ОСОБЕННОСТИ МЕЖДУНАРОДНО-ПРАВОВОГО СТАТУСА ПАЛЕСТИНСКОЙ АВТОНОМИИ

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, зазначається зв’язок роботи з науковими програмами, планами, окреслюється мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, дається характеристика її методо­логічних засад, визначається наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводиться інформація про апробацію результатів дисертації, її структуру та обсяг.

Перший розділ «Становлення та розвиток обмеженої міжнародної правосуб’єктності Палестинської Автономії» складається з 5-ти підроз­ділів, в яких розглядаються міжнародно-правовий статус території Палестини до закінчення Другої світової війни, статус резолюції Генеральної Асамблеї ООН 181 (II) в міжнародному праві, дається характеристика Кемп-Девідської угоди 1979 р., визначено статус ОВП та висвітлюються договірні засади створення Палестинської Автономії.

У підрозділі 1.1 «Міжнародно-правовий статус території Палестини до закінчення Другої світової війни» аналізується так звана Базельська програма, прийнята у 1897 р. на першому сіоністському конгресі, що стала обґрунтуванням створення на території Палестини національного осередку єврейського народу. Розглянуто угоду Сайкс-Піко 1916 р. між Великою Британією і Францією, що стосувалася розподілу азіатських володінь Османської імперії після її розпаду. Важлива увага приділена Декларації Бальфура, в якій Велика Британія відкрила шлях для єврейської імміграції на територію Палестини, що врешті-решт призвело до посилення вимог єврейського населення створити власну державу. Дана правова характе­ристика мандату Ліги Націй 1922 р., який, по суті, був для Великої Британії мандатом на управління цією територією, який мало чим відрізнявся від колоніального правління. Дано аналіз різноманітним проектам врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту, зокрема, розглянуто проекти Ліги Націй (Комісія Піля), мандатарія Великої Британії (Комісія Вудхеда), Олександ­рійський проект Ліги Арабських Держав (ЛАД) та британський план Греді-Моррісона. Аналізується відмова Великої Британії від мандату щодо Палестини, яка призвела до одностороннього створення у 1948 р. Держави Ізраїль і виникнення у зв’язку з цим палестинської проблеми.

У підрозділі 1.2 «Правовий статус Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 181 від 29 листопада 1947 року» досліджується правова природа резолюції Генеральної Асамблеї 181/II з точки зору міжнародного права. Хоча в ній передбачалося створення на території Палестини арабської і єврейської держав, у 1948 р. була створена лише Держава Ізраїль, а внаслідок арабо-ізраїльської війни 1948 р. арабська держава так і не виникла. Зміст резолюції свідчить про її обов’язковий характер, оскільки вона містить механізми виконання, притаманні Раді Безпеки ООН. Обов’язковий статус дана резолюція зберігає і в даний час, слугуючи правовою підставою для розв’язання палестинської проблеми як такої.

В дисертації також досліджується вплив цієї резолюції на реалізацію права палестинського народу на самовизначення. Зокрема, зазначається, що, незважаючи на визнання цього права, в резолюції ігнорувалися певні права палестинського народу, зокрема повернення палестинських біженців на їх землю, яка вже стала територією Держави Ізраїль. На території, яка відійшла Ізраїлю, існувало чимало палестинських поселень, а їх вигнання стало причиною арабо-ізраїльської війни 1948 р. Розглядається реакція арабських держав на прийняття цієї резолюції і зроблено висновок, що ООН в цей період не доклала необхідних зусиль, щоб змусити Ізраїль не перешкоджати її виконанню і створити на відповідній частині Палестини арабську державу.

У підрозділі 1.3 «Характеристика Кемп-Девідської угоди 1979 р.» розглядаються основні етапи її прийняття та аналізуються політико-правові передумови підписання, виходячи з статусу палестинських територій як окупованих в результаті арабо-ізраїльської війни 1967 р. Внаслідок цієї війни Ізраїль захопив Західний берег річки Йордан, сектор Газа, Синайський півострів та Голанські висоти, які відповідно перебували під юрисдикцією Йорданії, Єгипту та Сирії. По закінченню війни уряд Ізраїлю анексував Східний Єрусалим з навколишніми територіями, що було визнано у відповідних резолюціях Ради Безпеки ООН як його окупація. В інших регіонах Ізраїль також встановив окупаційний режим, незважаючи на протиправність таких дій і засудження їх Радою Безпеки ООН.

