ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ, ПОВ’ЯЗАНИХ З ІЗОЛЯЦІЄЮ ОСОБИ

Краткое описание

ЗМІСТ
ВСТУП 6
РОЗДІЛ 1. ПРАВОВА ПРИРОДА ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ, ПОВ’ЯЗАНИХ З ІЗОЛЯЦІЄЮ ОСОБИ, УМОВИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ 15
1.1. СУТНІСТЬ ПРИМУСУ У СФЕРІ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА 15
1.2. ПРАВОВА ПРИРОДА І ВИДИ ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ 40
1.2.1. Місце заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, в механізмі забезпечення завдань кримінального судочинства. 53
1.3. УМОВИ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ, ПОВ’ЯЗАНИХ З ІЗОЛЯЦІЄЮ ОСОБИ 57
1.3.1. Наявність порушеної кримінальної справи. 66
1.3.2. Перебування особи в правовому статусі, яким дозволяється застосування щодо неї заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи. 74
1.3.3. Дотримання встановлених меж застосування і порядку проведення конкретних заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи. 91
РОЗДІЛ 2. ПІДСТАВИ І ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ, ПОВ’ЯЗАНИХ З ІЗОЛЯЦІЄЮ ОСОБИ 100
2.1. ПОНЯТТЯ ПІДСТАВ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ, ПОВ’ЯЗАНИХ З ІЗОЛЯЦІЄЮ ОСОБИ 100
2.2. ПІДСТАВИ І ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ЗАСТОСУВАННЯ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ У ВИГЛЯДІ ЗАТРИМАННЯ І ВЗЯТТЯ ПІД ВАРТУ 108
2.2.1. Особливості затримання і взяття під варту неповнолітніх. 108
2.2.2. Питання застосування затримання і взяття під варту неосудних або обмежено осудних осіб. 108
2.3. ПІДСТАВИ І ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ЗАСТОСУВАННЯ ІНШИХ ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ, ПОВ’ЯЗАНИХ З ІЗОЛЯЦІЄЮ ОСОБИ 108
ВИСНОВКИ 108
ДОДАТКИ 108
ДОДАТОК А 108
ДОДАТОК Б 108
ДОДАТОК В 108
ДОДАТОК Г 108
ДОДАТОК Д 108
ДОДАТОК Е 108
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 108

ВСТУП
Актуальність теми. Розбудова незалежної держави потребує вдосконалення діяльності державних інституцій. Одним з дійових механізмів цього процесу є право. Дія права в усіх сферах життєдіяльності суспільства нероздільно пов’язана з примусом. Нормативно-правові приписи забезпечені державним примусом, який може бути реалізований у разі необхідності. Особливе місце займає примус у тих галузях права, які покликані регулювати суспільні відносини у сфері боротьби зі злочинністю. До їх числа належить кримінально-процесуальне право. Для успішної реалізації завдань кримінального процесу (ст. 2 Кримінально-процесуального кодексу України — далі КПК) необхідно не лише усунути протидію з боку зацікавлених осіб, і у першу чергу з боку підозрюваного та обвинуваченого, а й створити умови для участі у процесі і належної поведінки значної кількості інших суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності. Примус відіграє значну роль також і у сприянні прискоренню провадження у кримінальній справі, його своєчасному і якісному завершенню.
Важливим завданням кримінально-процесуальної науки, нормотворчості та юридичної практики на сучасному етапі є реальне забезпечення правового захисту особи — учасника кримінального судочинства, посилення гарантій прав і свобод кожного громадянина, який залучається до кримінально-процесуальної діяльності. Особливого значення у цьому зв’язку набуває законне і обґрунтоване застосування заходів процесуального примусу і особливо тих, які пов’язані з ізоляцією особи. З одного боку, застосування таких заходів процесуального примусу у кримінальному судочинстві сприяє розкриттю кожного злочину, забезпечує невідворотність відповідальності осіб, які його вчинили, а з іншого — пов’язане із вторгненням у сферу конституційних прав і свобод громадян. Саме остання обставина викликає потребу у створенні надійних гарантій законного і обґрунтованого застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, що у значній мірі залежить від чіткого законодавчого закріплення підстав, умов і порядку їх застосування.
Між тим, визначення у законі підстав, умов і порядку застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, не в усіх випадках є достатньо повним і не завжди відповідає принципам кримінального процесу України та потребам практики.
Місце, значення заходів процесуального примусу (у тому числі і тих, які пов’язані з ізоляцією особи) у кримінальному судочинстві, негативні наслідки їх незаконного і необґрунтованого застосування на практиці зумовили те, що на протязі всієї історії кримінально-процесуальної науки до цієї проблеми звертались багато вчених-правознавців.
Цій проблемій певною мірою (зокрема, під час дослідження деяких питань примусу при вивченні інших проблем науки кримінального процесу) присвячені праці таких вчених-юристів, як М.С. Алексєєв, Л.Б. Алексєєва, В.П. Бож’єв, Б.О. Галкін, Ю.М. Грошевой, В.Г. Даєв, А.Я. Дубинський, Л.Б. Зусь, В.І. Камінська, Л.М. Карнєєва, Л.Д. Кокорєв, Е.Ф. Куцова, П.А. Лупинська, В.З. Лукашевич, В.І. Маринів, М.М. Михеєнко, І.Л. Петрухін, М.С. Строгович, Ф.Н. Фаткуллін, О.О. Чувільов, С.О. Шейфер, П.С. Елькінд та інших.
Конкретним примусовим заходам, і перш за все запобіжному заходу у вигляді взяття під варту і затриманню підозрюваного, присвячені праці В.М. Батюка, О.Д. Бурякова, В.П. Бекешко, І.М. Гуткіна, В.О. Давидова, П.М. Давидова, Б.О. Дєнєжкіна, В.Г. Кочеткова, В.Г. Клочкова, Є.М. Клюкова, Л.Д. Кудінова, Ю.Д. Лівшиця, О.М. Матвієнко, Г.Є. Омельченко, Л.В. Франка, П.П. Якімова.
Значний внесок у розробку проблеми заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, також зробили такі вчені-процесуалісти, як А.Н. Ахпанов, М.С. Брайнін, З.Д. Єнікеєв, З.З. Зінатуллін, Г.П. Івлієв, З.Ф. Ковріга, В.М. Корнуков, Ф.М. Кудін, В.С. Чистякова.
У цих дослідженнях сформульовані важливі наукові ідеї і висновки, які відображені у законодавстві і використовуються практикою.
Разом з тим, незважаючи на відносно широке дослідження питань застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, а також певні заходи законодавчого, організаційного характеру, деякі з них вимагають якісно нового наукового обґрунтування. Багато питань щодо підстав і процесуального порядку застосування названих заходів теоретично досліджені недостатньо і не врегульовані законодавчо.
