Пилипенко В.П. Міжнародний кримінальний суд за Римським Договором 1998 року

Короткий зміст

У Вступі розкривається сутність та стан наукової розробки проблеми міжнародної кримінальної юстиції, обґрунтовується необхідність проведення подальших наукових досліджень у цій сфері. Подається загальна характеристика дисертації, визначаються мета та задачі дослідження, сформульовані положення, що зумовлюють новизну дисертації, а також відображено практичне значення одержаних результатів.

Розділ 1 дисертації “Проблеми становлення міжнародної кримінальної юстиції” містить два підрозділи. У підрозділі 1.1. “Поняття, становлення та ознаки міжнародної кримінальної юстиції” досліджуються загальноісторичні передумови формування Міжнародного кримінального Суду, а також теоретичні проблеми міжнародної кримінальної юстиції. Відзначається зокрема, що міжнародна кримінальна юстиція формувалась впродовж більшої половини XX століття. Проте, за весь цей період вона існувала лише ad hoc - тобто, для певного випадку. Відсутність постійно діючого кримінального суду та недосконалість юстиції ad hoc не могли не позначитись на розвитку міжнародних відносин.

Важливим етапом формування міжнародної кримінальної юстиції став Нюрнберзький Міжнародний воєнний трибунал. Положення статуту цього судового органу знайшли своє відображення у численних міжнародно-правових документах, стали основою для формування міжнародної кримінальної юстиції, закріпивши принцип індивідуальної кримінальної відповідальності за міжнародні злочини та визначивши суспільно-небезпечні діяння, що вважаються міжнародними злочинами. У міжнародному праві почали оперувати такими поняттями як “злочини проти миру”, “воєнні злочини” та “злочини проти людяності”.

Агресивні війни, воєнні злочини та злочини проти людства були визнані найтяжчими міжнародними злочинами.

Принципи міжнародної кримінальної юстиції, що отримали своє закріплення у вироку Нюрнберзького воєнного трибуналу, лягли в основу діяльності міжнародних трибуналів по колишній Югославії та Руанді.

У дисертації відзначається, що спільним недоліком цих трибуналів було утворення їх лише для певного випадку. Ефективність міжнародного кримінального правосуддя може бути забезпечена лише створенням постійно діючого міжнародного судового органу, і таким має стати створений на основі Римського договору 1998 року Міжнародний Кримінальний Суд.

Підрозділ 1.2. “Міжнародний кримінальний суд як орган міжнародної кримінальної юстиції” присвячено з’ясуванню організаційно-правової природи Міжнародного Кримінального Суду та основних принципів його діяльності.

Відзначається, що Статут Міжнародного Кримінального Суду за своєю правовою природою належить до міжнародно-правових договорів і є основою для створення та діяльності окремого суб'єкта міжнародно-правових відносин. Статут містить норми як матеріального, так і процесуального характеру.

Міжнародний Кримінальний Суд є постійно діючим органом, що поширює свою юрисдикцію на фізичних осіб, винних у вчиненні найбільш серйозних злочинів, які викликають стурбованість міжнародного співтовариства і за вчинення яких може наступити міжнародна кримінальна відповідальність.

Суд наділений міжнародною правосуб’єктністю. Він має весь комплекс прав та обов’язків, що передбачені для суб’єктів міжнародного права.

Відповідно до Статуту Міжнародний Кримінальний Суд формується у складі Президії, Апеляційного та Судового відділення, Відділення попереднього судочинства, Канцелярії Прокурора та Секретаріату. Тобто цей орган міжнародної кримінальної юстиції провадить попереднє poзcлiдyвaння справи, здійснює її доcyдoву пiдгoтoвку, розглядає справу по суті і виступає апеляційною інстанцією.

Розділ 2 “Юрисдикція Міжнародного кримінального суду” поділений на два підрозділи, у яких висвітлюється проблема кримінальної відповідальності за скоєння міжнародних злочинів у сучасному міжнародному праві та подається характеристика міжнародних злочинів, за вчинення яких така відповідальність настає.

У підрозділі 2.1. “Об’єктивні передумови кримінальної відповідальності індивідів за міжнародні злочини” з’ясовуються теоретичні аспекти міжнародної кримінальної відповідальності. На основі аналізу наукових досліджень, доктринальних положень міжнародного права та історичної практики обґрунтовується необхідність індивідуалізації міжнародної кримінальної відповідальності. Наголошується на тому, що висновок Нюрнберзького воєнного трибуналу про те, що “злочини проти міжнародного права вчиняються людьми, а не абстрактними категоріями і саме вони повинні нести за це відповідальність...”, - є визначальним при виробленні концепції індивідуальної кримінальної відповідальності. Індивіди, які виконують свої державні функції можуть безпосередньо порушувати встановлений міжнародно-правовий порядок і повинні нести за це відповідальність.

