Блажиєвська М.В. Імплементація норм міжнародного права: правова теорія і практика України

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації і рівень її розробки, визначається її мета і завдання, дається характеристика методів, використаних автором, формулюється наукова новизна і викладаються основні положення, які виносяться на захист, зазначається зв’язок роботи з науковими програмами, планами та темами, розкривається наукове і практичне значення отриманих результатів, а також рівень їх апробації.

У першому розділі “Імплементація норм міжнародного морського права як теоретична проблема” розкривається специфіка норм міжнародного морського права як детермінанта їх імплементації, висвітлюються сучасні концепції співвідношення міжнародного і національного права як теоретична основа імплементації, обґрунтовується полісистемність морського права як методологічна основа імплементації норм міжнародного морського права.

Для системи принципів і норм, покликаних регулювати відносини, що складаються в процесі використання ресурсів Світового океану і морського дна, характерним є значна різноманітність, складність і розгалуженість, що створює необхідність в комплексному теоретичному осмисленні питань його імплементації. Так, серед норм міжнародного морського права зустрічаються практично всі види норм, виділені в теорії міжнародного права: загальні, програмні, спеціальні; універсальні, регіональні, локальні та партикулярні; імперативні, диспозитивні та рекомендаційні; зобов’язуючі, забороняючі та норми дозволу; регулятивно-охоронні; процесуальні тощо.

Іншою особливістю міжнародного морського права є наявність, з одного боку, єдиного кодифікаційного документу – Конвенції ООН з морського права 1982 р., що стосується практично всіх видів морської діяльності, а з іншого – розвиток положень цієї конвенції у величезній кількості інших міжнародно-правових актів у сфері регулювання морської діяльності та національно-правових актах держав, що разом утворили собою єдину систему норм. Отже питання імплементації норм міжнародного морського права повинні розглядатися комплексно, з врахуванням зазначеної системності. Крім того, слід враховувати, що Конвенція ООН з морського права 1982 р. приймалася на основі пакетного підходу, отже, цілей правового регулювання, яке покликана здійснити Конвенція, та прийняті на її підставі нормативно-правові акти, можна досягти лише при збереженні цієї “пакетності” і в процесі імплементації.

Специфікою міжнародного морського права, яка безпосередньо впливає на його імплементацію, є те, що воно поступово стає загально планетарним, таким, що відповідає інтересам вирішення глобальних проблем людства, гострота яких у сучасній цивілізації постійно зростає. Це значно підвищує роль міжнародного механізму імплементації, значенню якого в порівнянні з національним механізмом імплементації в науковій літературі загальнотеоретичного характеру приділено недостатньо уваги. З іншого боку, норми міжнародного морського права, зокрема Конвенції ООН з морського права 1982 р., передбачають обов’язок держав здійснювати імплементацію як на міжнародному, так і на національному рівні одночасно, що знову ставить на порядок денний питання про співвідношення систем міжнародного та внутрішнього права, історія розвитку та сучасний стан якого детально висвітлено в дисертації.

Проведений аналіз існуючих теоретичних підходів до проблеми приведення в дію норм міжнародного права в рамках внутрішньодержавного правопорядку дає підстави вважати, що теорія імплементації, порівняно з теорією трансформації, видається теоретично більш обґрунтованою і такою, що точніше відображує практику держав у сфері виконання міжнародних обов’язків, адже обгрунтованіше пояснює природу заходів на міжнародному та національному рівні, вжиття яких необхідне для забезпечення виконання міжнародно-правових зобов’язань держав як суб’єктів міжнародного права, та процес взаємодії МП і ВП в ході імплементації.

