетичної мотивації.
2) Дослідження перекладів творів української літератури в Китаї як однієї з форм літературної рецепції, обгрунтування зумовленості відбору перекладних творів (а саме, підвищеної уваги китайських перекладачів до творів української літератури з яскраво вираженим романтичним забарвленням, і до поезії Т.Шевченка як вершинного явища). Зіставити поетичні твори Т.Шевченка та Лі Бо в контексті типології українського та китайського романтизму. Асинхронність розвитку цього літературного напряму в китайській та українській літературах зосереджує дослідницький інтерес на пошуках аналогій. Останні стають очевидними при розкриття сутності романтизму в китайській та українській літературах, визначенні історико-соціальних передумов його виникнення і розвитку, а також дослідженні художнього мислення основних його представників.
3) Проаналізувавши китайські переклади поезій Т.Шевченка, визначити основні принципи відтворення національної специфіки оригіналу в перекладі. З’ясувати фактори, які в процесі міжлітературної комунікації сприяють збереженню національної специфіки іншомовного твору, а також зумовлюють його адаптацію” в новому культурному середовищі.
У своєму дослідженні ми врахували різночитання терміну рецепція” в сучасному літературознавстві, але в контексті конкретних завдань і методологічних прийомів запропонованого дослідження, ми сприймаємо його як сукупність форм і засобів сприйняття української літератури в новому культурному середовищі через призму дослідження типологічної сутності засвоюваних явищ. При цьому враховуватиметься ряд зовнішніх чинників міжлітературної комунікації (історичний, соціальний, психологічний, ідеологічний)
Проблема рецепції української літератури в Китаї є на сьогоднішній день малодослідженою як в українському, так і в китайському літературознавстві. Зокрема її торкаєтьнся І.К.Чирко у своїх дослідженнях Китайська література і Т.Шевченко” (1976), КОБЗАР” китайською мовою” (1984), Нові обрії” (1986), Українсько-китайські літературні зв’язки” (1993). Усі ці праці містять докладну інформацію про переклади поезії Т.Шевченка в Китаї. Проте дослідник ставить за мету лише збір і класифікацію фактичного матеріалу та визначення послідовності освоєння поезії Т.Шевченка. Проблема перекладу як форми міжлітературної рецепції бачиться тут, як і в статті М.Тимошика Китайські переклади творів Т.Шевченка” (1992), лише фрагментарно. На особливу увгу заслуговує розвідка О.Микитенка Українсько-китайські літературні зв’язки в їх історичному розвитку” (1993), в якій дослідник намагається з погляду історичної перспективи проаналізувати зумовленість китайсько-українських літературних контактів. Він подає власну періодизацію розвитку цих відносин, обравши за критерій історико-соціальну вмотивованість літературного поступу. Проблема рецепції тут поставлена лише у вигляді виявлення зовнішніх імпульсів, що зумовлюють готовність китайської літератури сприймати ті чи інші твори українського письменства. Внутрішні механізми рецепції української поезії в перекладах китайською мовою частково розкриває О.Огнєва у своїх статтях Леся Українка в перекладах Ге Баоцюаня” (1993), Канон фенлю та особистий шлях Лесі Українки” (1993). Дослідниця намагається проаналізувати злиття культурних феноменів у перекладному творі, визначити типологію творчого методу Л.Українки та поетики стародавнього китайського канону фенлю”, а також простежити ключові моменти перекладацького сприйняття українського тексту з урахуванням активізації нової філософсько-естетичної концепції світу.
