Шульженко І.В. Правове регулювання праці жінок-працівників органів внутрішніх справ України

Короткий зміст

У всту­пі об­ґру­н­то­ву­єть­ся ак­ту­а­ль­ність те­ми, роз­кри­ва­єть­ся стан на­у­ко­вої роз­ро­б­ле­но­с­ті про­бле­ми. Ви­зна­ча­ють­ся ме­та, за­вдан­ня і пред­мет до­слі­джен­ня, на­у­ко­ва но­ви­з­на та прак­ти­ч­не зна­чен­ня оде­р­жа­них ре­зуль­та­тів. Вка­зу­ють­ся ві­до­мо­с­ті про ап­ро­ба­цію ре­зуль­та­тів ди­се­р­та­цій­но­го до­слі­джен­ня і кі­ль­кість на­у­ко­вих пу­б­лі­ка­цій ав­то­ра.

Роз­діл пе­р­ший “Правове регулювання праці жінок (національні та міжнародно-правові аспекти)” містить три підрозділи.

У під­роз­ді­лі 1.1. “Історичні та соціальні передумови особливого правового регулювання праці жінок” відстоюється  теза, що історичні та соціальні передумови особливого правового регулювання праці жінок  виділяють їх як окремого соціального суб’єкта, який потребує додаткових гарантій, пільг та переваг у трудових правовідносинах.

Проаналізовані нормативно-правові акти, які регулювали працю жінок наприкінці XVIII – початку XIX століття у Швейцарії, Німеччини, Австрії, Бельгії та Російській імперії і стали початком зародження трудового права, як окремої галузі. Здійснено аналіз нормативно-правових актів, що регулювали працю жінок в Україні починаючи з 1917 року.

Виокремлено соціальні передумови правового регулювання праці жінок: виконання жінками соціальної ролі матері, вихователя дитини і домогосподарки; менша конкурентоспроможність жінок на ринку праці порівняно з чоловіками; активна діяльність жіночих організацій, направлена на забезпечення своїх соціально-економічних прав; фізичні особливості жіночого організму; фізіологічні особливості жіночого організму, пов’язані з дітонародженням; стан активного материнства; більша вразливість жіночого організму від впливу негативних виробничих факторів порівняно з чоловічим; наявність в Україні негативної тенденції збільшення смертності порівняно з народжуваністю населення.

У під­роз­ді­лі 1.2. “Гарантії, пільги та переваги, що надаються працюючим жінкам за трудовим законодавством України та закордонних  держав” обґрунтовано, що в Україні створена нормативна база, яка додатково регулює працю жінок, як окремих суб’єктів трудових правовідносин з огляду на те, що українська економіка потребує широкого використання жіночої праці у промисловості, сільському господарстві, на державній службі, а також у правоохоронній діяльності.

Автор, аналізуючи трудове законодавство України і дослідження вчених у галузі правового регулювання праці жінок, зазначає, що правові гарантії, які надаються жінкам у трудових правовідносинах за цільовою ознакою поділяються на дві групи: по-перше, гарантії, що забезпечують рівність і заборону дискримінації; по-друге, гарантії, що надають жінкам додаткові пільги та переваги у трудових правовідносинах.

На основі аналізу трудового законодавства України автор здійснив класифікацію гарантій, що надають жінкам додаткові пільги та переваги у трудових правовідносинах за такими ознаками, як: виробничі, географічні і геологічні фактори; волевиявлення жінки, як суб’єкта трудових правовідносин; вид норми права; галузева належність норми права; суб’єктивний фактор.

Дисертант, звертаючи увагу на соціально-економічні зміни, які здійснилися в Україні за останні роки, перш за все – перехід економіки від адміністративно-планових відносин до ринкових, вважає, що гарантії, пільги і переваги, які надаються жінкам у трудових правовідносинах, потребують глибокого аналізу і переосмислення. Законодавець, з метою захисту жіночого організму від небезпечних виробничих факторів, до гарантій, пільг та переваг, що надаються жінкам у трудових правовідносинах, відносить переважно положення трудового законодавства, які регулюються нормами - вилученнями. Ці норми виділяють жінок в окрему категорію працівників, для яких встановлюються гарантії у формі певних заборон (ст. 174; ст. 176 КЗпП України) та обмежень (ст. 175; ст. 177 КЗпП України). На думку дисертанта, такий метод правового регулювання був ефективний в умовах адміністративно – планової економіки. Але, нажаль, в умовах ринкових відносин, норми – вилучення, які містять заборони і обмеження для жінок у трудових правовідносинах, знижують їх конкурентоспроможність на ринку праці.