У теорії кримінального процесу існують різні думки щодо тлумачень цілого ряду положень інституту заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, і насамперед тих, які стосуються підстав їх застосування. Останні визначаються з різних, а подекуди і протилежних позицій. Це частково пояснює той факт, що підстави застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, по-різному сприймаються і реалізуються практичними працівниками, що тягне за собою зниження ефективності їх застосування та порушення прав особи.
Усе це потребує більш глибокого теоретичного дослідження проблеми заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, розробки рекомендацій щодо вдосконалення чинного кримінально-процесуального законодавства України і практики їх застосування.
Викладені обставини зумовили вибір теми дисертаційного дослідження і свідчать про її актуальність.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження ґрунтується на основних положеннях Постанови Верховної Ради України “Про концепцію судово-правової реформи в Україні” від 28 квітня 1992 р., Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 1996-2000 рр., затвердженої Указом Президента України від 17 вересня 1996 р. № 837/96, є складовою частиною наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України (“Пріоритетні напрямки фундаментальних і прикладних досліджень навчальних закладів і науково-дослідних установ МВС України на період 1995-2000 рр.”), включено до планів науково-дослідних робіт Національної академії внутрішніх справ України і кафедри кримінального процесу цього закладу.
Мета і задачі дослідження. Головною метою дисертаційного дослідження є теоретичне узагальнення проблеми заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, а також сприяння розробці науково обґрунтованих положень і рекомендацій щодо вдосконалення діяльності державних органів (їх посадових осіб) по застосуванню заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, захисту конституційних прав громадян, які залучаються до сфери кримінального судочинства.
Дана мета зумовила постановку й вирішення наступних завдань:
• розкриття сутності і основних ознак державно-правового і процесуального примусу;
• визначення видів примусових засобів у кримінальному судочинстві, їх правової природи, призначення та особливостей;
• характеристика співвідношення процесуальної відповідальності, процесуальних санкцій і заходів процесуального примусу у межах кримінально-процесуального примусу;
• розкриття поняття та визначення видів заходів процесуального примусу, встановлення місця і значення тих з них, які пов’язані з ізоляцією особи, дослідження умов їх застосування;
• виявлення характерних особливостей законодавчої (кримінально-процесуальної) регламентації підстав застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи;
• аналіз особливостей застосування певних заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, відносно окремих категорій осіб;
• узагальнення практики застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи;
• внесення пропозицій до чинного та проекту нового КПК України щодо вдосконалення кримінально-процесуального законодавства у сфері досліджуваних питань.
Об’єктом дисертаційного дослідження є система заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи та кримінально-процесуальні відносини, які виникають і розвиваються під час їх застосування. Предметом дослідження є закономірності правового регулювання підстав, умов і порядку застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, а також практична діяльність правоохоронних органів щодо забезпечення законності та обґрунтованості застосування зазначених заходів.
Методи дослідження. Відповідно до мети і завдань дослідження в роботі використана раціональна сукупність дослідницьких методів сучасної гносеології. Методологічною основою дисертаційного дослідження є теорія пізнання соціально-правових явищ, а також наукові принципи і концептуальні положення, розроблені спеціалістами в галузі кримінально-процесуального права, кримінального права тощо.
У процесі дослідження використовувалися історико-правовий, логіко-юридичний, системно-структурний та інші методи пізнання. Так, для з’ясування сутності та специфіки заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, перевага надавалася таким загальнонауковим методам, як історико-правовий, системно-структурний, наукового узагальнення. З метою визначення співвідношення процесуальної відповідальності, процесуальних санкцій і заходів процесуального примусу застосовувалися порівняльний та логіко-юридичний методи. Для конкретного аналізу окремих заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, підстав, умов і порядку їх застосування дисертантом використовувалися системно-структурний, логіко-юридичний, порівняльно-правовий та конкретно-соціологічні методи (анкетування, вивчення кримінальних справ тощо). Автором проведено узагальнення юридичної практики, зібрано та проаналізовано за допомогою статистичних методів емпіричну інформацію, що стосується проблеми дослідження.
Обґрунтованість і достовірність сформульованих у дисертації наукових положень, висновків і рекомендацій визначається емпіричною базою дослідження, яку склали результати аналізу 280 кримінальних справ, що перебували у провадженні органів дізнання і слідчих МВС України в м. Києві, Київської області за період з 1996 по 2001 р.; матеріали анкетування 107 співробітників органів дізнання і 238 слідчих системи МВС; аналітичні і статистичні матеріали Верховного Суду України, МВС України. Використовувався й особистий досвід дисертанта, набутий за час роботи у слідчому підрозділі в системі МВС України.
Одночасно здійснювалося порівняння отриманих дисертантом результатів з узагальненнями слідчої практики, проведеними В.В. Смірновим, Т.М. Москальковою, О.О. Чувільовим, М.Т. Ведерніковим та іншими.
Наукові висновки і рекомендації, які містяться у дисертації, базуються на методі системного аналізу положень Конституції України, відповідних міжнародно-правових актів (Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Європейської конвенції з захисту прав людини, Європейської конвенції з прав людини та Європейської соціальної хартії та ін.), чинного та проектів нового кримінально-процесуального кодексу України, проекту Модельного кримінально-процесуального кодексу для країн-учасників СНД, законів та постанов Верховної Ради України, постанов Пленуму Верховного Суду України, постанов Кабінету Міністрів України. У ході дослідження було проаналізовано кримінально-процесуальне законодавство Російської Федерації, Республіки Білорусь, Казахстану, Узбекистану, Азербайджану, Молдови, В’єтнаму, Німеччини.