Що стосується подібних досліджень в самому Китаї, то тут проблема літературної рецепції практично не ставиться, оскільки більшість з них мають описово-інформативну орієнтацію. Так, співробітник Центру українознавства при Уханьському університеті Лю Дун у своїй праці Науковий, освітній, культурний обмін України з Китаєм” (1990 р.) робить спробу систематизувати усі події та явища, які окреслюють розвиток українсько-китайських взаємин, включаючи літературні. Мається на увазі переклад літературних творів, обмін делегаціями письменників і культурних дячів, спільні святкування видатних дат тощо. Варто зауважити, що дослідниця розглядає українсько-китайські літературні взаємини в основному як складову частину радянсько-китайських. Цим пояснюється і концепція Лю Дун, суть якої полягає в тому, що літературний обмін між Україною і Китаєм зумовлений загальною програмою розвитку дружніх відносин між Китаєм і колишнім СРСР. Тут, по-перше, проявляється упередженість і обмеженість поглядів дослідниці, а по-друге, проблема рецепції зводиться до спрощеного бачення лише зовнішніх (головним чином ідеологічних) причин міжлітературної комунікації. Праця Лю Дун більшою мірою систематизуюча, ніж аналітична, проте наведені факти і вичерпний перелік українських видань в Китаї, дають змогу вже сьогодні простежити динаміку китайсько-українських літературних відносин від 1949 р. до 1991р. Варті уваги також праці китайських шевченкознавців, перш за все відомого перекладача і знавця української літератури проф. Ге Баоцюаня та співробітника відділу міжнародних зв’язків Уханьського університету Куан Цзенцзюня. Так, Ге Баоцюань описує проблему сприйняття поезії Т.Шевченка в Китаї у своїй праці Моє ставлення до Т.Шевченка та як я перекладав Кобзар” [279, с.434-446]. Окрім історії власних перекладів поезій Т.Шевченка Ге Баоцюань коротко описує свої враження від знайомства з Кобзарем” і визначає витоки натхнення у роботі над його перекладом. Тут частково розкривається внутрішня (психологічна) зумовленість сприйняття Кобзаря” в Китаї, яка нерозривно пов’язана з такими особливостями шевченкового вірша, як висока емоційність, жива образність та народно-пісенна основа. Про це говориться і в дослідженні Куан Цзенцюаня Т.Шевченко в Китаї” [90]. Автор намагається синтезувати думки різних літературознавців, відтворивши основні етапи освоєння творчості Т.Шевченка в Китаї. Найважливішим для нас є розділ, присвячений літературознавчому аналізу перекладених поезій. Тут зокрема подається коментар Чжоу Цінбо до двох поезій Т.Шевченка періоду заслання*. Дослідник зосереджує увагу на таких особливостях шевченкової поезії, як відтворення зорової картини природи через протиставлення темряви (символа зла, несправедливості) та світла (символа добра, краси, свободи), розгортання мотиву страждань вигнанця та перевага почуття над думкою. Усі ці моменти ми можемо простежити в класичній китайській поезії.
Отже, наведені праці тією чи іншою мірою висвітлюють окремі аспекти рецепції українскої літератури в Китаї. Комплексний підхід до вивчення цієї проблеми застосований у нашому дослідженні вперше.
Методологічний підхід до розгляду теми базується на основних принципах порівняльно-історичного вивчення літератури, суть яких, за М.Кравцовим [88, с.64], полягає у поєднання теоретичного аналізу з конкретними розглядом матеріалу, диференційованому підході до визначення форм літературних зв’язків та взаємовідносин, а також дотриманні послідовності індуктивного дослідження літературних явищ. Важливо, що в процесі міжлітературної комунікації головна роль відводиться сприймаючій стороні як творчому й активному фактору цієї комунікації. Останнє положення бере свої витоки в теорії зустрічних течій” О.Веселовського і конкретизується в роботах В.Жирмунського, О.Білецького, Д.Дюришина, П.Топера, а також прихильників сучасної теорії літературної герменевтики Р.Ескарпі, В.Ізера, Г.-Р.Яусса та ін. Методологічні принципи останніх також враховані у нашому дослідженні. Це, перш за все, соціологічний метод Р.Ескарпі, що виражається у внутрішній залежності змісту і структури творчості письменника (перекладача) від читача, а також метод рецептивної естетики В.Ізера та Г.-Р.Яусса, який передбачає співвідносність тематики й проблематики перекладних творів з відповідними тенденціями сприймаючої літератури, а також її соціальним та історичним контекстом.
В основу дисертації покладено принципи сучасної класифікації міжнародних літературних явищ щодо типологічних сходжень та генетичних контактів. За класифікацією Д. Дюришина, типологічні сходження поділяються на: 1) суспільно-типологічні (обумовлені соціальними та ідейними факторами); 2) літературно-типологічні (зумовлені іманентними законами розвитку літератури); 3) психологічно-типологічні (пов’язані з індивідуально-психологічною схильністю творчої особистості до певних форм художнього вираження). Таким чином, при порівнянні ми будемо враховувати як власне літературні, так і позалітературні фактори, що зумовлюють подібність художніх явищ.
У межах різних напрямів розвитку теорії порівняльного літературознавства акценти дослідження цих явищ розставлені по-різному. Для нашої роботи найбільш актуальними є різні методологічні прийоми, напрацьовані представниками слов’янської школи компаративістики (О.Веселовським, І.Франком, М.Драгомановим, О.Котляревським, М.Конрадом, А.Кримським, і пізніше Д.Наливайком, Д.Дюришиним та ін.) і доповнені розробками китайських компаративістів (Лу Сіня, Ван Говея, У Кана, Вень Ідо, і сучасних Лю Жоюя, Є Вейляна, Гу Тяньхуна та ін.) Працям останніх в дисертації приділена особлива увага, що викликана необхідністю уникнути однобічного висвітлення східного матеріалу виключно з позицій традиційних західних теорій. Орієнталізм, - наголошує Е.Саїд, - нехтував Сходом як системою мислення про Схід” [151, с.546]. Тому сучасні китайські компаративісти запропонували синтезувати критерії дослідження літератури, напрацьовані західною та східною теорією літератури з урахуванням їх особливостей. Такий синтез вирішуватиме проблему визначення спільної теоретичної основи порівняння явищ віддалених літератур у межах світової літератури.
