Ковальчук О.Б. Виборчий процес в Україні: конституційно-правові аспекти

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються об'єкт та предмет, мета і завдання дослідження, висвітлені методологічна, теоретична, нормативна база, формулюються головні положення, які виносяться на захист, розкрито наукову новизну, науково-практичне значення роботи, охарактеризовано апробацію результатів дослідження.

Розділ І "Теоретичні проблеми виборчого процесу як пріоритетної форми безпосередньої демократії в Україні" містить п'ять підрозділів.

У підрозділі 1.1. "Вибори як процес формування представницьких органів та обрання посадових осіб" у концептуальному плані розглянуті передусім загальнотеоретичні проблеми формування поняття виборчого процесу, що характерно для сучасного етапу розвитку науки конституційного права України. Оскільки статтею 5 Конституції України встановлюється, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, автор вважала за необхідне висвітлити питання розуміння суверенітету, безпосередньої демократії та її основних форм.

Окрему проблему становить трактування поняття виборів у широкому (філософському) та вузькому (правовому) розумінні. Для детального дослідження виборів як процесу формування представницьких органів та обрання посадових осіб визначається, які саме вибори проводяться в Україні: вибори Президента України, вибори народних депутатів України, вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів. Роз'яснюється, що саме треба розуміти під поняттями "представницькі органи" і "посадові особи".

Розглянуто поняття виборчого права в об'єктивному та суб'єктивному значеннях, його співвідношення із виборчим процесом. Проведено правовий аналіз поділу норм виборчого права на матеріальні та процесуальні. Виборчий процес тлумачиться як різновид установчого процесу, який, у свою чергу, є видом юридичного процесу. Досліджуючи ступінь наукової розробленості вітчизняними та зарубіжними вченими-юристами поняття виборчого процесу, автор доходить висновку, що в юридичних джерелах це питання висвітлювалося лише фрагментарно, його дослідження ще не здійснювалось на дисертаційному рівні, і аналізові проблем виборчого процесу не присвячувались окремі монографії.

В дисертації зроблено спробу визначити місце виборчого процесу як правової категорії в юридичній науці. З цією метою встановлено співвідношення

конституційного права з конституційно-процесуальним, розглянуто дискусійні питання, які тривають у юридичній літературі з приводу остаточного формування конституційно-процесуального права як окремої галузі права. Обґрунтовується думка, що конституційно-процесуальне право не є окремим інститутом конституційного права або його підгалуззю, а є самостійною галуззю національного права України та наводиться сформульоване автором визначення цього поняття. Виборчий процес відповідно розглядається як інститут конституційно-процесуального права України, а також характеризується визначення поняття виборчого процесу, сформульоване автором.

У підрозділі 1.2. "Засади виборчого процесу" йдеться про теоретичні проблеми застосування в наукових джерелах та виборчому законодавстві термінів "принципи" і "засади" виборчого права і виборчого процесу. Розглянуто основні засади виборчого права, оскільки, на думку автора, вони є підґрунтям для засад виборчого процесу, та детально проаналізовані останні.

Обґрунтовується пропозиція застосування в юридичній літературі та виборчому законодавстві термінів "засади виборчого права" та "засади виборчого процесу". Зроблена спроба визначити загальні засади для всіх видів виборів, на яких повинен здійснюватися виборчий процес.

Підрозділ 1.3. "Стадії виборчого процесу" складається з чотирьох пунктів. У пункті 1.3.1. "Підготовча стадія виборчого процесу" передусім розглядаються різні погляди щодо визначення понять стадія, етап, період, процедура та їхнього співвідношення між собою. Аналізуються різні підходи вчених конституціоналістів до класифікації стадій виборчого процесу за змістом та кількістю.

Здобувач виходить з позиції, що кожна стадія виборчого процесу складається з відповідної кількості етапів, а етапи - з елементарних дій. За основу взято поділ стадій виборчого процесу, здійснений Л.В. Бориславським, який виділяє чотири самостійні стадії: підготовчу, основну, агітаційну і заключну.

