МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ КОЛЕКТИВНОЇ БЕЗПЕКИ: УЧАСТЬ І ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНИ Автореферат

У Вступі розкриті актуальність дослідження, його наукова новизна, обґрунтовані теоретичне і практичне значення дисертації, визначені мета і завдання наукового дослідження, сформульовані найбільш істотні наукові результати роботи, відзначається апробація результатів дослідження, дається характеристика використаних джерел.

Перший розділ „Становлення права міжнародної безпеки та поняття колективної безпеки” присвячений дослідженню питання безпеки, яке розглядається в більш широкому контексті, приділяючи особливу увагу економічній та екологічній безпеці, яка останнім часом стає досить актуальною, особливо в умовах світової фінансово-економічної кризи. Доводиться, що перед міжнародним співтовариством постає питання вироблення механізмів більш тісного міжнародного співробітництва в цих сферах, в якому право міжнародної безпеки повинно займати провідну роль, а засобами по вирішенню цих питань повинні стати регіональні організації колективної безпеки.

Автором проаналізовано визначення права міжнародної безпеки видатних правників на основі яких було зроблено висновок, що право міжнародної безпеки – це сукупність принципів і норм міжнародного права, які регулюють питання забезпечення миру та запобігають початку і веденню війни.

Торкаючись поняття колективної безпеки, було досліджено, що колективна безпека є гарантією мирного співіснування держав, в основі якої лежать загальновизнані принципи міжнародного права, які являть собою одну з форм спільної діяльності держав по забезпеченню міцного і тривалого миру.

При розгляді питання механізму забезпечення колективної безпеки автор відзначає, що це питання головним чином відображається в Статуті ООН, в якому наголошується, що напад на державу розцінюється як зазіхання на інтереси усього світового співтовариства в цілому. Виходячи з вищенаведеного, ООН розглядається як універсальна організація забезпечення і функціонування системи колективної безпеки, в основі якої лежить неподільність безпеки. При цьому дисертантка наголошує, що важливо не забувати, що складовою універсалізму необхідно вважати регіоналізм, тому що ці поняття тісно зв'язані між собою, навіть можна сказати, що без регіоналізму неможливо було б уявляти собі універсалізм.

Щодо регіональних організацій, дії яких сумісні з цілями і принципами ООН, то вони являють частину всесвітньої системи безпеки. Відповідність цілям і принципам ООН, в свою чергу, відноситься не тільки до взаємин з самою Організацією, але і до самих внутрішніх відносин між державами-членами регіонального договору про безпеку. Тобто ці відносини повинні будуватися на основних принципах міжнародного права, зокрема, на принципах суверенної рівності членів організації, невтручання у внутрішні справи держав, мирного вирішення міжнародних спорів, заборони застосування сили або загрози силою.

У другому розділі дисертації „Заходи зі зміцнення довіри і безпеки у рамках ОБСЄ, ОДКБ, НАТО та ШОС” розглядається реалізація концепції довіри в діяльності регіональних організацій колективної безпеки та досліджуються заходи зі зміцнення довіри і безпеки, які є комплексним інститутом, спрямованим на встановлення сприятливого політичного клімату у взаєминах між державами шляхом співробітництва з питань транспарентності в тій чи іншій діяльності цих держав. На думку автора заходи довіри супроводжуються взаєморозумінням і поліпшенням відносин переважно у військово-політичній площині. Заходи довіри, що мають юридичну чинність, можуть служити деякою мірою гарантією безпеки держави, а також носять характер мирного врегулювання суперечок та роззброєння.

Автор аналізує, що просування в сфері мір зміцнення довіри і безпеки сприяє скороченню збройних сил і звичайних озброєнь в Європі. Самі по собі заходи довіри не призводять до реального роззброєння, але можуть сприяти підвищенню рівня довіри між державами шляхом обміну інформацією, а також можуть поліпшити умови для укладання угод про обмеження озброєнь на основі принципу рівності. Автор аналізує, що інститут довіри є універсальним засобом реалізації принципу мирного співіснування, в основі якого лежить роззброєння. В той же час, роззброєння не призводить до атмосфери довіри, тому що сама концепція довіри являє собою систему, яка включає заходи довіри не тільки в політичній чи військовій сфері, але й в економічній, гуманітарній, культурній та інших сферах, тобто в процесі роззброєння на зміну військово-політичній погрозі могла б прийти погроза економічної, інформаційної, гуманітарної та іншої агресії. Усі ці складові є необхідними елементами розрядження міжнародної напруженості.

Автор визначає, що заходи зі зміцнення довіри носять превентивний характер, тобто сутність цих мір полягає в попередженні погіршення ситуації. Зокрема автор розглядає, що заходи довіри в рамках ОБСЄ охоплюють цілий комплекс заходів, спрямованих на поліпшення стану справ в Європі. Заходи довіри в рамках Організації Договору про колективну безпеку та Організації Північноатлантичного договору окремо не розроблялися, автор встановлює, що пояснення цьому факту більш ніж очевидне, адже держави, які входять до складу Організації Договору про колективну безпеку та Організації Північноатлантичного договору, є одночасно і учасниками Організації з безпеки і співробітництва в Європі, в рамках якої і розроблені і розвинуті заходи для зміцнення довіри. Таким чином, державам-учасникам ОДКБ та НАТО немає необхідності працювати над окремим документом по заходах довіри, тому що ці держави здійснюють ці заходи, будучи учасниками ОБСЄ. Що ж стосується мір зміцнення довіри і безпеки в рамках Шанхайської організації співробітництва, автор встановив, що таких прецедентів в історії людства, а тим більше в міжнародному праві, не було. Мова йде про заходи довіри у військовій сфері та взаємному скороченні збройних сил у прикордонних районах. Водночас автор проаналізував співвідношення між засобами довіри ОБСЄ та ШОС, та встановив істотне розходження заходів довіри в механізмі ШОС і у Віденських документах ОБСЄ. У принциповому плані воно полягає в тому, що обидві Угоди 1996 і 1997 років у рамках Шанхайського форуму демілітаризували стокілометрову географічну зону прилеглу до кордонів між чотирма державами СНД з одного боку і Китаєм з іншого, чого не можна сказати про заходи довіри в рамках ОБСЄ. Відповідно до цих Угод обмін інформацією носить конфіденційний характер, тоді як ця ж міра в механізмі ОБСЄ доступна практично кожному зацікавленому.