Наукова новизна одержаних результатів полягає, насамперед, у тому, що за характером і змістом розглянутих питань дана дисертація є першим в Україні монографічним дослідженням, в якому комплексно та цілісно розглянуті основні питання застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, які у своїй сукупності створюють окрему наукову проблему. Ґрунтуючись на наукових узагальненнях вчених-правознавців, автор пропонує своє розв’язання деяких дискусійних питань у теорії кримінального процесу, формулює пропозиції щодо вдосконалення кримінально-процесуального законодавства і практики його застосування. У дисертації також обґрунтовується ряд нових положень та висновків, які істотно впливають на зміст теорії кримінального процесу з даної проблеми. До найбільш суттєвих із них слід віднести наступні:
• вперше серед заходів процесуального примусу виділені ті, які пов’язані з ізоляцією особи, визначені їх специфічні ознаки;
• підстави застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, визначаються як встановлені, оцінені і закріплені у кримінально-процесуальному порядку особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором, судом конкретні фактичні дані, які відповідають критеріям, визначеним у цілях їх застосування;
• особливістю правового закріплення підстав застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, визнається те, що у нормах права відображені не самі фактичні обставини, а лише загальні критерії встановлення і оцінки фактів;
• висновок про те, що встановлення підстав застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, є складовою частиною загальної структури доказування у кримінальній справі. Разом з тим, поряд з основною доказовою діяльністю, цей процес має ряд особливостей: по-перше, така діяльність має за мету встановлення обставин, які мають виключно процесуальне значення; по-друге, у такому випадку засоби доказування частіше забезпечують обґрунтованість імовірних рішень (достовірне знання — щодо існування обставин, достатніх для відповідних висновків; імовірне знання — щодо майбутньої поведінки особи);
• обґрунтована необхідність встановлення єдиного порядку роз’яснення особі прав у зв’язку із застосуванням заходів процесуального примусу, пов’язаних з її ізоляцією. Такий порядок має передбачати не усну форму їх роз’яснення, а безпосередню передачу переліку прав і обов’язків особі;
• доопрацьована висловлена в юридичній літературі пропозиція про необхідність законодавчого закріплення у КПК такої процесуальної дії, як доставлення особи до органів дізнання, слідства чи прокуратури;
• висновок про нагальну потребу в реформуванні процесуального порядку визнання особи підозрюваним і пропозиція визнавати підозрюваним: а) особу, відносно якої порушена кримінальна справа; б) особу, яка з’явилася з повинною, якщо це стало приводом до порушення кримінальної справи; в) особу, відносно якої винесена вмотивована постанова про визнання її підозрюваним”;
• визнання положення щодо можливості продовження строку затримання, яке міститься у ч.8 ст. 1652 КПК, недосконалим як з правової, так і з моральної сторони;
• обґрунтування необхідності доповнення ст. 156 КПК положеннням про те, що матеріали справи повинні бути пред’явлені обвинуваченому, який тримається під вартою, і його захиснику не пізніше як за двадцять діб до закінчення граничного строку тримання під вартою, встановленого ч. 2 цієї ж статті. Якщо двадцяти діб для ознайомлення з матеріалами справи виявиться недостатньо, слідчий за погодженням з прокурором не пізніше як за п’ять діб до закінчення граничного строку тримання під вартою повинен звернутися до суду з поданням про продовження цього строку. Суддя, одержавши подання, приймає одне з наступних рішень: 1) про продовження строку тримання під вартою до моменту закінчення ознайомлення обвинуваченого і його захисника з матеріалами справи і надходження справи до суду; 2) про відмову в задоволенні подання слідчого і звільнення обвинуваченого з-під варти;
• розвинено положення про те, що особа може бути поміщена у медичний заклад для проведення стаціонарної експертизи за наявності висновку експерта про необхідність тривалого спостереження за нею;
• час перебування обвинуваченого на стаціонарній експертизі в медичному закладі будь-якого виду і типу повинен включатися в строк тримання під вартою;
• сформульовано окрему правову норму, яка передбачає підстави і процесуальний порядок поміщення особи у приймальник-розподільник для неповнолітніх;
• сформульовано окремі правові норми, які визначають поняття і умови затримання, а також порядок затримання особи;
• сформульовано окрему правову норму, в якій закріплений принцип поваги честі та гідності особи;
• сформульовано окрему правову норму, яка передбачає відповідальність за невиконання постанов і законних розпоряджень слідчого, порушення порядку проведення слідчих дій, умисне перешкоджання проведенню розслідування;
• сформульовані окремі правові норми. Зокрема, норма, яка передбачає кримінально-процесуальну відповідальність за невиконання постанов слідчого, його законних розпоряджень, порушення порядку проведення слідчих дій, а також норма, яка передбачає підстави і процесуальний порядок поміщення особи у приймальник-розподільник для неповнолітніх;
• обґрунтована доцільність внесення змін і доповнень до низки інших статей чинного КПК України (ст. ст. 43, 431, 148, 149, 150, 156, 159, 1651, 204, 205, 417 та ін.).
Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що сформульовані і аргументовані у дисертації теоретичні положення вносять певний вклад у розвиток науки кримінального процесу, оскільки розширюють і поглиблюють уявлення про сутність і специфіку заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи. Отримані автором результати дослідження можуть бути використані:
— у науково-дослідній роботі – для подальшої розробки науково обґрунтованих положень і рекомендацій щодо законодавчого врегулювання кримінально-процесуальної діяльності по застосуванню заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи;
— у законотворчій роботі – при внесенні змін і доповнень до чинного КПК, а також при доопрацюванні проекту КПК; при прийнятті постанов Пленуму Верховного Суду України з відповідних процесуальних питань;
— у навчальному процесі – при написанні окремих розділів підручників і навчальних посібників з курсу “Кримінальний процес України”, при підготовці і викладанні лекцій за темами “Заходи процесуального примусу”, “Запобіжні заходи”.
Основні положення і висновки дисертації були сформульовані в пропозиціях, направлених до слідчого управління Державної податкової адміністрації України і Робочої групи з підготовки нового КПК України при Кабінеті Міністрів України (№ 46/1359 від 12.06.2002 р.). Матеріали дисертаційного дослідження використовуються в навчальному процесі Національної академії внутрішніх справ України, Європейського університету фінансів, інформаційних систем, менеджменту і бізнесу.
Особистий внесок здобувача. У статті “Концептуальні засади побудови системи запобіжних заходів”, що була написана у співавторстві з В.А. Ліпканом, особисто здобувачеві належать положення щодо аргументації позиції стосовно необхідності розгляду запобіжних заходів в якості системи.
Апробація результатів дисертації. Матеріали дослідження обговорені на засіданні кафедри кримінального процесу Національної академії внутрішніх справ України. Результати дисертаційного дослідження доповідалися на міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми взаємопорозуміння, співробітництва і взаємодії органів охорони правопорядку з населенням" (червень 2000 р., м. Донецьк), на міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні проблеми діяльності ОВС по попередженню, розкриттю та розслідуванню злочинів” (жовтень 2000 р., м. Одеса), на науково-практичній конференції “ОВС на початку третього тисячоліття: проблеми протидії насильницькій, майновій та економічній злочинності” (жовтень 2000 р., м. Дніпропетровськ), на міжнародній науковій конференції “Проблеми права на зламі тисячоліть” (лютий 2001 р., м. Дніпропетровськ), на міжнародній науково-практичній конференції “Теорія та практика криміналістичного забезпечення розкриття та розслідування злочинів у сучасних умовах” (березень 2001 р., м. Київ), на міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми боротьби з корупцією, організованою злочинністю та контрабандою” (квітень 2001 р., м. Київ), на міжнародному семінарі “Керівництво розслідуваннями випадків зі смертельним наслідком” (квітень 2000 р., м. Київ).
Публікації. За матеріалами дисертаційного дослідження опубліковано одинадцять наукових статей (сім з яких – у фахових виданнях, затверджених ВАК України).
Структура дисертації обумовлена її метою та поставленими завданнями і складається зі вступу, двох розділів, які містять шість підрозділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Повний обсяг дисертації становить 215 сторінок, у тому числі список використаних джерел на 23 сторінках (277 найменувань) та додатки на 16 сторінках.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Виконане дисертаційне дослідження дозволяє сформулювати ряд висновків та пропозицій.
