Сергієнко Г.Л. Роль конституційно-правового регулювання відносин держави і релігійних організацій у гарантуванні свободи віросповідання в Україні

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність обраної теми, визначаються мета і задачі дослідження, його об’єкт, предмет та методи, формулюються головні положення, що виносяться на захист, науково-практичне значення роботи, наводяться відомості про апробацію і структуру дисертації.

Розділ 1 “Характеристика конституційно-правового регулювання відносин держави і релігійних організацій в Україні” присвячено вихідним аспектам дослідження проблеми, вивченню розвитку конституційно-правового регулювання відносин Української держави і об’єднань віруючих, його сучасного періоду.

У підрозділі 1.1. “Теоретичні і методологічні аспекти аналізу проблеми” обгрунтовано взаємозв’язок правового регулювання відносин держави і об’єднань віруючих та гарантування свободи віросповідання, здійснено огляд наукових досліджень названих питань. Зазначається, що вивчення ролі конституційно-правового регулювання взаємозв’язків Української держави і релігійних організацій у гарантуванні свободи віросповідання охоплює аналіз таких ключових положень як предмет, методи, способи цього нормативного впливу, принципи вказаних відносин, а також правосуб’єктність і правовий статус їх учасників.

Визначаються і обгрунтовуються основні, загальні вимоги до вказаної регламентації: нейтралітет Української держави в питаннях світогляду і віросповідання, неприпустимість з боку держави будь-яких визначень релігії як передумов або підстав гарантування та реалізації об’єднаннями віруючих свободи віросповідання. Формулюються і досліджуються вихідні положення щодо сфери конституційно-правового регулювання відносин держави і релігійних організацій, його меж і предмета. Доводиться, що зазначена сфера може складатися лише з потенційних правовідносин по реалізації об’єднаннями віруючих лише зовнішнього аспекта свободи віросповідання - свободи сповідувати релігію. При цьому внутрішня автономія вказаних груп відіграє роль межі, яка відокремлює сферу конституційно-правового регулювання взаємозв’язків держави і релігійних організацій від його предмета. Таким предметом є найбільш важливі суспільні відносини в сфері свободи віросповідання та взаємозв’язків Української держави і релігійних організацій, які не охоплюються їх внутрішньою автономією, можуть підлягати і в даних умовах потребують регламентації конституційно-правовими нормами. В цій сфері обгрунтовується наявність суспільних відносин, які за будь-яких обставин через свою важливість повинні бути врегульовані саме конституційно-правовими нормами.

Розглядаються вимоги нейтральності таких конституційно-правових норм, невичерпності юридичної регламентації реалізації об’єднаннями віруючих своїх прав у зазначених взаємозв’язках. Водночас конституційно-правове регулювання відносин держави і релігійних організацій здійснюється не хаотично, а відповідно до принципів таких взаємозв’язків. Виходячи з аналізу положень Конституції і законодавства України, стверджується, що в Україні зазначена юридична регламентація характеризується переважно ліберальним підходом до свободи віросповідання в межах моделі світської держави.

Підрозділ 1.2. “Становлення конституційно-правового регулювання відносин держави і релігійних організацій в Україні”. Обгрунтовується думка, що, починаючи з 1917 року можна виокремити три основні періоди розвитку конституційно-правового регулювання взаємозв’язків держави і об’єднань віруючих в Україні: демократичний (1917 – 1920 рр.), репресивний (1921 – 1990 рр.), а з 1991 року розпочався і триває на даний час третій період – лібералізації цих відносин.

У межах першого періода (охоплює юридичну регламентацію вказаних взаємозв’язків, здійснювану нормативними актами Центральної Ради УНР, гетьманату П.Скоропадського, Директорії УНР, Тимчасового Робітничо-селянського Уряду УРСР) конституційно-правове регулювання відносин держави і релігійних організацій в цілому було більш демократичним порівняно із законодавством Російської імперії. Зокрема, гарантувалися свобода віросповідання, рівність громадян незалежно від їх ставлення до релігії, віротерпимість, право різних об’єднань віруючих на вільне відправлення релігійних обрядів, автономія визнаних державою церков тощо.