Аналізуючи рішення Ради Безпеки ООН, зокрема резолюцію 58/292 від 06 травня 2004 р., згідно з якою палестинські території, окуповані з 1967 р., включаючи Східний і Єрусалим, продовжують мати статус територій, що перебувають під воєнною окупацією, і що відповідно до норм і принципів міжнародного права палестинський народ має право на самовизначення і суверенітет щодо своєї територієї.

У 1973 р. між Ізраїлем, з одного боку, та Єгиптом і Сирією, з іншого, –виник новий збройний конфлікт, якій закінчився підписанням низки угод, що передбачала створення зон, у які заборонялося вводити будь-які війська, і зон, де ці війська знаходитимуться з визначеними контингентами. У 1974 р. в якості тимчасового заходу була підписана Конвенція про роз’єднання ворогуючих сил. Однак необхідність в повномасштабному врегулюванні проблеми на Близькому Сході поклало початок Кемп-Девідському мирному процесу, який завершився підписанням у 1979 році відповідної угоди. І хоча вона була прийнята без участі палестинської сторони, мова йшла в ній про створення на Західного березі палестинської автономії без остаточного визначення її правового статусу. У підписанні цієї угоди взяли участь делегації Ізраїлю, Йорданії та Єгипту. Палестинські представники могли бути лише в складі однієї з арабських держав. В угоді зазначалося, що право вирішення ключових питань, пов’язаних з безпекою, політикою та еконо­мікою Західного берега та сектору Газа, залишається винятково за Ізраїлем, який зберігав свої війська в певних населених пунктах цих палестинських територій.

В дисертації акцентується увага на недоліках цієї угоди, зокрема в ній навіть не згадувалося про окупований у 1967 р. Східний Єрусалим та повернення на батьківщину палестинських біженців. План «автономії» для населення окупованих палестинських земель, навіть у перспективі, не містив положення про створення незалежної палеcтинськoї держави. В дисертації дано також аналіз Кемп-Девідської угоди, яка у 1993 р. основою мирного процесу в Осло, оскільки Ізраїль змінив свою політику, припускаючи можливість участі палестинців у визначенні правового статусу Західного берега та сектору Газа.

У підрозділі 1.4 «Статус Організації Визволення Палестини в міжна­родному праві» розглядається історичне підґрунтя міжнародно-правового визнання ОBП. Зокрема відзначається, що великий вплив на її визнання мала Ісламська конференція (нині Організація Ісламської Конференції), сесія якої відбулося в листопаді 1973 р. в Алжирі. На цьому засіданні було прийнято рішення про те, що ОBП є єдиним законним представником арабського народу Палестини. Важливе значення для визнання ОBП як єдиного представника всього палестинського народу мала Нарада глав держав і урядів арабських країн в Рабаті (Марокко) в жовтні 1974 р., на якій було підтверджено право палестинського народу на встановлення незалежної «палестинської влади» під керівництвом ОBП на будь-якій частині окупованої палестинської території після її звільнення.

В серпні 1974 р. СРСР першим з великих держав визнав ОВП, яка відкрила своє представництво в Москві. Рішення арабських країн про визнання ними ОВП як єдиного законного представника арабського народу Палестини вплинуло на те, що у 1974 р. палестинська проблема стала предметом спеціального обговорення на XXIX сесії Генеральної Асамблеї ООН. 13 вересня цього року 43 держави-члени ООН звернулися до Генераль­ного секретаря ООН з проханням включити до порядку денного роботи сесії розгляд питання щодо палестинської проблеми. В ході її роботи за пропо­зицією країн, що не приєдналися та соціалістичних країн, всупереч позиції США, більшістю держав-членів Генеральної Асамблеї (105 голосів – «за»; 4 – «проти»; 20 – утрималися від голосування) була прийнята резолюція 3210 (XXIX), в якій ООН запрошувала ОВП взяти участь в роботі Генеральної Асамблеї з наданням їй статусу спостерігача. На цій же сесії ОВП отримала запрошення брати участь в якості спостерігача в сесіях та роботі всіх інших органів ООН.