Наукова новизна нашого дослідження полягає як у виборі матеріалу і теми, так і в постановці проблеми. Це перше дослідження української і китайської літератур в межах порівняльного аналізу. У теоретичній частині роботи вперше подаються матеріали, напрацьовані китайськими компаративістами. Вперше реалізується комплексний підхід до інтерпретації проблеми рецепції української літератури в Китаї, що включає історичний, теоретичний і практичний аспекти. Дисертація є також першою шевченкознавчою працею, в якій твори українського поета розглядаються на матеріалі перекладів китайською мовою. Уперше зіставляється творчість Т.Шевченка та Лі Бо в контексті типологічних сходжень українського та китайського романтизму. Нарешті, проблема відтворення національної специфіки поезії Т.Шевченка в перекладах китайською мовою вперше розглядається з позицій теорії рецептивної естетики.
Практичне значення праці Результати дослідження можуть бути використані в підготовці вузівських курсів історії зарубіжної літератури, порівняльної типології, теорії та практики перекладу, а також при розробці спецкурсів, підготовці історії української літератури у зв’язку з іншими літературами світу.
Ап­ро­ба­ція ре­зуль­та­тів ди­сер­та­ції. Ре­зуль&sh

Список литературы

ВИСНОВКИ

Освоєння української літератури в Китаї складний і багатоаспектний процес, який розвивається за законами внутрішньолітературної мотивації засвоєння чужого національною літературою та у відповідності до суспільно-політичної та ідейно-естетичної зумовленості формування українсько-китайських літературних взаємин. На початку ХХ ст. розвиток порівняльного літературознавства в Китаї спонукав до різностороннього вивчення не лише своєї, але й інших літератур, включаючи українську. Цьому сприяли й пошуки китайської теоретичної думки, суть якої в тому, що:
- кожна національна література, як західна, так і східна, є складовою частиною єдиного світового літературного процесу;
- літератури Заходу і Китаю є взаємодоповнюючими і взаємо-проникаючими художніми системами, вивчення яких потребує застосування дедуктивного (Лу Сінь) та індуктивного (Вень Ідо) методів типологізації літературних явищ;
- отеоретизоване вивчення літературного матеріалу призводить до найглибшого розуміння існуючих літератур;
- вивчення китайської літератури в контексті інших (особливо західних) потребує запровадження методу тлумачення” (чаньфа), суть якого полягає у порівннянні й узагальненні теоретико-методологічних підходів до вивчення літературних явищ, напрацьованих західними і китайськими літературознавцями;
- рецепцію іншонаціонального літературного матеріалу в Китаї необхідно розглядати як проблему психології творчості та читацького сприйняття.
Протягом усіх періодів розвитку порівняльного літературознавства в Китаї акцент робився на грунтовному ознайомленні з іншими національними літературами, що активізувало перекладацьку справу. На просес входження української літератури в китайську значною мірою впливали ідеологічні та політичні чинники, пов’зані з присутністю української громади в Китаї, а також розвитком відносин між Китаєм та колишнім Радянським Союзом. Це зумовлювало й відповідні форми рецепції: спочатку окремі дослідження китайських науковців (оригінальні та перекладні) про українську літературу в контексті вивчення російської літератури та літератур поневолених народів, оглядові матеріали про українську культуру в діаспорній пресі. У 50-і роки відбуваються зустрічі письменників, спільні святкування ювілеїв видатних діячів культури, українська дійсність знаходить художнє висвітлення у творах окремих китайських поетів, продовжується критичне осмислення української класики, однак з яскраво вираженим ідеологічним підтекстом. Водночас активізується переклад українських авторів через посередництво німецьких, англійських та російських текстів. У середині 80-х років ситуація докорінно змінюється. Відтоді в літературній критиці простежується часткова відмова від ідеологічної мотивації оцінки української літератури та закріплюється домінування художнього чинника при відборі творів для перекладу. До тепер художній переклад лишається найбільш промовистою формою рецепції української літератури в Китаї.
У цій країні перекладалися ті українські автори, твори яких були суголосними аурі” китайської літератури. Поезія Т.Шевченка відповідала романтичним тенденціям, що розвивалися в китайській літературі на початку ХХ ст, і водночас збуждувала у свідомості китайських читачів глибокі пласти власного культурного досвіду, навертаючи до власних витоків, і насамперед - до творів Лі Бо великого романтика доби Тан.
В цілому, український романтизм, вершинним явищем якого є творчість Т.Шевченка, виявляє типологічні ознаки з танською поезією. Їх спільними літературно-художніми відкриттями є демократизація мистецтва, народно-поетична основа творчості та діалектична єдність реального та ідеального світів у процесі художнього відтворення дійсності.
