Дякур Замах на злочин: проблеми кримінально-правової кваліфікації та відповідальності : Дякур Покушение на преступление: проблемы уголовно-правовой квалификации и ответственности

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, розкривається ступінь її наукової розробки, науково-теоретична основа, зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами, визначені об’єкт, предмет, основна мета та конкретні завдання дослідження, наукова новизна, практичне значення одержаних висновків, наводяться дані щодо апробації одержаних результатів.

Розділі 1 «Законодавство про кримінальну відповідальність за замах на злочин: історичний аспект та зарубіжний досвід» складається з двох підрозділів.

У  підрозділі 1.1. “Історичний розвиток законодавства України про кримінальну відповідальність за замах на злочин” проаналізовано положення законодавства України про кримінальну відповідальність, починаючи з найдавніших правових джерел Київської Русі і закінчуючи положеннями чинного КК України 2001 року.

Аналіз правових актів Х-ХVII століть дозволяє зробити висновок про єдину тенденцію законодавця, яка  характеризує замах на злочин як самостійний склад злочину, покарання за який, як правило, встановлюється як і за закінчений злочин. Водночас рівень правової культури законодавця Київської Русі не дозволив виділити в окремі категорії такі складні поняття, як незакінчений і закінчений злочин, їх види. Покарання за замах на злочин, «голий умисел» і закінчений злочин визначалося об’єктивними властивостями діяння, а в окремих випадках – було рівнозначним.

Дисертантом з’ясовано, що вперше норма про замах на злочин з’явилася в «Уложенні про покарання кримінальні й виправні» в 1845 році.

В роботі досліджено, що поняття замаху на злочин як стадія злочинної діяльності вперше отримало законодавче закріплення в ст.18 “Керівних начал з кримінального права РС ФРР” 1919 р., однак при призначенні покарання судами замаху на злочин не надавалося самостійного значення.

Слід зазначити, що Кримінальний кодекс УРСР 1922 р. встановлював відповідальність за замах на злочин як за самостійний вид незакінченої діяльності. Однак у ст.13 при спробі законодавчого визначення закінченого і незакінченого замаху законодавець застосував до першого об’єктивну підставу виділення, а відносно другого – суб’єктивну підставу, що було грубим порушенням формально-логічних правил класифікації і ускладнювало роботу слідчих і судових органів.

Автором з’ясовано, що основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1924 р. не закріплювали поняття замаху на злочин, а виділяли поняття «розпочатого і незакінченого злочину», що стало причиною існування відповідних принципових розбіжностей у законодавстві про кримінальну відповідальність союзних республік.

Визначено, що у Кримінальному кодексі Української РСР 1927 року вперше в ст.16 закріплено поняття замаху на злочин.

Автором зазначено, що розвиток норм про замах на злочин характеризувався тенденцією законодавчого його закріплення, а покарання призначалось  у менших розмірах, ніж за закінчений злочин.

У підрозділі 1.2. “Відповідальність за замах на злочин за кримінальним законодавством зарубіжних країн” автором проведений кримінально-правовий аналіз кримінального законодавства іноземних держав із чинним КК України стосовно криміналізації замаху на злочин. Зокрема, в роботі досліджено чинне кримінальне законодавство таких держав, як Австрія, Італійська Республіка, Естонська Республіка, Королівство Данія, Королівство Іспанія, Королівство Швеція, Федеративна Республіка Німеччина, Французька Республіка, Азербайджанська Республіка, Республіка Болгарія, Республіка Білорусь, Республіка Таджикистан, Республіка Узбекистан, Республіка Латвія, Китайська Народна Республіка, Японія, Російська Федерація та інших.

Визначено, що кримінальні кодекси іноземних держав передбачають норми про відповідальність за вчинення замаху на злочин. На підставі аналізу автором проведена класифікація кримінального законодавства зарубіжних держав залежно від законодавчого закріплення поняття замаху на злочин.