До підготовчої стадії виборчого процесу автор відносить етапи, пов'язані з підготовкою до дня проведення виборів: призначення дати виборів або оголошення про початок виборчого процесу, утворення виборчих округів, утворення виборчих дільниць, утворення виборчих комісій, складання списків виборців. Крім аналізу кожного з наведених етапів, висвітлюються теоретичні проблеми визначення понять виборчих округів, виборчих дільниць, виборчих комісій та списків виборців. Розглядаються їхні види та наводяться конкретні приклади з практики їхнього утворення на минулих виборах в Україні, починаючи з 1991 року.

Пропонується в майбутньому виходити з рівного представництва регіонів України. З цією метою:

1) під час проведення виборів народних депутатів України утворювати 27 багатомандатних виборчих округів, які повинні відповідати 27 адміністративно-територіальним одиницям. Кожен з цих округів у такому разі утворює по 7 територіальних виборчих округів (рівномірно поділивши територію), і кожний з 7 має поділитися на стільки дільниць, скільки потрібно,

щоб рівномірно розподілити кількість виборців. Відповідно, утворити - 27 регіональних виборчих комісій по 7 територіальних виборчих комісій у кожному багатомандатному окрузі і залежно від кількості виборців - необхідну кількість дільничних виборчих комісій. Від кожного багатомандатного округу обирати по 7 народних депутатів, а відтак загальна кількість їх становила б 189 осіб. На дільничних виборчих комісіях проводитимуться лише голосування. Первинний підрахунок голосів здійснюватимуть територіальні виборчі комісії. Потім протоколи територіальних виборчих комісій передаватимуться регіональним виборчим комісіям (і водночас ЦВК для подвійного контролю), де і відбуватиметься остаточний підрахунок голосів і визначатимуться результати виборів по кожному окремому регіону. Після того протоколи регіональних виборчих комісій передаватимуть для перевірки та визначення остаточних результатів виборів по всій державі Центральній виборчій комісії;

2) під час проведення виборів Президента України розділити територію держави на 11 (регіонів) одномандатних виборчих округів у такий спосіб: м. Київ, Північний, Північно-Західний, Західний, Південно-Західний, Центральний, Північно-Східний, Східний, Південно-Східний, Південний, Кримська АР. Кожний з регіонів також розділити на 7 територіальних виборчих округів. У результаті утворити 11 регіональних виборчих комісій по 7 територіальних виборчих комісій в кожному регіоні та залежно від кількості виборців - необхідну кількість дільничних виборчих комісій. Як і під час виборів народних депутатів України, на дільничних виборчих комісіях проводити лише процедуру голосування, а первинний підрахунок голосів будуть здійснювати територіальні виборчі комісії. Потім протоколи територіальних виборчих комісій передаватимуться регіональним виборчим комісіям (і ЦВК з метою подвійного контролю), де проводитиметься підрахунок голосів по кожному регіону. Протоколи регіональних виборчих комісій для остаточного визначення результатів виборів передаватимуться до Центральної виборчої комісії.

У пункті 1.3.2. "Основна стадія виборчого процесу" зазначено, що саме на цій стадії виборчого процесу визначається коло осіб, з числа яких обиратимуть майбутнього Президента України, народних депутатів України, депутатів та голів сільських, селищних та місцевих рад, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Для ґрунтовнішого висвітлення етапів кожного виду виборчого процесу автор розглядає їх порізно.