Юрисдикція Міжнародного кримінального суду щодо фізичних осіб може бути ефективною лише за наявності у нього спеціальної юрисдикції стосовно території. Тому правомірним є встановлення так званої універсальної юрисдикції цього судового органу, яка передбачає екстериторіальність у здійсненні міжнародним кримінальним судом своїх функцій.

Фактична реалізація Судом своїх повноважень залежить безумовно від стану ратифікації Статуту державами-учасницями Римського договору. У дисертації наголошується, що невизнання універсальної юрисдикції Міжнародного Кримінального Суду, чи неприєднання до Римського договору не повинні перешкоджати здійсненню судом своїх функцій на території певної держави.

В обґрунтування такої позиції наводиться ст. 38 Віденської Конвенції про право міжнародних договорів, яка передбачає, що норми, які містяться в договорі, можуть стати обов’язковими і для третьої держави в якості звичаєвої норми міжнародного права. За правилами ст. 53 цієї ж Конвенції така презумпція застосовується стосовно імперативних норм звичаєвого міжнародного права. Оскільки всі міжнародні злочини це серйозні порушення jus cogens, то цілком логічно допустити, що міжнародні договори, які мають на меті попередження та боротьбу з такими злочинами (таким, безперечно, є Римський договір) прямо випливають із jus cogens, а отже, їх норми стають обов’язковими не лише для держав-учасниць.

Підрозділ завершується висновком, про наявність у міжнародному праві звичаєвої норми, згідно з якою індивідуальній відповідальності за міжнародні злочини повинні піддаватися громадяни незалежно від того чи є їхні держави учасницями договірних відносин.

Підрозділ 2.2. “Злочинні діяння, що підсудні Міжнародному кримінальному суду: загальна характеристика” присвячено характеристиці міжнародних злочинів, що підсудні Міжнародному Кримінальному Суду. До таких злочинів належать геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності та злочин агресії.

Як відзначається у дисертації, обов’язковою передумовою вчинення міжнародного злочину є протиправна поведінка держави як суб'єкта міжнародного права. Вона полягає в тому, що не виконуючи або не забезпечивши виконання взятих на себе міжнародно-правових зобов’язань, така держава створює умови для сприятливої суспільно-небезпечної поведінки своїх громадян.

Статутом не передбачено поділ злочинних діянь на важкі та менш важкі. У статті 5 наголошується, що всі перелічені у ній злочини викликають стурбованість міжнародного співтовариства і є найбільш серйозними. Такий підхід до визначення злочинів, що закладений у Статуті МКС, є загальним та “охоплює у найбільш повній формі серйозні порушення Женевських Конвенцій, а також законів та звичаїв війни”.

Діяння, що являють собою злочин геноциду відповідно до положень Статуту, об'єднані єдиним умислом, спрямованим на знищення (абсолютне чи часткове) певної групи осіб, які об’єднані за національною, расовою чи релігійною основою. Саме ця ознака і характеризує геноцид як міжнародний злочин та відмежовує його від інших діянь.

Злочини проти людяності характеризуються особливим об’єктом посягання. Ним визнаються загальновизнані норми міжнародного права, що є життєво необхідними для існування світового співтовариства. І тим самим злочини проти людяності відрізняються від подібних суспільно-небезпечних діянь, передбачених національним кримінальним законодавством.

У статті 8 Римського Договору відображена традиційна концепція воєнних злочинів. Наведений у ній перелік у порівнянні із ст. 6 Статуту Нюрнберзького воєнного трибуналу дає підстави констатувати, що процес міжнародної криміналізації воєнних злочинів отримав значний розвиток.

Відзначається, що воєнні злочини представляють собою досить широке коло міжнародних суспільно-небезпечних діянь, для яких родовим об'єктом виступає міжнародне гуманітарне право, тобто міжнародно-правові гарантії захисту прав та свобод людини, що діють під час збройних конфліктів. А оскільки такі міжнародні конфлікти все ще мають місце, то питома вага цих злочинів є доволі високою.

До юрисдикції МКС віднесено також злочин агресії (п. 1 d статті 5 Статуту). Міжнародний Кримінальний Суд здійснює свою юрисдикцію стосовно злочину агресії у відповідності до Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року.

Характерним для цього злочину є те, що у міжнародному праві досі не існує єдиного прийнятого визначення агресії. Зазначена обставина зумовлює право МКС на здійснення юрисдикції щодо цього злочину лише після прийняття у відповідності до статей 121 і 123 спеціального положення, яке б містило визначення злочину агресії та умови здійснення юрисдикції. Статут робить застереження, що таке положення повинне узгоджуватись із відповідними нормами Статуту ООН.

