Альонкін О. А. Конституційне право людини на свободу світогляду і віросповідання та гарантії його реалізації в Україні

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У «Вступі» обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, його зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначається його мета i завдання, об’єкт та предмет дослідження, методологія проведеного наукового аналізу, сформульовано основні положення, що характеризуються науковою новизною, їх практичне значення, наведено результати апробації основних результатів та їх опублікування.

Перший розділ «Конституційно-правові аспекти поняття та регулювання права людини на свободу світогляду і віросповідання» складається з двох підрозділів i присвячений процесу становлення і розвитку конституційного поняття та правового регулювання суб’єктивного права особи, що є предметом дослідження.

У підрозділі 1.1. «Доктринальні основи конституційної дефініції та правового регулювання права людини на свободу світогляду і віросповідання» визначено, що вихідними засадами сучасного розуміння права людини на свободу світогляду і віросповідання є теоретичне обґрунтування і законодавче його визнання, які були сформульовані в радянській Україні. Наголошено на тому, що, починаючи з моменту формування науки радянського державного права, право людини на свободу світогляду і віросповідання іменувалося правом громадянина на свободу совісті і відносилося до групи політичних прав і свобод. Тим самим це право проголошувалося в інтересах певного класу, мало відповідний зміст і слугувало досягненню конкретних державних цілей. Його наукове розуміння зводилося до права громадянина сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи або вести атеїстичну пропаганду.

Розглянуто правове закріплення, а відтак і прикладне розуміння цього права особи в усіх редакціях конституційного акта: ст. 23 Конституції УСРР від 14 березня 1919 р., ст. 5 Конституції УСРР від 15 травня 1929 р., ст. 123 Конституції УРСР від 30 січня 1937 р., ст. 50 Конституції (Основного Закону) УРСР від 20 квітня 1978 р. Зазначено, що положення цих актів в цілому спрямовувалися на обмеження і унеможливлення самих основ існування даного права особи.

Зазначено також, що конституційне поняття та правове регулювання цього права людини зазнало певних позитивних змін. Поворотним моментом у цьому плані стало приєднання УРСР до відповідних міжнародних договорів універсального характеру. З цього часу розвиток конституційного поняття та відповідного його правового регулювання відбувається з розширенням смислового змісту суб’єктивного права особи на свободу світогляду і віросповідання. Наголошено на тому, що це привело до сприйняття даного права, як особистісного і включення його до відповідної групи прав і свобод.

У підрозділі 1.2. «Методологічні засади дослідження конституційного права людини на свободу світогляду і віросповідання та його місце в системі прав і свобод особи» розкрито два провідних і впливових напрямки сприйняття правового матеріалу щодо сучасної конституційно-правової дефініції права людини на свободу світогляду і віросповідання – спадкоємності і правової акультурації. Обґрунтовано, що спадкоємність включає не тільки знання і практику радянської України, а й власний теоретико-правовий досвід дорадянського періоду. Це стосується тих ідей, які були спрямовані на реалізацію положень саме ліберальної концепції щодо формування в межах Української держави толерантного ставлення до світоглядних переконань і віросповідальних поглядів особи. Розглянуто норми законодавчих актів і відповідних проектів щодо права людини на свободу світогляду і віросповідання Української Народної Республіки часів Центральної Ради, Української Держави періоду Гетьманату та Української Народної Республіки часів Директорії: §§ 17, 19 Статуту про державний устрій, права і вільності Української Народної Республіки від 29 квітня 1918 р., Закон про віру із Законів про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 р., розділ про статус православної церкви в Україні та три артикули (статті) в розділі «Права та обов’язки громадян» Проекту Основного Державного Закону Української Народної Республіки 1920 р. Визначено, що сучасне формулювання цього права особи в українському конституціоналізмі увібрало в себе позитивні риси попередніх етапів українського державотворення, в т.ч. і дорадянського періоду, та продовжує здійснюватися саме на засадах ліберальної концепції, за якою кожна людина від моменту свого народження наділена цим природним, невід’ємним і притаманним їй від самого факту народження правом. Наголошено на тому, що і правова акультурація лежить в основі формування сучасного вітчизняного розуміння права людини на свободу світогляду і віросповідання. В цьому сенсі воно увібрало в себе фундаментальні засади, закріплені в провідних документах міжнародного і регіонального рівнів, які подають розуміння і визначають напрямки правового регулювання права людини на свободу думки, совісті і релігії, та спирається на сучасні положення про правовий статус особи, про панування права і верховенство закону, про громадянське суспільство і правову державу.

