Дяченко В.І. Ефективність дії норм міжнародного гуманітарного права в їх еволюційному розвитку

Короткий зміст

Основний ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовуються актуальність теми, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначаються мета та завдання, об’єкт та предмет дисертаційного дослідження; охарактеризовані методи дослідження, наукова новизна і практичне значення дисертації; наведено відомості про апробацію та публікації результатів дослідження, структуру і обсяг дисертації.

У першому розділі "Становлення і розвиток міжнародного гуманітарного права" досліджено еволюцію становлення ефективності права війни та гуманітарної традиції, яка загалом співпадала з еволюцією моралі, правил легітимної збройної боротьби, розвитком правосвідомості, а також  мала свою внутрішню логіку та суперечливі тенденції. У дисертації доводиться, що на ранніх стадіях розвитку людства збройні сутички становили елемент архаїчної культури, а для права – це етап примітивного  синкретичного права війни, в якому  сплетені правові, моральні, мілітаристські відносини. В давніх цивілізаціях військова справа регулювалась на засадах людяності, а збірки законів (Закони Ману, едикти імператора Ашоки та ін.) містили настанови про гуманне ставлення до жертв війни. Досягненням античної міжнародно-правової думки стало визнання "блага миру" – синонімом прекрасного і доброго, розроблені важливі поняття – "буква закону", "м’яка справедливість", трансформовані вже в ХХ столітті в категорії "права ООН", у ідеї "м'якого права", дотримання "духу і букви домовленостей". Вважаємо, що римське право війни ще не стало предметом уваги дослідників, а правові елементи східних суспільств злились з релігійно-етичними гуманітарними вченнями в мусульманському, індуському, китайському праві.

У процесі дослідження зіткнення гуманітарно-правових концепцій ведення війн у Європі першого тисячоліття вказано на суперечність епохи: з виникненням християнської та ісламської релігійних концепцій війн ідея справедливої війни з вимогою не починати її без законної підстави (justa causa) привела до освячення інституту війни. Релігійно-правова гуманітарна регуляція не була дієвою, тому  в цей час підписуються перші домовленості між халіфами та Візантією, неписані угоди стали перехідною фазою від моральних правил до правових норм. З синтезу ідей лицарства, гуманної бойової моралі з першими міжнародними угодами виростала система  міжнародного права війни. Дотримання усної угоди у міжнародних відносинах слугувала підґрунтям ефективного їх виконання. У цей період конкурували між собою чинне писане (не структуроване і не систематизоване) право зі звичаями. Епоха  лицарства залишила у спадок елементи культури гуманності –  недоторканість парламентерів, заборону деяких видів зброї, боротьбу до першої крові, що трансформувались у звичаєве право. Виконання кодексу лицаря забезпечувалось мораллю та вірою, а дієвість цих настанов як момент ефективності залежав лише від волі, культури вояків.

Висвітлюючи воєнну необхідність і гуманітарну традицію суперечності в Нові часи, показано зростання правової регламентації війни: до початку бойовищ сторони домовлялись про умови поводження з пораненими, полоненими, цивільним населенням, двохсторонні конвенції носили характер "ad hoc" і впливали на загальні правила війни в Європі. Однак воєнна необхідність у формі настанови на здобуття перемоги брала верх над вимогами гуманності, тому правила людяності поступово стали забуватись, поранених кидали напризволяще на полях боїв, бомбардували навіть шпиталі.

Розглядаючи кульмінацію юридичного позитивізму в становленні міжнародного гуманітарного права у другій половині XIX- першій половині XX століття, здійснено аналіз початку кодифікації права Женеви і права Гааги. Перевага надавалась чітким текстам міжурядових угод, яких були зобов’язані всі дотримуватись. Велике значення Першої Женевської конвенції 1864 року в тому, що її надихали правовий позитивізм, гуманні традиції, поміркованість, метод “поступових кроків” в узгоджені волі суверенних держав.

Розмірковуючи над проблемою ефективності Конвенцій 1949 р., з особливою силою піднятою під час відзначення 50-річчя їх підписання, визначено фактори, що її знижують: ускладненість тексту угод, "багатослів’я", відсутність чіткого механізму імплементації в національний правовий простір, "юридичний романтизм" щодо належного виконання. Другий напрям розвитку права війни (право Гааги) на межі ХІХ – ХХ століть розгортався в правовій площині заборон “поганої зброї”, відмови від "війни без законів" (bellum nefarious). Принципи,  втілені в Гаазькі конвенції і положення про закони й звичаї сухопутної війни 1899-1907рр., стали частиною звичаєвого міжнародного права. Далі намітилася і реалізувалася тенденція зближення права Женеви і Гааги в системі сучасного міжнародного гуманітарного права.