Дисертантом з’ясовано, що залежно від законодавчого визначення та закріплення причин, через які злочин не доводиться до кінця, кримінальні кодекси зарубіжних держав поділяються на: кримінальні кодекси, у яких не зазначаються причини недоведення злочину до кінця; кримінальні кодекси, у яких в якості причин недоведення злочину до кінця виступають випадкові обставини; кримінальні кодекси, у яких вказано на незакінченість злочину через обставини “які не залежать від особи” або, “які не залежать від волі винного”.

Розділ 2 “Поняття, ознаки та аналіз складу замаху на злочин, розмежування із готуванням та закінченим злочином” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Поняття замаху на злочин за Кримінальним кодексом України” автором проведений аналіз різних понять, які використовуються в теорії кримінального права для визначення поняття замаху на злочин та з’ясовано, що визначаючи замах на злочин як стадію злочину не заперечується те, що замах на злочин є видом незакінченого злочину.

Автором обґрунтовано, що замах на злочин це вчинення особою умисного діяння, передбаченого Особливою частиною КК України як злочин, якщо при цьому воно не було доведено до кінця через причини, які не залежать від волі винного.

У рамках теми дослідження визначено, що  незакінченим злочином визнається вчинення особою умисного, суспільно небезпечного діяння (дія чи бездіяльність), яке не містить усіх ознак складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК у зв’язку з тим, що злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від волі винного.

У підрозділі 2.2. “Аналіз складу замаху на злочин” автором з’ясовано, що в конструкції  складу замаху на злочин містяться елементи, які характеризують об’єкт і об’єктивну сторону, суб’єкт і суб’єктивну сторону.

Аналізуючи законодавче визначення замаху на злочин, автор вважає за доцільне виділяти об’єктивні та суб’єктивні ознаки. Об’єктивні ознаки замаху на злочин – це діяння, яке безпосередньо спрямоване на вчинення закінченого злочину, неповне виконання об’єктивної сторони конкретного злочину, незавершеність через причини, які не залежать від волі особи.

Дисертантом з’ясовано, що причини, через які злочин не доводиться до кінця і які не залежать від волі особи, мають як зовнішній (втручання третіх осіб), так і внутрішній (психофізіологічний стан) вираз.

Автором визначено, що суб’єктивні ознаки замаху на злочин включають: прямий умисел на вчинення злочину та наявність у особи конкретної мети – вчинити злочин, об’єктивна сторона якого передбачена диспозицією статті Особливої частини КК України. Сукупність об’єктивних і суб’єктивних ознак дозволяє вирішити питання щодо розмежування видів незакінченого злочину і щодо призначення покарання за їх вчинення.

У підрозділі 2.3. “Розмежування замаху на злочин від готування до злочину та закінченого злочину” перш за все, підкреслюється складність розмежування готування до злочину від замаху на злочин.

Аналіз готування і замаху дозволяє визначити такі ознаки, за якими можна провести їх розмежування: по-перше, готування характеризується меншою суспільною небезпекою, ніж замах, оскільки безпосереднього посягання на об’єкт не відбувається; по-друге, готування до злочину і замах на злочин мають власні  (самостійні) склади злочину, які відрізняються між собою; по-третє, готування створює  різноманітні умови для вчинення злочину, а замах є діянням, безпосередньо спрямованим на вчинення злочину; готування до злочину неможливе в стані сильного душевного хвилювання, тоді як замах можливий; по-четверте, готування можливе в злочинах із різноманітними складами (формальними, матеріальними, усіченими), тоді як замах неможливий у злочинах із усіченим складом; по-п’яте, при готуванні до злочину кримінально караним є підготовчі дії до тяжких і особливо тяжких злочинів, при замаху на злочин – кримінально карані посягання на будь-який злочин. На підставі даного аналізу автором доведено, що замах на злочин необхідно розмежовувати від готування до злочину за об’єктивним критерієм.