Аналізується текст Декларації незалежності Держави Палестина, яка була прийнята Палестинською Національною Радою у 1988 р. Згідно з цим актом під Державою Палестина малася на увазі територія Західного берега річки Йордан і Сектора Газа, а під столицею – Східний Єрусалим. Виконком ОВП на чолі з Ясиром Арафатом був уповноважений виконувати функції тимча­сового палестинського уряду.

Генеральна Асамблея ООН в своїй резолюції від 15 грудня 1988 р. прийняла до відома проголошення Держави Палестина, а 15 листопада 1988 р. постановила, що в системі ООН замість назви ОВП має вживатися назва «Палестина» без шкоди для статусу наглядача і функцій ОВП в системі ООН. Крім того, Асамблея взяла до відома, що у зв’язку з рішенням Націо­нальної ради Палестини Виконавчий комітет ОВП наділений повнова­женнями і функціями тимчасового уряду Держави Палестина.

Досліджується проблема взаємного визнання ОВП і Ізраїлю. Тривалий час Ізраїль розглядав ОВП як терористичну організацію і будь-які контакти з нею визнавалися його законодавством кримінальним злочином. Така полі­тика ОВП і Ізраїлю слугувала перешкодою для встановлення безпосередніх відносин між ними і розв’язанню палестинської проблеми в цілому. Наголо­шується, що Ізраїль майже через 20 років після визнання ОBП світовим співтовариством в резолюції Генеральної Асамблеї ООН 3210 (XXIX) від 14 жовтня 1974 р. і 3237 (XXIX) від 22 листопада 1974 р., в свою чергу, визнав цей статус ОВП.

У підрозділі 1.5 «Характеристика договірних засад створення Палестинської Автономії» відзначається, що, незважаючи на укладення Кемп-Девідської угоди, мир на Близькому Сході так і не настав. Тому виникла необхідність в нових мирних ініціативах. Зазначається, що однією з таких ініціатив став план врегулювання арабо-ізраїльської проблеми, запропоно­ваний королем Саудівської Аравії Фахдом у 1981 р. Фактично це була перша мирна ініціатива, запропонована арабськими країнами, в якій знайшло узагальнення їх міжнародно-правова позиція. В ньому пропонувалося: залишення Ізраїлем окупованих ним в ході шестиденної війни 1967 р. арабських земель Палестини, в т.ч. східної частини м. Єрусалим; ліквідація всіх єврейських поселень на Західному березі річки Йордан і в секторі Газа; право палестинських біженців на повернення, а також відшкодування їм збитків за втрачену власність; створення незалежної палестинської держави зі столицею в Східному Єрусалимі; встановлення контролю ООН над Західним берегом річки Йордан і сектором Газа на так званий «перехідний період», який має складати декілька місяців; право всіх держав регіону, в т.ч. і Ізраїлю, жити в мирі, тобто пропонувалося визнання права Ізраїлю на існування і визнання; гарантія свободи віросповідання і відправлення обрядів представниками всіх релігій в святих місцях Єрусалиму; ООН, а також держави-члени ООН, насамперед постійні члени Ради Безпеки ООН, повинні виступити в якості гарантів виконання цих умов. Міжнародне співтовариство позитивно поставилося до цього плану, хоча він так і не був реалізованим, незважаючи на те, що в цілому він базувався на відповідних резолюціях Ради Безпеки ООН.

У 1982 р. США представили так званий план Рейгана, в основу якого була покладена ідея надання автономії Західному берегу річки Йордан і сектору Газа в рамках асоціації з Йорданією. Фактично ця ініціатива була формулою «Земля в обмін на мир», що раніше пропонувалася в резолюціях №242 (1967 р.) і №338 (1973 р.) Ради Безпеки ООН.

