Анцупова Т.О. Міжнародно-правове співробітництво Причорноморських держав

Короткий зміст

У вступі розкривається вагомість проблеми міжнародного співробітництва в Чорноморському регіоні, ступінь її дослідженості, обгрунтовується актуальність дослідження і його наукова новизна.

Розділ 1 “Міжнародно-правова характеристика Чорноморського регіону в умовах глобалізації” складається з трьох підрозділів.

 У підрозділі 1.1. “Регіоналізм в умовах глобалізації” проведене системно-етимологічне дослідження понять “регіон”, “Чорноморський регіон”, “Чорноморський субрегіон”, “регіональний і глобальний підхід”, “регіоналізм”, “інтеграція”, “глобалізація”. Серед численної кількості критеріїв щодо визначення поняття “регіон”, автор виділяє, насамперед, географічний, відповідно до якого  Чорноморський регіон охоплює Чорне і Азовське моря і держави, що розташовані на їхньому узбережжі (Болгарія, Грузія, Росія, Румунія, Турція, Україна). При цьому аналізуються й інші фактори що обумовлюють виникнення Чорноморських регіону та субрегіону.

Основою для проведення правового аналізу явища міжнародного регіоналізму автор вважає відповідні положення Статуту ООН щодо створення регіональних угод і органів, а також наукові погляди фахівців, що досліджували правову природу регіоналізму. В результаті цього аналізу виявлено основні умови і принципи, згідно яких держави мають право вживати регіональні дії.  Досліджуючи вихідний понятійний аппарат, автор підкреслює актуальність питань про співвідношення понять “регіоналізм” і „глобалізація” і, відповідно, „регіональні напрямки співробітництва” і „глобальні напрямки співробітництва” держав.

У підрозділі 1.2. „Міжнародно-правова характеристика Чорноморського регіону: його специфіка та особливості” досліджено новітню історію розвитку Чорноморського регіону, об’єктивні і суб’єктивні фактори, що прискорили формування Чорноморської зони економічного співробітництва. Автор досліджує специфіку даного субрегіонального об’єднання держав і Чорноморського регіону в цілому. Зокрема, визначається правовий статус Чорного і Азовського морів, з використанням положень Конвенції ООН з морського права 1982 р., та національного законодавства Причорноморських держав стосовно визначення територіальних  вод, виключної економічної зони, континентального шельфу.

Автор виявляє не тільки географічні, але й геополітичні, історичні, екологічні та економічні особливості Чорноморського регіону. Особливий статус Чорного моря підтверджують і деяки міжнародні документи, зокрема, Лондонська Конвенція по запобіганню забруднення моря з суден 1973 р., яка проголосила Чорне море “особливим районом”,  Конвенція про захист Чорного моря від забруднення  1992 р. та інші. Далі аналізуються передумови міжнародного співробітництва в рамках Чорноморського регіону, його мотивація, цілі і завдання. В світлі викладеного, Чорноморська зона економічного співробітництва  розглядається  як засіб для розв’язання  ряду проблем, що стоять перед державами регіону (стимулювання національної економіки держав-учасниць, ліберальне оподаткування  ввозу і вивозу товарів в рамках регіону, відкриття економіки регіону для світового ринку, вступ до Європейського Союзу, що є стратегічною метою для більшості держав Чорноморського регіону, а також інші, про які йдеться в Декларації про Чорноморське економічне співробітництво  1992 р).

Проаналізовано специфіку Чорноморського регіону, яка полягає не тільки в особливому правовому статусі Чорного і Азовського морів і їх унікальному геополітичному розташуванні, але й в різному рівні соціально-економічного розвитку Причорноморських держав, а також в одночасній участі кожної з них в інших міжнародних регіональних і субрегіональних організаціях і/або угодах.

У підрозділі 1.3. “Роль і місце України в процесах регіональної і субрегіональної інтеграції” детально проаналізовані основні інтереси і пріоритети України в Чорноморському регіоні, значення останнього як  зв’язуючої ланки з іншими регіонами світу, насамперед, з Європою. Робиться  висновок, що зовнішня політика України суттєвою мірою зорієнтована на регіональне і субрегіональне співробітництво.  З метою визначення ролі і місця України в процесах регіональної і субрегіональної інтеграції здійснено історико-правовий аналіз інституціоналізації відносин між Україною та європейськими і євроатлантичними міжнародними організаціями.

Розділ 2 “Система міжнародно-правового співробітництва Причорноморських держав” містить три підрозділи. 