Отже, якщо це вибори Президента України, то основна стадія складатиметься з таких етапів: висування претендента на кандидата, реєстрація претендента на кандидата, збирання підписів на підтримку претендента на кандидата в Президенти України, реєстрація кандидата в Президенти України, реєстрація довірених осіб та офіційних спостерігачів кандидатів у Президенти. Якщо це вибори народних депутатів України, то це такі етапи: висування кандидатів у народні депутати України, внесення ними грошової застави, реєстрація кандидатів у депутати в одномандатному виборчому окрузі та списків кандидатів у депутати в багатомандатному загальнодержавному виборчому

окрузі, реєстрація представників, уповноважених осіб політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, довірених осіб кандидатів у депутати в одномандатному виборчому окрузі, офіційних спостерігачів від партій (блоків), кандидатів у депутати, офіційних спостерігачів від іноземних держав, міжнародних організацій. Під час проведення місцевих виборів основна стадія складатиметься з таких етапів: висування кандидатів у депутати та на посади голів сільських, селищних, міських рад, реєстрація кандидатів у депутати та на посади голів сільських, селищних, міських рад, реєстрація довірених осіб кандидатів та уповноважених осіб місцевих осередків політичних партій (блоків), громадських організацій. Під час проведення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим до етапів основної стадії виборчого процесу віднесено: висування кандидатів у депутати, реєстрацію кандидатів у депутати, реєстрацію довірених осіб кандидатів у депутати.

У відповідних нормативно-правових актах пропонується передбачити: народним депутатом може бути громадянин України, який на день проведення виборів досяг ЗО років, депутатом сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради - 25 років; сільським, селищним, міським (за винятком обласної) головою - ЗО років; головою обласної ради - 35 років. Очевидно, що лише у зазначеному віці можна говорити про наявність більш глибокого розуміння та усвідомлення депутатом чи то головою відповідної ради економічних, політичних, соціальних проблем державного та суспільного розвитку держави і, відповідно, більш компетентного (фахового) виконання своїх обов'язків.

Пункт 1.3.3. "Агітаційна стадія виборчого процесу" розкриває сутність агітаційної стадії, яка складається з сукупності заходів, що забезпечують ознайомлення виборців з кандидатами, їхніми передвиборними програмами, можливість їх обговорення і проведення передвиборної агітації. В роботі охарактеризовані основні форми ведення передвиборної агітації, проаналізовані питання розмежування понять "суб'єкти виборчого процесу" і "учасники виборчого процесу" з тим, щоб розмежувати такі два поняття, як "агітація за іншого" і "агітація за себе". Розглянуті проблеми правової регламентації використання кандидатами на практиці політичної реклами та випадки застосування негативної (атакуючої) реклами.

Запропоновано під час проведення агітації передбачити положення, відповідно до якого встановлюватимуться агітаційні пункти у спеціально відведених для цього місцях (у містах держави - по одному в кожному районі міста, в селі, селищі - по одному в їхньому центрі, а в районі не менш ніж три), де б кожному кандидату (партії) призначався окремий стенд з його плакатом та передвиборною програмою. Виконання цього завдання покласти на правоохоронні органи, які б у визначений час встановлювали та забирали стенди, забезпечуючи їх цілодобову охорону. Заборонятиметься розклеювання плакатів на житлових будинках, державних та комерційних установах, магазинах, зупинках автобусів, трамваїв, стовпах та за таке правопорушення передбачити

адміністративну відповідальність. Це дасть можливість, з одного боку, поставити усіх кандидатів у рівні умови, з іншого, - кожний виборець матиме змогу у зручний для нього час ознайомитися з програмами кандидатів. Кандидатам, у свою чергу, не потрібно буде витрачати великих коштів на виготовлення кожного разу нових плакатів, оскільки відомо, що в минулому на виборах траплялися непоодинокі випадки знищення конкурентами плакатів та агітаційних матеріалів. Адже після виборів упродовж тривалого часу доводиться очищати міста від наклеєних одна на одну "агіток" (плакатів). Водночас запропонована заборона не повинна поширюватись на роздавання виборцям агітаційних матеріалів на руки.

У пункті 1.3.4. "Заключна стадія виборчого процесу" розглянуто завершальні етапи: голосування, підрахунок голосів дільничними виборчими комісіями, встановлення підсумків голосування відповідними виборчими комісіями, встановлення та оголошення результатів виборів, реєстрація обраних кандидатів, а у передбачених законом випадках - проведення повторного голосування, призначення повторних виборів.

