Раскалєй М. О. Імплементація норм міжнародного повітряного права у внутрішнє право держав

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, її зв'язок з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета і завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, наукова новизна, практичне значення отриманих результатів, а також надаються відомості про апробацію результатів дисертації, її структуру та обсяг.

Перший розділ “Особливості імплементації міжнародного повітряного права у внутрішньому праві держав” складається з трьох підрозділів, присвячених дослідженню умов та факторів особливостей виникнення та розвитку міжнародного повітряного права, визначенню його структури та місця в системі міжнародного права та висвітленню різних підходів до імплементації норм міжнародного повітряного права у внутрішнє право держав.

У підрозділі 1.1. Специфіка правової природи міжнародного повітряного права досліджуються історичні, економічні, суспільно-політичні та інші передумови виникнення міжнародно-правового регулювання міжнародних відносин з приводу використання повітряного простору. Розглянуто механізми імплементації норм міжнародного повітряного права в контексті загальних та спеціальних норм у сфері регулювання діяльності держав у повітряному просторі.

Зроблено висновок, що предметом міжнародного повітряного права є насамперед відносини, що регулюють діяльність цивільної авіації держав, яка складається з міжнародних польотів, що здійснюються у повітряному просторі іноземних держав, тобто за межами державної території, та міжнародних перевезень пасажирів та вантажів, що переміщуються повітряним транспортом з однієї країни в іншу. Проте регулювання таких відносин здійснюється окремо. Суб’єктами цих відносин виступають: держави з приводу здійснення між ними міжнародних польотів над їх територіями та міжурядові авіаційні організації, які регулюють відповідні відносини між державами, в тому числі імплементаційного характеру.

Встановлено, що виникнення норм повітряного права дещо відрізняється від виникнення норм інших галузей. З огляду на історію розвитку повітряного права, можна зазначити, що спочатку виникли норми саме міжнародного повітряного права, а вже на їх основі почали формуватися норми національного повітряного права держав. Адже виникнення необхідності у регулюванні діяльності у повітряному просторі пов’язане саме з перетинанням кордонів за допомогою перших, найпростіших, але вже літальних апаратів, оскільки саме завдяки появі повітряних суден, здатних виконувати політ над територією більш ніж однієї держави, і виникає потреба у їх міжнародно-правовому регулюванні та визначенні режиму самого повітряного простору. Питання імплементації норм міжнародного повітряного права необхідно розглядати з урахуванням всіх тих міжнародно-правових актів даної галузі, які в сукупності утворюють єдину систему регулювання діяльності в повітряному просторі.

У підрозділі 1.2. Взаємодія міжнародного та внутрішнього повітряного права визначено співвідношення внутрішнього та міжнародного повітряного права. Взаємозв’язок міжнародного та національного повітряного права постає, на сьогодні як одна з актуальних проблем розвитку правової системи держави, оскільки їх ефективність безпосередньо залежить від їх взаємодії. Остання спонукає держави до колективних зусиль, спрямованих на усунення перешкод на шляху розвитку співробітництва у сфері міжнародних польотів, особливо на національному рівні, чому сприяє створення єдиних правил польотів – завдання, яке вперше було поставлене перед ІКАО Чиказькою конвенцією 1944 р.

У підрозділі 1.3. Види та форми (способи) імплементації норм міжнародного повітряного права проаналізовано застосування різноманітних термінів, що використовуються під час розкриття процесу забезпечення виконання державою взятих на себе міжнародних зобов’язань. Позначаючи відповідні поняття, ці терміни не завжди отримують чітке визначення, що породжує значні труднощі у їх розумінні та застосуванні як на міжнародному, так і на національному рівнях. Поряд з терміном “імплементація” у сучасній міжнародно-правовій доктрині країн СНД допускається використання термінів “застосування”, “реалізація”, “здійснення” як рівнозначних. Отже, імплементацією є не тільки здійснення міжнародно-правових норм як таких, а й здійснення внутрішньодержавних норм з метою виконання міжнародно-правових зобов’язань. Таким чином, норма міжнародного права зберігає свій статус, але її змісту надається й статус норми національного права. Це зазначено у ст. 9 Конституції України 1996 р., яка встановлює, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

На основі порівняльного аналізу, автор дійшов висновку, що способи імплементації загалом можна визначити як спеціальні напрями діяльності органів державної влади, що здійснюються з метою виконання міжнародно-правових норм. Способи імплементації застосовуються в кожному конкретному випадку уповноваженими на це органами законодавчої, виконавчої чи судової влади як стосовно окремих норм, так і їхньої сукупності. Тобто можна говорити про те, що способи імплементації – це заходи, які органи державної влади вживають з метою реалізації конституційних гарантій імплементації норм міжнародного права.

Другий розділ “Імплементація норм міжнародного повітряного права на міжнародному рівні” складається з трьох підрозділів, в яких визначено їх правову природу та зміст, висвітлено діяльність суб’єктів міжнародного повітряного права на відповідних міжнародних рівнях в умовах процесів лібералізації використання повітряного простору. Окрему увагу звернуто на особливості правової імплементації норм міжнародного повітряного права в ЄС.