В дисертації показується, що чинником, який обумовлює стратегію та напрямки побудови механізму імплементації, є специфічний характер морського права як особливої системи правового регулювання, детермінований перш за все специфічними рисами міжнародних морських правовідносин. Особливості цих відносин як відносин, що виникають в процесі використання ресурсів Світового океану, у великій мірі обумовлені особливістю предмету, стосовно якого вони виникають – Світового океану. Зв’язок зі Світовим океаном зумовлює міжнародний характер морських суспільних відносин та формує їх системність. Крім того, по своїй суті основна частина морських відносин носить господарський характер, внаслідок чого знаходиться під безпосереднім впливом тенденцій, які відбуваються в світовій економіці та національних економіках держав. Відбувається глобалізація міжнародних морських відносин, обумовлена глобалізацією світової економіки та винятковою роллю Світового океану як важливого джерела живих і неживих ресурсів, необхідних для існування всього людства, внаслідок чого сформувалося загальне розуміння того, що подальша експлуатація ресурсів Світового океану можлива лише при узгодженні інтересів всіх учасників міжнародних морських відносин та глобальної координації їх діяльності. Зазначені тенденції в розвитку міжнародних морських відносин зумовлюють зміну й міжнародної нормативної системи, яка їх регулює: відзначаються тенденції до універсалізації багатьох норм міжнародного морського права з одночасним залученням до міжнародного регулювання національних правових систем; формуються зачатки глобальної правової системи, зокрема в сфері морегосподарської діяльності, відбувається глобалізація міжнародного морського права.

На підставі теоретичного аналізу терміну правовідношення, а також через призму таких його елементів, як зміст, об’єкт і суб’єкти, розкривається комплексність міжнародних морських правовідносин. Так, за змістом виділено міжнародні морські правовідносини, що виникають у зв’язку з морським транспортом, користуванням біологічними та мінерально-сировинними ресурсами Світового океану, охороною морського середовища від забруднення, науково-дослідною діяльністю у Світовому океані, з військовою діяльністю у Світовому океані, розв’язанням морських конфліктів, працею моряків, боротьбою проти піратства на морі тощо. Комплексність міжнародних морських відносин розкривається і через коло суб’єктів зазначених відносин, серед яких можна виділити держави (які можуть виступати як в публічній, так і в приватній якості), міжнародні міжурядові та неурядові організації, транснаціональні корпорації, юридичні особи різних форм власності і різної державної приналежності, індивіди, інші суб’єкти зі змішаним статусом (зокрема, Підприємство), морські судна. Крім того, показується, що в силу комплексності міжнародних морських правовідносин система їх правового регулювання охоплює норми різних систем права, серед яких різні галузі та інститути міжнародного права, національного права. При цьому зазначене комплексне регулювання здійснюється як в горизонтальному вимірі (різними галузями однієї системи), так і у вертикальному (різними галузями різних систем).

Наявність системи комплексних відносин викликає питання про наявність та природу системи норм, що регулюють ці відносини, для позначення якої в науковій літературі існують такі терміни, як “морське право”, “міжнародне морське право” тощо, у використанні та розумінні яких немає єдності. Аналіз існуючих теоретичних підходів до визначення та правової кваліфікації категорій морського права та міжнародного морського права показує, що в основі таких підходів лежить галузевий принцип: відмежування системи норм за такими критеріями, як предмет і метод правового регулювання. В той же час, дослідники звертають увагу на те, що системи норм, які регулюють міжнародні морські відносини, мають ті чи інші риси комплексності в силу значної складності та різноманітності врегульованих цими нормами відносин. Така комплексність, очевидно, змушує деяких дослідників звертатися до такої категорії, як комплексні галузі для відображення всієї складності та різноманітності системи правового регулювання міжнародних морських відносин. Однак навіть категорія “комплексна галузь” не здатна відобразити всю складність правової природи норм морського права, адже, по-перше, ця категорія є штучною, бо сама заперечує теоретичні основи для побудови галузей (оскільки комплексна галузь поєднує в собі норми різних галузей, вона не може характеризуватися єдністю метода як критерію для побудови галузі). Крім того, комплексна галузь як категорія не здатна (в силу теоретичних основ розуміння галузі) врахувати всі міжсистемні (а не лише міжгалузеві) зв’язки, які виникають між нормами системи правового регулювання міжнародних морських відносин.

Таким чином, стає очевидною неадекватність традиційних галузевих підходів (в тому числі комплексних галузей) до вивчення питань правової регламентації міжнародних морських відносин, оскільки їх інструментарій відстає від темпів фактичного розвитку правовідносин і їх систем і не може запропонувати адекватної оцінки явищ.

Основним критерієм для виділення в окрему систему комплексу норм, які регулюють міжнародні морські відносини, повинен виступати зміст зазначених відносин. Виділена таким чином система норм не може вважатися ні галуззю, ні комплексною галуззю, оскільки буде порушувати прийняті підходи до її формування. В той же час, заперечити існування комплексу норм, об’єднаних в систему за критерієм предмету правового регулювання, означає заперечити фактичний стан речей, на який починають звертати увагу все більше науковців.