Подібні риси проявляються і в структурі художнього мислення українських романтиків та стародавніх китайських поетів танської доби Лі Бо, Ван Вея, Чжан Сюя, Гао Ши, Цєнь Шеня, Ван Чанліна та ін. Як і українські романтики, танські поети творили соціальні утопії” - гармонійне суспільство, засноване на гуманістичних принципах співіснування та природного права людей, провадили ідею месіанства, сприймали природу як вічну субстанцію, сакралізували минуле, героїзували історію. Саме такий тип художнього мислення був тією зустрічною течією”, яка сприяла органічному входженню поезії Т.Шевченка в китайську літературу.
Поетичний світ Лі Бо яскравого романтика та істинно народного поета близький до Шевченкового ставленням до божественної суті (Бог позбувається аури святості, людина у центрі буття), розумінням природи (перенесення на неї ознак одухотворення), народною поетикою (фольклорні образи, сюжети народного життя, відповідна інструментальна побудова віршів), подібна символіка (наприклад, триєдине значення образу місяця).
Поезія Т.Шевченка сприймається в Китаї не тільки як літературне явище, що органічно вплітається в контекст романтичної поезії доби Тан, але й як еталон української літератури, позначений яскраво вираженою національною специфікою. Китайські переклади Т.Шевченка показали:
- рецепція крізь призму перекладу важливий процес засвоєння чужого;
- відтворення українського слова засобами китайської мови виявляється можливим;
- знайдені різні шляхи відтворення національної специфіки оригіналу в перекладі на віддалені” мови: перш за все - відтворення безеквівалентної лексики, а також залучення методів компенсації при відображенні лексико-морфологічних засобів образності оригіналу.
В цілому, проблема відтворення національної специфіки поезії Т.Шевченка розв’язувалася китайськими перекладачами в залежності від загальної концепції кожного з періодів творчості Кобзаря, набутим досвідом, накопичених знань про українську літературу й Україну взагалі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абаев Н.А., Нестеркин С.П. Человек и природа в чаньской (дзэнской) культуре: некоторые философско-психологические аспекты взаимодействия. // Проблема человека в традиционных китайских учениях: Сб. ст. М.: Наука, 1983. С. 57-72.
2. Абаев Н.А. Чань-буддизм и культурно-психологические традиции в средневековом Китае. Новосибирск: Наука. Сиб. отд., 1989. 272 с.
3. Аганина Л.А., Целышев Е.П. К проблеме типологии схождений в литературе развитых стран Востока // Известия АН СССР. Серия литературы и языка. М, 1983. Т.42. № 3 С. 218-229.
4. Айзеншток І.Я. Українські поети-романтики (вступна стаття) / Українські поети-романтики 20-40-х рр. ХІХ ст.: Зб. поезій. К.: Дніпро, 1968. С.7-64.
5. Александрова Г.А. Наукова спадщина Миколи Дашкевича і розвиток порівняльних досліджень в Україні в кінці ХІХ на початку ХХ ст.: Автореф. дис... к-та філолог. наук: 10.01.05. / Київський нац. ун-т. К., 2001. 16 с.
6. Антологія літератур Сходу / За ред. А.Ковалівського. Х.: Вид-во Харківського державного університету. 1961. 452 с.
7. Алексеев В.М. Китайская поэмо о поэте. Стансы Сы Кун Ту. (837-908). Перевод и исследование. Пг.: Имп. Акедемия наук, 1916 155 с.
8. Алексеев В.М. Китайская поэзия в образах и характеристиках // Китайская литература: Избранные труды / АН СССР. Ин-т востоковедения. М.: Наука, 1978. С. 99-115.
9. Алексеев В.М. Китайская поэзия. Идеологический очерк. // Китайская литература: Избранные труды / АН СССР. Ин-т востоковед. М.: Наука, 1978. С. 88-98.
10. Алексеев В.М. Поэт художник каллиграф о тайнах своих вдохновений. Китайская поэтическая трилогия. // Китайская литература: Избранные труды / АН СССР. Ин-т востоковедения. М.: Наука, 1978. С. 171-186.
11. Бабишкін О.С. Агатангел Кримський. Літературний портрет. К.: Дніпро, 1967. 114 с.
12. Бабич Б.М. Переклад поетичних творів Т.Шевченка у світлі філософ-ської проблеми розуміння. // Творчість Т.Г. Шевченка у філософській культурі України: Зб. наук. праць./ АН України . Ін-т філософії. К.: Наукова думка, 1992. С.78-80.
13. Бажан М.П. 20 поезій Мао Цзедуна // Всесвіт. 1959. - № 8. С. 21
14. Білецький Л.Т. Основи української літературно-наукової критики. К.: Либідь, 1998. 406 с.