Автором обґрунтовано, що розмежування замаху від закінченого злочину має здійснюватись за змішаним критерієм, який враховує об’єктивну і суб’єктивну сторони складу злочину: по-перше, ступінь реалізації умислу; по-друге, у злочинах з матеріальним складом – ненастання злочинних наслідків, а в злочинах із формальним складом – недоведення дій, які передбачені диспозицією статті Особливої частини КК України до кінця.

Розділ 3 “Види  замаху на злочин” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Закінчений замах на злочин та незакінчений замах на злочин” автором з’ясовано, що поділ замаху на закінчений і незакінчений має суттєве як теоретичне, так і практичне значення. Оскільки такий поділ вказує перш за все на різний обсяг виконаних особою злочинних дій, які спрямовані на вчинення закінченого злочину, ступінь реалізації особою злочинного умислу і впливає на характеристику суспільної небезпеки вчиненого посягання, а також має значення як для кваліфікації таких діянь, так і для призначення покарання.

У підрозділі 3.2. “Інші види замаху на злочин” дисертантом з’ясовано, що в теорії кримінального права, окрім закінченого і незакінченого замаху, виділяють також непридатний замах, який поділяється на замах на непридатний об’єкт (предмет) і замах із непридатними засобам.

Доведено, що замах на непридатний об’єкт (предмет) наявний, коли об’єкт не має необхідних властивостей (ознак) або він зовсім відсутній, внаслідок чого винний не може довести злочин до кінця.

Автором обґрунтовано, що замість терміна «непридатний об’єкт» доцільно застосовувати термін «непридатний об’єкт (предмет)», що дозволить залежно від конкретного злочину, який вчиняє особа, визначати помилку особи як щодо об’єкта, так і щодо властивостей предмета, які охороняються кримінальним законом і на які посягає особа.

В роботі встановлено, що непридатний замах характеризується двома ознаками: фактичною і юридичною. Фактична ознака характеризує  вчинене діяння як невдале, а юридична ознака дає можливість визначити, в яких випадках непридатний замах не підлягає кримінальній відповідальності.

Розділ 4 “ Відповідальність за замах на злочин (теоретичні та практичні аспекти)” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 4.1. “Особливості призначення покарання за замах на злочин” автором з’ясовано, що підставою для кримінальної відповідальності за замах на злочин є вчинення особою винного суспільно небезпечного діяння, яке утворює склад замаху на злочин, ознаки якого визначаються нормами як Загальної, так і Особливої частин КК України.

На основі аналізу кримінальних справ, дисертантом встановлено, що чинниками, які визначають вибір судом виду і розміру покарання за замах на злочин, є: а) причини, які не залежать від волі особи, і через які злочин не доведено до кінця; б) конкретна форма вини – прямий умисел; в) наявність чи відсутність обставин, які пом’якшують і обтяжують покарання.

Виходячи із аналізу ч.2 і ч.3 ст.68 КК України обґрунтовано, що покарання за замах у судовій практиці має призначатися в межах від половини до  трьох четвертих максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті Особливої частини КК України.

У підрозділі 4.2. “Особливості кваліфікації замаху на злочин” з’ясовано, що формально-юридична тотожність підстави кримінальної відповідальності за замах на злочин і закінчений злочин означає, що по-перше, замах кваліфікується за тією ж статтею КК України, що і закінчений злочин; по-друге, на кваліфікацію замаху на злочин поширюються всі правила про кваліфікацію закінченого злочину, а додаткове посилання на ч.2 або 3 ст.15 КК України вказує тільки на незавершеність злочину.

Автор вказує на те, що при кваліфікації замаху на злочин як слідчі органи, так і суд обов’язково повинні посилатися на відповідну частину 2 (3) ст. 15 КК України.

Дисертантом запропоновано при призначенні покарання за замах на злочин судам звертати увагу на те, що замах на злочин може бути вчинений тільки з таким умислом, який є конкретизованим (визначеним), а у випадку, коли особа діє з альтернативним умислом на досягнення наслідків, кваліфікація її дій повинна проводитися за наслідками, які фактично настали.