Аль-Захарна Салім Мухаммед Сааді Міжнародна кримінальна відповідальність індивідів за злочин геноциду

Короткий зміст

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначаються його мета і завдання, дається характеристика об'єкта, предмета і методології роботи, розкриваються її наукова новизна, теоретичне і практичне значення, вказуються структура та обсяг дисертації.

У першому розділі “Поняття і склад злочину геноциду” простежується генезис і розвиток поняття злочину геноциду в міжнародному праві, аналізується склад цього злочину, розкривається основний зміст Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р. та досліджуються проблеми її міжнародно-правової та внутрішньо-правової імплементації.

Дисертант особливо підкреслює ту тезу, що геноцид являє собою відносно новий вид міжнародного злочину, який ввійшов у міжнародне право після Другої світової війни. Поняття “геноцид” було введено в міжнародно-правовий лексикон у 1944 р. Р. Лемкіним і вперше вжито в обвинувальному висновку Нюрнберзького трибуналу 1945 р..

11 грудня 1946 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію 96(I), яка встановила, що геноцид означає “відмову в праві на існування цілим людським групам” і, що він є “злочином згідно з міжнародним правом”, що тягне за собою юридичну відповідальність. Незабаром після цього почався процес розроблення міжнародної конвенції з цього питання. Відповідно 9 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН одноголосно (навіть ніхто не утримався) прийняла Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Паралельно з конвенційним закріпленням інституту міжнародно-правової відповідальності за скоєння злочину геноциду відбулося визнання злочину геноциду як звичаєвої норми міжнародного права. Зокрема, це було визнано Міжнародним Судом ООН в 1951 р. у консультативному висновку по справі “Про застереження до Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього”. Відповідно до цього висновку Міжнародного Суду, норма про заборону геноциду стала нормою загального міжнародного права. Звичаєво-правовий характер зобов'язання не скоювати злочини геноциду був констатований Міжнародним Судом також по справі “Барселона Трекшн” та в ряді вироків Міжнародного кримінального трибуналу для Руанди.

Злочин геноциду як найтяжчого порушення міжнародних зобов'язань erga omnes і як міжнародного злочину нині, безумовно, можна вважати загальновизнаним як в теорії, так і практиці міжнародного права. Зважаючи на його особливу небезпечність для людства, Трибунал для Руанди відзначив, що геноцид являє собою “злочин злочинів” (The Prosecutor v. Jean Kambanda, вирок від 4 вересня 1998 р.; The Prosecutor v. Omar Serushago, вирок від 5 лютого 1999 р.).

Особливу увагу в зазначеному Розділі дисертант приділив аналізу дефініції злочину геноциду, що міститься в статті II Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Відповідно до цієї статті, геноцид означає кожну з наступних дій, здійснених з наміром знищити цілком або частково будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку: вбивство членів такої групи; заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи ушкоджень розумового характеру членам такої групи; навмисне створення для такої групи умов життя, розрахованих на здійснення її повного або часткового фізичного знищення; вживання заходів, спрямованих на запобігання дітородіння в рамках такої групи; насильницька передача дітей з однієї такої групи до іншої.

Майже всі національні кримінальні закони, у яких передбачена відповідальність за злочин геноциду, точно відтворюють вищенаведену дефініцію. Так само без змін вона включена до Статутів Югославського та Руандійського міжнародних кримінальних трибуналів і до Статуту Міжнародного кримінального суду.

Основу дефініції злочину геноциду в Конвенції становить наявність специфічного наміру, що є його головною відмінною рисою. Намір як кваліфікуюча ознака злочину геноциду включає ряд важливих аспектів.

По-перше, він повинен мати на меті знищення групи, а не лише однієї або кількох осіб, що належать до тієї чи іншої конкретної групи. Саме належність особи до даної групи, а не її особистість, являє собою вирішальний критерій ідентифікації безпосередніх жертв злочину геноциду.

По-друге, намір повинен полягати в знищенні групи “як такої”, тобто як окремого утворення, що відрізняється від інших утворень людських груп. В цьому плані необхідно проводити різницю між злочинами геноциду та звичайними вбивствами; якщо геноцид характеризується як заперечення права на існування цілих людських груп, то звичайне вбивство — це заперечення права на життя окремих людських істот.