1. Заходи процесуального примусу, пов’язані з ізоляцією особи, відіграють важливу роль у боротьбі зі злочинністю і реалізації завдань кримінального процесу. Особливо гостра необхідність в їх застосуванні виникає на стадії досудового слідства, оскільки саме тут відбувається розкриття злочинів, викриття осіб, які їх вчинили, збирання доказів.
Вірним застосування заходів процесуального примусу, пов’заних з ізоляцією особи, буде тоді, коли їх підстави розуміються і однаково матеріалізуються як встановлені, оцінені і закріплені у кримінально-процесуальному порядку особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором, судом конкретні фактичні дані, які відповідають критеріям, визначеним у цілях їх застосування.
Для забезпечення законного та ефективного здійснення заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, так само важливим є вірне розуміння і чітке дотримання умов їх застосування. Це — наявність порушеної кримінальної справи; перебування особи в правовому статусі, яким дозволяється застосування щодо неї названих заходів; додержання встановлених меж застосування конкретних заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи; дотримання встановленого порядку проведення кожного з цих заходів.
Виконане дослідження дозволяє дійти висновку про необхідність законодавчого та організаційного вдосконалення інституту заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи. Йдеться про більш чітку і повну їх регламентацію з огляду на посилення гарантій законності і обґрунтованості застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, створення оптимальних умов для охрони прав та інтересів особи під час їх здійснення.
2. Визначальним у дослідженні примусових заходів будь-якої галузі права, у тому числі кримінально-процесуального права, є правове визначення примусу, виявлення і дослідження його суттєвих ознак. До таких ознак належать: а) детальна нормативно-правова регламентація примусу (нормативна); б) допустимість примусового впливу на суб’єктів незалежно від їх волі і бажання, з метою формування в особи стану підкорення, тобто змушення особи до вчинення дій, передбачених законом, або, навпаки, утримання від протиправних дій (вольова); в) складається з різних обмежень особистого, майнового і організаційного характеру (правообмежувальна); г) направлений на досягнення цілей, які передбачені законом (цільова); ґ) фактично діє під час правозастосовчої діяльності державних органів (правозастосовча); д) виявляється у заходах, “тобто таких юридично реальних явищах, які створюють зміст правоохоронних та інших державно-владних відносин і які становлять дію, реалізацію правового примусу у тому чи іншому конкретному життєвому випадку” [6, с. 269].
3. Державно-правовий примус визначається як нормативно закріплений вплив держави на суб’єктів суспільного життя з метою забезпечення їх належної поведінки, який у вигляді встановлених законом правообмежень здійснюється компетентними органами під час правозастосовчої діяльності. У свою чергу, процесуальний примус — це метод державного регулювання, відображений у закріплених нормами закону специфічних засобах впливу на учасників процесу, направлений на безперешкодне досягнення цілей і завдань судочинства.
4. Залежно від направленості кримінально-процесуальних відносин, серед них можуть бути виділені ті, які є наслідком негативних дій суб’єктів процесу, які створюють перешкоди для розвитку правозастосовчого процесу і його успішного завершення. У зв’язку з цим у законі мають бути передбачені такі способи і засоби, які б попереджували виникнення таких відносин, а у випадку їх появи — усували б їх.
5. Названі кримінально-процесуальні відносини зумовлюють певні способи правового примусового впливу. У залежності від призначення і характеру способів охорони їх слід визначити як: відновлення, безпосередній вплив на порушника, забезпечення. Кожний з них способів правоохорони передбачає певний вид засобів примусу і їх конкретний зміст. Так, спосіб відновлення є основою процесуальних санкцій, безпосередній вплив на правопорушника — основою процесуальної відповідальності, спосіб забезпечення — основою заходів процесуального примусу.
6. Заходи процесуального примусу — основний правоохоронний засіб у кримінальному процесі. Заходи процесуального примусу — це передбачені кримінально-процесуальним законом процесуальні засоби державно-правового примусу, які застосовуються уповноваженими на те органами (посадовими особами), що ведуть процес, у чітко визначеному законом порядку щодо осіб, які залучаються до кримінально-процесуальної діяльності, для попередження і припинення їх неправомірних дій, виявлення і закріплення доказів, з метою успішного вирішення завдань кримінального судочинства. У відповідності з діючим кримінально-процесуальним законодавством ними є: затримання; запобіжні заходи; запобіжне обмеження щодо особи, відносно якої порушено кримінальну справу; поміщення у приймальник-розподільник для неповнолітніх; поміщення в медичний заклад; відсторонення від посади; привід; накладення арешту на майно; одержання зразків для експертного дослідження; накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку; обшук; виїмка; освідування.
Зазначені заходи володіють усіма ознаками державно-правового примусу і є примусовими за своєю правовою природою.
7. Класифікація заходів процесуального примусу може бути проведена за ступенем суворості на такі, що пов’язані з ізоляцією особи, і такі, що не пов’язані з нею. До заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, належать: затримання, взяття під варту як запобіжний захід, поміщення особи у приймальник-розподільник для неповнолітніх, а також поміщення особи в медичний заклад.
8. Названі заходи, володіючи ознаками, які притаманні усім заходам процесуального примусу, мають, разом з тим, і певні властивості, які відрізняють їх від інших заходів процесуального примусу. Зокрема, вони передбачають перебування особи в таких умовах, які забезпечують її ізоляцію; їх застосування суттєво обмежує права і законні інтереси осіб, у певних випадках ставить під сумнів їх честь і гідність, впливає на подальшу долю, спричиняє моральні страждання у разі необґрунтованого або незаконного їх застосування. Поряд з цим затримання, а також взяття під варту як запобіжний захід є бездоганними засобами попередження і припинення неправомірних дій з боку підозрюваного і обвинуваченого. Вони досить ефективно служать виконанню завдань кримінального судочинства.
9. Приниження гідності людини є неприпустимим під час застосування заходів процесуального примусу. У випадку ж встановлення такого порушення, це слід пов’язувати не з самим фактом реалізації примусових заходів, а з поведінкою посадових осіб, які ці заходи застосовують. Щодо категорії “честь”, то вона подекуди применшується внаслідок застосування до особи заходів процесуального примусу, у тому числі і тих, які пов’язані з її ізоляцією. У зв’язку з цим існує необхідність у встановленні в законі кримінально-процесуальних гарантій захисту честі і гідності особи.
10. Аналіз практики застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, дає підстави стверджувати про необхідність встановлення єдиного порядку роз’яснення особі прав у зв’язку з їх застосуванням. Такий порядок має передбачати не усну форму їх роз’яснення, а видачу переліку прав і обов’язків особи їй “на руки”.