У межах другого періоду виокремлюються такі етапи: 1921 - 1942, 1943 - 1959, 1960 - 1990 рр. Правове регулювання відносин держави і релігійних організацій у цей проміжок часу характеризувалося проведенням виключно позиції комуністичної партії, спрямованої насамперед на подолання релігії та побудованої на ній відповідної політики держави щодо об’єднань віруючих, “антагоністичним” відокремленням держави від релігійних організацій, їх безпідставно обмеженим правовим статусом, складною процедурою реєстрації об’єднань віруючих, повноваженнями органів державної влади, які надавали можливість втручатися в релігійне середовище. Правове регулювання зазначених взаємозв’язків нормами державного права характеризувалося в цей період переважно закріпленням радянськими конституціями обмеженої порівняно із свободою атеїзма свободи віросповідання та деяких принципів відносин держави і релігійних організацій.

Сучасний період лібералізації конституційно-правового регулювання відносин держави і об’єднань віруючих розпочався з прийняття Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, який закріпив вагомі позитивні зміни в механізмі гарантування свободи віросповідання. Встановлені в цьому Законі конституційно-правові норми стали основою демократизації в поточному законодавстві юридичної регламентації відносин держави і об’єднань віруючих, запровадження оновлених принципів таких взаємозв’язків, розширення правового статусу релігійних організацій. Важливим етапом зазначеного періоду стало прийняття Конституції України 1996 р., яка вперше в історії Української держави на рівні Основного Закону підтвердила право кожного, а не тільки громадян України, на свободу віросповідання і закріпила вимоги до обмеження здійснення цього права. В ній також вперше встановлено, що жодна релігія, жодна ідеологія не можуть бути визнані державою як обов'язкові.

У підрозділі 1.3. “Загальна характеристика сучасного періода конституційно-правового регулювання відносин держави і релігійних організацій в Україні” аналізуються основні риси цієї юридичної регламентації. Розглядається неоднорідність основоположних суспільних відносин у сфері свободи віросповідання, взаємозв’язків Української держави і релігійних організацій, конституційно-правових норм, які їх регулюють, за своїм змістом і юридичною силою. Зазначається, що ця неоднорідність обумовлює відмінність підходів конституційно-правового регулювання до прав об’єднань віруючих, з однієї сторони, і до засад відповідної компетенції органів державної влади, з другої, а також застосування різних способів безпосереднього нормативного впливу (дозвіл, веління і заборона). Аналізуються такі відмінні від радянського законодавства риси сучасного періоду конституційно-правового регулювання взаємозв’язків держави і релігійних організацій як: розширення кола суспільних відносин, що охоплюються його предметом; можливість регламентувати такі неврегульовані законодавством взаємозв’язки домовленостями між їх учасниками; втрата відповідними конституційно-правовими нормами своєї спрямованості на забезпечення виключно інтересів атеїстичної держави. Вказується, що конституційно-правові норми, які регулюють відносини Української держави і об’єднань віруючих, виходячи з вимог їх нейтральності, повинні бути єдиними для всіх таких груп, гнучкими і чутливими до їх релігійних потреб та не можуть встановлюватися на підставі уявлень законодавця про певну релігійну організацію.

Досліджуються вимоги щодо термінів і дефініцій основних понять, використовуваних у конституційно-правовому регулюванні відносин Української держави і об’єднань віруючих. Зазначається, що ці формулювання повинні відповідати Конституції України, метою їх закріплення в національному законодавстві має бути гарантування свободи віросповідання, вільної діяльності релігійних організацій, чітке визначення повноважень органів державної влади, їх посадових осіб. Вказані термінологія і дефініції повинні бути науковими, нейтральними і не мати дискримінаційного або зневажливого характеру.