Звертається увага на розвиток міжнародного гуманітарного права в другій половині XX століття, проаналізовано процес розвитку міжнародного гуманітарного права 70–80-х років ХХ століття, коли стало зрозумілим, що потрібна ефективна міжнародно-правова гуманітарна система, спрямована на угамування антигуманності війн, обмеження засобів і методів ведення збройної боротьби, на більш надійний захист прав і свобод людини. В цей період явно визначилися два напрями для захисту прав людини: міжнародне право прав людини за ініціативою ООН та  унормоване міжнародне гуманітарне право як віковічна гуманітарна традиція.

Розглядаючи питання проблеми ефективності норм сучасного міжнародного гуманітарного права і правових шляхів її вирішення, зважаючи на відсутність загальноприйнятого тлумачення терміну "ефективність норм міжнародного гуманітарного права", запропоновано такий концептуальний підхід: у міжнародно-правовому сенсі поняття "ефективність дії норм" є реалізована, закладена у домовленостях та угодах, теоретична можливість досягнення мети регуляції міжнародно-правових відносин. Під ефективністю дії норм міжнародного гуманітарного права розуміється належна ступінь реалізації принципів гуманітарного захисту осіб. Значення забезпечення ефективності полягає в тому, що необхідне створення механізму виконання норм міжнародного гуманітарного права на всіх рівнях, який не передбачено основними джерелами сучасного гуманітарного права.

Другий розділ "Етнонаціональні особливості формування вітчизняної воєнно-теоретичної і правової думки щодо міжнародного гуманітарного права" присвячений ефективності взаємодії етнонаціональних гуманітарних традицій та універсальних правових норм. У цьому розділі досліджено становлення вітчизняної воєнно-гуманітарної традиції регулювання збройної боротьби, розкрито зміст українських міжнародно-гуманітарних надбань у забезпеченні дієвості гуманітарних традицій, досліджено демократичні засади козацького права, піддано критиці систему "надзвичайного законодавства" в роки революції та громадянської війни, простежено внесок козацького права у загальноєвропейський процес становлення міжнародного гуманітарного права,  які привели до подальшого розвитку гуманістичних основ ведення війн. Сьогодні Україна бере участь у гуманітарних акціях у 11 складних, різноманітних у етнонаціональному відношенні регіонах і має своїм історичним підґрунтям сталі гуманістичні традиції війська. Ефективність виконання норм міжнародного гуманітарного права на рівні держави та українського війська забезпечується ратифікацією чотирьох  Женевських конвенцій, впровадженням їх базових принципів у воєнно-адміністративне поле через накази Міністра оборони, статути, систему правової освіти.

Розглядаючи гуманітарно-правові аспекти розвитку класичного етапу вітчизняної  воєнно-теоретичної і правової думки, проаналізовано здобутки періоду класичних вчень (В.Е. Грабарь, В.А. Незабитовський, О.О. Ейхельман, та ін.), що надало можливість осмислити роль етнонаціональних коренів у розвитку системи міжнародного гуманітарного права, та вплив на міжнародне гуманітарне право універсального позитивного права у XIX – на початку XX століття. Зокрема, виявлено походження різних доктрин "права війни", одна з гілок якого виходила із пріоритету "воєнної необхідності" (воєнний реалізм), а інша ґрунтувалась на принципах законності та гуманізму і трансформувалась в подальшому в сучасне міжнародне гуманітарне право. Українська школа гуманітарного права включала дослідження воєнних теоретиків П. Морозова, І. Бліоха, які визнали гуманітарну межу війн ХХ століття, одними з перших у Європі визнали необхідність не стільки політичного і воєнно-технічного, а гуманістичного виміру війн, важливість об‘єднання міжнародної спільноти у справі захисту прав людини.

Дослідивши етнонаціональні гуманітарні звичаї підвищення ефективності виконання норм міжнародного гуманітарного права на основі порівняльного аналізу звичаїв різних етносів у конфліктогенних регіонах планети доведено, що цей чинник ефективності дії міжнародно-правових приписів не менш важливий, ніж спеціальні механізми виконання, передбачені конвенціями та протоколами. Зроблено висновок, що "дослідження культурних  надбань різних суспільств підтверджують універсальний характер заснування принципів міжнародного гуманітарного права", а у всіх культурах світу містяться різні правила, що регулюють поведінку під час конфлікту.  Збереження етнонаціональних звичаїв є фактором підвищення ефективності виконання норм гуманітарного права, підтримано ідею – включати елементи звичаєвого права в морально-правові кодекси поведінки воїнів.