11. Як підстави застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, можуть виступати різноманітні за своєю суттю і конкретними проявами фактичні дані. Їх значна кількість позбавляє можливості визначити підстави застосування названих заходів, зазначивши єдині для всіх ознаки.
Особливістю правового закріплення підстав застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, є те, що у нормах права, які регламентують цей процес, відображені не самі фактичні обставини, а лише загальні критерії встановлення і оцінки фактів. Саме мета застосування заходу процесуального примусу, пов’язаного з ізоляцією особи, як майбутній результат містить посилання на ознаки фактичних даних, які викликають застосування такого заходу. Законодавче визначення цілей застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, містить у собі причинний зв’язок між фактичними даними, які обґрунтовують застосування даних заходів, і необхідним результатом їх застосування. У кожному конкретному випадку особа, приймаючи рішення про застосування заходу процесуального примусу, пов’язаного з ізоляцією особи, використовуючи встановлені в законі критерії необхідності застосування такого заходу, спроможна проаналізувати юридичне значення фактичних даних, на підставі яких вона повинна діяти.
12. Цілі застосування запобіжних заходів у вигляді затримання і взяття під варту, зазначені у ч. 1 ст. 148 КПК, є універсальними для визначення неправомірної поведінки підозрюваного, обвинуваченого, запобігти якій можливо шляхом застосування цих заходів. Для усунення прогалин у регламентації підстав поміщення особи у приймальник-розподільник для неповнолітніх, в медичний заклад у відповідних правових нормах слід закріпити цілі застосування і цих заходів.
13. Встановлення підстав застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, є складовою частиною загальної структури доказування у кримінальній справі. Разом з тим, поряд з основною доказовою діяльністю, цей процес має ряд особливостей: по-перше, така діяльність має за мету встановлення обставин, які мають виключно процесуальне значення; по-друге, у такому випадку засоби доказування частіше забезпечують обґрунтованість імовірних рішень (достовірне знання — щодо існування обставин, достатніх для відповідних висновків; імовірне знання — щодо майбутньої поведінки особи).
14. Під достатністю підстав слід розуміти їх повноту, обсяг фактичних даних, які їх складають. В усіх випадках підстави будуть достатніми тоді, коли фактичні дані, які їх складають, у своїй сукупності, виходячи з вимог закону і внутрішнього переконання відповідної посадової особи, дадуть можливість сформулювати висновок про необхідність застосування того чи іншого заходу процесуального примусу, пов’язаного з ізоляцією особи.
15. З огляду на те, що Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» не містить положення щодо такого порядку проведення оперативно-розшукових заходів, який би відповідав детальній процедурі, яка передбачена кримінально-процесуальним законодавством для формування доказів, визнання протоколів з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-рошукових заходів, джерелом доказів у кримінальній справі є недопустимим.
Проте, зміна у законодавчому регулюванні оперативно-розшукової діяльності, перехід від фіксаційної форми до регулювання оперативно-розшукового процесу повномасштабним законом зробить використання даних, отриманих в результаті ОРЗ як доказів у справі, більш обґрунтованим.
16. Законність застосування заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, багато в чому визначається чітким і послідовним закріпленням у законі обставин, за наявності яких особа набуває відповідного правового статусу. І якщо порядок визнання особи обвинуваченим не викликає дискусій у теорії кримінального процесу і труднощів на практиці, то щодо появи у процесі підозрюваного серед учених-процесуалістів немає єдності поглядів, а на практиці виникають певні труднощі, що створює нагальну потребу в реформуванні процесуального порядку визнання особи підозрюваним.
17. Підставою визнання особи підозрюваним повинні бути фактичні дані про її причетність до злочину, а також інші докази з цього ж приводу, але недостатні для пред’явлення обвинувачення.
18. Підтримується висловлена в юридичній літературі думка про необхідність законодавчого закріплення у КПК такої процесуальної дії, як доставлення особи до органів дізнання, слідства чи прокуратури. Підставами доставлення пропонується визнати обставини, закріплені у ч. 1 ст. 106 КПК.
19. Аналіз ч. 1 і 2 ст. 106 КПК доводить, що наявність обставин, перелічених в них, одночасно надає право органу дізнання підозрювати особу у вчиненні злочину і проведенням затримання застосовувати до неї процесуальний примус. Таке поєднання в одних і тих же підставах фактичних передумов реалізації двох різних за своєю правовою природою явищ визнається невірним.
20. Цільове призначення підозри — визначення з відповідним ступенем імовірності причетності особи до вчинення злочину для того, щоб на цій підставі надати особі правового статусу підозрюваного. Затримання такої мети не переслідує. Затримання підозрюваного, як тимчасовий запобіжний захід, служить забезпеченню належної поведінки осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. І оскільки у підозри і затримання цілком різні цілі, то, природно, що для них мають бути передбачені і різні підстави.
21. Підставами для затримання мають бути лише ті фактичні дані, які є підставами для застосування усіх запобіжних заходів, і зазначені у ст. 148 КПК, оскільки затримання обов’язково переслідує одну з цілей, перерахованих у цій статті, і загалом забезпечує на певний період належну поведінку особи. Що стосується підстав, перелічених у ч. 2 ст. 106 КПК, то вони не передбачають можливості захвату і доставлення запідозреної особи до органів розслідування як обставини, що передує процесуальному затриманню. Разом з тим, ці обставини свідчать про можливу у майбутньому неправомірну поведінку особи, а тому цілком охоплюються змістом ч. 2 ст. 148 КПК.
22. Положення щодо можливості продовження строку затримання, яке міститься у ч.8 ст. 1652 КПК, є недосконалим як з правової, так і з моральної сторони.
У законі слід встановити змагальну процедуру прийняття рішення про взяття особи під варту. З цією метою у ст. 1652 КПК необхідно закріпити положення про те, що після одержання подання суддя повинен обов’язково вислухати доводи обох сторін, тобто як суб’єкта, який веде процес, так і того, відносно якого вирішується питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Сторони можуть клопотати про надання їм додаткового часу для підготовки до цієї процедури. А тому суддя повинен мати можливість у необхідних випадках продовжити строк затримання ще на сімдесят дві години. Однак, такі зміни у КПК можливі лише після внесення відповідних доповнень до ст. 29 КУ.
23. Фактичні дані, які виступають підставами застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, можуть бути класифіковані за цілями їх застосування. Залежно від мети підставами є фактичні дані, які свідчать про те, що підозрюваний, обвинувачений буде: а) намагатися ухилитися від слідства і суду; б) перешкоджати встановленню істини у кримінальній справі; в) продовжувати злочинну діяльність; г) а також про необхідність забезпечення виконання процесуальних рішень.
Класифікація підстав застосування запобіжного заходу – взяття під варту відповідно до їх цілей дозволяє визначити коло даних, які можуть бути визнані підставами, а також дозволяє відрізнити підстави застосування цього запобіжного заходу від даних, які хоча й близькі за своєю сутністю до них, але підставами бути не можуть.