У розділі 2 “Конституційно-правові принципи відносин держави і релігійних організацій в Україні” проаналізовано засади взаємозв’язків Української держави і об’єднань віруючих. Більшість із цих принципів закріплювалася ще конституціями СРСР і УРСР, радянським законодавством. Разом із тим зазначені положення істотно переглянуто і досліджено з позицій їх ролі в гарантуванні свободи віросповідання та як вихідних характеристик правового статусу релігійних організацій в Україні.

У підрозділі 2.1. “Принцип гарантування свободи віросповідання” розглядається і порівнюється підхід до забезпечення свободи релігії Конституцією УРСР 1978 р. і Конституцією України 1996 р. Зазначається, що на відміну від радянського періоду гарантування вказаного права Основним Законом України охоплює два збалансованих аспекта: правомірну реалізацію об’єднаннями віруючих свободи віросповідання та її охорону. Крім того, виходячи з аналізу міжнародних і регіональних угод з прав людини, учасницею яких є Україна, гарантування свободи релігії також вимагає повного та ефективного дотримання цього права. Обгрунтовується висновок, що принцип гарантування свободи віросповідання є сукупністю взаємопов’язаних правових засобів, серед яких: закріплення в законодавстві України міжнародно визнаного мінімуму прав релігійних організацій і процесуальних форм реалізації таких прав, їх конкретизація, в тому числі шляхом визначення обов’язків органів державної влади та їх посадових осіб у відносинах з групами віруючих; опрацювання і законодавче забезпечення механізмів протидії порушенням свободи віросповідання і захисту цього права, засад відповідальності. Аргументується, що конституційно-правовий принцип гарантування свободи релігії спрямований і на забезпечення її вихідних передумов та пов’язаних з нею прав, обумовлює низку вимог до чинного законодавства України і до правозастосовчої діяльності, а також безперешкодну діяльність неурядових організацій по захисту свободи віросповідання за умови додержання ними законодавства України. Зазначеним принципом охоплюється і визначення основних вимог до обмеження Українською державою свободи сповідувати релігію.

У пункті 2.1.1. “Заборона неконституційного обмеження свободи сповідувати релігію” аналізуються обмеження свободи віросповідання в умовах консервативного і ліберального підходів до цього права. Стверджується, що в Україні обмеженням має підлягати лише зовнішній аспект свободи віросповідання - свобода сповідувати релігію - виключно заради передбачених Конституцією України інтересів охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Такі обмеження можуть застосовуватися лише щодо дій об’єднань віруючих, а не проти них чи самої релігії, і не мають спрямовуватися на знищення релігійного плюралізму. Розглядаються засадничі вимоги до обмеження здійснення свободи релігії, розроблені Європейським Судом з прав людини, Комітетом ООН з прав людини. Виходячи з цього детально вивчаються положення Конституції і законодавства України, які визначають згадані обмеження, формулюються пропозиції щодо вдосконалення законодавства, обгрунтовується теза про неприпустимість обмеження свободи сповідувати релігію в умовах воєнного або надзвичайного стану.

У підрозділі 2.2. “Принцип відокремлення держави і релігійних організацій” проаналізовано загальні характеристики цієї моделі відносин держави і об’єднань віруючих, ознаки світської держави з позицій ліберального і консервативного підходів до свободи релігії, зокрема в радянський період історії України. Стверджується, що в Україні на даний час зазначений принцип є відмінним від закріплюваної радянським законодавством моделі світської держави, оскільки набув рис ліберального підходу до свободи релігії. Це передусім виявляється в передбачених національним законодавством нейтралітеті Української держави в питаннях світогляду і віросповідання, обопільній незалежності держави і об’єднань віруючих, гарантуванні їх внутрішньої автономії за умови дотримання цими громадами законодавства України. Саме такими положеннями визначається роль принципу відокремлення держави і релігійних організацій у гарантуванні свободи віросповідання. На основі аналізу законодавства України та інших держав обгрунтовується, що вказаний принцип характеризує нейтралітет Української держави як доброзичливий щодо релігії. Це означає включення об’єднань віруючих у життя суспільства, не заперечує в межах Конституції і законодавства України їх співпрацю з Українською державою, в якій розкривається потенціал соціального служіння таких груп, а отже, також реалізується їх свобода віросповідання.