З огляду на це, зроблено висновок, що морське право як система правового регулювання міжнародних морських відносин являє собою полісистемну структуру правового регулювання, яка, по-перше, складається з уже сформованих систем, а по-друге, сама набуває рис системи, в якій системи-складові становлять її елементи. Ця система формується, перш за все, через такий фактор, як предмет правого регулювання. Полісистемна структура правового регулювання морських відносин не є галуззю в традиційному розумінні останньої: ні моносистемною, ні комплексною. Полісистемна структура правового регулювання охоплює як свої елементи низку галузей міжнародного права, як публічного, так і приватного (перш за все міжнародне морське право, а також міжгалузеві інститути та інші галузі, норми яких здійснюють правове регулювання морських відносин), ряд галузей та інститутів внутрішньодержавного права,  а також норми lex mercatoria. При цьому елементи полісистемної структури зберігають свої характеристики окремих систем; включення їх до складу полісистемної структури жодним чином не заперечує їх існування як окремих галузей і жодним чином не підриває відповідних основ теорії права. Виявлення та вивчення полісистемного характеру морського права як структури правового регулювання має велике значення не лише для цілей наукового викладення дисципліни морського права, але й повинно враховуватися як методологічна основа при побудові механізмів імплементації норм міжнародного морського права як на міжнародному, так і на внутрішньодержавному рівні.

У другому розділі „Імплементація норм міжнародного морського права у внутрішнє законодавство України” досліджується створений в Україні конституційний механізм імплементації норм міжнародного морського права, участь України в основних міжнародних договорах щодо різних видів морської діяльності та імплементація норм таких договорів у внутрішнє законодавство України, проводиться аналіз перспектив та тенденцій розвитку морського законодавства України, розкриваються актуальні теоретичні і практичні проблеми, що виникають в контексті визначення правового статусу та режиму Азовського моря та Керченської протоки.

На конституційному рівні в Україні створено загальну правову основу для імплементації МП, що, безумовно, є великим надбанням української правової системи. Втім, такій правовій основі властивий цілий ряд недоліків: відсутність закріплення на конституційному рівні примату МП над внутрішнім правом як правової передумови для забезпечення дотримання Україною принципу pacta sunt servanda; відсутність чітко визначеної ієрархії норм МП та ВП, що створює проблеми у правозастосуванні у разі виникнення суперечностей між нормами МП і ВП; чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, зроблено частиною національного законодавства, а не права, як це доречно було зробити; недостатньо чітка визначеність моменту, з якого міжнародний договір стає частиною національного законодавства, що призводить до помилок у правозастосуванні; відсутність системи належного інформування суб’єктів ВП України про набрання міжнародними договорами чинності для України та офіційного оприлюднення міжнародних договорів; не визначено місце міжнародних договорів, що не потребують згоди парламенту на їх обов’язковість, а також звичаєвих міжнародно-правових норм та рішень міжнародних судів в системі національного законодавства України; в період з 28 червня 1996 року по 12 липня 2000 року при вираженні згоди на обов’язковість для України міжнародних договорів порушувався порядок набрання чинності законами України про ратифікацію, що може призвести до невизнання відповідних міжнародних договорів частиною внутрішнього законодавства України.

Отже, можна констатувати, що в Україні на конституційному рівні ще не створено ефективного імплементаційного механізму, потрібного для забезпечення виконання нею своїх міжнародно-правових зобов’язань. За таких умов імплементаційний процес може ускладнюватися, потрапляти в залежність від дій конкретних посадових осіб, суддів тощо, правосвідомість яких не завжди досягає рівня, належного для забезпечення дотримання принципу pacta sunt servanda. Тому вирішення проблеми забезпечення реалізації в Україні обов’язкових для неї міжнародно-правових норм під силу лише правовій системі в цілому як системі не тільки нормативних складових, а й таких елементів, як правосвідомість, законність тощо, за умови їхньої розвинутості та внутрішньої узгодженості.