24. Положення, закріплене у ч. 1 ст. 155 КПК, щодо винятковості випадків застосування взяття під варту стосується не підстав, а меж застосування цього заходу. Винятковість застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше трьох років, полягає у тому, що характер цих злочинів, як правило, не вимагає застосування взяття під варту. Але в окремих випадках підстави для обрання такого запобіжного заходу можуть з’явитися і під час розслідування такої категорії справ. Таке положення закону не створює будь-яких особливих підстав застосування взяття під варту. У ньому лише підкреслюється рідкість застосування взяття під варту до підозрюваних, обвинувачених, які вчинили такі злочини, що вимагає особливо ретельного аналізу наявних підстав застосування запобіжного заходу.
25. Удосконалення кримінально-процесуального законодавства, розвиток його гуманістичних і демократичних засад дозволяє ставити питання про посилення гарантій прав і законних інтересів підозрюваного. У зв’язку з цим доцільно переглянути строк пред’явлення обвинувачення підозрюваному, який знаходиться під вартою, у бік його зменшення. Підтримуючи висловлену у літературі пропозицію, строк перебування підозрюваного під вартою слід скоротити до шести-семи діб.
26. Необхідно закріпити у законі положення про вручення постанови про обрання запобіжного заходу особі, яку тримають під вартою, оскільки на ефективність правових приписів впливає і знання їх суті самими адресатами. Таке правило слугуватиме охороні прав і законних інтересів осіб, взятих під варту.
27. Необхідно законодавчо встановити 12-годинний термін для повідомлення родичам заарештованого про його взяття під варту, а також можливость у необхідних випадках продовження цього терміну до десяти діб з дозволу судді, який прийняв рішення про арешт.
28. Рішення слідчого про передачу неповнолітніх дітей заарештованого під нагляд слід оформлювати не поданням, а постановою. Вирішуючи дане питання, слідчий не повинен обмежуватися лише неповнолітніми дітьми заарештованого. Заходи щодо піклування мають торкатися і тих членів родини заарештованого, які перебувають на його утриманні (особи похилого віку, інваліди).
29. З метою врегулювання питання максимального строку перебування обвинуваченого під вартою ст. 156 КПК слід доповнити положеннням про те, що матеріали справи повинні бути пред’явлені обвинуваченому, який тримається під вартою, і його захиснику не пізніше як за двадцять діб до закінчення граничного строку тримання під вартою, встановленого ч. 2 цієї ж статті. Крім того, передбачити, що у випадку, якщо двадцяти діб для ознайомлення з матеріалами справи виявиться недостатньо, слідчий за погодженням з прокурором не пізніше як за п’ять діб до закінчення граничного строку тримання під вартою звертається до суду з поданням про продовження цього строку. Суддя, одержавши подання, приймає одне з наступних рішень: 1) про продовження строку тримання під вартою до моменту закінчення ознайомлення обвинуваченого і його захисника з матеріалами справи і надходження справи до суду; 2) про відмову в задоволенні подання слідчого і звільнення обвинуваченого з-під варти.
30. Враховуючи класифікацію злочинів за ступенем тяжкості, доцільно змінити редакцію ст. 434 КПК, зазначивши, що затримання та взяття під варту як запобіжні заходи можуть застосовуватися до неповнолітнього лише у випадках вчинення ними тяжкого та особливо тяжкого злочину.
31. Порядок провадження, у тому числі і вирішення питань, пов’язаних із затриманням і взяттям під варту осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, але на момент провадження у справі досягли повноліття, не повинен відрізнятися від того, який є загальним. В особливому порядку провадження може здійснюватись у випадках, коли особа на момент провадження досягла вісімнадцятирічного віку, але не досягла психічного розвитку притаманного повнолітній особі. Факт наявності такої обставини має встановити судово-психологічна експертиза.
32. Існує необхідність у створенні спеціальних приміщень для тримання затриманих і заарештованих психічно хворих в ізоляторах тимчасового тримання і в слідчих ізоляторах. В таких спеціальних приміщеннях особи, які вчинили суспільно небезпечні діяння, перебували б до направлення на судово-психіатричну експертизу, а також після її проведення до вирішення питання судом про застосування примусових заходів медичного характеру.
33. Для вірного вирішення питання щодо форми проведення судово-медичної і судово-психіатричної експертизи необхідно розділяти два моменти: питання про вибір способу проведення експертизи і питання про підстави поміщення особи в медичний заклад. Питання про вибір методу експертного дослідження завжди повинно вирішуватися експертом з огляду на те, що його вирішення потребує спеціальних знань, на підставі яких можна рекомендувати той чи інший спосіб дослідження. Поміщення особи у медичний заклад є питанням юридичного характеру, яке повинно вирішуватися органом, який призначає експертизу. Підставою для прийняття рішення про поміщення особи в медичний заклад може виступати висновок експерта з його питання. У таких випадках експерт буде виступати у ролі спеціаліста, а його висновок про необхідність стаціонарного обстеження можна оформлювати у вигляді довідки (або акту).
34. У зв’язку з викладеним, ст. 205 КПК слід доповнити положенням про те, що особа може бути поміщена у медичний заклад для проведення стаціонарної експертизи за наявності висновку експерта про необхідність тривалого спостереження за нею.
35. Поміщення у медичного заклад свідка або потерпілого можливе тільки з їх згоди або в примусовому порядку у випадках, передбачених законодавством України (зокрема, ст. ст. 13, 14 Закону України “Про психіатричну допомогу”).
36. Час перебування обвинуваченого на стаціонарній експертизі в медичному закладі будь-якого виду і типу повинен включатися в строк тримання під вартою. Доцільно відповідні зміни внести до ст. 156 КПК.
37. Аналіз ст. 205 КПК не дає відповіді на питання, чи оголошується постанова судді про поміщення обвинуваченого в медичний заклад останньому, і чи роз’яснюється йому (його законному представнику) при цьому право на подачу апеляції і порядок його реалізації. Вважаємо, що така постанова має бути оголошена обвинуваченому (його захиснику, законному представнику) під розписку з одночасним роз’ясненням порядку подачі апеляції на рішення судді, а копія її видана обвинуваченому (його захиснику, законному представнику).
38. Оскільки поміщення особи в медичний заклад є заходом процесуального примусу, внаслідок якого особа ізолюється, обмежується її свобода, доцільно у кримінально-процесуальному законі прямо передбачити положення про те, що строк перебування обвинуваченого в медичному закладі на стаціонарному обстеженні не може перевищувати одного місяця. У виняткових випадках, коли це викликається складністю дослідження, слід надати експерту право клопотати про продовження строку стаціонарного дослідження.