На підставі проведеного наукового та практичного аналізу стадій виборчого процесу автор пропонує можливі варіанти їхнього вдосконалення та розв'язання проблемних питань, які виникають на практиці під час проходження виборчого процесу.

Зокрема, для проведення голосування пропоновано ввести такий додатковий документ як картку виборця, яку виборець отримує поштою і з нею приходить на дільницю. У цій картці зазначається: ім'я та прізвище виборця, ідентифікаційний номер та номер виборця у списку виборців, рік народження та місце його фактичного проживання, номер дільничної виборчої комісії, де він має право проголосувати. У виборчому законодавстві передбачити видання бюлетенів тільки після пред'явлення виборцем свого паспорта, довідки про ідентифікаційний номер та картки виборця, яку члени дільничної виборчої комісії зобов'язані проштампувати з грифом "проголосував" (тобто погасити) і залишити в себе для обліку загальної кількості осіб, які взяли участь у голосуванні.

Для більшої впевненості уникнення ймовірної фальсифікації під час голосування запровадити прозорі виборчі скриньки (бюлетені, відповідно, можна вкладати у конверти, тим самим забезпечивши таємність голосування) з відповідними порядковими номерами, затвердженими Центральною виборчою комісією та номерами дільничних виборчих комісій, назвою району та регіону, де вони застосовуватимуться. Їхнє виготовлення доручити певному (одному) державному підприємству - для усіх видів виборів.

З метою економії державних коштів та знову ж таки запобігання можливості фальсифікації під час голосування запропоновано також відмовитись від існуючої ще з радянських часів практики утворення дільниць у лікарнях, військових частинах, за кордоном; відвідування членами дільничних виборчих комісій (із виборчими скриньками) за місцем проживання виборців, які у зв'язку з хворобою не можуть з'явитися на дільницю (на підставі поданих ними заяв); надання дозволу голосувати в іншій місцевості, якщо виборці на день голосування перебувають у відрядженні; запровадити для усіх вищеназваних категорій виборців голосування

11

поштою, розробивши механізм його здійснення (такий спосіб голосування успішно застосовується в Данії, Німеччині, Ірландії, Великобританії). Доставку бюлетенів покласти на поштові відділення і зобов'язати їх у день голосування конверти з бюлетенями (за їхньої наявності) приносити у визначені години.

У підрозділі 1.4. "Строки у виборчому процесі" проведено порівняльний аналіз строків виборчого процесу на підставі чинного виборчого законодавства України, простежено тривалість усіх стадій виборчого процесу залежно від виду виборчого процесу. Обґрунтовується можлива схема проведення чергових виборів в Україні, яка визначена відповідно до передбачених Конституцією України строків повноважень виборних органів.

Для більш чіткого визначення швидкоплинності виборчого процесу запропоновано увести такі положення до виборчих законів України: 1) виборчий процес усіх видів виборів не повинен перевищувати за своєю тривалістю -4 місяців; 2) усі строки мають бути хронологічно описані в законах відповідно до послідовності настання стадій виборчого процесу; 3) остаточні результати повинні оголошуватись не пізніше як на десятий день після проведення голосування; 4) строки оскарження рішень (протоколів) виборчих комісій повинні бути визначені перед оголошенням результатів з тим, щоб виборці, згідно з законом, могли простежити, які дії і в які строки вони мають право вчинити - тоді ці дії матимуть відповідні правові наслідки; 5) якщо протокол відповідної виборчої комісії про результати виборів підписаний швидше, ніж через 10 днів, то на наступний день після його підписання він має бути доведений до відома виборців шляхом державних засобів масової інформації.