У підрозділі 2.1. “Імплементація норм міжнародного повітряного права на багатосторонньому (універсальному) рівні ” визначено, за допомогою яких інструментів (способів) забезпечується імплементація норм міжнародного повітряного права на універсальному рівні, розкривається їх зміст та особливості.

Визначено, що в основу імплементації норм міжнародного повітряного права на універсальному рівні покладено процес спілкування та взаємодії між окремими державами (як на формальних, так і неформальних зустрічах, які проводяться з метою обміну інформацією та позиціями щодо питань, які викликають спільний інтерес, або щодо питань з розробки та досягнення угоди про спільну політику та практику відносно певних аспектів регулювання); між міжнародними організаціями та іншими суб’єктами (наприклад суб’єкти такої організації, або інші організації); між суб’єктами, які приймають участь у міжнародному договорі.

З’ясовано, що в умовах глобалізації та лібералізації авіаційної діяльності та з урахуванням того, що держави, як правило, мають різні інтереси у зв’язку з укладанням угод в повітряній галузі, застосування багатостороннього підходу при регулюванні діяльності у повітряному просторі є цілком виправданим. Для забезпечення ефективного, стійкого та безпечного розвитку міжнародної цивільної авіації застосовуються експертні знання авіаційних фахівців усього світу, а також високий рівень співробітництва між усіма державами, що домовляються, має бути організація, яка відіграватиме провідну роль у здійсненні цієї діяльності. Такою організацією є ІКАО, оскільки в стратегічному плані вона до цього готова, маючи великий досвід роботи як глобального форуму з регулювання міжнародної цивільної авіації. Її метою має бути задоволення потреб людства у безпечній та ефективній авіатранспортній системі.

У підрозділі 2.2. “Імплементація норм міжнародного повітряного права на регіональному рівні” визначено особливості правового статусу учасників міжнародних відносин, що виникають з приводу здійснення певної діяльності у повітряній галузі на регіональному рівні, приведено перелік та дано характеристику міжнародним регіональним організаціям у цій галузі з особливим наголосом на практику ЄС.

Єдиний ринок авіаційного транспорту ЄС ґрунтується на програмі поетапного впровадження трьох “пакетів лібералізації” (останній набув чинності 1 січня 1993 р.). Регулювання ЄС у галузі повітряного транспорту розповсюджується на такі види діяльності, як видача свідоцтв, доступ до ринку, ціноутворення, місткість, конкуренція, виділення тимчасових вікон у аеропортах тощо. Встановлено, що міжурядові регіональні організації спрямовують свою діяльність на досягнення консенсусу між державами в межах певного регіону, представляючи його як єдиний авіаційний ринок з відповідними особливостями. Беручи до уваги міжнародну практику у цій сфері, регіональні організації забезпечують імплементацію міжнародних норм з використання повітряного простору на певній території з урахуванням особливостей свого регіону, а також спрямовують його розвиток у відповідності до міжнародно-правових норм.

У підрозділі 2.3. “Імплементація норм міжнародного повітряного права на двосторонньому рівні” досліджено особливості, переваги та недоліки імплементації норм міжнародного повітряного права на двосторонньому рівні, проаналізовано еволюцію процесу імплементації норм міжнародного повітряного права у форматі двосторонніх міжнародних угод.

Встановлено, що особливе місце в системі міжнародного повітряного права належить двостороннім угодам про повітряне сполучення. Сторонами в таких угодах, як правило, виступають держави, хоча іноді однією з сторін може бути державний регіональний орган, авіаційні адміністрації, об’єднання держав та навіть декілька авіакомпаній (наприклад при регулюванні питань ціноутворення, обсягів перевезень, прав на перевезення тощо). Метою такого регулювання є укладання та забезпечення виконання міжурядових угод або домовленостей у галузі повітряного права на території держав, між якими таку домовленість укладено. Запорукою успішної імплементації норм міжнародного повітряного права на двосторонньому рівні є те, що держави, укладаючи двосторонні угоди про повітряне сполучення, мають на меті захист, або надання додаткових можливостей у здійсненні міжнародних авіаперевезень своїм власним авіаперевізникам. Іноді держави також прагнуть забезпечити максимальне проникнення на світовий та регіональний ринки через створення форм спільної діяльності з іншими міжнародними перевізниками (наприклад: створення спільних підприємств, спільне використання кодів, створення альянсів, злиття тощо). Однак в умовах адаптації двосторонніх угод щодо повітряного сполучення до нових форм спільної діяльності міжнародних авіаперевізників дедалі частіше виникає необхідність при укладанні такого двостороннього договору проведення консультацій та переговорів із залученням значної кількості третіх осіб з метою отримання необхідних дозволів для спільної діяльності, яка знаходиться в їх юрисдикції.

Третій розділ “Імплементація норм міжнародного повітряного права у внутрішньому праві України” складається з трьох підрозділів, присвячених висвітленню питань, які виникають в процесі імплементації норм міжнародного повітряного права у внутрішнє право держав взагалі та України зокрема.