Дисертант погоджується з пропозиціями М. І. Данченка, О. С. Пашкова та В. Г. Ротаня про доцільність розробки переліку робіт і професій, які повинні бути зайняті переважно жінками, для підвищення їх конкурентоспроможності на ринку праці. Але зазначає, що вищевказані пропозиції не матимуть позитивного ефекту, якщо держава не стимулюватиме роботодавців шляхом впровадження податкових пільг або інших дотацій.

Автор приходить до висновку, що формування ринкових відносин в Україні призвело до того, що жіночий труд зі всіма пільгами стає менш вигідним для роботодавця, ніж чоловічий. Аналізуючи трудове законодавство України, країн Європейського Союзу, Великобританії, Японії та США, щодо регулювання праці жінок автор зазначає, що Українське законодавство передбачає найбільш тривалі відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами.

У під­роз­ді­лі 1.3. “Міжнародні стандарти правового регулювання праці жінок та забезпечення гендерної рівності у трудових правовідносинах” зазначається, що вітчизняне законодавство з питань регулювання трудових відносин прагне бути аналогом міжнародного  трудового законодавства, а враховуючи політику України спрямовану на євроінтеграцію, і аналогом законодавства Європейського Союзу. У системі сучасного міжнародного трудового права значне місце приділяється міжнародним стандартам правового регулювання праці жінок та забезпечення гендерної рівності у трудових правовідносинах.

Нормотворча діяльності Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України свідчить про тенденцію приведення законодавства України в галузі регулювання праці жінок у відповідність до міжнародних стандартів. Аналізуючи міжнародні стандарти у галузі трудового права, автор приходить до висновку, що завдяки гендерному руху, в останній час спостерігається тенденція на скасування норм, які забороняють працю жінок на важких та шкідливих роботах, на роботах у нічний час, надурочних роботах. Але,  водночас, норми міжнародного трудового права та трудового права інших держав передбачають додаткові правові гарантії у вигляді пільг та переваг для жінок, що виконують материнську функцію.

Дослідник здійснює класифікацію норм, які містять міжнародні стандарти правового регулювання праці жінок за територіальною та цільовою ознакою. За територіальною ознакою вони поділяються на норми світового і регіонального рівня. За цільовою ознакою вони поділяються на: норми, що забезпечують рівність і заборону дискримінації у трудових правовідносинах; норми, що надають додаткові гарантії, пільги та переваги працюючим жінкам, враховуючи фізичні особливості жіночого організму та більшу його вразливість від негативних факторів порівняно з чоловічим; норми, що надають додаткові гарантії, пільги та переваги працюючим жінкам, враховуючи фізіологічні особливості жіночого організму, пов’язані з дітонародженням і станом активного материнства. Така класифікація має не тільки наукову, а й практичну значимість тому, що сприяє процесу імплементації норм міжнародного трудового права, які регулюють працю жінок, у національну систему права України.

Роз­діл другий “Історія виникнення та галузева приналежність правових норм, що регулюють працю жінок – працівників ОВС” скла­да­єть­ся з двох під­роз­ді­лів.

У під­роз­ді­лі 2.1. “Історія виникнення правового регулювання праці жінок – працівників ОВС” визначені причини та основні історичні етапи прийняття жінок на службу до міністерства внутрішніх справ.

Автор звертає увагу на те, що незважаючи на потужну нормативну базу, спрямовану на покращення правового положення працюючих жінок, в Україні на теперішній час, відсутній нормативно-правовий акт або окремий його розділ, який би регулював трудові відносини жінок – працівників ОВС, а також відносини, щодо забезпечення гендерної рівності при проходженні служби жінками в органах внутрішніх справ.

Відзначено, що правове регулювання праці жінок – працівників органів внутрішніх справ – це вироблений за допомогою правових норм, правовідносин, індивідуальних приписів результативний нормативно-правовий вплив на службово-трудові відносини в галузі найманої праці, де роботодавцем виступає Міністерство внутрішніх справ України, а найманим працівником –  жінка – атестований співробітник міліції.

Дисертант на підставі архівних нормативних актів аналізує історію правового регулювання прийняття жінок на службу до органів внутрішніх справ України, а також історію виникнення службово-трудових правовідносин з жінками у поліціях інших держав.

Автор приходить до висновку, що основною причиною широкого використання жіночої праці в Міністерстві внутрішніх справ, на всіх етапах історичного розвитку Російської імперії, стала мобілізація чоловіків у часи військових дій із органів внутрішніх справ. Таким чином, некомплект персоналу міністерства внутрішніх справ поповнювався за рахунок співробітників жіночої статі.  

