Замовити дисертацію Гурджі Ю.О. Проблеми формування і реалізації кримінально-процесуальної активності потерпілого на досудових стадіях

У Вступі обгрунтовується вибір теми дисертаційного дослідженні, її актуальність, визначаються мета і завдання роботи, її методологічні, теоретичні та емпіричні основи, формулюються наукова новизна і практична значимість, виділяються положення, що виносяться на захист, вказується апробація релультатів досліжденя, його структура та науковий апарат.

Розділ 1 “Соціально-правова активність особистості в механізмі побудови правової держави” складається з двох підрозділів, в яких розглядається, з використанням даних вітчизняних та іноземних дослідників комплексу взаємопов'язаних питань, які дозволяють встановити суттісні ознаки соціально-правової активності громадян в сучасних умовах та її роль у формуванні правової держави в Україні.Особлива увага, яка була приділена у другому підрозділі проблемам сучасного “звучання” категорії соціальної активності, обумовлена дедуктивним методом наукового пізнання, який вибраний автором для дослідження підвиду соціально-правової активності – кримінально-процесуальної активності потерпілого.

В підразділі 1.1. “Теоретичні питання положення особистості в правової державіе” на основі анализу досягнень теорії права, у тому числі досліджень з проблем правової держави, розкриваються найважливіші аспекти взаємовідносин особистості і держави, акумулюємих у категорії правового статусу. Автор, разділяючи висказану в спеціальній літературі думку про здатність правового статусу об'єктивно відображати як переваги, так і недоліки реально діючої політико-юридичної системи, відзначає негативні та позитивні тенденції в сучасному процесі реформування правового статусу особистості. Одночасно акцентується увага на взаємообумовленості характеру, ступені інтенсивності реалізації правового статусу особистісним відношенням його носія, яке конкретизується в активній життєвій позиції. Відзначаючи характерну активності особистості в правовій даржаві властивість обмежувати владу, дисертант підкреслює, що сам процес формування активності особистості в значній мірі визначається наперед якістю юридичних механізмів, їх доступністю і послідовністю, наявністю гарантій досягнення мети в результаті цієї активності. Відсутність таких гарантій примушує особистість до пошуку способів вирішення проблемної ситуації поза сферою дії відповідних юридичних механізмів. Притримуючись актуального в останній час в теорії права мотиваційно-стимулюючого підходу, автор наполягає на тому, що юридичні норми, які фіксують такі механізми, самі виступають фактором впливу на формування і реалізацію активної позиції суб'єкта у відстоюванні своїх прав. При цьому акцентується увага на перспективності названого загальнотеоретичного підходу до кримінально-процесуальної дійсності, тому що відсутність дієвих процесуальних механізмів для захисту і поновлення порушених злочином прав та інтересів підриває віру в авторитет державної влади, правоохороних органів, знижує активний потенціал особистості, але і сприяє формуванню вкрай негативного відношення до кримінально-процесуального законодавтства як до “системи правил”, за допомогою яких неможливо в повній мірі та в оптимальні терміни поновити порушену злочином рівновагу.

В підрозділі 1.2. “Соціально-правова активність особистості: поняття, сутність, форми прояву” автор систематизує виражені в спеціальній літературі погляди на сутність соціальної (у тому числі, соціально-правової) активності особистості. Обгрунтовується неможливість, з врахуванням реальної соціально-психологічної і ідеологічної атмосфери в сьогоднішній Украіні, використання, як базового, поняття соціальної активності, виробленого у попередньому історичному періоді. Дисертатнт пропонує відійти від традиційно принятих у спеціальній літературі поглядів на критерії прояву соціальної активності, формулює позицію відносно визначаючої ролі психологічного фактору в формуванні активності і обгрунтовує власний погляд на сутність і понняття соціально-правової активності. Для цього в окремий предмет аналізу виділяються такі конструкції, як суб'єкт соціаьного діяння, соціальна значимість і критерії активності соціального діяння. Обгрунтовується доцільність виділення загальнотеоретичної, соціальної, правової категорії активності в галузевий підвид – кримінально-процесуальну активність.

Розділ 2 “Кримінально-процесуальна активність потерпілого: проблеми формування в сучасній Україніе” складається за двох підрозділів, об'єднаних єдиною метою: встановити природу кримінально-процесуальної активності потерпілого і фактори, що вливають на процес її формування.

