ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ В УКРАЇНІ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами, мета і задачі, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача в їх одержання, апробація результатів дисертації та публікації.

Перший розділ «Соціально-правова характеристика соціального захисту» містить два підрозділи, в яких розкривається сутність та поняття соціального захисту в Україні, а також соціальний захист розглядається як функція та принцип соціальної держави.

У підрозділі 1.1. «Сутність та поняття соціального захисту в Україні» аналізуються існуючі наукові підходи до розуміння соціального захисту як правового явища. Узагальнення провідних наукових надбань в цій сфері дозволило дійти висновку, що переважна більшість вчених розглядають категорію «соціальний захист» в широкому та вузькому розумінні як: 1) діяльність (функцію) соціальної держави, спрямовану на гарантування, забезпечення і недопущення порушення соціальних прав кожного індивіда з метою забезпечення оптимального суспільного розвитку; 2) діяльність держави в особі відповідних органів, інших суб’єктів у сфері соціального захисту щодо охорони і захисту людини і громадянина від настання можливих соціальних ризиків та їх наслідків. Аргументовано, що подальший розвиток як правової науки, так і законодавства, потребує вироблення єдиного уніфікованого категоріального апарату. Ускладнює розробку універсальних понять в сфері соціального захисту використання науковцями та практиками такого поняття як «соціальне забезпечення», яке насправді є пережитком радянських часів (коли поняття «соціальне забезпечення» охоплювало лише діяльність держави у сфері соціального захисту, спрямовану на соціальне страхування працюючих і пенсійне забезпечення) і не відбиває реалій сьогодення. Соціальний захист є більш ширшим поняттям, аніж забезпечення. Якщо соціальне забезпечення являє собою систему певних заходів для осіб, що потребують відповідної допомоги, то соціальний захист за своїм сутнісним наповненням є комплексним поняттям, яке включає не тільки конкретні заходи, але й створення для всіх людей відповідних умов, за яких зводиться до мінімуму можливість настання соціальних ризиків. Іншими словами, соціальний захист – це діяльність по створенню такого стану для людини, за наявності якого вона завжди відчуває підтримку держави. Сутність соціального захисту полягає у створенні безпечних умов для існування і розвитку кожного індивіда та суспільства в цілому.

У підрозділі 1.2. «Соціальний захист як функція та принцип соціальної держави» через розкриття сутності соціальної держави соціальний захист визначено як функцію та принцип соціальної держави. Встановлено, що соціальна держава ґрунтується на принципах загального добробуту, соціальної справедливості, соціальної безпеки, солідарності. Аргументовано, що соціальна держава виступає гарантом дотримання соціальних прав кожної особи. Зауважено на тому, що особливість соціальної політики розвинених країн полягає в тому, що вона направлена не просто на захист людини від соціальних ризиків (втрати доходу у зв’язку з хворобою, інвалідністю і старістю), але і на недопущення різкої матеріальної та соціальної нерівності, на забезпечення достатньо високого рівня соціальної підтримки і допомоги тим верствам населення, що мають в цьому потребу, на надання громадянам доступу до якісної охорони здоров’я і освіти.

Встановлено, що наразі в Україні існує складна ситуація у сфері захисту соціальних прав, що обумовлюється, в першу чергу, економічними і політичними чинниками, які є визначальними в діяльності соціальної держави щодо захисту та гарантування права кожної особи на соціальний захист. Непоодинокими є випадки зменшення змісту і обсягу соціальних прав і гарантій, на що неодноразово вказувалося в рішеннях Конституційного Суду України; велика кількість нормативних актів, що регулюють відносини у сфері соціального забезпечення ускладнюють процедуру реалізації цих прав. Поширення безробіття, довготривала пенсійна реформа та трансформація системи соціального захисту в цілому, всесвітня економічна криза, яка не оминула Україну, а також внутрішня політична криза, що негативним чином відбиваються на дотриманні права на соціальний захист, і є підґрунтям соціальної нестабільності в українському суспільстві. Все це в своїй сукупності дало підстави для твердження про те, що Україна знаходиться лише на шляху до становлення соціальної держави як гаранта права на соціальний захист.

