Цоклан В.І. Система сучасних джерел конституційного права України: проблеми теорії та практики

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначаються мета та завдання, об’єкт та предмет дисертаційного дослідження; характеризуються методи дослідження, наукова новизна і практичне значення дисертації; подано відомості про апробацію та публікації результатів дослідження, структуру й обсяг дисертації.

Перший розділ – “Загальна характеристика джерел конституційного права України” – присвячено аналізу сформованих на сьогодні в українській і зарубіжній юридичній науці концептуальних підходів до розуміння джерел конституційного права та обґрунтування авторських позицій щодо детермінації категорії “сучасне джерело конституційного права України”; періодизації основних етапів становлення та розвитку джерел національного конституційного права та їх правовій характеристиці; проблемам співвідношення сучасних джерел конституційного права України з іншими галузевими джерелами національного права.

Наголошується, що між правознавцями до сьогодні існує свого роду “джентльменська угода”, заснована на компромісному розумінні сутності та змісту юридичної категорії “джерело права” як парної до категорії “система права”. Але, попри відносну “зручність” такого компромісу, спрощене розуміння джерел конституційного права нині не задовольняє потреби національної правотворчої та правозастосовчої практики. Власне, невиправданість будь-яких “компромісів” у юридичній науці переконливо довела й масштабна конституційна криза 2007–2008 рр. в Україні.

Розуміння категорії “джерело конституційного права”, як і більшості інших загальнотеоретичних положень конституційно-правової науки, сформувалось під впливом відповідних положень загальної теорії права. Системні дослідження джерел права почали здійснюватись лише у XIX ст., хоча радянські правознавці (О. Ф. Шебанов) намагались знайти витоки відповідних досліджень ще в римському праві. При цьому саме позиції представників різних юридичних шкіл кінця XIX – початку XX ст., детально проаналізовані в дисертації, щодо сутності джерел права власне й стали теоретико-методологічною основою для подальших інтерпретацій і модернізацій вказаної юридичної категорії.

Аналізуються положення вчення про радянські джерела (форми) права, відтворені в працях С. С. Алексєєва, С. А. Голунського,  А. І. Денисова,                С. Л. Зівса, С. Ф. Кечекяна, О. О. Кутафіна, Д. А. Керімова, С. С. Кравчука,          Є. А. Лук’янової, В. Й. Лучина, А. В. Міцкевича, В. С. Основіна, А. С. Піголкіна, І. С. Самощенка, Ю. А. Тихомирова, О. Ф. Шебанова, Б. В. Щетиніна та інших радянських правознавців. Акцентується увага на тому, що положення цього вчення в цілому були сприйняті й “законсервовані” в пострадянській, особливо російській юридичній науці, й у модернізованому вигляді зберігають свою актуальність і нині.

Приділяється увага аналізу праць сучасних українських учених-конституціоналістів М. О. Баймуратова, О. В. Батанова, П. Б. Євграфова,              В. В. Копєйчикова, В. Ф. Мелащенка, В. Ф. Погорілка, О. В. Скрипнюка,              В. Л. Федоренка, О. Ф. Фрицького, В. М. Шаповала, Ю. М. Тодики та ін., присвячених сучасним джерелам конституційного права України і їх системі. Зокрема, детально аналізуються положення теорії сучасних джерел конституційного права України, обґрунтовані в працях В. Ф. Погорілка та            В. Л. Федоренка, а також положення дисертацій і наукових праць                          С. В. Резніченка, О. А. Назаренко, О. В. Сав’яка та інших українських правознавців, які обґрунтовували власне бачення системи сучасних джерел національного конституційного права.

