Шишкіна Е.В. Концепція заборони неналежного поводження з людиною та її еволюція в діяльності Ради Європи

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, її зв’язок з науковими програмами, планами і темами, визначено мету і завдання, об’єкт і предмет, методологію дослідження, розкрито наукову новизну отриманих результатів та їх практичне значення, подано відомості про апробацію і публікацію основних положень дисертації, її структуру та обсяг.

У розділі 1 «Становлення концепції права людини на повагу до її гідності як основи заборони неналежного поводження з нею» висвітлено комплекс питань, пов’язаних із виникненням та еволюцією світоглядних поглядів на ідею людської гідності та права людини на повагу до своєї гідності у суспільних ученнях та доктрині природних прав людини (підрозділ 1.1), розкрито юридичний зміст права людини на повагу до своєї гідності (підрозділ 1.2) та проаналізовано доктринальні засади міжнародного права щодо запобігання неналежного поводження з людиною (підрозділ 1.3).

У дисертації показано, що розвиток ідеї людської гідності походить від міфологічних уявлень про людину, владу і право, які змінили релігійні погляди щодо вказаних явищ. Теїстичний підхід, що сприйняла релігія від міфу, став найвпливовішим напрямом у політико-правовій думці, модифіковані форми його мають місце і в сучасних наукових дослідженнях. Поетапне просування до сучасних ідей захисту гідності людини за допомогою суспільних механізмів у філософсько-історичному аспекті почалося ще зі стародавніх поглядів, думок про справедливість чи несправедливість, природну рівність всіх вільних людей.

Зазначено, що погляд на повагу до гідності людини як на право зародився і розвивався саме в європейській філософській і правовій думці. Констатуючи те, що ці ідеї мали часто паралельний розвиток – в релігійному і світському аспектах, їхнім корінням найімовірніше є релігійно-християнське гуманістичне вчення про любов Бога до свого творіння – людини. Поєднання релігійних уявлень із доктриною природного права Аристотеля призвело до поширеного погляду на право захисту людської гідності. Філософські, політико-правові наукові течії епохи Просвітництва, Нового та Новітнього часів про рівність людей, гуманістичне і справедливе ставлення до людини, повагу як до «розумної істоти» по-своєму інтерпретували місце людини, її природу і права у бутті світу. Результатом цього стало формування у міжнародному праві погляду на людську гідність як на основний принцип, за яким побудовано сучасну філософію прав людини та її захист на міжнародному і національному рівні. Людська гідність набула філософсько-правової сталості і визнана в міжнародному праві, перш за все у Статуті ООН.

Сучасна концепція людської гідності є результатом еволюційного пошуку та розвитку філософсько-аналітичного потенціалу міжнародного співтовариства. Обов’язок держави захищати людську гідність та нести відповідальність за його невиконання став основним елементом концепції.

Ключовим словом концепції є термін «гідність», який у мовах багатьох європейських країн походить від латинського слова dignitas. Філософсько-генезисною основою поняття є слова із старогрецької мови: axioma – основна, аксіомічна  цінність; axios (гідний) – має ще більш фундаментальне значення – «те, що є вагомим, цінним саме по собі». Це визначає гідність людини як найвищу цінність, наявність якої має бути сприйнята як належне.

 Зроблено висновок, що поняття «гідність людини» та «людська гідність», які застосовуються в українському науковому мовному обігу як поняття-синоніми для заміни одне одним, необхідно відрізняти і використовувати – перше – у значенні абсолютної цінності людини як людської істоти, друге – для позначення якостей окремої особи, її ціннісного статусу в суспільстві.

Водночас розуміння суті людської гідності потрібно розглядати у двох площинах – суб’єктивістській та об’єктивістській. У першій площині гідність – це власна оцінка людиною самої себе, у другій – її абсолютна цінність внаслідок людського походження, що має обумовлювати не лише гуманне поводження держави з нею, а й створення системи захисту від посягань самої держави.