Визначено, що право людини на свободу світогляду і віросповідання одночасно може бути віднесено до декількох класифікаційних груп. Так, за історичною послідовністю виникнення і визначення, досліджуване нами право людини належить до групи прав першого покоління; за поділом прав людини на індивідуальні та колективні, як і за суб’єктивним складом здійснення, – до індивідуальних; за розподілом на загальні і особливі – до загальних; за способом здійснення – до пасивних; за поділом на основні і додаткові – до групи основних прав. За поділом прав людини за їх значенням для носія, що ділить всю сукупність прав особи на основні і неосновні, досліджуване нами право людини відноситься до основних прав.

Наголошено, що провідною класифікаційною системою прав і свобод людини сьогодні вважається та, яка здійснюється з урахуванням людських потреб, що цими правами забезпечуються. Оскільки єдиного підходу до формування цієї системи в сучасній вітчизняній юридичній науці не існує, здобувач аргументовано пропонує право людини на свободу світогляду і віросповідання відносити до групи особистих (особистісних) прав людини.

У другому розділі – «Конституційно-правове розуміння права людини на свободу світогляду і віросповідання», що складається з двох підрозділів, досліджується сучасне конституційне поняття цього суб’єктивного права, його основоположні засади та зміст. Визначено концептуальні підходи розуміння права людини на свободу світогляду і віросповідання та їх зв’язок з відповідними міжнародними та внутрішньодержавними правовими нормами.

У підрозділі 2.1. «Поняття та сутність конституційного права людини на свободу світогляду і віросповідання» визначено, що, по-перше, воно не є усталеною, раз і назавжди визначеною категорією. Це право розвивається як всередині свого концептуального життя, так і ззовні, у процесі його забезпечення та реалізації. По-друге, реалії відтворення зазначеного права показують його специфіку: з одного боку, це право людини визнається і закріплюється на найвищому конституційному рівні як безсумнівна приналежність людини, а з іншого, – виписування зазначеного права не носить єдиного, універсального характеру.

Акцентовано увагу на тому, що словосполучення «свобода світогляду і віросповідання» закріплено в Конституції України вперше і не має прецедентів у вітчизняній юридичній практиці. Подібною формулою український конституціоналізм розширив усталені межі розуміння досліджуваного суб’єктивного права особи. Ключовим приписом ст. 35 Конституції України є формула, в якій зазначається: «кожен має право на свободу світогляду і віросповідання». Зазначено, що ця дефініція створює певний симбіоз наукових термінів, яким, у такий спосіб, надається належний правовий характер. Таким чином здійснюється синтез загальновизнаних юридичних категорій «свобода думки», «свобода совісті» і «свобода релігій», внаслідок чого формулюється якісніше нове, і разом з тим, більш ємне поняття, а відтак і розуміння одного з фундаментальних прав і свобод особи. Самі категорії «свобода світогляду» і «свобода віросповідання» в цій конституційній дефініції формулюються як сукупність можливостей з наголосом на принципово важливій серед них.

Визначено, що далі, за змістом правової норми, окреслюються межі дії цього права. Наведений перелік основоположних демократичних свобод права людини на свободу світогляду і віросповідання не є вичерпним, але він надає реальне уявлення про основні направленості дії цього права та визначає коло можливостей поведінки особи, що спрямовані на реалізацію свого суб’єктивного права. Запропоновано розширити цей перелік приписом щодо можливості ведення як релігійної, так і атеїстичної діяльності. Проведено аналіз решти положень ст. 35 Конституції України. Обґрунтовано необхідність закріплення в даній конституційній нормі положень щодо недопущення примусу, що зменшував би свободу особи мати чи приймати релігію або переконання за своїм вибором і право батьків та законних опікунів забезпечувати релігійне та моральне виховання своїх дітей, відповідно до власних переконань.