Важливим етапом врегулювання проблеми на Близькому Сході після закінчення «холодної війни» була Мадридська мирна конференція 1991 р., яка ставила за мету розв’язати її на основі обміну територій, окупованих Ізраїлем під час війни 1967 р., на мир з арабськими країнами і визнання ними Ізраїлю, включаючи встановлення дипломатичних та інших відносин з ним. Учасники арабо-ізраїльського конфлікту зустрілися в Мадриді у 1991 р. на Конференції під головуванням СРСР та США. Вона була задумана ними як початок процесу мирного врегулювання конфлікту на Близькому Сході. Вперше з часу підписання Кемп-Девідської угоди арабські та ізраїльські представники зустрілися за столом переговорів. На Конференції була вироблена формула ведення переговорів, яка отримала назву «формула Мадриду», що перед­бачала паралельне ведення як двосторонніх, так і багатосторонніх перего­ворів з проблем, що становлять інтерес для всіх держав регіону (економічне співробітництво, проблеми екології, водних ресурсів тощо). При цьому пропонувався паралельний розвиток діалогу між Ізраїлем та країнами, які межують з ним. Переговори мали проходити гласно і відкрито. «формула Мадриду», однак, не визнавала створення навіть в перспективі незалежної палестинської держави і в силу цього Конференція не досягла своєї мети, засвідчивши необхідність проявлення більшої гнучкості в позиціях сторін.

В січні 1993 р. в Осло, за сприяння Норвегії, яка виступила посередником, почалися палестино-ізраїльські переговори, результатом яких було прийняття Декларації принципів. В ній передбачалася організація тимчасового управління на Західному березі річки Йордан і в секторі Газа на перехідний період, який мав тривати 5 років. Західний берег річки Йордан і Єрусалим розглядалися як окуповані території. Після виводу із сектора Газа і територій на Західному березі річки Йордан ізраїльських військ вся відповідальність за громадський порядок і підтримку безпеки в Палестині покладалася на палестинську поліцію.

Одним з важливих кроків реалізації цих принципів стала Каїрська угода («Угода Газа-Єрихон») 1994 р., підписана між Ізраїлем і ОВП. Відповідно до умов цієї угоди під контроль палестинців передавалося до 90% території сектору Газа і місто Єрихон з обмеженою зоною навколо нього на Західному березі річки Йордан. У зв’язку з цим пропонувалося на цих територіях створення Палестинської Автономії.

Другий розділ «Природа обмеженої міжнародної правосуб’єктності Палестинської Автономії» складається з 2-х підрозділів, в яких висвітлю­ються питання визнання міжнародною спільнотою Палестинської Автономії та дається загальна характеристика внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин та договірної правоздатності Автономії.

У підрозділі 2.1 «Визнання міжнародною спільнотою Палестинської Автономії» відзначається, що її визнання має відповідне міжнародно-пра­вове підґрунтя. Відзначається, що неприйняття палестинським національно-визвольним рухом і арабськими країнами резолюції ООН про створення в Палестині двох держав, арабо-ізраїльська війна 1948-1949 рр. та розділ Палестини між Ізраїлем, Йорданією і Єгиптом, що настав за нею, окупація Ізраїлем в 1967 р. всієї палестинської території, включаючи Східний Єрусалим - такими були головні причини, які не дозволили палестинському народу реалізувати своє право на створення незалежної держави після 1947 р.

У 1970-х роках ООН починає приділяти значно більше уваги палестин­ському питанню. Вона не змогла не відреагувати на те, що арабські та мусульманські країни почали активно займатися цією проблемою. У 1973 р. Конференція глав арабських держав в Алжирі прийняла резолюцію, в якій висувалася вимога про відновлення національних прав арабського народу Палестини і визнання ОВП єдиним законним представником арабського народу Палестини. Таке ж рішення прийняла Конференція глав держав і урядів мусульманських країн, що відбулася в Лахорі (Пакистан) в 1974 р. В цьому ж році Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію про статус спостерігача для ОВП, в якій вона визнала, що палестинський народ є однією з головних сторін у встановленні справедливого і стабільного миру на Близькому Сході.

У грудні 1987 р. на Західному березі річки Йордан і в секторі Газа почалося мирне повстання арабського палестинського народу проти ізраїльської окупації – інтифада. Значною мірою під її впливом король Йорданії Хусейн 31 липня 1988 р. виступив із заявою про визнання за палестинцями права створення на Західному березі і в секторі Газа своєї суверенної держави. Ця заява мала важливе значення, дозволивши Арафату 13 листопада 1988 р. проголосити Державу Палестина. На XIX сесії Національної Ради Палестини в Алжирі 15 листопада 1988 р. були прийняті два історичних для палестинського народу рішення: Декларація про незалежність Держави Палестина; та визнання резолюцій 242 і 338 Ради Безпеки ООН як основи для переговорів на міжнародній конференції з врегулювання проблеми Близького Сходу. До цього часу ОВП не визнавала права Ізраїлю на існування. 15 грудня 1988 р. Генеральна Асамблея ООН в резолюції стосовно питання про Палестину визнала Державу Палестина, проголошену Національною радою Палестини, і підтвердила безальтер­нативність забезпечення палестинському народу реалізовувати на практиці суверенітет над територією, яка перебуває під окупацією Ізраїлем з 1967 р. Це рішення було визнане ЛАД, ОІК, Рухом неприєднання, Організацією Африканської Єдності (нині Африканський Союз). 4 жовтня 2011 р. Парламентська Асамблея Ради Європи надала Палестині статус спостерігача.