Людська гідність як правове явище є широким за своїм змістом і сферою захисту, її правним виразом є право людини на повагу до своєї гідності. Захист цього права становить основу концепції заборони неналежного поводження з людиною. Людська гідність є не лише загальноправовим, а й міжнародно-правовим поняттям, об’єктом захисту міжнародно-правових норм, що випливає із встановлення рівності всіх людей у їхній гідності та їхніх правах у Загальній декларації прав людини (ст. 1). В Преамбулі Міжнародного пакту про громадянські та політичні права людська гідність визнана джерелом природних прав людини та основоположним правом кожного. Повага до людської гідності є загальним принципом права, його відображено у багатьох конституціях європейських держав, зокрема в Конституції України (ст. 3), в яких установлено обов’язок держав поважати та захищати цінність людської істоти. Обґрунтовано висновок, що людська гідність стає правовим явищем, коли через його інтерпретацію правники визначають, «що людського було порушено в людині», і розглядають право на гідне ставлення до людини як невід’ємне від людського роду, і тому все, що спрямовано на дегуманізацію ставлення до людини (знищення людськості) – тобто виключення її з людської спільноти, повинно розумітися як посягання на людську гідність.

Концепція заборони неналежного поводження з людиною як складова більш широкої концепції людської гідності в її правовому розумінні є вужчою за суттю, обсягом і предметом захисту, оскільки стосується лише одного з її аспектів – абсолютної заборони застосування катувань, нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження або покарання (заборона неналежного поводження).

З метою захисту особи від посягання держави на її гідність світова спільнота ухвалила відповідні міжнародно-правові документи, в яких неналежне поводження з людиною визнано злочином, зокрема Конвенцію ООН проти катувань, жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує гідність поводження чи покарання (далі – Конвенція ООН), яка дає визначення терміна «катування», однак не наводить визначення інших видів неналежного поводження.

Проаналізовано складові вказаної концепції, які містяться у вказаних актах. До них віднесено: 1) заборону: а) катувати, неналежно поводитися чи карати людину, в інший спосіб принижувати гідність; б) піддавати особу медичним дослідам без її згоди; в) видавати або депортувати особу, якщо є обґрунтовані підстави вважати, що вона може зазнати катувань чи нелюдського поводження в країні, яка її запитує або приймає; 2) встановлення для держав-учасниць зобов’язань поводитися з особою,  позбавленою волі, на основі поваги до людської гідності; 3) проведення ретельного і ефективного розслідування скарг про неналежне поводження з людиною.

На європейському континенті зазначена концепція розвинута в ЄКПЛ та інших актах Ради Європи, яка пріоритетом обрала утвердження верховенства прав людини і створення механізмів запобігання їх порушенню. Абсолютну заборону щодо неналежного поводження встановлено в статті 3 ЄКПЛ. На відміну від універсального, європейський підхід до концепції заборони неналежного поводження дістав нормативне відображення і закріплення лише у вказаній статті. Така ситуація має не лише зовнішньо формалізовані прояви відмінностей між універсальною та європейською концепціями заборони неналежного поводження, а й полягає в тому, що теоретичне обґрунтування, зміст і суть, конкретизація, методи аналізу конкретних складових цього явища розроблені як у теоретико-правових думках науковців (що є міжнародно-правовою доктриною), так і в практиці конвенційного судового механізму щодо захисту прав людини (у судових рішеннях). Оскільки заборона неналежного поводження із особами, яких позбавлено волі, є однією зі складових зазначеного правового явища, то документом, безпосередньо спрямованим на встановлення гарантій захисту прав цієї категорії осіб, є ЄКЗК. Разом з тим положення такого спеціального акта не є засадничими для теоретико-правового підґрунтя розробки зазначеної концепції.

У розділі 2 «Діяльність інституцій Ради Європи стосовно концептуальних засад конвенційної заборони неналежного поводження з людиною» висвітлено систему інституційних механізмів Ради Європи, які проводять свою діяльність у сфері заборони неналежного поводження з людиною (підрозділ 2.1); проаналізовано юрисдикційне значення практики Суду щодо вказаної заборони (підрозділ 2.2); розглянуто концептуальні підходи Комітету щодо заборони неналежного поводження з особою, яку позбавлено волі (підрозділ 2.3); досліджено зобов’язання держав щодо захисту права людини на повагу до її гідності (підрозділ 2.4).

Аналіз положень Статуту Ради Європи, ЄКПЛ та ЄКЗК дає підстави стверджувати, що функцію безпосередньо захисту прав людини покладено на конвенційні органи – Суд та позасудову інституцію – Комітет. Інституціями Ради Європи, діяльність яких спрямовано на утвердження прав людини, є ПАРЄ, Комітет Міністрів РЄ, функцією яких є здійснення моніторингу та контролю за виконанням державами-членами міжнародних зобов’язань у сфері захисту прав людини, а також Комісар, основною метою діяльності якого, відповідно до Резолюції (99) 50, є інформування щодо прав людини та їхнього захисту.