В підрозділі 2.1. “Кримінально-процесуальна активність потерплого: сутність, поняття, види, форми прояву” послідовно висвітлюються прояви активної позиції жертви (потерпілого), що зустрічаються на практиці, по відстоюванню порушенних злочином прав та законих інтересів. З ряду критеріїв, але на основі єдиної “наскрізної” ознаки процесуальної значимості формулюються їх класифікаційні групи: по способу реалізації активної позиції – процесуально значимі діяння санкціоновані, несанкціоновані і заборонені законом; по фактичній направленості – функціональні и дисфункціональні; по співідноснсті з інтересами правосуддя – активніть суб'єкта ділиться на конструктивну, деструктивну, байдужну. Розкривається зміст кожної групи, аргументується соціальна корисність або шкідливість відповідних проявів активної позиції суб'єкта.

З урахуванням вихідного положення про співпідпорядкованність понять соціально-правової і кримінально-процесуальної активності дисертант обгрунтовує недостатність для формування поняття кримінально-процесуальної активності тільки ознаки процесуальної значущості. Причина в тому, що оперування лише вказаною ознакою для віднесення того або іншого діяння жертви (потерпілого) до кримінально-процесуальної активності, неминуче приводить до висновку про те, що деякі негативні елементи з класифікаційних груп по праву можна вважати проявами соціально-правової активності. Таке широке тлумачення, по-перше, не відповідає виділеним раніше ознакам соціально-правової активності, і, по-друге, вимагає залучення додаткових ознак кримінально-процесуальної активності, які стали б “базовими” у формуванні відповідного поняття. Такими автор вважає: конструктивну поєднуванність з інтересами правосуддя і інших осіб, що беруть участь в справі; а також законність – відповідність підстави, суб'єкта і способу реалізації активної позиції вимогам кримінально-процесуального законодавства.

Виділяються структурні рівні (внутрішній – на рівні свідомості; зовнішній – на рівні поведінки) кримінально-процесуальної активності. Теоретична і практична значущість такого розчленування обгрунтовується наявністю ряду суб'єктивних і об'єктивних обставин, які перешкоджають активному способу відношення, що зародився в свідомості, до процесуально значущих явищ реалізуватися в кримінально-процесуальній дійсності. На основі аналізу спеціальної літератури з даною проблематики констатується традиційна пріоритетність дослідження зовнішнього (“діяльносного”) рівня кримінально-процесуальної активності. Обгрунтованість подібної “однобічності” наукових інтересів автор аргументує тим, що правовою регламентацією охоплюється лише діяльна частина поведінки особистості. Суб'єктивна, внутрішня сторона кримінально-процесуальної активності залишається поза цими межами, оскільки психічні процеси не піддаються прямому правовому регулюванню. З цієї ж причини в подальших розділах дисертації, присвячених проблемам нормативного забезпечення реалізації активної позиції потерпілого, мова йде переважно про другий “діяльностний” рівень.

Підрозділ 2.2. “Загальна характеристика чинників, які впливають на формування кримінально-процесуальної активності потерпілого” присвячений дослідженню тих перешкод об'єктивного і суб'єктивного характеру, які зустрічаються на шляху формування кримінально-процесуальної активності суб'єкта, який розглядається. Встановлюється, що кримінально-процесуальна активність як спосіб відношення до процесуальної дійсності є лише продуктом дії формуючих її явищ, процесів, різноманіття яких об'єднується в дві взаємодіючі сукупності чинники об'єктивної і суб'єктивної властивості. Їх взаємовплив носить швидше супідрядний характер, тобто явища об'єктивної реальності надають значний вплив на суб'єктивні процеси (формування, наприклад, мотиваційної бази).

До групи об'єктивних чинників автор відносить: соціальне середовище з характерними останнім часом, за даними українських соціологів, соціальною нестабільністю, соціальною незапитанністю (відчуженістю), соціальним цинізмом і таким його виявом, як тотальний правовий нігілізм; саму ситуацію кримінального судочинства, в напруженій атмосфері якої суб'єкт вимушений формувати, а як наслідок, і реалізовувати активну позицію у справі. При цьому автор послідовно освітлює обставини, які займають істотне місце в генезисі напруженої ситуації кримінального процесу.