Розділ 2 «Особливості правовідносин у сфері соціального захисту в Україні» містить три підрозділи, в яких розкривається зміст, суб’єкти та підстави виникнення соціально-забезпечувальних правовідносин.

У підрозділі 2.1. «Зміст правовідносин у сфері соціального захисту» зазначається, що найглибше зрозуміти зміст таких правовідносин можливо, якщо класифікувати їх на матеріальні, процедурні та процесуальні. Кожний з даних видів соціально-забезпечувальних правовідносин має свою змістовну наповненість: матеріальні правовідносини виникають із приводу надання окремій особі (або сім’ї) певних соціальних благ у вигляді матеріального забезпечення, надання соціальних послуг; процедурні виникають на підставі регулятивних норм щодо встановлення відповідних фактів чи реалізації права на соціальний захист; процесуальні виникають на підставі охоронних норм з приводу вирішення спору про соціальний захист.

Особливостями процедурних правовідносин є те, що: 1) учасниками процедурних правовідносин можуть бути особи, які не являються учасниками конкретних матеріальних правовідносин у сфері соціального забезпечення; 2) процедурними правовідносинами встановлюється не лише факт набуття права на соціальне забезпечення, а й факт припинення цього права.

Характерною рисою процесуальних правовідносин є те, що право соціального забезпечення не визначає порядку вирішення спірних питань у цій сфері, отже, вони вирішуються в судовому порядку відповідно до цивільного процесуального або адміністративного процесуального права. Водночас, у разі розгляду спору вищим органом в порядку підпорядкованості виникають процесуальні відносини, які регламентуються адміністративним правом.

Встановлено, що спільною характеристикою для матеріальних, процедурних та процесуальних правовідносин у сфері соціального забезпечення є те, що вони мають охоронну спрямованість і визначаються на нормативно-правовому рівні. Доведено, що процедурні і процесуальні правовідносини являються самостійними видами правовідносин.

Зауважено на тому, що з огляду на реформування пенсійної системи, яка є складовою системи соціального забезпечення, вимагає переосмислення усталена думка про те, що соціально-забезпечувальні відносини носять недоговірний характер, оскільки всі права і обов’язки їх суб’єктів визначені законом і не можуть бути змінені за угодою сторін. Впровадження недержавного пенсійного забезпечення зумовило виникнення договірних відносин у сфері соціального забезпечення, оскільки учать в третьому рівні пенсійної системи базується саме на договірних засадах. Підкреслено, що відносини у сфері соціального забезпечення можуть носити договірний и недоговірний характер.

У підрозділі 2.2 «Суб’єкти соціально-забезпечувальних правовідносин» зазначається, що основними учасниками соціально-забезпечувальних правовідносин являються держава, інші суб’єкти, які надають соціальні блага в сфері соціального забезпечення, а також фізична особа, а в окремих випадках сім'я.

Визначено, що суб’єктів соціально-забезпечувальних правовідносин умовно можна поділити на правомочних і зобов’язальних суб’єктів. До кола правомочних суб’єктів цих відносин належать фізичні особи і члени їх сімей, яких можна класифікувати за такими ознаками: за віком; за правовим статусом; за станом працездатності; за сімейним станом; за зайнятістю; за майновою ознакою; в залежності від правового зв’язку з державою. Зобов’язальними суб’єктами є відповідні органи, на яких покладений державою обов’язок щодо здійснення соціального забезпечення. Вони відрізняються за організаційно-правовою формою, підпорядкуванням, джерелами фінансування, за колом осіб, яким надаються соціальні блага, за функціями, які вони здійснюють в сфері соціального забезпечення. До кола цих суб’єктів слід віднести осіб, котрі надають соціальні послуги у сфері соціального забезпечення. Особливим суб’єктом цих відносин визнається держава, як гарант права на соціальний захист.

