НАЦІОНАЛЬНА САМОСВІДОМІСТЬ ЯК ДУХОВНА ОСНОВА ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ: УПРАВЛІНСЬКИЙ АСПЕКТ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, розкрито сутність і стан її наукового опрацювання, визначено мету, завдання і наукову новизну дослідження, окреслено практичну значущість одержаних результатів, наведено дані щодо їх апробації та публікацій за темою дослідження.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади дослідження національної самосвідомості як духовної основи державотворчих процесів” – проаналізовано основні підходи вітчизняних і зарубіжних дослідників щодо сутності нації як носія національної самосвідомості й суб’єкта державотворення, її основних характеристик та шляхів формування, здійснено методологічний аналіз національної самосвідомості, розкрито її сутність, структуру, основні функції та чинники формування й розвитку як наукового поняття й суспільного феномену, з’ясовано роль національної самосвідомості в державотворчих процесах, визначено об’єктно-предметне поле національної самосвідомості в галузі науки “Державне управління”.

Здійснено аналіз основних концепцій нації (культурологічна, етнічна, історико-економічна, політична, психологічна), розроблених вітчизняними і зарубіжними дослідниками, наукових підходів (примордіалістський, модерністський, конструктивістський, інструменталістський), які актуалізують значення певних факторів в утворенні націй, доведено, що поняття “нація” в науці не дістало чіткого визначення. Сформульовано перелік об’єктивних (спільність території, єдина культура та мова як її складова, спільна історія, наявність власної держави, демократичний лад правління, соціальна взаємодія, спільність економічного життя, ринкові відносини) і суб’єктивних (колективна переконаність, національний характер, психологія, національна самосвідомість, солідарність, воля, націленість на спільне майбутнє) сутнісних рис, які ті чи інші автори вважають визначальними у становленні нації. Обґрунтовано, що нація за своєю природою є об’єктивно-суб’єктивним утворенням, тому в її визначенні виправданим є поєднання органічної сукупності цих чинників.

Установлено, що сучасний смислоутворюючий концепт “політична нація” утвердився в епоху модернізму і означає, що громадяни, які утворюють націю, не є пасивними підданими певної держави, а активно її конституюють і конструюють, сама держава є “справою нації” й лише в такій якості може легітимно існувати та претендувати на визнання міжнародним співтовариством. На основі аналізу наукових розробок, синтезу їх ідей уточнено визначення політичної нації. Обґрунтовано, що структура політичної нації є багатовимірною і включає: за елементним складом – політично свідомих і соціально активних громадян, взаємодія яких утворює громадянське суспільство; історично і культурно – різні етнічні групи; територіально – регіони. При цьому різні аспекти внутрішньої різноманітності політичної нації забезпечують її цілісність, динамічну стійкість і здатність до саморозвитку. Функціонально політична нація є формою консолідації населення певної території і суб’єктом міжнародного життя.

Доведено, що вирішальним чинником існування політичної нації, наявність якого чітко вказує на факт її реального існування, є національна самосвідомість, яка, спонукаючи людську волю до політичної самоорганізації, зумовлює формування демократичної держави зі спрямованістю на спільне майбутнє. За таких умов політична нація є джерелом легітимної влади, основним суб’єктом здійснюваних перетворень у державі.

На основі дослідження науково-методологічних підходів вітчизняних і зарубіжних науковців до визначення сутнісних рис національної самосвідомості уточнено дефініцію поняття “національна самосвідомість” як усвідомлення нацією своєї життєдіяльності, сенсу свого існування, своїх національно-державних, соціально-економічних, політичних, духовних цінностей, ідеалів, інтересів та цілей, спільності історичної долі, свого місця серед інших національних спільнот на основі уявлень про саму себе й інші нації. На індивідуальному рівні – усвідомлення особистістю себе часткою певної національної спільноти та оцінка себе як носія національних цінностей, що склалися в процесі тривалого історичного розвитку нації, її самореалізації як суб’єкта соціальної дійсності.

Доведено, що в національній самосвідомості поліетнічної нації, яка утворена на базі титульного етносу, присутні найсуттєвіші ознаки свідомості титульного етносу та етнічних груп, що разом складають політичну націю. Це насамперед цінності, ідеали, норми, принципи. Проте національна самосвідомість не зводиться до суми її етнічних компонентів. Зазначені ознаки опосередковуються в національній самосвідомості домінантами самоствердження нації: спільним громадянством, загальнонаціональними цінностями, юридичними правами громадян, спільними інтересами, соціальними нормами, культурними традиціями. Обґрунтовано, що необхідною умовою формування цілісної, конструктивної національної самосвідомості поліетнічної нації як духовної основи державотворення є погодження цінностей (етнокультурних, громадянсько-політичних, соціальних) усіх її елементів, формування базової системи цінностей як духовно-ціннісного ядра національної самосвідомості.

Здійснений аналіз методологічних підходів до структурування національної самосвідомості як духовної основи державотвотворчих процесів дав змогу установити, що найбільш адекватним є синтетичний підхід, в основі якого лежить визначення національної самосвідомості через критерії “відображення”, “усвідомлення”, “порівняння” різних сторін, форм, національного буття, відповідно до чого структура національної самосвідомості постає у вигляді системи, яка включає чотири рівні: когнітивно-раціональний, аксіологічний, емоційний, цілепокладально-регулятивний. Визначено основні функції національної самосвідомості: пізнавальна, інтегративна, захисна, регулятивна, самоконтролю, емоційно-ціннісна, адаптаційна, ідеологічна, комунікативна, національного самовизначення. Їх аналіз дав можливість з’ясувати роль національної самосвідомості у життєдіяльності нації і державотворчих процесах: вона сприяє національній самоідентифікації, згуртуванню нації на основі усвідомлених національних цінностей, інтересів, визначених цілей; формує ідеали, цінності, принципи життєдіяльності нації; через систему базових цінностей та ідеалів забезпечує духовно-ціннісні засади функціонування держави, вироблення ідеології державотворення та перспективних орієнтирів розвитку нації і держави.