Викладаючи чинники суб'єктивної властивості (група суб'єктивних стресогенних чинників; група мотивоутворюючих чинників; група чинників, що відбивають індивідуальну характеристику суб'єкта кримінально-процесуальної активності), дисертант акцентує увагу на такому елементі індивідуальної характеристики, як інтелектуальний рівень розвитку, який грає визначальну роль не тільки в формуванні способу відношення жертви (потерпілого) до процесуально значущої ситуації, але і у виробленні критеріїв галузевої дієздатності. З цією метою автор, спираючись на дані філософії і загальної теорії права, уточнює зміст запропонованої в літературі (Ю.Л. Метелиця) категорії розуміння стосовно проблеми кримінально-процесуальної діяльності потерпілого.

Розділ 3 “Реалізація кримінально-процесуальної активності потерпілого на досудових стадіях” охоплює проблеми галузевого “інструментального” забезпечення процесу формування і реалізації потерпілим кримінально-процесуальній активності.

У підрозділі 3.1. “Проблеми набуття процесуального статусу потерпілого” автором досліджується комплекс невирішених на сьогоднішній день ні в чинному кримінально-процесуальному законі, ні в останніх варіантах (1996 р., 1999 р.) Проекту КПК, питань, пов'язаних з проблемами набуття суб'єктом процесуального статусу потерпілого. При цьому дисертант виходить з того, що в правовій державі суб'єкт повинен виявляти санкціоновану законом активність в рамках права на судовий захист, передбаченого Конституцією (ст. 55) для захисту і відновлення порушених (в тому числі – злочином) прав і інтересів. Реалізація активної позиції передбачає наявність у суб'єкта (в цьому випадку – жертви злочинного посягання) певних юридичних повноважень, його законну “залученність” у відповідний юридичний процес, в рамках якого вирішується питання про захист і відновлення інтересів суб'єкта, законності і обгрунтованості його домагань. Наявність і об'єм таких повноважень визначається юридичним статусом, що співвідноситься із заявленими вимогами, а легітимність “залучення”, “асоціювання” у відповідний процесуальний механізм – дотриманням передбачених належним нормативним актом основ і процедурних вимог для набуття даного статусу.

Таким статусом, що дозволяє жертві злочинного посягання виявити свою правову активність в реалізації конституційного права на судовий захист, є процесуальний статус потерпілого, підстави і процедурний механізм набуття якого врегульовані кримінально-процесуальним законодавством. На основі аналізу спеціальної літератури, чинного КПК виділені внутрішній (або структурний) і зовнішній (або функціональний) рівні, на яких формуються сучасні проблемні питання, пов'язані з “практичним життям” галузевого поняття правового статусу процесуального статусу потерпілого. Автор розкриває зміст обох рівнів і на основі критичного осмислення поглядів, які є в спеціальній літературі з цих питань, виробляє власну позицію. При цьому, з урахуванням теми дисертації, увага дисертанта акцентується на проблемних питаннях зовнішнього (функціонального) рівня.

З цією метою вказані питання заздалегідь об'єднуються в чотири вузлові групи: по суб'єкту (носієві) процесуального статусу потерпілого; по підставах набуття процесуального статусу; по моменту набуття процесуального статусу; по об'єму повноважень і їх практичній реалізації. На основі ретельного аналізу галузевих теоретичних і законопроектних напрацювань дискусійні питання кожної з чотирьох груп (проблеми віку суб'єкта процесуального статусу потерпілого; кримінально-процесуальної дієздатності; правонаступництва в кримінальному судочинстві; можливості набуття статусу потерпілого у разі незакінченого злочину або у разі завдання шкоди суспільно небезпечним діянням, яке підпадає під ознаки злочину; процесуального моменту набуття статусу потерпілого і т.д.) отримують відповідне вирішення.