Розділ 3 дисертації “Здійснення міжнародного кримінального правосуддя” розпочинається з підрозділу 3.1”Процесуальні засади діяльності Міжнародного кримінального суду”, у якому висвітлюється кримінально-правова процедура притягнення до відповідальності осіб, що скоїли міжнародні злочини.

Зокрема, у дисертації наголошується, що крім встановлення кримінальної відповідальності за міжнародні злочини, для підтримання міжнародного правопорядку важливе значення має також міжнародне кримінальне правосуддя, що полягає у судовому переслідуванні осіб, винних у скоєнні цих злочинів.

Витоки міжнародного кримінального процесу знаходимо у Статуті Нюрнберзького Воєнного Трибуналу (1945 р.)та Токійського Воєнного Трибуналу (1946 р.). Неабияку роль у формуванні норм міжнародного кримінального процесу відіграли також норми національного кримінально-процесуального права. Це передусім стосується основних принципів кримінального процесу, загальних засад здійснення кримінального правосуддя та прав обвинувачених.

Та обставина, що в основі міжнародного кримінального процесу лежать принципи, притаманні внутрідержавному кримінальному процесу, є закономірним явищем, адже обидва вони мають єдину мету – здійснення правосуддя та невідворотність кримінального покарання.

За правилами Римського договору, Міжнародний Кримінальний Суд не може вважатись самосійним учасником кримінального процесу. Маючи у своєму складі основні процесуальні фігури він тим не менше не належить до безпосередніх учасників процесуальних правовідносин по здійсненню правосуддя.

Порівняно із кримінально-процесуальними нормами Міжнародних воєнних трибуналів типу ad hoc Римський Договір передбачає значно більше гарантій, що необхідні для справедливого судового розгляду. Недоліками, якi на практиці можуть призвести до небажаних наслідків, можна вважати визначення строків тримання під вартою, визнання особи обвинуваченою на стадії попереднього розслідування, тобто до винесення та затвердження обвинувального висновку, тощо.

У роботі подається визначення міжнародного кримінального процесу, як врегульованої на міжнародному рівні послідовної процедури, що передбачає дотримання визначених стадій та спрямовану на встановлення винних у скоєнні міжнародних злочинів, віднесених до юрисдикції МКС осіб, їх обвинувачення та засудження.

Співпраці держав із Міжнародним Кримінальним судом присвячено підрозділ 3.2. дисертації “Співробітництво держав та Міжнародного кримінального суду у забезпеченні правосуддя”. У ньому з’ясовуються основні форми співробітництва, що передбачені Римським Договором 1998 року, та розкриваються проблеми, що можуть виникнути на практиці. Такими формами співробітництва, зокрема, є передача та арешт підозрюваної особи, допомога у виконанні доручень державами шляхом проведення передбачених їх кримінально-процесуальним законодавством окремих слідчих дій. Це може бути проведення допитів, обшуків, встановлення місцезнаходження осіб та предметів злочину. Формою співробітництва вважається також захист потерпілих і свідків, збір та збереження доказів, включаючи покази під присягою, висновки експертів тощо.

Статут не обмежує видів співробітництва, розширюючи їх будь-якими діями, що дозволені внутрішнім законодавством держави-учасниці.

Дисертантом доводиться, що передача особи (в англійській версії Статуту – “surrender”) як вид співробітництва, не має на меті встановлення абсолютної юрисдикції над особою, як це властиво для екстрадиції, що має місце при видачі. МКС не державна структура і він не наділений суверенітетом, який би міг застосувати будучи державним утворенням. Навпаки, при екстрадиції злочинця держава, що його видає втрачає з ним будь-який взаємозв’язок, відновлення якого можливе лише після відбуття покарання такою особою у тій державі, яка вимагає його видачі. Тобто, держава, яка отримує злочинця, встановлює над ним свій суверенітет, що може виражатися як при засудженні такої особи (якщо це необхідно), так і при застосуванні до неї пенітенціарних заходів.

Відмінність “передачі” від “видачі” прослідковується і при відбутті покарання. Зокрема. при видачі особа відбуває покарання за законодавством держави, яка її прийняла. Положення ж Статуту передбачають направлення особи до пенітенціарних закладів будь-якої держави з урахуванням багатьох важливих моментів, що переважно стосуються прав засудженого. Тому, увагу потрібно акцентувати на правових наслідках, що породжують ці поняття, а не на тотожності їх перекладу з англійської мови.

Повноцінне співробітництво із МКС можливе лише стосовно тих держав, що ратифікували його Статут і таким чином приєднались до Римського Договору. З огляду на це, в дисертації аналізується ситуація, яка склалася з ратифікацією Статуту нашою державою. Аналіз Висновку Конституційного Суду України у справі про Римський договір, дає підстави вважати, що Статут МКС не суперечить Конституції України і міг бути ратифікований без внесення до неї змін. Аргументи щодо підтвердження цього наведено у положеннях новизни автореферату.