В підрозділі 2.1. “Принцип співробітництва держав і Чорноморське регіональне співробітництво” досліджуються поняття і сутність міжнародно-правового співробітництва держав у сучасному світі. Визначальним тут є той факт, що поняття “співробітництво” у практиці міжнародних відносин, зокрема між державами Чорноморського регіону, набуває оновленого значення. За останнє десятиліття ХХ ст. змінилася не тільки практика виконання міжнародного принципу співробітництва держав. Змінився і його морально-політичний аспект (із моменту  закріплення в 1945р. у Статуті ООН). Одночасно  удосконалюється і розвивається його нормативно-правовий зміст, що виражається в його закріпленні в зростаючій  кількості міжнародно-правових документів. Автор прослідковує тенденцію розвитку принципу співробітництва, аналізуючи ряд принципово важливих міжнародних документів (Статут ООН, Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй 1970 р., Заключний акт НБСЄ 1975 р., Паризька Хартія для нової Європи 1990 р.,  Декларація Хельсінської зустрічі “Виклик часу перемін” 1992 р. тощо). До дотримання і виконання міжнародного принципу співробітництва на регіональному рівні закликає й Конвенція ООН з морського права, 1982 р., яка передбачає співробітництво держав, що омиваються замкнутими і напівзамкнутими морями. Але учасниками Декларації про Чорноморське економічне співробітництво, 1992 р. є не тільки прибережні держави Чорного моря, але й ті, що знаходяться у безпосередній географічній близькості до них і входять до Чорноморського субрегіону.  Подібні форми співробітництва передбачені також  ст.ст. 129, 130 частини Х Конвенції ООН з морського права 1982 р. Співробітництво в рамках Чорноморського субрегіону є, таким чином,  цілком закономірним і відповідає основним вимогам сучасного міжнародного права.

Дослідивши регіональний аспект міжнародного співробітництва держав, автор звертає увагу на специфічну рису сучасного етапу розвитку міжнародного принципу співробітництва, яка полягає в стрімкому зростанні  кількості конкретних міжнародно-правових норм універсального і регіонального рівня, що детально регулюють процес співробітництва, встановлюють його порядок, правила та механізми, види і можливі правові форми. Основний  політичний зміст таких норм – заклик до активного співробітництва держав та закріплення основних форм такого співробітництва.

У підрозділі 2.2. “Договірна практика Причорноморських держав про міжнародно-правове співробітництво в сфері економіки, екології і захисту Чорного і Азовського морів від забруднення” аналізуються поняття “регіональна угода”, ознаки регіональних угод, зміни правової характеристики таких угод в разі приєднання до них, держави, що не входить у даний регіон, пропонується включення до класифікації міжнародних договорів ще одного виду багатосторонніх  угод – субрегіональних. Далі в роботі досліджується чинна  договірно-правова база співробітництва Причорноморських держав по основних напрямках. Всі угоди класифікуються за ступенем відкритості і наявності ознак регіональності чи субрегіональності. Автор приділяє певну увагу правовим проблемам створення зони вільної торгівлі в рамках ЧЕС і регулювання вільних економічних зон, виявляються основні проблеми функціонування СЕЗ і ТПР в Україні. Особливу увагу звернуто  на такий важливий напрямок співробітництва, як боротьба із забрудненням Чорного моря. При дослідженні даної проблеми враховано наукові прогнози, проведено правовий аналіз численних міжнародних документів у цій області, в тому числі створених за участю Причорноморських держав (наприклад, Бухарестська Конвенція захисту Чорного моря від забруднення, укладена між усіма Причорноморськими державами 21 квітня 1992 р. і ратифікована Україною 4 лютого 1994 р. та ін.). Говорячи про проблеми реалізації останньої  в Україні, автор аналізує стан   національного законодавства в сфері охорони морського середовища. Проаналізовано також основні положення Державної програми охорони і відтворення Азовського і Чорного морів на період 2001-2010р.  із зверненням уваги на необхідність здійснення високоефективних екологічних заходів, апробованих в інших країнах світу.

У підрозділі 2.3. “Організаційно-правові форми співробітництва Причорноморських держав як елемент системи міжнародно-правового співробітництва” міститься теоретичний матеріал, побудований, зокрема, на розмежуванні таких дефініцій як: „форма”, „правова форма”, „організаційно-правова форма”, „напрямок”, „рівень співробітництва” та ін. На основі сукупного аналізу різних підходів до даної проблеми (Баймуратов М.О., Бутко І.Ф., Моисеев Є.Г)  автор вважає, що  організаційно-правові форми міжнародного співробітництва необхідно розглядати як елемент системи міжнародного співробітництва. Рівноцінними елементами даної системи є також напрямки (області, сфери) міжнародного співробітництва, рівні, на якому воно відбувається, та кількість сторін, що беруть в ньому участь. На основі здійсненого аналізу  автором запропоновано варіант класифікації міжнародно-правового співробітництва держав по різних підставах. Дослідженням доводиться нерозривний зв'язок і взаємозалежність всіх елементів запропонованої класифікації. Деякі з них (що обумовлено об'єктом і предметом дослідження) піддаються більш детальному і глибокому аналізу.