Встановлено, що обов’язковою умовою участі в соціально-забезпечувальних відносинах є наявність правосуб’єктності, визначальним елементом якої є правоздатність, що передбачає можливість мати соціально-забезпечувальні права і обов’язки. Даний підхід уявляється більш універсальним, оскільки в соціально-забезпечувальних відносинах дієздатність особи, на відміну від інших галузей права, у разі недостатності її обсягу, завжди може бути компенсована інститутом представництва. Правосуб’єктність фізичної особи в сфері соціально-забезпечувальних правовідносин не є статичним явищем, оскільки піддається змінам під впливом об’єктивних або суб’єктивних обставин.

У підрозділі 2.3. «Підстави виникнення правовідносин в сфері соціального захисту» встановлено, що підставою виникнення, зміни і припинення соціально-забезпечувальних відносин є сукупність наступних юридичних фактів: настання страхової події, звернення до органу за отриманням соціального забезпечення, рішення відповідного органу про надання соціального забезпечення. Соціальний ризик не призводить до виникнення правовідносин у сфері соціального забезпечення, з огляду на те, що ризик є лише вірогідністю настання життєвих обставин і тільки з настанням цих обставин з’являються передумови для виникнення соціально-забезпечувальні відносини. Розглядаючи більш детально підстави виникнення досліджуваних правовідносин за проведеною класифікацією, встановлено, що підставою виникнення матеріальних правовідносин є настання страхової події або чітко визначених як таких законом обставин; процедурних правовідносин - звернення особи або її представника до відповідних органів за отриманням соціальних благ, що спрямовані на встановлення обставин, які є підставою для надання конкретного виду соціального забезпечення або відмови в їх наданні. Підставою виникнення процесуальних правовідносин є звернення особи до судових органів про встановлення права на соціальне забезпечення.

Розділ 3 «Міжнародно-правове регулювання права особи на соціальний захист» містить три підрозділи, в яких вивчається міжнародний досвід у сфері регулювання права на соціальний захист та здійснюється порівняльна характеристика внутрішньодержавної та європейської систем соціального захисту.

У підрозділі 3.1. «Відображення права на соціальний захист в міжнародно-правових актах» підкреслюється, що найважливішим міжнародним документом, який відображає право на соціальний захист, по праву визнана Загальна декларація прав людини, яка є універсальним актом. Провідну роль у міжнародно-правовому регулюванні соціального забезпечення також відіграють пакти й конвенції ООН, які, будучи джерелами загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, за своїм юридичним статусом є міжнародними договорами. Вони мають наднаціональний характер та складають перший загальнонаціональний рівень в системі міжнародно-правових джерел регулювання сфери захисту соціальних прав. Другий рівень (регіональний) міжнародного законодавства, яке відображає та розкриває право на соціальний захист, представлений міжнародно-правовими актами, які формуються в межах правового поля Європейського Союзу і на політичному просторі країн СНД. Визначено, що для України, з точки зору доцільності врахування та запозичення досвіду, інтерес являють обидві регіональні системи соціального захисту.

Встановлено, що в межах системи міжнародного законодавства у сфері соціального захисту міжнародно-правові акти доцільно класифікувати за трьома групами: 1) до першої групи слід віднести акти та норми з питань соціального захисту загального характеру; 2) другу групу утворюють ті акти та норми міжнародно-правового характеру, які регулюють надання соціального захисту в окремих підгрупах або за окремими соціальними ризиками; 3) до третьої групи включені міжнародно-правові акти, які передбачають надання соціального забезпечення, враховуючи належність особи до певної професійної чи соціальної групи.