По-третє, намір повинен полягати в знищенні групи “цілком або частково”. Повне знищення будь-якої групи не є обов'язковою ознакою злочину геноциду; і тому для його визначення цілком достатньо того, що метою цього злочину є часткове знищення групи. Автор доводить хибність суджень, згідно з якими вбивство лише кількох людей чи навіть однієї людини, при наявності відповідних елементів складу злочину геноциду, може являти собою злочин геноциду. Геноцид — це специфічний злочин, і він може бути визнаний таким лише при існуванні навмисного наміру знищення значної частини людей, що належать до певної групи.

По-четверте, такий намір має бути спрямований на знищення однієї з видів людських груп, передбачених у Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, а саме національної, етнічної, расової чи релігійної групи. Намір знищити цілком або частково будь-яку людську групу означає злочин геноциду тільки в тому випадку, коли він збігається з національними, етнічними, расовими чи релігійними ознаками. Так, знищення будь-якої групи людей з корисливих спонукань у ході воєнних дій не буде відповідати основним вимогам визначення злочину геноциду, хоча це буде явним порушенням інших норм міжнародного права.

У роботі підкреслюється практична складність встановлення наявності специфічного наміру в осіб, що вчинили злочин геноциду. На труднощі встановлення очевидних проявів наміру в осіб, що скоїли злочин геноциду, вказав Трибунал для Руанди. На його думку, доказами наявності наміру скоєння злочину геноциду можуть слугувати такі обставини, як кількість членів групи — жертв геноциду, характер скоєних дій стосовно членів групи, масштаби заподіяних тілесних ушкоджень, методи планування, систематичність убивств, тип застосованої зброї та ін. (справа The Prosecutor v. Ruzindana and Kayishema, вирок від 21 травня 1999).

Торкаючись питання про об'єкт геноциду, дисертант підкреслює, що чинні міжнародно-правові норми щодо геноциду стосуються тільки національних, етнічних, расових та релігійних груп. У кримінальному законодавстві ряду країн  у визначення геноциду невиправдано включені також політичні групи (Ефіопія та Словенія), оскільки вони не піддаються чіткому нормативному визначенню. Якщо особи народжуються в рамках національних, етнічних, расових та релігійних груп, чи, принаймні, членство цих груп не змінюється протягом відносно тривалого періоду часу, то політичні групи не мають такої стабільності і сталості. На цій підставі як злочин геноциду можна було б передбачити також злочинні діяння, спрямовані проти соціальних, економічних та професійних груп. Невключення політичних груп у визначення геноциду не означає, що вони перебувають поза міжнародно-правовим захистом; зокрема, знищення політичних груп може бути кваліфіковане як злочин проти людяності.

За переконанням дисертанта, розширення об'єктивної сторони злочину геноциду і включення в перелік кримінальних діянь культурного геноциду є цілком правомірним. “Культурний геноцид” (“етноцид”) охоплює будь-яке навмисне діяння, вчинене з метою знищення мови, релігії чи культури даної людської групи, наприклад заборона використання мови даної групи в повсякденному спілкуванні, викладання нею у школах або публікації видань мовою даної групи, заборона користування бібліотеками, музеями, історичними пам'ятниками, місцями релігійного поклоніння чи іншими культурними установами та об'єктами даної групи. Заборона етноциду може слугувати одним з найважливіших факторів, що перешкоджають навмисній та цілеспрямованій політиці асиміляційних процесів.

Аналізуючи окремо кожне з діянь, встановлених у статті II Конвенції, які характеризують об'єктивну сторону злочину геноциду, дисертант підкреслює, що скоєння злочину геноциду не вимагає досягнення кінцевого результату знищення певної людської групи. Достатнім є скоєння одного із зазначених діянь з наміром досягнення повного чи часткового знищення людської групи.

У роботі вказується, що геноцид має місце не тільки при безпосередньому здійсненні одного з діянь, встановлених у статті II вказаної Конвенції, але й також при: 1) змові з метою здійснення геноциду; 2) спробі здійснення геноциду та 3) співучасті в геноциді.

Автор вважає, що Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього можна було б доповнити положенням про заборону пропаганди геноциду, а саме пропаганди, яка відстоює, виправдовує або приховує акти геноциду. Пропаганда геноциду становить навіть більшу небезпеку, ніж заохочення до війни чи расової дискримінації, забороненої у відповідних міжнародно-правових документах.