Робиться висновок, що категорія “джерело конституційного права” сформувалася історично і залишається однією з найбільш багатозначних і, водночас, суперечливих категорій сучасної юридичної науки. Нині під ним розуміють сутність і дух Конституції України; історичні пам’ятки українського конституціоналізму та протоконституціоналізму; концепції, теорії та доктрини української та зарубіжної конституційно-правової думки; національні традиції конституційного правотворення та державотворення; політичну волю та легітимні інтереси суб’єктів конституційно-правових відносин; діяльність учасників конституційного процесу та результати цієї діяльності; юридичні форми закріплення та існування конституційно-правових норм; об’єктивне відтворення в матеріальному світі системи конституційного права тощо.

Узагальнення всіх матеріальних, формально-юридичних і інших аспектів джерел національного конституційного права в цілому дозволило дисертанту зробити висновок, що під сучасними джерелами конституційного права України слід розуміти політичну волю та законні інтереси народу України, Української держави, територіальних громад України, а також інших суб’єктів конституційного правотворення, реалізовані у передбачених Конституцією та законами України юридичних формах. Тобто сучасні джерела конституційного права України об’єктивізують і унормовують політико-владні інтереси основних суб’єктів національного конституційного правотворення в передбачених Конституцією та законами України юридичних формах буття конституційно-правових норм.

Юридичні властивості сучасних джерел конституційного права України виявляються в їх кваліфікуючих ознаках. Для сучасних джерел конституційного права України характерні загальні, властиві всім джерелам національного права ознаки (видаються в межах повноважень відповідних суб’єктів правотворчості; мають відповідати нормативним положенням актів, що видані вищими суб’єктами правотворчості; набувають загальнообов’язкової сили, змінюються та втрачають юридичну силу відповідно до спеціальної юридичної процедури; мають системний характер тощо), а також спеціальні юридичні ознаки (виражають політичну волю та легітимні інтереси Українського народу, Української держави, територіальних громад та інших суб’єктів конституційної правотворчості; об’єктивізують норми конституційного права України, які визначають і регулюють найважливіші, переважно політичні відносини у суспільстві і державі; мають загальнообов’язковий характер для всіх суб’єктів конституційно-правових відносин; є основою національної правової системи і нормативним підґрунтям для формування інших галузевих систем джерел права; представлені широким колом традиційних і новітніх юридичних форм існування та дієвості конституційно-правових норм (нормативно-правові акти, правові договори, правові звичаї і т. д.); мають багатоаспектну систему тощо). Система вказаних юридичних ознак (кваліфікацій) дозволяє сформувати найбільш загальне уявлення про сутність і зміст сучасних джерел конституційного права України і їх призначення в механізмі правового регулювання.

Важливою ознакою сучасних джерел конституційного права України є й їх правонаступність, зміст якої полягає в збереженні та відтворенні глибоких національних традицій правотворчості в сучасній конституційній правотворчій та правозастосовчій діяльності. Аналіз генезису джерел конституційного права України дозволяє стверджувати, що сучасні джерела конституційного права України є результатом тривалого еволюціонування національної правової системи та утвердження, становлення й розвитку історичних джерел вітчизняного та зарубіжного, а в XXI ст. і наднаціонального конституціоналізму та конституційного права.

Основні етапи становлення та розвитку джерел конституційного права України підлягають періодизації. Визначається, що основні етапи становлення та розвитку відповідних галузевих джерел права представлені такими хронологічними межами: 1) X–XI ст. – 1710 р. – доконституційний етап, який передував утвердженню доктрини національного конституціоналізму та появі перших українських конституцій; 2) 1710–1918 рр. – етап формування системи національного конституційного права, започаткований прийняттям Конституції Пилипа Орлика у 1710 р., та ускладнений перебуванням Українських земель у складі Австро-Угорської та Російської імперій, Польщі, Румунії та Німеччини; 3) 1917–1921 рр. – етап утвердження джерел національного конституційного права доби національно-визвольних змагань; 4) 1919–1937 рр. – етап формування радянської системи джерел державного (конституційного) права; 5) 1937–1991 рр. – етап подальшого розвитку та занепаду радянської системи джерел державного (конституційного) права; 6) 1991–1996 рр. – етап формування нової національної системи джерел конституційного права незалежної України; 7) 1996–2004 рр. – етап розвитку та вдосконалення системи джерел конституційного права України, передбачених Основним Законом; 8) 2004 р. – донині – етап розвитку системи сучасних джерел конституційного права України в умовах конституційно-правової реформи. При цьому еволюція джерел конституційного права України мала системний характер і кожен із визначених етапів знаменувався якісними змінами всієї системи відповідних джерел права.