Судовий механізм забезпечує захист всього каталогу прав людини,  гарантованих ЄКПЛ, зокрема і вказаного права. Інтерпретаційна діяльність Суду (право офіційного тлумачення) і обумовлені нею особливості правової природи його рішень відіграють визначальну роль при розгляді питань щодо дотримання права людини на повагу до своєї гідності. Здійснюючи тлумачення понять, які містяться в статті 3 ЄКПЛ, Суд удосконалює зміст цього права, розширяючи у такий спосіб межі застосування цієї статті. Завдяки такій діяльності Суд значно збагатив цю концепцію, залишаючи незмінними фундаментальні принципи, встановлені у зазначеній статті. Тлумачення норм ЄКПЛ розкриває й превентивну функцію Суду – визначення для держав правових орієнтирів щодо діяльності у сфері дотримання і захисту права людини на повагу до її гідності.

Резюмується, що концепція включає узагальнення теоретичних розробок перш за все у рішеннях Суду, в яких застосовувалася стаття 3 ЄКПЛ під час розгляду конкретних справ. Серед обсягу таких рішень розробки щодо цієї концепції були визначені в кількох десятках справ, в інших – практична реалізація положень цієї статті, оскільки сферу застосування поширено на випадки, які раніше перебували поза її дією. Такі підходи Суду містять прикладні приписи, які є надзвичайно важливими для застосування вказаної статті та розвитку практично-реалізаційного напряму зазначеної концепції, проте для її теоретико-правової еволюції не мають фундаментального значення.  

З метою здійснення кваліфікації діянь, які можуть підпадати під сферу застосування статті 3 ЄКПЛ, Суд ввів принцип мінімального рівня жорстокості, що полягає у визначенні чи досягли діяння певного рівня жорстокості, а також до якого виду неналежного поводження вони належать. Чинниками є тривалість такого поводження, його природа і контекст, способи виконання покарання, фізичні та психічні наслідки, стать, вік, стан здоров’я жертви. Запровадження цього принципу зумовлено необхідністю не допустити розгляду ситуацій, які не становлять реальної загрози особистій недоторканості особи, хоча за зовнішньо-формальними ознаками їх можна розглядати як неналежне поводження. За цим принципом Суд не спирається на психологічні уяви заявника, а аналізує сукупність обставин у справі щодо наявності порушень статті 3 Конвенції.

Основний акцент в дисертації зроблено на еволюційному розвитку понять, які охоплюють зміст цієї статті. Визначальним щодо виявлення сутності таких понять, удосконалення їх Судом в наступних рішеннях, введення нових елементів заборони неналежного поводження та поглиблення їхнього змісту є рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (1978 р.). У центрі вказаної заборони перебуває людська гідність, а власне заборона є абсолютною – відступ від неї не може бути виправданий ні воєнним чи надзвичайним станом, ні боротьбою з організованою злочинністю чи тероризмом.

Розмежовуючи поняття «катування» і «нелюдське поводження», Суд застосував принцип визначення рівня тяжкості завданих страждань, але під впливом Конвенції ООН трансформував позицію, додавши до основних відмінностей мету та навмисний характер таких дій. Нелюдським поводженням визнаються як активні дії, так і бездіяльність владних органів чи їх службовців, що призвели до виникнення лише душевних страждань заявника.

Між поняттями «катування», «нелюдське поводження» та «поводження, що принижує гідність», крім мети, наміру, рівня тяжкості страждань, існує ще одна відмінність – образа гідності конкретної особи. Досліджено, що катування та нелюдське поводження є посяганнями на людську гідність у її абсолютному значенні, тоді як поводження, що принижує гідність, спрямоване на приниження гідності конкретної особистості. До кваліфікації поводження як такого, що принижує гідність, Суд відніс також умови утримання в’язнів, наголошуючи на універсалізмі положень статті 3 ЄКПЛ, за яким затриманим чи ув’язненим особам належить обсяг усіх прав, що притаманні гідності кожної людини.

Наступною у розвитку концептуальних підходів Суду щодо застосування положень статті 3 Конвенції є справа «Селмуні проти Франції» (1999 р.), в якій визначено вищий рівень вимог до держав у забезпеченні права людини на повагу до її гідності з одночасним зниженням мінімального рівня жорстокості та дано оцінку перспективі тлумачення категорій, що містяться в цій статті, виходячи з реалій часу.