У підрозділі 3.2. “Нормативні способи реалізації кримінально-процесуальної активності потерпілого: проблеми удосконалювання” на основі аналізу кримінально-процесуального законодавства розробляється характеристика і класифікація нормативних способів реалізації потерпілим кримінально-процесуальній активності на досудових стадіях. Виділені в підрозділі 2.1. форми вияву активної позиції, які схвалюються законом, в кримінальній справі конкретизуються в окремих правомочностях суб'єкта (потерпілого). При цьому, об'єднуючи їх в нижченаведені групи, дисертант дотримується раніш визначених певних критеріїв віднесення того або іншого процесуального діяння до виявів саме активної позиції, враховуючи вимушений характер самої природи кримінально-процесуальної активності: а) безпосередня участь в процесуальних діях, що проводяться з власної ініціативи, з ініціативи інших суб'єктів, внаслідок закону; б) заявлення наміру (вимоги) брати участь в процесуальних діях, що проводяться з власної ініціативи, з ініціативи інших суб'єктів, внаслідок закону; в) заявлення вимог про здійснення процесуальних дій іншими суб'єктами; г) оскарження процесуальних дій, вчинених іншими суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності. Вказані процесуальні правомочності, надані законодавством для реалізації суб'єктом активної позиції в справі, здійснюються двома основними взаємопов'язаними способами: процесуальна дія, викликана власним рішенням суб'єкта (“процесуальна акція”) і процесуальна дія, викликана рішеннями і діями (юридичними актами) інших суб'єктів (“процесуальна реакція”). Названі способи реалізації активної позиції суб'єкта в кримінально-процесуальній сфері існують в формі конкретних прав.

Разом з тим, проведений дисертантом аналіз масиву кримінальних справ свідчить про “одноманітність” засобів, які використовуються потерпілим, що зумовлена рядом обставин. Аналізуючи їх, автор визначає основні напрями вдосконалення чинного законодавства. У зв'язку з цим виділяються цілі і завдання суб'єкта на досудових стадіях. У стадії порушення кримінальної справи мета жертви (заявника) визначається як настання належної реакції органів держави на заявлену вимогу (звертання суб'єкта). Оскільки належна реакція прогнозується суб'єктом як порушення кримінальної справи, остільки метою жертви на початковій стадії кримінально-процесуальної діяльності є порушення кримінальної справи у зв'язку зі зробленою заявою. Названа мета може бути досягнута при позитивному вирішенні комплексу завдань: а) подати заяву і домогтися її реєстрації; б) переконати правоохоронні органи в обгрунтованості і спроможності заявлених вимог; в) знати про прийняте правоохоронними органами рішення для того, щоб належним чином реагувати на результати, які не задовольняють цілям жертви в цій стадії.

У стадії попереднього розслідування мета суб'єкта бачиться у тому, щоб сутність і об'єм заявлених вимог були підтверджені матеріалами всебічно, повно, об'єктивно і оперативно проведеного розслідування, отримали подальший “рух”, а обвинувачений постав перед судом. Бажаний результат може бути досягнутий при успішному вирішенні особою наступних завдань: а) своєчасно набути процесуальний статус, який дозволяє відстоювати свої вимоги – статус потерпілого, а у разі необхідності – статус цивільного позивача; б) своєчасно заявити вимогу про участь представника і перекладача; в) бути поінформованим про хід і досягнуті результати слідства, діях і основних рішеннях, що приймаються; г) знати про тих осіб, які ведуть розслідування у справі, і інших учасниках процесу, яким суб'єкт може заявити відвід; д) своєчасно реагувати на неправильні, необгрунтовані дії і рішення органів попереднього слідства, порушення своїх процесуальних інтересів; е) сприяти органам слідства в збиранні і перевірці доказів, вимагати повноту слідства.

Автор встановлює конструктивну взаємозалежність вирішення вказаних завдань з тими цілями і завданями, які переслідують компетентні органи на досудових стадіях. Пропонується відповідний комплекс процесуальних засобів для вирішення кожного з перерахованих завдань. У зв'язку з цим намічаються основні напрями реформування діючого КПК в рамках судово-правової реформи, яка проводиться.

У підрозділі 3.3. “Захист процесуальних інтересів потерпілого як умова формування і реалізації його кримінально-процесуальної активності в справі” послідовно обгрунтовується необхідність вироблення інструментальних (кримінально-процесуальних) засобів захисту законних інтересів потерпілого для формування і повноцінної реалізації кримінально-процесуальної активності. З цією метою, на основі виробленого теорією права поняття законного інтересу формулюється галузеве поняття законного інтересу потерпілого. Критично осмислені класифікації законних інтересів потерпілого, що пропонувалися в спеціальній літературі. Зроблений висновок про те, що в основному сконструйовані раніше класифікаційні групи, незважаючи на свою оригінальність, все ж не дозволяють досить чітко окреслити коло тих інтересів, які не тільки формують, але і стимулюють або перешкоджають вияву потерпілим активності в процесі.