Обґрунтовується положення щодо визначального впливу конституційно-правової реформи 2004–2008 рр. на подальший розвиток системи сучасних джерел конституційного права України і національної правової системи в цілому.

Будучи важливим складовим елементом національної правової системи, система сучасних джерел конституційного права України, у свою чергу, виступає своєрідною “підсистемою” у складі системи джерел національного права загалом. Тобто джерела сучасного конституційного права України існують і взаємодіють з іншими галузевими джерелами національного публічного і приватного права. Рівень такої взаємодії й визначає ефективність правового регулювання суспільних відносин у суспільстві та державі.

Другий розділ – “Система сучасних джерел конституційного права України” – становить собою комплексне дослідження системи джерел сучасного конституційного права України та її основних елементів – джерел однойменної галузі права та їх основних видів (груп). Головною метою цього розділу стала класифікація та систематизація сучасних джерел конституційного права України, а також визначення юридичних ознак і властивостей системи досліджуваних джерел права.

Проблема класифікації джерел права є однією з найдавнішніх у теорії права. Як відомо, свого часу ще Фома Аквінський виділяв 1) вічний закон (lex aete a); 2) природний закон (lex naturalis); 3) людський закон (lex humana); 4) божественний закон (lex divina). Пізніше, у XVII–XVIII ст. обґрунтовуються положення про матеріальні та формальні джерела права. Водночас, джерела права, у тому числі й державного (конституційного) із початку минулого століття почали розглядатися переважно в позитивістській площині. Лише в кінці XX–XXI ст. правознавці почали обґрунтовувати концепцію багатоаспектності джерел права та їх системи.

Визначається, що класифікація джерел конституційного права (від лат. classis  – розряд і sicato від sacio – роблю)  – це складний теоретико-методологічний процес, зміст якого полягає у виявленні критеріїв класифікації всієї множини джерел сучасного конституційного права в окремі самостійні групи з метою їх подальшої систематизації. Під цими критеріями слід розуміти кваліфікуючі ознаки джерел відповідної галузі права, що дозволяє розмежовувати джерела сучасного конституційного права України між собою, а саме – характер (сутність) волевиявлення суб’єктів конституційної правотворчості, зміст (предмет правового регулювання), юридична сила, форма правового буття джерела, територія та час його дії, чинність, національна приналежність, традиційність для національної правової системи тощо.

Попередньо виявлені критерії класифікації сучасних джерел конституційного права України сприяли виділенню їх наступних видів (груп): за сутністю (характером): джерела конституційного права Українського народу; джерела конституційного права Української держави; джерела конституційного права територіальних громад України; джерела конституційного права інших суб’єктів конституційної правотворчості; за змістом: джерела, які регулюють основи конституційного ладу України, конституційно-правового статусу людини, основ безпосередньої демократії та унормовують інші основні інститути конституційного права України; за юридичною силою: конституційні, законодавчі, підзаконні, у тому числі й локальні джерела конституційного права України; за юридичною формою: конституційні  нормативно-правові акти; конституційні договори; судові прецеденти; конституційні звичаї та традиції; програмні конституційні акти; за умовами дії: а) за територією: загальнодержавні та локальні; б) за часом дії: постійні, тимчасові, надзвичайні; за національною приналежністю: джерела національного та наднаціонального (міжнародного) конституційного права; за традиційністю для національної правової системи: традиційні та “нетрадиційні”, новітні джерела конституційного права України.