Досліджено мету, завдання і принципи діяльності Комітету як механізму безпосереднього захисту права особи, яку позбавлено волі, на повагу до гідності. Оскільки цю діяльність спрямовано виключно на реалізацію статті 3 ЄКПЛ, то Комітет можна розглядати як вузький механізм практичного втілення її вимог. Метою його діяльності є запобігання всім формам неналежного поводження з в’язнями та посилення їхнього захисту шляхом здійснення інспекції-перевірки. Діяльність Комітету базується на: повазі до прав і свобод людини; невтручанні у внутрішні справи держав-учасниць ЄКЗК; принципах, що визначив він – співпраці та конфіденційності. Співпраця полягає у: вільному доступі експертів Комітету (виняток – особливі обставини) до будь-яких приміщень, де утримують осіб, яких позбавлено волі; спілкуванні з ними з метою виявлення порушень їхніх прав. Суть конфіденційності є у нерозголошенні Комітетом інформації стосовно відвідуваних місць позбавлення волі, відомостей щодо осіб, які там перебувають, його рекомендацій і доповідей щодо виконання державами своїх зобов’язань у цій сфері. Проте відповідно до ЄКЗК Комітет має право оприлюднити заяви щодо результатів відвідування ним місць позбавлення волі на території держави, яка відмовляється від співпраці або якщо ситуація не покращується після надання ним рекомендацій.

Показано, що акти Комітету становлять умовно групи: концептуальні підходи до прав, які належить забезпечити кожній затриманій особі і дотримання яких є найважливішою гарантією проти неналежного поводження з нею на стадії поліцейського розслідування; рекомендації щодо особливостей умов тримання різних категорій цих осіб (жінки, нелегальні іммігранти і біженці, неповнолітні, хворі). Комітет визначає рекомендації у щорічних загальних доповідях, які є емпіричною базою при інспекціях і розробці державам практичних порад.

Такі рекомендації, виходячи з духу та змісту ЄКЗК, мають фактично обов’язковий характер, що підтверджено статтею 8 Статуту Ради Європи, за якою кожна держава може бути позбавлена права представництва і навіть припинено її членство в ній за грубе або систематичне порушення своїх зобов’язань, зокрема щодо виконання рекомендацій Комітету. Зроблено висновок, що він запровадив власні емпіричні підходи щодо заборони неналежного поводження, які мають концептуальне значення. Однак у порівнянні з рішеннями Суду, які мають теоретико-правове обґрунтування, приписи Комітету містяться у звітах і не мають суто теоретичного забарвлення. Разом з тим стандарти, встановлені Комітетом, є складовою концепції заборони неналежного поводження, оскільки в них визначаються підходи, за якими порушення права особи на повагу до своєї гідності стає неможливим або зводиться до мінімуму.  

Проаналізовано питання щодо зобов’язань держав згідно зі статтею 3 ЄКПЛ. Із загального обов’язку держави щодо забезпечення кожній особі, яка перебуває під її юрисдикцією, конвенційних прав випливають інші зобов’язання, притаманні забезпеченню та дотриманню лише певного із них права. Такі зобов’язання можуть мати негативну та позитивну природу. Негативне зобов’язання держав, що закріплено у статті 3 ЄКПЛ, має конвенційну природу і полягає в утриманні від будь-яких дій, які можуть призвести до порушення цієї норми. Позитивні зобов’язання держав мають судову природу (рішення Суду) і полягають у вжитті розумних і адекватних заходів з метою захисту прав, якими особа володіє за Конвенцією. Встановлено, що позитивні зобов’язання держав мають подвійну природу – вони пов’язані з вжиттям заходів як матеріального, так і процедурного характеру, тобто їх можна умовно поділити на позитивні субстанціальні та позитивні процедурні зобов’язання.

Суд поділяє позитивні зобов’язання держав-учасниць за статтею 3 Концепції на: а) субстанціальні – забезпечення особі, яку позбавлено волі, належних: умов утримання, що сумісні з людською гідністю, медичного обслуговування, контролю за її психічним станом; унеможливлення безпідставного застосування сили до особи під час її затримання, арешту, тримання під вартою, (у разі вчинення опору правомірне і адекватне застосування сили); вжиття заходів для захисту дітей від неналежного поводження; закріплення у національному праві дієвих положень щодо реалізації встановленого покарання за вчинення проти особи тяжкого злочину;        б) процедурні – проведення ефективного розслідування інформації про неналежне поводження, наслідком якого є покарання винних осіб; не видання або не депортація особи в державу, де їй може загрожувати неналежне поводження. Зазначено, що вказані зобов’язання становлять складову концепції заборони неналежного поводження та є передумовою її практичного втілення.