39. Беручи до уваги те, що поміщення особи у приймальник-розподільник для неповнолітніх є самостійним заходом процесуального примусу, який поряд з іншими заходами процесуального примусу, пов’язаними з ізоляцією, суттєво обмежує конституційні права неповнолітньої особи, з метою вдосконалення законодавчої регламентації порядку його застосування, слід відокремити у КПК окрему норму, присвячену підставам і порядку поміщення особи у приймальник-розподільник для неповнолітніх.
40. Проведений аналіз практики виконання посадовими особами і громадянами постанов слідчого дає підстави для визнання її незадовільною, що викликає необхідність у включенні до КПК норми, яка буде передбачати за невиконання постанов слідчого, а також за невиконання його законних розпоряджень, порушення порядку проведення слідчих дій, умисне перешкоджання проведенню розслідування відповідальність у вигляді грошового стягнення.
41. Виконане дисертаційне дослідження дозволяє запропонувати внести наступні зміни і доповнення в чинний КПК України:
41.1. Частину 1 ст. 431 КПК викласти у такій редакції: “Підозрюваним визнається: а) особа, відносно якої порушена кримінальна справа; б) особа, яка з’явилася з повинною, якщо це стало приводом до порушення кримінальної справи; в) особа, відносно якої винесена вмотивована постанова про визнання її підозрюваним”.
41.2. Частину 3 ст. 43 і ч. 2 ст. 431 КПК доповнити словами: “…знати причини свого арешту”.
41.3. У ч. 2 ст. 148 КПК замість слів “…за наявності достатніх підстав вважати…” записати слова “…за наявності достатньо доведених обставин, які дають підстави вважати…”.
41.4. Статтю 149 КПК викласти у наступній редакції:
“Запобіжними заходами є:
1) підписка про невиїзд;
2) особиста порука;
3) порука громадської організації або трудового колективу;
4) застава;
5) взяття під варту.
Спеціальними запобіжними заходами є: щодо неповнолітнього – віддання під нагляд батьків, опікунів, піклувальників; передача під нагляд адміністрації дитячої установи; щодо військовослужбовця – нагляд командування військової частини. Тимчасовим запобіжним заходом є затримання”.
41.5. У ст. 150 КПК після слів “враховуються тяжкість” додати слова “та інші дані про…”, відповідно замінивши слово “злочину” на “злочин”.
41.6. У ч. 4 ст. 156 КПК виключити слово “психіатричній”, а після слів “будь-якого” додати слово “виду”.
41.7. Доповнити назву ст. 159 КПК словами “…та осіб, які перебувають на його утриманні”, а ч. 1 цієї ж статті викласти у наступній редакції: “При ув’язненні підозрюваного або обвинуваченого, в якого є неповнолітні діти, які залишаються без нагляду, а також члени родини, які перебувають на його утриманні, слідчий зобов’язаний негайно винести постанову про вжиття необхідних заходів до передачі зазначених осіб на піклування родичів або влаштування їх в дитячі установи або державні установи соціального захисту населення або медичні установи”.

41.8. Частину 3 ст. 1651 КПК викласти у такій редакції: “Копія постанови або ухвали негайно вручається особі, щодо якої вона винесена. Одночасно особі роз’яснюються порядок і строки оскарження постанови або ухвали”.
41.9. Текст ст. 204 КПК доповнити словом “підозрюваний” у відповідних відмінниках, розташувавши його перед словом “обвинувачений”.
41.10. Статтю 205 КПК “Направлення обвинуваченого на стаціонарну експертизу” викласти у наступній редакції:
“У разі наявності висновку експерта про необхідність тривалого спостереження за обвинуваченим або дослідження його, суд за поданням слідчого, погодженого з прокурором, з метою проведення стаціонарної судово-медичної або судово-психіатричної експертизи, поміщає його у відповідний медичний заклад, про що виносить постанову.
Подання розглядається з додержанням порядку, визначеного частиною п’ятою статті 1652 цього Кодексу.
Постанова негайно оголошується і її копія вручається обвинуваченому, його захиснику чи законному представнику. Одночасно обвинуваченому (його законному представнику) роз’яснюються порядок і строки оскарження постанови.
Перебування обвинуваченого в медичному закладі не повинно тривати більше одного місяця. У виняткових випадках, коли це викликається складністю дослідження, цей строк може бути продовжений за клопотанням експерта, який проводить експертизу, з додержанням порядку, визначеного статтею 1653 цього Кодексу.
На постанову судді прокурором, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом 3 діб може бути подана апеляція до апеляційного суду. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді”.
41.11. Статтю 417 КПК доповнити частиною третьою наступного змісту: “У випадку, якщо на момент прийняття рішення про затримання або застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту відносно особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, встановлена її неосудність, то ці заходи застосовуються при наявності підстав і в порядку, що встановлені ст. ст. 115, 148, 150, 155, 1652 цього Кодексу відносно особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння”.
41.12. Доповнити КПК статею 74 під назвою “Поміщення у приймальник-розподільник для неповнолітніх” у наступного змісту:
“Особу, яка вчинила у віці від одинадцяти до чотирнадцяти років суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, за яке Кримінальним кодексом України передбачене покарання у вигляді позбавлення волі понад п’ять років, з метою запобігти спробам ухилитися від слідства і суду, перешкодити продовженню протиправної діяльності може бути поміщено у приймальник-розподільник для неповнолітніх.
За наявності достатніх підстав вважати, що особа буде намагатися ухилитися від слідства і суду, продовжувати протиправну діяльність, суд за поданням слідчого, погодженого з прокурором, поміщає її у приймальник-розподільник для неповнолітніх на строк до 30 діб, про що виносить вмотивовану постанову (ухвалу). Участь захисника у цьому разі забезпечується з моменту поміщення неповнолітнього у приймальник-розподільник.
Подання розглядається з додержанням порядку, визначеного частиною п’ятою статті 1652 цього Кодексу.
Постанова негайно оголошується і її копія вручається законному представнику неповнолітнього чи захиснику. Одночасно законному представнику неповнолітнього роз’яснюються порядок і строки оскарження постанови (ухвали).
На постанову судді (ухвалу суду) прокурором, захисником чи законним представником неповнолітнього протягом 3 діб може бути подана апеляція до апеляційного суду. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови (ухвали)”.
41.13. Доповнити КПК статею 1542 “Затримання” наступного змісту:
“Затримання як запобіжний захід застосовується у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі і полягає у тимчасовому триманні особи під вартою в місцях і умовах, які визначені законом.
Затримання застосовується до підозрюваного, обвинуваченого за постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, судді для з’ясування причетності особи до вчинення злочину і вирішення питання про застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту”.
