ПРАВОВІ СТАНДАРТИ І ПРАКТИКА РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено стан розробки теми в науковій літературі, сформульовано мету, завдання, об’єкт, предмет дослідження, охарактеризовано використані методи, наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, подано відомості про апробацію результатів дисертації, її обсяг та структуру.

Перший розділ – «Універсальні міжнародно-правові стандарти регулювання діяльності засобів масової інформації» – складається з трьох підрозділів і присвячений механізму міжнародно-правового регулювання діяльності ЗМІ.

У підрозділі 1.1 – «Історико-теоретичні засади міжнародно-правового регулювання діяльності ЗМІ» – визначається об’єкт міжнародно-правового регулювання даного дослідження: «засіб масової інформації», що відмежовується від поняття «засіб масової комунікації». Засоби масової інформації визначаються як засоби поширення інформації серед мас; матеріальні та інші носії інформації; органи та організації (юридичні особи), зареєстровані у встановленому законом порядку, які забезпечують публічне поширення друкованої та аудіовізуальної інформації. До засобів масової інформації, механізм міжнародно-правового регулювання яких аналізується в даному дослідженні, належать друковані ЗМІ, телерадіомовлення та, певною мірою, Інтернет. Крім того, у підрозділі надається перелік основних прав та свобод, якими наділені суб’єкти правовідносин і які складаються в процесі використання засобів масової інформації. До таких прав і свобод належать: право на вільне вираження поглядів, право на репутацію, право на доступ до інформації, право на недоторканність особистого життя та ін.

Особливу увагу в підрозділі приділено дослідженню появи та розвитку міжнародних нормативно-правових джерел, що регулюють діяльність мас-медіа, починаючи від перших міжнародних конвенцій з питань телеграфного зв’язку середини XIX ст.

У підрозділі 1.2 – «Міжнародно-правовий механізм регулювання діяльності ЗМІ» – надано перелік міжнародно-правових джерел, що регулюють діяльність засобів масової інформації, та аналізується механізм відповідного міжнародно-правового регулювання. Міжнародно-правові норми поділяються на дві групи. До першої належать норми, що регламентують змістові аспекти діяльності ЗМІ (захист права на вільне вираження думки, доступ до інформації, дифамація, захист особистого життя, захист інтелектуальної власності, захист прав неповнолітніх та суспільної моралі, регулювання поширення інформації по радіо, на телебаченні, в Інтернеті). До другої належать норми, що регламентують технічні аспекти діяльності (використання радіохвиль та радіостанцій, розподіл частот та каналів, використання засобів електрозв’язку, ввезення і вивезення продукції масової інформації та інші питання організації міжнародних потоків обмінів інформаційними матеріалами).

Нормативні акти першої групи, у свою чергу, можна поділити на універсальні (що регламентують основні права і свободи людини та громадянина) і спеціальні (що регламентують відносини в інформаційній сфері). Універсальні та спеціальні міжнародно-правові акти першої групи й акти другої групи разом становлять договірний механізм міжнародно-правового регулювання діяльності ЗМІ, що ефективно доповнюється інституційним.

У підрозділі 1.3 – «Універсальні міжнародно-правові стандарти регулювання діяльності ЗМІ» – формулюються основні стандарти регулювання діяльності засобів масової інформації на універсальному міжнародно-правовому рівні. Ці стандарти закріплено в таких міжнародно-правових актах, як: Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Йоганнесбурзькі принципи «Національна безпека, свобода самовираження та доступ до інформації» 1991 р., Конвенція ООН «Про міжнародне право спростування» 1952 р., Всесвітня конвенція про авторське право 1952 р., Декларація ООН про права дитини 1959 р. та інші численні міжнародно-правові акти, прийняті на рівні універсальних міжнародних організацій.

Другий розділ – «Правове регулювання діяльності засобів масової інформації у Європі» – складається з трьох підрозділів і присвячений аналізу стандартів правової регламентації діяльності медіа в рамках Європейського Союзу та Ради Європи. Особливу увагу приділено прецедентній практиці Європейського суду з прав людини у сфері медійних відносин.