Оскільки в положеннях ЄКЗК не закріплено концептуальних обов’язків держави у сфері заборони і запобігання неналежному поводженню з людиною, то прикладна природа актів Комітету, виводить їх на практичний рівень. За змістом рекомендацій Комітету зобов’язання держав мають лише позитивну природу, градуюються за забезпеченням відмінностей щодо умов утримання різних категорій осіб, яких позбавлено волі, та містять практично-реалізаційний аспект. Встановлено, що концептуальні позиції Суду і Комітету щодо сутності зобов’язань держав становлять єдине ціле, доповнюючи один одного.

У розділі 3 дисертації «Реалізація інституційними структурами Ради Європи заборони неналежного поводження з людиною» показано правові інструментарії реалізації концепції заборони неналежного поводження (підрозділ 3.1), проаналізовано питання взаємодії інституційних структур Ради Європи стосовно заборони неналежного поводження з людиною (підрозділ 3.2), висвітлено стан імплементації актів Ради Європи у внутрішнє право України у сфері вказаної заборони (підрозділ 3.3).

Норми європейського права реалізуються через правові інструментарії, які запровадили у своїй діяльності інституції Ради Європи і які зафіксовані у Статуті організації та випливають із повноважень її органів. Інструментаріями ПАРЄ у цій сфері є резолюції та рекомендації. Резолюції, які присвячені проблемам міжнародної політики, політичній ситуації у країнах-членах Ради Європи, можна вважати політичними інструментами. Реалізацію зазначеної концепції ПАРЄ здійснює переважно через прийняття рекомендацій, які містять юридичний аспект і стосуються здебільшого вирішення правових питань.

Комітет Міністрів РЄ для реалізації концепції використовує рекомендації державам, які мають керуватися приписами певного міжнародного договору. До його предметної компетенції належать розробка і укладання договорів, зокрема тих, що стосуються захисту людини від катувань та неналежного поводження.

Досліджено функцію моніторингу держав щодо виконання ними статутних зобов’язань і європейських актів у сфері захисту прав людини, яка є спільною для ПАРЄ і Комітету Міністрів РЄ. Проте зазначену функцію з огляду на її мету та широту застосування не можна назвати безпосереднім інструментарієм щодо практичної реалізації вказаної концепції. Разом з тим моніторинг є своєрідним засобом, який підштовхує держави до вжиття заходів для забезпечення права кожної особи на повагу до своєї гідності.

Відповідно до Резолюції (99) 50 Комісар може надавати рекомендації або висновки з питань дотримання прав людини та вжиття заходів, зокрема, щодо випадків неналежного поводження з людиною, хоча не визначає видів і шляхів їх здійснення. За згодою держав він виявляє недоліки у законодавстві та практиці держав-членів у сфері дотримання прав людини і надає допомогу в їх усуненні. Проте Резолюція не встановлює, яким чином Комісар сприяє удосконаленню національного законодавства або практики держав.

Реалізуючи цю концепцію, Комітет надає рекомендації державам стосовно дотримання і захисту ними права осіб, яких позбавлено волі, на повагу до їхньої гідності. Зроблено висновок, що такі підходи є більш деталізовані, ніж положення Європейських пенітенціарних правил, і більш вимогливі, ніж правові позиції Суду. Надання Комітетом рекомендацій є каталізатором для розвитку практики Суду і положень зазначених правил.

Правовим інструментарієм, який застосовує Суд для впровадження вказаної концепції, є його рішення, які за своєю природою можуть бути або юридично-теоретичними або правозастосовними. Вони виступають у зовнішній (акт-форма) та внутрішній (зміст) формі. Як внутрішній інструмент правового аналізу відповідної норми ЄКПЛ стосовно конкретної дії держави Суд використовує метод розширеного тлумачення, завдяки якому розкриває і надає нове бачення суті понять, що зафіксовані в її ст. 3, та забезпечує їх сприйняття. За цільовим призначенням вказаний внутрішній засіб може бути концептуально-директивним, оскільки призводить до творення теоретичних положень щодо заборони неналежного поводження з людиною, та приписово-зобов’язальним, так як наслідком його застосування є встановлення обов’язків держав щодо реалізації вказаної заборони. Використання його Судом дає можливість всебічно проаналізувати її зміст.