У підрозділі 2.2. «Правове регулювання права людини на свободу світогляду і віросповідання» проведено систематизацію міжнародних договорів універсального і регіонального характеру та вітчизняних нормативно-правових актів України, в основу якої покладено їх поділ на: а) нормативні акти, в яких закріплюються основоположні принципи гарантування та забезпечення свободи світогляду і віросповідання; б) нормативні акти, що утворюють правове поле для безпосередньої реалізації і здійснення цього невід’ємного права людини.

Встановлено, що зміст статей зазначених документів свідчить про те, що право особи, яке є предметом дослідження, посідає важливе місце в загальній системі прав і свобод людини. Воно займає одне з провідних місць серед особистих, природних і невід’ємних прав і свобод. Смислове навантаження цього права в документах, які на міжнародному рівні покликані закріплювати основоположні засади статусу особи в країні перебування, з кожним новим документом набуває новітніх рис і форм. Складові права мають тенденції поширення на всі без винятку верстви населення держав, що приєдналися до цих документів. Наголошено на тому, що провідними завданнями вітчизняної юриспруденції щодо правового регулювання права людини на свободу світогляду і віросповідання виступають: а) приєднання та імплементація відповідних дефініцій міжнародних універсальних і регіональних документів у внутрішньодержавне законодавство; б) оновлення вже діючих норм і розробка нових нормативно-правових актів належного змісту, з урахуванням передового світового і вітчизняного як теоретичного, так і прикладного досвіду.

У третьому розділі – «Гарантії права людини на свободу світогляду і віросповідання», що складається з чотирьох підрозділів, досліджується система гарантій реалізації права людини на свободу світогляду і віросповідання в Україні. Аналізуються способи реалізації цього права людиною, умови, засоби існування та стан його забезпечення в країні.

У підрозділі 3.1. «Загальносуспільні ідеологічні та політичні гарантії конституційного права людини на свободу світогляду і віросповідання» розкрито зміст цих загальносуспільних гарантій. Сформульовано авторське їх визначення. З метою реального забезпечення ідеологічних гарантій права людини на свободу світогляду і віросповідання обґрунтовано необхідність приведення положень ряду законів України у відповідність з принципами, викладеними у ст.ст. 11 та 15 Конституції України. Для цього назва і зміст Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. має узгоджуватися з сутністю відповідних положень міжнародних документів та спиратися на ст. 35 Основного Закону країни. Так, у новій редакції Закон України «Про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації» (або «Про свободу думки, совісті та релігії і віросповідальні організації») має, в першу чергу, містити замість терміна «громадянин» термін «фізична особа». В Законі України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. перелік прав, що їх гарантує держава (ст. 1), повинен бути доповнений особистими правами і свободами відповідної категорії громадян. Зміст права людини на свободу світогляду і віросповідання в цьому законі (ст. 6) і в Законі України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 р. (ст. 17) має містити дефініції, що закріплені у ст. 35 Конституції України. А в Законі України «Про біженців» від 21 червня 2001 р. (ст. 18) слід визначити, що людина має користуватися певним переліком особистісних прав і свобод, у т.ч. і тим, що є предметом дослідження, у чіткій відповідності з Основним Законом країни.