15. Білецький О.І. К построению теории литературных стилей. / Праці: В 5 т./ АН УРСР. Ін-т літератури ім. Т.Г.Шевченка. К.: Наукова думка, 1966. Т.3. С. 495-504.
16. Білецький О.І. Об одной из очередных задач историко-литературной науки. (Изучение истории читателя). / Праці: В 5т. / АН УРСР. Ін-т літератури ім. Т.Г.Шевченка. К.: Наукова думка, 1966. Т.3. С. 255-273.
17. Білецький О.І. Проблема синтеза в литературоведении. / Праці: В 5 т. / АН УРСР. Ін-т літератури ім. Т.Г.Шевченка. К.: Наукова думка, 1966. Т.3. С. 505-526.
18. Бойко Л. Як розпинали Івана Дзюбу (Післямова) / І.Дзюба Інтернаціоналізм чи русифікація ? К.: КМ Academia, 1998. С. 250-266.
19. Бурков Б. Китай наш великий друг: Заметки советского журналиста. М.: Гослитиздат, 1959. 45 с.
20. Буяшенко В.В. Ментальність як парадигма співбуття : Автореф. дис... к-та філософ. наук.: 09.00.03 К., 1997. 26 с.
21. Ван Вей Поезії / Пер. з кит. Г.Туркова. К.: Дніпро, 1987. 182 с.
22. Ванслов В.В. Эстетика романтизма. М.: Искусство, 1966. 403 с.
23. Васильев Л. С. История религий Востока: Учеб. пособие М.: Высшая школа, 1988. 416 с.
24. Вахтин Б.Б. Возможен ли научный подход к художественному переводу // Народы Азии и Африки. 1952. № 3. С. 139-147.
25. Вервес Г.Д. В інтернаціональних літературних зв’язках: Питання контексту. К.: Дніпро, 1983. 383 с.
26. Вервес Г.Д. Як література самоутверджується у світі. К.: Дніпро, 1990. 452 с.
27. Вернадський В.І. Українське питання і російська громадськість // Вітчизна. 1988. № 6. С. 172-177.
28. Влахов С., Флорин С. Непереводимое в переводе. М.: Высш. шк., 1986. 416 с.
29. Воробьева Н.Н. Принцип историзма в изображении характера: Классическая традиция и советская литература. / АН СССР, Ин-т мировой литературы им. А.М. Горького. М.: Наука, 1978. 263 с.
30. Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрасного / Пер. с нем. М.: Искусство, 1991. 367 с.
31. Гадамер Г.-Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики / Пер. с нем. М.: Прогресс, 1988. 704 с.
32. Гердер И.Г. Избранные сочинения / Пер. с нем. М., Л.: Гослитиздат., 1959. 392 с.
33. Гнатенко П.І. Український національний характер. К.: ДОК-К, 1997 114 с.
34. Грабович Г. Шевченко, якого не знаємо: З проблематики символічної автобіографії та сучасної рецепції поета. К.: Критика, 2000. 317 с.
35. Грабович Г. Шевченко як міфотворець: Семантика символів у творчості поета / Пер. з англ. К.: Рад. письмен., 1991. 212 с.
36. Грацинський В. Українці в Китаї // ЕУД К. Нью-Йорк Чікаго Мальборн, 1995. Т.4. С.95
37. Грицик Л.В. Орієнталістика А.Ю.Кримського в контексті національного літературного процесу на поч. ХХ ст. // Вісник Київського університету: Іст.-філолог. науки. 1992. №7. С. 59-66.
38. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. К.: Либідь, 1993. Т.1. 391 с.
39. Грушевський М. Ілюстрована історія України. К.-Львів: МП Райдуга” кооп. Золоті ворота”, 1992. 526 с.
40. Дагданов Г.Б. Влияние чань-буддизма на творчество танских поэтов / На примере Ван Вэя (701-761) и Бо Цзюйи (772-846) / : Автореф. дис к-та филолог. наук.: 10.01.06./ АН СССР, Ин-т востоковед. М., 1980. 15 с.
41. Данилевський М. Росія та Європа” (аналіз) // Життя етносу: соціокультурні нариси. К.: Либідь, 1997. С. 94-107.
42. Дао де цзин”/ Древнекитайская философия. Собрание текстов: В 2т. / АН СССР. Ин-т философии. М.: Мысль, 1972. Т.1. С. 114-138.
43. Дашкевич Н. Постепенное развитие науки истории литератур и современные ее задачи // Университетские Известия. 1877. № 10. С.723-747.
44. Дзюба І. Ол. Білецький і проблема літературного синтезу / Між культурою і політикою. К.: Сфера, 1998. С. 149-175.
45. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація ? К.: КМ Academia, 1998. 272 с.
46. Дзюба І. Універсальні мотиви в Шевченковій поезії // Сучасність. 1996. №11. С. 103-118.