У підрозділі 1.5. "Питання вибору виборчої системи в Україні" розглянуті різні погляди вчених-юристів щодо тлумачення терміна "виборча система" в широкому і вузькому розумінні. На думку здобувача, виборча система - це встановлений законом спосіб визначення результатів голосування і порядок розподілу депутатських мандатів між кандидатами. Особлива увага звертається на те, що таких способів існує декілька, і застосування кожного з них до одних і тих самих підсумків голосування може дати різні результати. Проаналізовано три основні типи виборчих систем, відомі науці конституційного права та світовій практиці проведення виборів - мажоритарна, пропорційна та змішана. Охарактеризовано позитивні та негативні сторони кожної з цих виборчих систем, розглянуто їх можливі варіанти. Наголошується на необхідності втілення в життя результатів всеукраїнського референдуму, проведеного 16 квітня 2000 p., під час якого більшість громадян України висловилась за створення двопалатного парламенту, оскільки вибір виборчої системи значною мірою залежить від структури майбутнього парламенту. А правильний вибір виборчої системи має надзвичайно важливе значення для ефективності проходження виборчого процесу. Обґрунтовуються запропоновані автором пропозиції щодо застосування відповідних виборчих систем під час виборів народних депутатів України та виборів Президента України. В додатку до дисертації (таблиці 1-2) наведені підсумки проведених обчислень - можливих варіантів розподілу мандатів за

результатами виборів народних депутатів України 1998 року у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі у розрізі регіонів та політичних партій, виборчих блоків партій.

Пропонується, зокрема, нижню і верхню палати законодавчого органу назвати відповідно - Палата представників і Палата регіонів (при цьому обов'язково передбачити норму, в якій би зазначалось, що народний депутат не може бути водночас членом обох палат).

Верхню палату парламенту - Палату регіонів формувати винятково з голів обласних рад (обраних за мажоритарною системою відносної більшості), в результаті чого державі не потрібно буде витрачати зайві кошти на її обрання. Голову Палати регіонів обирати більшістю голосів її членів шляхом таємного голосування. До складу Палати регіонів в жодному разі не вводити колишніх президентів країни чи інших посадових осіб (їм можна лише дозволити бути присутніми на її засіданнях, але без права голосу). Отже, Палата регіонів могла би бути незалежним органом, який би забезпечував реальний, прямий зв'язок з усіма регіонами держави за допомогою її членів - голів обласних рад. Це сприятиме підвищенню авторитету зазначених осіб та їхньої відповідальності перед виборцями. Водночас із запровадженням такого механізму має бути розроблений чіткий порядок відклику народних депутатів, депутатів місцевих рад та голів сільських, селищних, міських рад у випадку невиконання ними своїх обов'язків та передбачені строки застосування такої процедури відклику, яка за тривалістю не повинна перевищувати трьох місяців.

Нижню палату парламенту - Палату представників формувати на основі пропорційної системи так: 1) для проведення голосування утворювати 27 багатомандатних округів і від кожного округу обирати по 7 депутатів; 2) вибори проводити за партійними списками; 3) виборчу квоту визначати окремо в кожному виборчому окрузі (загальну кількість дійсних голосів виборців поданих за всі партії в окрузі, що подолали 10-процентний бар'єр, ділити на кількість мандатів, тобто на 7); 4) для розподілу мандатів між партіями - кількість голосів виборців поданих за кожну окрему партію, що подолала 10-процентний бар'єр ділити на виборчу квоту; 5) нерозподілені мандати розподіляти за допомогою методу найбільшого середнього. Такий спосіб спрямований на формування великих партій (забезпечення більшості в парламенті); 6) кожна партія складатиме списки своїх членів з 7 осіб (бо 7 мандатів від кожного округу, за бажанням, хоч у всіх 27 багатомандатних округах по 7) у такому порядку, в якому забажає, щоб депутати у випадку перемоги отримували мандати; 7) виборець, на свій вибір, може проголосувати в цілому за партію, і тоді мандати віддаватимуть згідно із списком, складеним партією, а може проставити преференції, тобто навпроти кожного прізвища порядковий номер, залежно від того, кого він бажає бачити обраним у 1,2,3,...7- му чергу; 8) при підрахунку голосів депутатський мандат одержує кандидат, який набере більшу кількість голосів; 9) якщо двоє чи більше кандидатів наберуть однакову кількість голосів виборців, то мандати розподіляться згідно з їхнім розташуванням у списку.