У підрозділі 2.1 – «Генеза нормативно-правового регулювання діяльності ЗМІ у Європі» – розглядаються період виникнення та подальший розвиток міжнародного законодавства, що регулює діяльність засобів масової інформації на теренах Європи. У Європі медійну сферу регулюють норми первинного і вторинного права Європейського Союзу, імперативні та рекомендаційні акти Ради Європи, а також акти Організації з безпеки і співробітництва у Європі. Становлення правового регулювання медійних відносин у Європі відбулося в 1980-х роках за одночасної ініціативи Європейського Союзу і Ради Європи й дістало подальший паралельний розвиток в обох організаціях. У ЄС акти, які регулюють медіа-сферу, за невеликим винятком, складаються з актів, що регулюють економічну сферу, та актів, що регламентують захист і реалізацію прав людини. Велику роль у регулюванні медіа-сектору відіграє антимонопольне законодавство, до якого додаються акти саморегулювання та спільного регулювання діяльності ЗМІ. У рамках Ради Європи найважливіше значення для регулювання медійних відносин мають Європейська конвенція з прав людини та особливий наднаціональний юрисдикційний механізм – Європейський суд з прав людини.

В ОБСЄ велику роль у регулюванні діяльності ЗМІ відіграє інституційний механізм правового регулювання, а саме – Представник ОБСЄ з питань свободи засобів масової інформації, який моніторить, підтримує і заохочує дотримання принципів та зобов’язань ОБСЄ щодо свободи вираження поглядів і свободи ЗМІ.

У підрозділі 2.2 – «Стандарти правового регулювання діяльності ЗМІ в рамках Європейського Союзу» – розкривається механізм правового регулювання діяльності ЗМІ в рамках цієї організації. У правовому регулюванні медіа-сфери задіяні акти як первинного, так і вторинного права ЄС.

Хартія основних прав Європейського Союзу, що з 1 грудня 2009 р. стала юридично зобов’язальною для всіх країн-членів, у ст. 11 не тільки стверджує, що кожна людина має право на свободу вираження поглядів, а й (у другому пункті) наголошує на важливості дотримання свободи та плюралізму засобів масової інформації. Ст. 56 Договору про функціонування Європейського Союзу накладає заборону на обмеження вільного обміну послугами всередині ЄС, а Суд Європейського Союзу роз’яснив, що аудіовізуальні послуги також підпадають під захист свободи надання послуг, створивши, таким чином, аудіовізуальний простір у Європі.

Змістова частина діяльності ЗМІ регулюється правилом, за яким гармонізація законодавства країн-членів у сфері культурної політики на рівні ЄС виключається. Таким чином, ЄС не має компетенції для прямого втручання в регулювання контенту, що його виробляють та поширюють засоби масової інформації. Єдиними винятками в цій сфері є питання захисту неповнолітніх та дії, що спрямовані на розвиток та зміцнення внутрішнього ринку. Серед вторинного законодавства центральним актом, що регламентує діяльність медіа, є Директива про аудіовізуальні медійні послуги 2010 р., яка з’явилася в результаті внесення змін, перейменування та кодифікації Директиви про транскордонне телебачення 1989 р. Нова Директива сприяє технологічному розвитку, створенню конкурентних умов на медійному ринку, збереженню культурної різноманітності, захисту споживачів інформації, збереженню плюралізму ЗМІ на гідному рівні та захисту самостійності й незалежності національних регуляторів ЗМІ.