У зв'язку з цим дисертант на основі проведеного ним аналізу психологічного портрета жертви злочинного посягання, спеціальної літератури, ряду норм чинного законодавства, соціологічних досліджень вичленував наступні основні групи інтересів потерпілої особи: допроцесуальні інтереси, які поділяються на матеріально-правові і моральні, потреба в задоволенні яких змушує жертву злочину звернутися за допомогою до держави як органу, що володіє владними повноваженнями і здатному сприяти. Другу групу утворюють інтереси процесуального характеру, що виникають після вступу потерпілої особи в сферу кримінально-процесуальних правовідносин. При цьому реалізацію процесуального інтересу не треба зводити в самоціль діяльності потерпілих, оскільки вона підлегла здійсненню інтересів першої групи і повинна протікати за умови обов'язкового дотримання встановленої законом процесуальної форми.

Суть матеріально-правових інтересів складає відновлення порушеної злочином майнової, моральної і фізичної рівноваги жертви, а також усунення негативних наслідків злочину. Інтереси морального характеру формуються потребами помсти і відплати, що тісно переплітаються і які можуть бути об'єднані в одне загальне спрямування до моральної сатисфакції і виражатися в різних процесуально значущих діях. Тут же автор зазначає, що для деяких потерпілих саме задоволення моральних інтересів стає основною метою, коли відшкодування майнової і фізичної шкоди відходить на другий план. Дисертант дає докладну характеристику змісту кожної групи інтересів, вказуються ті грані, коли інтереси набувають протиправного характеру.

Названі групи інтересів, що формуються на допроцесуальному етапі активності потерпілого, зумовлюють його звертання до правоохоронних органів з проханням про їх захист і є стимулом до енергійної діяльності протягом всього провадження у кримінальній справі. У цей період у особи, яка стала учасником кримінально-процесуальних правовідносин, як правило, виникають інтереси процесуального характеру. Тут дисертант зазначає, що найбільш несприятливе становище для потерпілого складається в сфері забезпечення інтересів процесуального характеру. Наслідком стає як зниження активності осіб, що отримали статус потерпілого, так і небажання звертатися за допомогою до правоохоронних органів. Зростання латентної злочинності і перетворення потерпілого в потенційної заподіювача шкоди (у разі самостійного “розслідування” і “застосування покарання”) – прямі наслідки недостатньої законодавчої уваги до процесуальних інтересів особи. Найбільш істотні і характерні процесуальні інтереси дисертант об'єднує в наступні групи: а) достатня інформованість і розуміння своєї процесуальної ролі, функції, змісту процесуального статусу, механізму його реалізації і правових наслідків; б) всестороність, повнота, об'єктивність розслідування кримінальної справи (конкретизується в прагненні потерпілих довести весь об'єм заподіяного збитку і перешкодити веденню слідства особам, що підлягають відводу; в) захист особистого життя потерпілого і його близьких від втручання правоохоронних органів, а у разі неминучості такого “вторгнення” з санкції закону – збереження в таємниці всієї наданої і вилученої інформації інтимного і особистого характеру; г) обмеження доступу засобів масової інформації до відомостей про особисте життя потерпілого і його близьких; д) безпека особиста, близьких родичів і членів сім'ї. Автор підкреслює, що наявність в законі суб'єктивних прав і процесуальних гарантій захисту процесуальних інтересів дозволить суб'єкту стати активним учасником кримінально-процесуальної діяльності.

У зв'язку з цим, на основі глибокого аналізу норм чинного кримінально-процесуального законодавства, порівняльного дослідження відповідних розділів вітчизняної і російської законопроектної практики висуваються пропозиції по доробці норм діючого і розроблюваного КПК; формулюються окремі теоретичні положення (процесуальні підстави, умови і межі допустимості “вторгнення” в особисте життя і т.д.); уточнюється, з використанням практики Європейського Суду з прав людини, суб'єктний склад осіб, які підлягають захисту в кримінальному судочинстві.