13

У результаті за запропонованою автором системою Палата представників складалась би з 189 народних депутатів, а Палата регіонів - з 27. Така кількість народних обранців у парламенті сприяла б їхній ефективнішій роботі та більшій прозорості їхньої діяльності для виборців. Кожний регіон держави мав би рівне представництво у Верховній Раді України: 7+1=8 народних депутатів. Відповідно, кожна партія, яка прагнула б перемогти, дбала б за своє представництво в кожному регіоні держави, оскільки в одному регіоні вона може взяти 1 мандат, в іншому 4, а ще в іншому не отримати жодного. Крім того, можна буде передбачити низку обмежувальних положень, щоб запобігти проходженню до парламенту дрібних, так би мовити тимчасових партій, які створюються на одні вибори під окремих осіб. З цією метою у виборчому законі встановити мінімальну кількість зареєстрованих членів партії - не менше ніж 30 000 осіб, яка необхідна для того, щоб партія могла отримати підписні листи і починати збір підписів на свою підтримку (300 000 підписів виборців), а також партія повинна вносити грошову заставу, яка б поверталась у випадку перемоги (наприклад - 300 000 грн., така сума була б доступною для членів партії, бо навіть у разі мінімальної кількості членів партії - ЗО 000 осіб, для того, щоб зібрати зазначену суму, кожний член повинен внести лише 10 грн., що є в рамках можливого).

Видається доцільним передбачити норму, відповідно до якої, особу, яка вже була депутатом ради відповідного рівня, чи однієї з Палат, не можна обирати у раду того ж рівня або у ту ж Палату, де вона вже була депутатом, бо, як показує практика минулих виборів, зокрема виборів народних депутатів Верховної Ради України, такі особи схильні приймати закони переважно на свою користь, незважаючи на загальнодержавні інтереси та потреби громадян країни, не говорячи вже про виборче законодавство - воно повністю підганяється під той спосіб, в який депутатам найзручніше балотуватись на наступний термін.

Згідно із запропонованою автором схемою, проведення чергових виборів в Україні могло б виглядати так:

- остання неділя березня 2002 року - вибори народних депутатів України (на наступний термін - вибори до Палати представників) + вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

- остання неділя квітня 2003 - вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів (а отже, і Палати регіонів, якщо вона складалась би з голів обласних рад);

- жовтень замінити на останню неділю травня (оскільки виборчий процес захоплює літній період, а в цей час більшість громадян відпочиває) 2004 року - вибори Президента України.

Відтак на наступний термін вибори у наведеній послідовності проходили б у такі роки: 2006 - 2007 - 2009, а в подальшому: 2010 - 2011 - 2014. В результаті, проміжок часу між виборами народних депутатів України (Палатою представників) і виборами Президента України становив би - три і згодом - чотири роки. Між Палатою представників і Палатою регіонів проміжок часу

становив би один рік, що забезпечило б безперервність роботи парламенту в цілому та сприяло б зміцненню політичної стабільності у суспільстві.

Розділ II "Практичні аспекти механізму забезпечення реалізації виборчого процесу в Україні" містить чотири підрозділи.

У підрозділі 2.1. "Законодавче забезпечення виборчого процесу" розглянуто проблеми законодавчого забезпечення виборчого процесу в Україні, наведено визначення законодавства, аналізуються чотири групи законодавчих актів, на які в юридичній літературі переважно поділяють систему виборчого законодавства України, зокрема: основу цієї системи становить Конституція України, а дехто з учених сюди відносить ще Конституцію Автономної Республіки Крим; другу групу становлять спеціальні виборчі закони України; третя група охоплює інші нормативно-правові акти конституційного законодавства, наприклад, Закони України "Про громадянство України", "Про звернення громадян", "Про об'єднання громадян", "Про політичні партії в Україні", "Про місцеве самоврядування" та ін.; і четверта група - галузеві законодавчі акти суміжних галузей, якими регулюються певні процедури виборчого процесу, наприклад, норми адміністративного, житлового, кримінального, кримінально-процесуального, фінансового, цивільного, цивільно-процесуального, трудового, пенсійного, господарського та іншого законодавства.