47. Дюришин Д. Межлитературные общности как конкретизация законо-мерностей мировой литературы // Проблемы особых межлитературных общностей. М.: Наука, 1993. С. 9-63.
48. Дюришин Д. Международные функции художественного перевода // Проблемы особых межлитературных общностей. М.: Наука, 1993. С. 208-218.
49. Дюришин Д. Теория сравнительного изучения литературы: Пер. со слов. М.: Прогресс, 1979. 320 с.
50. Жирмунський В.М. Литературные отношения Востока и Запада как проблема сравнительного литературоведения // Жирмунский В.М. Сравнительное литературоведение: Восток и Запад. Л.: Наука, 1979. С. 18-45.
51. Жирмунский В.М. Литературные течения как явление международное // Жирмунский В.М. Сравнительное литературоведение: Восток и Запад. Л.: Наука, 1979. С.137-157.
52. Жирмунский В.М. Проблемы сравнительно-исторического изучения литератур // Взаимосвязи и взаимодействия национальных литератур. М.: Из-во АН СССР, 1961. С. 52-66.
53. Забужко О.С. До проблеми історизму в філософському світогляді Шевченка // Творчість Т.Г. Шевченка у філософській культурі України: Зб. наук. пр. / АН України, Ін-т філософії. К.: Наукова думка, 1992. С. 48-54.
54. Завадка Б.В. Серце чистеє подай: Проблеми релігії у творчості Тараса Шевченка. Львів: ФЕНІКС Лтд.”, МП РАС”, 1993. 160 с.
55. Завадская Е.В. Культура Востока в современном западном мире. М.: Наука, 1977. 168 с.
56. Зорівчак Р. Словесний образ у художньому перекладі // Хай слово мовлено інакше...”: Проблеми художнього перекладу. К.: Дніпро, 1982. С. 51-64.
57. Івакін Ю.О. Коментар до Кобзаря” Т.Шевченка: Поезії 1847-1861 рр. К.: Наукова думка, 1968. 407 с.
58. Івакін Ю.О. Нотатки шевченкознавця: Літературно-критичні нариси. К.: Рад. письменник, 1986. 311 с.
59. Ізер В. Процес читання: феноменологія наближення // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. С. 261-277.
60. История Китая: Учебник / Под ред. А.В.Меликсетова. М.: Изд-во МГУ, 1998. 736 с.
61. История Китая с древнейших времен до наших дней / Под. Ред. А.В.Симоновской, М.Ф.Юрьева. М.: Наука, 1974. 534 с.
62. История отечественного востоковедения до середины ХІХ века. М.: Наука. Главная редакция восточной литературы, 1990. 435 с.
63. История отечественного востоковедения с середины XIX века до 1917 г. М.: Издательская фирма Восточная литература” РАН, 1997. 536 с.
64. История современной зарубежной философии: компаративный подход / Под. Ред. М.Я. Коренева. СПб: Лань, 1997. 480 с.
65. Історія української літератури: В 2 т. / За заг. ред. О.І.Білецького. К.: Вид-во АН УРСР, 1954. Т.1. 731 с.
66. Історія української літератури (Перші десятиліття ХІХ століття): Підручник / П.П. Хропко, О.Д. Гнідан, П.І.Орлик та ін. К.: Либідь, 1992. 512 с.
67. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн.: Навч. посібник / За ред. М.Т. Яценка. К.: Либідь, 1996. Кн. 2. 384 с.
68. Кирилюк Є.П. Тарас Шевченко: Життя і творчість. К.: Держ. вид-во художньої літератури, 1964. 649 с.
69. Ким Сук Вон Шевченко и корейськая литература. К.: Визант, 1997. 269 с.
70. Кім Сук Вон Шевченко і корейська література (Типологічні сходження і контактні зв’язки): Автореф. дис... к-та філолог. наук: 10.01.05 / Київський нац. ун-т. К., 1997. 27 с.
71. Кіктенко В.О. Становлення українського китаєзнавства (ХУШ- 41 р. ХХ ст.) : Дис... канд. іст. наук: 07.00.02. К., 1999. 143 с. (електронна версія).
72. Кобзев В.И. О философско-символическом смысле образов природы в китайской поэзии // Проблемы человека в традиционных китайских учениях: Сб. ст. М.: Наука, 1983. С. 140-152.
73. Кобзев В.И. Проблема природы человека в конфуцианстве (от Конфуция до Ван Ямина) // Проблемы человека в традиционных китайских учениях: Сб. ст. М.: Наука, 1983. С. 207-230.
74. КовалівськийА. Вивчення Сходу в Харківському університеті та Харкові у XVIII - XX віках // Антологія літератур Сходу. - Х.: Вид-во Харківського Ордена Трудового Червоного Прапора Державного Універсітету ім. О.М.Горького, 1961. - С.9 - 122.