Торкаючись питання про імплементацію Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р., в дисертації звертається увага на те, що ця Конвенція, що набула чинності 12 січня 1951 р. (на 1 січня 2000 р. в ній брали участь 124 держави), являє собою перший універсальний договір як в міжнародному кримінальному праві, так і сфері міжнародно-правового захисту прав людини. Будучи однією з конвенційних угод в галузі прав людини, і захищаючи ряд основних прав людини (право на життя, право на свободу і недоторканність, право не зазнавати дискримінації) від кричущих порушень, дана Конвенція характеризується всіма специфічними ознаками, властивими для таких угод. Зокрема, вона містить об'єктивні зобов'язання, спрямовані на користь третіх осіб — індивідів, і її дія не може бути припинена чи призупинена як захід у відповідь на порушення положень Конвенції з боку однієї з держав-учасниць (п. 5 ст. 60 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).

Конвенція прямо визнає геноцид злочином за міжнародним правом, що породжує відповідальність як фізичних осіб (ст. IV), так і держави (ст. IX). Важливе положення міститься в статті I Конвенції, відповідно до якої злочин геноциду не зв'язаний лише з воєнними діями; а може мати місце й у мирний час. Ця стаття примітна також тим, що вона покладає на держави-учасниці Конвенції загальне зобов'язання “запобігати і карати” злочини геноциду. На думку дисертанта, подібне формулювання є унікальним в міжнародному праві (його можна порівняти з загальною статтею 1 всіх чотирьох Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 р.), і це формулювання може тлумачитись як свого роду actio popularis: усі держави-учасниці зобов'язуються вживати належних заходів з метою запобігання злочину геноциду, в якій би країні і при яких би обставинах вони не мали місце. Крім того, держави-учасниці Конвенції зобов'язані забезпечити належне переслідування і покарання усіх осіб, винних у скоєнні цього злочину.

У роботі відзначається, що Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього не передбачає ефективного механізму щодо забезпечення виконання її положень, тобто в ній відсутній механізм, який би гарантував дотримання встановлених у Конвенції заборон. Дисертант виділяє наступні чотири імплементаційні механізми, передбачені Конвенцією.

По-перше, переслідування винних осіб судами держави, на території якої був скоєний злочин геноциду. Однак зазначений механізм є фактично незначною гарантією, оскільки, як правило, до злочину геноциду причетна державна влада, чи принаймні він чиниться з її мовчазної згоди, і влада може легко “нейтралізувати” судові та інші органи.

По-друге, звернення до Міжнародного кримінального суду, який ще не створений.

По-третє, звернення до “компетентних органів Організації Об'єднаних Націй” для вжиття заходів, передбачених у Статуті ООН (ст. VIII Конвенції). Ця стаття, однак, жодного разу не була використана, оскільки до зазначених в ній дій ООН може вдатися на підставі свого Статуту, тобто без такого роду спеціальних положень. З іншого боку, ООН може розглядатися як гарант щодо заборони геноциду виключно в межах своїх повноважень. Так, наприклад, військова акція проти держави-делінквента може бути застосована Радою Безпеки ООН лише в тому випадку, якщо геноцид, що мав місце, являє собою загрозу миру, порушення миру або акт агресії, і якщо не було використане право вето будь-ким з постійних членів Ради.

По-четверте, однобічне звернення до Міжнародного Суду ООН, який лише може встановити протиправність цього діяння держави і визнати її відповідальною, але не може накласти на неї примусові заходи.

У роботі докладно характеризуються численні випадки злочину геноциду, що мали місце після Другої світової війни в різних країнах, які є свідченням неефективності наведених конвенційних механізмів щодо боротьби з цим злочином.

Як найважливіша угода у сфері міжнародного кримінального права, Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього не тільки встановлює певне діяння злочинним, чітко фіксуючи його складові елементи, але також вимагає від держав-учасниць вживати відповідних законодавчих та інших заходів з метою національно-правової імплементації взятих на себе міжнародних зобов'язань. Зі статті V Конвенції випливає, що держави-учасниці насамперед зобов'язані включити до свого кримінального законодавства злочин геноциду і передбачити ефективні заходи покарання осіб, винних у його вчиненні. Понад двадцяти держав-учасниць Конвенції вжили відповідні законодавчі заходи щодо її внутрішньо-правової імплементації, криміналізувавши злочин геноциду у своїх законах. Дисертант із жалем відзначає, що й до цього часу до кримінального законодавства України не включений склад злочину геноциду. Тим самим Україна не виконує пряму вимогу Конвенції щодо вжиття необхідних внутрішньо-правових законодавчих заходів, в тому числі така норма відсутня й у проекті нового Кримінального кодексу України.