Зроблено висновок, що для остаточного визначення статусу Пале­стинської Автономії як етапу створення незалежної держави та реалізації тим самим права арабського народу Палестини на самовизначення необхідно вирішити складні проблеми статусу Єрусалиму, забезпечення безпеки єврейських поселень і громадян Ізраїлю в Автономії, встановлення між двома країнами нормальних відносин у всіх сферах діяльності. Зазначається, що Держава Палестина, створення якої є прецедентом в міжнародному-праві, діє з гідно з принципами та нормами міжнародного права, відповідаючи цілком принципу права націй на самовизначення.

У підрозділі 2.2 «Характеристика внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин та договірної правоздатності Палестинської Автономії» досліджується специфічна система її органів зовнішніх зносин. Зроблено висновок, що організаційна структура Держави Палестина є досить розвиненою в порівнянні з органами інших національно-визвольних рухів. Водночас вона має специфічні риси, які відрізняють її від звичайних держав, оскільки її територія все ще перебуває під ізраїльською окупацією. Разом з тим, незважаючи на свій особливий статус, Держава Палестина виконує всі функції, які кожна держава здійснює у сфері зовнішніх зносин, хоча її зовнішньополітичні органи певним чином відрізняються від зовнішньо­політичних органів держави у звичайних обставинах.

Після проголошення Держави Палестина чимало країн встановили з нею дипломатичні відносини, в результаті чого представництва ОВП були перетворені в посольства вже на державному рівні. Це мало важливі юридичні наслідки, які виражаються в зміні характеру правових зв’язків представництва з офіційними органами країни перебування. Вданий час близько 160 держав мають дипломатичні відносини з Державою Палестина. Однак деякі держави продовжують підтримувати офіційні відносини з Палестинською Автономією (132 дипломатичні місії, їх перелік у додатку ё), а інші – з ОВП.

Дипломатичні представництва на території Палестинської Автономії мають 46 країн (додаток ж). З 1995 р. в Україні діяла місія ОВП, яка згодом була перетворена в посольство Палестини. Вона сприяє розвитку політичних, економічних та соціальних зв’язків з цією країною, а також здійснює допомогу великої кількості студентам-палестинцям, які навчаються в Україні. Приділяється увага також і палестинській діаспорі, що постійно проживає в Україні.

Третій розділ «Зміст обмеженої міжнародної правосуб’єктності Палестинської Автономії» складається з 3-х підрозділів, в яких розгля­даються статус Палестинської Автономії в Організації Об’єднаних Націй та її спеціалізованих установах, особливості статусу Палестинської Автономії в ЛАД і ОІК.

У підрозділі 3.1 «Статус Палестинської Автономії в Організації Об’єднаних Націй та її спеціалізованих установах» тривалий час палестинська проблема розглядалася в ООН переважно як суто гуманітарна проблема палестинських біженців. Міжнародно-правовий статус ОBП в ООН було визначено, коли 14 грудня 1974 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію 3210, в якій запросила ОВП як законного представника палестинського народу взяти участь в обговоренні питання про Палестину на пленарних засіданнях Асамблеї.

У 1974 р. ОBП в статусі спостерігача увійшла до Міжнародної організації цивільної авіації та Всесвітньої організації охорони здоров’я. У 1975 р. вона отримала цей статус в Економічній і Соціальній Раді ООН, Продовольчій і сільськогосподарській організації ООН та Міжнародній Організації Праці. У 1974 р. ОВП докладала зусилля здобути статус спостерігача в Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, отримавши його лише в жовтні 2011 р.