Розділ 3 “Колективна і двостороння дипломатія і міжнародно-правові форми її реалізації у Чорноморському регіоні” також складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Роль і значення міжнародної дипломатії  у співробітництві держав” йдеться про те, що у світі і Європі сформувалися нові способи підтримки міжнародного миру і безпеки, що підвищують роль і вагомість міжнародного співробітництва. Превентивна дипломатія як найперша ланка в системі способів забезпечення миру і безпеки є  предметом дослідження у даному підрозділі і становить особливий інтерес, оскільки вона є найважливішим інструментом здійснення зовнішніх зносин будь-якої незалежної держави на міжнародній арені. Автор визначає поняття дипломатії у вузькому і широкому сенсі, аналізує її значення для багатостороннього і двостороннього співробітництва держав, досліджує систему органів, що займаються дипломатичною роботою, аналізує функції дипломатичних представництв, передбачені  Віденьською конвенцією про дипломатичні зносини. На думку дисертанта, функція дипломата як посередника між двома культурами здобуває особливе значення для нових незалежних держав, у тому числі для України. Дипломатія потрібна в даному випадку не тільки як засіб реалізації зовнішньої політики в звичайному розумінні цього слова, але і як спосіб сприяння інтеграції держави в глобальний і регіональні процеси, підтримки діалогу і співробітництва з іншими державами і міжнародними організаціями на всіх рівнях.

У підрозділі 3.2. “Інституціоналізація міжнародно-правового співробітництва Причорноморських держав” проведено правовий аналіз діяльності міжнародних організацій Чорноморського регіону і субрегіону, в рамках яких здійснюється багатостороннє співробітництво Причорноморських держав. Авторка припускає, що в ХХІ ст. геополітична роль і значення Чорноморського регіону будуть істотно зростати завдяки його стратегічному розташуванню, а також значному економічному потенціалу. Відповідно зростатиме роль Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС) як субрегіональної міжурядової організації. У даному підрозділі  проводиться правовий аналіз і оцінка діяльності таких організацій і інших об'єднань держав Чорноморського субрегіону, як ОЧЕС, ЧБТР, БІНСА, МЧК, ГУУАМ, Балто-Чорноморський союз, єврорегіонів “Карпати”, “Буг”, “Нижній Дунай”, досліджуються напрямки  їх діяльності, система органів,  їх компетенція, порядок прийняття рішень  тощо. Обгрунтовуються політичні й економічні інтереси України в рамках даних організацій. Так, в рамках ГУУАМ значні інтереси Україна має у Кавказькому регіоні та у Центральній Азії, що обумовлено формуванням нових транспортно-комунікаційних коридорів, нових систем безпеки в Чорноморсько-Каспійському геополітичному просторі. Крім цього, автор аналізує деякі спільні  стратегічні цілі міжнародних організацій Чорноморського регіону (інтеграція до європейського економічного простору, формування нових європейських та євразійських транспортно-комунікаційних коридорів, співпраця з європейськими і євроатлантичними організаціями з безпеки і співробітництва тощо).

Підрозділ 3.3. “Характер і особливості двостороннього співробітництва Причорноморських держав” присвячений аналізу чинної правової бази щодо двостороннього співробітництва України з такими державами регіону як Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина. З’ясовується  різний рівень розвитку двосторонніх відносин між зазначеними державами, деякі прогалини в законодавстві України з цих питань, хоча безумовно важливим досягненням є той факт, що за період з 1992 по 1997 рр. Україна заключила базові двосторонні угоди про дружбу і співробітництво з усіма Причорноморськими державами. Автор зазначає, що особливості двостороннєго співробітництва Причорноморських держав головним чином викликані наслідками появи (після розпаду СРСР) нових трьох прибережних держав Чорного моря – Грузії, Росії й України, в результаті чого з’явилася проблема делімітації морського простору (визначення меж континентального шельфу і виключної економічної зони) і необхідність створення нової нормативної основи двостороннєго співробітництва Причорноморських держав.