У другому розділі “Міжнародна кримінальна відповідальність індивідів за злочин геноциду” дається характеристика індивіда як суб'єкта міжнародної відповідальності за скоєння злочину геноциду, і досліджуються правовий та інституційний механізми міжнародної кримінальної відповідальності осіб, винних у вчиненні актів геноциду.

Відзначається, що особи, які вчинили злочин геноциду, підлягають покаранню, незалежно від того, чи є вони відповідальними за конституцією своєї держави вищими або іншими посадовими особами чи приватними особами.

Принцип особистої кримінальної відповідальності застосовується однаково і без будь-яких винятків до всіх осіб у межах їх відповідальності на рівні державної влади чи військового командування, виходячи з конкретної участі таких осіб у вчиненні актів геноциду. Так, посадова особа, що планує чи розробляє політику геноциду, армійський командир чи офіцер, який наказує своєму підлеглому вчинити акт геноциду чи який свідомо не вживає заходів для запобігання чи припинення такого акту, і підлеглий, який виконує наказ щодо вчинення акту геноциду, мають вважатися такими, що беруть участь у скоєнні злочину геноциду. Правосуддя вимагає, щоб усі такі особи несли відповідну кримінальну відповідальність.

Згідно зі статтею VI Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, кримінальне переслідування і покарання осіб, винних у скоєнні актів геноциду, здійснюється національними судами та Міжнародним кримінальним трибуналом, який держави-учасниці даної Конвенції мали створити. Однак донині такий Трибунал не створений. Хоча Трибунал ad hoc, створений внаслідок грубих та масових порушень прав людини в Руанді, можна певною мірою вважати втіленням цієї вимоги. При відсутності постійно діючого механізму міжнародного кримінального переслідування національні правові системи ряду держав (Ізраїль, Німеччина, Бразилія, Екваторіальна Гвінея та ін.) зробили певний, хоча і незначний, крок вперед у розв’язанні проблеми переслідування осіб, винних у масових звірствах стосовно конкретних людських груп.

Міжнародне право передбачає, що кожний член міжнародного співтовариства має право здійснювати юрисдикцію стосовно особи, що перебуває на його території і яка є вірогідно винною у скоєнні міжнародного злочину відповідно до принципу універсальної юрисдикції. Даний принцип діє стосовно всіх міжнародних злочинів, за винятком злочину геноциду, незалежно від того, де і ким вони були скоєні.

Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього обмежує юрисдикцію національних судів щодо цього злочину державою, на території якої був скоєний такий злочин . Цей істотний недолік Конвенції згодом був виправлений у проекті Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства. Так, стаття 8 Проекту поширює юрисдикцію національних судів стосовно злочину геноциду, передбаченого в статті 17, на всі держави-учасниці Кодексу.

Отже, як свідчить міжнародно-правова практика, головним недоліком Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього є неврахування в ній того, що відповідальними за злочин геноциду звичайно є посадові особи держави. Існуючий конвенційний механізм нереалістично розрахований на переслідування винних осіб саме державами, на території яких мав місце злочин геноциду. Але саме уряди таких держав сприяють або прямо беруть участь у подібних злочинних діяннях. Навіть після скинення такого злочинного уряду винні у звірствах, що можуть кваліфікуватися як злочин геноциду, найчастіше зазнають помилування або амністуються, тобто фактично не несуть ніякого покарання. А в тих випадках, коли злочинцям вдається уникнути правосуддя і опинитися за межами своєї держави, то в Конвенції відсутня норма, яка б зобов’язувала держави-учасниці здійснювати їх екстрадицію. Проблема із забезпеченням виконання Конвенції ще більше ускладнюється, коли злочин геноциду має місце під час збройного конфлікту. Держава, що бере участь у такому конфлікті, навряд чи захоче видати осіб, які обвинувачуються у скоєнні злочину геноциду іншій стороні, що має намір переслідувати їх. Щоправда, існують певні правові підстави для третіх держав розповсюдити свою юрисдикцію щодо покарання за злочин геноциду, виходячи з належності до громадянства злочинця або його жертв. Однак застосування цієї юрисдикції дуже обмежене, оскільки акти геноциду, як вже зазначалося, тісно пов'язані з протиправними діями правлячого режиму стосовно людських груп, що мешкають лише на території своєї держави. До того ж, третя держава повинна набути юрисдикцію над винними особами. За відсутності універсальної юрисдикції щодо цього злочину та Міжнародного кримінального суду з обов'язковою юрисдикцією положення Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього дуже важко здійснити на практиці.