На підставі аналізу основних міжнародних нормативно-правових актів у сфері соціального захисту запропоновано виділити такі принципи співпраці в окресленій сфері: 1) суверенності держав-учасниць у виборі шляхів здійснення соціальної політики; 2) загальної поваги та захисту основних прав особи; 3) рівноправності осіб у питаннях набуття права на соціальний захист незалежно від походження, національної та расової належності; 4) визначення найширшого переліку соціальних ризиків, з якими пов’язується надання права на соціальний захист; 5) гарантування основних форм та видів соціального захисту; 6) визначення мінімальних розмірів гарантованого соціального забезпечення.

У підрозділі 3.2. «Міжнародні стандарти права особи на соціальний захист» встановлено, що формування перших соціальних еталонів розпочато з розробки Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, які складають Хартію прав людини. Стандарти соціального захисту знайшли відображення в Європейській соціальній хартії, а також у документах Міжнародної Організації Праці, які спрямовані на створення ефективної системи соціального захисту. Загальновизнані в світовому співтоваристві соціальні стандарти виступають в кількох формах, а саме: як оціночні поняття, як комплекс мінімального набору соціальних прав і, нарешті, як кількісні показники. Зроблено висновок, що міжнародні соціальні стандарти – це сукупність визначених міжнародно-правовими актами норм, що закріплюють основи соціальної захищеності кожної особи на міжнародному рівні та гарантують їй право на достатній життєвий рівень.

Наголошено на тому, що сучасна концепція міжнародної стандартизації соціального захисту передбачає гарантування цього права не лише шляхом прийняття відповідної законодавчої бази. Дедалі частіше міжнародною спільнотою вживаються заходи інституційного гарантування вказаної групи прав шляхом утворення міжнародних організацій, які здійснюють функцію моніторингу дотримання права особи на соціальний захист. Паралельне впровадження правового та інституційного механізму захисту права на соціальний захист на міжнародному рівні є перспективним напрямком, оскільки дозволяє реально, а не декларативно, здійснювати соціально-захисні заходи, а також компетентно вирішувати основні проблеми у вказаній сфері.

Визнано, що, на жаль, на даний час в Україні не створено необхідних умов для їх використання в якості орієнтиру вироблення національних стандартів.

У підрозділі 3.3. «Порівняльна характеристика внутрішньодержавної та європейської систем соціального захисту» встановлено, що серед основних моделей систем соціального захисту населення в світі (ліберальна або англосаксонська, скандинавська (шведська або соціал-демократична), консервативна (німецька), рудиментарна та японська) найбільш ефективними слід визнати шведську модель, яка запроваджена та існує в таких розвинутих країнах як Данія, Норвегія, Нідерланди, Швеція, Фінляндія, та ліберальну модель, яка характерна для Великобританії, Канади, Ірландії, США, Австралії. Ефективність першої моделі полягає в тому, що в її основу закладений принцип солідарної відповідальності держави і суспільства в поєднанні з принципом соціальної справедливості і рівності. Дана модель спрямована на збільшення та стимулювання зайнятості населення. Метою соціальної політики є досягнення високого рівня економічного розвитку. Ефективність ліберальної моделі криється в тому, що вона ґрунтується на засадах всезагальності, що передбачає охоплення всіх громадян, які потребують соціального захисту, водночас застосовує принцип соціальної справедливості. В основу здійснення соціальної політики закладена система соціального страхування.

Робиться висновок, що, ґрунтуючись на загальновизнаних принципах соціальної держави, кожна держава, виходячи зі свого досвіду історичного розвитку, стану громадянського суспільства, соціально-економічних можливостей, обрала прийнятну для неї модель соціального розвитку. Констатовано, що на даний час в Україні відсутня чітка модель соціального захисту населення, у зв’язку з чим має місце соціальний перегин сучасного суспільства, що стоїть на заваді становлення України як соціальної держави. Тому перед Україною стоїть першочергове завдання побудувати свою модель соціального захисту, яка повинна врахувати позитивний досвід у цій сфері розвинутих держав.