75. Козлов А. Очерки из истории философии. Понятия философии. Философия восточная. К.: Типография университета св. Владимира (В.И.Завадскаго), 1887. 87 с.
76. Комаринець Т.І. Ідейно-естетичні основи українського романтизму: Проблеми національного й інтернаціонального. Львів.: Вища школа, 1983. - 223 с.
77. Кононенко П.П. Лао Ше і його твори // Всесвіт. 1979. № 11. С. 127-128.
78. Конрад Н.И. Древнекитайская литература // Избранные труды. Сино-логия. М.: Главная редакция восточной литературы, 1977. С. 392-514.
79. Конрад Н.И. К вопросу о литературных связях // Запад и Восток: Статьи М.: Наука, 1972. С. 315-327.
80. Конрад Н.И. Шекспир и его эпоха // Запад и Восток: Статьи. М.: Наука, 1972. - С. 245-264.
81. Конрад Н.И. Место первого тома в Истории всемирной литератури” : Введение // ИВЛ: В 9 т. / АН СССР. Ин-т. мир. лит. М.: Наука, 1983. Т.1. С. 14-20.
82. Коптілов В.В. Першотвір і переклад (роздуми і спостереження): Проблеми сучасного українського художнього перекладу. К.: Дніпро, 1972. 215 с.
83. Костомаров М.І. Закон Божий (Книги буття українського народу). К.: Либідь, 1991. 40 с.
84. Костомаров М.І. Малорусская литература // Слов’янська міфологія: Вибрані праці з фольклористики й літературознавства. К.: Либідь, 1994. С. 314-325.
85. Костомаров М.І. Об историческом значении русской народной поэзии // Слов’янська міфологія: Вибрані праці з фольклористики й літературознавства. К.: Либідь, 1994. С. 44-200.
86. Коцюбинська М. Етюди про поетику Шевченка: Літературно-критичний нарис. К.: Рад. письменник, 1990. 272 с.
87. Кочубей Ю. Заповіт” Т.Шевченка арабською мовою // Хай слово мовлено інакше...”: Проблеми художнього перекладу. К.: Дніпро, 1982. С. 232-239.
88. Кравцов Н.И. Проблемы сравнительного изучения славянских литератур. М.: Из-во МГУ, 1973. 363 с.
89. Краткий словарь литературоведческих терминов / Под ред. Л.И. Тимо-феева, Н.Л. Венгрова. М.: Учпедгиз, 1958. 188 с.
90. Куан Цзенцюань Т.Шевченко в Китаї Ухань: Відділ міжнародних зв’язків Уханьського ун-ту. 24 с. (машинопис).
91. Кулиш П. Записки о Южной Руси: В 2т. К.: Дніпро, 1994. 719 с.
92. Куліш П. Листи до М.Д.Білозерського. Львів Нью-Йорк: Вид-во М.П.Коць, 1997. 219 с.
93. Куліш П. Щоденник. К.: АН України, Ін-т української археографії, ЦНБ ім. В.І.Вернад-ського, 1993. 87 с.
94. Кульчицький О. Світовідчування українця // Українська душа: Зб. наук. праць. К.: Фенікс, 1992. С. 48-66.
95. Кундзіч О. Переводческий блокнот // Мастерство перевода. М.: Советский писатель, 1968. С. 199-238.
96. Лань Мань Моя робота над Вибраним” Т.Г.Шевченка // Всесвіт. 1987. № 3. С. 165-166.
97. Ли Минбинь Расцвет китайской русистики // Китай на пути модернизации и реформ. 1949-1999. М.: Издательская фирма Восточная литература” РАН, 1999. С. 109-128.
98. Лисевич И.С. Древнекитайская поэзия и народная песня (Юэфу конца ІУ в. до н. э. - начала Ш века н.э.) М.: Наука, 1969. 276 с.
99. Лисевич І. Два великі поети // Всесвіт. 1973. № 12. С. 106-109.
100. Лисевич Я. Поезія сьогоднішнього Китаю // Всесвіт. 1989. № 10. С. 10-11.
101. Лисяк-Рудницький І. Україна між Сходом і Заходом // Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник/ Упорядники М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К. Бичко та ін. К.: Либідь, 1993. С. 511-520.
102. Литературная энциклопедия / Государственный институт Советская энциклопедия” М.: ОГИЗ РСФСР, 1935. Т.9. 832 с.
103. Лотман Ю. Внутри мыслящих миров: Человек текст семиосфера история. М.: Языки русской культуры , 1996. 464 с.
104. Лотман Ю. Структура художественного текста: Семиотические исследования по теории искусства. М.: Искусство. 1970. 384 с.
105. Лу Синь Как я начал писать рассказы / Собр. соч.: В 5 т. М.: Гослитиздат, 1954. Т.5. С. 106-107.