У підрозділі 3.1. “Характер основних міжнародних зобов’язань держав у сфері міжнародного повітряного права” визначено, що діяльність у галузі цивільної авіації є предметом регулювання національного права. Активна робота саме на цьому рівні є найбільш актуальним питанням для України. Серед основних міжнародних зобов’язань держав у галузі забезпечення виконання діяльності у повітряному просторі в межах державної території найбільш вагомого значення набуває розробка політики, правил та положень (щодо вирішення питань, які виникають під час користування повітряним простором), з їх відповідним правовим регулюванням та системою організаційних заходів, спрямованих на забезпечення виконання взятих на себе міжнародних зобов’язань. Використання повітряного простору кожної держави відбувається за допомогою спеціального режиму, який потребує на сьогодні певного впорядкування та узгодження з міжнародними нормами. Встановлено, що для створення умов, які сприяють підвищенню конкурентоспроможності національних авіаперевізників та експедиторів на міжнародних і внутрішньому ринках авіатранспортних послуг, необхідно формувати єдине правове поле діяльності підприємств транспорту з урахуванням міжнародних норм шляхом уніфікації національних правових норм з міжнародним транспортним правом щодо перевезень та їх транспортно-експедиційного обслуговування і приєднання України до ряду міжнародних конвенцій та багатосторонніх угод, а також шляхом визначення ефективного механізму входження в міжнародні транспортні організації та активної участі в їх діяльності.

У підрозділі 3.2. “Характеристика інституційних органів держави щодо імплементації міжнародних зобов’язань у сфері повітряного права” встановлено, що для забезпечення як національних, так і міжнародних повітряних інтересів належними правовими засобами, державі потрібне повноцінне національне повітряне законодавство. Суттєвою перепоною на шляху до розвитку міжнародного співробітництва у галузі повітряного сполучення виступає недостатня розвиненість національного законодавства щодо такого виду відносин. З метою приведення національного повітряного законодавства у відповідність з національними та міжнародними потребами держави приймалися повітряні кодекси, які мають вищу юридичну силу над іншими нормативно-правовими актами відповідної галузі.

З’ясовано, що в Україні процес імплементації норм міжнародного повітряного права на національному рівні має ряд недоліків, обумовлених, головним чином, недосконалістю нормативно-визначеної основи імплементації норм міжнародного повітряного права і повітряної політики держави. При цьому вузьковідомчий підхід до правового регулювання міжнародних повітряних відносин має негативний вплив на розвиток повітряної галузі України. Таким чином, імплементація норм міжнародного повітряного права в національне законодавство України є широким поняттям, що не обмежується питаннями, які відносяться безпосередньо до діяльності у повітряному просторі.

У підрозділі 3.3.“ Імплементація міжнародно-правових зобов’язань держав у їх внутрішнє право” встановлено, що у загальному вигляді імплементація складається з двох складових: правового та організаційного елементів. До організаційного, як правило, відносять національні органи з управління повітряним транспортом, які являють собою державну організацію, яка відповідає за регулювання всіх аспектів діяльності у повітряному просторі (аеронавігація, питання економічного характеру, авіаційна безпека тощо). Така організація має спрямовувати свою діяльність на забезпечення виконання зобов’язань за міжнародними договорами у галузі повітряного права, сприяючи реалізації цілей та завдань державної політики. Вона також має розробляти загальну стратегію у галузі повітряного транспорту, займатися ліцензійними питаннями та питаннями спеціального дозвільного процесу у повітряному праві. Міжнародно-правова уніфікація, яка набуває все більшого запровадження в практику, та гостра конкурентна боротьба за ринки авіаційних перевезень між авіакомпаніями розвинутих держав зумовили необхідність проведення чіткого юридичного розмежування між правом на здійснення польотів і комерційними правами, тобто правами на здійснення авіаперевезень, або так званими “свободами повітря”.

До органів державної влади, що здійснюють імплементацію норм міжнародного права у правовій системі України, належать: Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, Міністерство закордонних справ, Міністерство інфраструктури, органи місцевого самоврядування. Кожний із зазначених органів здійснює управління в межах своєї компетенції, здійснюючи відповідні імплементацій ні заходи.

Правове регулювання імплементації норм міжнародного повітряного права на національному рівні знаходить своє втілення в: міжнародних угодах з повітряного права; галузевих нормативних актах національного права (основному авіаційному законодавстві – Повітряному Кодексі, який має не тільки регулювати діяльність у сфері розробки відповідних правил, а й сприяти забезпеченню виконання взятих міжнародних зобов’язань; відповідне національне законодавство, яке регулює більш вузькі питання (наприклад, процедуру ліцензування авіаперевезень); правилах та положеннях, які містять відповідні вимоги до авіаперевізників та іншим особам, що беруть участь в діяльності, пов’язаній з використанням повітряного простору; судових рішеннях, спеціальних рішеннях та дозволах тощо. Важливим аспектом дієвості цієї складової імплементації є обов’язковість оприлюднення таких юридичних актів в офіційних засобах інформації.