У підрозділі 2.3. “Принцип відокремлення державних, комунальних навчальних закладів і релігійних організацій” аналізується закріплюваний радянським законодавством принцип відокремлення школи від церкви, який передбачав світський характер освіти і виховання, що виключав будь-який вплив релігії. Це означало атеїстичний характер освіти і виховання, формування марксистсько-ленінського світогляду, порушення свободи релігії і прав батьків виховувати своїх дітей відповідно до власних переконань. Обгрунтовується, що на даний час зазначений принцип передбачає позарелігійний, нейтральний характер освіти і виховання в державних, комунальних установах освіти, заборону формування в них того або іншого ставлення до певної релігії або переконання, безперешкодну реалізацію учнями, вихованцями і студентами права на вільне формування світогляду. Аргументується, що саме ці характеристики відокремлення вказаних навчальних закладів і об’єднань віруючих визначають його однією з гарантій свободи світогляду і віросповідання. Для забезпечення реалізації свободи релігії має значення й те, що в Україні світський характер освіти і виховання в державних, комунальних навчальних закладах не заперечує життєво важливого права релігійних організацій надавати відповідно до своїх внутрішніх настанов релігійну освіту. Обгрунтовуються пропозиції щодо вдосконалення конституційно-правового регулювання засад функціонування системи релігійної освіти, викладання в державних, комунальних навчальних закладах релігієзнавчих дисциплін.

У підрозділі 2.4. “Принцип рівності релігійних організацій перед законом” аргументується, що передбачений радянським законодавством принцип рівності перед законом лише зареєстрованих релігійних об’єднань надавав їм обмежений захист, оскільки поширювався тільки на визначене державою коло таких груп. Зазначається, що на даний час дія принципу рівності перед законом охоплює всі об’єднання віруючих і не залежить від розсуду держави. Роль вказаного принципу в гарантуванні свободи віросповідання полягає в імперативному, без виключень, закріпленні за всіма релігійними організаціями незалежно від будь-яких ознак їх рівного правового статусу, єдиного порядку його набуття і припинення, рівного ступеня свободи релігії, що відповідає найбільш прогресивним міжнародним стандартам у цій сфері. На засадах принципу рівності перед законом об’єднань віруючих ними реалізуються їх права і виконуються обов’язки. Цей принцип охоплює й право релігійних організацій на рівний захист законом. Розглядаються ситуації відмінних рівнів співпраці світських держав, у тому числі України, і зазначених груп. Обгрунтовується, що за умови дотримання наведених положень, принцип рівності релігійних організацій перед законом не заперечує різні ступені співпраці Української держави і об’єднань віруючих.

У підрозділі 2.5. “Принцип заборони дискримінації релігійних організацій” аргументується, що цей принцип гарантує об’єднанням віруючих реалізацію свободи віросповідання без необгрунтованих обмежень, або упереджень, привілеїв і переваг з боку Української держави, її органів, будь-яких осіб, їх груп, а також забезпечує збереження власної самобутності в атмосфері терпимості і поваги до прихильників інших релігій і переконань. Пропонуються до застосування і розглядаються антидискримінаційні заходи, які повинні бути вжиті Українською державою виходячи з вказаної заборони. Це: ефективна реалізація прав і основних свобод людини, в тому числі міжнародно визнаного мінімуму прав релігійних організацій; скасування або в необхідних випадках прийняття відповідного законодавства, зокрема щодо заборони і боротьби з нетерпимістю і розпалюванням ворожнечі та ненависті на грунті релігії, розвитку релігійної і світоглядної терпимості, захисту прав національних або етнічних, релігійних та мовних меншин тощо. Формулюються і розглядаються вимоги до законодавчої техніки і правозастосовчої діяльності, що обумовлені принципом заборони дискримінації об’єднань віруючих.