Аналіз питань імплементації проводиться не відірвано, а в контексті інших теоретико-практичних питань морського права, серед яких в світлі становлення України як незалежної держави та розширення її діяльності щодо використання морських просторів і ресурсів слід виділити проблему міжнародної морської правосуб’єктності України. В дисертації показано, що останнім часом в науковій літературі (М. І. Лазарев) робляться безпідставні спроби при розгляді питань міжнародної морської правосуб’єктності держави розділяти правоздатність та дієздатність, а останню розуміти, як “фактичну діяльність держави у реалізації її правоздатності на морі”. Зроблено висновок, що Україна у морських правовідносинах, як, природно, і в усіх інших сферах правовідносин, має однакові з усіма іншими державами права та обов’язки, що випливають з її статусу як суб’єкта МП.

Однією із форм реалізації міжнародної правосуб’єктності є участь держави в міжнародних договорах. В дисертації зроблено детальний аналіз системи багатосторонніх, регіональних та двосторонніх міжнародних договорів та участі у них України у таких сферах, як торговельне мореплавство, забезпечення безпеки мореплавства, користування та управління живими ресурсами Світового океану, охорона навколишнього середовища тощо. Україна є учасницею широкого кола міжнародно-правових договорів у зазначених сферах; в той же час, ще існує чимала кількість міжнародно-правових документів, до яких Україні слід приєднатися. В дисертації також детально проаналізовано, які саме обов’язкові для України міжнародні договори стали частиною національного законодавства, а які – ні; норми яких із зазначених договорів є самовиконуваними, а для імплементації яких потрібне прийняття окремих внутрішніх нормативно-правових актів; детально проаналізовано рівень імплементації основних норм зазначених договорів до національного законодавства України.

При аналізі імплементації норм в сфері торговельного мореплавства, зокрема, звертається увага на необхідність гармонізації українського законодавства із законодавством, що існує в рамках європейського правового простору в морській сфері, зокрема в сфері здійснення контролю за безпекою мореплавства державою порту. При аналізі правового регулювання питань користування і управління живими ресурсами Світового океану показано, що на рівні та способи імплементації норм міжнародного морського права безпосередньо впливає зміст таких категорій, як замкнені та напівзамкнені моря, виключна економічна зона. Так, зважаючи на географічні особливості Чорного моря, виникає необхідність здійснення, крім внутрішньо-правової імплементації норм міжнародного морського права, ще й регіональної міжнародно-правової імплементації її норм, в зв’язку з чим висловлюється необхідність прийняття всеохоплюючої конвенції, що регулювала б діяльність причорноморських держав з використання ресурсів Чорного моря.

На підставі детального аналізу українського законодавства у зазначених вище сферах морської діяльності в дисертації робиться висновок про те, що стан імплементації норм міжнародного морського права у внутрішнє законодавство України є недостатнім, в зв’язку з чим вносяться конкретні пропозиції щодо приведення норм національного законодавства у відповідність до вимог міжнародного морського права. Зокрема, зазначається, що удосконалення потребують як базові закони (Кодекс торговельного мореплавства України, Водний кодекс України, Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища”, Закон України “Про тваринний світ” тощо), так і цілий ряд підзаконних нормативних актів. Крім необхідності внесення окремих змін до ряду внутрішніх нормативно-правових актів, окремо звертається увага на необхідність розробки науково обґрунтованої стратегії розвитку державно-правової системи, системи законодавства, морської політики України, а також прийняття концепції імплементації та нормотворення в морській сфері. В цьому зв’язку автором розроблено проект Закону України “Про затвердження концептуальних основ імплементації норм міжнародного морського права у національне законодавство України”, який є додатком до дисертаційного дослідження.

У контексті імплементації норм міжнародного морського права в дисертації проаналізовано актуальні теоретичні і практичні питання сучасного морського права, які виникають у зв’язку з визначенням правового статусу та режиму Азовського моря та Керченської протоки. Робиться висновок про те, територіально Україна існує в межах колишніх адміністративних кордонів УРСР, і жодна з держав, у тому числі й Росія, не має правових підстав оспорювати законність територіальної цілісності України в межах існуючих кордонів чи висувати будь-які територіальні претензії до України. Практика розгляду питань правового статусу й режиму Азовського моря та Керченської протоки збагачує зміст теоретичних положень МП в частині морської правосуб’єктності, суверенітету над морською територією, правонаступництва, непорушності кордонів, правового статусу й режиму окремих морських просторів, способів їх делімітації тощо. Водночас вона дає змогу глибше подивитися на проблеми подальшого розвитку національного законодавства України в контексті сучасних геополітичних змін та реалій міжнародних морських правовідносин.