У свою чергу, з метою реального забезпечення політичних гарантій права людини на свободу світогляду і віросповідання запропоновано приведення положень ряду законів України у відповідність з принципами, викладеними у ст.ст. 5, 7 і 15 Конституції України. Для цього необхідно ряд положень Законів України «Про внесення змін до Закону України «Про вибори Президента України» від 18 березня 2004 р., «Про вибори народних депутатів України» від 25 березня 2004 р. та «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 6 квітня 2004 р. уніфікувати. Це стосується забезпечення рівності прав і можливостей участі у виборчому процесі через заборону привілеїв чи обмежень для кандидатів на відповідні посади за ознаками релігійних переконань; надання права Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення припиняти трансляцію на території України, або в окремих її регіонах, операторів телекомунікацій, в матеріалах яких містяться заклики до розпалювання релігійної ворожнечі; закріплення за Центральною виборчою комісією, у разі виявлення у передвиборній програмі суб’єкта виборчого процесу ознак положень, спрямованих на розпалювання релігійної ворожнечі, обов’язку звернутися до Верховного Суду України і, у разі встановлення ним їх наявності, відмовити такому суб’єктові у реєстрації. Закони України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р., «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р., «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 р. мають містити принципи загальності і рівності громадян на створення і участь у добровільних громадських формуваннях. Ці домінанти повинні включати положення щодо заборони прямих або непрямих привілеїв чи обмежень стосовно громадян за ознаками їх ставлення до релігії та забезпечення цієї заборони державним примусом. Закони України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р. (ст. 18) та «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 р. (ст. 9) повинні містити дефініцію, яка б визначала порядок, підстави і певні заборони щодо використання у символіці релігійних символів. Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р. має містити обмеження щодо утворення і діяльності відповідних об’єднань, коли їх метою або якщо їх програмні цілі чи дії спрямовані, серед іншого, і на розпалювання релігійної ворожнечі.

У підрозділі 3.2. «Загальносуспільні економічні та соціальні гарантії конституційного права людини на свободу світогляду і віросповідання» визначено зміст цих загальносуспільних гарантій. Сформульовано авторське їх визначення. З метою реального забезпечення економічних гарантій права людини на свободу світогляду і віросповідання обґрунтовано необхідність приведення положень ряду законів України у відповідність з принципами, викладеними у ст.ст. 13, 15 і 41 Конституції України. Для цього варто внести зміни до розділів III і IV Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р., метою яких має стати закріплення за фізичними особами, які на законних підставах перебувають в країні, переважної більшості майнових і похідних від них немайнових прав, якими, за чинною редакцією закону, користуються виключно релігійні організації. Серед них: право використовувати для своїх віросповідальних потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або фізичним особами (ст. 17); право власності на культові будівлі, предмети культу, інші будівлі та майно, необхідне для забезпечення їх віросповідальних потреб (ст. 18); право засновувати і утримувати доступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані в тій чи іншій релігії (місця паломництва) (ст. 21) та інше. Запропоновано до Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. та Господарського кодексу України від 16 січня 2003 р. серед вихідних принципів дії помістити і засади загальності та рівності, які б виступали пересторогою щодо проявів дискримінації, зловживань і обмежень стосовно особи, у т.ч. на ґрунті її світоглядних переконань і віросповідальних поглядів.

У свою чергу, з метою реального забезпечення соціальних гарантій права людини на свободу світогляду і віросповідання запропоновано привести положення ряду законів України у відповідність з дефініціями, закріпленими у ст.ст. 46, 47, 48 і 49 Конституції України. Для цього необхідно внести зміни до розділу V Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. Це має стосуватися передусім осіб, які є рядовими членами чи клієнтами саме релігійної організації, підприємства або добродійного закладу, які перебувають в них або відвідують їх для задоволення своїх світоглядних потреб і віросповідальних поглядів. Закони України «Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 19 листопада 1992 р., «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 5 жовтня 2000 р., «Про соціальні послуги» від 19 червня 2003 р., «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р. серед основних засад відповідної державної політики мають закріплювати і принципи рівності та загальності щодо забезпечення мешканців країни відповідними послугами. Ці принципи виступали б застереженням щодо проявів дискримінації, зловживань і обмежень у відповідних сферах суспільного життя стосовно особи, у т.ч. на ґрунті її світоглядних переконань і віросповідальних поглядів. Аналогічні доповнення слід внести і в чинний в Україні Житловий кодекс УРСР від 30 червня 1983 р. та Закон України «Про житловий фонд соціального призначення» від 12 січня 2006 р.