У підрозділі 3.2 «Особливості статусу Палестинської Автономії в Лізі Арабських Держав» висвітлюється її участь в цій регіональній міжнародній організації, створеної у 1944 р. В Статуті ЛАД Палестина визнається незалежною державою, що бере участь в ній з часу її заснування. В додатку до Статуту – «Додаток про Палестину» - зазначається, що «міжнародний статус та її незалежність в правовому значенні не можуть ставитися під сумнів». У листопаді 1976 р. на 66 сесії Ради ЛАД за пропозицією Єгипту було прийнято рішення про надання Палестині в особі ОBП статусу повноправного члена ЛАД на рівноправні основі з іншими її членами. Відзначається, що представник Палестини брав участь в роботі Ради ЛАД зі своєрідним статусом, встановленим Радою ЛАД. Рада сама призначає представника і главу делегації Палестини (глава палестинського уряду одночасно є главою палестинської делегації в Раді), Палестина брала участь в роботі Ради без права голосу – вона запрошувалася висловлюватися на засіданнях Ради тільки з питань, що стосуються Палестини. ОВП була також учасницею створення міжурядових організацій. Зокрема, вона була серед перших 14-ти членів ЛАД, які здали на зберігання ратифікаційні грамоти Договору про створення Міжарабської організації промислового розвитку 1980 р.

У підрозділі 3.3 «Особливості участі Палестини в Організації Ісламської конференції», що є найбільш авторитетною міжурядовою організацією, створеною за релігійною ознакою, до складу якої входить понад 50 мусульманських держав. ОBП приймає участь у роботі всіх її структурних органів і постійно отримує від них підтримку. Яскравим прикладом цього може слугувати рішення Наради міністрів закордонних справ ісламських держав ОІК (Каїр, 7 серпня 1990 р.), в якому держави-члени ОІК підтримали палестинське повстання (інтифаду), підтвердили право палестинського народу на створення незалежної держави та засудили заяву конгресу США про те, що Єрусалим є столицею Держави Ізраїль і зажадали від них відновлення діалогу з ОBП. Водночас в черговий раз вони заявили, що Єрусалим є частиною палестинської території і необхідно, щоб всі ісламські держави протистояли Ізраїлю із зміни його статусу.

У 1995 р. на конференції глав ісламських держав в Дакарі (Бангладеш) було зазначено: необхідно негайно повернути всіх палестинських біженців на місце їх попереднього проживання. З цією метою глави ісламських держав уповноважили президента Сенегалу здійснювати зв’язок з постійними члена­ми Ради Безпеки і Генеральним Секретарем ООН для виконання резолюції 799 Ради, що стосується негайного повернення всіх палестинських біженців та вжиття заходів щодо Ізраїлю відповідно до розділу VII Статуту ООН.

Щодо палестинсько-ізраїльської угоди, підписаної у Вашингтоні 13 ве­ресня 1993 р., Генеральний Секретар ОIК Хамед Габо заявив, що ОIК офіційно оголосила про підтримку палестино-ізраїльської угоди. Це було підтверджено на засіданні міністрів закордонних справ ісламських держав в Нью-Йорку, які закликали держави - члени ОIК надати її підтримку. Таким чином, участь Палестини в ОІК як рівноправного представника цієї організації характеризуються підтвердженням міжнародної правосуб’єкт­ності палестинського народу та діяльністю ОВП як його законного представника.

В дисертації дано аналіз резолюції Генеральної Асамблеї ООН А/67/L./28 від 26 листопада 2012 р., в якій, керуючись цілями і принципами статуту ООН і підкреслюючи в зв’язку з цим принцип рівноправ’я і самовизначення народів та посилаючись на свою резолюцію 181 (II) 1947 р. та інші її резолюції та резолюції Ради Безпеки ООН з палестинського питання, знов підтвердила право палестинського народу на самовизначення і незалежність Держави Палестина на палестинській території, окупованій с 1967 року Ізраїлем. Виходячи з цього, Генеральна Асамблея ООН постановила надати Палестині статус держави-наглядача при ООН, яка не є її членом, без шкоди для набутих прав, привілеїв і ролі ОВП в ООН як представника палестинського народу згідно з відповідними резолюціями і практикою. Остаточне рішення про прийняття Держави Палестина в повноправні члени ООН має вирішити Рада Безпеки ООН відповідно до заяви від 23 вересня 2011 р., поданої від імені ОВП.