Дисертант, досліджуючи перші випадки прийняття жінок на службу до поліції США, Німеччини, Австрії, Великобританії, Франції, а також кількість жінок, що проходять службу в поліціях країн Європейського союзу, Великої Британії, США, Норвегії, Швейцарії, Австралії, Ізраїлю, Хорватії, Швеції приходить до висновку, що основною причиною залучення жінок до служби в поліціях зарубіжних країн стало використання жінок – поліцейських на канцелярській роботі, а також під час розслідування злочинів, здійснених жінками або дітьми.

У під­роз­ді­лі 2.2. “Галузева приналежність правових норм, що регулюють працю жінок – працівників  ОВС України” розглядаються три концепції щодо галузевої приналежності правових норм, які регулюють порядок проходження державної служби в органах внутрішніх справ. Одні правники вважають, що служба в міліції, як особливий вид державної служби, виходить за рамки трудових правовідносин, і тому, регулюється нормами адміністративного права, а норми, що регулюють службово-трудові правовідносини працівників ОВС мають адміністративно-правову природу. Інші фахівці вважають, що норми трудового права використовуються у правовому регулюванні праці співробітників ОВС, хоча трудове право на цих співробітників не розповсюджується, за винятком випадків передбачених в законі (наприклад, норми про прийняття та звільнення зі служби, про випробування, переведення, переміщення, робочий час та час відпочинку, поновлення на службі, надання пільг працівникам, що виконують материнську функцію). Тобто прихильники цієї концепції вважають, що регулювання державної служби, у тому числі в органах внутрішніх справ, знаходиться на стику двох галузей права – трудового й адміністративного права.

Автор на основі аналізу праць таких фахівців, як: В. С. Венедиктов, В. Я. Гоц, О. В. Кузніченко, О. В. Лавріненко, С. В. Попов, В. І. Щербіна схиляється до висновку, що служба в органах внутрішніх справ є різновидом державної служби, а службово-трудові правовідносини регулюються нормами трудового права.

Роз­діл третій “Особливості правового регулювання праці жінок – працівників ОВС України” скла­да­єть­ся з трьох під­роз­ді­лів.

У під­роз­ді­лі 3.1. “Єдність і диференціація правового регулювання праці жінок – працівників ОВС України” визначається, що єдність правового регулювання праці жінок – працівників ОВС безпосередньо пов’язана з уніфікацією законодавства про працю, яка усуває невиправдані випадки диференціації і забезпечує єдине застосування трудового законодавства. Єдність правового регулювання праці жінок – працівників ОВС здійснюється централізованими  нормами і полягає у закріпленні в Конституції України, КЗпП України та інших нормативно-правових актах юридичних гарантій, передбачених для всіх найманих працівників.

Юридичні гарантії, що надаються жінкам – працівникам ОВС, а також жінкам – кандидатам на службу до ОВС, які обумовлюють єдність правового регулювання містяться у нормах статей 1, 24, 43 Конституції України, ст.ст. 2-1, 3, 5, 5-1, 9, 22, 25, 40, 41, 50 КЗпП України, ст. 4 Закону України від 16 грудня 1993 року “Про державну службу”, ст.ст. 16, 17 Закону України від 8 вересня 2005 року “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”, ст.ст. 2, 3 Закону України  “Про відпустки”, ст. 12 Закону України  “Про оплату праці”  та в інших нормативних актах, що регулюють трудові правовідносини.

Основним галузевим кодифікованим нормативним актом, що забезпечує єдність правового регулювання трудових правовідносин і містить норми прямої дії – є КЗпП України.

Виходячи із змісту ст. 43 Конституції України, яка передбачає, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, автор зазначає, що однією з загальних юридичних гарантій права жінок на працю в органах внутрішніх справ України – є свобода укладання трудового контракту про службу в ОВС України.

Для жінки – кандидата на службу до ОВС свобода укладення трудового контракту означає, закріплене в нормах трудового права, надання можливості проходити службу в ОВС України з урахуванням власних бажань, інтересів і знань, а для керівника ОВС свобода укладення трудового контракту про службу полягає у можливості відібрати найбільш підходящу за своїми особистими, діловими і моральними якостями, освітнім рівнем, фізичною підготовкою і станом здоров’я працівницю.

Наступною загальною юридичною гарантією, яка передбачена законодавством України при виникненні службово-трудових правовідносин з жінками – кандидатами на службу до ОВС України є, заборона необґрунтованої відмови у прийнятті на службу до ОВС (ч. 1 ст. 22, ст. 5-1 КЗпП України).