У підрозділі 3.3. «Юридичні гарантії забезпечення реалізації конституційного права людини на свободу світогляду і віросповідання» розкрито зміст цих гарантій. Сформульовано авторське їх визначення. З метою реального забезпечення юридичних гарантій права людини на свободу світогляду і віросповідання обґрунтовано прийняття нових законів і приведення положень ряду чинних законів України у відповідність з принципами правового статусу особи, що закріплені у ст.ст. 21, 22, 23, 24 і 26 Конституції України. Зокрема пропонується прийняти закони України «Про Верховну Раду України» та «Про Президента України». В цих законах, як і в чинному Законі України «Про Кабінет Міністрів України» від 16 травня 2008 р., повинен бути передбачений окремим розділом чіткий механізм гарантій прав особи та критично відкориговані належні повноваження відповідних органів влади. Верховна Рада України має привести у відповідність з цими принципами норми законів України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р., «Про альтернативну (невійськову) службу» від 18 лютого 1999 р. та активізувати роботу щодо розробки інших нормативно-правових актів.

Зазначено, що підзаконні акти Президента України і Кабінету Міністрів України, що за своїм змістом покликані врегульовувати суспільні відносини у сфері забезпечення права особи на свободу світоглядних переконань і віросповідальних поглядів, мають стосуватися саме людини – громадянина, іноземця, особи без громадянства, і вже тільки після цього бути адресовані безпосередньому виконавцеві, а не навпаки, як це робиться зараз. Наголошено на тому, що держава, в особі уповноважених на те державних інституцій – Верховної Ради України, Президента України і Кабінету Міністрів України, не повинна втручатися у релігійні справи.

У підрозділі 3.4. «Юридичні гарантії забезпечення охорони і захисту конституційного права людини на свободу світогляду і віросповідання» визначено, що даний вид гарантій складається не тільки з правових норм, а й покладає певні обов’язки на відповідні державні органи щодо його охорони, захисту і відновлення в разі порушення. Наголошено, що з метою підвищення дієвості юридичних гарантій щодо охорони, захисту і відновлення, в разі потреби, права людини, яке є предметом дослідження, необхідно внести відповідні зміни до Конституції України та Законів України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р., «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р., «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р., «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. і тим самим відкоригувати повноваження цих державних інституцій в механізмі забезпечення прав особи, у т.ч. щодо їх взаємодії.

Запропоновано, з метою належного забезпечення в державі охорони і захисту, серед інших, і права особи на свободу світоглядних переконань і віросповідальних поглядів, підвищити правовий статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, надавши йому, у т.ч. право порушувати дисциплінарне, адміністративне провадження і (або) ставити питання про притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб в разі неналежного виконання або ігнорування ними його актів реагування та порушення їхніми діями або бездіяльністю прав і свобод людини. В цьому сенсі варто було б відібрати від прокуратури України функцію, сформульовану в п. 5 ст. 121 Конституції України, та закріпити її за Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, внісши зміни до ст. 101 Основного Закону країни.

Зазначено, що відсутність завдань судочинства в Конституції України призводить до браку відповідних положень в Законах України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. та «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. А це, в кінцевому результаті, спричинює відсутність в них чітких дефініцій щодо механізму гарантій, серед інших, і права людини на свободу світоглядних переконань і віросповідальних поглядів. Крім того, для покращення роботи судів загальної юрисдикції щодо вирішення справ, які виникають з приводу охорони, захисту і відновлення інтересів релігійних організацій та пов’язаних з тим питань майнового характеру, варто внести відповідні зміни до Законів України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р., «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р., «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. і «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. Внесення відповідних змін до законодавства та прийняття парламентом країни Закону України «Про майно релігійних організацій» сприяли б нормалізації суспільних відносин в державі щодо реалізації людиною права на свободу світогляду і віросповідання, значно зменшило б спроби позасудового вирішення питань, пов’язаних з цим правом особи, і спростило би розгляд відповідних справ і дало б судам чіткі важелі впливу на ситуацію щодо забезпечення реалізації, охорони і захисту суб’єктивного права людини, що є предметом нашого дослідження.