41.14. Доповнити КПК статею 1543 під назвою “Порядок затримання особи”, в якій викласти положення, що містяться у ч. ч. 3-11 ст. 106 КПК, але з урахуванням наступних змін:
а) у ч. 3 після слів “орган дізнання” додати слова “слідчий, прокурор, суддя”, а замість слова “мотиви” вжити слово “цілей”;
б) доповнити статю частиною наступного змісту: “Строк затримання обчислюється з моменту фактичного затримання особи, а у випадку її попереднього доставлення — з моменту доставлення особи до органу розслідування”;
в) доповнити статю частинами наступного змісту: “Під час звільнення особи з-під варти їй вручається довідка, в якій зазначаються, ким вона була затримана, день, години, місяць, рік та підстави затримання, день, години, місяць, рік та підстави звільнення.
За наявності постанови або ухвали суду про відмову в обранні підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, а також про визнання затримання незаконним, копія такої постанови або ухвали вручається особі під час її звільнення”.
41.15. Доповнити КПК статею під назвою “Повага честі та гідності особи” наступного змісту:
“Ніхто не повинен зазнавати насилля, тортур, іншого жорстокого або такого, що принижує людську гідність, ставлення.
Під час судочинства забороняються вчинення дій та прийняття рішень, які принижують честь особи, а також поводження, яке принижує людську гідність або створює загрозу для життя і здоров’я особи.
Особа, відносно якої у встановленому цим Кодексом порядку прийняте рішення про її тримання під вартою, поміщення у медичний або психіатричний стаціонар, а також у приймальник-розподільник для неповнолітніх, має утримуватися в умовах, які виключають загрозу для її життя і здоров’я”.
41.16. Доповнити КПК статею під назвою “Відповідальність за невиконання постанов і законних розпоряджень слідчого, порушення порядку проведення слідчих дій, умисне перешкоджання проведенню розслідування” наступного змісту:
“У разі невиконання під час досудового провадження законних розпоряджень осіб, які ведуть процес, порушення порядку провадження слідчих дій, умисного перешкоджання проведенню розслідування до підозрюваного, обвинуваченого, поручителя, заставодавця, свідка, перекладача, спеціаліста, експерта, а також потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників може бути застосоване грошове стягнення в розмірі … в порядку, передбаченому статтею … цього Кодексу.
У разі невиконання постанов слідчого, винесених відповідно до закону в кримінальній справі, яка перебуває в його провадженні, підприємствами, установами і організаціями, посадовими особами і громадянами, на яких покладається їх виконання, до них може бути застосоване грошове стягнення в розмірі … в порядку, передбаченому статтею … цього Кодексу”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Алексеев С.С. Социальная ценность права в советском обществе. — М.: Юрид. лит., 1971.— 223 с.
2. Бахрах Д.Н. Советское законодательство об административной ответственности: Учебное пособие. — Пермь, 1969. — 344 с.
3. Лейст О.Э. Санкции и ответственность по советскому праву (теоретические проблемы). — М.: Изд-во МГУ, 1981. — 239 с.
4. Ардашкин В.Д. О принуждении по советскому праву // Советское государство и право. — 1970. — №7. — С. 34-39.
5. Ребане И. Убеждение и принуждение в деле борьбы с посягательствами на советский правопорядок // Учён. зап. Тартуского ун-та. — 1966. — Вып. 182, С. 179-189.
6. Алексеев С.С. Общая теория права: В 2 т. — М., 1981. — Т.1.— 359 с.
7. Коврига З.Ф. Уголовно-процессуальное принуждение. — Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1975. — 174 с.
8. Алексеев С.С. Теория права. — Издание 2-е, перераб. и доп. — М.: Изд-во БЕК, 1995. — 320 с.
9. Базылев Б.Т. Социальное назначение государственного принуждения в советском обществе // Правоведение. — 1968. — №5. — С. 33-35.
10. Керимова Т.В. Убеждение и принуждение при социализме (теоретические проблемы методов государственного руководства обществом): Дис… канд. юрид. наук. — Л., 1967. — 212 с.
11. Галкин Б.А. Советский уголовно-процессуальный закон. — М.: Госюриздат, 1962. — 255 с.
12. Лейст О.Э. Санкции в советском праве. — М.: Госюриздат, 1962. — 238 с.
13. Самощенко И.С., Фарукшин М.Х. Ответственность по советскому законодательству. — М.: Юрид. лит., 1971. — 240 с.
14. Элькинд П.С. Цели и средства их достижения в советском уголовно-процессуальном праве. — Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1976. — 143 с.
15. Козюбра М.И. Убеждение и принуждение в советском праве на современном этапе коммунистического строительства: Автореф. дис… канд. юрид. наук / АН УССР Совет института философии и Сектора государства и права. — Киев, 1968. — 20 с.
16. Кожевников С.Н. Государственное принуждение: особенности и содержание // Советское государство и право. — 1978. — №5. — С. 9-12.
17. Огурцов Н.А. Правонарушения и ответственность в советском уголовном праве: Учебное пособие. — Рязань, 1976. — 206 с.
18. Карпушин М.П., Курляндский В.И. Уголовная ответственность и состав преступления. — М.: Юрид. лит., 1974. — 231 с.
19. Давыдов П.М. К вопросу о сущности уголовной ответственности и процессуальных средствах её осуществления // Проблемы борьбы с преступностью. — Омск, 1976. — С. 67-69.
20. Алексеев С.С. Проблемы теории права: В 2 т. — Свердловск, 1973. — Т. 1. — 401 с.
21. Кудин Ф.М. Принуждение в уголовном судопроизводстве. — Красноярск, 1985. — 135 с.
22. Калинкина Л.Д. Существенные нарушения уголовно-процессуального закона и их отграничение от несущественных: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12. 00. 09 / Сарат. юрид. ин-т им. Д.И. Курского. — Саратов, 1982. — 18 с.
23. Алексеев С.С. Проблемы теории права: В 2 т. — Свердловск, 1973. — Т. 2. — 406 с.
24. Элькинд П.С. Сущность советского уголовно-процессуального права. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1963. — 172 с.
25. Корнуков В.М. Меры процессуального принуждения в уголовном судопроизводстве. — Саратов, 1978. — 136 с.
26. Зинатуллин З.З. Уголовно-процессуальное принуждение и его эффективность (вопросы теории и практики). — Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1981. — 136 с.
27. Мухамадалиев Д.С. Уголовно-процессуальное принуждение в механизме обеспечения задач предварительного следствия: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12. 00. 09 / МВД Республики Узбекистан. Академия. — Ташкент, 1995. — 17 с.
28. Чистякова В.С. Законность и обоснованность применения мер уголовно-процессуального принуждения. — М., 1978. — 76 с.
29. Даев В.Г. Взаимосвязь советского уголовного права и процесса: Автореф. дис… д-ра юрид. наук: 12.00.09 / ЛГУ им. А.А. Жданова. — Л., 1983. — 34 с.
30. Божьев В.П. Уголовно-процессуальные правоотношения. — М.: Юрид. лит., 1975. — 176 с.
31. Лупинская П.А. Решения в уголовном судопроизводстве, их виды, содержание и фо