Узагальнивши та проаналізувавши сучасні доктрини міжнародного гуманітарного права і їх вплив на формування законодавства України,  розглянуто спільні риси та відмінності сучасних доктрин міжнародного гуманітарного права та відзначено, що знаменним для нашого часу є зіткнення концептуальних підходів та поширення рухів на захист прав людини. Вказано, що сучасні доктрини міжнародного гуманітарного права мають загальну тенденцію розвитку від "права війни" до "права гуманізму" (Ж. Пікте). Найбільш дієвим (ефективним) є "право збройних конфліктів", яке має усталені традиції, кодифіковані норми,  інституційні форми ефективної імплементації.

Третій розділ "Актуальні проблеми імплементації міжнародного гуманітарного права в національне законодавство України" починається з порівняльного аналізу ефективності дії норм міжнародного гуманітарного права "силових дій" невизначеного легітимного характеру. "Гуманітарні інтервенції”, "гуманітарні силові акції", що проводяться згідно з рішеннями регіональних воєнно-політичних інституцій (зокрема, НАТО на Балканах), мають сумнівну легітимність з огляду на міжнародне право. Тому значення “гуманітарної кризи” автор вбачає в  низькій ефективності виконання міжнародних норм права Женеви, права Гааги і  права Нью-Йорка при силовому розв'язанні збройних конфліктів, у тенденціях політизованого тлумачення міжнародного гуманітарного права в ході деяких сучасних "силових гуманітарних акцій" в структурі воєнно-політичних дій, (наприклад, криза в колишній Югославії), в принципових суперечностях між природою міжнародного гуманітарного права та реальною практикою  держав в ході збройних конфліктів в цілому.

З ефективністю норм міжнародного гуманітарного права пов’язані такі поняття, як апроксимація, гармонізація та імплементація його норм у національне законодавство держав. Низка проблем виникає в процесі імплементації цих норм, що мають універсальне значення. Частина проблем випливає з характеристики міжнародної договірної бази, яка віддзеркалює різне  сприйняття правових ідей та містить компроміси між протилежними підходами та інтересами, відмінності категоріального апарату різних правових систем, правові традиції. Інші проблеми віддзеркалюють суперечність внутрішніх і зовнішніх правових факторів, зокрема суперечність між державним суверенітетом та "гуманітарним втручанням". Вирішення поставлених питань відображено в дисертації взаємозв‘язаними правовими поняттями: "імплементація", "гармонізація", "апроксимація", "промульгація".

Імплементація в широкому значенні є сукупністю заходів суб’єкта міжнародного права по створенню механізму виконання всіх (а не тільки не самоздійснюваних) норм з урахуванням національно-державних особливостей законодавчого поля. Форми імплементації включають широкий діапазон –  від автоматичного включення норм міжнародного гуманітарного права у внутрішнє законодавство і наближення національної правової системи до міжнародних гуманітарних стандартів, до "дружнього співіснування" приписів та виконання норм у прагматичному сенсі.

Апроксимація є поняттям, що розкриває двохсторонній процес взаємодії міжнародного і національного права, а "гармонізація" відображає  узгоджене співіснування і взаємну чинність юридичних принципів, правил і норм, що походять з різних джерел права. В контексті вітчизняного правового простору апроксимація –  це  "наближення законодавчих актів України до усталеної правової системи демократичних держав", а її правовий зміст полягає у все більшій відповідності національної правової системи міжнародним стандартам.

У дисертації обґрунтовується необхідність створення правової бази для регулювання відносин в армії, розвитку правової культури військових керівників. Виявлено дві тенденції цього напрямку. Перша свідчить, що участь збройних сил сучасних держав у регуляції конфліктів "силовими" методами демонструє як у військове мистецтво  проникає право цивілізованого ведення війн. Законність військових операцій обговорюється в парламентах, проводяться демократичні процедури контролю за міжнародною діяльністю збройних сил. Встановлюється законність воєнних акцій, особливо миротворчих операцій, чи відповідають змісту міжнародного гуманітарного права силові засоби досягнення миру.

Дано аналіз досвіду західних армій. В армії США прийнята Програма Міністерства оборони по праву війни, а виконання її стає  частиною політики США. Відзначено певну ступінь проникнення права війни в документацію, створено відділ міжнародного та оперативного права, яке визначено ними підгалуззю права війни, що регулює бойові дії на тактично-оперативному рівні командування і складається з сукупності  міжнародно-правових норм, які мають засвоїти та виконувати військові керівники (згідно ст. 87 Д.П.1.). Право війни диференційоване для різних категорій військовослужбовців при його вивченні та імплементації.