Окрему увагу приділено правовому регулюванню такого виду ЗМІ, як суспільне мовлення (що регулюється Протоколом до Лісабонського договору №29 «Про систему суспільного мовлення в державах-членах» від 13 грудня 2007 р.), а також обміну інформацією в мережі Інтернет. У сфері суспільного мовлення основним предметом відповідного законодавства є врегулювання питань фінансування суспільного мовлення в умовах конкуренції між суспільними і комерційними мовниками та контроль за суспільними мовниками на національному рівні. Щодо правового регулювання обміну інформацією в мережі, то з 2009 р. Європейська Комісія працює над розробкою та законодавчим закріпленням принципу «мережевого нейтралітету», в основу якого покладено принцип відсутності пріоритету однієї інформації над іншою в мережі Інтернет.

Підрозділ 2.3 – «Стандарти правового регулювання діяльності ЗМІ в рамках Ради Європи» присвячений механізму правового регулювання діяльності мас-медіа в рамках Ради Європи (РЄ) і складається з двох підпунктів.

У підпункті 2.3.1 – «Загальна характеристика правового регулювання діяльності ЗМІ в Раді Європи» – подано огляд нормативно-правових джерел Ради Європи, що регулюють різноманітні аспекти діяльності засобів масової інформації. З-поміж усіх актів РЄ, що регулюють діяльність ЗМІ, можна виділити два центральних – Європейську конвенцію з прав людини та Конвенцію про транскордонне телебачення.

Всі акти Ради Європи, що регулюють медійну сферу, можна поділити на кілька груп. Перша включає в себе акти, що встановлюють загальні стандарти плюралізму та демократії медійної сфери в цілому; другу становлять акти, що стосуються власності на ЗМІ та регулюють питання концентрації останніх; третя група складається з актів, що визначають статус ЗМІ та їх суб’єктів і встановлюють основні стандарти діяльності таких суб’єктів; у четверту групу можна виокремити акти, що регулюють діяльність і статус органів, які здійснюють контроль за діяльністю ЗМІ і регулюють її; у п’яту – акти, що регулюють суспільне мовлення.

Крім Комітету Міністрів та Парламентської Асамблеї, функціонування інституційного механізму правового регулювання діяльності ЗМІ в Раді Європи здійснюють постійний орган РЄ – Керівний комітет з питань ЗМІ, Європейська Аудіовізуальна лабораторія та регулярна конференції міністрів з питань свободи ЗМІ, наприклад, 7-а Міністерська конференція з питань інформаційної політики MCM 2005.

У підпункті 2.3.2 – «Практика Європейського суду з прав людини в медіа-сфері» – подано аналіз практики Європейського суду з прав людини відповідно до основоположної для ЗМІ ст. 10 Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод. Право на вільне вираження поглядів, проголошене цією статтею, майже не має обмежень, що їх Конвенція встановлює для інших прав. За рішенням Європейського суду з прав людини обмеження, що можуть накладатися на це право, мають відповідати трьом суворим критеріям: бути застосованими на законних підставах, переслідувати законну мету й бути справді необхідними в демократичному суспільстві. Європейський суд висловив свою позицію з приводу права на пошук інформації, про яке не згадує ст. 10, заборонивши органам держави перешкоджати в отриманні інформації. У сфері захисту репутації позиція Європейського суду полягає в тому, що думка, на відміну від факту, повинна мати імунітет від цивільних позовів щодо захисту честі та гідності. Особливий статус у справах про захист репутації мають публічні особи, право яких на приватне життя було обмежено Судом порівняно зі звичайними громадянами. У своїх постановах Європейський суд зазначав, що журналісти мають право виносити на громадське обговорення подробиці про правопорушення політичних діячів, що пов’язано з необхідністю вести політичну дискусію, яка становить суспільний інтерес. Крім того, Суд висловив негативне ставлення до кримінальної відповідальності за дифамацію, адже вона веде до обмеження свободи слова.

Третій розділ – «Імплементація міжнародно-правових стандартів регулювання діяльності засобів масової інформації в Україні» – складається з трьох підрозділів і містить аналіз сучасного стану вітчизняного правового регулювання діяльності ЗМІ.