Визначені види (групи) сучасних джерел конституційного права України взаємодіють між собою, утворюючи певну органічну систему в основі якої лежить політична воля та легітимні інтереси основних суб’єктів конституційного правотворення – Українського народу, Української держави, територіальних громад України й інших перспективних учасників правотворчих процесів. Отже, система сучасних джерел конституційного права України є системою різнопорядкових, взаємодіючих і пов’язаних між собою креативними, предметними і структурно-функціональними зв’язками груп джерел відповідної галузі права, які втілюють і юридично закріплюють волю Українського народу, Української держави, територіальних громад.

Третій розділ – “Проблеми розвитку і вдосконалення системи джерел конституційного права України в умовах конституційної реформи” –  присвячений виявленню та систематизації тих чинників, які зумовлюють розвиток системи сучасних джерел конституційного права України, а також визначенню тенденцій щодо удосконалення відповідної системи в умовах конституційно-правової реформи і з огляду на перспективи оновлення Основного Закону.

Водночас, удосконалення одного, навіть найважливішого джерела конституційного права, наприклад, Основного Закону, неминуче призводить до зміни архітектоніки всієї системи сучасних джерел відповідної галузі права. Тому, як зазначалось у першому розділі нашої дисертації, будь-які вагомі зміни в процесі генезису джерел конституційного права України відбуваються передусім на рівні їх системи і відображаються на її юридичних властивостях.

 Аксіоматично, що система сучасних джерел конституційного права України постійно оновлюється й удосконалюється. Нині одні джерела конституційного права втрачають своє значення, а з часом і юридичну силу та зникають (наприклад, законодавчі акти колишнього СРСР), натомість, з’являються новітні, раніше маловідомі й “нетрадиційні” для національної теорії та практики джерела конституційного права (судові прецеденти, правові звичаї та ін.).

Виявлено, що генезис системи сучасних джерел конституційного права України визначає система взаємопов’язаних і взаємозумовлених об’єктивних (політичних, економічних, соціальних, культурних, інформаційних і інших) та суб’єктивних (усталення комплексної національної конституційно-правової доктрини, розвиток української конституційно-правової науки, удосконалення нормативно- та організаційно-правових основ конституційної правотворчої та правозастосовчої діяльності, формування юридичної техніки в сфері конституційного правотворення тощо) чинників. При цьому, окрім названих внутрішніх чинників, на систему сучасних джерел національного конституційного права впливають і зовнішні, міжнародні фактори (формування конституційного права Європейського Союзу, особливості зовнішньополітичного курсу України тощо).

Виявлена система чинників дозволяє визначити основні тенденції розвитку системи сучасних джерел конституційного права України, серед яких найбільш усталеними на сьогодні є: гуманізація та “людиноцентризм” сучасних джерел конституційного права; утвердження нових суб’єктів конституційної правотворчості; розширення об’єкта конституційно-правового регулювання джерел конституційного права; збереження і ренесанс національних традицій правотворення (джерелотворення); глобалізація та інтернаціоналізація конституційного права та конституційних правовідносин; соціологізація, політизація та ідеологізація (в органічному поєднанні з деідеологізацією) конституційного права та його джерел; муніципалізація сучасних джерел конституційного права; процесуалізація сучасних джерел конституційного права; універсалізація сучасних джерел конституційного права; новелізація джерел конституційного права; варіфікація системи сучасних джерел конституційного права тощо.

Важливою тенденцією розвитку джерел сучасного конституційного права України є й удосконалення чинного законодавства в частині унормування конституційної правотворчої та правозастосовчої діяльності. Масштабна конституційна криза 2007–2008 рр. багато в чому була обумовлена неурегульованістю юридичного режиму існування та дієвості системи сучасних джерел конституційного права України та інших джерел національного конституційного права (судових прецедентів, правових звичаїв, правового договору, конституційної доктрини, програмних документів у сфері конституційних правовідносин).