Аналізується роль рішень Конституційного Суду України, постанов, протокольних рішень, рекомендацій та інструктивних листів Центральної виборчої комісії України, інструктивних листів центральних відомств (Національного банку України, Державної податкової адміністрації України та ін.). Порівнюється законодавче забезпечення виборчого процесу в Україні із законодавчим забезпеченням у зарубіжних країнах.

У підрозділі 2.2. "Фінансове та матеріально-технічне забезпечення виборчого процесу" автор досліджує практичні проблеми фінансового та матеріально-технічного забезпечення виборчого процесу в Україні. Розглянуті різні підходи до їхнього розв'язання, зокрема: державне фінансування, вільне, коли межі витрат на виборах і склад платників не обмежені, впорядковане законом змішане та обмежене фінансування виборчого процесу. Ґрунтовно проаналізовано питання фінансового та матеріально-технічного забезпечення виборчого процесу на виборах Президента України, народних депутатів України, депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим на всіх його стадіях.

У підрозділі 2.3. "Інформаційно-аналітичне забезпечення виборчого процесу" відображено практичні проблеми, які виникають під час інформаційно-аналітичного забезпечення виборчого процесу в Україні; відзначено недостатнє правове регулювання цих питань, адже головна увага у виборчих законах зосереджена на інформаційному забезпеченні агітаційної стадії виборчого процесу. А проте відсутня правова регламентація аналітичного забезпечення виборчого процесу та не достатньою мірою і не систематизовано врегульовано питання інформаційного забезпечення на інших стадіях виборчого процесу. Крім

того, розглянуті проблеми проведення в Україні різноманітних соціологічних опитувань, моніторингів засобів масової інформації до, під час або після виборчого процесу, простежено зростаючу роль засобів масової інформації у виборчому процесі на прикладі виборів 1991-1999 років. Зауважено, що упродовж цього періоду дедалі більше виявляється політична заангажованість значної частини українських засобів масової інформації. Проаналізовано проблемні питання впровадження Єдиної інформаційно-аналітичної системи "Вибори", розробленої фахівцями Центральної виборчої комісії України. Автор запропонував низку пропозицій, які на практиці, як видається, могли б сприяти розвиткові інформаційно-аналітичного забезпечення виборчого процесу в Україні, прозорості всіх його стадій, ефективному здійсненню контролю Центральної виборчої комісії за діями виборчих комісій нижчого рівня, а також допомагали виборцям робити свідомий (обізнаний) вибір та спостерігати за процедурою голосування, визначенням остаточного результату виборів, що, у свою чергу, підвищуватиме довіру громадян до владних структур держави.

У підрозділі 2.4. "Відповідальність суб'єктів виборчого процесу за порушення законодавства про вибори" показано, що забезпечення належного правового захисту учасників виборчого процесу є однією з найважливіших гарантій виборчих прав громадян України. Практично на кожній стадії виборчого процесу існує небезпека виникнення конфліктів між його учасниками (починаючи від призначення дня виборів до оголошення результатів), зумовлена як зіткненням інтересів, так і їхніми помилками, а деколи й зловживаннями. Розглянуто усі види відповідальності за порушення, скоєні суб'єктами виборчого процесу в Україні, проаналізовано приклади встановлення відповідальності за порушення виборчого законодавства в зарубіжних країнах, а також проведено узагальнення судової практики розгляду такої категорії справ в Україні. Виявлено нові правопорушення, за які, на думку здобувача, важливо було б передбачити конкретний вид відповідальності.