Аналізуючи точки зору фахівців, щодо критеріїв необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу, дисертант визначає, що необґрунтованою буде немотивована відмова у прийнятті на службу до ОВС за наявності вакансії у певному органі внутрішніх справ, а також мотивована відмова з посиланням на обставини, що не належать до ділових якостей працівника, або обмежень передбачених законодавством.

Виходячи із змісту ст. 3 КЗпП України, яка передбачає, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, дисертант зазначає, що трудове законодавство України гарантує кандидатові на службу в ОВС право оскаржити неправомірну відмову у прийнятті на службу у вищестоящій орган внутрішніх справ, прокуратуру чи суд, встановлює правову відповідальність посадових осіб ОВС за незаконну відмову в прийнятті на службу в ОВС, забороняє відмовляти в прийнятті на службу працівників ОВС, направлених у порядку переведення з іншого органу або інших міністерств та відомств, передбачає можливість встановлення режиму роботи з неповним робочим часом при прийнятті на службу по узгодженню з керівником органу внутрішніх справ з обов’язковим забезпеченням певних гарантій, передбачених чинним трудовим законодавством (тривалість щорічної відпустки, нарахування спеціального трудового стажу та ін.).

У підрозділі проаналізовано точки зору правників, щодо критеріїв диференціації правового регулювання найманої праці. Обґрунтовано, що критерії диференціації правового регулювання праці жінок – працівників ОВС визначаються змістом їх спеціального правового статусу, який має комплексний характер і складається із спеціального правового статусу працюючої жінки і спеціального правового статусу працівника ОВС України.

Визначено, що основними критеріями диференціації правового регулювання праці жінок – працівників ОВС виступають стать, виконання материнської функції і специфічні умови праці (служби) в ОВС України.

Аналізуючи чинне законодавство про проходження служби в ОВС, дисертант здійснює класифікацію правових норм, що регулюють службово-трудові відносини жінок – працівників ОВС на норми - вилучення, норми - доповнення і норми - пристосування.

У підрозділі 3.2. “Стать та виконання материнської функції як підстави диференціації правового регулювання праці жінок – працівників ОВС України” автор доводить, що диференціація правового регулювання праці жінок – працівників ОВС України за статевою ознакою здійснюється як загальним трудовим законодавством, так і спеціальним законодавством про проходження служби в ОВС.

Дисертант, аналізуючи критерії диференціації правового регулювання праці жінок визначені В. М. Толкуновою та І. А. Вєтуховою, а також медичні дослідження, пропонує віднести до додаткових критеріїв правового регулювання жіночої праці фізичні особливості жіночого організму та більшу його вразливість від негативних виробничих факторів. Фізичні особливості жіночого організму враховуються при прийнятті на службу до ОВС кандидатів жіночої статі (наказ МВС України № 1444 від 25.11.2003р., передбачає зниження вимог щодо фізичної підготовки для жінок – кандидатів на службу до ОВС порівняно з чоловіками).

Автор зазначає, що в процесі диференціації правового регулювання праці жінок – працівників ОВС України за статевою ознакою наступають не тільки позитивні правові наслідки (встановлення додаткових гарантій, пільг та переваг), а й негативні (встановлення обмежень та заборон).

Дослідник, аналізуючи спеціальне законодавство про проходження служби в ОВС України, виокремлює норми, які є дискримінаційними і містять підстави, які обмежують право жінок на працю в органах внутрішніх справ. Такі норми містяться у п. 4 Положення про проходження служби, який передбачає, що рядовий і молодший начальницький склад органів внутрішніх справ комплектується на договірних засадах особами чоловічої статі …, а в необхідних випадках і жінками, а також у п. 84 Наказу МВС України № 85 від 06.02.2001 р., який передбачає, що вагітні жінки, незалежно від терміну вагітності є тимчасово непридатними для служби в органах внутрішніх справ і до прийняття в навчальні заклади МВС України.

Вищевказані підстави є дискримінаційними за статевою ознакою і суперечать статті 24 Конституції України та статтям 22 і 184 КЗпП України. 

Автор приходить до висновку, що проблемою правового регулювання виникнення службово-трудових відносин з жінками – кандидатами на службу до ОВС України є наявність колізії між нормами загального трудового законодавства і нормами спеціального законодавства про проходження служби в органах внутрішніх справ. Загальне трудове законодавство забезпечує додаткові правові гарантії для жінок, які виконують материнську функцію, а спеціальне законодавство про проходження служби передбачає додаткові обмеження для жінок при прийнятті на службу до ОВС України. Таким чином, стать та виконання материнської функції є підставами диференціації правового регулювання праці жінок – працівників ОВС України.