У розділі 3 “Релігійні організації і Українська держава як суб’єкти конституційно-правових відносин по реалізації об’єднаннями віруючих свободи віросповідання” аналізуються правосуб’єктність учасників таких взаємозв’язків, конституційно-правовий статус релігійних організацій в Україні і засади компетенції органів державної влади у відносинах з цими групами.

У підрозділі 3.1. “Релігійні організації як суб’єкти конституційно-правових відносин по реалізації свободи віросповідання” зазначається, що у відповідності із національним законодавством в Україні релігійними організаціями - учасниками таких взаємозв’язків - є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади та об’єднання, що складаються з наведених релігійних організацій.

Вказується, що правовий статус об’єднань віруючих в Україні передусім визначається конституційно-правовими принципами відносин держави і таких груп. Виходячи з цього, релігійні організації – це відокремлені від держави, рівні перед законом, самоврядні об’єднання віруючих, їх дискримінація, зокрема на підставі релігії, заборонена. До того, конституційно-правовий статус об’єднань віруючих в Україні визначається зобов’язанням Української держави надавати цим групам такий правовий статус, який би дозволяв їм здійснювати весь спектр законної релігійної діяльності. У зв’язку з цим обгрунтовується позиція, що з метою виконання вказаного зобов’язання в законодавстві України ціллю утворення релігійних організацій і, відповідно, основою їх правового статусу, слід визначити спільну реалізацію віруючими права на свободу віросповідання.

Крім цієї головної ознаки об’єднань віруючих аналізуються такі інші основні їх риси як самоврядність, добровільність утворення релігійних організацій і виходу з них. Розглядаються засади порядку набуття правового статусу релігійної організації, їх види. Аргументується, що в законодавстві не слід встановлювати виключний перелік видів релігійних організацій як суб’єктів правовідносин по реалізації свободи сповідувати релігію.

У підрозділі 3.2. “Українська держава як суб’єкт конституційно-правових відносин по реалізації об’єднаннями віруючих свободи віросповідання” зазначається, що в таких взаємозв’язках Українська держава як їх учасник представлена в цілому, як така, і своїми органами та їх посадовими особами. Серед вказаних органів можна виокремити спеціально утворені для представлення інтересів держави в сфері релігії, віруючих, їх об’єднань, а саме: Державний комітет України в справах релігій, управління в справах релігій Київської міської державної адміністрації і відділи в справах релігій обласних та Севастопольської міської державної адміністрації.

Аналізується, що повноваження названих “спеціальних” органів державної влади передусім полягають у забезпеченні проведення державної політики щодо релігій і об’єднань віруючих, здійсненні релігієзнавчої експертизи, а також реєстрації статутів (положень) цих груп та контроля за додержанням законодавства про свободу совісті і релігійні організації. Обгрунтовується, що повноваження по здійсненню державної політики щодо релігій і об’єднань віруючих необхідно виключити із законодавства України, а передбачена ним експертиза повинна бути не релігієзнавчою, а лише правовою. Аргументується, що механізми реєстрації статутів (положень) об’єднань віруючих і названого контроля, зокрема його методика, потребують доопрацювання. Розглядаються питання доцільності подальшого функціонування “спеціальних” органів державної влади. Стверджується, що для України як світської держави кращим варіантом на майбутнє є відмова від зазначених “спеціальних” органів. Проте на даному етапі відносин Української держави і об’єднань віруючих діяльність цих органів зумовлюється низкою факторів і деякий час є об’єктивно необхідною.