Завдяки методу розширеного тлумачення має місце більш глибокий аналіз, уточнення змісту, конкретизація положень і категорій вказаної статті, розширення сфери її застосування і зобов’язань держав за цією нормою. Суд висловлює позицію щодо певних процесуальних питань (статус заявника, причинно-наслідковий зв'язок, тягар доведення), які є доповнюючими компонентами в цій концепції. Поширення дії статті 3 ЄКПЛ на обставини справи, як наслідок застосування такого методу, може призвести до нового погляду на ті види поводження, які вже визнано катуваннями, нелюдським чи таким, що принижує гідність, поводженням.

Розглянуто питання обов’язку держав виконувати рішення Суду, без чого практичне втілення шуканої концепції було б неможливим. Зроблено висновок, що під ним потрібно розуміти вимогу до держави усунути виявлені Судом недоліки в її національному законодавстві або судовій практиці.

Проаналізовано взаємодію інституційних структур Ради Європи у сфері заборони неналежного поводження з людиною, спрямовану на реалізацію ними тих повноважень, які встановлені для: ПАРЄ і Комітету Міністрів РЄ – Статутом Ради Європи; Суду – ЄКПЛ; Комітету – ЄКЗК; Комісара – Резолюцією № 99 (50). Взаємодію ПАРЄ і Комітету Міністрів РЄ передбачено Статутом організації, співробітництво між цими органами та Комісаром – Резолюцією № 99 (50), а Суду і Комітету – здійснюється завдяки їх практичній діяльності, що є досить переконливим прикладом реалізації цієї концепції. Діяльність інституцій є взаємодоповнюючою та взаємозалежною. Комітет при розробці та удосконаленні своїх стандартів спирається на підходи Суду, який враховує рекомендації Комітету, ухвалюючи рішення про порушення статті 3 ЄКПЛ щодо умов тримання в’язнів. Взаємодія Суду і Комітету, з одного боку, та статутними органами і Комісаром, з іншого, є вкрай обмеженою – фактично взаємний обіг у відносинах вказаних інституцій відсутній з причини неоднакової мети і завдань цих структур. 

Проаналізовано способи імплементації положень міжнародних договорів та актів Ради Європи у внутрішнє право України щодо заборони неналежного поводження. Абсолютну заборону на застосування катувань втілено на конституційному рівні та у відповідних законах, встановлено кримінальну відповідальність за дії, які порушують гідність людини. Зазначено, що імплементація цієї заборони може мати ефект лише в сукупній системі правових норм, тобто потребує злагодженої законотворчої, адміністративно-відомчої, організаційно-правової та судової діяльності держави.

Зазначено, що одним із засобів здійснення імплементації норм європейського права щодо заборони неналежного поводження може бути чітке та однакове застосування поняттєвого апарату в українській науковій мові. Використання в науковому обігу двох термінів «катування» та «тортури» потребує дефініційного розмежування: застосовувати етномовний термін «катування» для позначення власне негативного правового явища, а термін «тортури» – для позначення засобу його реалізації. Схожою є ситуація і з використанням термінів «неналежне поводження» та «жорстоке поводження» як слів-синонімів, хоча їхнє значення суттєво відрізняється одне від одного, що можна простежити на прикладі англійської та французької мов. У цих мовах термін «неналежне поводження» є універсальним та використовується для позначення будь-яких посягань на гідність людини, в той час як термін «жорстоке поводження» є синонімом поняття «нелюдське поводження», тобто позначає конкретний вид поведінки з людиною. Запропонований підхід є вартим для використання в українській науковій мові з метою змістового розмежування вказаних термінів і уникнення термінологічної та поняттєвої плутанини.

Проаналізовано правові акти органів Ради Європи, положення яких необхідно імплементувати у внутрішнє право України. Оскільки вони містять як концептуальні засади, так і практично-реалізаційні положення щодо заборони неналежного поводження, то на законодавчому рівні доцільно впроваджувати саме теоретичні засади, а положення, що містять прикладний аспект – в адміністративно-відомчій та організаційній практиці державних органів або у діяльності національних судових установ. Позитивну роль щодо останнього може відіграти Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», в якому встановлено обов’язок національних судів при розгляді справ застосовувати практику Суду як джерело права. Стандарти Комітету та рекомендації інших органів Ради Європи можуть бути імплементовані у підзаконних нормативно-правових актах. Хоча певні положення таких актів Ради Європи вже дістали своє закріплення у внутрішньому праві України, проте своєї імплементації потребують ще чимало європейських стандартів у цій сфері.