Аналізуючи норми викладені у ст. 182-1 КЗпП України, ст. 19 Закону України „Про відпустки” та пунктах 17 і 61 Положення про проходження служби, дослідник пропонує доповнити пункт 49 Положення про проходження служби таким видом соціальної відпустки, як додаткова відпустка працівникам, що мають дітей.

У підрозділі 3.3. “Специфіка умов праці як підстава диференціації правового регулювання праці жінок – працівників ОВС” обґрунтовано, що специфіка умов праці (служби) в ОВС обумовлена завданнями, які покладаються на міліцію відповідно до ст. 2 Закону України ”Про міліцію”. Умови праці (служби) в ОВС пов’язані з професійним ризиком для життя і здоров’я, передбачають можливість, у випадках передбачених законом, застосування зброї, значні фізичні і психологічні навантаження, виконання службових обов’язків у нічний та надурочний час, вихідні, святкові та неробочі дні.

Визначено, що специфіка умов праці в ОВС передбачає диференціацію правового регулювання праці, яка полягає: по-перше, у додаткових вимогах до кандидатів на службу, які передбачені спеціальним законодавством про проходження служби в ОВС; по-друге, у додаткових підставах відмови у прийнятті на службу; по-третє, у особливій процедурі прийняття на службу до органів внутрішніх справ України; по-четверте, у додаткових підставах припинення трудових правовідносин; по-п’яте, у особливій процедурі звільнення з ОВС; по-шосте, у наданні додаткових правових гарантій для працівників ОВС, передбачених спеціальним законодавством про проходження служби, які компенсують специфіку умов праці.

Автор вважає, що законодавчою колізією припинення трудових правовідносин з жінками – працівниками ОВС є наявність норм спеціального законодавства, що передбачають додаткові підстави звільнення працівників ОВС за негативними підставами (службова невідповідальність; порушення дисципліни; скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу) і норм загального законодавства про працю, які в імперативному порядку забороняють звільнення вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох (у випадках, передбачених законодавством, до шести) років, одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Дисертант пропонує, зазначену колізію вирішити шляхом доповнення ст. 184 КЗпП нормою, яка б забороняла звільнення вище перерахованих категорій працюючих жінок, за виключенням: повної ліквідації підприємства, установи, організації, або припинення діяльності роботодавцем – фізичною особою, коли допускається звільнення з обов’язковим працевлаштуванням; систематичного невиконання працівницею без поважних причин обов’язків покладених на неї трудовим договором (контрактом); прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин; появі на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння; вчинення за місцем роботи розкрадання (у тому числі дрібного); вчинення працівницею, яка виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи.

Автор виокремлює особливості припинення службово-трудових правовідносин з жінками – працівниками ОВС, які враховують одночасно і стать і специфіку професійної діяльності в ОВС. Тобто виокремлює комплексну диференціацію правового регулювання припинення службово-трудових правовідносин за статево-професійною ознакою, яка полягає у тому, що для жінок – працівників ОВС із числа рядового і молодшого начальницького складу передбачене зниження граничного віку перебування на службі порівняно з чоловіками з 45 до 40 років. Отже, при застосуванні цієї норми одночасно враховується і специфіка професійної діяльності, шляхом пільгового зниження віку перебування на службі, порівняно з пенсійним віком, передбаченим Законом України “Про державну службу”, і стать працівника ОВС, шляхом зниження для жінок пільгового віку перебування на службі ще на п’ять років.

Дослідник вважає, що це положення в сучасних умовах не має позитивного ефекту для жінки – працівника ОВС тому, що подальше продовження служби надає працівникові міліції певні блага. При збільшенні строку служби збільшується заробітна плата (грошове утримання) і, як наслідок, збільшується пенсійне забезпечення. І тому, зниження граничного віку перебування на службі для жінок, порівняно з чоловіками, у даному випадку є недоцільним. Крім того, при наявності сорокалітнього віку працівник міліції може не мати права на пенсію при недостатньому спеціальному трудовому стажі (вислузі років). Враховуючи вищевикладене, дисертант пропонує доповнити Закон України “Про міліцію” та Положення про проходження служби нормою, яка б забороняла звільняти працівників ОВС за такою підставою, як досягнення граничного віку перебування на службі, якщо працівник ОВС не має права на пенсійне забезпечення.