Якою б великою не була роль національних судів у переслідуванні та покаранні злочинців, у боротьбі з таким тяжким злочином, як геноцид, неможливо обійтися без міжнародного кримінального правосуддя, тим більше, що принцип aut dedere aut judicare не поширюється, згідно з даною Конвенцією, на злочин геноциду. Примітною в зв'язку з цим є практика Трибуналу для Руанди, утвореного у 1994 р. Радою Безпеки ООН (резолюція № 955) після масового знищення у цій африканській країні протягом лише 3 місяців близько 500 тис. людей, в основному представників народу тутсі. На липень 2000 р. Трибунал виніс уже вісім вироків: Ж. Камбанда, Ж.П. Акайесу, Ж. Рутаганда, К. Кайішема, А. Мусема засуджені до довічного ув’язнення; О.Рузіндана засуджений до 25 років ув’язнення, О. Серушаго — до 15 років та Ж. Руггіу — до 12 років. Усі вони засуджені за злочин геноцид, а останній — за підбурювання до геноциду. На даний час пред'явлено 29 обвинувальних висновків проти 50 осіб. Під час скоєння актів геноциду проти тутсі усі вони займали в Руанді керівні державні посади.

У роботі докладно охарактеризовано Статут Міжнародного кримінального суду, прийнятий 17 липня 1998 р. в Римі. Визначення геноциду, включене до Статуту (ст. 5), є тотожним вищевикладеному конвенційному визначенню геноциду. Отже, можна сподіватися, що Міжнародний кримінальний суд після ратифікації його Статуту членами міжнародного співтовариства стане дійовим знаряддям у боротьбі з цим тяжким міжнародним  злочином.

У третьому розділі “Взаємозв'язок міжнародної індивідуальної кримінальної відповідальності та відповідальності держав за злочин геноциду” досліджується комплекс проблем, пов'язаних з міжнародно-правовою відповідальністю держави, винної у вчиненні злочину геноциду.

У дисертації підкреслюється, що геноцид за своєю соціально-правовою природою є такого роду міжнародним злочином, який практично не може мати місце без сприяння або прямої участі владних державних структур та посадових осіб держави. Як свідчить міжнародно-правова практика боротьби з цим злочином, він завжди чиниться з прямої чи непрямої участі держави (The Prosecutor v. Ruzindana and Kayishema). Пряма участь держави характеризується тим, що злочинні діяння здійснюються державою в особі її органів, представників, агентів тощо, а непряма її участь — тим, що держава допускає в межах своєї юрисдикції акти геноциду з боку фізичних осіб, які формально не відносяться до складу посадових осіб держави. Можна припустити, що в кожному випадку встановлення факту скоєння злочину геноциду prima facie настає міжнародна відповідальність держави. Зовсім невипадково, що Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього є єдиним міжнародно-правовим документом, в якому існує положення про міжнародну відповідальність держави за цей злочин (ст. IX).

Аналізуючи проблему встановлення факту скоєння з боку держави злочину геноциду, дисертант відзначає, що згідно з нормами міжнародного права, цей процес може здійснюватися Радою Безпеки ООН, якщо такого роду діяння супроводжувалися порушенням миру чи становили загрозу миру в розумінні статті 39 Статуту ООН. Уявляється, що в будь-якому випадку геноцид становить загрозу міжнародному миру  чи є порушенням миру. Разом з тим, дисертант схиляється до норми de lege ferenda, що кінцеве встановлення факту скоєння злочину геноциду та інших міжнародних злочинів може і повинне здійснюватися лише судовим органом. Виходячи з цього, Міжнародний Суд ООН може виносити рішення про існування будь-яких порушень міжнародного права, включаючи злочин геноциду та визнання держави винною в сприянні йому або скоєнні.