Друга тенденція показує, що демократичний контроль за миротворчими діями країн НАТО та США не вирішує всіх міжнародно-правових проблем. Силові дії останнім часом не завжди відповідають принципам міжнародного права. Особливо це стосується правомірності застосування в міжнародних конфліктах деяких видів зброї, які не заборонені сучасним міжнародним гуманітарним правом, зокрема снаряд з елементами незбагаченого урану, що породжує низку нових правових і гуманітарних проблем.

На основі проаналізованих норм права України, які мають відношення до міжнародно-правової гуманітарної регуляції конфліктів, відзначена необхідність удосконалення чинного законодавства, бо перелік серйозних порушень міжнародного гуманітарного права, який встановлено Кримінальним Кодексом України 2001 року, знов-таки значно вужчий за перелік порушень, передбачений в основних документах права Женеви і права Гааги (ст. 50 Конвенції І, ст. 51 Конвенції ІІ, ст. 130 ІІІ Конвенції, ст. 146 ІV Конвенції, ст. 85 Додаткового Протоколу 1). Обґрунтовано, що проблеми імплементації норм міжнародного гуманітарного права для України стоять більш гостро, ніж у деяких країнах СНД, зокрема в Білорусії.

Слід зазначити, що з метою виконання своїх зобов’язань щодо імплементації держави-учасниці чотирьох Женевських конвенцій та Додаткових протоколів до них повинні ввести в дію нові закони та положення, змінивши та скасувавши інші закони та положення.

Такі зобов’язання є першочерговими для держав, оскільки безпосередньо пов’язані з контролем над застосуванням міжнародного гуманітарного права та із санкціями за порушення такого права.

Ця робота організована в Міністерстві оборони України з огляду на міжнародні зобов’язання держави щодо виконання ратифікованих Женевських конвенцій про захист жертв війни і Додаткових протоколів до них, міжнародних договорів, зокрема підписаного Президентом України 3 грудня 1994 року Кодексу поведінки, що стосується воєнно-політичних аспектів безпеки. Відповідно до ст. 29 зазначеного Кодексу поведінки держави-учасниці зобов’язалися розповсюджувати у своїх країнах документи з міжнародного гуманітарного права, відображати свої зобов’язання в цій галузі у військових програмах і правилах.

Необхідність проведення такої роботи випливає також з Воєнної доктрини України. В розділі 1.2 цього документа сказано, що держава, її Збройні Сили в разі виникнення війни суворо дотримуватимуться своїх зобов’язань, передбачених угодами про захист жертв збройних конфліктів.

16 лютого 1990 року, тобто аж через 16 років після ратифікації Президією Верховної Ради СРСР Женевських конвенцій про захист жертв війни, було видано наказ Міністра оборони СРСР № 75, яким оголошувались чотири Женевські конвенції 1949 року та два Додаткові протоколи до них. Наказом затверджувалось відповідне положення щодо застосування норм міжнародного гуманітарного права в Збройних Силах. Наказ доводився до окремого батальйону разом з текстами Конвенцій і Протоколів.

В 1993 році наказом Міністра оборони України № 136 "Про правову підготовку в Збройних Силах України" цей наказ військового відомства колишнього СРСР був включений у перелік нормативних, обов’язкових для вивчення командним складом Збройних Сил України. У військових формуваннях ведеться робота щодо вивчення різними категоріями військовослужбовців основних положень міжнародного гуманітарного права.

Автор звертає увагу на те, що вживаються інші заходи щодо поширення знань про міжнародне гуманітарне право, необхідність яких випливає з міжнародних зобов’язань держави щодо виконання ратифікованих Україною в 1954 році Женевських конвенцій про захист жертв війни та Додаткових протоколів до них в 1990 році, інших міжнародних договорів, а також Воєнної доктрини України. З метою ефективної організації навчання військовослужбовців Збройних Сил України основним положенням міжнародного гуманітарного права начальником Генерального штабу Збройних Сил України видані накази № 30 1999 р. та № 90 2002 р. Створена робоча група щодо поширення положень міжнародного гуманітарного права у військових формуваннях Міністерства оборони України.

Вітчизняні українські воєнно-гуманітарні надбання заклали  цивілізовані, "європейські"  засади в основи філософії міжнародного права, а діяльність збройних формувань нашої країни впродовж сотень років і гуманістична бойова мораль українських воїнів, за якими не була затверджена репутація жорстоких бійців, сприяють полегшеній гармонізації міжнародного гуманітарного права  і національного законодавства, успішній в гуманітарно-правовому відношенні діяльності українських воїнів у складі миротворчих сил, до яких особливо високі вимоги з точки зору суворого дотримання міжнародного гуманітарного права.