Третій розділ дисертації „Антикризові механізми ООН, ОБСЄ, ОДКБ, НАТО та ШОС” присвячений врегулюванню конфліктів у сучасному світі та використанню антикризових механізмів для їхнього врегулювання, а також розгляду питання участі України в регіональних організаціях колективної безпеки. Так автор констатує, що в минулому причиною багатьох конфліктів ставали розбіжності міждержавного характеру, обумовлені ідеологічним і військовим протистоянням. В результаті припинення існування Радянського Союзу закінчилася ера конфронтації між Сходом і Заходом, зникла глобальна погроза зіткнення країн соцтабору з західним співтовариством і світ прийшов до перебудови системи міжнародних відносин. Головним засобом врегулювання конфліктів стає превентивна дипломатія, миротворчість і підтримка миру, які використовуються за згодою конфліктуючих сторін. Санкції і примус в сучасному світі застосовують все рідше. На погляд автора, цей підхід правомірний, тому що міри, що носять примусовий характер, повинні застосовуватися лише в крайніх випадках, коли всі інші засоби вичерпані.

Окрім цього у зв’язку з такими міжнародними змінами, на перший план виходять внутрішньодержавні конфлікти, на які важко впливати ззовні. У зв’язку з такою зміною відбувається і зміна характеру сьогоднішніх конфліктів. У зв’язку з цим і міжнародно-правові норми також повинні перетерпіти деякі зміни, тому що більшість з цих норм була вироблена для запобігання і врегулювання саме міждержавних конфліктів. При створенні ООН країни засновники виходили з того, що саме міждержавні конфлікти несуть загрозу міжнародній безпеці. Але автор, аналізуючи це питання, приходить до висновку, що в останні роки більшість конфліктів відбувається всередині держав, для врегулювання яких потрібні нові, більш ефективні важелі. У цьому зв’язку міжнародне співтовариство повинне прийняти загальнообов'язкові правові норми, які більш адекватно відбивали б реалії сьогодення. Також ці нові міжнародно-правові норми повинні передбачати відповідальність за їхнє недотримання, а також і за негативні наслідки ліквідації криз.

Розглядаючи антикризові механізми регіональних організацій колективної безпеки, автор наводить аргументи щодо сильних сторін повноважень ОБСЄ, які стосуються раннього попередження конфліктних ситуацій. Автор стверджує, що однією з сильних сторін миротворчості ОБСЄ також є постконфліктна побудова миру чи миробудівництво. Для цього організація створила спеціальні інститути по типу Бюро з демократичних інститутів і прав людини, яке за роки своєї роботи придбало визначений досвід спостереження за виборами, а в деяких випадках і щодо підготовки і проведення цих виборів. Автор аналізує, що поряд з позитивними аспектами миротворчості в ОБСЄ є і свої мінуси, це стосується обов'язковості виконання рішень. У випадку невиконання будь-якого рішення чи порушення свого зобов'язання, Організація обмежується лише політичним тиском в силу того, що немає механізму більш жорсткого впливу на державу-правопорушника. Через це держави-учасниці в деяких випадках можуть відмовлятися від співробітництва по тим чи іншим питанням, які загрожують стабільності і безпеці в регіоні. Це пов'язано з тим, що «домовленості» у рамках ОБСЄ носять «політично-зобов'язуючий» характер, тобто не мають юридичної сили і не несуть негативних наслідків у випадку їх порушення. Антикризові механізми у рамках Організації Договору про колективну безпеку мають іншу спрямованість. Це обумовлено тим, що в доктринальному плані Договір про колективну безпеку носить сугубо оборонний характер. При цьому пріоритет віддається політичним засобам запобігання і ліквідації військових конфліктів. Антикризові механізми в рамках Організації Північноатлантичного договору носять сугубо оборонний характер. Пріоритет віддається як політичним, так і військовим засобам запобігання і ліквідації військових конфліктів. НАТО здійснює свої функції відповідно до Статуту ООН та забезпечує стримування та захист від будь-якої форми агресії, спрямованої проти території будь-якого члена НАТО. Альянс втілює політику безпеки за допомогою утримання військової потуги; забезпечення військового потенціалу, необхідного для врегулювання криз; активного діалогу з іншими державами; підходу до європейської безпеки, який базується на співпраці; здійснення різних форм контролю над озброєннями та роззброєнням. Антикризові механізми в рамках Шанхайської Організації Співробітництва, як і в рамках ОДКБ, не мають миротворчого потенціалу в класичному вимірі, тому що споконвічно шанхайський форум припускав лише зміцнення атмосфери військово-політичної довіри в прикордонних районах.

Щодо визначення місця України в системах колективної безпеки, то автор розкриває, що для нашої держави дійсною гарантією безпеки є участь в ООН, а також продовження практичного співробітництва з такими організаціями як НАТО та ОДКБ із збереженням позаблокового статусу. На сьогодні це єдині в світі організації, які можуть реально захистити нашу державу, наших громадян від будь яких військових та невійськових загроз.