На основі дослідження наукових напрацювань визначено й обґрунтовано чинники, що впливають на формування національної самосвідомості: суспільно-політичні, ідеологічні, культурно-освітні; інформаційно-технологічні. Установлено, що формування та розвиток національної самосвідомості здійснюється як шляхом її самоорганізаційних, саморегулятивних механізмів, так і засобами державно-управлінського впливу на забезпечення функціонування її як цілого, так і основних структурних елементів шляхом реалізації відповідної політики держави (етнонаціональної, культурної, мовної, освітньої, інформаційної, національної пам’яті тощо).

У розділі обґрунтовано об’єктно-предметне поле дослідження національної самосвідомості в галузі державного управління. З’ясовано, яким чином окремі структурні елементи (історична пам’ять, національна мова, культура, система базових цінностей, національні почуття, національна ідея, національна ідеологія) впливають на державотворчі процеси. Визначено інструментарій державно-управлінського впливу на формування й утвердження національної самосвідомості як духовної основи державотворення: нормативно-правові документи; концепції, загальнонаціональні, регіональні і галузеві програми; парламентські слухання; науково-практичні конференції; круглі столи; громадські обговорення; організаційно-інформаційні заходи.

У другому розділі – “Духовно-ціннісний потенціал національної самосвідомості у державотворенні” – обґрунтовано місце духовних цінностей у структурі національної самосвідомості як духовної основи державотворчих процесів, обґрунтовано роль національної ідеї в державотворенні, особливості державно-управлінського впливу на формування й розвиток національної самосвідомості на основі синергетичного підходу.

Установлено, що державотворення означає не лише створення відповідних державних інститутів, це більш глибинний процес організації всього суспільного життя, що передбачає практичне вирішення багатьох суттєвих завдань політичного, соціально-економічного, національно-культурного характеру. Уточнено поняття “державотворчі процеси” як сукупність політичних, соціальних, економічних, культурних та інших процесів, що супроводжують державотворення і спрямовані на становлення й удосконалення інститутів та органів держави, її функцій та можливостей. Наголошується, що успішність демократичного державотворення є можливою за умови, якщо державність “вкорінена” та легітимізована у свідомості громадян завдяки створенню й розвитку відповідних ціннісних орієнтирів, ідеалів, настанов тощо, що безпосередньо пов’язано з формуванням відповідного рівня національної самосвідомості. Обґрунтовано, що для стабільного розвитку держави необхідною умовою є погодження ціннісних настанов, формування базової системи духовних цінностей, яка б була прийнятною для суспільства і підтримана всіма його соціальними групами, що сприятиме формуванню й утвердженню цілісної, конструктивної національної самосвідомості як духовної основи державотворчих процесів та інтеграції багатоетнічного українського народу в єдину націю співгромадян. Доведено, що система базових духовних цінностей, яку поділяє, усвідомлює національна спільнота, становить духовно-ціннісне ядро її самосвідомості. Ці цінності, норми та ідеали є підґрунтям єдності нації, мотивацією її діяльності в розбудові держави. На базі спільних базових цінностей формується і реалізується стратегія національного поступу, ідеологія державотворення, державна політика, приймаються закони, управлінські рішення.

Досліджено динаміку ціннісних орієнтацій сучасного українського суспільства, на підставі чого установлено, що в країні існує дисбаланс між духовними і матеріальними цінностями на користь останніх, розкол суспільної свідомості за ціннісно-орієнтаційною ознакою, що ставить під загрозу єдність суспільства, майбутнє незалежної держави. Установлено, що в Україні й досі не сформувалася повноцінна політична нація зі своїми базовими національними цінностями, чітко окресленими національними інтересами, щодо яких склався б консенсус як серед української еліти, так і переважної частини її громадян. Обґрунтовано, що в країні відсутня офіційно оформлена загальнонаціональна державницька ідеологія, і є лише окремі, фрагментарно розроблені й безсистемно впроваджувані її елементи, і в цьому полягає одна з основних причин суспільної дезінтеграції, що позначається на державотворенні. Доведено, що необхідною умовою якісного прискорення державотворчих процесів є визначення духовно-ціннісних засад державотворення, які складають зміст національної самосвідомості.

Визначено, що досягнення консенсусу щодо загальнонаціональної системи базових духовних цінностей суспільства має здійснюватися шляхом гармонійної та активної взаємодії органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських організацій, різних політичних сил, наукових установ, залучення засобів масової інформації з обов’язковим урахуванням усіх важливих пропозицій, за допомогою проведення широкого суспільного діалогу, наукових, експертно-аналітичних консультацій і дискусій із залученням максимальної кількості людей. Обґрунтовано, що проведення заходів (консультацій, обговорень, громадських слухань), спрямованих на з’ясування вагомості й значущості тих чи інших цінностей для української політичної нації, досягнення консенсусу в цьому питанні на загальнонаціональному рівні, сприятиме формуванню ціннісної єдності суспільства, об’єднаного духовного простору української нації.