У підрозділі 3.1 – «Нормативно-правове регулювання діяльності ЗМІ за українським законодавством» – розглядається законодавче регулювання діяльності ЗМІ в Україні. Важливу роль у регулюванні окремих аспектів діяльності медіа відіграють міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України. Конституція України встановлює основні засади і визначає основні права та свободи, якими користуються суб’єкти медійних відносин, зокрема – гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Існує низка законів, що регулюють інформаційні відносини (Закон України «Про інформацію», Закон України «Про доступ до публічної інформації», Закон України «Про захист персональних даних» та ін.). Крім того, різні види засобів масової інформації підпадають під регулювання відповідним законом, серед яких – Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», Закон України «Про телебачення і радіомовлення», Закон України «Про систему суспільного телебачення». Наразі відсутній єдиний законодавчий акт, що регламентував би відносини інформаційного обміну в мережі Інтернет. Незважаючи на існування широкої бази законів та підзаконних нормативних актів, присвячених регулюванню діяльності засобів масової інформації, залишається багато прогалин і деякі аспекти діяльності ЗМІ, зокрема – інститут дифамації, не мають належного законодавчого регулювання.

У підрозділі 3.2 – «Інституційний механізм регулювання ЗМІ в Україні» – дається характеристика державних органів, які здійснюють прямий чи опосередкований вплив на регламентацію діяльності ЗМІ в Україні. Такі державні органи можна умовно поділити на загальні та спеціальні. До загальних можна віднести Президента України, Верховну Раду України, Кабінет Міністрів України, Конституційний суд України, Антимонопольний комітет, Міністерство юстиції та інші міністерства України, відомства, інші центральні та місцеві органи влади, що беруть участь у формуванні та здійсненні інформаційної політики в країні. До органів, які мають спеціальну компетенцію у сфері контролю за діяльністю засобів масової інформації та її регулювання, можна віднести Державний комітет з телебачення і радіомовлення України та Національну раду з питань телебачення і радіомовлення.

У підрозділі 3.3 – «Гармонізація українського законодавства з міжнародно-правовими нормами в медіа-сфері» – виявляються недоліки правового регулювання діяльності мас-медіа в Україні та подаються пропозиції щодо вдосконалення нормативно-правової бази, яка регулює окремі аспекти діяльності ЗМІ, для приведення згаданої бази у відповідність до міжнародно-правових стандартів регламентації медіа-сфери. Серед пропозицій щодо вдосконалення та гармонізації українського законодавства, яке регулює діяльність ЗМІ, з міжнародними стандартами в цій сфері, автор пропонує: внести зміни до законів України «Про доступ до публічної інформації», «Про захист персональних даних»; на законодавчому рівні вирішити конфлікт між правом на доступ до інформації і правом на недоторканність особистого життя; ввести до законодавства поняття «публічна особа», «суспільний інтерес», «дифамація»; розробити «Закон про дифамацію», що відповідав би демократичним засадам та світовим стандартам у сфері захисту права на репутацію; змінити процедуру реєстрації ЗМІ з дозвільної системи на встановлення реєстрації через повідомлення; скоротити терміни розгляду заяви про реєстрацію від 1 місяця до 10 днів і спростити перелік даних, необхідних для отримання свідоцтва про державну реєстрацію; розширити перелік видань, що не потребують державної реєстрації; обмежити перелік перешкод для відмови у видачі свідоцтва про державну реєстрацію та зменшити перелік вимог, що їх потрібно виконати для перереєстрації друкованого ЗМІ; вдосконалити компетенцію Національної ради шляхом упорядкування процесу застосування санкцій регуляторним органом; реформувати ліцензування у сфері телебачення і радіомовлення, перейшовши до дозвільного характеру ліцензування; сприяти запровадженню новітніх технологій у процес телерадіомовлення шляхом державної підтримки такого запровадження; вирішити питання правового регулювання суспільного мовлення й розпочати процедуру його запровадження; вирішити питання відсутності законодавчого визначення статусу Інтернету; розробити окремий закон, що регулював би питання реєстрації, діяльності, відповідальності за