В дисертації зроблено висновок, що міжнародна відповідальність за сприяння державою актам геноциду або їх скоєнню базується на тому правовому підгрунті, що цей тяжкий злочин спрямований не тільки проти відповідних людських груп, але й проти всього міжнародного співтовариства в цілому.

Отже, при скоєнні державою злочину геноциду важливо розуміти, що “потерпілою стороною” виступає міжнародне співтовариство в цілому. І сьогодні можна вважати загальновизнаною нормою міжнародного права положення, що будь-який міжнародний злочин, скоєний з боку держави, у тому числі геноцид, завдає шкоди всім  державам світу, що наділяються особливими правами і зобов'язаннями відносно покарання держави-правопорушника. На цій підставі припинення актів геноциду можуть вимагати всі держави. Основною і, мабуть, єдиною формою міжнародно-правової відповідальності держави за злочин геноциду перед міжнародним співтовариством виступає сатисфакція. Як один з найтяжчих міжнародних злочинів, геноцид завдає шкоди честі та гідності міжнародного співтовариства. Сатисфакція може бути здійснена за допомогою: 1) вибачення державою-правопорушницею; 2) запевнення про недопущення повторення аналогічних неправомірних дій у майбутньому; 3) визнання факту злочину; 4) притягнення осіб, винних у скоєнні злочину геноциду національними судами держави-правопорушниці; 5) звільнення посадових осіб державних органів, які тим чи іншим чином брали участь у скоєнні актів геноциду. Сатисфакція може також здійснюватися і в інших формах. Різновидом сатисфакції за скоєння злочину геноциду є таке обмеження суверенітету держави-делінквента, як вилучення з-під його юрисдикції і притягнення до Міжнародного Суду ООН фізичних осіб цієї держави, які вчинили даний злочин. Відповідно до звичаєвого міжнародного права, відшкодування шкоди безпосереднім жертвам геноциду повинне містити в собі: реституцію, компенсацію, реабілітацію, сатисфакцію та гарантії неповторення.

В дисертації зроблено висновок, що держави, які вчиняють акти геноциду, несуть наступні міжнародно-правові зобов'язання щодо жертв зазначених порушень: 1) розслідувати всі подібні випадки, переслідувати та карати винних осіб; 2) надавати жертвам адекватне відшкодування завданої шкоди і 3) відсторонювати осіб, що скоїли такі акти, від займаних ними посад у правоохоронних та інших органах влади.

Вказані зобов'язання є окремими й ізольованими одне від одного видами. Держави зобов'язані виконувати кожне з них, і виконання одного з цих зобов'язань не звільняє державу від виконання інших. Цим зобов'язанням держав кореспондують наступні права індивідів: 1) право жертв бути переконаними у досягненні справедливості; 2) право на отримання компенсації, а також немайнові форми реституції та 3) право на нові, реорганізовані та відповідальні владні структури.

У роботі відзначається, що міжнародне співтовариство недостатньо підготовлене для боротьби з геноцидом, і в даний час не існує міжнародного органа, який був би прямо уповноважений реагувати на ці та інші міжнародні злочини, так що реагування на цей злочин буде і надалі залишатися питанням, яке мають вирішувати окремі держави. Хоча існуюче положення аж ніяк не є задовільним, все-таки заборона в сучасному міжнародному праві застосування сили та встановлення принципу мирного врегулювання спорів поряд з принципом пропорційності являють собою певні гарантії проти зловживання. При відсутності належного інституційного та процедурного механізмів, що мають компетенцію реагувати на злочин геноциду від міжнародного співтовариства в цілому, всі держави могли б бути наділені повноваженнями щодо прийняття відповідних санкцій стосовно держави-правопорушниці. Згідно з сучасним міжнародним правом, всі держави можуть реагувати на злочин геноциду, навіть якщо цей злочин їх безпосередньо не зачіпає. Особливе значення тут має принцип actio popularis, відповідно до якого всі держави мають законний інтерес у захисті тих прав, що їх торкаються. У цьому зв'язку варто згадати дві справи, порушені у Міжнародному Суді ООН, — відповідно Боснією і Герцеговиною в березні 1993 р. та Хорватією в липні 1999 р. щодо застосування Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. При цьому істотних розходжень не повинно бути між випадком, коли держава застосовує насильство проти свого власного населення, і у випадках, коли злочин геноциду чиниться не тільки стосовно свого власного населення, але також і щодо населення інших держав.