106. Лу Синь Новые китайские Дон Кихоты / Собр. соч.: В 4 т. М.: Гослитиздат, 1955. Т.2. С. 54-56.
107. Лю Шаоці Про інтернаціоналізм і націоналізм. К.: Держлітвидав., 1949. 32 с.
108. Маланюк Є.Ф. До справжнього Шевченка // Маланюк Є. Книга спостережень. К.: Атіка, 1995. С.45-56.
109. Маланюк Є.Ф. Ранній Шевченко // Маланюк Є. Книга спостережень. К.: Атіка, 1995. С. 27-35.
110. Маланюк Є.Ф. Нариси з історії нашої культури. К.: АТ Обереги”, 1992. 80 с.
111. Мартынов А.С. Природа далекая” и близкая” в поэзии эпохи Тан // Теоретические проблемы изучения литератур Дальнего Востока: Тезисы 11 научной конференции: В 2 ч. М.: Наука, 1984. Ч.2. С. 139-146.
112. Мартынов А.С. Конфуцианская личность и природа // Проблемы человека в традиционных китайских учениях: Сб. ст. М.: Наука, 1983. С. 180-191.
113. Мартынов А.С., Поршнева Е.Б. Учения” и религии в Восточной Азии в период средневековья // Народы Азии и Африки. 1986. № 1. С. 79-94.
114. Матеріали для культурної і громадськї історії Західної України: У 2 т. К.: УАН, 1928. Т.1.
115. Мейзерська Т.С. Проблеми індивідуальної міфології: Міфотворчість Т.Г.Шевченка. Одеса: Одеський держ. ун-т, 1997. 127 с.
116. Микитенко О.І. Українсько-китайські літературні зв’язки в їх історич-ному розвитку // Україна - Китай: шляхи співробітництва. Матеріали конференції (Київ, серепень-вересень 1993р.). - К.: МПП "ІНТЕЛ", -1994. - С. 98-116.
117. Миронов О.О. Поезія Т.Шевченка Садок вишневий коло хати...” в перекладі шведською мовою // Теорія і практика перекладу. 1991. Вип.17. С. 28-35.
118. Мовчанюк В.М. Медитативна лірика Т.Г. Шевченка. / АН України, Ін-т літератури ім. Т.Г. Шевченка. К.: Наукова думка, 1993. 147 с.
119. Молотаєва Н.В. Етноміфологеми в художній мові Т.Шевченка: Образи небесних світил // Шевченкознавчі студії: Зб. наук. праць. К.: Видавничо-поліграфічний центр Київський університет”, 1994. С. 92-101.
120. Мудрецы поднебесной: Сб./ Под ред. Л.Г. Стахурской. Симферополь: Реноме”, 1998. 384 с.
121. Наєнко М.К. Романтичний епос: Ефект романтизму і українська література. К.: Вид. центр Просвіта”, 2000. 382 с.
122. Наєнко М.К. Українське літературознавство: Школи, напрями, тенденції. К.: Вид. центр Академія”, 1997. 320 с.
123. Наливайко Д.С. Искусство: направления, течения, стили. К.: Мистецтво, 1981. 287 с.
124. Наливайко Д.С. Спільність і своєрідність: Українська література в контексті європейського літературного процесу. К.: Дніпро, 1988. 395 с.
125. Наливайко Д.С. Типологія українського реалізму на європейському тлі // Українська література в системі літератур Європи і Америки (ХІХ - ХХ ст.) / За ред. Д.С.Наливайка. НАН України, Ін-т літератури ім. Т.Шевченка, К.: Заповіт, 1997. С. 95-135.
126. Наливайко Д.С., Шахова К.О. Зарубіжна література ХІХ ст. Доба романтизму: Підручник. Міжнародний Фонд Відродження”. К.: Заповіт, 1997. 464 с.
127. Нарежный В.Г. Гаркуша, малороссийский разбойник. / Русские повести ХІХ в. (20-х 30-х годов): В 2т. М.-Л.: Гос. издательство художественной литературы, 1950. Т.1. С. 139-263.
128. Неупокоева И.Г. История всемирной литературы: Проблемы системного и сравнительного анализа. / АН СССР, Ин-т мировой литературы им. А.М. Горького. М.: Наука, 1976. 359 с.
129. Неупокоева И.Г. Некоторые вопросы взаимосвязей и взаимодействия национальных литератур // Взаимосвязи и взаимодействия национальных литератур. АН СССР. М., 1961. С. 13-51.
130. Николаев П.А. Историзм в художественном творчестве и в литературоведении. М.: Из-во МГУ, 1983. 366 с.
131. Огнєва О.Д. Канон фенлю і особистий шлях Лесі Українки // Східний світ. 1993. № 2. С. 94-100.
132. Огнєва О.Д. Леся Українка